Для розуміння генезису, функцій і причин краху різних типів суспільства багато що може дати розвинена Фроммом теорія соціального характеру. Вона відповідає на запитання: Які мотиви поведінки, поширені в масі людей, підтримують дану соціальну систему, а які її руйнують? На відміну від соціологічних теорій, у яких зазначається багато не пов’язаних між собою економічних, моральних, правових мотивів поведінки, Фромм пропонує розглядати як сполучну ланку між особистістю та суспільством певний тип соціального характеру, в якому різні свідомі й несвідомі настанови взаємопов’язані та який виникає зазвичай унаслідок якогось соціо-культурного зсуву.
Фрейд пояснював характер особистості особливостями проходження нею оральної, анальної та генітальної стадій розвитку. Структуру характеру він розумів як сукупність “застиглих” лібідинозних і агресивних потягів, для яких культурні цілі слугують “раціоналізаціями”, тобто символізують бажання, що сформувалися в дитинстві. Фрейд виходив з того, що соціальне середовище репресивне і тому кожна нормальна людина в душі – ворог культури.
Фромм своєю теорією соціального характеру хоче зняти дихотомії соціального та інстинктивного, зовнішнього і внутрішнього, егоїзму й альтруїзму. Характер, за Фроммом, виступає як субститут, заступник тваринних інстинктів. Він соціальний за походженням, але “вбудований” в особистість і має для неї примусову силу. Підкоряючись потягам характеру, люди бажають того, що хоче від них суспільство, ненавидять те, що суперечить його ідеології. Вони підтримують свої почуття самоідентичності, вкоріненості та задовольняють інші екзистенціальні потреби в той спосіб, який вигідний для суспільства. Цим підтримується стійкість у взаєминах людей, надійність у виконанні ними своїх зобов’язань. Суспільство більше зацікавлене в тому, щоб його члени хотіли робити те, що вони мають робити, ніж у тому, щоб вони ясно усвідомлювали, що саме вони роблять. Соціальний характер спирається на несвідомий, ірраціональний базис і слугує ніби “приводним ременем” від суспільства до особистості. Він є ефективнішим і надійнішим засобом, ніж моральний обов’язок чи примус.
Установки характеру проявляються в широкому діапазоні відносин. Вони співвідносяться з природними, соціальними та духовними цінностями. Об’єктом прагнень і засобом задоволення бажань можуть бути матеріальні цінності, власність, гроші, влада, перемога в конкурентній боротьбі, знання, робота, занурення в міф, духовні блага і чуттєві задоволення. Характер, у принципі, аморальний, людина може отримувати задоволення від здійснення добрих і жорстоких вчинків, від великодушності та скупості. Характер як інструмент соціального контролю мало залежить від інтелектуального і морального розвитку, освітнього рівня особистості і забезпечує швидке, “нерозсудливе” реагування на ситуації певного типу. Водночас Фромм вважає, що характер може бути “продуктивним” і “непродуктивним”, здоровим чи невротичним – безвідносно до типу суспільства. Продуктивний характер пробуджує до творчості, усвідомлення відповідальності, любові. Непродуктивний – ізолює від людей, заводить у духовний глухий кут. Фромм вважає соціальний характер цінним для суспільства надбанням, але опертя тільки на нього, без розвитку розуму і совісті свідчить про відчуженість, нездоров’я суспільства й особистості.
Table of Contents
Як формується соціальний характер?
Уже в ранньому дитинстві народжуються несвідомі мотиви та комплекси. Їхня специфіка залежить від системи виховання і пережитих травм. Той чи інший ступінь турботи, особливо материнської, регулярність харчування, допомога в набутті первинних соціальних навичок, контроль за фізіологічними відправленнями, форми покарань і заохочень визначають риси характеру.
У перші роки намічається і диференціація характерів. Наприклад, надмірна турбота й опіка ускладнюють дорослішання, формують пасивний, залежний тип особистості. Недостатня або нерегулярна турбота викликає ту чи іншу “депривацію”, тобто брак емоційних, інтелектуальних стимулів для розвитку.
