Мошка в бурштині

У цій історії всі імена, події, місця, лінгвістичні аналогії, змінені, з політичних причин, до невпізнання. Все-таки люди, чию історію я розповідаю, так само впливові, як і раніше, якщо не більше. І все-таки йдеться про щось дуже символічне, майже релігійне, і правда просто не має бути оприлюднена. Усе, що залишилося правдою, – це стосунки між людьми і предметами, хоча навіть самі предмети були замінені для того, щоб уникнути можливості провести паралелі між реальними подіями і ось цією казкою.
Отже, В ОДНІЙ ДАЛЕКІЙ-ДАЛЕКІЙ КРАЇНІ, жив та був молодий чоловік, якого звали Антон. Він був дуже сором’язливим, дуже товстим і дуже невпевненим у собі. Він мріяв про славу, про визнання, про те, щоб його дівчина ним пишалася. Ну, як завжди.
Його дівчина, Женя, любила хлопця і не чаяла в ньому душі. Їй було байдуже, яка в нього комплекція чи кар’єра. Головне, що їй із ним було весело і тепло. У дівчини був багатий і впливовий тато, який незважаючи на те, що належав не до тієї групи багатіїв, що захопила владу в країні, все ще був досить могутнім, щоб його донька не брала в голову всілякі патріархальні дурниці на кшталт цінності виходу заміж обов’язково за багатого й успішного. Вона називала свого хлопця “моє Кругле Сонце”, чим його ще більше бентежила.
І ОСЬ ОДНОГО разу, провівши додому свою дівчину на таксі, він на цій же машині повертався назад. Так, вони могли їздити й на одній із численних машин її тата з одним із численних шоферів, але хлопцю було б зовсім ніяково не проявляти самостійність навіть у залицяннях, а дівчина не хотіла, щоб водії тата потім обговорювали її стосунки. Хіба мало, що кудись витече, та й папараці не дрімають.
Як я вже написав, він повертався до себе додому, був спокійний і занурений у свої думки. Він не знав, що за таксі все одно спостерігають охоронці тата, адже тато дуже любив свою доньку і зовсім не хотів, щоб щось трапилося з її хлопцем. І тут рука хлопця натрапила на щось, що лежало поруч із ним на задньому сидінні. Він одразу, на дотик, зрозумів, що це якийсь інкрустований блокнот, і його погляд був уже готовий розглянути його ближче.
У темряві не було видно деталей інкрустації, тільки в центрі обкладинки можна було розгледіти якийсь круглий блискучий прозорий камінь. На першій сторінці було каліграфічно виведено заголовок “Віракоча”, а перегорнувши далі, можна було зрозуміти, що весь блокнот – це рукописна книжка, що містить якусь поему. Текст був явно віршований, але в темряві не розгледіти.
Антон забрав блокнот собі. Коли він прийшов додому, то побачив, що круглий камінь це – бурштин, у якому застигла якась мошка, наче намагаючись злетіти. А навколо каменя було написано “КРУГЛЕ, СОНЦЕ”. Саме так, через кому. Текст усередині справді виявився поемою, якимось епосом про короля Інків, те, як він захопив владу і який він був кривавий диктатор. У тексті були відсилання до каменю на обкладинці і до мошки, що спробувала злетіти, яка потрапила в пастку і для якої зупинився час. Так само, як і в імперії Інків, яка існувала без видимого прогресу багато сотень років.
Напевно, це Женя залишила на задньому сидінні, – подумав Антон, – мабуть, хотіла мені подарувати. Але далі цю гіпотезу розвинути не вийшло. Женя того вечора була одягнена не в той одяг, де можуть поміститися або бути доречними кишені. А в її сумочці не було місця навіть для косметички. До того ж мотив такого подарунка не був зрозумілий. Це скоріше він міг подарувати їй цю поему. Бо в сюжеті була присутня прекрасна донька вельможі, яка щиро покохала простого хлопця, котрий, тому, шукав місце для подвигу у своєму житті, щоб стати гідним її любові.
Але, треба буде в Жені запитати. Тим паче, вона знає, що я не люблю, коли вона мене називає “Кругле Сонце”. І до чого тут кома? І чому “Е” у слові “Круглое” не схожа на “Е” у слові Сонце? Але, це – дрібниця. Отже, блокнот вкладений у внутрішню кишеню піджака і чекав на наступну зустріч Антона і Жені.
Наступна зустріч була давно запланована. Батько Жені, Аркадій Михайлович, покликав Антона в гості, запропонувавши познайомитися ближче в неформальній обстановці і пограти з ним у гольф на його заміській садибі. Антон дуже хвилювався. Тато Жені був тією самою людиною, яка повністю визначала долю Антона. Антон любив Женю дуже сильно. Він узагалі не уявляв собі міри, якою можна було б оцінити те щастя й удачу, що на нього звернула увагу дівчина, та ще й красива дівчина, та ще й сама Женя. Але, Антон, водночас розумів, хто в цій зграї – Альфа. Антон одночасно і боявся, і поважав, і любив батька Жені. Усе, про що він міг мріяти – не впасти обличчям у бруд.

