Професор Стенфордського університету.ЗМОЖЕ ЛІБЕРАЛЬНА ДЕМОКРАТІЯ ПЕРЕЖИТИ ЗАПАД СЕРЕДНЬОГО КЛАСУ
Опубліковано в журналі Foreign Affairs, № 1, 2012 рік. © Council on Foreign Relations, Inc. Переклад: Журнал Росія в глобальній політиці, 01-02/2012, https://www.globalaffairs.ru/articles/budushhee-istorii/
Щось дивне відбувається у світі. І глобальна фінансова криза, що розпочалася у 2008 р., і поточна криза євро стали наслідком функціонування моделі слабо регульованого фінансового капіталізму, яка сформувалася за останні 30 років. Проте, незважаючи на широко поширене роздратування заходами з порятунку Волл-стріт, істотного зростання лівого американського популізму не відбулося. Цілком зрозуміло, що рух “Захопи Уолл-стріт” буде набирати силу, однак найдинамічнішим популістським рухом на сьогоднішній день є права Партія чаювання, основна мішень якої – регулююча держава, що прагне захистити простих громадян від фінансових спекулянтів. Щось схоже відбувається і в Європі, де ліві слабкі, а активність правих популістських партій, навпаки, зростає.
Можна назвати кілька причин відсутності мобілізації лівих, але головна з них – це провал у сфері ідей. Для минулого покоління ідеологія базувалася на економіці, підтриманій лібертаріанським правом. Нинішні ліві не змогли запропонувати нічого, крім повернення до старої соціал-демократії. Відсутність переконливого прогресивного контрнарратива – небезпечна, оскільки конкуренція чинить на інтелектуальні дебати настільки ж сприятливий вплив, як і на економічну діяльність. А серйозна інтелектуальна дискусія абсолютно необхідна, оскільки нинішня форма глобалізованого капіталізму руйнує соціальну базу середнього класу, на якому тримається ліберальна демократія.
Демократична хвиля
Суспільні сили й умови не просто “визначають” ідеології, як стверджував колись Карл Маркс, ідеї не здатні набути сили, якщо вони не звернені до потреб великої кількості звичайних людей. Ліберальна демократія є сьогодні основною ідеологією практично в усьому світі, почасти тому, що вона відповідає потребам тих чи інших соціально-економічних структур і просувається ними. Зміни в цих структурах можуть мати ідеологічні наслідки, так само як ідеологічні зміни – призвести до соціально-економічних змін.
Майже всі впливові ідеї, що формували людське суспільство до останніх 300 років, були за своєю природою релігійними, крім одного важливого винятку – конфуціанства в Китаї. Першою великою світською ідеологією, що мала довгостроковий вплив на загальносвітовий розвиток, став лібералізм, доктрина, пов’язана зі зростанням у XVII столітті спочатку торгового, а потім промислового середнього класу в певних частинах Європи. (Під “середнім класом” я маю на увазі людей, які за своїми доходами не перебувають на вершині чи на дні суспільства, здобули принаймні середню освіту та володіють нерухомістю, товарами тривалого користування чи власним бізнесом).
Як стверджували мислителі-класики – Локк, Монтеск’є, Мілль, – лібералізм припускає, що легітимність держави ґрунтується на її здатності захищати індивідуальні права громадян, при цьому державна влада має бути обмежена законом. Одне з основоположних прав, які мають бути захищені, – це право на приватну власність. “Славна революція” 1688-1689 рр. в Англії мала ключове значення для розвитку сучасного лібералізму. Тоді вперше було закріплено конституційний принцип – держава не може на законних підставах оподатковувати громадян без їхньої згоди.
Спочатку лібералізм необов’язково мав на увазі демократію. Віги, які підтримували конституційне укладення 1689 р., переважно були найбагатшими власниками Англії, парламент того періоду представляв менше 10% населення. Багато класичних лібералів, включно з Міллем, дуже скептично ставилися до чеснот демократії: вони вважали, що відповідальна політична участь вимагає освіти і певного статусу в суспільстві, тобто наявності власності. До кінця XIX століття практично в усіх країнах Європи виборче право обмежувалося майновим та освітнім цензом. Обрання Ендрю Джексона президентом США в 1828 р. і його рішення про скасування майнового цензу при голосуванні, принаймні для білих чоловіків, стало першою важливою перемогою на шляху до стійких принципів демократії.
