Генеральна лінія

Частина перша. Чемпіон із бігу.

Костя був чемпіоном Києва з бігу. Один раз. Високий, довготелесий, розумний єврейський хлопчик. Він завжди хвалився, що може швидко бігати і навіть вулицями ходив так, щоб усі його, підстрибуючи, наздоганяли. Він завжди казав, що йому не потрібні бойові мистецтва – він завжди зможе втекти. Йому подобалося це. До ВНЗ він вступив тому, що так сказали батьки. Через деякий час йому набридло вчитися і він скористався єдиним найкращим для себе рішенням – він утік – бігати він вмів. Він зі своїм однокурсником пограбував комп’ютерний клас, витягнувши з Правців-21 вінчестери на 20 мегабайт, вартістю як “Жигулі”. План був – продавати вінчестери і жити на волі. Розрахунок був у тому, що “ніхто нічого не доведе”. Але доводити й не треба було. Вони вдвох, замість навчання, днювали в комп’ютерному класі, а потім, коли кілька комп’ютерів не ввімкнулося і в них хотіли спитати, чи не поставили вони якогось захисту, їх і не знайшли. Вони не прийшли в цей день. Те, що це була крадіжка, зрозуміли значно пізніше, коли здогадалися відкрити корпуси. Дуже швидко зв’язалися з батьками, сподіваючись, що хлопці просто взяли диски для перенесення даних. Але батьки у відповідь попросили не викликати міліцію і розчохлили свої заощадження. Двоє ідіотів (з IQ у кожного точно за 150) сильно грошима не розжилися. Похмурі перекупи в шкіряних куртках, притиснувши хлопців до стінки, просто запитали: “звідки дров’ята” і запропонували їм угоду, від якої не можна відмовитися: перекупи платять за “гвинти” стільки, скільки вважають за потрібне, а хлопці не потрапляють у ментовку. У приватних осіб у ті часи не було стільки “Вінчестерів” і легенди на кшталт “це з домашнього комп’ютера” не канали.

Тому вольниця у хлопців швидко закінчилася. Вони встигли побігати по дахах авто на парковках у житлових масивах Москви, погуляти тунелями метро і не бути спійманими та, зрештою, повернутися додому.

Зрозумівши, що комп’ютер це – набір запчастин, Костя став бізнесменом і став заробляти значно більше, ніж уся його сім’я. І коли сім’я виграла грін карту, він відмовився від неї. Він уже був одружений, дружина – добре вагітна і США порушували всі його плани успішного бізнесмена на кшталт “500 відеодвійок самовивозом зі складу в Києві”. Для розв’язання проблеми з грін картою і своєю сім’єю Костя знову прийняв єдине рішення, яке рятувало його в усі часи, – він утік. Тепер у прийоми до своєї дружини. Заробіток бізнесмена хоч і був солідним, але недостатнім, щоб володіти житлом або орендувати його. Сім’я не дуже переживала і просто поїхала без Кості. У його батьків уже склалася картинка, і вони перестали вірити в Костю і вкладалися більше в його молодшу сестру, яку, Костя не розумів, за що треба її любити. Бігати вона не вміла.

Сім’я дружини, яка живе в трьошке на Нивках і має своїх двох дітей, злегка прифігела від перспективи отримати до себе і Костю, і його кричущого сина, і Костя довго у них не затримався. Він знову втік. Він узяв дружину, дитину, свою національність і відвіз усіх до Ізраїлю.

В Ізраїлі він нікому потрібен не виявився. Іврит він вчити не хотів, у “програмісти” його не взяли – він умів би бути сисадміном, але в нього однаково не було ні освіти, ні івриту. Загалом він просиджував своє життя в комп’ютері, постійно перевстановлюючи систему і прересортовуючи папки на диску – щоб було красиво. Дружині діватися було нікуди. У неї не було такої красивої національності і свій шанс на імміграцію вона вирішила використати на повну. Іврит, собача робота – все як у алії.

Через майже рік “відпустки на курорті”, як казав про свій стан Костя, дружина почала його справедливо пиляти і їхнє сімейне життя дало тріщину. Що робить Костя? Правильно! Він знайомиться з якоюсь шиксою по асьці і збігає назад до Києва. Без громадянства. Без житла. Навіть без права на поліклініку. Відтоді слід Кості губиться в якійсь орендованій гостинці з фарбованими синьою фарбою стінами, де він знову починав “нове життя”.

