Table of Contents
Очевидність злочину не зупиняє злочинця, і ефективним було б забезпечувати людей нашийниками, які б’ють струмом за результатами постійного голосування
Усе правильно, очевидність злочину не зупиняє злочинця зараз. Ідея з нашийниками – правильна, але ілюстративна. Нашийники будуть, але вони не будуть фізично відчутними. Більшість злочинів, які з’явилися за капіталізму (за ситуації, коли люди стали відчуженими від результатів своєї праці та одне від одного, коли вони стали жити в містах і не мати поняття про репутацію одне одного), пов’язані зі зловживанням відносинами, пов’язані з репутаційними речами.
Коли історію кожної людини можна буде бачити, як на долоні, коли кожну людину супроводжуватиме її “карма”, саме тоді це і стане тим самим нашийником. З такими людьми просто не матимуть справи. Заплямувати свою репутацію буде найгіршим способом “збагатити” свою біографію.
Також практично всі корисливі злочини не матимуть сенсу через неможливість скористатися їхнім результатом. Тут навіть зупиняти нікого не треба. Нікому на думку не спаде красти вже за рівня прозорості, досяжного в громадах типу “село”. Тут же він явно вищий.
Залишаються лише злочини вічні, такі як убивство в афекті або без умислу, або для отримання задоволення. Але, знову таки, поведінка таких людей уже буде під пильною увагою – ні, не поліції, а лікарів.
Критика нелюдськості системи. Жах кіберпанку.
Відповідь дуже швидка. Нелюдською є наявна система, заснована на відчуженні людей від суспільства. Система, за якої на мозок надягають ЗМІ, створюючи ілюзію суспільства. Міграція населення в міста і мегаполіси призвела до того, що ми не знаємо нічого про своїх сусідів і часто навіть із ними не вітаємося. Нам і сенсу немає вибудовувати стосунки і стежити за репутацією сусідів – вони через кілька років з’їдуть. Ми не намагаємося придивлятися до колег – ми не все життя з ними живемо. Навколо нас не люди з долями і репутацією, а “номер паспорта, ким і коли виданий”. Те, що пропонується, навпаки, робить суспільство людянішим, фактично повертаючи його до стану, найкомфортнішого та найбезпечнішого для існування, – стану громади, де всі одне про одного все знають. Фізично людина не може відстежувати багато суспільних зв’язків. І ОІВ у цьому випадку приходить їй на допомогу, привносячи комфорт і безпеку саме за рахунок “олюднення осіб у ліфті”. Це той випадок, коли людству, на наступному етапі його розвитку, знадобився черговий протез. Як колись знадобилися книжки, щоб полегшити запам’ятовування і накопичення знань.
Я не кажу, що поліції не буде. Силовий апарат залишиться необхідним, але саме з метою захисту і попередження, а не з метою покарання. Функція покарання може і залишиться, але не стане в пригоді.
Критика неприйнятності суспільством системи вже на ранньому етапі її реалізації (відхід від готівки).
Так. Ситуація, коли рахунки всіх людей відкриті один перед одним, виглядає сьогодні фантастично. Водночас фантастика ця походить не з боку нереалізованості і не з боку кожного індивіда (кожен готовий відкрити свої рахунки, щоб бачити рахунки прем’єр-міністра чи олігархів), а з боку “громадської думки”, що порушувати прайвасі – ай-ай-ай. Нагадайте мені, хто в нас найбільше зацікавлений і має найбільше важелів для формування “громадської думки”? Практично ситуація така, що кожен конкретно “за”, але вважає, що “ніхто на це не піде”. То якщо це можна реалізувати і прийнятно кожним (або переважною більшістю), то чому б не почати рухатися в цьому напрямку?