У Європі виключення значної більшості населення з політичного процесу та зростання робітничого класу підготували ґрунт для появи марксизму. “Комуністичний маніфест” був виданий у 1848 р., коли революції палахкотіли майже в усіх великих країнах Європи, крім Великої Британії. Так почалося століття боротьби за лідерство в демократичному русі між комуністами, готовими відмовитися від процедурної демократії (багатопартійні вибори) на користь того, що вважали змістовною демократією (економічний перерозподіл), та ліберальними демократами, які вірили в розширену політичну участь за умови забезпечення верховенства закону, що захищає індивідуальні права, включно з правом приватної власності.
На кону стояла підтримка нового промислового робітничого класу. Ранні марксисти вважали, що зможуть перемогти завдяки чисельній перевазі: коли виборче право було розширено наприкінці XIX століття, такі партії, як британські лейбористи і німецькі соціал-демократи, почали стрімко зростати, становлячи загрозу гегемонії консерваторів і традиційних лібералів. Підйом робітничого класу викликав запеклий опір, часто із застосуванням недемократичних засобів, у відповідь комуністи і багато соціалістів відмовилися від формальної демократії, обравши шлях прямого захоплення влади.
У першій половині XX століття серед прогресивних лівих існував міцний консенсус. Вони одностайно вважали, що певна форма соціалізму – державний контроль основних галузей економіки з метою забезпечення рівного розподілу багатства – неминуча для всіх розвинених країн. Навіть економіст-консерватор Йозеф Шумпетер міг написати у своїй книжці “Капіталізм, соціалізм і демократія” в 1942 р., що соціалізм зрештою здобуде перемогу, тому що капіталістичне суспільство в культурному плані підриває саме себе. Малося на увазі, що соціалізм у сучасному суспільстві представляє волю та інтереси переважної більшості.
Але навіть коли на політичному і військовому рівні розігрувалися великі ідеологічні конфлікти XX століття, у соціальній сфері відбувалися найважливіші зміни, що підривали марксистський сценарій.
По-перше, реальний рівень життя робітничого класу продовжував підвищуватися, у підсумку чимало робітників або їхніх дітей змогли перейти в середній клас. По-друге, у відносному вимірі чисельність робітничого класу перестала зростати і навіть почала скорочуватися, особливо в другій половині XX століття, коли сфера послуг почала витісняти промислове виробництво в так званих постіндустріальних економіках. Зрештою, з’явилася нова група бідних або знедолених, розташована нижче від робітничого класу – неоднорідна суміш расових або етнічних меншин, нещодавні іммігранти, а також такі соціально ізольовані групи, як жінки, гомосексуалісти або інваліди. Унаслідок цих змін старий робітничий клас більшості індустріально розвинених суспільств перетворився на ще одну групу інтересів, що використовує політичну владу профспілок для захисту з такою працею досягнутих раніше благ.
Крім того, економічний клас не став тим прапором, під яким можна було б мобілізувати на політичні дії населення індустріально розвинених країн. Другий Інтернаціонал отримав тривожний сигнал у 1914 р., коли робітники Європи відкинули заклики до класової боротьби, згуртувавшись навколо консервативних лідерів, які вигукували націоналістичні гасла; така схема працює і сьогодні.
Багато марксистів намагалися пояснити це так званою теорією неправильної адресації в термінології філософа Ернеста Геллнера: “Так само як радикальні мусульмани-шиїти вважають, що архангел Джабраїл припустився помилки, передавши Мухаммеду послання, призначене Алі, так і марксисти вважають за краще думати, що дух історії або людська свідомість зробили жахливу помилку. Тривожний заклик був спрямований класам, але через якусь страшну поштову помилку його отримали нації”.
