— Доброго дня, це Ліга Супергероїв?
— Так, яка у вас суперздатність?
— Я не кажу людині, що вона неправильно живе, якщо її цінності не збігаються з моїми.
— Ваша сила занадто велика.
Коли одні люди засуджують інших, то, подумавши, стає не очевидним, чому саме вони засуджують. Вони засуджують щось тому, що їм самим це неприємно, вони самі нездатні уявити себе за заняттям, за яке вони засуджують іншу людину, чи вони засуджують інших цілком раціонально, тому що дії іншої людини завдають їм конкретної шкоди? Можливо, ми засуджуємо інших не тому, що інші щось зробили погано (до речі, що таке “погано”?), а тому що нам подобається засуджувати, так само як подобається кричати на стадіоні, співати, стоячи, гімн або залицятися/приймати залицяння від майбутнього шлюбного партнера?
Ми ніколи не зможемо стверджувати, що право, інститути правосуддя, визначення злочину і покарання виникли як раціональний захід підтримання стабільності та порядку, а не як раціоналізація нашого внутрішнього бажання засудити те, до чого ми нетерпимі, з огляду на власні внутрішні мотиви і стимули. Ми не здатні, зважаючи на власні когнітивні обмеження, відрізнити раціональне від раціоналізованого.
На користь того, що бажання засуджувати було первинним щодо необхідності суду, слугує той факт, що найбільше обурення і осуд у суспільстві спричиняють не грабежі й убивства, а поведінка індивіда, яка не відповідає цінностям тих, хто засуджує, але не заподіює їм жодної прямої шкоди. У людей масові вбивства стають предметом гордості і мало не головним наповненням підручників історії для дітей, а гомосексуальне або позашлюбне гетеросексуальне кохання, педофілія, міжрасові шлюби – предметом осуду і кримінального переслідування, якщо не зараз, то в найближчому минулому. Люди здавна розповідають казки про спритних злодіїв і шахраїв, людям подобаються фільми-афери, вони захоплюються легендарними злодіями і хитрунами, але, при цьому, вони абсолютно нетерпимі до релігійного плюралізму або до відхилень від запропонованого стилю одягу. Чого коштувало жінкам одягнути штани на початку минулого століття? Чого варта зараз спроба порушити “дрес-код”, чи то хіджаб в Ірані, чи то костюм із краваткою в офісного планктону. І, якщо зараз подивитися, скажімо, на судову практику в низці країн, то там радше засудять за танці в церкві, ніж за крадіжку в особливо великих розмірах. Там влаштують показове судилище за “несанкціоновані мітинги”, але пишатимуться тим, наприклад, що “віджали” шматок чужої землі.
Виходить, що основним мотивом засудження є єдине, що цілі та цінності засуджуваної людини не відповідають нашим цілям і цінностям, реальним або передбачуваним. Передбачуваним, потім, що ми готові, щоб зберегти своє становище в суспільстві, свою репутацію і свої соціальні зв’язки, засуджувати те, що, за нашим припущенням, не вписується в “суспільні стандарти”, хоча самі особисто ми для себе, за умови дотримання анонімності, це ж саме дозволяємо. Якщо передбачається засудження гомосексуалізму, то найзатятішими суддями будуть саме гомосексуалісти, латентні або явні. Затятими, тому що їхнє обурення буде радше грою, а не щирим почуттям відрази. Якщо в суспільстві в моді антисемітизм, чекай осуду євреїв від євреїв же або напівєвреїв. Якщо нам особисто не подобається влада, але нам здається, що суспільство її приймає, ми, парадоксально, будемо готові голосніше за інших співати гімн і любити батьківщину. Підлітки цькують онаністів, жінки – повій, педофілів ті, хто особливо ніжно любить дітей, а головний злодій – влада, переслідує злодіїв поменше.
Кожен із нас носить у собі десятки приводів для осуду і за кожної нагоди готовий засуджувати інших у тому, в чому “винен” сам. Відсутність у людей “суперсили” неосуду рано чи пізно призведе до дуже серйозної суспільної кризи, коли інформаційні технології зможуть давати змогу знати іншим про людей дедалі більше і більше. Нещодавній приклад із цькуванням порноактрис, знайдених у соцмережах, за допомогою застосунку, що шукає обличчя за фото, показав, що цькували їх якраз ті, хто не соромився ці самі фільми, так би мовити, використовувати за призначенням. І моралофагів, які цькують, навіть не бентежило те, що наступне, не поставлене, запитання – до них “а звідки у вас ці картинки”.
У будь-якому разі, трапляється невідповідність мотивації засуджуваного тій мотивації, яка прийнята або нібито прийнята в суспільстві. Ми судимо злодія або вбивцю не для того, щоб якось виправити ситуацію. За великим рахунком, її вже не виправиш. Убитий – мертвий, пограбований – без грошей. Ми судимо його не для того, щоб він ай-ай-ай перестав робити в майбутньому таки нехороші речі, а тому, що нам особисто здається, або має здаватися така поведінка неприйнятною, неприємною, такою, що відштовхує і обурливою. Нам навіть не потрібно якось виправляти або не допускати подібної поведінки в майбутньому, нам потрібно саме засуджувати.
