Одного разу, в одній центрально-африканській країні, в якій вирувала якась колотнеча, тісно пов’язана з глобальними геополітичними інтересами, було виявлено цікавий феномен. Посольство однієї з нейтральних країн транслювало в ефір короткохвильовим передавачем музику. Причому трансляції музики явно передували якимось новим етапам колотнечі або, навпаки, були предтечею затихання конфлікту. Загалом, явно простежувалася кореляція між військово-політичною обстановкою і музикою.
Зрозуміло, ніщо не транслюється просто так, і найкращі уми в розвідслужбах усіх країн, що впливають на конфлікт, стали копати, в чому справа. Розкопи йшли за трьома напрямками:
- що зашифровано в музиці. Музика була кількох стилів і композиції були часто з одних і тих самих альбомів, але ніколи не йшли підряд;
- у чиїх інтересах працює станція, якщо відомо, що посольство нейтральне, а дипмісія зайнята радше благодійною та гуманітарною діяльністю, а не підтримкою конфлікту;
- хто саме ставить записи;
Зрозуміло, що на останнє запитання відповісти було найлегше. Записи ставила одна дама, ні в яких шпигунських контактах не помічена. Вона займалася тим, що їздила в гарячі точки, з’ясовувала гуманітарну ситуацію й організовувала постачання нужденних, лікування хворих, евакуацію поранених цивільних жертв конфлікту тощо. Дамі було під 70, Вона багато чого бачила в цьому житті і смерті вже не боялася. До того ж місцеві її дуже добре знали, і вона мала такий авторитет, що могла б, якби було потрібно, проїхати крізь найспекотнішу перестрілку на своєму Форді 50-х років випуску, що дивом виївся, і не постраждати тільки тому, що сторони, які воювали, просто припинять вогонь із поваги до неї. Практично кожен солдат або партизан мав родича, якого врятувала ця дама. У неї не було дітей та й не могло бути ще відтоді, як вона пережила “медичні” експерименти в німецькому концтаборі, і тому вона могла присвятити все своє життя улюбленому заняттю.
Але, подумали, шпигунські уми, це ж явно – ідеальна “легенда”. З такою “легендою” легко можна було пояснити її присутність скрізь, де стріляють. А в її біографії, ця африканська заворушка була не першою і явно не останньою. Точно – дуже добре “запечатана” шпигунка. І всі почали під неї копати. Копали як американці, так і наші, так і французи з англійцями і навіть, так, Моссад теж копав.
Сильно старатися в розкопках не доводилося. Бабка явно і не збиралася шифруватися. Або вела дуже тонку подвійну гру. Найцікавіше, що в її електронній пошті часто миготіли листи про якусь цеглу. Причому листи дивні. То цегла втомилася, то нашкодила. Іноді цегла спала цілий день, а іноді ловила птахів у дворі. Зрозуміло, бабулька писала про свого собаку – фокстер’єра, якого назвала Цеглою, дивлячись на його квадратну морду. Але, поки найкращі уми розвідок усіх країн здогадалися, що дама має на увазі собаку, тема розроблялася далі.
І ось одного разу, до бабці зміг втертися в довіру один перспективний розвідник однієї з країн. Він із нею ніби випадково познайомився. Вона стала запрошувати його на чай, познайомила з Цеглою, розповіла про своє життя. Вони потоваришували, і одного разу він із вимушеною радістю погодився допомогти їй у її роботі – не кожному хочеться їхати на старому Форді 1951-го року в нашпиговану мінами й партизанами африканську глибинку, щоб просто дізнатися, скільки мішків рису треба доставити до села після того, як по ньому праскою пройшлася лінія фронту.
У призначений день він приїхав до неї додому. Вона закінчувала збиратися в дорогу і покликала його до себе в квартиру, яка знаходилася на території посольства. Закінчуючи збори, вона взяла CD-плеєр, вставила в нього один із компакт-дисків, що лежали в неї на полиці, запустила музику, а в гніздо навушників вставила дріт, що вів до КВ радіостанції посольства, яка стояла тут же на столі. Клацнула тумблером на радіостанції і виявила, що молодий чоловік, якого вона покликала, стояв у проході і спостерігав за нею з якимось навіть азартом, а не просто цікавістю.
-А.. Не дивуйтеся – сказала дама. – Річ у тім, що в мій Форд нову магнітолу вже не вставиш, а програвач компакт-дисків однаково не працюватиме на вибоїнах. До того ж у цьому пилу, крізь який ми їхатимемо, жодна сучасна електроніка не виживає більше місяця. Я вже так три плеєри викинула. Їхати нам довго. Музика в дорозі не завадить. То я налаштувала радіо у своїй машині на цю хвилю і ставлю музику в дорогу тут, у посольстві. Дуже зручно.
Розвідник, втрачаючи від подиву всю свою обережність, уже в лоб запитав бабку
-А як же ви вибираєте які пісні слухати?
-А ніяк. Я ставлю плеєр на випадковий перебір композицій. Так менше набридає слухати одне й те саме шість годин поспіль. Історія з музикою на тому б і закінчилася, якби не знайшлися ті, кому захотілося б копати далі. А такі знайшлися. Найцікавіше, що копати далі вони зважилися саме тому, що низка розвідслужб припинила опрацювання цього питання. Зрозуміло, глобально, шпигуни були “свої” і “ворожі”. Свої один з одним поділилися знахідкою, а “ворожі” зрозуміли, що “свої” щось знають і, мало того, не протидіють. Отже, музика транслюється явно на користь “своїх”. Копати потрібно далі.
І вони копали. Втертися в довіру до бабки вони не могли. Заважали, так би мовити, культурно-ідеологічні розбіжності. Водночас їм нічого не заважало стежити за бабкою і за людьми, з якими вона підтримує зв’язок. Вони наполегливо стежили за бабкою та її зв’язками, адже вони не були в курсі, чому саме бабка вмикає свою музику.
У цей час хлопці з протилежного табору тихо хихотіли в кулак, радіючи з того, що найкращі сили опонентів зайняті такою нісенітницею.