Геллнер вважає, що на сучасному Близькому Сході релігія виконує функцію, подібну до націоналізму: вона ефективно мобілізує людей, оскільки, на відміну від класової свідомості, має духовний та емоційний зміст. Так само як наприкінці ХІХ століття європейський націоналізм був зумовлений переміщенням населення із сільської місцевості до міст, так і ісламізм – це реакція на урбанізацію в сучасному суспільстві на Близькому Сході. Лист Маркса ніколи не буде доставлено адресату під ім’ям “клас”.
Маркс вважав, що середній клас або принаймні прошарок, який володіє капіталом, який він називав “буржуазією”, завжди залишатиметься невеликою, привілейованою меншістю в сучасному суспільстві. Натомість буржуазія і середній клас загалом зрештою стали становити переважну більшість населення найрозвиненіших країн, що стало серйозною проблемою для соціалізму. З часів Аристотеля мислителі вважали, що стабільна демократія ґрунтується на широкому середньому класі, а суспільства, розділені на багатих і бідних, схильні до олігархічного домінування і популістських революцій.
Коли більшості розвинених країн вдалося створити суспільство, що ґрунтується на середньому класі, привабливість марксизму почала танути. Серед небагатьох місць, де лівий радикалізм залишається впливовою силою, – райони з високим рівнем нерівності, такі як Латинська Америка, Непал і бідні регіони Східної Індії.
Те, що політолог Самюель Гантінгтон назвав “третьою хвилею” глобальної демократизації, що розпочалася на півдні Європи в 1970-х рр. і досягла кульмінації з падінням комуністичних режимів у Східній Європі в 1989 р., збільшило кількість виборних демократій у світі з майже 45 у 1970 р. до більш ніж 120 наприкінці 1990-х років. Економічне зростання призвело до виникнення нового середнього класу в таких країнах, як Бразилія, Індія, Індонезія, ПАР і Туреччина. Як зазначав економіст Мойзес Наїм, цей середній клас є відносно добре освіченим, володіє власністю і технологічно пов’язаний із зовнішнім світом. Він висуває вимоги до уряду і легко мобілізується завдяки доступу до технологій. Тому не дивно, що головними активістами “арабської весни” стали освічені тунісці та єгиптяни, чиї очікування, пов’язані з робочими місцями і політичною участю, не могли бути реалізовані за диктаторських режимів, що існували.
Представники середнього класу необов’язково підтримують демократію в принципі: як і всі інші, вони є акторами, рухомими особистими інтересами, вони хочуть захищати свою власність і становище. У таких країнах, як Китай і Таїланд, представники середнього класу побоюються вимог бідного населення про перерозподіл благ, і тому підтримують авторитарні уряди, які захищають їхні класові інтереси. Крім того, демократія не завжди задовольняє очікування середнього класу, і, якщо цього не відбувається, у середньому класі можуть відбутися заворушення.
Не гірша альтернатива?
Сьогодні існує глобальний консенсус з приводу легітимності ліберальної демократії, принаймні в принципі. Як пише економіст Амартія Сен, “хоча демократія не практикується повсюдно і далеко не скрізь сприймається, згідно із загальносвітовою точкою зору, демократична форма правління зараз досягла статусу, коли її вважають загалом правильною”. Найбільшою мірою її приймають у країнах, які досягли того рівня матеріального благополуччя, коли більшість громадян може вважати себе представниками середнього класу, тож спостерігається кореляція між високим рівнем розвитку та стабільністю демократії.
Деякі суспільства, такі як Іран і Саудівська Аравія, відкидають ліберальну демократію, віддаючи перевагу ісламській теократії. Однак ці режими – тупиковий шлях розвитку і підтримуються лише завдяки величезним запасам нафти. Свого часу арабський світ став винятком із третьої хвилі демократизації, але “арабська весна” показала, що і там суспільство може бути мобілізоване проти диктатури так само, як це сталося у Східній Європі та Латинській Америці. Зрозуміло, це не означає, що в Тунісі, Єгипті чи Лівії шлях до демократії, яка правильно функціонуватиме, буде простим або ідеально прямим, але дає змогу припустити, що прагнення до політичної свободи не є характерною рисою культури європейців і американців.
