Інформізм

Знаряддя експлуатації

Завжди правлячий клас володів інструментом, який давав йому привілеї і давав змогу експлуатувати решту суспільства. Такий інструмент або ексклюзивний, закріплений правовими нормами ресурс і давав назву суспільному ладу:

• Рабовласництво – Сила
• Феодалізм – Земля
• Капіталізм – Капітал
• Інформізм – Інформація
  

Почнемо з простих речей: Що є основним “знаряддям праці” чиновника? Правильно – документ. А документ – це інформація. У будь-який момент, коли чиновник вимагає від вас якийсь документ, він здійснює свою владу над вами. Будь-який документ, який вам потрібен від чиновника, своєю чергою, так само безоплатно і легко отриманий не буде. Чиновник, який керує корпорацією, також “годується” за допомогою документів. І що цінніший цей папірець, то дорожче за нього з людини здеруть.

Кому треба “відкотити”, щоб став підписаний договір? Хто “пиляє” бюджет? Скільки коштує ліцензія на виробництво алкоголю? А насправді, скільки треба заплатити? Скільки коштує дозвіл про переведення офісу в нежитловий фонд? А про переведення в житловий? А насправді, скільки платять? Ми всі у владі документів і папірців. Від самого народження і до самої смерті. Не можна народитися без папірця і не можна без папірця померти.

Однак, справа не тільки в папірцях. Папірці – лише ілюстрація. Влада над інформацією дає ще й можливість маніпулювати. Чиновнику не подобається чийсь бізнес. Його легко “вбити” одним телефонним дзвінком. А якщо, навпаки, подобається – він його підтримує. Чиновник – господар усіх грошей країни або корпорації. Він вирішує, чи будувати міст через річку, чи відкривати або закривати завод, пускати або не пускати товари через кордон. У його силах задушити будь-якого капіталіста і в його силах піднести також будь-якого.

Просте володіння інформацією, яка вважається комерційною таємницею або приватною справою людини, дає чиновнику безпрецедентні переваги в царині експлуатації суспільства і людей. Зрозуміло, в інтересах правлячого класу посилювати цей інформаційний контроль. Зрозуміло, правлячий клас писатиме дедалі більше законів, спрямованих на таке посилення, і вживатиме дедалі більше заходів. Приводи для вжиття таких заходів можуть бути будь-якими, проте їхній результат однаковий – у руках правлячого класу зосереджується дедалі більше й більше інформації.

Інформація зі сканерів, що “роздягають”, в аеропортах, з камер спостереження, з баз даних клієнтів дисконтних карток, з транзакцій за платіжними картками тощо. Правлячий клас дедалі більше й більше контролює інформацію. Це і ЗМІ, і інтернет – навіть стеження за супутниками на орбіті здійснюється виключно державними структурами.

За допомогою інформації здійснюється управління суспільством. Це і податкова політика, що реалізується через відповідні документи, і пропаганда, і навіть банальний заробіток на підігріванні істерії свинячого грипу, як недавній приклад.

Коли академік Глушков у середині 20-го століття пропонував створити єдину систему оптимального планування та управління на основі Єдиної державної мережі обчислювальних центрів (ЄДСОЦ), він заздалегідь передбачав опір бюрократичного апарату новій системі. Тому автори проєкту постаралися закрити всі можливі лазівки для обходу автоматизованого процесу збору даних. Проєкт передбачав, що “циркуляція економічної інформації поза ЄДСВЦ не допускається”.

Зрозуміло, реалізація проекту була похована бюрократичним апаратом СРСР. Водночас чиновники галузевих міністерств дійшли висновку, що з комп’ютеризації можна отримати користь, не втрачаючи ні крихти своєї влади. Кожне міністерство побудувало власний обчислювальний центр і почало створювати АСУ для своїх внутрішніх потреб. Створюючи спеціалізовані АСУ, галузеві міністерства закладали технічну основу для зміцнення централізованого контролю над підпорядкованими їм промисловими підприємствами. За такої організації справи міністерствам уже не треба було ділитися своєю управлінською інформацією – іншими словами, владою – з будь-якими конкуруючими відомствами.