Батько Жені дуже добре розумів почуття Антона, його тішила та незручність і надзбентеження, які виявляв Антон, але він навіть і не думав труїти Антона, а, скоріше, хотів його приручити й заспокоїти, зберігаючи при цьому ієрархічну дистанцію. Знаючи, що Антон – добра людина, він зовсім не очікував від Антона якоїсь підлості або ницості і заздалегідь прощав Антону всі його ляпи і огріхи в спілкуванні. Аркадій Михайлович пам’ятав свою молодість і найменше, що він хотів – чинити перешкоди щастю своєї дочки.

• Ти так у піджаку і будеш грати? – запитав Аркадій Михайлович, вказуючи ключкою для гольфу на груди Антона.
• Мм… ні, напевно. – майже прошепотів Антон, подумки додавши ще +1 до списку своїх помилок за сьогодні.
• Тату, не бентеж Антона! Давай я віднесу твій піджак до хати, а то переодягнутися ти переодягнувся, а піджак навіщось натягнув знову. Та не бійся ти! – сказала Женя і забрала у червоніючого Антона піджак. Антон був у паніці. Ось, треба ж, так зганьбитися. А ще грати почнемо і відразу стане видно, що я новачок. І ті 20 уроків, які я взяв, все одно не зроблять мене майстром. Про 20 уроків був у курсі, звісно, і тато Жені. Це знання добре лягало в уявний портрет Антона, який складався в голові в Аркадія Михайловича і який був на 100% правильним, адже батько Жені дуже добре розбирався в людях.

Так-так, Женя намацала в піджаку щось щільне і прямокутне. Так, її цікавість виявилася вищою за вихованість, і вона дістала і відкрила блокнот. Вона побачила ім’я автора на обкладинці, написане навколо бурштину з мушкою. Вона зрозуміла, що це – подарунок їй, бо Антон би ні для кого іншого не написав би себе як “Кругле Сонце”. До чого тут кома? Може, подряпина? Літери явно вибивалися на мідній основі, і молоток або буква з каси могла зісковзнути…
Поки чоловіки грали в гольф, Женя прочитала поему. Їй дуже сподобався склад, насиченість метафорами, гарно завуальована історія її з Антоном стосунків, епітети, якими він описував її та її тата. Вона зрозуміла, що Антон давно носить цей блокнот із собою і просто соромиться його їй подарувати.

Що робити? Радитися з мамою було не можна. Мама завжди була проти її стосунків з Антоном, вважаючи, що він не “їхнього рівня”. Хоча сама мама, якщо подумати, також була колись “не їхнього рівня” і тільки тверда позиція Аркадія дозволила їй вийти за нього заміж всупереч думці його батьків. Тато зараз зайнятий якраз з Антоном і тата не спитаєш. Антон ніколи не наважиться, якщо не наважився досі. Ну що ж.

• А що це в тебе таке щільне в піджаку, – просила Женя, обійнявши Антона і притиснувши свої груди до піджака? Невже бронежилет?
• Та ні, який бронежилет, знову зніяковів Антон.
• А ну, показуй, наполягла Женя.
• А так, я ось якраз хотів тебе запитати… – прошепотів Антон і передав Жені блокнот.
• Це – мені?! Очі в Жені загорілися так, що Антон не зміг би відповісти нічого іншого, крім “так”. Ще б пак, Женя тренувала цю свою “щиру реакцію” весь час, що залишився до повернення Антона з гри.
• Мамо, тату, дивіться! Що мені Антон подарував! Моє Кругле Сонце!