Найсерйозніший виклик ліберальній демократії в сьогоднішньому світі кидає Китай, який поєднує авторитарну форму правління з частково ринковою економікою. Китай успадкував тривалу і горду традицію бюрократичного правління високої якості, яка налічує два тисячоліття. Китайським лідерам вдалося здійснити дуже складний перехід від централізованого, планового господарства радянського типу до динамічної та відкритої економіки, і, слід зазначити, вони впоралися з цим завданням доволі компетентно – чесно кажучи, з більшою компетентністю, ніж демонструють зараз американські лідери у здійсненні своєї макроекономічної політики. Багато хто сьогодні захоплюється китайською системою не тільки через економічні показники, а й через те, що вона дає змогу ухвалювати масштабні, складні рішення досить швидко, як порівняти з агонією та політичним паралічем, від яких протягом останніх кількох років потерпають Сполучені Штати та Європа. Після недавньої фінансової кризи самі китайці почали пропагувати “китайську модель” як альтернативу ліберальній демократії.
Однак китайський шлях навряд чи стане серйозною альтернативою ліберальній демократії за межами Східної Азії. Насамперед він має певну культурну специфіку: китайська форма правління будується на основі тривалої традиції меритократичного рекрутування, іспитів для прийому на державну службу, особливої ролі освіти та поваги до авторитету технократів. Небагато країн, що розвиваються, можуть успішно перейняти цю модель, ті, кому це вдалося, як-от Сінгапур і Південна Корея (принаймні в ранній період), уже перебували в китайській культурній зоні. Самі китайці скептично ставляться до експорту своєї моделі, так званий пекінський консенсус – це радше західний винахід, ніж китайський.
Також неясно, наскільки стійка ця модель. Ані зростання, що забезпечується експортом, ані ухвалення рішень зверху вниз не будуть вічно приносити результати. Той факт, що китайський уряд не дозволив відкрито обговорювати катастрофу на високошвидкісній залізниці минулого літа і не зміг притягнути до відповідальності Міністерство шляхів сполучення, дає підставу припустити, що є й інші бомби уповільненої дії, сховані за фасадом ефективного ухвалення рішень.
Нарешті, Пекін вразливий з морального боку. Від керівників на різних рівнях не вимагається поваги до гідності громадян. Щотижня відбуваються протести проти відбирання земель, екологічних порушень або корупції з боку якогось чиновника. Поки спостерігається стрімке зростання, ці зловживання вдається приховувати. Але воно не триватиме завжди, і владі доведеться заплатити високу ціну за накопичене невдоволення. У режиму більше немає ідеалу, навколо якого можна об’єднати людей, Компартія, яка нібито дотримується принципів рівності, управляє суспільством, де процвітає нерівність.
Тому стабільність китайської системи жодною мірою не може сприйматися як аксіома. Китайський уряд стверджує, що з огляду на культурні особливості громадяни завжди віддадуть перевагу благополучній диктатурі, що забезпечує зростання, відмовившись від неспокійної демократії, яка загрожує соціальній стабільності. Але навряд чи зростаючий середній клас у Китаї поводитиметься зовсім інакше, ніж в інших регіонах світу. Інші авторитарні режими можуть спробувати повторити успіх Пекіна, але малоймовірно, що більша частина світу за 50 років виглядатиме як сьогоднішній Китай.
Майбутнє демократії
Сьогодні у світі існує взаємозв’язок між економічним зростанням, соціальними змінами та верховенством ліберально-демократичної ідеології. І при цьому конкурентоспроможна ідеологічна альтернатива не вимальовується. Однак деякі тривожні економічні та соціальні тенденції, якщо вони збережуться, можуть поставити під загрозу стабільність сучасних ліберальних демократій і розвінчати демократичну ідеологію в її нинішньому розумінні.
