Суспільні блага, це такий товар, у якого присутні такі ознаки:
Ознака не виключення – практично неможливо виключити людину з кола споживачів цього блага;
Ознака неконкурентності у споживанні – споживання блага однією людиною не зменшує можливостей споживання його іншою;
Ознака неподільності – благо не можна розкласти на окремі одиниці.
Приклади суспільних благ – дороги, колодязі, громадський порядок, прибирання сміття, захист вітчизни.
Теорія, та, власне, і практика, свідчить, що великі групи не здатні створювати суспільні блага без застосування насильства або інших вибіркових стимулів. За великим рахунком, єдиним виправданням існування держави є створення суспільних благ за рахунок насильницької мобілізації ресурсів. Ми платимо податки, а натомість нам дають дороги, суди, армію, законотворчість, лікарні, бібліотеки тощо.
Держава, яка перестає давати суспільні блага, перестає бути потрібною своєму населенню. Така держава починає спиратися виключно на насильство, яке йде не на створення суспільного блага, а на захист самої держави від власного населення. Цей стан добре описується терміном failed state. Така держава неефективна і неконкурентна на “ринку держав”, і клієнти, тобто, громадяни, компанії та інвестори, які здатні змінити “провайдера”, – роблять це з великим задоволенням.
На саму таку державу чекає сумна доля, бо вмикається неприємний зворотний зв’язок: що більше витрачається грошей на апарат насильства, то менше витрачається на суспільні блага, то більше потрібно витрачати на утримання апарату насильства. Програє не тільки населення, а й бенефіціари держави – владна еліта. Виникає відома ситуація з верхами, які не можуть і низами, які не хочуть.
Залежність стабільності держави від кількості та якості суспільних благ давно “просікли” так звані “західні демократії”. Ні, демократією там і не пахне. Це, швидше, бюрократії. Влада, зосереджена в руках великої кількості чиновників, які навчилися годуватися з великої та дедалі зростаючої кількості суспільних благ, що живляться дедалі зростаючою кількістю податків. Адже що більший оборот у цьому бізнесі, то більше може осісти в кишені у менеджера.
“Західні бюрократії” будують автобани, вкладають гроші в альтернативну енергетику, прикрашають клумбами вулиці міст, плодять безоплатні навчальні заклади, розвивають безоплатну або умовно безоплатну медицину, будують дамби, мости, канали, запускають ракети в космос – загалом забезпечують населенню, ні, не “стабільність”, а “впевненість у завтрашньому дні”, причому не від слова “дно”, а від слова “день”.
Але у суспільних благ є одна серйозна проблема. Вони не потрібні. Вони існують або як штучні утворення, створені бюрократією, або як щось, споживання чого не можна ефективно персоніфікувати. Якщо ти є утримувачем суспільного блага, до якого тебе залучили насильно, то, найімовірніше, ти не маєш потреби конкретно в цьому благу. За ліфт у будинку платять усі порівну, але їздять кожен по своєму. Порівну = несправедливо. Міст у Красноярську взагалі не повинен хвилювати жителя Омська, хоча його фінансують, зокрема, з кишені омича. Дільничному поліцейському зарплату платить чомусь міністерство закордонних справ, а не жителі цієї дільниці, що не тільки несправедливо, бо не дає можливості правильно зіставити зарплату з навантаженням, а й шкідливо. Поліцейський починає працювати не на тих, кого охороняє, а на “систему”.
Що робити? Зрозуміло, потрібно придумувати, як персоніфікувати суспільні блага, як позбутися “природних” монополій, які, так виходить, надаються державою і тому зараховуються до суспільних благ. З дорогами рішення вже знайдено – найпростіше – дорожній збір включається в ціну палива. Складніше, як у Німеччині на вантажному транспорті, машина обладнується приладом обліку “вантаж у дорозі” і рахує тонно-кілометри, з яких вираховується внесок кожного учасника дорожнього руху. Щойно ціна таких приладів разом із ціною обробки цієї інформації стане нижчою, а вона стане нижчою, у світі зникне купа проблем, пов’язаних не тільки з утриманням доріг, а й, наприклад, зі страхуванням. Або, набагато легше вирішиться проблема того, хто має платити за новеньку дорогу в глухому селі. Усі разом або тільки депутат, який побудував її для себе за державний кошт, не маючи жодних на те раціональних підстав, бо в селі тому більше ніхто вже не живе.