Думка про те, що люди не підуть на розкриття інформації про себе (не захочуть, фігурально висловлюючись, жити в будинках із прозорими стінами), також дещо наївна. Люди вже пішли. Причому не взаємно, як було б правильно, а односторонньо. Вони вже давно відкрили свої рахунки, всі свої грошові рухи, але не один одному, а владі. Не важко відстежити кожну копійку сімейного бюджету будь-якого доброчесного домогосподарства. Тільки якось нечесно виходить, що твої рахунки відстежити можуть, а ти рахунки владних людей або злочинців – ні. Яка стіна чесніша? Прозора чи з одностороннім дзеркалом?
Ми спостерігаємо тенденцію у світі, за якою чим більш розвинене суспільство, тим менше готівки у домогосподарств. Але готівку до кінця ніхто не прибирає. Це невигідно владі. При цьому, скорочення готівки супроводжується зменшенням “низової” корупції, що приємно і що підноситься народу, як суспільне благо.
Як ми бачимо, тенденції до посилення контролю над трафіком цінностей – у наявності. Контроль буде посилюватися. Водночас посилюватимуться як закони про підтримку “прайвасі”, так і громадська думка про необхідність цього. Пояснюючи нормальною мовою, це означає, що нікому не можна, а мені (правлячому класу) можна лізти в чужі справи.
Ознаки подібної моралі скрізь. У тонованому склі, у 5-ти метрових парканах, в офшорних рахунках тощо. Ось він – реальний інструмент влади. Інструмент цей – монополізація права на інформацію, і спосіб боротьби з владою полягає не в тому, щоб перестати платити податки або забрати гроші з банків, а в тому, щоб дозволити іншим людям знати про тебе стільки ж, скільки знає влада, і зажадати від влади також розкритися. Друге здається фантастикою, але в низці країн на це пішли.
Існує думка, що прихід грошей на рахунок має контролюватися, а що відбувається з рахунками після того, як туди потрапили білі гроші – це особиста справа їхнього господаря. Та без питань! Білі гроші підуть на білі доходи інших осіб. Не треба вести облік і приходу, і витрат. Достатньо тільки приходу. Витрати самі собою обчисляться, оскільки всі доходи зареєстровані. 🙂
Асиметричність інформації під час вибору друзів
Під час вибору людей, з якими ми хочемо спілкуватися, тобто під час придбання друзів, ми перебуваємо так само в умовах обмеженої раціональності, як ми перебуваємо в умовах вибору, скажімо, морквини на базарі.
Повна раціональність можлива була за общинного устрою і в селах, не схильних до міграції. Там усі люди все знали одне про одного й ухвалювали раціональні рішення.
Так от, заощаджуючи транзакційні витрати на придбання друзів, ми використовуємо якісь “евристики” або “стереотипи”, які, власне, всім і так відомі, на кшталт “Азерам не вірити”, “Підори – виродки”, “жінки – суки”, а “мужики все – кобелі і козли”. Тут так само, як і при придбанні товарів і послуг, діють евристики, що полегшують досягнення не ідеального, але прийнятного, за умови врахування транзакційних ісздержек, результату: “робити як усі, робити всупереч усім, купувати найдорожче або прагнути найменш доступного (сподіваючись, що воно найякісніше чи найпрестижніше).
Також ми оцінюємо, володіючи обмеженою інформацією про людину, наскільки вона нормальна щодо відомого нам шаблону “нормальності”. За аналогією з морквою не обходимо весь базар, а дивимося два-три перші пучки морквини і складаємо свою думку. При цьому в нашу оцінку “нормальності” не потрапляють приховані в людях таргани та скелети, заховані в них у шафі. У термінах базару – ми не знаємо, скільки в морквині пестицидів, але вигляд вона має гарний.
І тут ми зустрічаємо людину, яка поза нормою. Наприклад, хворіє на щось неприємне на кшталт СНІДу. У термінах базару – морквина у фіолетових цятках.
Ми схильні, в умовах обмеженого доступу до інформації, відмовити собі в покупці плямистої морквини і будемо собі відмовляти доти, доки ми точно не будемо впевнені, що це просто такий новий сорт.
ВІЛ інфікований – та сама морквина в плямах. Ми робимо туманні висновки і будуємо ймовірнісні оцінки на кшталт “раз у нього СНІД, то він, напевно, веде неправильний спосіб життя і ще чогось вкраде у мене”. Або просто боїмося заразитися, знову-таки, не володіючи повною інформацією про ВІЛ.