Антон був на самій вершині збентеження. Він узагалі не розумів, що відбувається. Або Женя таки підкинула йому цей блокнот, щоб потім видати за подарунок собі й підняти його в очах батьків, або це якась інша змова чи жахлива випадковість. Як реагувати він не знав. У нього пропав дар мови. На щастя, говорити йому не довелося, вистачало збентеженої посмішки і поглядів у відповідь на похвалу, компліменти, зачитування цитат із поеми і пропозицій видати її великим тиражем.

Потім Антон намагався з’ясувати в Жені, чи не вона підкинула йому цей блокнот, але Женя у відповідь щиро зізналася, що знайшла блокнот у його піджаку і зрозумівши, що він не наважиться піднести його як подарунок, сама спровокувала ситуацію. Адже Антон – справжній поет. Такі сильні вірші, такий талант!
Потім був час слави. Батькові Жені не коштувало практично нічого – організувати просування книжки, її рекламу і позиціонувати її як інтелектуальне чтиво “не для всіх” саме, щоб “всі” захотіли долучитися до лав читачів і шанувальників. Автографи, інтерв’ю, фанати і крики “я хочу від тебе дітей!”. Поема дуже сподобалася молоді і, як буває, люди в ній побачили політичний сенс. Цитати з поеми стали гаслами студентських заворушень. Кривавий король Інків став асоціюватися з Першим Президентом країни, який правив надто довго, вочевидь довше за терпіння народу. Почалися репресії.

Аркадій Михайлович, швидко зметикувавши звідки і куди дме вітер, відсторонився від Антона та й Антон, не бажаючи шкоди Жені, попросив її поки що з ним не зв’язуватися. Він дуже сумував, вона сумувала, але не можна було навіть думки або слуху припустити, що за цією, як виявилося, крамольною поемою, стоїть начебто опозиційний олігарх, чиє благополуччя залежить від тонкого балансу компромісів і домовленостей з чинною владою.
Антон сильно змінився. У кращий бік. Слава надала йому впевненості в собі, він зайнявся спортом, схуд і накачав м’язи. Тепер його гарний вилицюватий профіль був настільки впізнаваний, що футболки з його силуетом не могли не з’явитися в продажу. Його псевдонім “Кругле Сонце”, який вирішили залишити під час друку накладу книжки, вже не бентежив його, а, навпаки, допомагав контексту. Слово “кругле” трактувалося як повнота, досконалість, як у виразі “круглий відмінник” ну або “круглий ідіот”. Антон вписався в гру і йому подобалося бути символом революційної думки. Його запрошували на збори, його цитували, до його думки прислухалися. Потай він сам хотів би бути тим, хто повалить Першого Президента, бо думав, що ця людина зробила дуже багато поганого Аркадію Михайловичу.

Коли, завдяки батькові Жені, Антон дізнався, що його прийдуть заарештовувати, він уже нічого не встигав зробити. В аеропорту його б знайшли, втекти підтюпцем він, який бігає раз на тиждень марафон, звісно, зміг би, але далі що? І найголовніше, його образ ідейного натхненника протесту зовсім не в’язався з боягузтвом втікача.
Антону загрожувала шибениця. Для посилення репресій було видано закон про образу Президента, який прирівнювався до державної зради. Ніхто й не збирався ображати Президента, і закон, здавалося, був народжений мертвим. Однак, як знають кінологи, щоб відучити собаку щось робити, йому треба дозволити це зробити, щоб потім покарати. Мабуть, цим же керувався і Бог, розповідаючи Адаму і Єві, з якого дерева плоди їсти не можна. Владі знадобилося показове покарання. І Антон підходив як не можна до речі. Увійшовши в роль, він, будучи запрошеним на, зрозуміло, не санкціоновані мітинги, виступав із промовами, цитував поему і закликав до відповіді короля Інків-тирана. Усі розуміли, якого саме. Це було навіть важливіше і приємніше за славу. Це був той самий подвиг, який він шукав, щоб довести Жені, а насправді, собі, що він – найкращий.