Костина сім’я змогла дуже добре стати на ноги в США. Донька закінчила університет, батьки працюють за спеціальністю за хороші гроші.

Костина дружина теж зробила кар’єру – вона дуже добре вчилася в університеті й іншого від неї не можна було очікувати, його син закінчив університет, вона знову вийшла заміж, жила з чоловіком без проблем, і нові діти теж були влаштовані.

Частина друга. Привернення уваги.

Жив-був єврейський хлопець Женя з Одеси, який рано зрозумів, що увагу до себе привернути можна не тільки п’ятірками в школі, а й іншими, цілком законними способами. Спочатку він привертав увагу тим, що він – єврей, потім, коли батьки відвезли його до Ізраїлю, це прокатувати перестало і він захопився пірсингом і татуюваннями. Це надавало йому в його очах більше суворості та героїзму. І, до того ж, цілком легально привертало до себе увагу. Тепер у нього з глядачів залишилися тільки батьки – у алії спочатку мало знайомих, чиєю думкою ти дорожиш.

В Ізраїлі він відслужив у Цахалі та вивчився на кухаря. Працювати лікарем, айтішником або юристом – не настільки “привабливо”. Зрозуміло, щоб продовжувати залишатися “привабливим”, він часто їздив в Україну. Це було недорого, весело і можна було тусуватися. Так, доля вже розставила свої пастки і він там познайомився з дівчиною. Якраз для нього – щоб батьки, відійшовши від татуювань, знову присіли від подиву. Хлопчику ж усе ще важливо привертати увагу. Дівчинка була українська, старша за нього, на голову вища і вдвічі ширша.

Для Жені це було чергове “татуювання”. Він залишався всередині себе благородним героєм – він любив дружину за її багатий внутрішній світ. При цьому, він явно зміг привернути до себе увагу оточуючих, і, тим більше мами з татом. Дівчинка була з села під Києвом, яка ось цими ось руками робила сир, варила варення, пекла пироги і хліб і часом зупиняла коней на скаку і заходила в палаючі хати.

Вони стали разом жити і заробляти на життя виготовленням на продаж…. ні не сиру і не варення. Хумуса. Хумус же привабливіший (у Женіному сенсі слова). Зрозуміло, вони одружилися. Але ж треба ж було якось зробити весілля “привабливим”, ну, з точки зору хлопця в татухах і пірсингу. Тому весілля було “типу єврейське”, але це тільки для колориту і бутафорії. Там навіть не рабин був, а равінеса – щоб точно залишитися “привабливим” як для батьків, так для тещі з тестем.

Зрозуміло “єврейськість” була бутафорією для привернення уваги. Адже одразу після весілля треба було продовжити розпочате і Женя відмовився від ізраїльського громадянства та повернув собі українське. З точно таким же внутрішнім відчуттям: “Я ж роблю благородний вчинок і ніхто не звинуватить мене в епатажі”. І, щоб мамі з татом мало не здалося, він перемикається на українську мову, з якою в нього були природні проблеми – іврит і російська (одеського типу) були його рідними мовами. Оточуючим він затирав про свою чесність і принциповість, що раз він в Україні (робить хумус, ага), то він має бути українцем. Але, ми-то знаємо. Усе було для того, щоб мама з татом ще більше “поєлі ухі”.

На жаль, у Жені, з його новим ВЕЛИКИМ коханням, з дітьми не виходило протягом кількох років, і Женя прийняв знову важливе рішення. Ні, не ЕКЗ, ні, не лікування і діагностика. Треба а) усиновити, б) одразу двох і в) (щоб знову мало не здалося) з ментальними порушеннями. Бінго. Мама з татом точно будуть пити таблетки.

Дівчаток вони змогли виходити. Діти стали практично нормальними, перестали боятися світу, танці, басейн, розвивальні ігри. З дітьми все добре, дітям пощастило.

А потім Женя розлучився. Зрозуміло. Немає прогресу в епатажі і настав момент, коли мама з татом питимуть валідол від факту розлучення, а не від факту продовження шлюбу. Але, після розводу, для збереження “привабливості” йому допомогла доля. Почалася війна. Його, вже колишня, дружина поїхала, як біженка, до Ірландії, з дітьми, а Женя записався добровольцем до ЗСУ. Чесно, благородно і батьки – в шоці. Те, що потрібно.