Прозорість і моделі влади

---

Суть проблеми

У будь-якій системі, в якій присутня влада, завжди існуватимуть механізми, що підтримують винятковість представників цієї влади по відношенню до решти населення. Практично йдеться про певні додаткові повноваження, які делеговані виборцями делегату для реалізації якихось суспільних інтересів, або про монополію на ухвалення рішень, а відтак і монополію на інформацію, що існувала ще від прадавніх часів, від часів, коли лише шаман знав, коли піде дощ, лише вождь знав про результати перемовин з іншим плем’ям, і лише військова рада знала плани ведення війни.

З розвитком освіченості населення, зростанням його та прогресом технологій, підтримання монополії на інформацію потребувало виділення окремих ресурсів, що вилилося, з одного боку, у розвиток інституту пропаганди, а з іншого – у законодавчому закріпленні концепції прайвасі, згідно з якою ніхто взагалі не має навіть намагатися дізнатися щось про сусіда, водночас владній еліті так чи інакше дозволено пхати носа в чужі справи. У цих умовах, коли влада докладає дедалі більше й більше сил для вистоювання “односторонніх дзеркал”, реальними правителями стають не ті, хто багатший чи розумніший, а ті, хто перебуває по правильний бік дзеркала.

Останнім часом цьому процесу стали заважати інформаційні канали, що розвиваються і дають змогу витоку інформації будь-якого роду, соціальні мережі та інтернет загалом. Практично, інформація стала “надплинною”, коли через будь-який, навіть найменший пролом витікає відразу все. Шпигун, який шукає можливості в тиші пофотографувати секретні креслення на мікроплівку, вже виглядає комічно. Зрозуміло, якщо ймовірність будь-якої, навіть найменшої “мікротріщини” в масивному корпусі системи захисту інформації, більша за нуль, то витік все одно відбудеться.

Цей процес робить дедалі менш ефективною ідеологічну або релігійну пропаганду і дедалі більше розкриває справжні механізми утримання влади правлячою елітою.

На тлі цього процесу люди ставлять собі питання “а що далі” і розробляють різного роду концепції на кшталт Хмарної демократії, Соціалізму 2.0. або іншого роду проєкти електронного уряду, спільною рисою яких, на жаль, є утопічність, так як:

• Пропонується, за ідеєю, гарна модель, але не пропонується шлях, яким суспільство піде без насильства, щоб досягти стану, описуваного в такій моделі.
• Описуються суспільні відносини без прив’язки взагалі до еволюції продуктивних сил, що ставить питання про доречність будь-яких інших форм влади для поточної суспільної формації.
• Часто побудови спираються на існування якихось централізованих комп’ютерних систем, що має на увазі продовження тенденції до асиметрії прав на інформацію, тільки тепер права на інформацію, а отже, і владу, надаються адміністраторам таких централізованих систем.
• Так чи інакше всі ці моделі вимагають, на думку авторів, або примусу на благо, або вибудовування якихось нових сутностей, або спираються на розвиток якоїсь свідомості (несвідомих, мабуть, доведеться розстрілювати), завдяки якій люди будуть політично активними альтруїстами, які усвідомлюють важливість досягнення спільних цілей.
• Також вселяють недовіру ідеї деяких авторів про те, що люди здатні завжди прийти до спільної думки, ведучи аргументовану, засновану на чистій логіці дискусію. Як мінімум, ігноруються когнітивні спотворення. Як максимум, варто розуміти, що інформація перестає бути шумом і народжується в голові в одержувача, і вже тому відрізняється від тієї інформації, яка була в голові відправника. Щоб люди про щось домовилися, вони повинні знати про це щось практично однаково і мати подібний досвід. А в такій ситуації і дискусії, власне, не місце.

Водночас усі ці моделі вважають, що наявність розвиненої IT-інфраструктури стане запорукою розвитку нових відносин і передумовою до становлення нових, більш справедливих і більш оптимальних форм правління.

Мета цього тексту – показати, з одного боку, що яким би не був механізм влади, він все одно

а) не буде оптимальним,

б) провокує корупцію,

в) не залучає людей до ухвалення значущих рішень.

З іншого боку буде показано, чому переваги, які інстинктивно відчуваються, які дає розвинена IT-інфраструктура, таки так можуть нам допомогти, в чому саме допомогти.

Вічні проблеми влади

Про обмежену раціональність

Асиметричність інформації, підтримувана владою і конформізмом суспільства, що захищає ідею прайвасі, монополія на неї, що стала атрибутом влади, призводить до того, що влада не здатна ухвалювати раціональні рішення щонайменше з огляду на відсутність повної інформації, необхідної для такої дії.

• Влада змушена діяти в умовах обмеженої раціональності, що означає необ’єктивність влади в процесі регулювання тих чи інших суспільних процесів. Усі ми знаємо стандартну проблему влади – контроль міграції та умови видачі віз, які, як виявляється, призначені для чесних людей, а не для тих, хто хоче потрапити в країну за будь-яку ціну.
• Також влада, регулюючи небажану активність, завжди працює з добутком У=В*С, де У – шкода від проступку, витрати влади або суспільства від злочину, В – імовірність спіймати злочинця, що, за умов асиметричності інформації, завжди набагато менша за 1, і С – санкції, витрати злочинця, які він отримує, якщо його спіймають. Маючи обмежені ресурси в управлінні “В”, влада починає регулювати “С”, що призводить до явної завищеності покарання для тих людей, що попалися, що викликає в них почуття несправедливості – їх покарали надто сильно за те, за що інших таких самих не спіймали взагалі. Звідси й очікувана відповідь будь-якого кримінальника на запитання “за що тебе посадили”. Він відповість: “Ні за що”. Найголовніше, що за умов обмеженої раціональності влада не здатна запобігти злочинові, а санкції щодо злочинця означають для влади нові витрати на їхнє втілення, але не ліквідовують витрати від уже скоєного злочину. З економічного погляду ситуація – тупикова.
• Влада, за умов обмеженої раціональності, не здатна регулювати обіг “чутливих” товарів, як-от зброя чи наркотики, і вважає за краще повністю забороняти такий обіг, що є неоптимальним і призводить до серйозних витрат у вигляді розквіту чорного й узагалі неконтрольованого ринку, витрат на підтримання заборон і втілення у життя санкцій, витрат, пов’язаних зі зростаючою асиметричністю тіньового ринку (відомо, що більшість проблем, які асоціюють із наркотиками, так чи інакше спричинені саме їхньою забороненістю).
• Влада, діючи в умовах неповноти інформації, часто не здатна організувати справедливий розподіл витрат населення на придбання тих чи інших суспільних благ, та й самі блага, у дуже великій кількості випадків, стають суспільними лише тому, що владі надто дорого організувати індивідуальний облік їх споживання населенням. Під суспільним благом тут і далі розуміється таке благо, яке, будучи доступним одному члену групи або суспільства, стає автоматично доступним і для всіх членів суспільства. Як приклад нераціональності дій влади можна навести її активність щодо будівництва та утримання доріг. Гроші на це стягуються у вигляді транспортного податку, і ще не придумано способу абсолютно справедливого вилучення і розподілу цих грошей, гроші витрачаються на якісь дороги десь – платник податків не бачить зв’язку між сплаченим податком і ефектом від цього, дорогами можуть користуватися всі, і врахувати ступінь використання доріг кожним за наявних умов неможливо. У принципі ж, як ілюстрацію альтернативи, за якої мінімізовано неповноту інформації, можна уявити собі суспільство тотального обліку, де враховано як внесок кожного, так і використання ресурсу кожним, і вкладник не просто несе витрати, а отримує дохід від інвестицій. Практично дороги й залишаться безплатними для “платників податків”, а тепер – інвесторів, але просто суми, сплачувані інвесторами на створення та підтримання основних фондів, дорівнюватимуть доходам, які вони отримують від надання їх у використання їм же.
• Можна наводити й наводити приклади закладеної в наявних механізмах управління обмеженої раціональності, аж до простого розуміння, що влада як закупівельник суспільних благ також виступає покупцем на асиметричному ринку і тому нездатна ухвалити раціональне рішення і чинить евристично: “як усі”, “як ніхто інший”, “як дешевше” або, навпаки, “як дорожче”.