Соціолог Баррінгтон Мур колись категорично заявив: “Немає буржуа – немає демократії”. Марксисти не здійснили свою комуністичну утопію, бо зрілий капіталізм створив суспільство, основою якого був середній, а не робітничий клас. Але що якщо подальший розвиток технологій і глобалізації підірве середній клас і унеможливить досягнення статусу середнього класу для більшості громадян розвиненої країни?
Численні ознаки того, що ця фаза розвитку почалася, вже видно. З 1970-х рр. у США середні доходи в реальному вимірі переживають стагнацію. Її економічний вплив до певної міри пом’якшувався завдяки тому, що в більшості американських родин за останнє покоління доходи стали отримувати дві особи. Крім того, як переконливо зазначає економіст Рагурам Раджан, оскільки американці не хочуть брати участь у прямому перерозподілі благ, Сполучені Штати останніми роками використовують дуже небезпечну та неефективну форму перерозподілу, субсидуючи іпотеку для родин із низькими доходами. Ця тенденція, якій сприяв приплив ліквідності з Китаю та інших країн, за останні 10 років дала багатьом простим американцям ілюзію постійного підвищення рівня життя. Прорив іпотечної бульбашки у 2008-2009 рр. став жорстоким поверненням до середнього рівня. Сьогодні американці користуються дешевими мобільними телефонами, недорогим одягом і Facebook, але дедалі більша кількість людей не може дозволити собі власний будинок, медичну страховку або достатній розмір пенсії.
Більш тривожний феномен відзначили фінансист Пітер Тіль і економіст Тайлер Коуен – блага останніх хвиль технологічних інновацій непропорційно розподілилися серед найбільш талановитих і добре освічених членів суспільства. Цей феномен сприяв суттєвому збільшенню нерівності у США за останнє покоління. У 1974 р. 1% найбагатших сімей отримав дохід у 9% від ВВП, у 2007 р. ця частка збільшилася до 23,5%.
Торговельна і податкова політика, можливо, прискорили цю тенденцію, але головним “злом” стали технології. На ранніх етапах індустріалізації – в епоху текстилю, вугілля, сталі та двигунів внутрішнього згоряння – блага технологічних змін практично завжди різними шляхами досягали решти верств суспільства завдяки зайнятості. Але це не закон природи. Сьогодні ми живемо в епоху, яку Шошана Зубофф назвала “ерою розумних машин”, коли технології здатні замінити багато функцій людини, зокрема складні. Будь-який великий прорив у Кремнієвій долині означає скасування низькокваліфікованих робочих місць в інших сферах економіки, і цей тренд навряд чи зникне найближчим часом.
Нерівність існувала завжди як результат природних відмінностей у таланті та характері. Але технологічний світ істотно посилює ці відмінності. В аграрному суспільстві XIX століття люди з математичними здібностями не мали особливих можливостей заробляти на своєму таланті. Сьогодні вони можуть стати фінансовими чарівниками або творцями програмного забезпечення, отримуючи при цьому дедалі більшу частку національного багатства.
Іншим чинником, що підриває доходи середнього класу в розвинених країнах, є глобалізація. Зі зниженням транспортних витрат і витрат на зв’язок, а також із приєднанням до глобальних трудових ресурсів сотень мільйонів працівників у країнах, що розвиваються, робота, яку колись у розвиненому світі виконував старий середній клас, тепер обходиться набагато дешевше в інших місцях. За економічної моделі, пріоритетом якої є максимізація сукупного доходу, аутсорсинг неминучий.
Розумні ідеї та здорова політика могли б знизити збитки. Німеччина проводить успішний протекціоністський курс для збереження значної частини виробничої бази та промислових трудових ресурсів, при цьому її компанії залишаються конкурентоспроможними у світі. США і Велика Британія, навпаки, з радістю вхопилися за перехід до постіндустріальної економіки послуг. Вільна торгівля стала вже не теорією, а ідеологією: коли члени американського Конгресу спробували запровадити торговельні санкції проти Китаю у відповідь на занижений курс юаня, їх з обуренням звинуватили в протекціонізмі, ніби ігрове поле вже вирівняне. Було багато радісних розмов про економіку знань, про те, що брудна, небезпечна робота на виробництві буде неминуче витіснена, а високоосвічені працівники займуться цікавими креативними речами. Це виявилося лише тонкою завісою, що приховує сувору реальність деіндустріалізації. При цьому непоміченим залишився той факт, що блага нового порядку сконцентровані у дуже невеликої групи людей у сфері фінансів і високих технологій, інтереси яких домінують у ЗМІ та загальнополітичних дискусіях.