І, уявіть, опоненти таки накопали. Завжди, якщо довго копати, щось накопаєш. Виявилося, що бабка все-таки отримувала інформацію про те, де і куди їй їхати. Мало того, вона отримувала її до того, як про це ставало відомо широким масам, і, що підозріло, дуже ймовірно, що вона дізнавалася про події ще до того, як вони відбулися. Відстежити хронологічні нюанси було дуже складно. Розорена країна, зв’язків немає. Усі військові операції вимагають конфіденційності, і тому дуже важко зрозуміти, що раніше сталося: війська угруповання “А” захопили якесь село “Б” або бабка виїхала в це село з гуманітаркою. Але незаперечним був факт того, що вона знала про подію явно раніше за всіх оточуючих. Навіть якщо бабка ні до чого, копати варто було тільки тому, що вона володіла дуже цінним джерелом інформації, цінність якого переоцінити важко.
Продовжуючи розробляти гіпотезу про те, що божа кульбаба ставить музику осмислено, і з музикою передається якась інформація, шпигуни вирішили відстежити джерело появи в неї музики. І вони не прогадали. Вона брала музику в одного місцевого генерала, який давав їй нові диски “на послухати” і забирав старі. Загалом, здійснював із нею угоди з обміну, так популярні в 90-ті роки в СРСР, коли люди обмінювалися відеокасетами.
Генерал був би ідеологічно своїм і вийти на нього і розпитати що та як нічого не коштувало, але розвідники були не ликом шиті, і вони припустили, що генерал міг вести якусь гру і був у змові з бабкою, тож просте інтерв’ю не допоможе, а навіть завадить справі. Тому генерала почали “розробляти”. Прослуховування, стеження, все-таке.
Дуже швидко з’ясувалося, звідки вони одне одного знають. Син багатих батьків, генерал здобув гарну європейську освіту, якраз там, де бабця колись викладала. Відтоді вони і були знайомі, і генерал для неї був, практично, єдиною знайомою особою в цій країні, яку мучила кривава бійня. Генерал надавав їй протекцію, кілька разів рятував від арешту – загалом, було зрозуміло, чому вони дружили і можна було б заспокоїтися.
Водночас інша група достовірно встановила, що бабця знає про події не тільки раніше, ніж інші, а й раніше настання самих подій. Уже було зрозуміло, що інших серйозних контактів у бабки, крім генерала, не було, і генерал потрапив під підозру, або, як кажуть, під “ковпак”, зважаючи на його явну співпрацю з ідеологічно пра-а-тивною бабкою.
Вийшовши на контакт із високим рівнем місцевої контррозвідки і продемонструвавши вельми важкі факти, що свідчать проти генерала, розвідники з подивом з’ясували у своїх співрозмовників, що – так, генерал – шпигун, і співрозмовники про це знають. Мало того, всі в курсі того, що генерала одна з протилежних сторін, скажімо, “Б”, вважає “своїм”, водночас генерал просто вів подвійну гру і, користуючись довірою в “Б”, мав доступ до їхньої важливої інформації та працював, насправді, на “А”, де й числився генералом. “Б” не були в курсі подвійної гри генерала і довіряли йому. Тим більше, що він контрольовано зливав їм відомості, які могли бути важливими.
На тлі інформації, що розкрилася, стало зрозуміло, що генерал зливав бабці військові дані (як з боку “А”, так і з боку “Б”) суто по-дружньому, просто допомагаючи їй у її роботі.
Справу було закрито і всіх залишили в спокої.
Комічність історії з музикою і неоднозначність трактувань, здавалося б, фактів, що лежать на поверхні, вражала. Не минуло й місяця від дня “розкриття” всієї схеми, як цю історію разом із вхідними фактами вирішили використати в центрі підготовки розвідників-аналітиків однієї острівної держави. Різноманітність висновків, до яких могли приходити студенти, веселила викладацький склад, а повний розбір деталей історії був хорошим методичним посібником для навчання майбутніх аналітиків.
Зрозуміло, під час прийому абітурієнтів для служби в органах йде ретельний відбір кандидатів. Вони мають бути з родин корінних мешканців цієї острівної держави (тобто, батьки мали народитися на її території). Вони мають бути талановитими в математиці, старанними, шанувати субординацію, не боятися рутинної роботи та інше. Загалом, у нащадків іммігрантів однієї з колишніх великих колоній цієї держави шансів на вступ до школи було завжди більше, ніж у 100% місцевої “золотої” молоді. Шансів-то було більше, але їх до школи не брали через різного роду расові забобони. Брали тільки у виняткових випадках, коли людина була явно талановита.
І виходила цікава картина, коли, скажімо, на 20 учнів у групі завжди знаходилося 2-3 особливо талановитих, і ці особливо талановиті були якраз з іммігрантських сімей. Виходила абсолютно протилежна картина, яка рвала шаблон і ці “расово неповноцінні” хлопці піднімали репутацію всієї своєї нації загалом, що згодом позначилося на підвищеному попиті представників цієї нації в ІТ індустрії. А чутка про таланти смаглявих нащадків вихідців із теплих країв вийшла за межі школи якраз після історії з музикою, яка, як ви зрозуміли, мала продовження.
А продовження полягало в тому, що першокурсникам-аналітикам, як я описав вище, дали як навчальне завдання нашу музичну історію. І тут один, ага, талановитий, але смаглявий студент, звернув увагу на два цікавих факти:
1) генерал носив ім’я, яке було більш характерне для тієї ж нації, до якої і належав студент, і 2) певна особливість його поведінки.
Власне, на ім’я генерала ніхто не звертав уваги. Для європейців воно звучало такою самою абракадаброю, як і всі імена африканців, і європейці, читаючи доповіді, уявляли його собі таким-собі негром з еполетами, як на зображенні, а смагляві генії вважали такі імена для африканців самозрозумілими, бо вони пам’ятали історію свого народу, як і пам’ятали те, що їхні колишні поневолювачі масово перевозили їхніх побратимів з однієї колонії в іншу, коли дізналися, що в нових африканських колоніях негри працювати чи думати не вміли зовсім, і відповідно майбутні смагляві аналітики одразу малювали генерала дещо по іншому.