Простий висновок із цього розділу такий: влада буде здатна ухвалювати раціональні рішення й оптимально розподіляти ресурси тільки в умовах прозорості та зниження до мінімуму асиметричності інформації для себе. Дуже схоже на “Великого Брата”, до чого, власне, влада і прагне, вибудовуючи відповідні інститути. (Висновок №1)

Про суспільні блага Мансур Олсон у своїй праці “Логіка колективних дій” (Mancur Olson, THE LOGIC OF COLLECTIVE ACTION Public Goods and the Theory of Groups, Harvard University Press Cambridge-Massachusetts-London-England) навів доволі стрункий доказ того, що у великих групах раціональною поведінкою індивіда, який оптимізує свої витрати, буде відмова його від співучасті у створенні суспільних благ. Дійсно, якщо з його участю або без його участі суспільне благо буде все одно отримано, то раціональною поведінкою буде неучасть, тому що суспільне благо, зважаючи на визначення, наведене вище, якщо буде доступне хоч одному члену групи, то воно буде доступне і всім. Олсон показує, що суспільне благо у великій групі буде ймовірно досягнуто, тільки за умови, що витрати на його видобуток дорівнюватимуть або будуть меншими за вигоди, одержувані будь-яким членом групи.

“…Це означає, що існує три окремі, але такі, що діють спільно, чинники, які заважають великій організації працювати у спільних інтересах.

• По-перше, що більша група, то меншою є частка окремого індивіда в загальному прибутку, і то меншою є адекватна винагорода за будь-яку групову дію, і то далі віддаляється група від забезпечення себе оптимальною кількістю блага.
• По-друге, оскільки чим більшою є група, тим меншою є частка загального прибутку, що припадає на будь-якого індивіда, або будь-яку підгрупу, що складається з індивідів цієї великої групи, тим меншою є вірогідність того, що будь-яка підгрупа цієї групи, а для окремого індивіда така ймовірність ще значно менша, отримає достатню кількість колективного блага, аби нести витрати на забезпечення навіть малої кількості цього блага; або, інакше кажучи, чим більша група, тим менша є вірогідність олігополістичної взаємодії, що допомогла би забезпечити колективне благо…
• По-третє, що більша кількість учасників групи, то вищі організаційні витрати і то вища та перешкода, яку необхідно подолати, перш ніж хоч скільки-небудь колективного блага буде забезпечено. Унаслідок усього цього, що більша група, то далі вона віддалятиметься від забезпечення себе оптимальною кількістю суспільного блага, і зазвичай дуже великі групи за відсутності примусу або зовнішнього впливу взагалі не зможуть його забезпечити, навіть у мінімальній кількості…
• “

М. Олсон описав причини, через які великі групи, які він назвав латентними, можуть бути мобілізовані для створення суспільного блага. Він навів два способи мобілізації груп: 1. Примус і 2. Наявність вибіркових мотивів, тобто мотивів, які діють не на всю групу загалом, а на конкретного індивіда, що спонукають його до участі в такій групі.

“Примус у цьому контексті можливий завдяки так званому покаранню, яке може залишити індивіда на нижчій кривій байдужості, ніж та, на якій він міг би перебувати, якби не відмовився від прийняття на себе необхідної частини витрат з добування колективного блага і не був би “покараний”. Заохочення виражається в будь-якій “нагороді”, що поміщає індивіда на вищу криву байдужості, ніж та, на якій він міг би перебувати, якби не діяв в інтересах групи і не отримав “нагороду”. Іншими словами, вибіркові мотиви цінуються індивідами вище, ніж їхня частка у витратах.” (Щодо питання примусу і заохочення див. Alfred Kuhn, The Study of Society: A Unified Approach (Homewood, 111.: Richard D. Irwin; Inc. and the Dorsey Press, Inc., 1963).

Примус може працювати, як обов’язкова участь усіх у групі. За таким механізмом вибудовувався профспілковий рух у США, і профспілки набули найбільшого розквіту після того, як домоглися від роботодавців зобов’язань не приймати на роботу не членів профспілки. Також М.Олсон показує, що низка суспільних благ вимагають безумовного солідарного фінансування. Наприклад, забезпечення безпеки країни, як благо, буде отримано всіма, і суспільство прихильно ставиться до обмеження індивідуальної економічної свободи її членів і примусу[1] їх до сплати податків, що йдуть на фінансування оборони країни.

Наявність виборчих мотивів добре ілюструється членством людей у якихось професійних асоціаціях, що дає їм визнання на їхньому професійному ринку, дає змогу одержувати низку пільг і привілеїв, бути в курсі останніх подій у галузі.

Виборчі мотиви змушують акціонерів або пайовиків збиратися в акціонерні товариства, адже дохід від діяльності компанії доступний тільки членам акціонерного товариства. При цьому, ті ж самі акціонери, здобуваючи інше суспільне благо – рішення зборів акціонерів з якогось питання, поводячись раціонально, ухиляються від повного вивчення документів або навіть голосування чи участі у зборах взагалі, ігноруючи порядку денного з викликом на нього або делегуючи свій голос менеджменту чи іншим акціонерам, яким “більше за всіх треба”. Адже участь голосу міноритарного акціонера у великій акціонерній компанії нескінченно мало впливає як на добробут цього акціонера, так і на справи компанії в цілому.

