Піонерський табір Ласпі. Учасники історії: Я – вожатий зі стажем, тобто з розвиненим пофігізмом і двоє масовиків. Денис і Льоша. В обов’язки Льоші та Дениса входить не робити нічого і старанно уникати будь-якого навантаження. Іноді їх все-таки змушують винести колонки на дискотеку і віднести їх назад. Денис і Льоша – студенти Університету, в усьому однакові, їх розділяє тільки курс, на якому вони навчаються. Денис навчається на третьому, а Льоша – на другому. Уже потім Денис став учителем історії в школі, а Льоша – викладав у педінституті.
Так вийшло, що я з ними потоваришував (або вони мене прийняли до себе в тісну компанію) і ми вирішили піти разом на скелі позбирати мідій і насмажити їх. Я взяв належний мені день відпустки, і ми вирушили на Батиліман, що за п’ять кілометрів від табору, бо Денис запримітив там викинутий штормом буй, який був настільки вдало спотворений, що вдавав із себе піч із вогнищем усередині, поверхнею для смаження ззовні й навіть димарем біля гирла конічного буя.
Варто сказати, що Льоша мав чудову кличку. Льоша-тампакс. Оскільки він завжди опинявся в потрібному місці в непотрібний час. Кличка прилипла ще з тих часів, коли ми з ним ходили на дачу Горбачова і він примудрився зачепити ногою сигналізацію, натягнуту в траві. Уся історія, яку ви читаєте, власне, була ще одним підтвердженням влучності його клички.
Ролі ми розподілили так: Денис поліз нагору за хмизом. Я пішов у море за мідіями, а Льоша вирішив позасмагати. Щоб не ломитися крізь дрібне каміння, у воду я заходив стрибаючи з високої скелі. На цій же скелі розташувався і Льоша, часом роздаючи мені цінні поради. Варто розуміти, що плавав і пірнав я дуже добре і з задоволенням. Саме тому по дрова не поліз. Тому Льошині поради виглядали, як мінімум, комічно.
У черговий захід я забрався на скелю і бачу, як внизу скелі вздовж берега пливе на плоту нудист із донькою. Треба сказати, що на тому березі бухти, де ми розташувалися, поруч було два важливих об’єкти: 1. Нудистський табір плюс збіговисько породіль-у-воді і 2. мідійна станція. Пліт якраз і був зібраний з білих поплавців від мідійної станції. Замість весла була велика палиця. Батько-нудист стояв попереду плота, широко розставивши ноги, ритмічно веслував то ліворуч від себе, то праворуч. Його 5-6 річна донька сиділа позаду тата і спостерігала, відстежуючи такт очима, за всім цим процесом, точніше, за найдинамічнішою коливчастою частиною цього процесу, з цікавістю, яку демонструють лише кошенята, коли перед їхнім носом точно так само телепатять чимось, що звисає.
Я не міг утриматися від хоч якогось коментаря і крикнув зі скелі: “Вітру в… спину!”, підкресливши паузою, яку саме частину спини я мав на увазі. Нудист після цього також не зміг проплисти мовчки і вирішив підчепити мене ідейно: “А вам у плавках не жарко?”. На що я сказав, що мені важливіше не розбити те, чим він телепає, об воду, коли я буду стрибати.
Обмінявшись люб’язностями, ми з Льошею проводили нудиста з донькою поглядом, і тут Льоша заявляє, зазнавши ідеологічної атаки нудиста, що теж буде засмагати голяка, щоб “тіло дихало”. Я скептично подивився на Льошу і стрибнув у воду за черговою дозою мідій.
Не пам’ятаю вже після якої ходки, я вивантажив кульок із мідіями на буй, подивився, що дрова вже частково зібрані, і вирішив покликати Льошу, щоб він розпалював вогнище – хоч чимось він мав нам із Денисом допомогти? Я подивився на скелю, але Льоші там не було. Через секунду я почув несамовитий крик: “Де-е-ня!!!”. Кричав Льоша. Я у відповідь: “Що таке?”. Знову крик: “Де-е-е-ня!!!”.
Я знову, бачачи, що Дениса немає, намагаюся вийти на зв’язок. Ніякого ефекту. Нестямні крики тривають. Тоді я, по мілких скелях, іду в бік моря, щоб подивитися, що трапилося, і бачу, що Льоша стоїть за одним із каміння так, що його видно тільки до пупка, і несамовито кричить. Я кажу:- Льошо, що сталося? Діми немає, він за дровами поліз.