Смагляві переселенці, приїхавши до Африки, там добре влаштувалися, відрізняючись на краще від місцевого населення своєю працьовитістю, кмітливістю і ближчим становищем до колонізаторів, і швидко зайняли соціальну нішу торговців, крамарів, бізнесменів, перекупників і лихварів. Додамо сюди чуже місцевому населенню віросповідання, маніакальне, що характерно для будь-якої діаспори, зберігання незрозумілих місцевим звичаїв далекої батьківщини, і стане зрозуміло, що геноцид, який вибухнув згодом в одній з африканських країн, під гаслами бий А – рятуй Б, щодо них був цілком очікуваним.
І якщо європейців якось бентежив той факт, що якась мавпа афроамериканець навчався на Заході та походив із багатої сім’ї, то вони, з огляду на політкоректність, своїх сумнівів нікому не висловлювали, а в смаглявих геніїв, як і в розвідників “у полі”, це не викликало жодного когнітивного дисонансу, зважаючи на повсякденність і поширеність факту масового переселення. Загалом, інформаційний обмін не відбувався тільки тому, що одні не сильно ніяковіли, а інші вважали це само собою зрозумілим.
Так, так от, наш талановитий майбутній аналітик, перегортаючи електронне листування бабці з генералом, звернув увагу на те, на що звернув би увагу будь-який його одноплемінник з історичної батьківщини, якби мав шанс. Генерал іноді підкидав бабусі їжу у вигляді того, що ми б назвали сухий пайок, і відгукувався про якість продуктів, згадуючи, що консерви їсти можна – він їх сам регулярно їсть, і якість у них хороша.
Проблема була в тому, що консерви були м’ясні. А саме, тушонка, якою рясно забезпечувалися урядові війська нашої африканської країни і яку для них поставляли ідеологічні друзі. Для армії в розореній війною країні це була підмога, а для постачальника – хороший спосіб красиво позбутися прострочених стратегічних резервів. Ні, справа була не в походженні тушонки, а в тому, що, по-ідеї, звичаї народу, до якого належав генерал і про які знав наш смаглявий аналітик, не дозволяли їсти м’ясо, а особливо м’ясо великої рогатої худоби.
Звичайно, можна було припустити, з одного боку, що генерал родом із забезпеченої світської сім’ї, де всі ці звичаї мали на увазі, але з іншого боку, так само потрібно брати до уваги, що життя діаспори, як правило, відрізняється дотриманням традицій. Загалом, потрібно було знайомитися з сім’єю.
Наш студент, роздрукував email, підійшов до свого керівника і показав, що він знайшов. У мозку в керівника, який звик до стейків із кров’ю, а не до рису з авокадо, сформувалося щось на кшталт “генерал – шпигун, що й так відомо, молодець студент, відкопав, нехай копає далі”. Водночас студент просив сприяння керівника в розслідуванні деталей сімейного життя генерала. У студентів у школі виховували свободу думки, незашореність і креативність, тому керівник, ніби знаючи всю історію з бабкою цілком, відповів: “валяй, у тебе – повноваження”.
Загалом, студент сформував завдання резиденту і через два тижні отримав відповідь, що сім’ї, з якої нібито походить генерал, не існує взагалі. Що його рівень і стиль життя підтримується ким завгодно, але не багатими батьками. І що про це досі не було відомо нікому, бо нікому досі просто не спадало на думку перевіряти родичів генерала.
Виходило, що генерал, таки так – шпигун, але тепер уже зовсім не було зрозуміло, на кого він працює.
Але якщо виявилося, що генерал – м’ясоїд і ніякої заможної сім’ї в нього немає, то виникало три запитання: а) Судячи із зовнішнього вигляду та імені, генерал вочевидь був не негр, а належав до народу переселенців. Хто ж він насправді і чому їсть м’ясо, б) На кого він працює і в) Чи пов’язаний його бенефіціар із дієтою генерала?
Аналітичному департаменту не становило труднощів обчислити, на кого він працює, просто зіставивши його активність, результати його активності, незалежно від того, під яким соусом вона подавалася, і обчислити бенефіціарів цієї активності. Тобто, кажучи простою мовою – кому вигідна його діяльність.
І тут аналітиків, як студентів, так і досвідчених професіоналів чекав великий облом. Не існувало жодної значущої кореляції між діяльністю генерала і вигодою для якогось з учасників конфлікту. Чи то генерал був не настільки розумний, у що не вірилося, зважаючи на ауру інтелектуальної еліти для представників цього народу. Чи то він вів узагалі якусь свою гру, намагаючись утриматися в тому становищі, в якому він опинився. Адже, якщо війна закінчиться, то йому і робити буде нічого та й злити його можуть, як непотрібний актив. Чи то йому хтось заважав і його активність зводилася не до допомоги одній зі сторін конфлікту, а, навпаки, до затягування цього конфлікту.
Але головне, що знайшли аналітики, так це те, що генерал все-таки повідомляв учасникам конфлікту інформацію, важливу для них. Тобто, так чи інакше одна зі сторін конфлікту дізнавалася те, що знав генерал, і робила відповідні попереджувальні дії. Коли інформація надходила “своїм” – усе було зрозуміло. Він просто повідомляв офіційними каналами. А от, коли інформація надходила до одних із “чужих”, то відстежити спосіб передачі не вдавалося. І тоді виникало четверте питання: як генерал передавав інформацію?
Відповідь лежала на поверхні. Єдиним інформаційним потоком, що виходив із генерала, в абстрактному розумінні терміна, були ті самі компакт-диски, якими він постачав нашу даму-благодійницю. Отже, повідомлення “кодувалися” в музиці, що передавалася, і бабка, ймовірно, була з генералом заодно. Ось саме такий рапорт отримав наставник студентів-аналітиків і знову посміхнувся. Знаючи, що треки програвалися у випадковому порядку, але бажаючи попрактикувати студентів, він знову дав добро на копання в цьому напрямку.