Процес був довгим і гучним. Адвокати, яких потай наймав Аркадій Михайлович, робили свою роботу, але справедливий суд за правління Першого Президента не існував. Та й усі розуміли, що Король Інків це – Перший Президент і подібне порівняння – явно образа Президента. І ось, Антон сидить у своїй камері, чекаючи, коли прийде відмова від помилування, як останньої формальності перед стратою.
У в’язниці також були його шанувальники і охоронці навіть виконали його прохання і показали площу з ешафотом. Антону треба було порепетирувати своє Останнє Слово, яке він скаже перед тими, кого допустять дивитися на страту. Зізнатися, що поема не його? Про це взагалі не могло бути мови. А як же Женя? Як він міг дозволити собі опинитися обманщиком у її очах? До того ж йому все одно ніхто не повірить і таке зізнання виглядатиме як боягузлива спроба уникнути смерті.

В один із довгих днів, сповнених тужливим очікуванням фіналу, віконце у дверях камери, після дзвону замків і засувів, відчинилося.

-До вас відвідувач! -сказав охоронець без жодних емоцій. Дивно. В Антона не було нікого, хто б міг до нього прийти. Хто б це міг бути, – думав Антон, уже на автоматі повертаючись спиною до дверей камери і просовуючи руки у віконце, щоб на них змогли надіти наручники.

У кімнаті для побачень на нього чекав чоловік середніх років. Якщо точніше, то, напевно, ровесник Антона або трохи молодший.

• Хто ви, запитав Антон, забувши привітатися.
• Здрастуйте, Антоне, я Круглов.
• Хто?
• Круглов, повторив відвідувач і показав через скло свою ІД карту. Так, Микола Круглов, місце народження Солнцево. Неясні здогадки в голові Антона почали кристалізуватися в гіпотези і, нарешті – теорію. Круглов, Солнцеве… кома під бурштином. Але…
• Я вибивав своє ім’я і місце виготовлення карбування та інкрустації, коли літера “В” зламалася. Від неї відколовся шматочок, і вона перестала пробивати свій правий край і виходило якесь “Е”, що ви й прочитали. Тоді я набив усі інші літери, дійшовши до “В” у слові Солнцево і поїхав разом із блокнотом на таксі до майстра, який мав би виточити мені нову літеру “В” таку саму, як зламана. На жаль, на зворотному шляху, я загубив блокнот, сам не знаю де.
• У таксі…
• Так, імовірно в таксі. Ось, до речі, вам подарунок. Микола показав дзеркально відображену літеру “В”, що закінчувалася коваделком, по якому треба було бити молотком, щоб вибити цю літеру на металі. Я її передам вам через охорону. Вони передадуть. Адже, передачі ж дозволені?
• Не знаю… До речі, а як ви сюди потрапили, у сенсі, до мене ж мають пускати тільки родичів і таке інше…
• Та просто записався і мені дали дату для побачення. Народ під в’язницею стоїть на мітингу, на ваш захист, до речі, вдень і вночі, а ось записатися на побачення, мабуть, ніхто не здогадувався, думаючи, що все одно заборонено.
• Краще б вони розійшлися. Тепер влада не може просто дати слабину і піти на поступки. Якби все було тихо, мене б і відпустили б, напевно.
• Я не думаю, що ви хочете, щоб вас відпустили. Інакше б ви давно самі розповіли правду про книгу. Іронічно, що ви зараз як та сама мушка в бурштині. Ніби летите, але свободи вибору у вас немає. Ви затиснуті з усіх боків. Давайте я вгадаю: Ви зараз репетируєте своє Останнє Слово?
• А ви не боїтеся сюди прийти? Адже нашу розмову зараз і слухають, і пишуть.
• Ні, не боюся. По-перше, ті, хто слухає, не мають повноважень, і поки в системи прокрутяться шестерінки, мене й сліду не буде. По-друге, дату вашої страти вже призначено, у всякому разі, про це пишуть газети.
• Коли?
• Післязавтра. По-третє, їм потрібен показовий випадок, їм потрібно продемонструвати силу і рішучість. І по-четверте, поема не про Першого Президента, і я саме зараз це кажу, щоб ті, хто записує, записав. Поема – на підтримку Першого Президента, а жорстокий король Інків – це алегорія на кривавого людожера-диктатора в одній із наших колишніх колоній. Про це можна просто здогадатися, адже ім’я Віракоча – верховне божество Інків, це – прізвище нашого президента після заміни складів місцями. А значить Король Інків підлеглий йому жорстокий правитель з диких і далеких земель. Я хотів, щоб Президент своєю владою зупинив звірства і кровопролиття. Так, 15 років тому я був більш наївний і думав, що наш Президент – чесна людина, готова боротися за справедливість. Ах так, я і так досі думаю, сказав гість і озирнувся на уявного підслуховувача.
• То навіщо ж ви тоді до мене прийшли? Ви претендуєте на авторство? Тепер?
• Та боже упаси! Мені моє життя дороге! Я просто хотів вам сказати, що ви абсолютно неправильно зрозуміли метафори в поемі і, до того ж, абсолютно бездарно надали їй вульгарного політичного сенсу.
• Але це не я…
• Ах, залиште. Я бачив ваші виступи на мітингах. Ну гаразд, прощайте! Бажаю вам зірвати овацій на ешафоті!