Механізмом наявності виборчих мотивів можна пояснити і, здавалося б, нераціональну поведінку учасників великих латентних груп: авторів Вікіпедії. Цими мотивами можуть слугувати самоствердження, самореалізація, бажання бути оціненим або бажання заразити оточуючих своїми ідеями. І навіть якщо раціонального в поведінці авторів Вікіпедії, які несуть витрати на написання статей, не знайти, то завжди можна сказати, що крауд-сорсинг є пошуком і виокремленням із натовпу нераціональних альтруїстів, імовірність наявності яких завжди більша за 0.

Водночас, називаючи чиюсь поведінку нераціональною, ми, найімовірніше, просто не в курсі мотивів, якими керується “нераціональний” індивід. І появу тієї чи іншої статті у Вікіпедії можна пояснити тим, що для когось витрати з її написання стали меншими за вигоду, яку автор отримав від існування такої статті.

Якщо ми подивимося з погляду теорії груп на поведінку суспільства щодо того чи іншого представника влади, то раціональною поведінкою індивіда буде – нічого не робити, навіть якщо можновладець відвертий злодій чи злочинець. Якими б модними не були способи висування людини у владу – чи передавалася б вона у спадок, чи формувалася б ситуативно, завдяки механізмам “миттєвого делегування” та “електронної демократії”, описаного в різних моделях хмарного самоврядування, в будь-якому разі, суспільне благо, що досягається від усунення одіозного лідера, буде досягнуте і за участю, і без участі конкретного індивіда, внесок цього конкретного індивіда непомітний ані для нього, ані для суспільства, а вигоди від здобуття суспільного блага, точніше, частка цих вигод, що надходитимуть від влади…. При цьому, організаційні, стартові витрати, які повинна понести група, для того щоб бути мобілізованою для отримання суспільного блага (усунення тирана), як правило, досить великі, і лише з їхнім критичним зменшенням, спричиненим, наприклад, моральним розкладанням армії, можна сподіватися на успіх підприємства.

Практика показує, що ініціаторами зміни влади у великих організаціях і державах стають люди, яким “більше за всіх треба”, тобто ті, у кого є власний виборчий мотив, наприклад, власне прагнення до цієї влади, продиктоване, як правило, економічно раціональною жагою наживи, можливості для якої випливають із монополізації інформації владою.

Але і в цьому випадку самі ініціатори діяли і діють через створення лобі – малих ефективних груп, об’єднаних спільною метою і готових уже в груповому складі взяти всі витрати великої латентної групи на себе. А в малих груп механізми взаємодії відрізняються від великих і про це йтиметься нижче.

М.Олсон крім великих латентних груп розглядав роботу так званих “привілейованих” і “проміжних” груп. Під привілейованими він розумів групи, які “…досить малі і в яких кожен або хоча б один із членів має мотив до добування колективного блага, навіть якщо необхідно взяти всі витрати на себе. Для такого роду групи існує впевненість, що колективне благо буде забезпечено; більше того, воно може бути забезпечено без будь-якої організації або координації групи.”

Під проміжними він розумів групи, в яких “… жоден з учасників не отримує настільки значної частки спільної вигоди, щоб мати мотивацію забезпечувати це благо тільки самостійно. Однак кількість учасників цієї групи не настільки велика, що ніхто не помітить, якщо один із них відмовиться взяти якусь частку витрат на себе. У такій групі колективне благо може бути, і однаковою мірою може не бути забезпеченим; однак воно абсолютно точно не буде отримано без допомоги будь-якої координації або організації групи.”

Прозорість

Таким чином, якщо забезпечити за допомогою тих чи інших технічних засобів збільшення помітності участі члена групи, то варто очікувати також збільшення припустимого розміру групи, яка все ще здатна діяти ефективно й узгоджено.

Цікаво, що ще Джордж Гоманс (George C.Homans, The Human Group (New York: Harcourt, Brace, 1950)) стверджував, що малі групи виявляють набагато більше сталості, ніж великі: “На рівні… малої групи, тобто на рівні такої суспільної одиниці (не важливо, як ми її називаємо), де кожен із членів групи володіє інформацією першої руки про всі інші індивіди групи, людське суспільство впродовж багатьох тисячоліть виявляло здатність діяти узгоджено…”

Говорячи сучасною мовою, Джордж Гоманс стверджував, що запорукою ефективності групи має бути її повна взаємна прозорість.

Науково-технічний прогрес, виражений у даний конкретний момент розвитком соціальних мереж і ерозією прайвасі, і забезпечує ту саму взаємну прозорість у великих групах, що призводить до збільшення рівня їхньої мобілізації. Прикладом тому можуть слугувати флеш-моби або протестні акції сучасного типу. При цьому зрозуміло, що що більшою буде група, то більшого ступеня взаємної прозорості має вимагати, щоб група залишалася ефективною з погляду видобутку суспільних благ.

Мінімізація організаційних витрат

До того ж інформатизація сфери групових дій кардинально зменшує організаційні витрати, яких має зазнати група перед тим, як, власне, почати добувати суспільне благо. Якщо класичний підхід передбачав виокремлення якихось ініціаторів групових дій, проведення зборів групи, вироблення колективних рішень, що вимагало серйозних витрат часових і матеріальних ресурсів, то сучасний шлях організації групи методом залучення її учасників у соціальних мережах і проведення заочного обговорення питання вимагає незрівнянно менших витрат.

Карма

Варто також зазначити, що введення в обіг чисельно вираженої репутації члена групи (карми) дає змогу як оцінювати іншими членами ступінь участі конкретного індивіда, так і мотивувати індивідів до заробляння репутації через вчинення дій, які схвалюються групою. Тобто числова репутація стає новим вибірковим мотивом, що діє на індивідів групи і мобілізує цю групу. Важливо, зрозуміло, щоб рівень карми так чи інакше впливав на можливості члена групи.

Виходить, що будь-які проєкти “електронного уряду” можуть бути ефективнішими за наявні моделі саме за рахунок технічно організованої взаємної прозорості членів груп, які висувають і контролюють діяльність такого уряду, та за рахунок ІТ-інфраструктури, що здатна забезпечувати мінімізацію організаційних витрат та оцінку репутації того чи іншого члена групи і відповідно надавати йому привілеї чи, навпаки, покарання, залежно від рівня цієї репутації. (Висновок №2). Прикладом опису такої системи може бути ось ця стаття .

Модель репутаційно-залежного ситуаційного висунення у владу (забезпечення індивіда повноваженнями ухвалювати рішення) існує вже зараз та випробувана на практиці в низці фінансових інститутів, таких як хавала або ближчий до європейських цінностей ринок Lloyds, про механізм функціонування якого та можливості використання такого механізму в політиці я писав в окремій статті.

