П.Друкер у своїй статті “Наступна інформаційна революція” (The Next Information Revolution by Peter F. Drucker Forbes ASAP, August 24, 1998) вказав, що: “Незадоволеність вищого керівництва даними, що постачаються інформаційними технологіями, і призвела до нової, наступної інформаційної революції”.
Саме бюрократична еліта і є зараз основним замовником інформаційних послуг. Тенденція ця поширюється і на державну бюрократію. Усі зараз говорять про е-уряд, про системи електронного документообігу, про єдині бази даних та електронні реєстри.
Зрозуміло, для того, щоб, у термінах інституційної економіки, перестати бути “агентом з обмеженою раціональністю”, розпорядники влади вимагали завжди багато надійної інформації для своїх потреб. Також, зважаючи на, знову ж таки, термінами інституціональної економіки, “транзакційні витрати”, влада не могла володіти повною інформацією для ухвалення тих чи інших рішень. Разом з тим, саме інформаційна революція дає змогу говорити про те, що транзакційні витрати можна зменшувати до рівня нехтування ними. Тепер у руках влади опиняються джерела вичерпної інформації практично з будь-якого питання. І владі це подобається.
Водночас, замовляючи інформаційні послуги, влада, фактично, як Білосніжка, довірливо бере отруєне яблуко з рук чаклунки. Точніше, яблук цілих чотири.
- Скорочення необхідності в суспільних благах;
- Перехід до бізнес-процесів;
- Втрата контролю ринків з асиметричною інформацією;
- Втрата монополії на інформацію
Table of Contents
Скорочення необхідності в суспільних благах
Владі, так чи інакше, потрібно пояснювати суспільству свою користь для нього. Інакше суспільство просто не потерпить відвертого клептократа і тому безліч прикладів з історії. Користь влада може створювати, адмініструючи створення суспільних благ, стимулюючи суспільство до фінансування цього. Якби не було стимулюючої функції влади, то завжди б знаходилися “безбілетники”, яких була б переважна більшість, і які б не бажали оплачувати встановлення маяків, будівництво доріг та охорону кордонів. Суспільства, які не здогадалися про те, що потрібно поставити правителя, який би вибивав данину або податки, просто зникли з лиця Землі.
Правитель, при цьому, розумів, що податки можна витратити не тільки на маяк чи дорогу, а й на себе особисто. І питання того, скільки саме він міг собі привласнити, визначалося лише терпимістю народу та обсягом реальних витрат. Якщо маяк коштував 1000 монет, а народ терпів втрату 50% своїх внесків, то щоб роздобути собі ще грошей від народу, потрібно, правильно, побудувати дорогу або краще озброїти армію. Тоді витрати складуть, скажімо, 5000 монет, з яких правитель забере собі 2500 замість 500 у першому випадку.
Щоб мати змогу витрачати більше, правителю потрібно було створювати або вигадувати нові суспільні блага. Саме в цьому напрямку розвивалися всі “цивілізовані” суспільства. “Безкоштовна” медицина, “безкоштовна” освіта, “безкоштовна” пенсія та інші “безкоштовні” речі – суть винаходи бюрократичної еліти, яка вимагала для себе дедалі більше й більше данини.
Тепер візьмемо до прикладу таке суспільне благо, як пенсія. Донедавна це благо виглядало так: Владна еліта силою вилучала частину доходу громадян і витрачала його на виплату пенсій людям похилого віку. Натомість еліта обіцяла громадянам, що вона буде їм платити пенсію в майбутньому за рахунок внесків майбутніх поколінь. Ця фінансова піраміда була дуже зручна владі, оскільки населення постійно зростало і виплачувати в майбутньому можна набагато менше, ніж у майбутньому можна зібрати.
Тим паче, що влада, експлуатуючи безсоромно асиметричність інформації, використовувала такі собі “справедливі” методики розрахунку виплати пенсій, якими, за фактом, ніхто, окрім колишніх функціонерів, зрозуміло, не був задоволений. Тобто, влада реально грабувала людей, прикриваючись суспільним благом – забезпеченою старістю для всіх.
Щойно зростання населення припинилося, а апетити бюрократії не зменшилися, на сцені з’явилася так звана “криза пенсійної системи”. Нам пощастило, що на той час інформаційні технології розвинулися настільки, що вже практично нічого не коштувало (порівняно з 19-м століттям) порахувати і врахувати внесок кожного громадянина в пенсійний фонд для того, щоб виплачувати кожному громадянину ту пенсію, яку саме він заробив.
