Вважається практично аксіомою, що у влади є всього три гілки: законодавча, виконавча і судова. Є різні домисли про нібито “четверту владу” – пресу та її вплив на соціум, однак це треба сприймати як термін ліричний.
Звідки так повелося? Ще Арістотель писав про поділ влади, а теоретичну базу під цю справу підвів, або раціоналізував, Шарль Луї Монтеск’є – людина з прізвищем, яке доводить необхідність існування літери ё в російській мові. Водночас історія виникнення поділу влади не має значення, а все тому, що це нібито природно. Суди, приміром, мають бути незалежними ні від кого, якщо потрібно мати стійке і справедливе суспільство. Також негоже, щоб люди, які зайняті адмініструванням, самі ж собі писали закони. Так вони напишуть що завгодно і встановлять собі надповноваження. Але підкорятися головному судді вони теж не повинні, бо тоді нікому буде заарештовувати нечесних суддів. І якщо виконавці діють за якимись законами, значить, потрібні ті, хто ці закони пише або, за їхньої даності згори, відповідним чином трактує. У невеликій громаді закони диктує сама громада, часто закони і не розписані на папері, а люди керуються поняттями справедливості. Часто законом слугує якесь священне писання, чи то Коран, чи то Біблія, чи то Тора, і тоді потрібні будуть лише судді, які судять на підставі, скажімо, Шаріату.
Законодавча гілка влади вкрай корисна тоді, коли упир, який сидить нагорі, намагається легалізувати свої пориви жадібності через узаконення контролю над чимось або ким би там не було. Типовий приклад – закон України “Про страхування”. Він нібито написаний із благою метою – захистити громадян від нечесних страховиків і шахраїв, але на ділі цього не відбувається. На ділі відбувається легалізація схем із відмивання грошей, на ділі відбувається практична заборона будь-якої страхової діяльності, яку не можна проконтролювати і яка не вигідна упирям при владі, на ділі вирощується корупційна гідра з бюрократичним оскалом. На батьківщині сучасного страхування – Великій Британії – закону “Про страхування” не було до останнього часу, і лише нещодавно було створено такий собі документ, який, ні, не регламентує діяльність страховиків, а лише викладає на папері практику, що склалася. І що цікаво, незважаючи на відсутність закону, лондонським страховикам якось вірять більше, ніж київським, незважаючи на законодавчу обов’язковість наявності великих статутних фондів, страхових резервів і діяльності страхового регулятора.
Поділ влади саме на три незалежні гілки і саме з такими назвами не догма. Також не догма сам принцип поділу влади. У Великій Британії, наприклад, незважаючи на те, що Монтеск’є посилався на неї як на приклад поділу влади, є чіткі ознаки змішання законодавчої та виконавчої гілок. Так, суди у Великій Британії керуються більшою мірою прецедентами, а не законами і кодексами. А кабінет міністрів дуже сильно залежить від парламенту і радше є виконавчим органом парламенту, а не незалежною гілкою влади. У країнах, де присутнє змішання гілок влади, стабільність суспільства забезпечується багатопалатним парламентом.
Принцип поділу влади присутній не тільки в державній системі. Наприклад, в акціонерних товариствах також є кілька гілок управління: збори акціонерів створюють щонайменше три незалежні органи управління, які підпорядковуються лише йому одному, наглядову раду – аналог законодавчої влади, правління – аналог виконавчої, і ревізійну комісію – аналог… Немає аналога. В акціонерних товариствах є те, що присутнє також і в низці країн, наприклад, у Тайвані – аудиторська гілка влади. Також аудиторська гілка присутня і в органах управління Євросоюзу. Ідея аудиту органів влади присутня і в Україні, тільки Рахункова палата і Держфінінспекція не здатні бути неупередженими аудиторами, оскільки належать до законодавчої та виконавчої гілок влади відповідно.
Таким чином, правильна і стійка держава повинна включати в себе різні гілки влади, причому вони мають бути незалежні одна від одної і формуватися єдиним джерелом влади – народом або, в термінах корпоративного права, “зборами акціонерів”. Такими гілками можуть бути: законодавча, виконавча, судова, аудиторська та електоральна влада. Якщо суспільство вважає, що всі закони вже написані, то формування нових правил може здійснюватися або суддями, за прецедентами, або виконавчою владою, яка буде підконтрольною, скажімо, аудиторській владі.
Можна також уявити собі інститут електоральної влади, представники та керівники якої обираються народом на безоплатній основі, тобто без відриву від основної діяльності. І ця влада не має жодних інших повноважень, окрім проведення виборів, інавгурації обраних представників інших гілок влади, надання або зняття недоторканності з них, а також ініціювання процедури дострокового відкликання обраних представників або їхнього імпічменту. А то в Україні якось смішно й безглуздо виглядають потуги українського парламенту зі зняття з самого себе ж недоторканності або його ж успішні ініціативи з підняття самим же собі зарплат і розширення привілеїв.
