Жив був селянин. Купив він собі коня. Запряг у плуг. Оре на ньому. Плуг старий, важкий. Та й земля в’язка, копита грузнуть. Але кінь – сильний, поступливий, що й рятувало селянина. Інший би вже давно копита відкинув.
Але подивився одного разу селянин перегони по телевізору і побачив, як жокеї, на свої возах, їздять на перегонки. Здивувався, чому ж це кінь їздить у нього повільно, а в жокеїв – швидко. Навіть узяв калькулятор і порахував, скільки в нього буде зерна, якщо він удвічі швидше орати буде. Скільки ріллі він встигне зорати і скільки потім хліба зібрати.
Подумав селянин і вирішив, що коню, мабуть, мотивації не вистачає. Озброївся він морквиною, заради подвоєння ріллі й морквини не шкода, і хлистом, про всяк випадок, і давай коня мотивувати. Кінь у нього балакучим виявився. Він підійшов до нього з морквиною і питає: – Скажи, Савраско, а з якою швидкістю ти зможеш побігти, якщо я тобі ось цю морквину пообіцяю? – Савраска прикинув (кінь це виявився) і сказав, ну, якщо не довго бігти, то кілометрів 7 на годину зроблю. – Хм, подумав селянин і відповів: – Давай так, ти біжиш 15 км/год і весь час. Он, інші коні й 40 км/год бігають. Я по телику бачив. А якщо ти не зможеш, то я отримую право тебе пристрелити. – А сам думає, що стріляти-то він коня не буде. Хто ще йому буде плуг по борозні тягнути, але те, що він її не пристрелив, кінь повинен буде сприймати, як великодушність і любити селянина ще сильніше.
Зрозуміло, у коня вибору не було. Сам себе він не прогодує. А здихати вже краще пізніше, ніж ось прямо зараз. Кінь і погодився.
Селянин зрадів тому, що кінь навіть і не сперечався практично. Подумав, що значить, великодушну і справедливу пропозицію він коню зробив. А заодно, начитавшись розумних книжок про мотивацію, вирішив, що раз ця домовленість досягнута за обопільною згодою, то і кінь буде її виконувати з особливим завзяттям.
Але кінь чогось став ходити ще повільніше. Селянин що вже не робив, і морквину велику вибрав, і хлистом хлистав, і вмовляв коня. Мало того, на морквину, яка в нього перед носом висіла, кінь і дивитися перестав. Селянин і так цю морквину поверне, і інакше – все – даремно. Мало того, кінь часом хитрувати почав. Борозна йшла не як селянинові треба, а як коню легше. Ніби кінь перестав розуміти, що зерно, що виросте на ріллі – те саме, яке він же взимку і їсти буде. Кінець казки самі придумаєте?