Але студенти, деякі з яких, як ми пам’ятаємо, були вельми обдарованими, взагалі на треки не звертали уваги. Їм було важливо, що саме виходило від генерала, а не що саме програвалося по радіо. І що вони зробили, то це просто виписали в стовпчик за датами альбоми, які генерал передавав “матері Терезі”, а в іншій – факти з військової хроніки. Виявилося, що стиль музики значення мав тільки в тому розрізі, що така музика, за профілем, мала подобатися нашій літній дамі. А їй подобалася вельми різноманітна музика, але, звісно, не Хіп-хоп чи Брітні Спірз. Виявилося, що не мали значення виконавці, не мала значення кількість доріжок на диску. Мав значення рік випуску альбому. І кореляція була не те що явною, а 100%. Повідомлення, які передавав генерал на користь однієї зі сторін, просто кодувалися двома останніми цифрами року випуску альбому. Код передачі був ковзним, явно не детермінованим, і без комп’ютерів вирішити це завдання було неможливо. А з комп’ютерами тільки це завдання і вирішували. Цифри комп’ютерам зрозуміліші, ніж стилі музики.
Вийшло, що сторін у конфлікті було п’ять. Якщо кожній зі сторін присвоїти довільний номер, що змінюється від повідомлення до повідомлення за певним законом, повідомити, щоб сторона-адресат не звертала уваги на музику з років, у яких цього номера немає, як позначення десятиліття, і сказати, що остання цифра дати альбому позначає, за окремим кодом, сторону – джерело загрози, то можна легко пускати у відкритий ефір сигнали на кшталт “А, остерігайтеся Б” або “Увага, А. Б – відступають”. З огляду на те, що сторін у конфлікті було 5, а цифр у розпорядженні генерала – 10, то повідомлення можна було робити вельми незрозумілими для решти учасників і щоб вони справді не звертали на не адресні повідомлення уваги. Зрештою бабця їздить не тільки тоді, коли генералу потрібно щось передати. Наприклад, якщо бабця ставила в програвач якийсь альбом 64-го року, то сторона, у якої “6” – очікувана ознака адреси (а чекає вона зараз, скажімо, “6” чи “1”), могла легко прочитати в цифрі “4” потрібну їй інформацію.
Генерал точно контролював аудіотеку старенької, ніколи не даруючи їй диски, а тільки обмінюючи одні на інші. Старенька виявилася зовсім ні до чого. Просто генерал користувався нею, як носієм інформації, з’ясувавши одного разу, що це – саме вона, хто ставить музику на трансляцію короткохвильовим передавачем і що саме її він завдяки щасливому випадку мав честь знати.
Історія з музикою начебто, як закінчилася і все стало на свої місця. Залишилися, зрозуміло, питання, на які потрібно було шукати відповіді, і залишилося перевірити висновки аналітиків, а заодно забезпечити резидента зручним інструментом розвідки.
Коли висновки, зроблені аналітиками, передали резиденту, перше, що він висловив у відповідь, був сумнів у психічному здоров’ї аналітиків, які нічого, окрім своїх комп’ютерів, не бачили і пилюки африканської в цій савані не ковтали. Які на<пііп> альбоми, якщо польові командири ні<пііп>, крім <пііп> тамтаму у своєму <пііп> житті не чули, <пііп>.
Відповідно, стало зрозуміло, що адресатами повідомлень були не військові в <пііп> савані, а більш освічені резиденти інших країн, які так чи інакше “вболівали” за “свою команду”. Але тут теж вийшла нестиковка. Генерал із нашим резидентом у контакт не вступав, і наш резидент нічого ні про які <пііп> коди не чув. Але, при цьому, повідомлення від генерала отримували всі, зокрема й “наші”.
За кілька тижнів спільної роботи резидента на місці аналітиків у штабі з’ясувалося, сюрприз-сюрприз, що, окрім розвідки, у кожної секретної служби, яка себе поважає, є і контр-розвідка, і військова розвідка, і ще якась розвідка. Загалом, розслабитися вони один одному не дають, інформація в HQ надходить різними каналами, а про існування один одного резиденти різних сторін не знають. Так от, у військової розвідки, точніше у її резидента, вже давно значився надійний інформатор під кодовим ім’ям “Сіпай”, чиї повідомлення за змістом збігалися з “Ранковою поштою” генерала, а інтерв’ю з резидентом контр-розвідки показало, що “Сіпай” і є той самий генерал. Відповідно, контррозвідник і повідомляв “нашим” бойовикам те, що дізнавався з “музики за заявками”, яку транслював КВ передавач пенсіонерки.
Цікавим був момент знайомства першого резидента з другим – контррозвідником. Перший, не довго думаючи, залишив дип.місію, співробітником якої він значився, сів на свій Ленд-Ровер і поїхав сам до польових командирів. По-ідеї, білій людині не варто було так чинити, але тут на кону була професійна честь, і він не думав про такі дрібниці, як небезпека позбутися машини або гаманця. Приїхавши на фронт, він зустрівся з командиром і запитав його в лоб, звідки вони дізналися те-то і те-то. На що вони сказали, що отримують відомості від одного “нашого” у штабі офіційної армії – тобто, від противника напряму. Здивувавшись музичній ерудиції польового командира, але не уточнивши, в який саме спосіб він отримує інформацію (ну, щоб зовсім не зганьбитися), він просто акуратно, так, щоб це було схоже на жарт, перепитав, чи не є настільки спритне джерело представником тієї рідкісної немісцевої національності, відомої в Африці якраз своєю спритністю і хитромудрістю.
У відповідь польовий командир відповів щось, що можна перекласти, як “у жодному разі, я цим пархатим тварюкам не вірю, вони їдять немовлят. Тож відомості ми отримуємо від нашого, кольору антрациту, джерела, яке хоч і штабний щур, але він у штабі майже не з’являється, дуже багато часу проводить “у полі”, роз’їжджаючи фронтом і бачить багато що на власні очі, і, до речі, ось сьогодні повинен заїхати – має що повідомити, тож – вали, бо він боїться засвітитися”.
Першому резиденту залишалося тільки від’їхати подалі від розташування військ і просто чекати на узбіччі, на кшталт лагодження машини, але відстежуючи, хто куди їде. Прямої загрози його життю не було. Ніхто не хотів би під час війни дати одній дуже сильній країні привід для відкритого вторгнення, але стукнути по голові і пограбувати могли запросто.