Усі “бугри” вище норми ми схильні, в умовах відсутності повної інформації, сприймати, як джерело небезпеки. Людина, реалізуючи механізм забезпечення свого щастя, націлена на контроль свого майбутнього. А в умовах зростання невизначеності, людина буде, як правило, схильна обирати “знайоме старе” і відкидати “незнайоме нове”.
При цьому, якщо не тільки всі будуть про всіх усе знати, але також, скажімо, хворий, ммм… на синдром Пуасонна-Екзюпері знатиме, що хтось (і конкретно хто) навіщось нишпорив у його, скажімо, “онлайн медичній книжці”, виникає цілком нова мораль і цілком нова оцінка таких речей. Нам не треба будувати здогадки за непрямими ознаками. Ми можемо дізнатися все. І тим паче дізнатися, що той самий хворий – чудова і надійна людина, а його синдром – дрібниця, що буває в людей, на яку звертати уваги не варто. Сівен Гокінг не нервує ж! ВІЛ-інфікованому не треба буде виправдовуватися, що він не наркоман або, навпаки, наркоман. А той, хто цікавиться такими інтимними подробицями, подумає 100 разів перед тим, як псувати стосунки з людиною, порпаючись у її спідній білизні.
У людей, які обладнують спільні вхідні двері на кілька квартир, їхні власні вхідні двері часто відчинені, і сусіди по майданчику можуть завжди зайти у квартиру. Чи заходять сусіди по майданчику у квартиру господарів за їхньої відсутності. Точно – ні. Відносини дорожчі. Чи зайде злодій – теж ні. Є загальні сталеві двері, є косньєрж внизу – є системи, що позбавляють господаря квартири прайвасі щодо сусідів, але забезпечують його безпеку. Разом з тим, якби злодій був теж “позбавлений” прайвасі, то і йому б теж заходити не захотілося б.
То прайвасі це добре? Чи просто спосіб прикритися злодіям? І не тільки квартирним, а тим, хто нагорі. Цікаво звернути увагу, наприклад, на законодавство про захист особистих даних. Воно написано саме так, що просто читається “нікому не можна, а нам (державі, владі, службам безпеки) можна”. Як цікаво, правда? 🙂
Все добре, а як же національна ідея?
Люди, які розмірковують про національні ідеї, говорять, загалом, про свої проблеми. Пропонувати свої ідеї, навіть жартома, навіть із сарказмом – це завжди реакція конкретної людини. Але все одно вимальовується цікавий тренд. Перше, що впадає в око, як під час пропонування позитивних ідей, так і під час опису негативних варіантів “сучасної існуючої національної ідеї” – люди дуже хочуть єдності. Кожен вважає себе одинаком, що протистоїть усьому світу. Немає поруч підтримки, немає опори, а дуже хочеться. Тому бояться і ненавидять “кавказців” у Москві, албанців у Німеччині тощо. – ці завжди групами, завжди разом і тому вони сила. А ми по одному. Тому згуртування, як національна ідея – це явно має бути один із перших стовпів.
Ось воно! Роз’єднаність – симптом наявної системи. Його не можна “лікувати” у відриві від розуміння джерела проблеми. Це – класичне (ще за Марксом) використання відчуження, як знаряддя експлуатації. Людьми можна керувати і маніпулювати тому, що вони взагалі нічого не знають ні про кого, навіть про своїх сусідів, і тому вважають за краще їм не довіряти. При цьому у них створюється ілюзія, що вони щось знають про владу і тому йдуть і голосують на виборах, думаючи, що щось знають.
Ті ж “кавказці” або албанці тому й разом, що в них ще в ходу старий уклад, заснований на репутації сусіда перед сусідом, сім’ї перед сім’єю. Вони не роз’єднані тому, що а) мають підстави довіряти одне одному і б) володіють інструментами підтримки взаємної довіри.