Гість, Микола Круглов, встав і, не озираючись, пішов. Антон бачив, як він підійшов до охоронця, передав йому літеру і помахом голови показав, для кого ця передача.

Останнього Слова, якого так чекали присутні, не було. Антон просто піднявся на ешафот, опустивши голову і, не дивлячись у натовп, дав накинути собі на голову чорний мішок.

Страта Антона-Кругле Сонце не заспокоїла народ, а лише підлила масла у вогонь революції. Похорон Антона перетворився на масові протести, протести на громадянську непокору. Перший Президент уже був готовий піти на особливо жорстокі заходи придушення протестів, був готовий забити в’язниці політичними в’язнями, був готовий наказувати відкривати вогонь по мирних демонстрантах, але тут протест очолила Принцеса.
Так, саме Принцеса. Онука останнього Короля країни, який зрікся престолу і передав владу Першому Президенту. Народ, незадоволений владою Першого Президента, бачив у Процесі промінь світла, а у відновленні монархії надію. Принцесу заарештувати було неможливо через її імунітет. Вбивати своїх суперників після реакції на Страту Антона Перший президент не наважувався, і ситуація поступово просувалася до логічної розв’язки.

Після того, як Перший Президент, в обмін на імунітет для себе і своїх родичів, подав у відставку, Парламент проголосував за зміну конституції і відновив монархію. Принцеса стала Королевою, а її корону прикрашав круглий бурштин із застиглою мошкою, що злітала в ньому. Злітаюча мошка в бурштині стала частиною нового герба країни і уособлювала її старовину і, одночасно, прагнення до прогресу. За новий гімн було взято уривок із поеми “Віракоча” і покладено на музику.

Микола Круглов у принципі знав, на яку тему його запросили поговорити, якщо так можна сказати про конвоювання трьома похмурими типами в костюмах, темних окулярах і з дротиками навушників. Не знав із ким і що йому запропонують або що запитають. Але знав, що мова про інкрустований блокнот. Він був готовий до цієї зустрічі, бо знав, що та розмова у в’язниці не могла залишитися непочутою. Тим більше, що влада змінилася.
У принципі, Миколі не було чого боятися, тому він поводився вільно, не висловлюючи своєю поведінкою ні переляку, ні нахабства. Спокійна ділова розмова між діловими людьми м’яко перетекла від обговорення погоди до справи. У великому просторому кабінеті, крім Миколи, було ще троє людей. Один стояв увесь час спиною і уважно розглядав карту країни, беручи участь у розмові радше пасивно і просто позначаючи свою присутність. Другий сидів на дивані поруч із Миколою, власне, вів бесіду, а третій сидів у кріслі в іншому кутку кімнати або, скоріше, залу і підтримував другого мовця рідкісними репліками. У мові та жестах того, хто говорив, відчувалася влада, яку він мав з якихось природних причин, як само собою зрозуміле. При цьому він постійно говорив слово “ми”, даючи зрозуміти, що він – не один.