Але головним джерелом рис характеру Фромм вважає досвід життя в умовах тієї чи іншої соціальної системи. Свобода ініціативи, демократія, правова держава формують активну, впевнену в собі, дисципліновану та раціонально мислячу особистість. Тоталітарна держава виховує авторитарну особистість, яку Фромм називає “садо-мазохістською”. Ця особистість нездатна до демократичної рівноправної співпраці й ефективно діє тільки в системі панування-підпорядкування. Суспільство, в якому успіх залежить не тільки від таланту і праці, а й від уміння пристосуватися, вбиває ініціативу, послаблює внутрішню дисципліну і відповідальність. Звісно, за будь-якої системи, через розмаїття вихідних темпераментів і умов мікросередовища формуються особистості різного типу: “авторитарні”, “конформні”, “рецептивно-залежні”. Однак характери, що не відповідають вимогам системи, або руйнуються, або опиняються на периферії суспільного життя.
Соціальний характер є продуктом різноманітних ідеологій і релігій, у яких закріплені світоглядні позиції, смисложиттєві установки та переконання. Ідеологія є для владної еліти інструментом управління масами, їхніми настроями.
Таким чином, поведінка людини в її найпоширеніших і передбачуваних аспектах визначається, за Фроммом, соціальним характером. Соціальний характер посідає в мотиваційній структурі особистості проміжне становище між “зовнішнім” шаром соціальних ролей, що змінюються разом зі зміною статусу, і “внутрішнім” шаром екзистенціальних цінностей, таких як віра, кохання, надія, що є високоіндивідуалізованими й можуть не залежати ні від ролей, ні від характеру.
Несвідоме підґрунтя соціального характеру дає змогу синтезувати в ньому орієнтації різного і навіть протилежного типу. Так, виховання в сім’ї та школі значною мірою спирається на загальнолюдські цінності. Але, у міру дорослішання, під тиском соціуму та ідеології людина починає орієнтуватися на класові, партійні, національні інтереси. Таким чином може формуватися готовність вбивати заради любові до людей, брехати заради вищої істини тощо.
Переважаючі типи характерів формуються під впливом стійких чинників середовища, в результаті всієї “психоісторії” народу. Подібно до того, як характер окремої особистості зумовлений травматичними переживаннями дитинства, характер народу зберігає сліди історичних трагедій, нашарування епох. Перемоги й поразки, тривоги й радощі наших предків закарбовані в нашій душі, складі розуму, звичках, відчуттях. Будучи діяльною і стабілізуючою силою в умовах своєї культури, той самий характер може стати гальмом розвитку і деструктивним чинником у чужому йому культурному середовищі.
Фромм звертає увагу на такі функціональні особливості соціального характеру
По-перше, він відіграє регулятивну роль у структурі психіки. Установки та орієнтації регулюють задоволення природних потреб. Людина може жити в злиднях, напівголодному стані, але не відчувати психологічного дискомфорту, якщо домінантні установки характеру при цьому задовольняються. Діючи відповідно до свого характеру, людина почувається живою, вільною, навіть перебуваючи в рабському, залежному становищі. Характер замінює інстинкт, перетворюється на пристрасть. Гобсек не потребував ні ситної їжі, ні товариства жінок, ні гарного одягу і віддавав перевагу всьому цьому милуванню своїми скарбами.