Ідея реконізму саме в тому, як зробити, точніше, що зробиться так, що люди, нарешті, все одне про одного зможуть знати. Не будуть роз’єднані. Будуть разом. Ворог у нас один – той, хто навмисно розсовує нас по “одиночних камерах”. На реконізм варто дивитися саме під таким кутом.
Чи можна вважати чесною і поважати людину, яка не вчинила злочину, лише тому, що вона знала, що за кожним її кроком стежать?
Відповідь очевидна, якщо вважати, що мотив до злочину є. А якщо мотив просто не може з’явитися? Тепер докладніше.
Усе правильно. Вірити людям, які не роблять погано тільки тому, що за ними стежать, не можна. Але почнемо з доступного прикладу: подружньої зради. Чи спаде вам на думку обійняти коханку(-ку) в присутності дружини? Або навіть так, ви, йдучи з дружиною(-ою) під ручку, зустріли на вулиці привабливу особу протилежної статі. Ви ось так все кинете і заведете з ним(нею) розмову? Що вас зупиняє від “злочину”? Тільки ваш(-а) чоловік(-а)? То чи варто вам після цього довіряти? Чи варто говорити про те, що у вас просто навіть наміру не виникло зробити щось аморальне?
Другий приклад. Коли у в’язниці потрібно було зняти документальний фільм, то кіношники вчинили так, як чинять їхні колеги анімалісти. Вони поставили в центрі барака кабінку з односторонніми дзеркалами і в неї щодня заходив кінооператор і знімав. Зеки поводилися обережно перші пару тижнів. За відсутності реакції з боку кабінки вони розслабилися і дали можливість знімати своє життя зсередини. Камера спостереження не зупиняє людину. Вона до неї звикає. Питання не в тому, скоїв ти злочин чи ні. Питання в тому, щоб ти не зміг скористатися результатами злочину. Питання в тому, щоб тобі не спало на думку скоювати злочини.
В умовах, коли за тобою стежать і за всіма стежать, точніше навіть не стежать, а можуть “відкотити назад” хроніку, я допускаю зростання толерантності суспільства до дрібних проступків. Ну стягнув, ну і що? Ось воно лежить у нього вдома на столі. Мабуть, воно йому більше ніж мені треба. Якщо мені знадобиться – піду заберу в нього назад. Скину йому повідомлення з привітом або просто виставлю рахунок до оплати, а сам замовлю точно таке ж, тільки нове. Або, там, купив-продав ЛСД – ну гаразд – з ким не буває – он, статистика з живими фактами – всі неідеальні.
Варто також розуміти, що “класика жанру” на кшталт крадіжки з супермаркетів буде технічно неможлива. Якщо ти щось узяв на полиці – вартість спишеться з твого рахунку автоматично. Чи можна думати про те, як би вчинив злодій, в умовах, коли красти нема чого, нізвідки і ні в кого?
Злочини, пов’язані з насильством, як правило, мають джерелом конфлікти, пов’язані з різним розумінням справедливості його учасниками. Реконізм також вирішує це питання ще до того, як виникне мотив злочину.
Ключ до розв’язання суспільних проблем треба шукати не в посиленні контролю, а у відсутності необхідності контролю. У вихованні, освіті, у гідній системі цінностей, в якій гроші не є найголовнішим благом. Контроль не буде потрібен тільки після того, як він максимально посилиться. Діалектика, типу. Воно до цього йде ж. Хто буде відстежувати історію камер спостереження, якщо злочинів все одно не буде? Ніхто – значить і контролю-то немає. Є можливість контролю.
А як же діти та їхнє щасливе дитинство?
Усі ми цінуємо ту частину життєвого досвіду, яка була отримана в нашому дитинстві саме завдяки тому, що про наші витівки не знали батьки. Це формувало нас незалежними особистостями. Це давало нам власну точку зору. Це давало змогу уникнути відповідальності, але усвідомити тяжкість проступку і більше його не повторювати тощо. У прозорому суспільстві цього зробити не можна.
