Піонерський табір у Криму на ПБК. Найбільший після Артека і якогось Орлятка, та й то, ті табори начебто “мультитабори”, а цей – “моготабір”. Народу дуже багато. До 16 загонів по 40…50 осіб = 700…800 осіб. На загоні по 4 вожатих. Вожаті – виснажені і втомлюються. Табір розташований на досить крутому схилі гори. Їдальні нагорі, бараки із загонами (25 осіб на палату) на самій горі, а море – внизу. Харчування 5 разів на день, купання 2 рази на день, сон – двічі на день. Увечері – якась розвага на кшталт кіно або дискотеки. Дітей (уявіть собі висипаних із коробки на стіл тарганів) будувати і рахувати треба мінімум 10 разів на день. Горло зривається на другий день. Туалети й умивальники – в окремих будівлях санвузлах, у яких завжди по щиколотку мокро. Хвойний запах реліктового лісу, крім піонерів – багато ос. На додачу до всього у вожатих, до того ж, своє нічне життя, і якщо діти під час тихої години поводяться тихо, то їм просто дуже толково пояснили, що тиха година – не для них, а для вожатого, і не дай боже він прокинеться!
Я – вожатий. Котрий рік їжджу в табір, щоб “заодно і відпочити”. Грошей, які платять вожатим, вистачає на квиток туди-назад плюс якийсь винчик і нехитрі розваги. Нас на загоні 4 людини і ми якось розподіляємо обов’язки. Я – “ветеран” і тому дівчаткам, які приїхали з Києва “на практику”, одразу оголошую, що “командувати парадом буду я”. “Який нахаба”, думають вони щоразу і “Як нам пощастило”, думають вони, зрозумівши потім, що їм, на кшталт дивом, дістався найблагополучніший загін у таборі. Хоча мені віддавали завжди найстремніших. Тому що “Рома впорається”.
А Рома, а для дітей Роман Володимирович, не те, щоб “справлявся”. Він не напружувався. Він не вирішував проблем, він їх не створював. Горло зривається? Повісь свисток на шию. Навчи дітей трьом командам за свистком: “Вишикуватися”, “Розійтися”, “Стій-де-стоїш” і горло – ціле.
Вожаті зайняті розлініюванням графіків чергувань по їдальні та по палатах, стежать за дотриманням графіка, модерують конфлікти, щоразу бігають із новою зміною чергових у їдальню, щоб не без крику пояснити, як і що брати, і куди накривати, і як саме мити підлогу. Ні, це не наш метод. Теорія розв’язання винахідницьких задач говорить, що найкраща альтернатива чомусь – його відсутність, але функція щоб продовжувала виконуватися. Значить – геть графік чергувань і хай живуть добровольці. Першого ж дня, вишикувавши дітей і пояснивши базові речі, запитуєш: “Хто хоче чергувати по їдальні всю табірну зміну?”. Відповідь, як завжди, тиша. Я повторюю запитання. Знову тиша. Немає поганих. Втретє я натякаю, що я не просто так питаю і а) будуть плюшки і б) не сподобається – можна відмовитися. Тоді піднімається перша рука. “Ага, ось ця смілива розумна і працьовита людина (часто – дівчинка з розумними очима) буде – головною, старостою, привілейованою”. Потім піднімаються ще руки. Я набираю 4-х людей і кажу: “Дякую за ваш вибір. Зараз ми підемо разом накривати на стіл. Ви, за це, отримуєте завжди зайву порцію. На другу вечерю у вас завжди подвійна доза фруктів. Ви можете офіційно не спати вдень і займатися своїми справами (але поводитися тихо) і, головне, ви купаєтесь не за розкладом як усі, а коли хочете”. Зайві порції завжди є. Якщо з дівчатками кухарями дружити – вони з’являться. Якщо чергові працюють швидко злагоджено і добре: розставили стільці, накрили, прибрали, підняли стільці, помили підлогу, то кухарі їм завжди дякують. А чергові – профі. Вони день у день роблять одну й ту саму роботу і призвичаїлися, зрозуміло, так, що на їхню роботу просто приємно дивитися. Наш загін ставлять за приклад, черговим раз на тиждень роздають грамоти, загону видають мішок із цукерками як приз, який дістають, зрозуміло, чергові. Чергові п’ять разів на день і, зрозуміло, без супроводу вожатих, гордо піднімаються в їдальню, як астронавти у фільмі “Армагеддон”. Їх упізнають в обличчя. Їх вітають. Ранкова лінійка – не для них, тиха година не для них і прапор на пляжі – не для них.
