Є в мене у дворі двірник. Чудовий. Таких дуже мало. Його звуть Ернест. Гарне ім’я, правда? Він – хороша людина і я з ним часто спілкуюся. Я не знаю, яке в нього минуле, проте він – вельми адекватний і бесіда з ним не втомлює. Якось я запитав у нього, як справи, і він жалібно почав скаржитися, що його все дістало, що люди не дотримуються простих правил, на кшталт тих, що сміття варто докидати до контейнера або що собак у пісочнику вигулювати не варто. Я запитав його, чи подобається йому його робота. Він подивився на мене, як на придурка і сказав: “Звичайно, ні”. Я не став питати, чому – ні. У мене не було в планах переконати його змінити роботу. Замість цього я почав запитувати, навіщо, на його думку, він потрібен дому. Запитання за запитанням і, врешті-решт, він сказав, що від нього залежить здоров’я і гарний настрій кожного мешканця в цьому будинку, а особливо, дітей. Що його робота, виходить, найпотрібніша на цій планеті або, одна з найпотрібніших. Я ще раз запитав його про те, чи подобається йому його робота. Він відповів “так” і очі його вже були сповнені задоволення. Якщо у вас вийде зробити так, щоб кожен, навіть найнизькооплачуваніший і “не важливий” працівник, чітко знав, що він впливає на долю компанії, що від нього залежить дуже багато чого, що його внесок – неоціненний, а сам він оцінений належним чином, то вам не потрібно буде “керувати” людьми. Вони самі понесуть вашу компанію до успіху на своїх плечах.