Але, що цікаво, декларуючи, самим фактом засудження, відмінність мотивації засуджуваного від нашої мотивації, ми, таким чином, декларуємо його ненормальність стосовно нас. Ми заявляємо: “Людино, ти не нормальна”, але водночас ми намагаємося натягувати на ненормальну, за визначенням, людину наші власні норми і звичаї, нашу власну мотивацію. Якщо людина робить якийсь вчинок, який для неї виявився з якихось причин прийнятним, а для нас він неприйнятний, то у нас взагалі немає можливості донести до цієї людини наше бачення справедливості. Ми не здатні ніяк засуджувати того, хто керується іншими, ніж ми, мотивами. Будь-який суд, виходить, несправедливий, за своїми початковими умовами. Поки ми не зможемо дати зрозуміти засуджуваному, на емоційному рівні, всю неправильність, огидність, неприйнятність його вчинку, він взагалі не зрозуміє, за що його судять. А всі факти і докази його провини, які мають бути сприйняті розумом, будуть спотворені з метою раціоналізації своєї поведінки.
Ось спробуйте пояснити будь-якому середньостатистичному законослухняному громадянину, що вживання алкоголю з метою введення себе в стан зміненої свідомості, огидна і ганебна активність. Але при цьому натовп цих самих середньостатистичних громадян натхненно труїтиме тихого наркомана, який нікому не заважатиме, хоча, по суті, і той, і інший роблять одне й те саме.
Нераціональність мотивації злочинців видно хоча б з того факту, що жоден злодій, ґвалтівник або вбивця не брав до уваги вміст статей кримінального кодексу, а власне затримання завжди сприймав як найбільшу несправедливість. Запитайте будь-кого у в’язниці, за що він сидить і ви, за рідкісним винятком, отримаєте відповідь “та ні за що”. Запитайте владу або населення країни-агресора, і воно вам розповість про “необхідну оборону”, “історичне призначення” або “відновлення справедливості”…
Нам настільки подобається засуджувати, що ми створили, замість процедури запобігати злочинам, гру в “кішки-мишки” – процедуру вилову злочинців з їхнім подальшим звільненням і мотивацією їх на подальші злочини, а сам процес “засудження” перетворили на яскраве шоу з суддями, адвокатами і присяжними. Ми навіть стали показувати це по телевізору на догоду публіці, яка жадає видовищ. Нам подобається мати тих, кого можна засудити, і тому ми будуємо в’язниці, а не центри психологічної реабілітації чи ре-інтеграції злочинців.
Що таке в’язниця? Наскільки важливий взагалі присуджуваний обвинуваченому тюремний термін. Якщо людину утримує від злочину страх в’язниці, ганьби, громадського осуду, втрати репутації, то, сівши на лаву підсудних, вона вже не має цього страху, тому що їй тепер уже нічого втрачати. І термін, який йому присудить суддя, має менше значення, ніж узагалі факт засудження. Людина, відторгнута суспільством, знаходить собі інше суспільство, в якому вона, хоч як дивно, шанує закони або “поняття”, в якому вона не відкинута і в якому її розуміють і надихають. Вона вже не ізгой, вона вже просто по той бік барикад. Але, якщо людина здатна шанувати закони, то її не обов’язково переводити по той бік межі. Її можна навчити це робити по цей бік межі. Що вигідніше суспільству – утримувати злочинців у в’язницях, плодити і потім відловлювати рецидивістів і бандитів, або спійманого злодія навчити не красти, виключити з його життя потребу в злочині, не відкинути його, не відторгнути, дати право на помилку, і, можливо, не одну?
А якщо людина не здатна не красти, наприклад, вона – клептоман. Або, людині подобається вбивати, наприклад, вона – маніяк. Або людину сексуально збуджують діти 6-8 років, вона – педофіл і в’язниця це не виправить ніяк. Його б можна було б убити або видворити з країни (на мороз). Але ми його судимо, і навіть не за те, що він щось зробив, а за те, що в нього на комп’ютері знайшли якісь картинки. І ми точно не можемо карати цю людину, тому що ми, фактично, караємо каліку за її ущербність. Було б чудово, якби це можна було лікувати. Але… лікувати це поки що не можна. А змушувати страждати каліку, чи гуманно це? Чи, все ж таки, ну дуже хочеться посудити? Зрозуміло, людей, які не здатні бути членами суспільства, соціопатів, маніяків, психопатів, слід якимось чином від суспільства ізолювати. Але не варто тоді перетворювати цю ізоляцію на страждання. І, тим більше немає сенсу їх судити. Але ми, в більшості випадків, робимо не те що має сенс, а те, що нам подобається. Чи здатні ми бути після цього суддями тих, хто керується не розумом, а, так само, поривами пристрастей?