Так само вирішується питання і з черговим по палаті, який має просто підмести її вранці. Для нього теж не буде лінійки і буде вільне купання та зайва пайка. Звідки? Від проблем з обліком. У таборі завжди десь один із 20 перебував в ізоляторі. Забиті туалети з рідиною по щиколотку – чудове місце для поширення кишкових інфекцій. Ще можна перекупатися, отримати сонячний удар, зламати руку, просто застудитися. В ізоляторі – свій облік людей і обідають вони, не виходячи з медичного корпусу. Але ці ж порції залишаються і за загоном. Завдання вожатого – розподілити їх правильно, а не випадково, просто крикнувши “Хто хоче добавки?”
Залишається найважча ділянка роботи вожатого – купання. Це – стояти біля кромки води і рахувати голови дітей. Це – виганяти їх за підйомом червоного прапора на рятувальному містку. Це – будувати і рахувати їх до того, як прапор знову опуститься, щоб вони встигли зайти у воду. Більше ніж 15 осіб купати одночасно не можна. Зазвичай загін можна розділити на 4 групи. Одна група купається, три сидять на пляжі. Цикл купання 10 хвилин. Це – пекло і для дітей, і для вожатих. Метушня, азарт, гонитва за “ще трохи”, порушення техніки безпеки, сонячні удари в дітей, бо не встигаєш простежити, щоб усі були в кепках і панамках. І знову, це – не наш шлях. У мене діти купалися коли хотіли і скільки хотіли. Адже, якщо прибрати метушню й ажіотаж, то виявиться, що купатися люди й самі будуть недовго і не всі, адже на березі є багато цікавого. А ті, хто хоче купатися до посиніння, не виходячи з води годинами – нехай купається і потім хворіє. Мені потрібна зайва порція в їдальні. Хоча, виявляється, що ось ці самі – з синіми губами, ніколи не хворіють.
Отже, треба прибрати ажіотаж. Отже, у мене 8 осіб уже привілейованих. Вони купаються коли хочуть і не поспішають встати в стрій при шикуванні і самі швидко виходять при червоному прапорі. Вони знають, що через хвилину знову зайдуть. Протягом трьох днів я збільшую кількість привілейованих – дозволяю купатися “скільки хочеш” в обмін на якісь послуги або роботи. Потім я вводжу санкції порушникам дисципліни: сидиш, поки плавки не висохнуть. У підсумку у мене перед заходом у воду шикується вже не 15 осіб, а 5-7. А останній із цих трьох днів я ламаю шаблон.
Спочатку я домовляюся з фізруками, що я роблю ранкову зарядку сам, на пляжі, а не веду їх на стадіон. Ніхто, крім мене так не робить. Адже стадіон поруч із їдальнею, а пляж – унизу. Це – зайва біганина. Та й командувати зарядкою на стадіоні буде фізрук, а на пляжі – ти сам. Ще й це море – провокація ажіотажу. Фізруки оцінюють моє завзяття і завжди погоджуються на угоду. Діти йдуть на зарядку в плавках і з рушниками на заздрість іншим піонерам, які йдуть у протилежний бік – на стадіон. Наприкінці зарядки в мене виходить час для водних процедур. І тут я кажу: “Купатися можуть усі!”. Я не ризикую. Вода зранку прозора, і я бачу все, що мені потрібно. Діти заходять у воду не поспішаючи, бо годинник не цокає, і тому перші встигнуть вийти до того, як зайдуть останні. Коли діти зайшли або майже зайшли у воду, я оголошую: “Хто зараз сам, без команди, вийде з води, може купатися далі скільки захоче!” Діти не розуміють узагалі, що відбувається. Перепитують. Найсміливіший виходить і дивиться на мене та перепитує: “Можна я тепер знову зайду у воду?” Так, відповідаю Я, звісно. На скільки хочеш! Зрозумівши, що це – нова така гра, діти виходять із води і, отримавши дозвіл, знову заходять. І перемовляються між собою: “Роман Володимирович збожеволів”. Але я свого домігся: У дітей зник страх вийти з води і потім сидіти на березі півгодини сохнути і діти зрозуміли, що купання не така вже й цінність.
