Усім із нас у дитинстві читали коротеньку казку “Курочка-Ряба”. Вона до того стала банальною, що на асоціацію до слова “казка”, у нас, найімовірніше, в голові з’явиться відгук “Курочка-Ряба”, конкуруючи, хіба що, з колобком. Однак, про що ця казка?
А казка ця, на наш із вами інтерес, має серйозний глибинний сенс. Вона про те, що люди, за зміни обставин, тримаються за свої попередні цінності й намагаються ухвалювати рішення в нових умовах, керуючись своїми минулими цінностями.
Ось, питається, чому Дід намагався розбити золоте яйце? Та тому що він знав, що користь від яйця – всередині яйця. Поки яйце ціле, воно – марне. Однак, яйце виявилося золотим. Це дійшло до Діда тоді, коли його бажання розбити яйце здійснилося – його мишка розбила, махнувши хвостиком. Виходить, що Дід – гальмо. Він став застосовувати знову свої оцінки яйця, як золотого виробу, проте до вже розбитого яйця.
Ми всі маємо смішний і безглуздий вигляд, коли відстаємо у своїх оцінках подій від самих цих подій. Не варто застосовувати свій минулий життєвий досвід до нових обставин, інакше ви, як той Дід, будете завжди відставати від ситуації. Мудру і дуже правильну казку опустили до банальності і вона втратила свою виховну цінність.
Ви думаєте, така ситуація, як із курочкою Рябою, неможлива в житті? Ще й як можлива. І, для ілюстрації таких можливостей, я розповім вам свою байку про москвичів. Ні, про мАсквичів.
Піонерський табір “Ласпі”. Перезмінка. Під час перезмінки в табір заїжджає відразу кілька загонів із Москви. Варто зрозуміти, що якщо для жителя Севастополя, “Ласпі” – табір у передмісті, тобто, табір гідний дітей, яких треба “кудись сплавити”, для киян – табір у країні, то для москвичів це вже ж “закордон”. Ну не настільки, щоб реально закордон, але, усе-таки, ценз добробуту працює і дітей з бідних сімей серед москвичів немає. Селекція йде серед “маминих синків”, неляканих казарменим побутом піонерського табору Дитячого Оздоровчого Центру. І, тому, москвичі привезли з собою своїх вожатих. А то, усе-таки, хіба мало що. Хіба мало що, думаємо і ми, “старі” вожаті, і з посмішкою спостерігаємо за істеричною активністю новачків, які за своєю поведінкою дуже нагадують комах на сковороді. Якби батьки реально думали про безпеку своїх дітей, то варто було б віддати дітей на виховання нам – “запеклим” вожатим, які знають усі дірки в парканах і всі способи порушити розпорядок. Ок, усі відомі способи. Це – перша “курочка Ряба”.
Друга “курочка Ряба” трапилася на полуденок. Вожатим на перезмінці полуденок і другу вечерю не дають. Не належить. А, за час роботи в таборі, слина і шлунковий сік навчилися виділятися по годинах. Користуючись нагодою, хочу передати привіт доктору Павлову і його собачкам із фістулами. Однак із їдальні пахне полуднем. Сьогодні дають запіканку і кисіль. Ммм…. Кому готують? Москвичам, звісно!
При цьому ми, тобто, старі вожаті, які чекають на наступну зміну, перейшли на підніжний корм і зранку, назбиравши мідій, передали їх жіночій частині колективу для обробки.
Підходжу я до своїх панянок-колег, які чистять уже відварені у відрі кип’ятильником мідії, і в лоб запитую: “Дівчатка, а хто з нас гарніший, я чи Руслан?” поки дівчатка бентежаться й шукають дипломатичної відповіді, я поясню, що Руслан – типовий український красень. Брюнет, кучері, “на бороді ямка”, добрі очі, мужні риси обличчя, злегка сором’язливий… ой, здається, я захопився. Загалом, панянки, ніяковіючи, тихо, потупивши очі, відповідають хором: “Руслан, звісно!”. Тоді я й кажу: “Значить, Руслан піде до кухарчинь випрошувати запіканку!”. Їхня відповідь, також хором, була миттєвою: “Ні, Ромо, за запіканкою треба йти тобі”.
Приходжу я на кухню, підходжу до панянок-куховарок і кажу, мовляв, яма розкрилася, закидати треба, інакше помремо всі. Панянки відповідають, що москвичів мало (це значить, менш як 100 осіб) і все пораховано. Зайвого немає. Я було розвертаюся і йду геть, однак, тут приходить московська вожата і з таким собі пирханням заявляє: “Маї діти не хАтять етА їсти, куди етА етА атдати?”. Я, практично розпихаючи кухарчинь, підхоплюю тацю і кажу: “Так-так, сюди, будь ласка. Не турбуйтеся!”.