Варто зазначити, що наявна практика показує, що репутаційно-залежна ситуаційна влада (тобто, делегована не на строк, а на час наявності репутації) реалізовувалася досі лише в децентралізованих організаціях. Це зрозуміло, адже будь-яка централізація процесу репутаційної оцінки дає унікальні повноваження адміністратору, який контролює процес.

Отже, та найрозвиненіша IT-інфраструктура має бути децентралізована, аж до Р2Р-рівня, або її має бути представлено як незалежні сервіси, які діють паралельно, так само, як нині існують незалежні пошукові інтернет-пошуковики, кожен з яких по-своєму оцінює релевантність (нашими словами, репутаційну вагу) посилань і ранжирує відповідно результати пошуку.

Влада та суспільство

Джаред Даймонд у своїй книжці “Рушниці, мікроби і сталь” (Jared Diamond “Guns, Germs and Steel”) у розділі, що має назву “від егалітаризму до клептократії”, вказав: “…мало стати очевидно, що за вождівства вперше викристалізувалася фундаментальна дилема всіх централізовано керованих, неегалітарних суспільств. У кращому разі такі суспільства роблять добру справу, надаючи дороговартісні послуги, які окремі люди організувати для себе просто не в силах. У гіршому – функціонують як клептократії, що безсоромно перерозподіляють сукупне багатство суспільства на користь вищих станів. Ці дві функції, шляхетна й егоїстична, нерозривно пов’язані, хоча найчастіше одна з них виражена сильніше, а інша слабкіше. Різниця між клептократом і мудрим володарем, між бароном-розбійником і суспільним благодійником лише кількісна – це питання того, яку саме частку від данини, отриманої з виробників, утримує еліта і чи задоволений народ тим, на які публічні потреби перерозподіляється решта. “

Таким чином, так чи інакше, будь-яка влада тією чи іншою мірою клептократична. Рівень клептократії, який може дозволити собі влада, залежить, як показано вище, від рівня організаційних витрат, яких має зазнати суспільство для усунення влади, від наявності конкурентів, здатних мобілізувати малі законспіровані групи і, звісно, від розміру суспільства. У малих прозорих суспільствах – племенах, рівень клептократії мінімальний. У великих, керованих за допомогою чиновників, які підтримують монополію влади на інформацію, він може досягати непропорційно великих значень за одночасного збереження відносної лояльності мас до правителя.

Д.Даймонд вказав на чотири очевидні речі, які змушений зробити клептократ для утримання влади:

1. Роззброїти населення і озброїти еліту. Описаною вище термінологією – збільшити одночасно як організаційні витрати групи (потрібна, щонайменше, конспірація), так і витрати на видобуток суспільного блага – зміщення тирана.
2. Перерозподілити зібрану данину так, щоб добути деяку кількість суспільних благ. Відповідно, зменшити витрати для суспільства від свого існування. Також варто зауважити, що в умовах монополії влади на інформацію правитель може вибрати певний сегмент суспільства, який можна безсоромно грабувати, і водночас покращувати певною мірою добробут іншого сегмента, який має більшу чисельність або більшу силу, порівнюючи з першим. Тобто правителю достатньо зменшувати витрати від свого існування не для всього суспільства, а для обраної більшості (чисельної або силової).
3. Вибудувати ідеологію чи релігію, яка виправдовувала б клептократію та зменшувала б “інформаційну ентропію” серед населення, перетворюючи його на спільноту однодумців, готових жертвувати собою заради спільної мети. До появи соціальних мереж, жоден інший альтернативний шлях гомогенізації світосприйняття у населення, не був доступний взагалі. Що важливо зауважити, саме на релігійну або ідеологічну підтримку клептократи витрачають істотну частину зібраної данини.
4. Вжити монопольне право застосування сили на благо. Описаною вище термінологією, вибудувати систему примусу і вибіркових мотивів для видобутку суспільних благ обраній половині населення.

Реалізувавши на першому етапі до кінця перший пункт, клептократ змушений приділяти увагу трьом, що залишилися. Стимуляції активності клептократа до пошуку нових рішень сприяє все та ж інформатизація групових дій, що призводить до скорочення організаційних витрат групи. Група, яка навчилася писати і вести протоколи ухвалення колективних рішень і складати правила ухвалення таких рішень, сильніша за неписьменну групу. Група, що володіє своїм ЗМІ – ще сильніша, а група, мобілізована соціальною мережею, сильніша за всі попередні. Тобто, за сучасних умов беззбройна група несе вкрай незначні організаційні витрати і має справу тільки з витратами з видобутку суспільного блага.

Потім клептократ регулює другий пункт. Регулює доти, доки пограбованій частині суспільства стає нічого втрачати, окрім своїх кайданів, і експлуатована частина мобілізується для захисту своїх прав, подолавши організаційні витрати або скориставшись розвитком технологій, що їх зменшують. Що й сталося на рубежі 19-20 століть із зростанням профспілкового руху та організацій типу Комінтерн і Социнтерн.

Клептократу залишаються два останні пункти, які безпосередньо залежать від процесу перерозподілу зібраної данини вже без можливості грабежу частини населення. Якщо на попередньому етапі клептократ вирішував питання за допомогою перерозподілу тягаря данини серед населення, то на цьому етапі клептократ уже починає витрачати зібрану данину. Якщо клептократ візьметься за 3-й пункт, як явно дешевший, то він буде вибудовувати потужну ідеологічну машину або тоталітарний режим. Таке явище ми спостерігали на початку та середині 20-століття. Ця практика, однак, має обмеження, пов’язані з поступовою ерозією монополії клептократа на інформацію, розвитком незалежних або таких, що належать конкуруючим партіям, ЗМІ, соціальних мереж і підвищенням вимог суспільства до прозорості дій правителя, що виражається у виникненні поняття “публічна персона”.

Нарешті, реалізація 4-го пункту виражається у створенні дедалі більшої кількості благ, яким надають характеру суспільних (як приклад, безоплатна або умовно безкоштовна освіта і медобслуговування, немонетизовані пільги для студентів і пенсіонерів). Цей процес ми можемо спостерігати з кінця 20-го століття, коли низка країн у своєму розвитку досягли практично ідеалів соціалізму. І зараз ступінь розвиненості країн характеризується саме різноманітністю усуспільнених благ.

При цьому, в умовах асиметрії інформації між владою і населенням, населення сприймає такі суспільні блага, як хороші новини, не надаючи значення тому, що чим більше грошей витрачено на суспільні блага, тим більше осяде в кишені клептократа, вже позбавленого всіх інших інструментів утримання влади. І навіть усвідомлення клептократичних мотивів все одно раціоналізується населенням: “Ну і що, що зять мера – господар фабрики з виробництва тротуарної плитки. Так хоч не просто вкрав, а людям щось зробив”.

