А, точніше міні-мокік. Використовував я його якраз, щоб покататися і, як не дивно, у справі. А справа полягала в тому, що найближчий від Русанівських Садів продовольчий магазин – Універсам “Олімпійський” – знаходився за добрих 6-7 кілометрів від моєї дачі. Катався я не довго. Оскільки, коли я вже перейшов на другий курс у КПІ, я потрапив на ньому в абсолютно дурну аварію, яка позбавила мене чаклунства поїздки в колгосп з однокурсниками, бо мені “приписали” черепно-мозкову травму і “не можна” працювати на сонці.
Це був перший досвід у моєму житті, коли я зрозумів, що якщо проблеми з головою, то страждатиме протилежна частина тіла (переважно від болючих уколів із вітамінами). Пізніше життя діалектично доповнило це правило, бо виявилося, що якщо шукати проблеми на свою дупу, то, зі свого боку, болітиме голова.
ДТП, у яку я потрапив, полягала в тому, що вантажівка, яка обігнала мене, вирішила різко повернути праворуч, а в тому місці не було тротуару – великий майданчик-парковка біля “Сільгосптехніки”. Я – ціль непомітна, і тому водій натиснув на гальма тільки тоді, коли побачив тіло, що пролітало над кабіною, а не коли задні колеса вантажівки перекочувалися через мопед, і, тим паче, не тоді, коли я, маючи намір уникнути зіткнення й падіння, намагався так само, як і вантажівка, повернути разом із нею праворуч.
Уже потім зрозумів, що я досить зіпсована людина, тому що мої останні, перед ударом головою об асфальт, думки, які могли стати останніми, складалися цілком із матюків.
Саму ДТП зам’яли. Міліція мене налякала тим, що напише лист до ВНЗ про те, що я злісний порушник, а там не стануть розбиратися і відрахують, також мені розповіли, що вантажівки з такими номерами не існує тощо. Сама вантажівка з місця ДТП звалила по-швидкому, коли зрозуміла, що всі живі. Я ж викликав міліцію, яка, приїхавши через годину, викликала швидку. Мопед залишився лежати на асфальті з розчавленим заднім колесом і бензином, що витікав.
Швидка приїхала дуже швидко, подивилася на мене-велику-садину і категорично відрізала – черепно-мозкова травма, треба терміново в лікарню. Симптомів, крім втрати свідомості, у мене не було. А те, що боліла голова і нудило, так це могло бути просто наслідком стресу.
Варто розуміти, що мобілок тоді не було і вийшла типова ситуація “Коля Герасимов вийшов за кефіром”. Мої дід із бабусею сиділи на дачі і стандартно відганяли від себе чорні думки, які, саме в цьому випадку, були найбільш вірними. Виїхавши о 10 ранку за кефіром, я тільки о третій годині дня зміг хоч до когось додзвонитися. Я додзвонитися намагався і раніше, але мама, мабуть, “висіла” на телефоні і в неї весь час було зайнято.
Додзвонитися я зміг тільки в самій лікарні. Це була Лікарня Швидкої Допомоги, або ЛШД. Унікальний заклад. Я просив промити садна – сказали, що у них відділення про хвору голову, а рани лікують в іншому. Я просив повести мене в душ, щоб хоча б відмити садна від бруду – з горем навпіл знайшли якесь місце з холодною водою. Поруч зі мною в палаті лежав будівельник, який упав із драбини, та так, що весь облився паркетним лаком. Лак санітарки на ньому знайшли тільки на другий день, коли намагалися зробити йому укол у вену. Лак змили. Із ліктя. І все. Він так і лежав у лаку весь той час, поки я там “лікувався”.
Після того, що вмитися – проблема, я був дуже обережний у проханнях, але все-таки попросив зателефонувати. Під поглядом санітарки, що не терпить зайвої метушні, я знову набрав домашній телефон, але там знову було зайнято. Решта родичів були на дачі. Залишалося зателефонувати якійсь маминій подрузі, яка потім змогла б їй додзвонитися і все розповісти. Вибір припав на тітку Наталю. Недоліком було те, що вона – курка, яка панікує, а перевагою те, що вона була нашою сусідкою по дачі і, що головне, могла зрозуміти за моїм описом, де лежить мопед.
Телефоную я їй і починаю здалеку. “Добрий вечір, тітко Наталко”. Однак я її недооцінив і вона, швидко зрозумівши, що я ж їй раніше ніколи не дзвонив, а отже, щось трапилося, а якщо трапилося, то 100% щось жахливе, одразу ж перебила мене: – Ромочко, а ти звідки дзвониш? Усе гаразд?, – вона знала, що я на дачі і що телефону там немає.
- Усе добре, тітко Наталко. Я Ось, у якій справі: – Я вже тоді інстинктивно знав ази телефонних перемовин і знав недоречність, у таких випадках пауз і пояснень, а тому продовжував:Ви знаєте, де “Сільгосптехніка”
- Яка Сільгосптехніка? Ти де, Ромо?
- Ну, якщо їхати на дачу, то праворуч від залізничного переїзду. Там ще великий майданчик, на якому вантажівки паркуються…
- Ну знаю, а що?
-Так от, там лежить мій мопед, – мені важливо це було сказати до основної новини, інакше б тітка Наталя цього не запам’ятала. - А ти де, Ромочко?
- Усе гаразд, тітонько Наталко, просто я прошу Вас, додзвоніться мамі, у неї зайнято, і розкажіть, де лежить мопед. Треба, щоб вона його забрала до того, як його підбере хтось інший.
- А ти чому не можеш його забрати?
- А я в Лікарні швидкої допомоги.
- А-а-а-а!!!, – увімкнувся “panic mode” Потім мені мама розповідала, як тітка Наташа зателефонувала їй і, захлинаючись почала:- Валечка!… Ромочка! …. Валечка! …. Ромочка! ….. Валечка….
-Стоп, він живий?
-Так.
-Ну так сядь і спокійно розкажи.
Її розповідь почалася з мопеда. Мама взяла машину, поїхала на дачу, підібрала мопед, з якого вже витік і випарувався весь бензин, доїхала до дачі, вивантажила мопед і заспокоїла родичів. Наступного дня я залишив “гостинну” БСП і пішов лікуватися ноотропілом, який, як уже зараз з’ясувалося, не кращий за плацебо та уколами вітамінів, про які я вже написав вище. А мопеду підпорядкували колесо і більше я на ньому, до його продажу, не катався. Маленькі колеса і високий центр ваги – ось основна небезпека таких “міні”. Якби колеса були побільше, то я б зміг різко загальмувати, а не намагатися втекти від вантажівки, що підрізає мене, маневром.