По-друге, установки соціального характеру відповідають ієрархії суспільних цінностей. Життєва енергія суспільної групи або навіть цілого народу “каналізується”, тобто розряджається через певні “канали”. Праця, війна, полювання, молитва, бенкети, кохання, святкування, партзбори, підпільний тероризм можуть стати такими каналами для певних характерів, будучи водночас і формувальними чинниками. При цьому досягається відома відповідність між “каналами розрядки” і набором соціальних характерів. Можна припустити, що в кожному суспільстві формується приблизно така кількість лідерів, геніїв, пророків, пересічних виконавців і авантюристів, яка потрібна для того, щоб рухалися всі великі й маленькі колеса соціального механізму. Якщо цей механізм різко перебудовується – у зв’язку з чим змінюється співвідношення каналів – то виявляється, що одні колеса вже нікому вертіти, тоді як довкола інших юрбиться надто багато народу. Для ілюстрації цієї ідеї наведемо такий факт. У Росії після революції 1917 року вся система підприємництва та індивідуального господарювання була блокована згори, тому що вважалося, що вона породжує капіталізм. У результаті багато “старих “характерів” не знаходили собі застосування, їхні носії – фізично знищувалися. Новостворювані “зверху”, з центру, спеціальні структури виробництва не могли бути заповнені добровільно, і тому знадобилася рабська праця. З іншого боку, вивільнена енергія незатребуваних типів особистості повинна була десь розряджатися. Відкритими залишалися лише деякі сфери діяльності – політика, війна, управління. У них виник своєрідний перегрів. Масові мітинги, демонстрації, “чистки”, репресії, підготовка до війни стали каналами “погашення” надлишкової енергії.
У результаті сімдесяти років панування радянського режиму сформувався новий масовий тип особистості, легко керований згори, але не здатний проявляти ініціативу. Він вимагав лише мінімальних гарантій захищеності, не вкладав у працю великих зусиль, але й не вимагав адекватної винагороди за працю. Сьогодні знову виникають проблеми перерозподілу енергії членів суспільства і виховання нових типів характеру, орієнтованих на досягнення успіху в ринковому суспільстві.
Для маси людей задоволення установок соціального характеру є, згідно з Фроммом, нагальною потребою. І якщо канали розрядки відсутні, то зростає напруженість і ймовірний соціальний вибух.
Подібні ситуації виникали й раніше. Фромм зазначає, що в епоху первісного нагромадження успіх в економічній діяльності визначався такими якостями, як працьовитість, наполегливість, обов’язковість, ощадливість, передбачливість. Люди прагнули менше споживати і більше інвестувати. У ХХ столітті виникли потужні трести і корпорації. Особиста працьовитість, ощадливість перестали бути головними чинниками успіху. Набагато більшої значущості набули комунікативні якості, здатність відігравати роль в організації. У зв’язку з цим соціальний характер мав змінитися. У ньому посилилися “споживча”, “ринкова”, “конформістська” і владна (“садо-мазохістська”) орієнтації. Але, перш ніж було досягнуто відповідності між типом суспільства і типами характеру, західним демократіям довелося пережити непевні часи застою і занепаду. Придушенням типу дрібного буржуа-підприємця пояснюється формування авторитарної особистості і в умовах гітлерівського режиму. Ідеологія фашизму, його символи і політична система стали для авторитарної особистості заміною втрачених цінностей дрібного вільного підприємництва.
Розглядаючи роль соціального характеру в генезі фашизму, Фромм аналізує “садо-мазохістський” авторитарний характер дрібного власника, що поєднує в собі прагнення до панування і підпорядкування. Цей характер виник почасти під впливом економічних відносин епохи первісного нагромадження, а почасти як результат протестантської етики праці.
Епоха раннього капіталізму сприяла формуванню в людях таких якостей, як раціональність, передбачливість, твердість у досягненні мети, точність, акуратність у справах, здатність до самообмеження. Цей комплекс рис забезпечував швидке збагачення, зростання становища в суспільстві. Однак стійкість і поширеність такого характеру пояснювалися не тільки його економічною ефективністю, а й його тісним зв’язком із кальвінівською доктриною зумовленості. Остання стверджувала нікчемність людини перед божественним промислом, нездатність особистості вплинути на свою долю. Наслідком цієї доктрини були не пасивність і бездіяльність, а, навпаки, нав’язлива невротична активність. Кальвініст виявився подібним до невротика, у якого комплекс неповноцінності створює потужне прагнення до “надкомпенсації”. Кальвініст, який вірить у зумовленість, тренований почуттям власної нікчемності та перспективою пекельних мук, формує три важливі компенсаторні синдроми. Перший – прагнення до панування, експлуатації навколишнього світу – природи, людей, ресурсів, знань. Другий – підпорядкування вищому, багатому, можновладцю. Третій – “втеча в роботу”. Професія осмислювалася при цьому не як засіб досягнення земних благ, а як божественне “покликання”, спосіб самоствердження у вічності. Праця в основі своїй – ірраціональна. Вона ніби нав’язується ззовні, не має кінцевої мети і ніколи не закінчується. Прибуток, одержуваний професійною працею, вкладається у виробництво, яке розширюється і вимагає від людини ще більшої самовіддачі.
