Є така газета “Вечірній Київ”. Колись, за часів СРСР, це була така собі світська і радянська вечірня газета з передовицями, статтями, цікавими городянам, прогнозом погоди і, звісно, телепрограмою. Заради телепрограми її і передплачували, власне.
Настала Перебудова, подули вітри змін, і “Вечірній Київ” став більш “ринковим”. У ньому, наприклад, з’явилася рубрика платних оголошень. У цій рубриці можна було друкувати некрологи. Штука новомодна. За совка некрологи в газетах друкували тільки для дуже важливих людей, а тут можна було тепер публікувати за гроші некролог для кого завгодно.
Зрозуміло, некрологи друкувалися і далі не для всіх, а для тих, у чиїх родичів були або гроші, або необхідне марнославство, засноване на життєвому успіху покійного. Практично всі некрологи писалися як під копірку. Народився тоді-то, служив-працював, член КПРС із такого-то року… – членство в КПРС як мірило життєвого успіху тоді ще щось значило.
І ось, весна, сонечко, скоро каштани зацвітуть. Сидить мій одногрупник Діма Козіонов разом із нами, рештою студентів, на граніті біля сходів входу до факультету. Діма уважно вивчає “Вечірній Київ”. Свіжий вітер (змін) смикає його волосся, намагається перекинути аркуші газети. Діма чинить опір цьому, характерним хльостким рухом випрямляє аркуші назад і потім тихо зауважує: “Хм, отож воно як… комуністи мруть як мухи….”