Відсутні ліві
Одним із найдивовижніших явищ після фінансової кризи стало те, що наразі популізм набуває переважно правих, а не лівих форм.
Хоча американська Партія чаювання є антиелітною за своєю риторикою, її члени голосують за консервативних політиків, які діють в інтересах тієї самої фінансової та корпоративної верхівки, про презирство до якої заявляють. Цьому феномену можна знайти кілька пояснень, включно з глибоко вкоріненою вірою в рівність можливостей, а не рівність результатів, а також те, що культурні питання, як-от аборти і право на зброю, перетинаються з економічними.
Однак головна причина відсутності лівої популістської сили лежить в інтелектуальній сфері. Минуло вже кілька десятиліть відтоді, як хтось із лівих був спроможний, по-перше, провести детальний аналіз того, що відбувається зі структурою розвинених суспільств на тлі економічних змін, і, по-друге, запропонувати реалістичну програму дій, що мала б шанси захистити суспільство, яке ґрунтується на середньому класі.
Основні напрями лівої політичної думки останніх двох поколінь були, чесно кажучи, провальними як концептуально, так і як інструменти для мобілізації. Марксизм давно помер, а деякі його прихильники, що залишилися, вже стоять на порозі будинків для людей похилого віку. В академічних лівих колах його замінили на постмодернізм, мультикультуралізм, фемінізм, критичну теорію та інші розрізнені інтелектуальні течії, які скоріше були сфокусовані на культурі, ніж на економіці. Постмодернізм починається із заперечення можливості будь-якого панівного наративу в історії чи в суспільстві, що підриває його власний авторитет як рупора більшості, яка відчуває зраду еліт. Мультикультуралізм обґрунтовує жертовність практично будь-якої групи чужинців. Неможливо створити масовий рух на базі такої різношерстої коаліції: більшість представників робітничого класу і нижчих верств середнього класу, принесених у жертву системі, є консерваторами в культурному плані і не захочуть, щоб їх побачили в компанії подібних союзників.
Хоч би які теоретичні обґрунтування використовувалися в програмах лівих, їхня головна проблема – відсутність довіри. В останні два покоління основна частина лівих дотримувалася програми соціальної демократії, яка сконцентрована на забезпеченні державою низки соціальних благ – пенсій, охорони здоров’я та освіти. Сьогодні ця модель себе вичерпала: соціальні системи розрослися, стали бюрократизованими та негнучкими; через структури держсектору вони часто на ділі контролюються тими самими організаціями, що, за ідеєю, мають виконувати суто службову адміністративну функцію. І, що ще важливіше, вони фінансово нестійкі з огляду на старіння населення практично скрізь у розвиненому світі. Таким чином, коли існуючі соціал-демократичні партії приходять до влади, вони вже не прагнуть бути чимось більшим, ніж просто охоронці соціальної держави, побудованої десятиліття тому, ні в кого немає нової, цікавої програми, навколо якої можна об’єднати маси.
Ідеологія майбутнього
Уявіть на мить невідомого автора, який, тулячись десь на горищі, намагається сформулювати ідеологію майбутнього, здатну забезпечити реалістичний шлях до миру зі здоровим суспільством середнього класу і міцною демократією. Якою була б ця ідеологія?
Вона містила б принаймні два компоненти, політичний та економічний. У політичному плані нова ідеологія має підтвердити перевагу демократичної політики над економікою, а також знову закріпити легітимність держави як виразника суспільних інтересів. Але програми, які вона має просувати для захисту життя середнього класу, не можуть спиратися тільки на наявний механізм держави загального благоденства. Ця ідеологія має якось змінити держсектор, зробивши його незалежним від нинішніх зацікавлених осіб і використовуючи при цьому нові, засновані на технологіях підходи для надання послуг. Вона також має рішуче заявити про необхідність перерозподілу благ і представити реалістичний шлях до припинення домінування груп інтересів у політиці.