Фромм зазначає, що не було періоду в історії, коли б життєва енергія людини настільки повно переводилася в роботу, як у період первісного накопичення. Протестантизм був релігією праці та самообмеження. Еквівалентом людської цінності в цей час ставав капітал.
Багато істориків і соціологів вважають, що протестантизм став необхідною умовою розвитку капіталізму. Без реформації капіталізм не був би побудований. Країни, захоплені нею – Англія, Німеччина, Голландія – швидко випередили в економічному розвитку католицькі країни, такі, як Іспанія та Італія.
Але протестантський характер ефективний лише в умовах вільної конкуренції та відносно стабільної економіки. В епоху монополій та економічних труднощів працьовитість і самообмеження не гарантує процвітання. Важливішими стають такі риси характеру, як сміливість, гнучкість, авантюризм, уміння ризикувати.
Після поразки в першій світовій війні в Німеччині серед широких мас з’явилося почуття невпевненості в завтрашньому дні. Інфляція в лічені години знищувала мільйонні статки, нажиті десятиліттями наполегливої праці. Етика праці втратила сенс. Однак сформований нею характер не міг перебудуватися за кілька років. Потреба в самоствердженні за допомогою раціональної праці, панування і підпорядкування збереглися. У цю епоху виникає фашизм, як політичний рух і як ідеологія. Остання поширюється саме тому, що пропонує масовому руху символи, які компенсують втрачені цінності. Прагнення до панування знаходить вираження в почутті приналежності до арійської раси. Прагнення до підпорядкування – у культі фюрера, в ідеї обов’язку перед нацією. Вищим покликанням оголошується будівництво “тисячолітнього” рейху, “нового порядку”. Так протестантський авторитарний характер за допомогою нових символів перетворився на авторитаризм фашистського типу.
Ні накопичувальний, ні споживчий характери не потрібні в умовах традиційного сільського господарства. Тому вони не поширені в країнах Азії та Африки. Тут вважається, що якщо в людини є, що поїсти сьогодні, то працювати заради завтрашнього дня – не має сенсу. Точність і передбачливість не суттєві там, де трудова діяльність регулюється кліматичними умовами, де переважає проста фізична праця, не опосередкована технікою.
Соціальний характер має тенденцію відтворюватися за інерцією, навіть втративши свою функціональність. Маси людей повільно адаптуються до нових умов. Перехід від аграрного суспільства до індустріального, від індивідуального підприємництва до централізованої економіки і навпаки, виявляється дуже болючим, потребує часу і добре продуманої стратегії.
По-третє, важливою є інформаційна функція соціального характеру, який містить у собі не тільки емоційно-вольові, а й когнітивні елементи. Вольові устремління спираються на віру і знання. Для феодального лорда віра в Бога була гарантією стабільності та збереження його привілеїв. Він готовий був ризикувати життям заради захисту релігії. У капіталістичному суспільстві інститут приватної власності слугує основою соціального порядку. Тому більшість громадян нетерпимо ставиться до критики приватної власності та комуністичних ідей. Орієнтації характеру спрямовують роботу інтелекту: одна інформація легко сприймається, інша – замовчується, відштовхується, спотворюється. Засвоюються ті ідеї, які підкріплюють наявні вірування та звички. Людина схильна вірити в те, що відповідає її надіям і стереотипам. Коли реальна дійсність перестає відповідати установкам характеру, людина, як правило, не схильна внутрішньо перебудовуватися. Вона частіше відвертається від дійсності і стає сприйнятливою до символів і міфів, які можуть підтримати її вірування, що вже стали ілюзорними. Фашистський міф або міф про соціалізм легко сприймалися масами всупереч реальності саме тому, що відповідали несвідомим прагненням і надіям. Зрозуміло, що ірраціональні ідеології особливо легко виникають за бездіяльності розуму, там, де пригнічується вільна думка.
