Уявіть собі атомну електростанцію. Потрібно вирішити, яким чином розподілити завантаження палива в реакторі. Куди класти яке паливо з яким збагаченням, куди перевантажити частково вигорілі збірки, куди поставити свіжі тощо. При цьому існує стандартний регламент, що описує принципи, за якими це потрібно робити. Регламент – результат праці, знань і багаторічного досвіду великої кількості вчених та інженерів. Але, уявімо, що на атомній станції вирішують, що для того, щоб виробити правильне рішення і врахувати думки всіх, потрібно зібрати “паливний комітет” і послухати, що скажуть транспортники, як їм доцільніше возити збірки, що скажуть економісти щодо вартості, що скажуть бухгалтери з приводу грошей, що скажуть закупівельники з приводу графіка закупівель та утилізатори, щодо того, як і куди утилізувати паливо, що скаже служба персоналу щодо наявності спеціалістів, їхнього графіку відпусток і що скаже санітарна служба щодо запланованих доз…
Так, зрозуміло, всі служби залучені до процесу перевантаження палива. І якщо всіх їх запитувати, то рішення буде очевидним – паливо не перевантажувати, а голос простого інженера, який, єдиний із них, знайомий із регламентом, просто потоне або загубиться під час голосування. Або ще гірше, вони увійдуть у непродуктивні дебати і рішення відкладуть ще на місяць. Саме тому такого не буває на атомних станціях. Але чомусь в інших сферах заведено вважати, що десятеро некомпетентних людей здатні ухвалити більш компетентне рішення, ніж один компетентний (чи, на крайній випадок, реально відповідальний, за своєю посадовою інструкцією), незважаючи на вже наявний досвід, регламенти і знання. А якщо в компетенції себе в цих людей є сумніви, то вони вирішують покликати ще парочку людей, чию компетенцію оцінюватимуть… ті ж самі десять.