• Коли ми зрозуміли, що Перший Президент – відпрацьований матеріал, – продовжував, з розстановкою і навмисне тихо, щоб створювати у співрозмовника труднощі зі сприйняттям, говорити співрозмовник Миколи, – нам треба було задуматися про транзит влади. Необхідно було зробити так, щоб народ сам вибрав собі ту нову владу, яку ми йому покажемо. Проблема була в тому, що народ був би готовий підтримати тільки опозиційних кандидатів. Будь-який лідер опозиції, якого не заарештують наступного дня після будь-якого виступу, був би надто підозрілим і виглядав би як козел-провокатор або підставна особа. І тут нам допомогла Принцеса. Вона якраз і стала таким ідеальним лідером, і ми змогли сформулювати для неї пропозицію, від якої вона не мала б відмовитися, і вона не відмовилася. Ми взяли все з поеми, що було нам на руку, і вплели це в тканину “легенди”, і в нас усе вийшло.
• Ні, не все, вставив Микола, бажаючи швидше перестати бути NPC у грі, яку писав не він.
• А що ще? Аркадію Михайловичу, дивіться, ми все-таки не даремно покликали хлопця на поговорити. Чоловік біля карти кивнув, не обертаючись. – Ну, викладайте, що у вас за туз.
• Ну, наприклад, камінь у короні Королеви – не справжній. Це копія, практично з каніфолі. Я, коли працював з обкладинкою, замінив камінь на копію, щоб не пошкодити оригінал. Копія мала бути дуже точною, бо тонкий і детальний малюнок карбування мав гармоніювати з сюжетом про мошку в бурштині, на який посилається поема.
• Вибачте, ви поет?
• Ні, карбувальник. Хороший карбувальник. Так ось, ось – справжній камінь. Микола дістав із кишені загорнутий у шматочок замші, яким протирають окуляри, камінь і поклав його на стіл, попередньо розгорнувши.
• Сильно. Ви ж дозволите нам замінити камінь у короні Королеви на цей, справжній. Справді ж, дозволите? Запитання було поставлено так, що варіантів відповісти неправильно не було.
• А як ви заміните, якщо будь-який ювелір знайде різницю за фото на парадних портретах? Копія хоч і гарна, але колір трохи інший і мушка інша і…
• Ми, наприклад, знищимо перший камінь на очах у публіки, внаслідок якоїсь випадковості або, ще краще, невдалого замаху і вставимо потім оригінал, сказавши, що знайшли дивом такий самий камінь.
• Але ж тоді вже точно буде зрозуміло, що камінь – не той!
• Так, але, якщо почнуть копатися в історії, то врешті-решт виявиться, що камінь – той самий, а ось каніфолі, як ви висловилися, поклонятися ніхто вже не буде. Тим паче, що крім нас у цій кімнаті ще й стіни слухають, і правда вийде на поверхню рано чи пізно. То нехай це буде правда-правда, а не правда-неправда.
• Я зовсім заплутався, зізнався Микола.
• Не звертайте уваги, – пролунав голос Аркадія Михайловича, який так само стояв спиною. Ми, хоч і цинічні володарі цього світу, також маємо сентиментальні почуття до символів і також захоплюємося і цитуємо поему. Для мене, наприклад, уся ця історія має особистий характер. У будь-якому разі, символу місце там, де йому має бути. У короні Королеви. Як ми це зробимо – не ваше питання.
• Виходить, ви знали, із чим я прийду на цю зустріч? – наполовину запитав, наполовину затвердив Микола.
• Практично. Ми знали, що бурштин – не справжній, знали, що справжній камінь існує. У поемі не було б стільки посилань на, як ви сказали, “шматок каніфолі”. І ми підозрювали, що ви знаєте, де оригінал.
• І це все, навіщо ви мене покликали?
• Ні, звісно, сказав чоловік із крісла в іншому кутку кімнати. Зараз вам Сергій Григорович пояснить.
• Проблема в тому, що поема стала для народу символом національної ідентичності. Але смисли, які в ній викладені, шкодять ідеї влади як такої. Вони – революційні й не ведуть до стійкості суспільства. І нам знову допоміг випадок, як виявилося, смисли в поемі інші й написана вона для іншого. Ви ж хочете справедливості в наших колишніх колоніях?
• А вона існує? – засумнівався Микола
• Поки це вигідно нам. Читайте Платона! – вставив чоловік із крісла.
• Загалом так, у нас є план розкрити карти і показати, що Антон вкрав поему у вас і що ви мали на увазі зовсім інше. Ми хочемо спрямувати народне обурення за межі країни. Нам, для згуртування народу і підняття патріотизму, дуже потрібна маленька справедлива війна на чужій території. І поема про кровожерливого вождя Інків буде дуже доречною.
  -І ви ж згодні з нами, що обман Антона має бути розкритий і брехун не може бути героєм? Додав Аркадій Михайлович із якоюсь недоречною, як здалося Миколі, злістю на Антона, який був для всіх напівбогом, героєм-мучеником.
• Так, звісно, згоден, тим паче що в мене немає варіантів.
• Ну, варіанти завжди є, сказав Сергій Григорович. Я просто підозрюю, що вам вони не сподобаються.
• Ну і я про те саме.
• Ось і чудово, значить, домовилися. Ви знаєте, я завжди був, а зараз, тим паче, маю бути шанувальником вашої творчості, і мене вражала глибина і багатогранність метафор у ваших віршах. Можна поставити запитання?
• Зрозуміло…
• Ось, у другому розділі в поемі написано “і проллється сльоза водоспадом квітів”. Так, дуже насичено. Я довго думав над цими словами. Ми довго думали. У нас була навіть дуже довга суперечка з цього приводу. Сергій Григорович із хитрою посмішкою подивився в бік крісла, але інший співрозмовник у кутку ніяк не відреагував. Але мені завжди було цікаво, що саме ви мали на увазі?
• А там таке написано? – невпевнено перепитав Микола.
• Ви не пам’ятаєте, що ви написали? У повітрі кабінету стала відчуватися напруга. Аркадій Михайлович різко повернувся і подивився впритул на Миколу.
• Ви це написали? – Запитав він з наголосом на “ви”.