У суспільстві постійно відбуваються зіткнення, “схрещування” характерів. Деякі з них – міцніють, посилюються, при цьому зростає кількість їхніх носіїв. Інші – слабшають і вироджуються, а їхні носії опускаються “на дно” суспільства. Трапляються “схрещування” і “мутації” типів особистості. У підсумку закріплюються характери внутрішньо стійкі, економічно і політично ефективні. Популярні особистості породжують собі подібних, дають початок новим суспільним рухам і вбудовуються в нові ієрархічні структури.
Теорія соціального характеру добре пояснює роль “людського фактора” в соціальних процесах, пророкує масову поведінку і виявляє посередницькі ланки між економікою та ідеологією, базисом і надбудовою. Водночас зрозуміло, що деякі типи соціального характеру слугують опорою деспотизму або анархії, сприяють духовному руйнуванню особистості. Інші дають поштовх творчим і відродженським рухам.
Колективне несвідоме
Для Фрейда головним об’єктом дослідження було індивідуальне несвідоме. Те, що було подібним у несвідомому багатьох людей, він вважав архаїчною спадщиною наших мавпоподібних предків, яку згодом витіснили вимоги цивілізації. Але, зайнявшись тлумаченням релігії, мистецтва, моралі, науки – цих найцінніших надбань культури – Фройд усвідомив, що, будучи явищами розвиненої свідомості, вони водночас укорінені в несвідомому.
Розробку колективного несвідомого продовжив Юнг. Фромм також широко використовує це поняття. Він показує, що відкриті Фрейдом механізми несвідомого визначають функціонування не тільки індивідуальної психіки, а й масової свідомості. Ці три феномени – колективне несвідоме, ідеологія, масова свідомість, за Фроммом, тісно переплетені, багато в чому навіть тотожні. У них діють одні й ті самі механізми проекції, ідентифікації, раціоналізації, компенсації, реактивні утворення. Ідеологія стоїть при цьому у ворожому ставленні до розуму і совісті. Те, що в індивідуальній свідомості мало б витіснятися як алогічне й аморальне, у колективній свідомості, навпаки, торжествує, утверджується відкрито, зневажає розум. Бажання вбивства, насильства витіснені з цивілізованої свідомості. Але політичні партії, держави закликають своїх членів і громадян вбивати, придушувати, обманювати класових і національних ворогів. Ідеологія відтворює архаїчний тип свідомості. Вона створює “образ ворога”, стверджує, що класові та національні інтереси – вищі за загальнолюдські, проповідує ненависть і насміхається над тими, хто закликає до милосердя та любові.
Уже Юнг став розглядати свідомість і несвідоме як рівноправні та взаємодоповнювальні сфери. Рухаючись у тому самому напрямі, Фромм зазначає, що не тільки несвідоме, а й свідомість може бути асоціальною та аморальною, а також “нещасною”, “рабською”, “хворою” та “ілюзорною”. Свідомість може приховувати істину та ігнорувати справедливість не менш успішно, ніж несвідоме. Водночас Фромм акцентує культурну цінність колективного, особливо, родового несвідомого, що є вільним від політичної та моральної цензури, зосереджує в собі досвід багатьох поколінь, багатство мови, логіки та фантазії. Через несвідоме людина вкорінена в природі, космосі, історії. Несвідоме, за Фроммом, представляє рослину, тварину, соціум і культуру в людині, її минуле і майбутнє. Воно слугує джерелом творчих і деструктивних потягів. Подібно до свідомості, несвідоме містить у собі раціональні та ірраціональні компоненти.