У тому-то й річ, що саме діти, виростаючи “під ковпаком”, будуть тим першим поколінням, яке знаходитиме позитивні сторони цього явища і раціоналізуватиме негативні. Діти завтрашнього дня просто не зможуть собі уявити стуацію, коли щось можна зробити потай і безкарно. Вони не знатимуть, що втратили. Як не знають сучасні діти, що вони втрачають, коли тато з мамою купують їм мобільник. Саме ці люди спокійно сприймуть прозоре суспільство і будуть морально готові до загальної відкритості.
Ми можемо скільки завгодно чинити опір порушенням “прайвасі”, але так чи інакше ми не відмовимося від бажання слідкувати, з благими намірами, за нашими дітьми, виховуючи в них, таким чином, крок за кроком, від покоління до покоління, дедалі більшу толерантність до прозорості.
Також варто розуміти, що збільшення взаємної прозорості одночасно веде і до посилення взаємної лояльності. Людина бачить, що вона не унікальна у своїх непристойних проступках. Не засуджує інших і не сильно переживає сама. Усі й так бачать і розуміють, що вона не навмисне або що вона вже все зрозуміла і “більше так не буде”. Прозорість не заборонить лазити з пацанами на занедбане будівництво і не призведе до неминучості осуду за це. Прозорість зробить це просто безпечнішим.
І взагалі зникне залишок сенсу покарання дітей. Якщо прибрати аспект вираження батьком через покарання свого ставлення до явища, Дітей карають ніби для того, щоб закріпити на рівні рефлексів зв’язок між дією і наслідками. Вкрав бублик – отримав по попі. Це робиться в надії і з розрахунком на те, що якщо буде аналогічна ситуація, яку не контролюють батьки, то дитина відмовиться від вчинення проступку, відчуваючи, як собачка Павлова, можливе покарання. Хоч би яким наївним було припущення про примітивність нервової системи дитини, сенс покарання, як впровадження в поведінку “автоматичного попередження” майбутніх проступків, зникне – тому, що всі майбутні вчинки дитини будуть на виду.
Ця система вбиває прайвасі, а прайвасі має залишитися.
Здається, що взаємна прозорість повністю знищує прайвасі. Водночас саме взаємна прозорість дозволяє людям визначати порушників прайвасі та притягати їх до відповідальності. Таким чином, взаємна прозорість забезпечує істинну прайвасі, на відміну від її ілюзії-табу, яка існує нині. Доброю ілюстрацією того, як реалізується прайвасі в прозорому суспільстві, може бути нудистський пляж або ресторан. Нібито всі один одному відкриті, проте витріщатися на інших людей і не заведено, і не вийде так, щоби твої дії залишилися непоміченими та не засуджуваними. Також, прикладом реалізації захищеності через відкритість може бути практика не замикання дверей у будинках маленьких мирних містечок. Ніхто не захоче, щоб тебе знайшли в хаті твого сусіда без його дозволу, хоча зайти може начебто кожен, і кожен і зайде, якщо це буде важливо для господаря будинку.
Якщо людина буде здатна знати про те, хто і коли за нею спостерігає, то вона буде здатна і припинити саме спостереження, і змусити спостерігача відповідати за свої дії. Тут питання не в можливості, скажімо, підглядати за сексом сусідів по будинку, а в можливості сусідів знати, що ти це робиш просто зараз або робив це в минулому. Питання не в тому, що кожен зможе підслухати чужу телефонну розмову або підглянути листування. Питання в тому, що кожен зможе знати, хто і коли підслуховує або підглядає, зможе також, не питаючи, з’ясувати мету цих дій і вказати громадськості на неетичну поведінку цієї людини.
Якщо ми йдемо темним провулком, ми хочемо мати можливість озиратися. Тобто, єдиним способом захистити своє право на особисте життя є вимога права на знання. Тільки знаючи все про оточуючих і про владу, ми можемо бути впевнені в тому, що наші права не порушуються. Владна еліта, водночас, нав’язує зовсім іншу концепцію прайвасі, пропонуючи, практично (достатньо подивитись уважно на тексти відповідних законів), ходити всім темними провулками із заплющеними очима, розповідає, що можна розраховувати на органи безпеки, які прослідкують за безпекою, покажуть кому, як і куди пройти, та в який момент пригнутися, щоб уникнути удару по голові, та обіцяє, що злочинці також ходитимуть із зав’язаними очима.
