Фес – це місто в Марокко, яке французи одразу ось так оптом і повністю додали до Всесвітнього спадку Юнеско. Так, медина старих міст у Марокко є унікальною. Це – будинки навиворіт, вікнами всередину та глухими стінами ззовні, вузькі та надвузькі вулиці, місцями перекриті переходами між будинками чи надбудовами, що спираються на будинки нижче, місцями обладнані стропилами-розпірками, що не дають їм розвалитися. Заблукати у Фесі, певно, можна. Три тисячі вулиць, провулків та глухих кутів цьому посприяють. Але, якщо тобі знайома теорія проходження лабіринтів, то заблукати варто тільки для того, щоб потім вибиратися, відмахуючись від різного роду “помічників”, які думають, що знають, що ти шукаєш. Фес лежить на схилі холму, тому ти завжди знаєш, куди йдеш, навіть не бачучи сонця в небі.
На жаль, кілька центрових вулиць Феса перетворили на базар. Базар торгує всякою фігнею в буквальному значенні. Один великий розгалужений «Андріївський узвіз», але в 10 разів більш вузький, метушливіший і криклівіший. Якщо ви шукаєте вироби ручної роботи у самому прямому (і поганому) значенні цього слова, то вам треба їхати до Фесу. Навіть вироби зі шкіри, якими славиться Фес, зроблені настільки криво, що стає шкода корівок та овечок, що померли заради курток та сумок, які виглядають так погано, що міряти їх не хочеться. Ще шкода людей, які обробляють цю шкіру руками та ногами в умовах, які важко назвати прийнятними та які є окремим об’єктом шок туризму. У Фесі багато виробів ручної роботи, прикрашених орнаментами та візерунками. Так, не симетричними, так, не потрібними в сучасному світі, так, красивими, але… грець. Навіть абажури для лампи ручної роботи з латуні, в яких вирізані візерунки, не пристосовані до сучасного світу, бо просто не дають світлу пройти крізь себе без втрат і висвітлює приміщення так, що нічого не видно. Строката і різка тінь від візерунка просто заважає. У Фесі досі робітники вирізують візерунки на свіжій штукатурці або розфарбовують візерунками двері та вікна. Життя людей йде в нікуди, в створення візерунків.
Але навіть на базарних вулицях можна виявити сюрпризі. Можна заглядати у напіввідчинені двері будинків, знаходити занедбані, підбиратися на плоскі дахи та перестрибувати з даху на дах і спускатися в іншому місці, спантеличуючи чи мешканців чи працівників майстерень, які працюють там же. Можна шукати і знаходити бічні вулиці, досліджуючи безвихідь і розганяючи котів, намагаючись при цьому не знепритомніти від сморду їх сечі та фекалій. Так, котів у Фесі багато. Надто багато. Бо колись Мухаммед сказав, що котики – це добре, а собачки – погано. Бути собачкою в ісламській країні – дуже жорстоке прокляття. Крім котів у Фесі можна зустріти євреїв.
Історично у Марокко колись було багато євреїв. Історія євреїв у Магрибі цікава, але факт той, що їх майже не залишилося. Так само в Марокко дуже багато скам’янілостей 350-мільйоннолітньої давності, які легко можна знайти самостійно, просто на узбіччі. Чому так само? Тому що до єврейської спадщини марокканці ставляться так само, як і до скам’янілостей: цікава фігня, яка подобається туристам. І, напевно, так, сліди євреїв у Марокко поширені так само, як і скам’янілості. Від узбіччя доріг до антикварних крамниць.
І ось, гуляючи мединою, ми натикаємось на двері з мезузою. Не встиг я звернути увагу сім’ї на цей артефакт, як з дверей з’являється смаглявий, схожий на невисокого іспанця, чоловік 50 років із чорними вусами та окулярами в тонкій металевій оправі і починає сказати: О! Ласкаво просимо! Це – єврейська крамниця. Тут раніше була синагога, а тепер я – господар цієї крамниці. Мене звати Коен, Іцхак Коен. Незважаючи на те, що він говорив французькою, я чітко чув цей акцент, ті самі наголоси і ті самі голосні, що вимовляються, в словах і інтонації в реченнях. А говорив він багато. За 30 секунд він встиг нам видати не тільки своє ім’я, а й те, що у Фесі залишилося лише 23 євреї і що він їде через 2 місяці до Єрусалиму, бо тут більше нормальної життя немає.