Однак є ще одна можлива гілка влади. У СРСР панувала соціалістична політико-правова доктрина, в якій принцип поділу влади відкидався як буржуазний і неприйнятний. Єдина державна влада проголошувалася як влада Рад, тобто влада представницьких органів. Але саме в СРСР, точно так само як у Китаї та Ірані, з’явилася ще одна гілка влади – ідеологічна. Партійна (а в Ірані ісламська, на чолі з аятолою) номенклатура здійснювала ідеологічний аудит решти гілок влади, які однаково були присутні в країні, та, задля забезпечення виконання своєї волі, володіла власним силовим апаратом (Корпус вартових Ісламської революції) або вбудовувала власні важелі управління в наявний силовий апарат (інститут політруків і комісарів в армії).
Стійкість, яку як СРСР, так і режим аятол проявляли в абсолютно ворожому оточенні, полягала саме в тому, що в цих країнах існував принциповий і жорсткий поділ влади, і при цьому ідеологічна гілка була самостійною силою. Китай, на відміну від СРСР, не розвалився саме тому, що партійна номенклатура не вдарилася в бізнес і не змішалася з іншими гілками влади.
Суспільства, в яких існує поділ гілок влади, мають більшу стійкість, ніж суспільства, в яких влада концентрується в одній гілці, а відтак, у руках голови цієї гілки влади. З одного боку, концентрація влади навколо сильного лідера здатна мобілізувати всю країну для вирішення будь-яких завдань. Але з іншого – немає такого генія, який би сам одноосібно володів усією інформацією, яка дала б йому змогу вирішити, які завдання є найбільш пріоритетними. До того ж концентрація влади в одних руках сприяє розквіту тоталітаризму, корупції та збагаченню лідера країни.
Але повернемося в СРСР. На хвилі перебудови, коли американські джинси, жуйка і кінофільми проникли в культурне поле Радянського Союзу, людям здалося правильним і логічним, що у країни має бути президент. У СРСР “президента” не було. Був “голова Верховної Ради СРСР” або голова законодавчої гілки влади. Був “голова Ради міністрів” або голова виконавчої влади. Був генеральний секретар ЦК КПРС або глава ідеологічної влади. Часом у СРСР усі ці посади обіймала одна й та сама людина, часом – різні люди, але президента в країні не було. Недобре. Джинси і кросівки вже освоїли, і навіть із жуйкою кооперативи почали якось справлятися, а ось президента не було. І тоді “вітер змін” приніс нам і посаду Президента. Ним став голова ЦК КПРС, який де-факто був верховним лідером країни і, таким чином, відповідав за рівнем повноважень президенту США. Президентом Михайло Горбачов побув недовго, але, що важливо, ідея президента як сильного лідера з великими повноваженнями була автоматично перенесена і на республіки СРСР, які ставали незалежними країнами.
Ідея не прижилася повною мірою в країнах Прибалтики, які, за наявності в них президентів, усе-таки управляються парламентом, а не президентом. Але на відміну від США, де президент є главою виконавчої влади або, кажучи по-нашому, “прем’єр-міністром”, якому підпорядковуються державні департаменти, тобто міністерства, в СРСР, а потім і в республіках, президент існував паралельно виконавчій владі, але водночас, всупереч ідеї поділу гілок влади, володів як виконавчими, так і законодавчими повноваженнями.
Проте за відсутності ідеологічної гілки влади посада генерального секретаря ЦК або, потім, президента, ставала ніби непотрібною. І незважаючи на те, що і в Росії, і в Україні, і в Білорусі апарат президента розташовується в будівлі ЦК партії, саме “партійної” функції у президента немає. Натомість є повноваження видавати законодавчі документи – “укази”, є, практично, право формувати уряд на власний розсуд, є власне управління справами та своя адміністрація, є право призначати або кардинальним чином впливати на призначення керівників на місцях, є можливість впливати на перебіг виборів і, таким чином, формувати “свій” парламент.
Якщо ЦК партії являв собою окрему незалежну гілку влади, яка гарантувала стійкість суспільства і забезпечувала нагляд за рештою гілок, то апарат президента жодних функцій незалежної гілки влади не виконував, а навпаки, запекло конкурував і, що важливо, поступово перетягував на себе повноваження та контроль над законодавчою і виконавчою владою. Якщо раніше партійні лідери керувалися ідеєю комунізму, то тепер, за відсутності ідеології, президенти колишніх республік СРСР керуються виключно міркуваннями власної наживи. Сама ідея наявності “сильного” президента, який існує паралельно з іншими гілками влади, конкурує з ними і безпосередньо впливає на них, автоматично приводить країну в авторитарний режим, практично без винятків.
Такого державного устрою, який виник і існує в колишніх республіках СРСР, немає в жодній країні, яка може похвалитися свободою, демократією, прозорістю влади, низьким рівнем корупції та стійкістю. Зате подібний уклад можна виявити в багатьох країнах третього світу. І що безвихідніша в них ситуація, то більше, виявляється, влади зосереджено в руках в однієї людини.