Микола зрозумів, що далі грати було вкрай небезпечно і нарочито розслаблено відреагував:

• Я ніколи не казав, що це я написав.
• Ви зараз, пане Круглов, ходите по дуже тонкому льоду. Ви, напевно, не усвідомлюєте, хто…
• Аркадію, зупинися, – вальяжно перервав його чоловік із крісла. – Так навіть краще, все одно в нас немає варіантів, а за такого розкладу пан Круглов мовчатиме все життя про те, що він сьогодні почув і про що ми з ним домовилися. Вірно?
• Зрозуміло, якомога спокійніше відповів Круглов і витер серветкою зі столика піт, що виступив на лобі.
• А якщо раптом з’явиться справжній поет? – запитав Сергій Григорович.
• Не з’явиться. Точно не з’явиться, – якомога переконливіше відповів Микола.
• Потрудіться пояснити, – Аркадій Михайлович усе ще був злий.
• Я вам із самого початку сказав, що я – не поет, а карбувальник. Ви мені просто не дали шансу розповісти. Я тому й не боявся прийти у в’язницю до Антона, та й зараз без побоювання спілкувався з вами, бо я не був автором “Віракочі”. Але ви мені просто не дали шанс порозумітися. Я думаю, що точно так само сталося колись і з Антоном. Така світла, пряма і чесна людина, якою його пам’ятає народ, просто не могла б бути злодієм. Так от, поет – мій добрий друг. Коли він писав поему, він розповідав мені про кожну деталь і кожен сенс, захований у словах і метафорах. Я, як ми домовлялися, мав зробити обкладинку до поеми. Ми хотіли піднести поему як подарунок Першому Президенту, щоб мотивувати його на відновлення справедливості в колишній колонії. Друг не був проти того, що я підпишу свою роботу карбувальника. Я намагався бути скромним. Прізвище, місто. Адже це була наша спільна ідея. Як ви знаєте, книжку я загубив. Друг, звісно, засмутився, але він знав поему напам’ять і почав було робити другий примірник книжки. Це займає час, адже книжка мала бути каліграфічною і рукописною, щоб відрізнятися від тієї макулатури, яку напевно в надлишку отримує Перший Президент. Мій друг був дуже талановитою і дуже захопленою людиною. На жаль, він не встиг написати другий примірник, коли захворів на цей новий вірус і помер у лікарні. А через кілька місяців я побачив “Віракочі” в продажу під авторством “Круглого Сонця”. Після того, як минула перша хвиля обурення й гострого відчуття несправедливості, у мене визрів підступний план: зачекати, доки книжка й автор “розкрутяться”, а потім запропонувати автору своє мовчання або навіть співпрацю в обмін на відсоток від гонорарів. У мене був важливий доказ – бурштин із мошкою. Але що більше я чекав, то більше бачив, що історія завертає кудись не туди і що поему зрозуміли не так, як думали ми. Домагатися свого авторства, а отже, і своєї інтерпретації поеми ставало дедалі небезпечніше, з одного боку, і дедалі безглуздіше з іншого. Країною заволоділи ідеї революції, і Перший Президент уже не був таким, яким він уявлявся нам раніше. Взагалі, мені було соромно тоді, що я колись голосував за нього. Тож тепер я – до ваших послуг, – закінчив Микола і обдарував присутніх запрошувальною посмішкою, – Коли буде перша прес-конференція?