Отже, я стою біля кромки води. До мене підходить піонер: “Романе Володимировичу, можна зайти у воду?” Так, кажу я. І додаю в розумі +1 до тих, хто перебуває у воді. З води виходить інший піонер: “Романе Володимировичу, я вийшов із води”. “Спасибі”, – відповідаю я і віднімаю -1 від числа купальників. Число ніколи не перевищує 12. Червоний прапор? Решта вожатих загонів ліворуч і праворуч починають кричати, щоб діти вийшли з води, другий вожатий метушливо будує наступну групу, стежачи, щоб ніхто не потрапив без черги. Мої діти, почувши крики, спокійно виходять, спокійно дивляться на прапор і потім спокійно заходять у воду. І їм подобається бути господарями ситуації! Я на пляжі з дітьми справляюся один. Мені не потрібен другий вожатий. Дівчатка, звісно, із задоволенням ходили зі мною на пляж, адже в мене не було криків і скандалів, але, відверто відпочивали. Утім, як і я, бо стояти й дивитися в море – теж робота, яку можна делегувати.
Табір – великий, пляж довжиною 350 метрів, головний фізрук, стоячи на містку на початку пляжу, стежить, щоб вожаті весь час стояли біля кромки води, а не сиділи. Потім він розповідає на планерках, що вожаті безвідповідальні, не роблять свою роботу. Он, тільки Рома – весь час стоїть і дивиться за дітьми. А в Роми – зелена кепка. Дуже впізнавана на відстані. Єдина у своєму роді. Це навіть не кепка, а така собі шапка-бейсболка, зроблена спереду з поролону, а ззаду – з пластикової сіточки, але передню частину оформлено, як у кепки, зі зламом на козирок. Фізрук – заступник директора табору, бачить цю кепку, а не мене. Потім у що кепка надіта на одного з піонерів, з тих, що більш рослий. А Роман у цей час лежить на пляжі в лежаку, зробленому з піску іншими піонерами. Підголівники, підлокітники – ось це ось усе. Роман, звісно, рахує в умі піонерів і, звісно, часом, швидко оцінює кількість голів у воді. Тим паче, що діти, якщо їх не гвалтувати розбиттям на групи, групуються самі у свої міжсобойчики та ходять у воду командами, які й стежать самі одна за одною та які легко впізнавані з берега.
Далеко від пляжу, метрів 100 від берега, у морі злегка виступають із води три круглі бетонні шайби діаметром по 10 метрів кожна. Причому одна шайба зроблена повністю і піднята над водою на один метр. А інші шайби недороблені. Є бетонні стіни, які злегка виступають із води, і є їхня внутрішність, заповнена великими камінням, бетонними блоками і щебенем. Шайби, мабуть, мали слугувати хвилерізом, захищаючи пляж і дельфінарій від зимових штормів. Однією з розваг для дітей зі старших загонів було “сплавати на шайбу”. Цілком безпечно за абсолютно спокійного і прозорого моря глибиною не більше 10 метрів. Навіть, якщо потонеш, то витягнуть. Їм дозволяли плавати невеликими групами в супроводі вожатого чоловічої статі. Ну і мої піонери просили мене сплавати. Зовсім старшим я зазвичай просто віддавав свою кепку, щоб фізрук бачив, що вони – з вожатим. А з тими, хто дещо молодший, я плавав сам. Одного разу я поплив із двома старшими хлопцями. Програма: попірнати, позасмагати. Мій загін був залишений під опікою другої вожатої, і ми відчалили.