Але тоді одразу ж виникло питання і в громадян (а навіщо тоді потрібна держава), і в держави (а навіщо мені адмініструвати фонд, у якому я не зможу безкарно красти). Усе це призвело до того, що зараз називають пенсійною реформою і до того, що держава позбавляється монополії на одне зі своїх суспільних благ. Це стало можливим саме завдяки інформаційній революції. Варто подивитися на пенсійне законодавство країн, у яких відбулася пенсійна реформа, щоб зрозуміти, що навіть тексти законів оперують такими поняттями, як “база даних”, “інформаційна система”, “резервне копіювання” тощо.
Подібна метаморфоза відбувається, а в розвинених країнах уже відбулася і з медициною.
Якщо ми подивимося на чергове суспільне благо, наприклад, на дорожнє будівництво, то також виявиться, що відповідний рівень розвитку інформаційних технологій і тотального обліку, який дасть змогу відстежити те, яка машина якою дорогою користувалася, дасть змогу відмовитися від іще одного джерела грабежу – транспортного податку, який також збирається на кшталт “справедливо”, а насправді або прив’язаний до споживання пального, або до об’єму двигуна. Але не до фактичного пробігу фактичною дорогою. У підсумку “урядові” траси утримуються в ідеальному стані, а найбільш завантажені – навпаки.
Так, уже існують платні дороги. І так, витрати на стягнення плати та облік використання весь час мінімізуються. І якщо раніше доводилося купувати “усереднений квиток” за просто в’їзд на платну трасу. То тепер системи розпізнавання номерних знаків і розвинена кредитна система дають змогу враховувати використання дороги аж до метра і виставляти відповідний рахунок.
Завтра навігаційні трекери, системи відеоспостереження і відео аналітики зможуть відстежувати актуальне використання автомобілем доріг і відповідно, стане можливим замість транспортного податку, виставляти конкретний рахунок за конкретне користування конкретною дорогою.
Залишилося зовсім трохи і вже перестане бути зрозумілим, а) навіщо платити транспортний податок шахраю і злодієві і б) навіщо шахраю і злодієві адмініструвати транспортні збори, якщо вкрасти частину грошей вже не вийде. І в підсумку, держава позбудеться можливості збирати врожай зі ще одного суспільного блага. А експлуатацією доріг займуться ті, хто їх дійсно будує і дійсно обслуговує.
Так можна розглянути буквально кожне суспільне благо, аж до органів правопорядку, які, у вигляді охоронних фірм, і так уже працюють поза сферою держави, яка продовжує збирати податки “на забезпечення правопорядку”.
Тотально врахувати міру використання суспільних благ можна практично в усьому. У Херсоні в багатоквартирних будинках стоять “платні” ліфти, які насправді обходяться мешканцям дешевше, ніж “безоплатні”, що надаються ЖКГ. Люди користуються ліфтом, використовуючи електронні ключі, і на підставі статистики використання їм виставляють рахунки. Так справедливіше. Але це також стало можливим завдяки ІТ.
Зрозуміло, тотальний облік не зможе охопити всі сфери. Так, часто вже не потрібні деякі суспільні блага, наприклад маяки. Їх замінюють “приватні” навігатори, власники яких автоматично, під час їх купівлі, спонсорують супутникову інфраструктуру. Водночас існують блага, тотальний облік внеску людей у які є важким або навіть марним. Наприклад, армія. Можна, звичайно, міркувати про світле мирне майбутнє. Але не це мета цієї статті.
Головне те, що завдяки розвитку ІТ, держава все більше позбавляється суспільних благ, які вона раніше адмініструвала. Бюрократична еліта має все менше грошових потоків, з яких вона могла знімати собі вершки. Це означає втрату влади бюрократії над суспільством. І рано чи пізно влада бюрократії буде обмежена тими суспільними благами, з яких і вершки знімати буде нецікаво. Пішохідні частини вулиць, як приклад.
Перехід до бізнес-процесів
Будь-якій владі, зокрема й бюрократичній еліті, необхідна її легітимізація. Легітимізація охоплює не тільки надання “законності” методу захоплення влади (і не має значення, це монархія чи “демократія”), а й посилання на ідею ієрархії, як на природну форму організації суспільства. Вважається само собою зрозумілим, що хтось має бути “головним”.
Законодавство щосили підтримує цей міф, розповідаючи, що в компанії має бути директор із правом підпису, а в будь-якій структурі – голова або голова. Ієрархічна модель управління, разом з тим, не єдина і не оптимальна система організації. За ідеєю, з точки зору теорії організації, можна розглядати організації двох крайніх типів: “ринкова” та “ієрархічна”. Ринкова організація – стихійна і власне організацією не є. Ієрархічна, як би “природна”. Разом з тим, поступово багато організацій переходять на різні проміжні форми, які описуються не ієрархією, а системою контрактів або домовленостей.