Зрозуміло, що єдиним видимим способом боротьби з клептократією на цьому етапі є приведення в дію зворотного процесу – процесу індивідуалізації суспільних благ, щоб клептократ не мав змоги приховати той необлікований дохід, який виникає з різниці у вартості суспільного блага та його цінності для суспільства. Практично йдеться про вибудовування системи повного взаємного обліку і тенденція до реалізації такої системи простежується саме з розвитком науково-технічного прогресу.

Як приклад можна навести пенсійні реформи, які проводяться в усіх більш-менш розвинених суспільств. Суть реформ полягає в переході систем формування пенсійних фондів на кшталт “спільного казана” – всі платять сьогодні, що годує сьогоднішніх пенсіонерів (і, зрозуміло, клептократів) до систем персоніфікованого обліку: “Я заробив, я хочу бачити де мої гроші і я хочу їх витрачати, вийшовши на пенсію”. Персоніфікована пенсійна система, як і розвинена страхова медицина, стали можливими винятково завдяки комп’ютеризації відповідних галузей, і в остаточному підсумку це призвело до того самого ефекту: люди платять внески та отримують “безкоштовно” послуги.

Зрозуміло, що персоніфікація придбання і витрачання суспільних благ не вирішує на даному етапі до кінця проблему клептократії. Вона просто “перекочує кульку під скатертиною” в інше місце. Адже так чи інакше, прозорість операцій із персоніфікованими фондами обмежена, зокрема й законодавчо (хто б сумнівався), і обмеження прозорості відбувається за рахунок централізації їхнього адміністрування, так само як і надання адміністраторам невиправданих підвищених повноважень.

Таким чином, в умовах, що склалися, подальша боротьба населення за припинення клептократії повинна і полягатиме у вимозі дедалі більшої прозорості (словами авторів “Хмарної Демократії” – примусі до чесності) своїх дій від влади, і це, знову ж таки, дедалі більш досяжним є завдяки тим самим соціальним мережам, дедалі більшій кількості не спровокованих витоків інформації, дедалі більшому проникненню технологій, що розвиваються і дедалі більшій кількості технологій, які дедалі у більших сферах здатні забезпечити тотальний облік. (Висновок №3)

Технічно забезпечувана прозорість

Таким чином:

• Згідно з Висновком №1 влада вимагає прозорості та вибудовуватиме системи тотального обліку.
• Згідно з Висновком №2 суспільство для свого подальшого розвитку вимагає взаємної прозорості людей один перед одним
• Згідно з Висновком №3 населення вимагає від влади підвищення прозорості у своїй діяльності.

При цьому

• простежується тренд, яким розвиваються суспільні відносини завдяки інформатизації суспільства – персоніфікація суспільних благ і перетворення їх із суспільних на індивідуальні,
• а необхідною умовою мінімізації привілеїв, які дістаються адміністраторам тих чи інших інституцій, є їхня децентралізація.

Це – той самий стан, який описується, як “верхи не хочуть, а низи не можуть” і є, фактично, революційною ситуацією. Не варто думати, що хтось просто зараз полізе через браму Зимового Палацу після пострілу крейсера “Аврора”. Не було дійсних революцій, які протікали так швидкоплинно, як Жовтневий переворот, названий революцією вже постфактум з ідеологічною метою. Варто думати про те, що суспільство стоїть на порозі абсолютно нової суспільної формації, яка характеризується більш підвищеною, якщо не повною взаємною, технічно забезпечуваною, прозорістю.

Саме взаємна прозорість, що технічно забезпечується, і є тією найнеобхіднішою умовою реалізації будь-яких проєктів електронного уряду. Практично електронний уряд буде здатний до ефективного існування лише після достатньої ерозії прайвасі та розвитку технологічно забезпеченої взаємної прозорості. Власне, стан прозорості й можна вважати станом існування електронного уряду.

Прозоре суспільство, виходячи з вищевикладеного, вимагатиме мінімальних зусиль з примусу його членів. Розмір данини, що збирається владою, зменшуватиметься з розвитком персоніфікації внесків та обліку їх витрачання. За ідеєю, єдиними суспільними благами, які вимагатимуть примусу до сплати данини (податків), залишаться оборона і підтримання самого держ.апарату.

Прозоре суспільство якісно змінить ситуацію зі злочинністю, тому що і скоїти злочин непоміченим буде вкрай важко, скористатися результатами злочину неможливо, і числова репутація члена суспільства, який вчинив проступок, що не схвалюється суспільством, позбавить цього члена підтримки настільки, що, скажімо, індивіда з негативною кармою, просто можуть не пустити в магазин. Злочинність стиснеться до рівня невмотивованих проступків, а це вже проблема не поліції, яка існує на податки, як суспільне благо, а приватних охоронних фірм і медичних установ. Також, виходячи з того, що ймовірність бути спійманим у злочинця наближається до 1, рівень санкцій, які обіцяють злочинцю в разі його спіймання, зменшуватиметься, що також скоротить, якщо не ліквідує таке суспільне благо, яке потребує збирання внесків з усього суспільства, як пенітенціарна система.

Власне доречність видатків на оборону у прозорого суспільства теж можна поставити під сумнів.

Усе це призведе до ерозії необхідності в державі. Того, про що так мріють анархісти, але на якісно іншому рівні. Якщо анархісти вірять у стихійну самоорганізацію суспільства, що неможливо у великих латентних групах без примусу (нелюбого для анархістів) або наявності вибіркових стимулів, то в цьому разі йдеться про вибудовування абсолютно нової моделі самоорганізації, що ґрунтується на розвинених IT-технологіях, які так чи інакше примушують або стимулюють членів суспільства до співучасті у створенні суспільних благ: від відповідального (а не аби скоріше все закінчилося) ухвалення колективних рішень до мобілізації ресурсів для реалізації великих інвестиційних проектів.

Виробничі відносини

Розглянувши питання політики, слід, зрозуміло, приділити увагу питанням економіки. Варто чітко розуміти, навіщо потрібна прозорість продуктивним силам і якого роду продуктивні сили мають існувати, щоб їм було комфортно за умов прозорості порівняно з наявною ситуацією, коли саме асиметрія інформації дає змогу компаніям максимізувати свій прибуток.

Але й тут джерелом перетворень продуктивних сил є все та сама інформатизація суспільства, яка, як показано у Висновку №1, стимулюється існуючою владою для реалізації нею своїх цілей. І вже зараз продуктивні сили і виробничі відносини вступають у фазу конфлікту.

Асиметричність інформації

Джордж Акерлоф у праці “Ринок “лимонів”: невизначеність якості та ринковий механізм” у 1970 році побудував математичну модель ринку з недосконалою інформацією. Він зазначив, що на такому ринку середня ціна товару має тенденцію знижуватися, навіть для товарів з ідеальною якістю. Можливо навіть, що ринок колапсує аж до зникнення.