Гуляючи недобудованими шайбами і намагаючись упіймати крабика або креветку, я послизнувся на слизькій від водоростей бетонній плиті і порвав шкіру на нозі кінцем арматури. Боляче. Кров. Хвилин п’ять я кликав рятувальників, які не розуміли, навіщо вони повинні гребти в таку далечінь. Але потім вони припливли, ми, сівши в човен, попливли до берега. У шлюпці було води по щиколотку – шлюпка текла, як і будь-який інший дерев’яний човен і воду часом треба було вичерпувати. Але тоді вода змішалася з кров’ю, що капала з ноги, і забарвилася вся в червоний колір так, що здавалося, що це я втратив стільки крові, що нею залило човен.
Коли ми підпливали до берега, нас уже зустрічав натовп цікавих дітей. З Романом Володимировичем щось сталося! Мене знав зазвичай весь табір. Серед дітей я встиг помітити свою стару знайому, також вожату-ветерана Маргариту Василівну. Дама середніх років. Ми з нею чудово кілька разів удвох без сторонньої допомоги тримали загін. Але в цю зміну ми розминулися і нам дали різні загони. Їй – старших, а мені – 13-річних. Це була дуже красива жінка, схожа в усьому на Софі Лорен. Мабуть вона це знала і тому своїм макіяжем явно косплеїла знамениту актрису. Великі очі, груди, фігура, зачіска. З нею було дуже добре, вона була надійним партнером і те, що в неї була легка, кхм, особливість поведінки, зовсім не заважало. А особливість була в тому, що вона була а) довірлива, б) недовірлива і в) серйозно вважала себе екстрасенсом. Вона була послана вищими силами творити добро. Колись одного разу я її налякав тим, що плив животом догори метрів 15 точно під нею, а коли виринув попереду неї, то виявив її в паніці. Вона була, як потім виявилося, впевнена, що за нею послали морського демона, щоб прибрати її з цього світу, оскільки добро, яке вона творить, заважає злу.
Так ось, у натовпі з 30-40 піонерів я чітко побачив її повністю розкриті великі-великі очі, які дивляться на мене з хвилюванням і очікуванням пояснень. І діти теж кричали, вимагаючи розповіді. “І тут Остапа понесло”
- Це, діти, чорноморська шаблезубка. Дуже рідкісна, хоча й небезпечна риба. Водиться тут у бухті, тому, до речі, тут заповідник. Єдине, що від неї рятує – вона боїться білих буйків. Ви ж знаєте, що скрізь на пляжах буйки – червоні, щоб їх було видно здалеку. А в нас у таборі вони – білі. Це щоб шаблезубка не могла підплисти до берега. Тому, діти, ніколи не плавайте за буйки. Під час своєї розповіді я контролював аудиторію. Дрібні вірили з відкритим ротом, старші, а вони були вже в курсі всієї історії, тихо хихотіли. Але мене бентежили ось ці великі-великі очі. Вони вірили! Я кілька разів підморгував Маргариті Василівні, даючи зрозуміти, що я несу маячню. Але її очі на обличчі з напіввідкритим ротом, застигли як скляні.
Рана була неприємна, рвана. Крові було, все-таки, багато. Я пішов у санчастину, де рану обробили й заклеїли пластирами. Зшивати не довелося. Повертаюся я у свій загін і зустрічаю Маргариту Василівну, яка чекала на мене. Вона була зла. - Що сталося? – запитав я.
- Ти навіщо мене обдурив? Я прийшла і розповіла про чорноморську шаблезубку своїм дітям, так вони мене на сміх підняли. Я їх переконувала, а вони ржали. Я їм пропонувала – йди і запитай у Романа Володимировича, а вони ще більше сміються. Вони кажуть, що це все – розіграш і ніякої шаблезубки не існує. Романе, я від тебе такого не очікувала! Я ж, завдяки тобі, втратила повагу у своєму загоні”
- Так я вас і не хотів обманювати. Я ж вам весь час підморгував!
- А я думала, що в тебе це – тик від пережитого стресу й больового шоку! Дурень! Я ж хвилювалася!