В економічному плані ідеологія не може починатися із засудження капіталізму, нібито старий соціалізм, як і раніше, є життєздатною альтернативою. Має йтися про корекцію капіталізму і про те, якою мірою держава має допомагати суспільству пристосуватися до змін.
Глобалізацію потрібно розглядати не як невідворотний факт, а як виклик і можливість, які необхідно ретельно контролювати політично. Нова ідеологія не вважатиме ринок самоціллю, скоріше вона повинна оцінювати світову торгівлю та інвестиції з погляду не тільки накопичення національного багатства, а й внеску в процвітання середнього класу.
Однак досягти цієї мети неможливо без серйозної та послідовної критики основ сучасної неокласичної економіки, починаючи з таких фундаментальних положень, як суверенність індивідуальних уподобань, а також уявлення про сукупний дохід як про точний показник національного добробуту. Слід зазначити, що доходи людей необов’язково відображають їхній реальний внесок у суспільство. Але потрібно йти далі, визнаючи, що навіть якщо ринок праці працює ефективно, природний розподіл талантів необов’язково справедливий, тому людина – не суверенна одиниця, а істота, яку значною мірою формує суспільство, що її оточує.
Багато з цих ідей уже частково висловлювалися, нашому автору залишається тільки зібрати їх воєдино. Йому також важливо уникнути проблеми “неправильної адресації”. Тому критика глобалізації має бути пов’язана з національними інтересами як стратегія мобілізації, при цьому останні не повинні визначатися так спрощено, як, наприклад, у профспілковій кампанії “Купуйте американське”. Продукт стане синтезом ідей, як лівих, так і правих, відокремлених від програми маргіналізованих груп, які сьогодні представляють прогресивний рух. Ідеологія приречена бути популістською; її посил починатиметься з критики еліт, які дозволили пожертвувати благополуччям багатьох заради процвітання невеликої групи, а також із засудження грошової політики, особливо у Вашингтоні, яка приносить вигоду тільки заможним людям.
Небезпеки, які передбачає такий рух, очевидні: відхід Сполучених Штатів, зокрема, від просування більш відкритої глобальної системи може викликати протекціоністську реакцію інших країн. Багато в чому революція Рейгана-Тетчер увінчалася успіхом, як і сподівалися її прихильники, унаслідок чого світ став набагато більш конкурентоспроможним, глобалізованим і стабільним. Накопичено величезне багатство, і практично скрізь у світі, що розвивається, з’явився зростаючий середній клас, що сприяло поширенню демократії. Можливо, розвинений світ стоїть на порозі низки технологічних проривів, які не тільки збільшать продуктивність, а й забезпечать велику кількість робочих місць для середнього класу.
Але це скоріше питання віри, а не рефлексії щодо емпіричної реальності останніх 30 років, яка вказує абсолютно протилежний напрямок. Насправді є безліч підстав вважати, що нерівність збережеться і навіть посилиться. Нинішня система концентрації багатства в США вже працює на власне зміцнення: як зазначає економіст Саймон Джонсон, фінансовий сектор використовує своїх лобістів, щоб уникнути обтяжливих і незручних форм регулювання. Школи для дітей із заможних родин зараз кращі, ніж будь-коли, а рівень загальнодоступних шкіл продовжує погіршуватися. Еліти в усіх суспільствах використовують недосяжні для інших можливості доступу до політичної системи, щоб захищати свої інтереси, при цьому відсутня врівноважувальна демократична мобілізація, здатна виправити ситуацію. Американська еліта аж ніяк не виняток.
Однак мобілізації не відбудеться доти, доки середній клас у розвинених країнах залишиться прихильником ідей минулого покоління, тобто доки він вважатиме, що його інтереси краще забезпечують вільніші ринки і малі за розміром державні системи. Альтернативна ідея вже на поверхні і має ось-ось з’явитися.