Одного разу, на одній дуже великій і дуже представницькій конференції з реклами та маркетингу, зі мною розговорилася одна дуже відома людина, автор багатьох торгових марок і співробітник однієї відомої маркетингової контори. Зрозуміло, імен я називати не можу – занадто делікатна справа.
Він був у мотлох п’яний. Я жартома запитав у нього, що, мовляв, вино хороше. Він натяк зрозумів і, подивившись на мене несподівано ясними очима, сказав:
- Ти не зрозумієш!
- Я – вдячний слухач! – парирував я з посмішкою. Він із сумнівом подивився на мене і запитав:
- Якщо я тобі скажу, що вчора ввечері настав Кінець Світу в моєму світі, ти зможеш зрозуміти?
- Постараюся, якщо ти не будеш ходити навкруги.
І він, часом перериваючись на отримання нової дози випивки, почав свою розповідь. Виявляється, він жодного разу нічого не вигадав і всі ті відомі бренди та назви компаній, які він вигадав, він не брав зі стелі, а отримував від однієї людини. Досі отримував, а сьогодні ввечері, замість чергової поради, як назвати нову фірму з виробництва спортивного взуття, отримав відмову. Причому, відмова була остаточна, а той чоловік заявив, що більше вигадуванням імен займатися не буде.
Мало того, зізнався мій співрозмовник, понад 70% усіх успішних торговельних марок і брендів було обрано цією людиною, або його батьком, або його дідом. До них зверталися дуже багато і дуже часто. Мені було дивно дізнатися, що ця людина живе не деінде, а в мене під боком, у Києві на Подолі, і що в неї – досить просте ім’я – Семен Репанік. Семен Йосипович Репанік.
Виявляється, потік людей, які просять поради в Сьоми, а до того в Йосі, а до того в Абраші, а до того в Мойші, не припинявся відтоді, як один мало примітний аптекарський препарат почали продавати вроздріб з ім’ям, яке вибрав для нього маловідомий публіці аптекар Абрам Михайлович Репанік, під час своєї подорожі Сполученими Штатами з візитом до рідні. Хтось на ім’я Френк Робертс, який звернувся до мандрівника Абраша, вже знав про талант родини Репанік, бо чутки про нього вже ходили світом відтоді, як батько Абраша, Мойша Репанік, підказав одному своєму далекому родичу з Німеччини назву для якоїсь філософської брошурки, що згодом мала шалений успіх. Той родич тоді бовкнув якомусь англійському капіталістові про те, звідки йому на думку спала така назва, а заповзятливий лондонський ділок жваво зметикував, у чому річ, і у “вузьких колах” київський Поділ став позначатися жирною міткою.
Німці в сім’ї Репанік зіграли дивовижну і вирішальну роль, яка не вичерпалася однією лише брошуркою. Коли схильний до містики Адольф Гітлер шукав імена й образи для своєї ідеології, він згадав про те, що йому колись розповідали, і, користуючись хорошими відносинами з СРСР, послав до Києва свого емісара. Зустріч із Йосипом Абрамовичем була вкрай короткою, однак і продуктивною. Йося, будучи “під ковпаком” у НКВС, уперше в житті зажадав нагороди за свій правильний вибір. Вимагав він не тільки гроші, а й, як його навчили “наставники”, військово-технічну допомогу. Німці, незважаючи на уявну безглуздість вимог, погодилися. Так почалася епоха парадоксальної співпраці фашистів і комуністів.
НКВС також було в курсі талантів сім’ї Репанік і старанно (і безкоштовно) експлуатувала здібності, тоді ще молодого Абраші. Але ні німцям, ні росіянам не “світив” нічим добрим будь-який витік щодо того, хто і як обирає імена і назви для їхніх політичних, економічних чи соціальних програм. Тому, в одному з секретних протоколів до пакту Молотова-Ріббентропа, був протокол про взаємне засекречення даних про сім’ю Репанік.
Репаніки не евакуювалися з Києва в 1941-році. Їх не пустили в поїзд помилково. Однак і німці їх не чіпали.
Зовсім приховати таємницю цієї сім’ї, однак, не вдалося, бо в Америці про них уже знали. За доступ до Репанік після війни американці заплатили поставками по Ленд-Лізу, а також деякими іншими, не афішованими поступками, спритно замаскованими в протоколах Ялтинської конференції. При цьому, Репанік з і з Американців, і з Французів, і з Італійців, і з Японців гроші брав, причому чималі. Зрозуміло, всі ці гроші йшли в державну скарбницю, щоправда сім’я Репанік отримала пільги на рівні членів ЦК партії. З Подолу виїхати вони відмовилися і тому, в їхнє розпорядження було передано цілий особняк, замаскований зовні під “вічно ремонтований” комісійний магазин.
Зрозуміло, “обітниця мовчання” не тільки збереглася, а стала ще жорсткішою, і те, що я вам зараз розповідаю, насправді, витік, викликаний відчаєм одного п’яного дивака.
Експлуатація Репанік йшла повним ходом. Більшість усіх торгових марок були придумані ними. Навколо них сформувався цілий прошарок посередників, однак фінальне слово вони говорили тільки в обличчя майбутньому господареві торговельної марки і тільки після тривалої бесіди. Помилок минулого, пов’язаних із явною чи неявною підтримкою ідеологічних течій, вони допустити не хотіли. Можливо, з цих причин, вони часто відмовляли своїм клієнтам, дратуючи КДБ і засмучуючи клієнтів. Хоча вони ідеологією вже не займалися взагалі – їхні відмови стосувалися тільки комерційних проєктів.