І, звісно, він дочекався кількох джипів з розпізнавальними знаками офіційної армії країни, які їхали в напрямку розташування – так-так, начебто ворожого угруповання. Мабуть, подивитися на лінію фронту або її ерзац. Він уже було приготувався з-за плеча і ненароком вдивлятися в обличчя людей у машинах, як конвой зупинився сам, із другої машини вийшов офіцер і дуже гарною англійською запитав резидента, що, мовляв, трапилося.
Резидент уже майже відкрив рот, щоб відповісти, але тут почув, як з офіцерського джипа грає радіо. FM радіостанцій тут не було. Постачальником музики була тільки одна людина в країні. Резидент пояснив офіцеру причину “поломки”, сказав, що вже все підпорядкував і збирався завестися і їхати. Вони розпрощалися, а вже наступного дня в столиці острівної держави лежав рапорт резидента з описом особи інформатора.
Як підсумок, обох: як розвідника так і контр-розвідника відкликали з Африки. Вони явно засвітилися, до того ж навіть не ворогам, а “конкуруючій конторі”, що, за їхніми поняттями, ще гірше, оскільки якщо станеться провал резидента, то вже не будеш знати, хто здав: свої чи чужі.
Водночас із вирішенням одного завдання і з’ясуванням, як і кому передавали розвід.інформацію, залишилися питання про те, хто такий генерал і на кого він працює. Також виникли нові питання: як продовжити інформування “своїх” за відсутності резидента і чи варто взагалі таке інформування продовжувати, не відаючи мотивів генерала.
Існує чи то закон, чи то природний наслідок людських стосунків, згідно з яким найбільше сварки і скандалів можна очікувати у спілкуванні близьких один одному людей. Їм завжди є що ділити. У тій країні, про яку йдеться, жоден нотаріус ніколи ні за які гроші не брав участі в угодах між родичами. Чужі одне одному люди підписали контракт? Будь ласка. Свої? Ні. У цьому була якась життєва мудрість. Водночас місцевому населенню доводилося викручуватися, щоб правильно оформити, наприклад, дарчу.
Такий закон поширюється і на політику. Якщо якісь дві нації пов’язані чимось спільним у минулому, то вони з’ясовуватимуть між собою стосунки з більшим захватом, аніж навіть із колишнім заклятим ворогом. Прикладів тому достатньо по всьому світу. Про це були в курсі і в розвід.управлінні, де працював згаданий вище талановитий, але смаглявий аналітик.
А аналітик цей, склавши 2+2, просто дійшов висновку, що генерал – не етнічний переселенець, а “засланий козачок”, що належить до сусідньої – спорідненої нації. Цю націю з нацією переселенців об’єднувала приналежність у минулі часи до однієї великої імперії, і вони тепер усім народом гралися одна з одною у гру “у кого довше”. Здебільшого суть конфліктів зводилася до перерозподілу спірних територій, що залишилися у спадок після відходу метрополії, і практично не торкалася релігії, але в цій розповіді ми поіменуємо обидві нації, як “м’ясоїди” і “вегетаріанці”, щоб було зрозуміло, про кого йдеться. Хоча, наголошу ще раз, особливості меню не становили суть конфлікту і, в реальному житті, можливо, йшлося не саме про звичку їсти чи не їсти м’ясо, а просто про особливості меню та релігійні табу на меню.
Політично коректне керівництво розвідки з самого початку відкинуло цей здогад через те, що він виходив з вуст людини, явно небайдужої до міжнаціональних стосунків між “м’ясоїдами” і “вегетаріанцями”. Але аналітик розумів, як ніхто інший, що бути дуже схожим, але не відповідати звичаям може тільки представник “вічного сусіда”. А керівництво відповідало йому: “Ок, припустимо, що всі представники “м’ясоїдів” – злоблива сволота і на кожному кроці від них варто чекати підстави. Але це ніяк не пояснює мотивів участі країни м’ясоїдів у конфлікті. Мотивів-то немає.
І аналітик пішов “добувати мотиви”, хоча всередині, серцем, він був упевнений у своїй правоті. “Хто ж іще, як не ці падлюки”. Як уже було зрозуміло, генерал-шпигун своїми діями не приводив до успіху жодну зі сторін конфлікту, а, навпаки, всіляко його затягував, зливаючи постійно одним противникам інформацію про інших.
Польові розвідники дуже швидко визначили для себе головний мотив “Сіпая” – участь в організації поставок зброї, відмивання грошей, розпил військового бюджету й узагалі, цей статус йому не заважав жити. Це вписувалося в наявну картину, а всі прикрі розбіжності теорії з практикою, як от явні дірки в легенді, вони списували на недостатньо якісне опрацювання інформації і сподівалися, що все само якось устаканиться. Тим паче, що дірки бачили в метрополії, а жива людина була тут під боком і, до речі, пригощала часом не тільки інформацією, а й джином. А джин був нібито дуже корисний у цих краях, як профілактика всякої тропічної зарази. У всякому разі, вживання джина можна було виправдати медичними цілями, що робило його зручним чоловічим напоєм.
Але наш смаглявий аналітик був далекий, по молодості, від глибинного розуміння терміна “корупція”, не вживав алкоголю і тому шукав менш очевидні й глибші мотиви. Для нього все було кристально зрозуміло, але з іншого боку. Зруйнована війною економіка африканської країни не працювала. Тобто, було щось, що ця країна виробляла до війни, що чимось заважало жити якійсь іншій країні. Таким чином, ця інша країна мала бути зацікавлена в продовженні війни, щоб це “щось” не вироблялося і не викидалося на світовий ринок.
Швидко піднявши статистику статей ВВП за роками, аналітик побачив, що в цій країні видобували дуже рідкісний, але дуже важливий для сучасної індустрії мінерал. Настільки важливий, що якби його в природі не було, то світова цивілізація застрягла б десь у 50-х роках ХХ століття. Практично, той, хто мав монополію на цей ресурс, контролював, якоюсь мірою, все – від сучасного озброєння до Інтернету.
