Коли Діоніс запропонував Мідасу будь-який дар, який той забажає, то Мідас не знайшов нічого кращого, як попросити, щоб все, до чого він не доторкнеться, оберталося на чисте блискуче золото, і це побажання негайно ж виконав Діоніс. Мідас вирішив випробувати свій дар: він торкнувся гілки дуба, і вона стала золотою; він узяв камінь, і сталося те ж саме. Коли Мідас повернувся до двору, він наказав приготувати бенкет на честь свого нового дару. Але, коли він взявся за їжу і питво, вони теж перетворилися на золото, через що він не міг ні їсти, ні пити.
У романі Булгакова Воланд показував виставу в театрі Вар’єте, де людям сипалися гроші на голову, а жінкам пропонувалося одягнутися в модних магазинах. Після закінчення шоу – гроші перетворилися на папір, а люди були голі.
Пророцтва ж, чи не так?
Table of Contents
Фотографія
Фотографія спочатку була дивом. Потім з’явилося мистецтво фотографії. Уміння знайти момент, кадр, композицію, перетворити задум на відбиток, який проявляється на фотопапері. У людей зростав попит на фотографування. Люди почали купувати “мильниці” і фотографувати себе коханих, а не щось, що цікаво подивитися іншим. Потім з’явилася цифрова фотографія. А потім фотоапарат став невід’ємним атрибутом кожного телефону. Ми тепер фотографуємо їжу! Мало того, що фотографуємо, так змушуємо на неї дивитися оточуючих! Фотографування пейзажів із заходом сонця або якоїсь архітектурної пам’ятки вже – вульгарність. А тут – морозиво чи салатик. Ми щасливі від того, що побачили щось, що інша людина планувала, щоб ми саме так побачили. Вторинність від вторинності. І нічого в підсумку. Мільйони людей вирішують стати фотографами і купують цифрову техніку за шалені гроші. Якщо раніше світ був сповнений хороших фотографій, то тепер, навіть якщо хороших фотографій стало більше, їх знайти і побачити взагалі неможливо. 99% усього знятого в “художніх цілях” – відверта вульгарність і банальщина. Ми захотіли фотографій? Ми отримали папірці замість грошей. Ну або по-іншому, ми створюємо візуальну цінність з їжі, замість того, щоб її просто з’їсти. Фотографія мертва.
Музика
Музика. Раніше існували серйозні фільтри для артистів, які бажали отримати доступ до публіки. Величезні транзакційні витрати. Критики та експерти, наймані фірмами звукозапису або чиновники від цензури в тоталітарних країнах. До наших вух доходила якісніша музика. І, головне, ми могли відкрити для себе світ музики із сусідньої країни. Такої ж якісної або навіть кращої. Музика в кожній країні розвивалася по-своєму, у своєму контексті й дарувала приємні відкриття тим, хто її виявляв. Ми відкривали для себе італійську попсу і французький шансон. Ми захоплювалися британськими рок-гуртами або американськими мюзиклами. Ми хотіли більше музики. Ми знову поскупилися. Музику стали штампувати. Транзакційні витрати, що скоротилися, вивели на сцену бездарності з грошима, “проекти”, які “розкручують”. Мільйони типу реперів роблять типу музику. У світі повно талановитих виконавців, але їх не видно і не чути на тлі лавини шлаку, універсального для всього світу. Зникають ніші та заповідники, де могла б виникнути самобутня музика, стираються контекстуальні кордони. Так, тепер кожен може зробити собі ютуб канал і співати в нього. Або тікток. І що? 99% усього, що там буде – буде шлаком. Те, що було б відсіяно ще на шкільному конкурсі. І, якщо хтось ще й міг би щось нове скласти, то він нездатний відірватися від нав’язаного універсального контексту. Хороший автомобільний дизайнер повинен рости і вирости в Італії, щоб виховуватися в оточенні правильної архітектури і форм. Дизайнер, який виріс у Південному Бутово, просто не матиме потрібної роздільної здатності, щоб створити прекрасне. То звідки тепер візьмуться нові хороші музиканти і композитори, якщо вони виховуватимуться на універсальному шлаку, що ллється нам у вуха з кожної праски? Музика мертва.
Дружба
Так-так, я напишу, що і дружба мертва. І не тільки тому, що з’явилися соц.мережі з фальшивими друзями. Не тільки тому, що діти перестали гратися з однолітками на подвір’ях, а проводять час, втупившись носом в екран, не тільки тому, що й не труп, а навіть шафу допомогти винести нікому. А ще й тому, що друзів із нашої голови просто витіснили.
Засоби масової інформації та маркетологи замінили нам живе спілкування. “Осередки пам’яті”, призначені для близьких людей, зайняті політиками і брендами. “Осередки пам’яті”, про які я написав, це – кількість людей, які може утримати в пам’яті наш мозок. І це число обмежене. Це обмеження називається числом Данбара. У вовків, залежно від конкретної особини, це число дорівнює десь 20. У людей, десь 200.
І ми починаємо думати не про людей, а про марки машин, вважаючи, що автомобільні бренди мають репутацію і ми здатні вгадати поведінку автомобіля за шильдиком на багажнику.
Ми судимо про живих людей за маркою телефону в них у руках. Ми ковтаємо цукерку новин або кіно, і нам у голову випорожнюються політики й артисти. Вони зайняли так необхідні нам комірки пам’яті.
Ви дивитеся телевізор? Ви читаєте новини? Але ж варто витратити цей час на те, щоб зробити щось смачне, зателефонувати в двері сусідові і пригостити його. Це ж набагато важливіше і набагато корисніше! Мільйони людей скаржаться на самотність, будучи, за фактом, оточеними такими ж людьми, як вони. У більшості випадків – хорошими людьми. Але ми вважаємо за краще залишитися самотніми і скаржитися на свою самотність.
Але ми вже й не можемо прийняти в себе реальних людей, тому що місце в мозку зайнято Louis Vuitton або Володимиром Путіним. І люди, коли зустрічаються і спілкуються, вони все менше говорять про реальних спільних знайомих, а проводять час у розмовах про уявних спільних знайомих: від Ілона Маска до Алли Пугачової. Дружба померла.