У СРСР, а зараз у РФ і в Україні вже існує відома у вузьких колах система “Шайба” (згадку про яку ви в мережі навряд чи знайдете), куди стікається вся інформація про людей – їхні номери телефонів і номери телефонів, кому люди телефонують, реквізити акаунтів в інтернеті, номери документів, дати перетину кордонів, майнові оборудки, бакнівські рахунки і т. п. – будь-який запис у будь-якій базі даних рано чи пізно потрапляє в цю систему. Доступ до неї мають силовики і, так, правляча верхівка. Така сама ситуація в будь-якій іншій досить розвиненій країні.

У США існував проєкт “Ешелон”, який вилився зараз у щось більш серйозне і на іншому рівні. За допомогою системи збору інформації та теорії ігор США вже зараз уміють передбачати результати дипломатичних переговорів до їхнього початку і вести переговори так, щоб домогтися потрібного для себе результату. (джерело, переклад )

Поняття “прайвасі” сьогодні, як ніколи, виглядає лицемірно одностороннім. І влада дбатиме про “прайвасі” саме для того, щоб не втрачати контроль над інформацією.

Орвелл писав про Великого Брата? Ось він, приємно познайомитися.

Під цікавим кутом тепер виглядають відомі “нобелівські” премії 2001 р. Джорджа Акерлофа, Кеннета Ерроу (знаменитого своєю монографією про колективний вибір і доказом непрацездатності демократичних виборів, т.зв. парадокс Кондорсе), Майкла Спенса (його роботи з передавання ринкових сигналів), а також роботи Ротшильда і Стігліца (відомого, до речі, своєю жорсткою критикою необмеженого ринку), Міррліса (премія 1996 року) та Вікрі (спростовує ідею вирівнювання різниці в доходах за рахунок податків) тощо, що показали, що в основі будь-якого бізнесу лежить нерівномірний розподіл інформації, і в будь-якій угоді виграє той, хто знає більше.

Засоби утримання контролю

За будь-якого суспільного ладу правлячий клас вживав заходів для розширення володіння своїм знаряддям експлуатації, а також намагався посилювати контроль над цим знаряддям. Можна провести приємні аналогії:

• У рабовласницькому суспільстві питання залучення нових рабів вирішувалося набігами на сусідів.
• У феодальному суспільстві була ера великих географічних відкриттів.
• За капіталізму мала місце промислова революція і роботизація.
• За інформізму – інформатизація.

Ми живемо в інформаційному суспільстві і те, що зараз називають “інформаційними технологіями”, насправді – інструмент, потрібний правлячому класу.

Ніхто б не облягав Трою, ніхто б не посилав Колумба в Америку, ніхто б не платив грошей Томасу Едісону, якби це було не вигідно правлячому класу. Тобто, інформатизація суспільства – розширення сфери впливу правлячого класу. А що є засобом утримання? Зрозуміло, закони і норми права.

Ми всі дбаємо про безпеку і ми всі шануємо право на особисте життя. Суспільна мораль і закон, що їй відповідає, стоять на службі правлячого класу. Тверезомисляча людина завжди помітить, що чесній людині і приховувати-то нічого. Є, щоправда, речі, яких ми соромимося і не хочемо розголошувати.

Прайвасі – табу

Наприклад, речі, пов’язані з сексуальною сферою. Нам не хочеться, щоб наші сусіди спостерігали наше сексуальне життя, і нам не хочеться “світити” деякі наші взаємини з протилежною статтю, особливо ті, які суперечать “офіційній моралі”. Відкинувши забобони й усвідомивши, що всі однаково однакові, кожен дійшов би висновку, що сексуальне життя сусіда не має викликати ажіотаж.

Перенесення тих чи інших речей у розряд табу – найзручніший засіб контролю суспільства. Табуювати найкраще найбільш базові, життєво необхідні речі: їжа, випорожнення, секс. Дихання табуювати складніше, як і серцебиття, зі зрозумілих причин. Хоча і в диханні є табу: наприклад, непристойно позіхати в суспільстві.

У будь-якому разі, “цінність” особистої інформації, що змушує людей бути прихильниками захисту прав на особисте життя, та недопущення передання такої особистої інформації сусідам не мають логічного коріння, а значить, навмисно (або природно, в силу суспільного характеру) підтримуються кимось, хто монополізує своє право на таку інформацію (тобто владою). Тобто, підслуховувати телефонні переговори – погано, а от правлячому класу – можна, нібито з метою забезпечення безпеки.

Разом з тим, іронія полягає в тому, що якщо ми йдемо темним провулком, ми хочемо мати можливість озиратися. Тобто, єдиним способом захистити своє право на особисте життя є вимога права на знання.