Уся розповідь мого знайомого з одного боку викликала в мене сумніви, а з іншого, коли я заглядав у його очі, то бачив безодню відчаю. Мало того, що зникло надійне джерело гідних імен, які можна було потім продавати й перепродавати, бо їхнє джерело – сам Репанік, так ще й мій знайомий виявився тією людиною, кому він в обличчя сказав “баста”. При цьому, він навіть не пояснив причин своєї відмови. Дивацтва Репанік з їхніми відмовами дехто приписував особистим якостям запитувачів, а остаточна відмова, сказана моєму знайомому, означала вирок його кар’єрі – чорну мітку. На ньому закінчилася історія Репанік, а Репанік, можливо, щось знає.
У будь-якому разі, я був украй заінтригований і, перше, що я зробив, став шукати в адресній книзі всіх Репаніків, які живуть у місті Києві. Не знайшов жодного. Байка, подумав я, і так із цим і жив досі. Однак, позавчора один мій знайомий, який займається встановленням побутової техніки, розповів, що нещодавно ставив нову і дуже дорогу пральну машинку клієнту з дивним прізвищем Репанік. Що людина живе одна, живе хоч і у великому особняку, але скромно, а пральна машинка – дорога, та й усе, що не є розкішшю, вирізнялося вартістю і якістю виконання. Починаючи від побутової техніки і закінчуючи вхідними дверима.
- А цей Репанік, часом, не Семен Йосипович, що живе на Подолі?
- На ___ вулиці, будинок___ ? Він! А ти звідки його знаєш?
- Та так, була справа, відкрутився я від розпитувань.
Наступного дня я вже стояв під порогом цього будинку і намагався знайти дзвінок. Це був типовий подільський особняк, проте явно належав одній людині, а не кільком сім’ям. Квартир там не було, а за моїми діями спостерігало три відеокамери.
Через 15 секунд мені довелося познайомитися з якоюсь людиною в цивільному і з “зволіканням” – навушником. Довелося зробити вигляд, що я помилився адресою і ретируватися. Однак, я не здався. Поїхавши на метро, я повернувся пішки і став спостерігати здалеку. Моє очікування було винагороджено вже через 15 хвилин. З особняка вийшов літній чоловік і повільно попрямував у бік Житнього ринку. Я за ним акуратно стежив і, виявилося, що він таки йшов на ринок за покупками. На ринку я з ним і зустрівся.
- Семене Йосиповичу?
- Так, – старий подивився на мене невпізнанним поглядом – я вже не працюю і, сподіваюся, ваші про це вже в курсі!
- А я не по “роботі”, – відповів я і відчув, що мене хтось сильніший тримає за плече.
- Вам чого, молодий чоловіче? – Запитав охоронець.
- Так, нічого, власне, намагався виправдатися я.
- Він не по роботі, відпустіть його! – наказав Семен Йосипович. Мене відпустили.
- То що ж ви тоді від мене хочете? – старий уставився на мене своїми втомленими очима.
- Я просто хотів поговорити про вас і про ваше життя, відповів я.
- Звучить привабливо. Зі мною давно ніхто не розмовляв просто так. Ходімо! Однак, якщо ви мені збрехали – то вилетите з другого поверху – я вам це гарантую! – На слові “гарантую” я відзначив, що Семен Йосипович характерно гаркавить.
Ми довго базікали в нього, випили багато чаю, він із задоволенням розповів мені історію своєї сім’ї, показав свій “музей” автографів – починаючи від футбольних м’ячів ледь не всіх успішних футбольних клубів і закінчуючи листівками із зображенням астронавтів на Місяці. Це була чудова зустріч із чудовою людиною, такі зустрічі – подарунок долі.
Семен Йосипович виявився останнім із сім’ї Репанік. Вони довго прожили зі своєю дружиною, яку він 10 років тому поховав – рак шлунка, проте дітей їм Бог не дав.
- Тепер ви розумієте, що мені втрачати нічого і мої дні полічені? А ці шакали мені вже остогидли. Знали б ви скільком мені довелося відмовити і скільки я натерпівся образ! – гаркавив старий.
- А, чому ви відмовляли, до речі?
- Усе просто, юначе, – Семен Йосипович уже знав моє ім’я, однак, продовжував до мене звертатися саме так, – Я відмовляв тим, хто не зробив нічого доброго для людей і не планував зробити. Я оцінював те, чи буде успішним товар, фільм, книжка… Я ж не придумував ім’я. Я вказував пальцем на один із серії запропонованих варіантів. Як робив мій батько і дід і прадід. При цьому, я ніколи не давав ім’я тому, що заздалегідь було лайном або люди, в чиїх руках був проєкт, не були здатні на його яскраве втілення. Тому ми з деяких пір і наполягали завжди на особистій зустрічі.
- Так, виходить….
- Так. Немає ніякого секрету сім’ї Репанік. Хорошим речам однаково, як вони називаються.
- А чому ви мені це зараз розповідаєте? – Здивовано запитав я – це ж явно – таємниця!
- Ой, яка ж це таємниця! Я б розповів, та мені не давали. У мене нікого не залишилося навколо. Ви – єдина людина за 10 років, яка готова слухати мене безкорисливо. До того ж, мені й втрачати вже нічого – мої дні полічені, а моя робота вже нікому не потрібна. Я обираю ім’я для одних людей, а вони потім це перепродують іншим людям, і незабаром успіх торговельної марки та ім’я Репанік не поєднуватимуться.
- І я можу піти розповісти це всім?
- Розповідайте, тільки прошу вас, робіть це так, щоб мене ніхто не знайшов. Я не хочу мати 100 охоронців, замість десяти.
Зрозуміло, що у цій розповіді, деякі деталі оповіді змінені до невпізнання.