- Не підходь, Рома, тільки Денис зможе мені допомогти!
- Що там у тебе?
- Де-е-е-ня!!!!Тут із гори стрімголов скочується Денис – ще б пак, такий крик і, крізь задишку, запитує: “Льош, що там у тебе?”. Льоша, сумніваючись, чи варто мене втаємничувати в суть проблеми, Денис же начебто, як свій. Льоша поглядає на мене, але вирішує, що вже нічого не поробиш, і виходить з-за каменю, утримуючи все своє найцінніше в руках.
- Що таке? – хором запитуємо ми.
- Ти об воду вдарився? – запитав я
- Чому ти без плавок? – запитав Діма.
- Гірше! – відповідає, схлипуючи, Льоша, – Медуза!
- Яка?
- Ось така!, – з надривом відповідає Льоша і розводить руки, показуючи розмір медузи і відпускаючи своє господарство, яке ляскається об ноги. Він підвиває і знову збирає його в оберемок. – Ви не повірите, вона за мною гналася!, – поскаржився Льоша.
Ми з Денисом не знаємо, як реагувати. З одного боку – смішно, а з іншого – самі собі уявляли, який це жах, коли тебе ось так, за найчутливіше… Просити ж показати “рану” – гейство. Загалом, ми Льоші співчуваємо, підходимо до нього, виводимо під руки з води, водночас він нічого свого з рук не випускає, наливаємо портвейну і саджаємо зручніше. Коли у Льоші шок минув, він став нас із Денисом просити: “Хлопці, ви ж тільки нікому не розповідайте”. Звичайно, сказали ми і подумали “Ага”.
Уже потім, коли вся ця історія закінчилася, до мене підійшла бабуся-божа кульбаба, доглядач камери схову, яка, своєю чергою, розташовувалася за лаштунками Зеленого Театру, що також, своєю чергою, розташовувався на відшибі табору, і запитала перед початком фільму, тикаючи на Льошу: “Ромо, скажи, а це його медуза покусала”. Вона-то звідки дізналася?! Не зрозуміло. Вона взагалі людей бачить раз на тиждень.
А сама історія продовжилася наступного дня. Вранці до мене підійшов Льоша і пошепки сказав:
- Роме, у мене серйозна проблема! – Треба сказати, що я справляю враження розумника, і Льоша просто не знайшов до кого б іще звернутися.
- Яка, Льоше? – також пошепки запитав я.
- У мене сьогодні не було ранкової ерекції. Я не знаю, що мені робити! – Льоша не сказав “стояк”, Льоша не сказав нічого вульгарного. Він використовував науковий термін і це свідчило про те, що Льоша в паніці. Паніку треба було підтримати і я, дуже стурбовано, йому відповів:
- Льоша, ти що! Ти вже був у медпункті?
- Ні, а що?
- Терміново біжи туди. Можливо, ще не пізно! тільки відразу паспорт візьми, щоб у разі чого двічі не бігати!
- Ага. – Сказав Льоша і побіг до себе за паспортом. А я, щодуху, побіг до дівчаток-медичок у медпункт, попередити його, що до них прийде жертва розіграшу. Коли через кілька годин я знайшов Льошу в їдальні, який сидів над недоторканим обідом і дивився в суп скляними очима, і запитав його про те, що сказали йому в медпункті, то він відповів, що його врятує тільки ампутація. Я йому:
- Та годі! Де це бачено!
- Та ні, Ром, мене пообідати відпустили, а потім будуть різати.
- Де, тут, у таборі? За таким же в Севастополь возять! Тут же немає умов!
- У тому-то й річ, що ухвалили рішення оперувати тут. Дзвонили в місто – там дали добро. Бояться не довезти. Ось, дивись! Ти це бачиш востаннє! – І він, відтягнувши гумку на штанях, показав мені повністю готове “операційне поле”, ретельно поголене і замазане зеленкою “в клітинку”. Дівчата відіграли свою роль на п’ять. А про те, що Льоша ще кілька тижнів як слід сидіти не міг через те, що в нього там усе обгоріло на Сонці, я навіть і не буду розповідати в подробицях.