Через недосконалість інформації нечесні продавці можуть запропонувати менш якісний (дешевший у виготовленні) товар, обманюючи покупця. У результаті багато покупців, знаючи про низьку середню якість, уникатимуть покупок або погоджуватимуться купувати тільки за меншу ціну.

Принципово виходило, що чим менше покупці знають правди про товар, точніше, чим більше істина відрізняється від пропаганди, тим більшим був прибуток продавця. Кінець 20-го століття ознаменувався підходом до максимального збереження інформації. Монополія на інформацію стала виглядати, як єдине знаряддя влади правлячого класу в усі часи, про що не забув згадати вищезгаданий Джаред Даймонд у своїй книжці “Рушниці, мікроби і Сталь”, а всі компанії, які себе поважають, поповнили свій штат розвиненою службою безпеки, яка, зрештою, захищала компанії самих від себе.

Рішення проблеми асиметричності інформації, які вважаються в теорії правильними, такі як обов’язкова сертифікація продукції, ліцензування діяльності, утримання державних наглядових органів із захисту прав споживачів, не призвели до ліквідації проблеми, а просто перемістили ресурс асиметричності інформації з рук капіталістів до рук чиновників, які, разом із корпоративними бюрократами, сформували наявний зараз керівний клас – бюрократичну еліту, остаточно підтвердивши, що капіталісти вже не правлять світом, а існуючий режим – це не лише правління, але й правління, а й правління.

Яскравим прикладом запеклої, з огляду на її очевидну вже програшність, боротьби правлячого класу за інформаційні ресурси є сучасна війна з “піратством” і вибудовування культу копірайту.

Що відбувається на ринку? Ф.Котлер назвав це терміном “Турбулентність” або Хаотика, написавши однойменну книжку, показуючи тим самим своє насторожене своє ставлення до того, що відбувається, а Дон Тапскотт (Don Tapscott) і Ентоні Д.Вільямс назвали це словом “Вікіноміка”.

Останні автори показали, як масове співробітництво змінює світ, а Котлер вказав, цитую: “СВІТ вступив у нову стадію економіки. Національні економіки глибоко пов’язані та взаємозалежні. Комерційна діяльність ведеться за допомогою потоків інформації, що переміщаються зі швидкістю світла Інтернетом і мобільними телефонами. Ця нова стадія приносить чудову користь у вигляді зниження витрат і прискорення виробництва та постачання товарів і послуг. Але у кожної медалі є і зворотний бік. Йдеться про істотне зростання рівня ризику і невизначеності, з якими стикаються як виробники, так і споживачі”. І тут же виділив, серед інших, такі ризики:*Технічні досягнення та інформаційна революція

• Підривні технології та Інновації (підривні в тому сенсі, що нова технологія підриває і руйнує ринок продукту, виготовленого за старою)
• Гіперконкуренція
• Розширення повноважень клієнтів (ті самі соціальні мережі)

Варто розуміти, що Ф.Котлер, засновник маркетингу, як ніхто інший розумів, що додаткова вартість утворюється у вигляді різниці між справжніми властивостями товару і його “легендою”. Якщо спробувати узагальнити побоювання Котлера у двох словах, то вийде таке: Які б технології або виробничі ноу-хау не були б у виробника, вони в будь-якому разі

• Дуже швидко застаріють
• Будуть замінені технологіями, що повністю змінюють ринок
• Будуть моментально скопійовані конкурентами, яких
• Просто море і тьма тьмуща і
• Пропаганда конкуруватиме з відгуками споживачів

З життя динозаврів

Подивіться, що сталося з ноу-хау Kodak або Agfa в галузі виробництва фотоплівки. Чи мав сенс зберігати ці “секрети”? Але хто ж знав, що “цифра” наздожене плівку за якістю протягом якихось п’яти років. Подивіться на історію становлення ринку персональних комп’ютерів, на історію боротьби Мас і РС. Apple була у відстаючих лише тому, що запечатувала інформацію, а не розкривала її.

Подивіться на долю DRM захисту на DVD диски. Зрештою, сам захист у вигляді регіональної прив’язки став проблемою для сумлінних користувачів, а не для тих, хто копіював фільми.

І якщо ще 20 років тому закритість коду в програмного забезпечення вважали нормою і очевидним фактом, то зараз цю закритість ставлять компаніям за провину, і сама закритість програмного коду стає критичною властивістю ПЗ, що не дає йому розвиватися на низці ринків.

Це все були приклади того, як технології, що повністю змінюють ринок, не давали великим компаніям, що зберігають свої секрети, навіть встигнути зманеврувати. І якщо великим компаніям ще є резон підтримувати асиметричність, то для дрібних виробників, які не здатні виділяти серйозні кошти на безпеку, це втрачає сенс повністю.

Вікіноміка

А звідки взагалі взялася проблема великої кількості дрібних споживачів, куди поділася тенденція до централізації та глобалізації, що існувала дотепер, і чому вона змінилася на тенденцію до аутсорсингу та виділення підрозділів компаній у незалежні структури?

НТП

Ми спостерігаємо прискорення НТП, яке призводить до двох чинників: *

• По-перше, Частій зміні технологій, що позбавляє великих монстрів свободи маневру і
• по-друге, посиленню можливостей дрібного виробника порівняно з великим.

Простий приклад: технології фотодруку призвели до того, що люди поступово забувають, що таке “фотосалон” у тому сенсі, в якому він існував ще 5 років тому. Тепер кожна людина вдома може на порівняно недорогому обладнанні друкувати собі фотографії.

І цей приклад не поодинокий. Усі бачать, як швидко збільшилася кількість автовиробників. Завдяки чому? Завдяки тому, що якщо у тебе є гроші на пару-трійку роботів і договори на постачання комплектуючих, то ти вже можеш починати дрібносерійне виробництво. І це явище навіть не помічається, хоча самі автовиробники поступово розосереджують свої виробничі потужності на дедалі більшу кількість дрібних складальних фабрик, розташованих дедалі ближче до споживача.

Уже можна варити пиво вдома. Уже можна, якщо хочеш, варити метал не шукаючи трьох фаз і не тягаючи за собою зварювальний трансформатор, від якого просідає напруга в усьому будинку. І так далі. Це все називається вікіфікацією економіки. У дедалі більшій і більшій кількості галузей економіки самостійний і процвітаючий бізнес

• а) не залежить від ефекту масштабу, точніше ефект масштабу дає менші переваги порівняно з гнучкістю бізнесу та його заточеністю на конкретні ніші і
• б) може обслуговуватися без найму робочої сили – з використанням праці домогосподарства.