Бувають домовленості асиметричні, наприклад, франчайзингова схема. Бувають монополістичні – холдинг, у якому послуги, зокрема бухгалтерські або кадрові, закуповують тільки в компаній, що складають цей холдинг. Бувають організації-вікі, на основі рівноправного співробітництва. Водночас основною формою документа, що регулює взаємовідносини в таких організаціях, є не “положення про організаційну структуру”, а набір контрактів.
Такі організації мають як неподільну одиницю не функцію, яку хтось виконує, а бізнес-процес, у якого є клієнти і який сам є клієнтом іншого процесу. У сучасному світі відбувається зміна парадигми організації з функціональної на процесну, що економить ресурси компанії, які витрачалися раніше на транзакційні витрати підтримки функціонування ієрархічної структури. Так, залишаються номінальні директори з правом підпису, тому що закони все ще оперують ієрархіями, водночас директор як рольова функція в бізнес-процесах сам стає клієнтом когось іще, скажімо, бухгалтера або IT-шника, і Директор сам має своїх клієнтів у вигляді, наприклад, продавців або кадровиків. Поняття “хто головніший” розмивається.
Але що відбувається, коли якась бюрократична структура замовляє в ІТ компанії роботи з автоматизації своєї діяльності, наприклад, з автоматизації документообігу. Виявляється, що ІТ-компанії і, тим більше, програмному забезпеченню, яке встановлюється, все одно, хто кому начальник. ІТ компанії цікаво, які бізнес-процеси відбуваються в організації і в кого яка роль у них. Відповідно, ІТ компанія, як один з етапів впровадження своїх послуг, описує бізнес-процеси, ролі та клієнтів. І, підсумком розробки виявляється, що не тільки голова організації може щось у когось вимагати, а й інші члени організації теж починають (за допомогою розумного ПЗ) вимагати щось у голови: ухвалення того чи іншого рішення, проставлення підпису, участі у зборах, узяття на себе відповідальності тощо. Тепер керівник організації не може запитати “чому не зроблено”, оскільки в цьому “чому” є і його процеси, і його виконання або невиконання їх.
Виходить, що інформатизація бюрократичних структур призводить до ерозії ієрархії в цих структурах, а в подальшій перспективі – і до ерозії всього державного апарату як ієрархічної структури. А з огляду на те, що з погляду процесів і ролей, у принципі, байдуже, чи перебувають виконавці всередині структури, чи поза нею, недалеким є той час, коли і державні структури перейдуть на аутсорсинг практично всіх функцій, що не пов’язані з метою їхнього існування.
Тим більше важливо, що сама принципова можливість аутсорсингу, тобто виведення функцій організації за її межі, стала також можлива завдяки інформаційним технологіям. Якщо раніше було зручніше (тобто з меншими транзакційними витратами) усім перебувати в одному офісі та передавати один одному папери, то тепер ця необхідність зникає і на перший план виходять транзакційні витрати на збирання людей в одному офісі. Стає дешевше, вигідніше і зручніше всім перебувати поза офісом, вести документообіг в електронному вигляді, а наради проводити за допомогою відеоконфереції.
Втрата контролю ринків з асиметричною інформацією
Одним із важливих суспільних благ, які постачає бюрократична еліта, є контроль ринків з асиметричною інформацією. Бюрократія намагається щосили, демонструючи свою корисність, запровадженням інститутів сертифікації, ліцензування, перевірок та інших контрольних заходів.
Зрозуміло, ринки з асиметричною інформацією схильні до колапсу. Постачальнику на таких ринках вигідно бути нечесним. Дешевше продавати кота в мішку, коли в мішку кота немає або кіт – дохлий. Водночас постачальники не прагнуть бути прозорими тільки тому, що одностороння декларація про прозорість одного з постачальників може зашкодити йому з огляду на розкриття ним якихось комерційних секретів. Зрозуміло, секретів давно не залишилося, але тут випливає ще одна латентна активність бюрократичної еліти – пропаганда міфу про необхідність ховатися. Але ми не про це.
В умовах, коли постачальники не розкриваються і їх не контролює якийсь третейський посередник, ринки з асиметричною інформацією схлопуються. Споживачі перестають споживати товари або послуги на цьому ринку, а виробники пропонують все менш якісні вироби, замінюючи якість пропагандою.
Як практичний приклад ринку, що “схлопнувся”, можна навести страховий ринок України станом на 2011 рік. Клієнти не знають, чи отримають вони виплату за страховим збитком. Страховики продають лише рекламу себе і папір з порожньою обіцянкою. Проникнення на ринок добровільних видів страхування становить менш як 4% від ВВП, самі страховики живуть на обов’язкових видах і на видах, де асиметрія інформації відбувається з боку страхувальника – коли страховик, у свою чергу, не знає, що саме страхує клієнт. Наприклад, автострахування. За відсутності повної інформації про пробіг автомобіля, кваліфікацію водія та історію збитків, страховик уже однаковою мірою асиметричний щодо страхувальника: Перший не знає, що саме він страхує, другий не знає, яку виплату він отримає.