Якщо подивитися на проблему з іншого боку. Заборонений плід, як відомо, солодкий, але, на мою думку, мудрець Соломон стверджував, що пізнання примножує скорботу… Простіше кажучи, коли РЕАЛЬНО буде відкрито вільний доступ до інформації, через короткий період “акліматизації” охочих “підглядати” просто так стане дуже мало. За винятком маргінальних особистостей. Візьмемо, наприклад, медичну тематику. Деякий час тому стала можливою присутність чоловіка на пологах власної дитини. Це великий акт природи, але далеко не кожен легко його винесе… Тобто, щоб зважитися на це, потрібна певна рішучість і мотивація.
Зловживання системою в корисливих цілях має бути унеможливлене структурою самої системи. Алегорично це має виглядати так: У лазню – де всі голі, одягнена людина не може увійти непомітно.
Вам особисто ці тенденції і це описане гіпотетичне майбутнє подобаються.
Не те, щоб подобаються. Ніхто не хотів, щоб його близькі знали про скелети в його шафі. Разом з тим, варто розуміти, що саме здатність індивіда реалізовувати своє право на знання може забезпечити йому комфортний рівень його прайвасі, а не ілюзію такої, яка має місце зараз.
Питання в тому: Великий брат будується чи ні? Відповідь – так. Завтра будуть люди, які знатимуть усе про вас? Будуть. У такій ситуації доречно зробити так, щоб ви теж знали все про них? Доречно. Ось і все. 🙂 Буде нова мораль і нові цінності. Будуть нові стандарти мислення. Нам ще слабо думати тими категоріями.
Щоб наблизитися до розуміння цих самих нових стандартів, можна поміркувати над мотивами людей, які встановлюють в автомобілі автономні відеореєстратори з GPS-датчиком і акселерометром. Вони хочуть мати, в разі чого, докази своєї невинуватості. Вони хочуть мати те, що мають авіатори від своїх “чорних скриньок” – можливість провести, за необхідності, “розбір польотів”. Зараз таких людей небагато і, що цікаво, інші не ставлять собі такі реєстратори переважно через їхню високу вартість. Як ми розуміємо, прогрес іде. Завтра реєстратори будуть майже у всіх. Зрештою, ПДР зобов’яжуть мати реєстратор у кожній новій машині, а потім машини без реєстраторів на дорогу не випустять взагалі. Чому? Тому що реєстратор стане прийнятний суспільством, тобто, стане звичаєм, з якого пустить коріння норма права, тобто – закон. Ось зараз тахографи на комерційному транспорті в низці країн уже обов’язкові.
Здавалося б, реєстратор все-таки відрізняється від систем тотального контролю. Відрізняється тим, що ти його можеш вимкнути. Але подивіться, запідозрив(-а) вас чоловік(-а) в зраді і просить показати, що записано на картці реєстратора за останню добу. Куди ви їздили? Де була машина? Або ви – водій службової машини, який вирішив підзаробити таксистом і вимкнув реєстратор на час. А ось саме цього вечора він у вас виявився вимкненим. Ви що будете робити, коли вас запитають просто чому ви вимкнули реєстратор? Будувати відмазки. Чи збільшить це ступінь довіри до вас? Ні. Тобто, кнопка вимкнення на реєстраторі – це не контроль над реєстрацією. Це – ілюзія контролю.
Подивіться, яку “свободу” дають людям мобільні телефони. Уже зараз брехати на запитання “де ти?” важко – треба контролювати навколишні шуми. А завтра повсюдно будуть поширені відеодзвінки. І що? Вимикати телефон? 🙂 “А чому в тебе телефон був вимкнений?”