Безпека

Безпека – другий “аргумент” правлячого класу. У нас відібрали зброю заради цієї самої безпеки, і люди тепер не можуть захищатися, адже зброя залишилася тільки у правлячого класу. Заради “безпеки” правлячий клас має право на монопольне володіння особистою інформацією громадян.

Заради “безпеки” йде “боротьба з тероризмом”. Прикриваючись міркуваннями про “безпеку”, чиновники слідкують за підприємцями та видають їм ліцензії, розповідаючи всім, що якби вони не слідкували за ними, то ті, з метою особистої наживи, підсипали б синильну кислоту в печиво, щоб надавати йому мигдалевого смаку. Тобто, потенційно виходить, що кожен підприємець – кримінальник без моралі, і готовий вбивати людей, щоб отримати зайву копійку. І ми в це віримо!

Влада робить усе заради безпеки. Питання тільки в тому, заради чиєї безпеки? Коли ми хочемо подбати про безпеку в нашому будинку, то ми робимо що завгодно, але не забезпечуємо конфіденційність особистої інформації. Ми робимо спільні коридори з сусідами і виходить, що сусіди знають про нас більше, ніж як би варто було б. Ми саджаємо в під’їзд консьєржа і втрачаємо можливість приводити в будинок коханця(-цю). Ми представляємося людям, чия довіра нам необхідна. Загалом, ми “розкриваємося”. І будь-яке таке розкриття – звуження своєї власної особистої сфери.

Ідеально безпечна громада – та, в якій стіни прозорі, люди на виду, і кожен про кожного все знає. Але таких громад немає, бо це суперечить цілям правлячого класу. Близькі до такого стану громади, як правило, погано керовані правлячим класом. Згадайте колективізацію 20-х років і розкуркулення. Люди в селах жили саме з “прозорими стінами” і було неможливо надійно монополізувати інформаційний потік цих людей на свою користь.

М’ясні цехи супермаркетів, у буквальному сенсі забезпечують прозорими стінами, щоб було видно, з чого зроблені котлети. Невже це так важко, організувати такий самий громадський контроль за будь-яким виробництвом? Хоча б у вигляді екскурсій для школярів.

Однак, з одного боку, правлячий клас підтримує думку, що рецептура печива і технологія його виробництва – комерційна таємниця, а з іншого, саме з цієї причини, і начебто в інтересах населення, постійно сидить на шиї в підприємця, вимагаючи сплати грошей за ліцензії, “перевірки” чи “сприяння”, та й просто вимагаючи хабарі.

Але, дозвольте, хіба кондитери-конкуренти й так не знають, принципово з чого і як можна зробити печиво? Чи в нас скасували хроматографію та мас-спектрометрію, які дають змогу здійснити реверс-інжиніринг узагалі будь-якого виробленого товару? Чи це так важко – банально “купити” того самого чиновника, який у курсі цієї рецептури?

Ось саме тому, що за інформацією найлегше звернутися до чиновника, і заплатити йому, ніж купувати хроматограф, така система “сертифікації” й існує.
Резюме: Правлячий клас утримує свою владу над інформацією шляхом маніпулювання законами і мораллю, а також шляхом монополізації свого права на інформацію про конкретних людей і процеси.

Роль капіталу

Це не означає, що потрібно відкидати капітал. Просто варто нехтувати його роллю в сучасному суспільстві. Приклад – землевласники за феодалізму і зараз. Так, вони досі залишилися. Щось дає їм переваги в суспільстві, які випливають тільки з факту володіння землею? Ні. Усі переваги виходять із факту оцінки землі, як капіталу. Так і в інформаційному суспільстві факт наявності капіталу (тобто, володіння інформацією) не дає жодних переваг. Треба ще вміти ним з розумом розпоряджатися. Як приклад – подивіться на долі людей, які виграли джек-поти. У них були гроші. Ну і що?

Ще, приміром, людина має інформацію про більш ніж десяток свідомо перспективних інвестиційних проєктів, але через відсутність капіталу це знання не робить її всесильною. Щоправда, варто розуміти, що для реалізації проектів потрібен не капітал, а знання того, де взяти гроші. Потрібні не власне гроші – потрібен інвестор і дохід від інвестицій. Інвестор також, у будь-якому разі, ухвалює рішення, виходячи з інформації, яка є в нього в розпорядженні.

І, до речі, згадайте, чи допоміг капітал Ходорковському. 🙂