Колективне несвідоме отримує у Фромма навіть вищий статус, ніж суспільна свідомість. Несвідоме є цілісна людина, мінус та її частина, яка відповідає суспільству. Саме тому, що свідомість соціальна, вона не є відображенням суспільного буття. Жодне суспільство не могло б існувати, якби всі його громадяни ясно уявляли собі, як воно влаштоване і функціонує. Приховування правди про суспільство набагато більшою мірою є завданням його інститутів, ніж виявлення істини. “Карта дійсності”, вбудована у свідомість більшості людей, є, за Фроммом, “клоакою ілюзій”, “сумішшю брехні, пристрастей, забобонів, жалюгідних уривків істини”. Свідомість окремої людини відображає лише дуже вузький сектор реальності. Людина звикає думати і відчувати так, як вигідніше і безпечніше. Вона йде на компроміс із совістю не тільки у вчинках, але ще більше – у думках. Істинне знання соціальної реальності, несправедливості, чужих страждань – витісняється, бо воно лягало б на совість тяжким тягарем. Суспільство прагне приховати від громадян свою суть, розставляючи численні загородження на шляху правдивої інформації. Вироблення правильного уявлення про суспільство – справа надзвичайно важка. Прагнення до безпеки та психічного комфорту відводить від страшних і гірких істин. Розуміння багатьох соціальних механізмів виявляється доступним лише тим, хто в них безпосередньо бере участь або фахівцям-соціологам. Часто пересічні громадяни і в жахливому сні не можуть собі уявити того, що відбувається на відстані кварталу від їхнього власного будинку. Через відмінності в розумінні та спрямованості мислення різних соціальних верств у суспільній свідомості виробляється неясна і суперечлива картина соціального життя. При цьому ідеологічна цензура й охоронне відомство в зародку пригнічують публічні дискусії, без яких неможливо виробити загальні ідеї, потрібні для розуміння суспільства.
Фрейд розглядав несвідомі механізми захисту як індивідуально-психологічні. Для Фромма вони, скоріше, кореняться в масовій свідомості. Згідно з Фроммом, цілісність масової свідомості, стійкість ідеологічних комплексів пояснюються не особистісно-значущими цінностями, а зв’язками, що виникають внаслідок взаємодії соціальних груп та інститутів, перетину й зіткнення різних інформаційних потоків. “Упродовж історії, – пише Фромм, – стіл завжди був накритий для небагатьох, і широка більшість не отримувала нічого, окрім недоїдків, які залишалися. Якби більшість повністю усвідомлювала той факт, що її обдурили, могло б виникнути обурення, що загрожує існуючому порядку. Тому думки про реальну будову суспільства повинні були придушуватися”.
Фрейд бачив джерело витіснення в несвідомому страху кастрації. Фромм вважає таким джерелом загрозу ізоляції, яка висить над усяким інакомислячим. Люди не просто підкоряються силі й авторитету, а й мислять так, як того вимагає суспільство. Мислити вільно можуть лише ті, хто здатен терпіти соціальний остракізм. Фрейд вказував на емоційні джерела витіснення. Фромм наголошує на їх нормативно-інституціональному характері. Серед механізмів цензури, що визначають взаємовідносини свідомості та несвідомого, Фромм виокремлює три: мову, логіку та соціальні табу.
Говорячи про мову, Фромм має на увазі сітку понять і категорій, що слугують для осмислення, оцінювання, систематизації життєвого досвіду – як реальних сприйняттів, так і продуктів уяви. Мовні понятійні структури глибоко вкорінені в несвідомому і відображають багатотисячолітню практику. Але оскільки мовна соціалізація відбувається в сім’ї, школі, через засоби масової інформації, то цілком можливо наситити повсякденну мову словами, з яких будується сьогоднішня офіційна модель суспільства, і прибрати з ужитку слова, які в неї не вкладаються. Саме така ситуація зображена в романі Д. Орвелла “1984”. Кількість слів зведено до мінімуму, і всі слова, що означають явища, які не визнавалися і не схвалювалися правлячою партією, вилучено зі словників. Крім того, багатьом словам навмисно надано прямопротилежного змісту: “Відомство оборони” називається “Міністерством миру”, “Відомство поліції” – “Міністерством любові”. У радянській ідеологічній мові було заведено говорити про “виробництво” речей, знань; про те, що “виробляються” торгівля, відпуск ліків, прийом громадян. Можна було б сказати просто “торгуємо”, “відпускаємо”, “приймаємо”, але підбиття цих різнорідних дій під одне невиразне поняття “виробництво” давало змогу їх знеособити, представити як щось, що відбувається механічно, зняти відповідальність із конкретних осіб. Для ідеологічної мови характерна також заміна нейтральних понять – оціночними. Бізнесмен – це “ділок”, робітник – “простий трудівник”, мільйонер – “акула капіталізму”. Для посилення емоційного звучання слів, ідеологізації побуту, використовуються військові терміни: “літературний фронт”, “боротьба за мир”, “ідеологічна диверсія”. Таким чином, мова дає змогу контролювати мислення.