Чи варто, інакше кажучи, обмежувати в майбутньому інструменти доказу злочину таким чином, щоб реєструвальні пристрої, які належать підозрюваному, не могли використовуватися в суді? Як зараз: підозрюваний має право не давати свідчення проти себе. Можливо, варто. При цьому варто розуміти, що злочинець буде помічений засобами контролю жертви або громади, і цього суду буде достатньо.
Ще одним ключем до розуміння нової моралі може стати такий приклад: Чим відрізняється консьєржка кондомініуму Клавдія Павлівна від вахтера в гуртожитку Зінаїди Петрівни? Вони ж виконують однакові функції. Водночас до першої ставлення добродушне, а друга сприймається, як напів-ворог. Ми першій навіть платимо гроші за її роботу. А другу намагаємося обдурити. Якщо, скажімо, поставити в ліфті відеореєстратор. Хто буде проти насамперед? Зрозуміло, ті, хто підпалюють кнопки і ссуть у ліфтах. Виходить, питання в засвоєнні членами суспільства своєї відповідальності та причетності до спільного майна. Якщо ти сам собі оплачуєш консьєржку, то ти контролюєш ситуацію. Вона – твоя консьєржка. А в будинку – твій ліфт. До такого мислення дуже далеко в країнах третього світу, і таке мислення зрозуміло в розвинених країнах. Що більшим буде рівень розвиненості суспільства, то прийнятнішими будуть консьєржі. Відповідальність і причетність, а не відчуження.
Спочатку було винайдено таємне голосування. Нібито для того, щоб обраний лідер не переслідував потім своїх супротивників. Водночас у парламентах уже зараз голосування з важливих питань – поіменне. Чому? Бо важливо не те, скільки голосів, а те, яку відповідальність конкретно кожен депутат взяв на себе, голосуючи за той чи інший документ. Так, щоб поіменне голосування стало прийнятним, суспільство має перейти від розуміння лідера як тирана до лідера як менеджера. До того ж, депутати недоторканні. Їх, за ідеєю, “система” не може покарати за неправильний голос. І для нас зараз неприйнятний тотальний контроль тільки тому, що ми все ще боїмося “майора КДБ Іванова”, який передає нам привіт із 1984 року Орвелла. При цьому, варто розуміти, що у світі реконізму “системи” як такої не буде. Не буде “майорів Іванових” – саме це і є головне в реконізмі.
Деанонімізація суспільства відбуватиметься поступово і добровільно. Вона супроводжуватиметься поступовим прийняттям її в суспільстві та усвідомленням вигод суспільства і його членів від деанонімізації. Подивіться на “стовп анонімності” – інтернет. Де зараз найбільший рух? У соціальних мережах. Там, де анонімність уже не до місця. Там, де люди діляться між собою добровільно вельми інтимними речами, аж до постійного відстеження поточного місця розташування. І нічого. Усім подобається.
Реконізм v.s. тоталітаризм
Винесено в окрему статтю .
Інформація – річ у собі
“Під час прочитання Ваших матеріалів у читачів із нестійкою психікою складається ілюзія, що інформаційний ресурс – це щось вичерпне, самодостатнє, суперпріоритетне… Отака собі “річ у собі”, яка і є ліками від усіх хвороб суспільства.”
Введення в реконізм визначає взаємну (що важливо) прозорість, як складову частину явища вікіфікації економіки та управління суспільством. Що таке вікіноміка в грубому наближенні? Це, як не дивно, система використання інформації. Скажімо, щоб зробити деталь на тривимірному принтері потрібен пластик і файл із кресленням. Причому друге – явно важливіше, бо пластик – характерна банальність кожної деталі. Це так само, як ми порівнюємо собаку і кішку. І те й інше – м’ясо і кістки. Разом з тим, важливіше те, що їх відрізняє, а не те, що їх об’єднує. Тепер повернемося до хліба. У сучасному світі, вже зараз левову частку врожаю того ж хліба забезпечує… інформація, а не саме насіння і ґрунт. Це і знання, здобуті селекціонерами та генетиками, і хімія добрив, і дослідження, і потім застосування всілякої гидоти – а це все суто “інформаційні” товари, де гроші беруться за “know how”, а не за собівартість розливу. Також важливими є знання, здобуті метеорологами, інформаційне наповнення складної хлібозбиральної техніки, оснащеної всім, зокрема й навігатором, логістика, яка також є інформацією, тощо. Без усього цього врожай був би вдесятеро меншим і, таким чином, ми, тільки за допомогою інформації годуємо 90% населення, а решту 10% – так, тільки “чистим” хлібом.