Зрозуміло, якщо порівнювати, скажімо, виробництво ложок за допомогою масового штампування і за допомогою, наприклад, тривимірного принтера, то перше виглядає дешевше. На перший погляд. Але на другий погляд, коли ми до витрат додамо адміністрування, дистрибуцію та логістику, то виявиться, що ложку вигідніше буде купити в місцевому “ложкошопі” або взагалі роздрукувати вдома, коли попередня загубиться, а не в супермаркеті і не у вигляді сервізу.

Фінанси

Другий фактор – розвиненість фінансової системи дала змогу не зважати на таку проблему будь-якого бізнесу, як наявність стартового капіталу. Тепер поняття “поріг входу на ринок” стало досить віртуальним. Для ринків великих гравців, на кшталт авіабізнесу або автомобілебудування тепер завжди знайдуться великі інвестори, наприклад, державні стаб.фонди. Для дрібніших ринків – банки і приватні інвестори.

Додамо в увесь цей суп фактор міграції трудових ресурсів від компанії до компанії, і в нас утвориться дивовижна картина світу, в якій просто немає місця секретам, і будь-яке успішне ноу-хау миттєво копіюють усі навколо.

Єдиним способом вижити буде постійний рух. Як велосипедист не шукає стабільності в зупинці, так і компанії не повинні тепер зациклюватися на консервації статусу-кво, а просто йти далі й далі в інноваціях, щоб бути лідерами і щоб копіювали в них, а не вони.

Тобто, продуктивні сили вступають у такі ринкові умови, коли наявність у компаній якихось бізнес-ідей чи технологічних секретів дає їм порівняно невелику тимчасову перевагу, яка дуже швидко зникає з виходом першого екземпляра продукції на ринок. Патентна система не працює в тому вигляді, в якому вона існувала раніше. Тим більше для дрібного виробника, який просто не зможе дозволити собі судові тяжби.

При цьому важливо, що велика кількість дрібних постачальників призводить до того, що споживач втрачає розуміння того, в чому саме різниця між двома товарами і керується єдиним зрозумілим йому критерієм – ціною.

І тут ми розуміємо, що на конкурентному ринку, а тут ідеться навіть про гіперконкуренцію, як уже було сказано вище, асиметричність інформації працює на недобросовісних виробників. А прискорення НТП і та ж гіперконкуренція роблять дедалі неефективнішими колишні методи зниження асиметричності – сигналізування споживачам якості шляхом брендування, нарощування репутації, наявності ліцензій і сертифікатів.

Про які бренди, ліцензії та сертифікати може йти мова, якщо технологія, яка використовується для виробництва продукту, може бути актуальною лише пару-трійку років або сама компанія не проіснує довше без різного роду злиттів і поглинань? Хто, також, дає гарантії того, що засвітивши нашу технологію чиновнику, ми не отримаємо завтра потужного конкурента, та ще й із держпідтримкою? Якщо не хижака, який захоче придушити наш бізнес, а потім викупити його у вас із потрохами, дозволивши вам залишитися, так і бути манагером при “доброму” дядьку?

Виходить, що бізнесу необхідне зниження асиметричності інформації, підтримуване зараз владою. Необхідно для того, щоб безпечно розкривати інформацію про себе у своїх же цілях. Адже зараз у багатьох економіках владу розглядають як головного агента, перед яким розкривати інформацію потрібно в найостаннішу чергу і то з примусу.

Отже, старі методи зниження асиметричності не працюють, споживачі в розгублених почуттях і не знають, у кого купити продукт або послугу, а ринок дедалі конкурентніший, і асиметричність, яку підтримують ноу-хау і патенти, вже не працює. Що робить бізнес у таких умовах?

Презумпція розкриття інформації

Зрозуміло – розкривається. Якщо ми не контролюємо процес, то його потрібно очолити. Якщо у вас є якийсь секрет, то ви вже зараз маєте поводитися так, наче про нього вже дізналися конкуренти і так, наче на цей секрет є ще новіший секрет, якого немає у вас. Будь-який штамп “для службового користування” вже зараз означає “для ознайомлення конкурентами”. І навіть якщо й існує якийсь усе ще нерозкритий конфіденційний документ, скажімо, бізнес-план, то в будь-якому разі чутлива частина його вмісту може бути, завдяки розвитку інформаційних технологій, оцінена за непрямими ознаками або змодельована за допомогою теорії ігор і сучасних обчислювальних засобів. конкурентами або просто “запозичена” лише тому, що витрати на видобуток конфіденційної інформації мінімізуються з кожним днем. Навіщо тоді компаніями нести додаткові витрати на забезпечення секретності?

Приклад зі світової політики – Вікілікс. Усе те ж саме – якщо інформація чутлива до розкриття, то вже треба чинити так, начебто її вже розкрито, і якщо реально треба зберегти конфіденційність, то треба маскувати витік, а не боротися з його передбачуваною можливістю.

Що робити?

У нас надворі нові технології. У нас надворі відбувається реально катастрофічна інформаційна революція. Хто спостерігав за стартом “Атлантіса” у прямому ефірі? Ось. Це хіба можна було уявити, що я зможу у себе вдома отримати живу трансляцію відео з паливного бака космічного корабля, що стартує, та ще так, щоб я міг відмотати все “назад” і подивитися те, що не встиг побачити до того?

Раніше компаніям доводилося продумувати методи маркетингової комунікації, що показує споживачам переваги їхнього продукту або послуги. Тепер вони можуть просто так само поставити веб-камеру туди, де цей продукт виготовляють, і вони тепер намагатимуться це робити, як м’ясні цехи в супермаркетах, щоб показати, з чого виготовляють м’ясні напівфабрикати, відгороджуються від покупців прозорими стінами, крізь які покупець може спостерігати за процесом виготовлення котлетної маси.

У бізнесу, завдяки розвитку IT, тепер є інструмент, що дає можливість знизити асиметричність і саме з метою підвищення прибутку, а не всупереч цьому. Саме сьогодні, саме зараз ми стоїмо на порозі зміни парадигми бізнесу – не ховати від споживача важливе, а навпаки – показувати.

Маркетинг динозаврів

Просте запитання: Вам подобається, коли на “соку” написано щось на кшталт “100% апельсиновий”, а потім зеленим по зеленому додано слово “нектар”? А є ще люди, які вважають, що це має комусь подобатися і що споживачі захочуть бути обдуреними. А наскільки простіше бути просто чесним? Оцініть це, як споживач, перед тим, як ставити на полицю товар на кшталт молока в пляшках по 980 мл.

Що відбувається насправді? Насправді є товар і є ціна. Прибираючи зайве, можна користуватися формулою:

Гроші + Транзакційні витрати = Вартість продукту + пропаганда.