За 5 хвилин я розжився ще запіканками і чайником із киселем. Стара зміна вожатих була на сьомому небі від щастя від такої кількості хавки, що несподівано звалилася. А московські вожаті, 6 годин потому, не знали, чим підгодувати своїх голодних дітей, які, відмовившись від раціону, розрахованого до єдиної калорії, не могли заснути на голодний шлунок і скаржилися, що у них немає їжі. Де була “Курочка ряба”? Курочка ряба була в неправильному оцінювані їжі, коли ти ситий, і їжі, коли ти потім голодний. Через день уже і вожаті, і діти навчилися тирити хліб і складати його в себе під подушкою. Як чинять “старики”, коли новоприбулі діти відмовляються від полуденка? Вони цей полуденок збирають, якщо це можливо, і видають через кілька годин. І діти ситі, і нерви цілі.
Однак, “Курочка Ряба” переслідувала не лише вожатих. МАсковські діти не відставали:
Пара хлопців-мАсквичів у баєвих сорочках у клітинку-шотландку, під якими вдягнені футболки. На голові – бейсболки козирком назад, на ногах – високі кросівки з “язиками”, що стирчать, замість штанів – якісь мішки з матнею на рівні коліна, фотографуються, імітуючи реперські пози, на тлі пляжу. На дворі +28 у тіні. Знатні фотографії “з півдня” у них вийдуть. Чим не “Курочка Ряба”? коли використовуються цінності минулого в поточних обставинах?
Хлопець-мАсквич надягає маску, ласти, вставляє в рот трубку, прилаштовує це все, бере до рук підводну рушницю і лізе у воду на дитячому пляжі, де вода а) каламутна, б) по коліно і в) єдина форма життя, що в ній мешкає, – діти. Ще одна “Курочка-ряба” – коли недоречні стереотипи з телевізора намагаються бути використаними, як інструкція до дії.
Три хлопці-мАсквича притягли на пляж “балалайку”, такий собі музичний центр, який переносним називається тільки тому, що в нього є ручка, а так, за габаритами, він трохи менший від холодильника, і з захватом слухають на ньому “тиць-тиц”, який, у підсумку, виявляється радіотрансляцією. Через 10 хвилин, очікувано, сідають батарейки. Діалог:
- ЕтА через тебе бАтАрейки сіли!
-Ні! Із зА тебе!
-Ні, із зА тебе!
-Парні, не лайтеся! Я нові принесу!
Йде, за 10 хвилин повертається з такою самою балалайкою, всередині якої інші батарейки. Продовжують слухати музику. Ця подія вже тягне на “Курочку Рябу”, однак, ціла строката індичка на нас чекає в наступному абзаці.
Яким місцем думали батьки цих дітей, самі діти та їхні вожаті, коли видавали їм із собою в дорогу електроприлади? Адже, навіть якщо і припустити відморозка-батька, який дозволяє своєму чаду без нагляду дорослих користуватися кип’ятильником, то як можна припустити відморозків-будівельників, які в дитячих палатах усередині дерев’яних корпусів залишать хоча б одну розетку? Ну, це навздогін до того, що на одну палату з 10 осіб, дві балалайки – уже багато, і можна було б домовитися, хто що бере, щоб не дублювати.
Останньою історією про недоречні стереотипи буде історія про мАсквича-школяра зі старшого загону, який захоплювався боді-білдінгом. У розмові зі мною він дуже захоплено розповідав про своє заняття і розповів мені, що він взяв із собою в табір дві 16-ти кілограмові гирі. Щоб продовжувати свої заняття тут. Ага. Літаком. З Москви. Гирі. Пиляйте, Шуро!
Усі ці події відбулися в найперший день перебування мАсквичів у новому для себе місці. За кілька днів вони ні, не були такими як Дід із казки і не гальмували зі своїми цінностями. Вони стали нормальними піонерами з нормальними поглядами на життя в таборі. Балалайки здали в камеру схову, втім, як і баєві сорочки та гирі. І навіть на дискотеку вбиралися в основному панянки, а хлопці, як ходили цілий день у шортах і футболці, так і приходили на танці, бо перевдягатися для “понтів” у таборі – гейство.
Ах так. Зовсім забув, “Акать” вони теж перестали 🙂
Ухвалюючи будь-які рішення, ставте себе на те місце, в якому ви будете перебувати, а не на те місце, в якому ви перебуваєте зараз. Інакше ви завжди будете тягати з собою у валізі подушку, якою не скористаєтеся ніколи, а парасольку не візьмете тільки тому, що сьогодні, коли ви збираєте валізи, дощ не йде.