Власне, вся колотнеча в цій країні була, насправді, саме через цей ресурс, а не через “ідеали демократії”, і коли аналітик показав своєму шефові свої викладки, то шеф, подумав про себе щось на кшталт “Так, капітан Очевидність”, а вголос похвалив курсанта і розповів йому історію про те, як усе починалося, до чого призвело і які цілі у їхньої країни в цьому конфлікті. Також він пояснив курсанту, що йому подобаються його аналітичні здібності, але річ у тім, що за таких розкладів, війну треба закінчувати якнайшвидше, бо відсутність на ринку серйозних запасів цього ресурсу набагато гірша, ніж монополія на цей ресурс у якоїсь зі сторін. Що вже світова економіка відчуває голод щодо цього ресурсу і слава Богу, що його використовують як легуючу добавку, а не як основний мінерал, а потреби окремо взятої країни такі, що одного суховантажу зі збагаченою рудою вистачає років на 10.
Курсант-аналітик, як завжди буває серед співрозмовників, почув не те, що хотів сказати генерал, а слово “суховантаж”. Він же – аналітик. І вже за п’ять хвилин на моніторі його комп’ютера була інформація про те, що останній суховантаж із рудою відплив від берегів Африки… якраз до країни “сволотів-м’ясоїдів”.
Тут у нього в голові вишикувався мотив: “М’ясоїди чекають, доки закінчаться світові запаси і будуть спекулювати ресурсом, на тлі війни в Африці”. Тільки от для чого потрібно було “м’ясоїдам” організовувати постачання цього ресурсу собі, якщо вони, м’яко кажучи, не брали участі в бізнесі високих технологій, де цей ресурс був необхідний.
Так чи інакше, але рапорт про можливий мотив участі “м’ясоїдів” у конфлікті відправили на email керівникові, хоча історія стала ще загадковішою й незрозумілішою: “навіщо треба було відправляти через океан корабель із вельми непростою рудою туди, де ця руда не потрібна, ще до того, як розпочалася війна, і про ідею спекуляції ніхто й не міг думати”.
А бабуся-божа кульбаба, вкотре відкрила футляр, дістала з нього свіжий компакт-диск, вставила його в плеєр і клацнула рубильником на КВ радіостанції свого посольства. Сьогодні вона збиралася відвезти рис в одне з сіл.
Якщо підійти до ідеї телепорту з практичного, інженерного погляду, то йдеться про миттєве переміщення об’єкта у віддалене від вихідного місце без істотних витрат енергії.
Зрозуміло, коли йдеться про переміщення об’єкта, швидкість має значення. Інерцію, ЗТВ і СТО ніхто не відміняв, і енергія, необхідна тільки для розгону об’єкта, навіть якщо і припустити наявність її джерела, повинна моментально руйнувати транспортований зразок.
З практичного погляду більш імовірно, що мова може йти не про переміщення об’єкта, а про створення його копії. Тут теоретично все гаразд. Зі світловою швидкістю передається якась інформація про об’єкт, на основі якої він відтворюється в новому місці. Витрати енергії на створення копії з нічого обчислюються досить легко, виходячи з відомої формули E=mc2. Формулою, що не вселяє оптимізму. Де ж стільки енергії візьмеш у “точці прийому”?
Однак, якщо припустити, що в точці приймання є якась маса, якою можна пожертвувати, то закони збереження не порушаться, якщо цю масу перетворять на копію об’єкта, який транслюють. Тобто йдеться про те, щоб узяти 9 грамів лайна й отримати з них 9-грамову кулю, яка є копією тієї, яку транслювали.
Виходить, що речовину в точці прийому слід “розібрати на запчастини” і зібрати з неї цільовий об’єкт. Тут же стало зрозумілим, що передавати “миттєво” всю інформацію про розташування і вигляд кожного атома у вихідному екземплярі, не видається реальним. Але вчені не такі дурні, щоб їх зупинила ця “незначна” обставина і вони, просто розбивши не речовину, а завдання на запчастини, зосередилися на телепортації (або створенні копії) одного єдиного атома.
Тут на вчених чекав ще один хутровий звір. З одного боку, роздовбати атом на нуклони хоч і важко, але можна, але утримати їх від розльоту, та ще й зібрати назад щось вартісне вже неймовірно. Другий початок термодинаміки забороняє такі речі, як мінімум. З іншого боку вчені подумали, що для того, щоб зі шматка сукна зробити костюм, сукно на нитки ніхто не розбирає, а з нього просто відрізають потрібний шматок викрійки, викидаючи клапті на смітник.
Тобто, завдання телепортації одного атома звелося до завдання “відрізати зайве” від іншого атома. Це вже було більш реальним. Залишилося зрозуміти, як саме передати в ядро-жертву інформацію про те, що від нього варто “відрізати”. Також потрібно було зрозуміти, де взяти енергію на це саме відрізання.
З другим пунктом фізики вирішили поки що не морочитися, а зосередитися на телепортації атомів, легших за залізо. Тоді ядро-жертва має бути ще важчим за залізо, а енергія зв’язку осколків виходила більшою за енергію зв’язку вихідного ядра, отже, під час відрізання зайвого зовнішнє джерело енергії не було потрібне.
Все б закінчилося такими теоретичними викладеннями і теоретичними ж статтями в наукових журналах, якби не довелося шукати пояснення одному неприємному ефекту. Річ у тім, що в одній із лабораторій під час експериментів з обстрілом фемптосекундним лазером контрольних мішеней, на стінках свинцевої камери, усередині якої проводили експерименти, наводили радіоактивність, якій, в принципі, нізвідки було взятися.
Вірніше, радіація могла взятися. Сама свинцева камера була лише зовнішнім захистом експериментальної установки, в якій досліджували реакції термоядерного синтезу, “підпалюючи” лазером дейтерієво-тритієві мішені в оболонці із золота. Розмір мішені був діаметром близько 1 мм, і ідея експерименту полягала в тому, щоб миттєво нагріти золоту оболонку з усіх боків синхронним надкоротким імпульсом великої кількості надпотужних лазерів, викликати імплозію мішені з одночасним її нагріванням, що підтримується серією наступних імпульсів, і домогтися синтезу ядер мішені. Синтезу домагалися. Не настільки, звісно, добре, щоб із цього робити електростанцію. У результаті реакції утворювався гелій і нейтрони, які вловлювалися першим шаром захисту – борованим поліетиленом. Друга оболонка була сталевою, з нержавіючої сталі і була призначена для створення й утримання вакууму. А зовнішня свинцева оболонка захищала від гамма-квантів і можливої наведеної активності від нейтронного захисту, що виникає під час випромінювання потоку нейтронів.