Я не знаю навіщо, але Настя сказала: Ага, ось він теж єврей! Мсьє Коен глянув на мене, став ще більше метушитися, підвів до мезузи, запропонував доторкнутися до неї, я доторкнувся, поцілував пальці після цього, він мене обійняв, ніби ми – рідня, яка дивом вціліла після Голокосту, розплакався і запропонував чаю. Дуже тремтливо. На всі мої запитання він відповісти взагалі не спіткав, бо не переставав говорити. Але що таке «коєн», він, здається, не знав.
Зрозуміло, вся ця вистава мала мету. Спершу він розповів, що радий бачити нас. Потім він розповів, що він радий побачити нас ще більше, тому що, ви знаєте, тут-таки мафія, це все – мафія. Мафія – ріади (дома навиворіт, обладнані для ночівлі туристів), мафія – гіді, мафія – турфірми, мафія ще щось (він загинав пальці). І ці гої вимагають 50% (він розігнув пальці назад, показуючи число 5) від продажу. Усе! Я їду до Єрусалиму! Мене все це дістало. Я вам по секрету скажу, що не мафія. Ви прийшли самі. Я вас люблю. Тому у мене для вас дуже спеціальні ціни. Ле Хаїм! І він підняв склянку чаю, запрошуючи всіх до розпиття розлитого напою. Настя мені напівшепотом:
– Ромо, тепер викручуйся.
– А навіщо ти сказала, що я єврей?
Розмірковуючи про «спеціальні ціни», ми озирнулися на всі боки і побачили звичайне феське базарне барахло, що вкрите шаром пилу, але з іудаїкою, замість ісламіки. Маючи сентиментальні почуття, я взяв до рук латунний футляр для маленької мезузи та влип.
– Це – мезуза! Вона срібна! Дивіться, я її потру і в мене потемніли пальці! Вона дуже давня! Чудовий сувенір! Ви знаєте, в останній час в мене ці «погане слово – неперекладний сефардський фольклор» туристи нічого не купують. Просто приходять, дивляться та йдуть. Вони мені всі набридли! Але ви – ви, інша справа. Я відразу побачив, що ви – інші»
– Скільки вона коштує?
– Для вас – 500 дирхам (50 євро).
– Добре дякую.
– Ці гроші підуть на підтримку єврейської громади!
– Чудово, але мені це не потрібно. Нам взагалі нічого не потрібно, і ми щиро бажаємо вам вдачі у вашій торгівлі!
– Стривайте, так справи не робляться! Ви ж єврей, тоді назвіть вашу ціну!
— Але ж мені не цікаво!
– Просто назвіть ціну! Ви мене ображаєте! Це образа! Ви, як єврей, не повинні так чинити зі мною!
– Я не назову своєї ціни, тому що цією ціною ображаю вас. А мені це просто не потрібне. Вибачте.
Сперечання пройшли ще кілька циклів і тут мсьє Коен вимкнувся. Він підвівся біля входу, схрестив руки на грудях, ображено піднявши підборіддя і сказав: «Ви – не єврей! Євреї так не роблять, я – ображений, до побачення!».
«Дуже добре!», подумали ми і вибралися з цього напівпідвалу, розмірковуючи на тему того, що купити хочеться у тих продавців, які просто люблять свій товар, але не насідають і не роблять театр. Можливо, в Єрусалимі йому пощастить більше. Хоча легенда про від’їзд не витримує критики. Куди він, з таким біполярним підходом, весь свій товар подіне за ці два місяці?
Через деякий час мене відвідала думка, що, можливо, цей торговець, виставляючи нас за поріг, виявив мудрість і людинолюбство та пожертвував своїм іміджом для того, щоб ми могли уникнути незручної ситуації піїти без покупок, напившись безплатного чаю.