І це буде тільки посилюватися з розвитком вікіноміки. Хоча вже зараз сім’я фермерів спокійно працює сама на себе на десятках тисяч гектарів, наймаючи аутсорсерів від тих самих комбайнерів до тих самих елеваторів, практично реалізуючи вікі-ідею. Найголовніше, що позбавивши сільське господарство всієї інформаційної підтримки, ми отримаємо голод, в якому помруть усі, а не 90%. Оскільки всі не зможуть знайти собі 90% їжі.
Усе вищесказане – красива спекуляція, метою якої було показати, що точка зору на інформацію, як на самоцінність, не позбавлена підстав. Разом з тим, хлібець сам по собі – не інформація, і знаннями формули добрив не прогодуєш, не маючи поля, в яке це добриво потрібно влити. Що ж таке інформація з економічної точки зору? Це – керуючий ресурс. Такий самий, яким був капітал ще недавно. Наївні ті, хто вважає, що гроші вирішують усе, і ми знаємо повно притч і казок, з яких видно, що гроші в чистому вигляді нікого не прогодують, а самі асигнації гідні бути лише паливом для багаття. До капіталу таким ресурсом була земля сама по собі. До землі – фізична сила, також сама по собі. Резюме: викладена тут версія соціальної еволюції не робить інформацію чимось вичерпним. Вона просто показує, що зараз ми маємо час, коли інформація – черговий, у вищенаведеному ланцюжку, керуючий ресурс, який вирішує тому, кому дістанеться більше, а кому менше.
Загальне
Державна і комерційна бюрократія неспроста вкладає стільки сил і коштів у руйнування ядра культури, у зміну мови, у спотворення смислів подій, явищ, у знищення системи освіти. Подивіться будь-яке інтерв’ю з держ.чиновником. Їм уже просто не ставлять гострих запитань. А якщо і ставлять щось хоч скільки-небудь гостреньке, то в таких обтічних формах, що для суті вже просто не залишається місця. Бюрократична еліта експлуатує свою монополію на маніпуляції, і це і є джерело влади і головне знаряддя експлуатації.
Те зло, з яким треба боротися сьогодні, персоніфіковане. І найперше, що ми можемо зробити – це почати називати речі своїми іменами. Наприклад: директор м’ясокомбінату, який продає ковбасу з купою незрозумілих елементів у складі, – це не шановний підприємець, а лиходій, з яким поряд соромно стояти і руку йому давати не можна. Колишній мер міста, який володіє великим торговим центром, це не бізнесмен, а злодій, хабарник, казнокрад і кримінальний злочинець, від якого має піти дружина і відвернутися всі родичі. І так далі, від найменших побутових дрібниць і до самого верху.
Разом з тим, питання не в особистостях. Питання ж у системі: поставите ви іншого мера, що зміниться? Або прийде інший директор м’ясокомбінату? Ви можете мені показати хоч одного чесного мера або хоч один чесний м’ясокомбінат? Усі знають, що вони – злочинці. Але ніхто не усвідомлює, що тільки повна постановка їх “за скло” може позбавити нас таких паразитів.
Найголовніше, вирішіть для себе, чи подобається вам ідея загалом. Якщо подобається – вже добре. Не варто шукати хитрощів і вигадувати, як зламати систему. Варто навпаки, продумувати одразу, чому ті чи інші виверти не можна реалізувати. Так конструктивніше, і, якщо вам справді подобається – зробіть і ви свій крок.