Сам факт наведення радіоактивності на зовнішню свинцеву оболонку виявили випадково, коли утилізували одну з експериментальних установок і її запчастини, згідно з формальною процедурою, перевірили на радіоактивність. Її виявили. Вона не була великою. Але, на щастя “всього прогресивного людства”, менеджер з утилізації, мабуть від неробства, виявився моторошним занудою і пустив справу офіційним шляхом. Якщо є радіоактивність – потрібно визначити джерело її виникнення.
Для вчених це означало ще один безглуздий звіт із вигадуванням причин наведення абсолютно незначної активності на свинцеву коробку, а причини були очевидними – слабкий або пошкоджений нейтронний захист, і вони відбрикувалися від менеджера, як могли, доти, доки справа не дійшла до зав. лабораторії. Завідувач, людина “від науки”, навчений досвідом фізик, знав, що випадковостей не буває і, прочитавши доповідну від менеджера з утилізації, просто взяв лічильник Гейгера із сусіднього відділу, пішов і проміряв активність на всіх (а їх було чотири) експериментальних камерах. Вона була. Невелика, але від фону відрізнялася. Мало того, вона була тим більшою, чим довше працювала камера на експериментальній установці. Виходило, що нейтрони якось просочувалися через нейтронний захист, а не повинні були. Мало того, нейтрони активували свинець, а отже, їх було дуже багато, надзвичайно багато, а отже, це означає, більш ніж очевидний успіх лазерного підпалу термоядерної реакції.
Відчуваючи нутром солодку здобич і Нобелівку, що маячила на горизонті, зав. лаб дав вказівку виявити джерело активності в мішені. Тут явно йшла якась ядерна реакція, викликана опроміненням мішені всередині камери високоенергетичним лазерним імпульсом. Найімовірніше, обстріл мішені викликав несподівано великий потік нейтронів, настільки великий, що він пробивав захист і міг активувати свинець. Як часто буває, перше-ліпше пояснення явища знайшло моментальне підтвердження. Щоправда з одним великим “але”. Потік нейтронів реєстрували, але нейтрони з’являлися через мілісекунди після обстрілу і продовжували випускатися деякий час, а тривалість лазерних імпульсів обчислювалася фемптосекундами.
Тоді ще один детектор нейтронів зробили а) спрямованим, екранувавши з одного боку і б) помістили всередині вакуумної камери, відразу за поліетиленовим захистом. Виявилося, що нейтрони термоядерної реакції через поліетилен не проходять, а народжуються безпосередньо в матеріалі свинцевої оболонки камери. Виходило ще гірше. Нейтронам там взятися нізвідки і “зайвими” нейтрони не бувають. З іншого боку, ставала зрозумілою наведена активність. Вона виникала тому, що народжувалися нейтрони, а не тому що поглиналися. І, виходило, що мимоволі було відкрито реакцію поділу свинцю, та ще й з виходом нейтронів. Щоб переконатися в тому, що це – саме поділ, слід було з’ясувати хімічний склад оболонки камери. Тож, залишалося одне. Розчинити нафіг у кислоті свинцеву камеру і з’ясувати її хімічний склад, діставши з розчину ізотопи, що “світяться”.
Дістали. Спантеличилися. По-перше, у свинці знайшли золото. По-друге, дейтерій із тритієм. Тут же було висунуто гіпотезу, що матеріал мішені якось тунелював крізь нейтронний захист і сталевий кожух і осідав у свинці. Однак, виявилося, що золота і тритію у свинці було набагато більше, ніж матеріалу мішеней, а сам матеріал мішеней після розстрілу так чи інакше осідав на стінках вакуумної камери. По-друге, зрозуміли, звідки нейтрони, просто уявивши собі можливу реакцію ділення свинцю таким чином, щоб одним з осколків було золото. Другим осколком виходив літій-11, який і випромінював нейтрони, розпадаючись спочатку до літію-8, а потім або за рахунок альфа-розпаду, перетворювався на бета-активний тритій, або за рахунок бета-розпаду – на гелій-7, який так само швидко розпадається на альфа-частинку і дейтерій. Бета-активність осколків і реєструвалася лічильником Гейгера.
Сіли писати статтю про трансмутацію елементів і відкритий ефект. Зав. лаб, при цьому, розумів, що новини виглядають занадто сенсаційно. Пахло алхімією, псевдонаукою, історією, подібною до історії з холодним ядерним синтезом, безпричинним розподілом стійкого, “двічі магічного” свинцю тощо. Його терзали сумніви. Такого просто не може бути. Як часто буває в таких випадках, відкриття вирішили тихо “закрити”, списавши наявність у матеріалі оболонки золота і дейтерію з тритієм – деякою неврахованою дифузією (не пояснюючи при цьому серйозні домішки золота, що обчислюються десятками грамів), надлишок нейтронів та їхнє просочування крізь захист – дефектами установки з висновком про необхідність організації ще одного шару захисту, і на тому й заспокоїлися. Краще “закрити” відкриття, ніж зганьбитися. До того ж, гроші на дослідження було виділено зовсім за іншою тематикою і був потрібен цілком конкретний звіт, а не неймовірні відкриття. Ніхто нічого не опублікував і про виявлений ефект забули на кілька років, аж поки одного разу…
Одному з учасників тієї роботи на очі не потрапила стаття про теоретичну можливість телепорту атомів речовини.
Мушу відразу сказати, що все це, зрозуміло, вигадки. Усі збіги з дослідженнями або подіями, що реально проводилися, – чиста випадковість. Тим паче, що прочитавши текст до кінця, ви зрозумієте, що тема настільки глибоко прикрита опалим листям і ганчір’ям, що навіть саме визнання можливості невипадковості оповіді, дасть привід думати, що все – таки-так. Поки я дотримуюся розпливчастого стилю, мене не посадять або не пристрелять. А людина, від якої я все дізнався, загинула і я не створюю жодних проблем, пов’язаних із витоком чогось там. Тим більше, що витікати начебто ж і нічому. Якщо я якось неправильно передаю суть фізики, не засуджуйте. Я не брав участі і взагалі все вигадав.