Продавець, бажаючи від вас отримати гроші, може і гратиметься з другою частиною формули і ускладнюватиме для вас розв’язання задачі з першої частини формули (порахувати ціну одиниці молока складніше, коли в упаковку закладено не кругле число одиниць ваги або об’єму). При цьому, набагато легше було досі вкладати гроші в пропаганду, а не в товар.

Споживач не мав голосу. І там, де він не має голосу зараз це і триває. Продавця обмежує закон, наприклад, вимога вказувати масу товару на упаковці молока. Але продавець чинить опір з усієї сили і пише цю масу дрібними буквами та ще й упаковує, скажімо, молоко по три пачки, пише великими буквами 3 за ціною 2 і так, щоб вставка в загальне паковання з цим написом, перекривала запис про те, що в пакуванні молока не 1000 мл., а 950. Обважували і будуть обважувати. Посмішка продавця все одно дешевша, а зі своїми вагами на базар мало хто ходить. Чому?

Тому що ви платите за товар не тільки ціну, а ще й зусилля з добування інформації про товар. Це – частина транзакційних витрат. Неочевидна, але дуже суттєва частина. І що більше людина оцінює свій час, то менше вона стоятиме й обиратиме товар на полиці.

Або ще гірше, обчислювати, на якому базарі яка ціна за який товар і куди вигідніше поїхати, з огляду на транспортні витрати, а ще, купуючи морквину, прихопити з собою не тільки ваги, а й мас-спектрометр. Людина прагне скоротити свої витрати, припускаючи, більш-менш однакову якість товару, вона орієнтується на ціну, ні, не оббігаючи всіх продавців, а роблячи “зріз ринку”, обійшовши 2-3 і зрозумівши середню, з її точки зору, ціну на товар. І що глибше прихована істинна інформація про товар, то менше зусиль людина готова буде витрачати, щоб її добути, а отже, вона, зберігаючи загальне значення лівої частини формули, буде готова платити більше, якщо вона взагалі відмовляється від витрат з пошуку раціонального рішення. Він вибере щось із нічого, керуючись емоціями, а не аналізом. Вибере або посмішку “Веселого молочника” на упаковці, або те, що купили інші, або те, що… дорожче (на кшталт якісніше чи престижніше), або те, що, навпаки, не брав ніхто. У будь-якому разі в нього буде методика нераціонального вибору, оскільки раціональний вибір занадто дорогий.

Цим і користується бізнес минулого століття. Проста математика і нічого особистого. “Ми вас не дуримо. Ми додаємо в товар пропаганди з одного боку і збільшуємо транзакційні витрати з іншого.”

Мас-спектрометр на базарі

Водночас, якщо споживачеві повністю відкрити всю інформацію про товар, практично, продавати морквину не тільки з вагами, а й з мас-спектрометричним аналізом, зробленим на місці, то морквина буде куплена саме в такого продавця. І порівняльна з іншими пропозиціями ціна мало матиме значення, бо решта, в очах покупця, вже буде і не морквина, а набір добрив і пестицидів. З точки зору вищеописаної формули, споживач буде здатний заплатити більшу ціну за той самий товар, оскільки він зменшує свої транзакційні витрати.

Мас-спектрометр – дорого? А якби він був безкоштовний? Або дешевий. Ви б купили морквину на базарі з рук і без ваг. Навіть якщо вам назвали конкретну ціну за конкретний кульок морквини, але ви не знаєте ваги? Зрозуміло – ні. Так і на ринку, де були б у всіх мас-спектрометри, ніхто б нічого не купував без аналізу на місці.

Знову – чому немає речей типу мас-спектрометра? Тому, що досі приховувати інформацію і посилювати пропаганду було просто дешевше, ніж розкривати її повністю. Окрім витрат, пов’язаних із комерційними таємницями (явних у вигляді шпигунства і прихованих у вигляді фобії відкритості), відкритість потребувала витрат із технічного її забезпечення.

• Але сьогодні пропаганда обходиться дедалі дорожче і вона дедалі менш ефективна. На масовому ринку пропаганда вже не значить нічого і, перебільшуючи, більше 1 примірника невдалого товару вже не продати. Про погану якість і невідповідність товару рекламі тут же знатимуть усі. Можна скільки завгодно приховувати інформацію і грати в шпигунів, як робить Нокія з Ельдаром Муртазіним, але продажі це вже не піднімає.
• І сьогодні матеріальні зусилля щодо забезпечення відкритості стають дедалі доступнішими. Поставити в цеху веб-камери, а бухгалтерську систему викласти в онлайн може кожен. Не кожен просто навіть думає про такі можливості і, на жаль, у наших умовах постійної боротьби за інформацію між бізнесом і владною елітою, це не завжди безпечно. А це і є ще одна ознака наявності суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами.

У бізнесу вже немає і ніколи не буде часу на вибудовування піар-стратегії та політики управління репутацією. Репутація просто має бути бездоганною з першого дня. А бездоганною вона може бути тільки тоді, коли бізнесу принципово нічого приховувати і коли не може виникнути підґрунтя для домислів і спекуляцій. Прозорість стає основою безпеки не тільки індивіда, а й бізнесу.

Заключення

Таким чином, зміни в інформаційних технологіях, які відбуваються зараз, провокують, крім самої влади і суспільства, також і виробничі відносини до збільшення прозорості, що узгоджується з висновком про наявність або швидке настання революційної ситуації.

І ключова роль, яку відіграватимуть інформаційні технології у вибудовуванні нових суспільних систем і в тому числі електронного уряду, полягає саме в забезпеченні взаємної прозорості суспільства.

---

1. Примус може бути організовано і не в особі паразитів при владі, а у вигляді, схожому на той, що існує у сусідів по дачному кооперативу, коли ініціативна група починає м’яко вимагати в кожного учасника кооперативу внесок на загальну асфальтову дорогу замість розбитої ґрунтовки. Вимоги стають дедалі грубішими зі зростанням кількості учасників, які вже заплатили, і громада так чи інакше примушує до участі в проєкті всіх або переважну більшість учасників. Здебільшого ці вимоги підкріплюються посиланням на репутаційні взаємини. Ніхто потім “руки не подасть” тому, хто раціонально ухилився, або тому, хто раціонально вибрав роль шантажиста: “Я заплачу, тільки якщо за мою участь мені ще гараж заасфальтують”. У кооперативі репутація пам’ятається і в кооперативі вона важлива. Є речі, які без сусіда не зробиш. Тобто, репутація в малих групах, в яких люди знають одне про одного, є тим самим вибірковим мотивом А після побудови дороги, ініціативна група, яка заробила репутацію, вже починає винаходити нові проєкти, в яких, (раціонально), починає вже передбачати свій дохід, щонайменше, для компенсації витрат, яких ініціатори зазнають, організовуючи групу. Так, у тихому і спокійному дачному кооперативі, народжується владна еліта :-