Владі, так чи інакше, потрібно пояснювати суспільству свою користь для нього. Інакше суспільство просто не потерпить відвертого клептократа, і тому є безліч прикладів з історії. Користь влада може створювати, адмініструючи створення суспільних благ, стимулюючи суспільство до фінансування цього. Якби не було стимулюючої функції влади, то “безбілетники”, які не бажають оплачувати встановлення маяків, будівництво доріг та охорону кордонів, становили б переважну більшість. Суспільства, які не здогадалися про те, що потрібно поставити правителя, який би вибивав данину чи податки, просто зникли з лиця Землі.
При цьому правитель розумів, що податки можна витратити не тільки на маяк чи дорогу, а й на себе особисто. І скільки саме він міг собі привласнити, визначалося лише терпимістю народу та обсягом реальних витрат. Якщо маяк коштував 1000 монет, а народ терпів втрату 50% своїх внесків, то щоб роздобути собі ще грошей від народу, потрібно було побудувати дорогу або краще озброїти армію. Тоді витрати складуть, скажімо, 5000 монет, з яких правитель забере собі 2500 замість 500 у першому випадку.
Щоб мати можливість витрачати більше, правителю потрібно було створювати або вигадувати нові суспільні блага. Саме в цьому напрямку розвивалися всі цивілізовані суспільства. “Безкоштовну” медицину, “безкоштовну” освіту, “безкоштовну” пенсію та інші “безкоштовні” речі з таким ентузіазмом підтримують політики всіх мастей не тільки тому, що виборець любить халяву, а й через пряму вигоду для себе. Навіть у державах із низьким рівнем корупції, де ускладнене пряме злодійство, фактор прямої вигоди теж присутній. Від кількості суспільних благ, адміністрованих чиновником, залежить його вага, бюджет його відомства і його зарплата.
Візьмемо, наприклад, таке суспільне благо як пенсія. Уперше ідея солідарної пенсії, поряд з іншими заходами соціального захисту робітників, була реалізована на державному рівні Бісмарком і згодом поширилася на інші країни. У США суспільні блага соціального захисту почали реалізовуватися також у XIX столітті через профспілки. Донедавна благо пенсії виглядало так: владна еліта (або бюрократичний апарат профспілки), використовуючи право на примус, вилучали частину доходу громадян і витрачали його на виплату пенсій людям похилого віку. Натомість еліта обіцяла громадянам, що вона буде їм платити пенсію в майбутньому за рахунок внесків майбутніх поколінь.
Експлуатуючи асиметричність інформації, влада могла перерозподіляти пенсійні гроші так, щоб “підмазати” перед виборами свій електорат за рахунок чужого, тобто, фактично, підкуповувала виборців, причому не за свої кровні, а за бюджетні гроші.
Щойно зростання населення припинилося, почалася криза пенсійної системи. Нам пощастило, що на той час інформаційні технології розвинулися настільки, що вже практично нічого не коштувало (порівняно з ХІХ століттям) порахувати і врахувати внесок кожного громадянина в пенсійний фонд для того, щоб виплачувати кожному громадянину ту пенсію, яку саме він заробив.
Але тоді виникло питання і в громадян: “А навіщо взагалі потрібна держава?” і в чиновників: “А навіщо мені адмініструвати фонд, яким я не зможу керувати на власний розсуд?”. Усе це призвело до того, що зараз називають пенсійною реформою і до того, що держава позбавляється монополії на одне зі своїх суспільних благ. Подібна метаморфоза відбувається, а в розвинених країнах уже відбулася і з медициною.
Якщо ми подивимося на чергове суспільне благо, наприклад, на дорожнє будівництво, то так само виявиться, що відповідний рівень розвитку інформаційних технологій та обліку, який дасть змогу відстежити, яка машина, якою дорогою користувалася, дасть змогу відмовитися від транспортного податку, який зараз прив’язаний до споживання пального чи до об’єму двигуна, але не до фактичного пробігу по фактичній дорозі. У підсумку “урядові” траси утримуються в ідеальному стані, а найбільш завантажені – навпаки.
Так, уже існують платні дороги. І витрати на стягнення плати та облік користування ними весь час зменшуються. Якщо раніше доводилося купувати “усереднений квиток” просто за в’їзд на платну трасу, то системи розпізнавання номерних знаків, радіомітки, навігаційні трекери, системи відеоспостереження та відеоаналітики скоро зможуть відстежувати використання доріг, і стане можливим замість транспортного податку виставляти конкретний рахунок за конкретне користування конкретною дорогою, за принципом “вага в русі”. У Німеччині або Швеції[79], наприклад, такий підхід уже почав практикуватися для вантажного транспорту, переміщення якого відстежують за допомогою навігаційних систем і тахографів[80]. У підсумку, держава позбавляється можливості збирати врожай зі ще одного суспільного блага. А експлуатацією доріг займуться ті, хто їх дійсно будує і дійсно обслуговує.
Так можна розглянути буквально кожне суспільне благо, аж до міліції або поліції, які, у вигляді охоронних фірм, і так уже часто працюють поза сферою держави, що продовжує збирати податки “на забезпечення правопорядку”.
Врахувати міру використання суспільних благ можна практично в усьому. У низці міст України в багатоквартирних будинках стоять платні ліфти, які обходяться мешканцям дешевше, ніж “безплатні”, надані ЖЕКами. Люди користуються ліфтом, використовуючи електронні ключі, і на підставі статистики використання їм виставляють рахунки. Так справедливіше.