Відповідь на це запитання проста – більшість людей не компетентні для прийняття правильних рішень. Але це лише перша частина відповіді. Друга частина відповіді в тому, що взагалі ніхто в тривалій перспективі не компетентний в ухваленні серйозних стратегічних рішень. Ніхто, крім пророків. А пророків не буває, крім дутих пропагандою.
Мурахи тягнуть смачного жука в мурашник хаотично. Кожен тягне у свій бік. Їхні зусилля не скоординовані, і жук переміщається повільно, отримуючи суто статистично більшість “голосів” з того боку, куди його треба тягнути. Жука можна було б тягнути швидше, якби робота була злагоджена й організована лідером. Але лідер, якби він був, був би одним із цих мурах, і “знань” про те, куди тягнути, у нього не більше, ніж в оточуючих. І тоді жук, найімовірніше, буде швидко й ефективно протягнутий повз мурашник. Але люди – не мурахи. У них є лідери, і є скоординований цілеспрямований рух. Причому всі (або, підступно вкрадається демократичне слово “більшість”) упевнені в правильності шляху.
Річ у тім, що люди належать до суспільних тварин іншого типу. Вони утворюють так звані репутаційні спільноти. Мурахи ставляться одна до одної однаково, очікують одна від одної однакових реакцій і рівні між собою (підступно вкрадається демократичне слово “рівність”). Люди, як зграя мавп або вовків, утворюють спільноти, де кожна особина спирається на власний досвід взаємодії з оточуючими її одноплемінниками. У таких спільнотах висуваються ватажки, утворюються відщепенці, вибудовується ієрархія. Однак розмір такої спільноти обмежений розумовими здібностями її членів. Вона не може перевищувати певний розмір. Зараз це називають “числом Данбара”. Для людей це число гуляє в межах 200-300. Також, зрозуміло, дуже впливає на розмір групи не тільки усереднене для групи “число Данбара”, а й особисте число Данбара ватажка. Є легенди про великих полководців, які пам’ятали в обличчя всіх своїх солдатів.
У репутаційних спільнотах взаємодія ефективна, альтруїзм вітається, оскільки підвищує репутацію, а діяльність на благо групи передбачає преференції при розмноженні. “О, він такий великодушний, я його хочу!” Але люди у своїх співтовариствах, які давно перевищили розмірами число Данбара, чого змогли досягти за рахунок метарепутації – культури і набору очікувань за замовчуванням (що той же Фукуяма назвав “довірою” і про що написав свою гарну книжку), перестали бути ефективними, як група. Однак репутаційні механізми продовжують працювати, але лише у нас у головах, і це експлуатується. Якщо нам можна знати не більш як 300 суб’єктів навколо себе, то більшу їхню частину займуть бренди, знаменитості та політики. Друзів справжніх майже не залишиться. Це означає фактичне зменшення ефективного числа Данбара для кожного з нас. Зараз робоча або проєктна група ефективна, якщо вона становить не більше 10 осіб. Решта місця зайнята сім’єю, друзями поза роботою і, так, брендами та політиками. А наш мозок сприймає Кока-Колу, як ватажка зграї, якому потрібно підкорятися. Ми перетворюємося на мурах. В анонімне співтовариство. На натовп у метро, на автомобільний затор, на стадіон, що кричить “гол” або “Зіг Хайль”.
При цьому ми постійно намагаємося застосовувати репутаційні принципи в анонімній спільноті. Ми віримо в ефективність лідера, в ефективність більшості, рівності та братерства (адже ми пам’ятаємо, що мурахи однієї сім’ї – сестри). І виходячи з цих, вельми сумнівних принципів, ми намагаємося розв’язувати дилеми, що краще – лідерство чи демократія, авторитаризм чи анархія. Та нічого не краще. Не можна застосовувати репутаційний підхід в управлінні суспільством, коли кожному або хоча б деякій кількості членів суспільства вигідно не платити податки, не вивезти сміття з лісу, обісцяти ліфт, проїхати на червоне світло тощо. В анонімній спільноті вигідно бути паразитом і трутнем, а не великодушним лідером або альтруїстом.
Лідери, яких ми знаємо зараз, не більше ніж трутні, які просто розповідають, що вони – лідери. То що – бути мурахами? Але це нелюдяно. Ми не здатні уявити собі систему, в якій рішення ухвалюються статистично, ціною величезних жертв. Ми все-таки – люди.
Отже, до того, як вирішувати, який спосіб правління зручніший, треба вирішити одне просте завдання – повернути суспільство назад до репутаційних відносин. До відносин, коли кожен знає все про кожного і відповідно вибудовує свої очікування. І це вже не утопія. Саме інтернет, соціальні мережі та інша подібна “нісенітниця”, роблять це. Вони виступають “протезом”, розширювачем наших здібностей до запам’ятовування людей. І саме це є кризою для сучасної системи влади. І саме це ми нутром відчуваємо, коли розуміємо, що демократія не працює, але й монархія чи тоталітаризм – зло. І саме це відчув Фукуяма, написавши статтю “Майбутнє історії” (http://www.globalaffairs.ru/number/Buduschee-istorii-15456), який так добре знається на довірі, культурі та репутації. Світ змінюється просто зараз.