Другий механізм цензури, тісно пов’язаний із першим – логіка. Правила логіки, подібно до правил мови, універсальні й загальнолюдські. Але їх неважко обійти за допомогою софізмів – зовні переконливих, але, по суті, помилкових умовиводів. Софізмами насичена будь-яка ідеологія. Справа ще й у тому, що можуть існувати кілька логік – наприклад, двійкова, трійкова. Формальна логіка – двійкова, а діалектична – трійкова. Узяті абстрактно, вони несумісні, але в реальному мовному спілкуванні кожна доречна і навіть необхідна. У минулому ці логіки мирно співіснували. Але наприкінці XIX-початку ХХ століть у зв’язку з демократизацією культури і вторгненням у політику напівосвічених людей, пропагандистські завдання все частіше почали вирішувати шляхом підміни однієї логіки – іншою, за допомогою софістики. В офіційній марксистській ідеології будь-яку суперечність у висловлюваннях можна було пояснити і виправдати, якщо назвати її “діалектикою”. Держава відмирає через її посилення, мораль пролетаріату є загальнолюдська мораль, мирне співіснування є формою класової боротьби тощо. – усе це істинне, тому що діалектичне, а, точніше, тому, що вигідне ідеологам. Зловживання діалектикою мало місце і в психоаналізі. Тут часто говорили про “амбівалентність” почуттів, стосунків. Наприклад, кожен любить і ненавидить свого батька. Поступово вторгаючись у повсякденне мислення, “діалектика” й “амбівалентність” породжують той розумовий настрій, який Орвелл назвав “двоєдумством”. Двоєдумство призводить до інтелектуальної імпотенції, робить людей нечутливими до абсурду, найнахабнішого обману. Воно взагалі відучує думати, бо виявляється, що за допомогою розуму і логіки взагалі нічого не можна довести, бо істинність судження залежить не від логіки, а від того, хто, де і за яких обставин його висловив. Користування діалектикою вимагає високої культури розуму, а за відсутності такої призводить до стирання відмінностей між істиною і брехнею, добром і злом.
Третій елемент цензури – соціальні табу, тобто заборони, що накладаються на деякі ідеї, почуття, висловлювання. Табуювання характерне для примітивних культур, де забороняється торкатися священних предметів, вимовляти священні імена. Соціологи говорять про табуювання почуттів – наприклад, жалості, любові в бандах підлітків або в армії, де жорстокість слугує еталоном гідної поведінки. В ідеологізованих суспільствах табуюються цілі галузі знання і суспільного життя. Засекречують статистику злочинності, екологічні дані, кадровий склад і фінансування відомств, чисельність партійного апарату, багато важливих подій і документів. На думку Фромма, наші предки повніше усвідомлювали реальність, ніж ми. Ми відмовляємося від знання, яке ускладнює і обтяжує наше життя.
Хоча багато ідей Фромма не оригінальні, його вирізняє велика гнучкість мислення, тонка історична інтуїція, здатність міркувати про найскладніші речі зацікавлено, доступно, на основі багатющої ерудиції. Фромм, на відміну від Фрейда і Юнга, не наполягав на тому, що він – лише психолог. Він органічно поєднав психоаналіз з етикою, антропологією та соціологією. Фромм – напрочуд сучасний. Зустріч із ним завжди стимулює думку і дає заряд оптимізму.
Джерело реферату: psychowwed.narod.ru