Свої чи чужі? Це питання іноді ставлять на перше місце, порівнюючи В2В і В2С продажі. Одні кажуть, що свої гроші витрачати складніше, ніж чужі, і розпорядники бюджетів тому здатні на безрозсудніші вчинки. Інші ж кажуть, що навпаки, чужі гроші витрачати важче, тому що власне почуття відповідальності і не повне знання того, що ж реально потрібно господареві грошей, ускладнюють процес ухвалення рішення.
Цікава точка зору Паркінсона, про так звану точку байдужості. Стверджується, що є якась точка, після якої гроші для суб’єкта, що приймає рішення, стають абстракцією. Компанія легше заплатить 200 000 доларів, ніж 1350 і ні в кого не виникне навіть питання: “А чому ж така кругла цифра”.
Разом з тим, мені теж хочеться в’їхати в цю дискусію і я підібрав для цього навіть білого коня. Отже, я весь у білому, стверджую, що не в грошах щастя. І в В2В, і в В2С продажах завжди звучатиме “заперечення”, що немає грошей. Була взагалі отримана якась престижна премія, за доказ того, що “грошей немає” — завжди. Формулювання, щоправда, звучало так: “Домогосподарство завжди витрачає гроші не ті, що в нього є, а ті, які збирається отримати”. Тобто, вже до вас із вашим товаром, усе вже витрачено і розписано. Юр.особа від цього принципу також не відходить, зі своїми бюджетами і планами.
Виходить, що продати щось можна тільки тоді, коли покупець відчує більшу важливість вашого товару, порівняно з тим, що він уже зібрався купити. Якщо в планах покупця — телевізор, то продати холодильник йому можна тільки тоді, коли сам покупець усвідомлює більшу важливість холодильника, порівняно з телевізором. І, виходячи з цього, В2В від В2С зовсім не відрізняються.