Так, так от, прочитавши і зіставивши свої досліди з теоретичними викладками, хлопці вирішили перевірити нову гіпотезу і просто замінили матеріал мішені. Водночас, щоб продовжувати бути “типу в темі”, мішень вибрали літієву і без оболонки. Літій, ніби-як, також здатний до синтезу. Вони вже очікували отримати нейтрони на детекторі, поставленому поза камерою, тож матеріал для статті віртуально вже був. “Обстріляли літій, отримали синтез ядер, на доказ он – нейтрони”.
Нейтрони не знайшли. Натомість знайшли золото і, як і очікували, все – радіоактивне. Жодного стабільного ізотопу. Зате знайшли багато стабільного літію у свинцевій оболонці. Замінили нишком мішень на молібден (провівши це як ще один обстріл літію, адже витрату енергії на накачування лазерів і оплату рахунків ніхто не відміняв), отримали молібден у свинцевій оболонці. Плюс, очікуване “сміття” з осколків.
Тут осміліли зовсім і, “в порядку досліджень” змінювали матеріал мішеней довільно, використовуючи його, зрозуміло, як оболонку для термоядерної начинки – щоб бути в темі досліджень. Ефект був повторюваний і передбачуваний. У свинці з’являвся матеріал мішені. Ще трохи він з’являвся в сталевій оболонці камери, коли мішенню слугували кульки з цирконію, міді, цинку. Це пояснювалося наявністю в матеріалі сталі важкого молібдену, який міг, згідно з теоретичними викладеннями, так само, як і свинець, бути “сировиною” для вирізання цільового ядра, якщо, воно, звісно, було легше за молібден.
Поширення матеріалу мішені по свинцю було рівномірним. Речовина мішені була присутня в екрані в кількостях помітно більших, ніж містила сама мішень. Припустили, що поширення матеріалу мішені по екрану залежить від напрямку лазерного імпульсу. Виявилося – так. Обстрілюючи мішень не всіма лазерами, а тільки єдиним, одержували речовину мішені на лише на одній зі сторін екрана, причому напрямок виходу був випадковим і виглядав у вигляді тонкого конуса, який розходився, наче сліди від лазерного променя, який розсіюється (?).
Виходило, що лазер певної енергії і тривалості імпульсу якимось чином вибивав з мішені “інформацію” про ядро мішені і “передавав” її, після “пружного розсіювання” всім ядрам на своєму шляху, з яких можна було б “вирізати” матеріал мішені. При цьому, сама реакція передачі носила ланцюговий характер і “вирізання” відбувалося не тільки в цільовому, а й у сусідніх атомах. Мабуть, уже перетворені ядра ставали новими “джерелами інформації” і реплікували себе в навколишніх ядрах доти, доки тривав імпульс. Цим пояснювалася “розбіжність” сліду в матеріалі. По-ідеї, збільшивши тривалість імпульсу або товщину екрана, можна було б домогтися збільшення виходу цільового ізотопу в матеріалі мішені. Друге зробити змогли швидше і зробили. Так. “Конус” розходився і виявилося, що це не конус, а, як би намет. За товщини екрана близько метра, зовні екрана вже можна було спостерігати кружок цільового матеріалу, розміром з ніготь великого пальця. Щоправда, передбачити, де такий “кружок” з’явиться, не було можливим.
Досліди, під прикриттям основної теми, можна було б продовжувати й далі, але витрата свинцю ставала просто разюче величезною і відрізнялася на два порядки від таких самих значень, але в інших аналогічних лабораторіях.
Довго не писав, бо мав серйозну бесіду. Виклад далі буде навмисно відведений від дійсності. Інтрига збережеться, але прямі натяки на методику і теорію будуть спотворені. Хоча, знову-таки, все це – вигадки. Отже, продовжимо.
А найцікавіше, видаткові документи на утилізацію свинцю з наведеною активністю не збігалися з прибутковими ж документами на отримання свинцю лабораторією.
За рекомендацією одного з доброзичливців, який, як часто буває в науковому середовищі, працював у сусідній лабораторії і конкурував із завлабом нашої лабораторії за якийсь адміністративний пост в інституті, розслідуванням питання зайнялися компетентні органи. Те, що з’ясували органи на перших же допитах, моментально змінило долю всіх, хто був хоч якось у курсі теми. Зокрема й долю доброзичливця, який якщо щось і знав, то випадково.
На перших допитах учені, які не були жодними кримінальниками, показали, що вони навчилися синтезувати золото, що вони відкрили ефект інформаційної телепортації, як вони його назвали, що цей ефект не був передбаченим і не збігався з темою досліджень, і що вони вирішили закуповувати новий, замість того, що фонив, свинець для екранів власним коштом, а фінансувати ці закупівлі продажем золотцевого золота, що добувалося зі свинцю, який списували.
Особливо багато золота продати ніхто не встиг. А оскільки воно теж злегка фонило, вилучити протягом тижня з обігу ці кілька кілограмів не становило труднощів.
Країна, в якій проводилися ці дослідження, була великою, не зовсім капіталістичною, і поняття “шарашка” в ній збереглося. Усю лабораторію засудили до різних термінів ув’язнення, а на ділі перевезли до закритого міста, де вже створили окремий інститут, виписавши туди на добровільних засадах половину колег із попереднього інституту, включно зі згаданим вище добродієм. Клімат там був не дуже. Точніше дуже спекотно влітку і дуже холодно взимку. До найближчого культурного місця потрібно було їхати потягом добу. Зате повітря було свіжим.
До роботи в шарашці підключили ще кілька серйозних фахівців з квантової фізики, які почали описувати математичний апарат явища. Також стали в пригоді і статті, що описують теоретичну можливість явища, про які я розповідав раніше.
І тут математичний апарат показав, що вельми перспективним було б дослідження телепортації із застосуванням як екрана, так-так, того самого елемента, баржа з рудою якого кілька років по тому відпливе від берегів Африки і візьме шлях на схід.