Є на Півночі Росії Кирило-Білозерський монастир. Величезний кремль, якому всерйоз доводилося відбивати облоги. Красиве місце. І монастир цей стоїть у місті Кирилові. Ну як стоїть… Це місто до нього приліплене. Бо було це весь час село “Кирилове”, яке приросло до величезного монастиря, що володів колись, крім цього села, ще 20 000 душ селян. Але Катерина II вирішила, що негоже монастирю в селі стояти, і звеліла це місце назвати містом, мабуть, як у компенсацію експропріації в монастиря його земель.
Саме “місто” вийшло унікальним. Якщо стати в центрі “міста”, то вперед себе бачиш єдиний готель, а за ним відразу – ліс. Ззаду дорога впирається в Біле озеро, праворуч кілька будинків і теж – ліс, а зліва, над цим усім нависає величезна монастирська стіна. Власне, від відвідин тих місць у мене склалося враження, що радянської влади там ніколи й не було. Так, приходили більшовики. Але їм двері в монастирі не відчинили. Насправді більшовики по господарювали, але історія не про це.
Ось, приїхали ми на Біле Озеро, зупинилися в готелі, тому самому, під лісом. Ніч. Я сплю. Тут дзвонить телефон. Я крізь сон думаю: “І як хтось здогадався, що я – тут?” “Як номер дізналися?” “Кому я о третій годині ночі потрібен?”. Намацую телефон, усе ще думаю, навіщо я комусь потрібен, підношу, усе ще крізь сон слухавку до вуха і чую надривне, крізь перешкоди:
- Альоо!!! Це – Кирилов?
- Ні, це – Петров, – відповідаю я і вішаю слухавку.
Я тільки вранці здогадався, що відповів не адекватно.