Сама по собі ідея персоніфікації суспільних благ є дуже сильною зброєю в боротьбі з корупцією, а поєднана разом із системою прозорого обліку бюджетних видатків здатна винищити системну корупцію на корені.
Практично все, що ми називаємо суспільним благом, можна зробити індивідуально обліковуваним, платним для кожного, але більш вигідним за рахунок зниження податків аж до нуля. Навіщо потрібні податки і апарат з їх вилучення, якщо люди і так платять за все самі або в міру споживання, або, як у випадку з медициною, у вигляді страхових внесків? А якщо немає податків, то, бац, і немає держави. Немає “лідерів нації”, які, як правило, штовхають країну в прірву, немає злодіїв при владі, немає псевдовиборів і псевдодемократії. Немає всієї цієї метушні, створеної лише для того, щоб купка упирів годувалася нашими грошима.
Хороша ідея, але утопічна. У нас залишається, все ще така річ як армія, суди, охорона порядку і законотворчість. Але і тут можна дещо зробити.
Охорона правопорядку може бути приватизована. Коли громада вибирає на якийсь термін собі охоронну фірму з можливих альтернатив і платить їй. Фірма охороняє територію, бореться зі злочинністю. А якщо злочинець втік на територію іншої охоронної фірми, то його спіймає інша фірма за договором із першою. І перша заплатить іншій фірмі за витрачені людино-години. Так само, як авіакомпанії продають на своїх бланках квитки на інших перевізників, можуть чинити й охоронці – кліринг, або, російською, взаємозалік витрачених зусиль, унеможливить для злочинця втечу і, заодно, зробить охоронців безпосередньо зацікавленими в його затриманні. І хабарі та знайомства тут уже не спрацюють.
Суди так само можуть стати приватними судовими корпораціями – третейськими організаціями, яких, як церковну парафію, обирає сам громадянин і сплачує туди внески, щоб потім звертатися до цього суду зі своєю скаргою. Самі ж “корпоративні суди” утримують власним коштом апеляційні органи і, відтак, намагаються справи до апеляції не доводити або ж ухвалювати такі рішення, які не мали б успіху в апеляційній інстанції. Такі “корпоративні” суди стали б спеціалізуватися на різних аспектах активності. Хтось отримував би внески, у більшості випадків, від компаній – був би явно “господарським” судом. Хтось, так би склалося, спеціалізувався на кримінальних справах. Хтось із сімейних і цивільних і так далі.
Законотворчість так само демонополізується за допомогою якомога глибшої федералізації країни. Так, законодавці в кожній громаді або суб’єкті федерації були б локальними монополістами, але вільна міграція людей, ресурсів і капіталу між суб’єктами федерації робила б цю монополію вельми умовною, і закони писали б не для “щоб заборонити”, а для того, щоб люди, ресурси і капітал вибирали свій суб’єкт федерації.
Армія. Тут, як не дивно, є цілих три рішення. Це або утримання армії за рахунок федеральних внесків суб’єктів федерації, або саму армію утримують суб’єкти федерації, і всю країну охороняє не єдине військо, а “військовий альянс”. Або, як це зроблено в Ірані, у країні існує дві (можна й більше) армії, кожна зі своїм фінансуванням. Наявність альтернативної сили не дає її оператору монопольного права на її застосування і гарантує стійкість суспільству.
У нас залишилися ще “суспільні блага”, які не можна врахувати і розписати персонально.