Як практичний приклад підтримуваного ринку можна навести фармацевтичний ринок України станом на 2011 рік, де завдяки зусиллям державної інспекції з ліків, ми якось упевнені в тому, що приймаємо всередину не підробку, а таблетки з діючою речовиною, а гомеопатичні “препарати” відповідно впізнавано промарковано.
Так от, державні контрольні служби прагнуть посилити контроль, і їхня корисна функція полягає не тільки в тому, щоб споживачі послуг на асиметричних ринках були задоволені якістю послуг, а й у тому, щоб усі учасники ринку були впевнені, що продукція на ринку – якісна. Це суспільне благо з підтримання стабільності ринків важко переоцінити і бюрократична еліта намагатиметься вигадувати собі роботу на будь-яких ринках, де є бодай якась асиметрія. Ліцензії, сертифікати, служби типу СЕС або пожежників тощо.
Державі в цьому знову-таки допомагають інформаційні технології, і вже зараз, на тому ж фарм.ринку, у низці розвинених країн, запроваджено індивідуальне маркування ліків аж до мінімальної упаковки. Реалізуються проєкти, коли в аптеці технічно не можна буде продавати препарат, походження якого невідоме, або препарат із таким номером уже було одного разу продано або відкликано з обігу. Держава споживатиме ІТ послуги для цілей контролю.
Разом з тим, у світі існує тенденція, яку Ф.Котлер у своїй книзі “Хаотика” описав, як “Посилення влади споживача”. Завдяки саме інформаційним технологіям, будь-яка рекламна чи пропагандистська кампанія постачальника на асиметричному ринку може бути знівельована єдиним записом користувача на блозі чи в соціальній мережі. Фотокамери в мобільних телефонах дають змогу миттєво сфотографувати явище, що критикується, і одразу ж поширити його в усьому світі. Виробникам тепер стає вигідніше ставати прозорим, а функції контролю ринків з асиметричною інформацією перетікають до хмари масового співробітництва споживачів, які обмінюються інформацією безпосередньо один з одним. Держава втрачає ще одну свою функцію, яку, здавалося б, не відбирають.
Втрата монополії на інформацію
Джаред Даймонд у своїй книзі “Рушниці, мікроби і сталь. Долі людських суспільств” справедливо вказав, що держава з’явилася тоді, коли егалітаризм “…поступився місцем одноосібному централізованому авторитету, що ухвалював усі важливі рішення та володів монополією на важливу інформацію (наприклад, про те, які погрози висловив у приватній бесіді сусідній вождь або який врожай цьогоріч нібито пообіцяли послати боги)”. Саме монополія на інформацію була тим найважливішим джерелом влади всіх правителів. І навіть монополія на застосування сили, яка притаманна будь-якій державі, – ніщо порівняно з монополією на інформацію. Адже щоб застосувати силу треба знати, як, щодо кого і наскільки інтенсивно її застосовувати.
Однак, інформаційні технології, що проникають в усі структури управління, так чи інакше збільшують прозорість їхнього функціонування. Тепер, завдяки системам е-уряду та законам на кшталт “Закону про публічні дані”, громадянам практично нічого не коштує дізнатися ту інформацію, заради якої раніше доводилося вести безрезультатне листування або вистоювати черги в архівах.
Також варто розуміти, що інформація має властивість витікати вся і відразу. І незважаючи на жодні заходи щодо захисту інформації, у нескінченно протяжному проміжку часу завжди знайдеться той, хто її викраде всю одразу, завдяки створеним за допомогою інформаційних технологій базам даних, і, до того ж, опублікує. Ми з кожним днем чуємо все більше історій про дірки в безпеці, про витоки інформації, про хакерські атаки, про “плівки Мельниченка” і про Wikileaks.
Держава, забезпечивши себе базами даних, практично надала в руки шпигунів або доброзичливців валізу з ручкою, взявшись за яку, цю валізу можна забрати. Якщо раніше архіви були паперовими і непідйомними, то тепер вони поміщаються на долоні або взагалі легко пересилаються електронною поштою.
Тобто, саме завдяки інформаційним технологіям, держава втрачає монополію на інформацію, а її діяльність або стає прозорою, або самі функціонери змушені діяти так, наче всі їхні дії рано чи пізно будуть розкриті. Втрата монополії на інформацію означає втрату влади і з цього погляду.
Резюме
Нині ми переживаємо дуже цікавий етап у житті суспільства, який варто назвати революцією. Державні та корпоративні чиновники, замовляючи для себе послуги інформаційних технологій, без яких вони, що цікаво, вже й прожити не можуть, отримують у підсумку Троянського коня, який є набором передумов до зникнення або колапсу бюрократичної еліти.