У серпні 2008 чи 2009 я катався з дружиною і дітьми Карпатами. І, за порадою місцевих, ми поїхали на полонини (російською полонини). Якщо міста і села розташовані, як правило, на полонинах і вздовж річок, то полонини – глибоко в горах, за другим або навіть третім рядом гір, якщо рухатися вглиб гірського масиву. Дороги в полонини не вказані на навігаційних картах, а місцеві, вважаючи наш кросовер позашляховиком, усі хором відповідали, що ми там проїдемо.
Дорога спочатку йде брукована, але брукована давно і чим завгодно, тому бруківка вже має такий вигляд, що краще б її не було, що обтяжене ще й тим, що дорога за час своєї експлуатації не лише роз’їхалася, зібралася складками й горбами, а й втопилася в ґрунті, утворивши на узбіччях високі стіни.
Потім ця дорога перетворюється на втоплену в ґрунт ґрунтовку з глибокою колією, кам’яними брилами там і сям і глибокими глинистими калюжами. Об’їхати все це не можна, розвернутися не можна. Їхати далі – страшно (адже все ще відбувається на досить крутому схилі гори, де можна запросто перекинутися і котитися аж до самого низу). Їхати назад просто неможливо, бо немає надійного способу пройти заднім ходом усі перешкоди, які вже подолано.
І ми доїхали, витративши на 30 км шляху 4 години часу. Якби знали, що буде така дорога – нізащо не починали б їхати. Чому ж ми доїхали? Та просто тому, що в нас не було варіантів. Ми не могли жодним чином увімкнути “стратегію виходу”, як кажуть бізнесмени.
До чого це все? До того, що дуже багато великих успіхів у людей пов’язано саме з тим, що вони не відступили, не пішли, не кинули. Це можна називати силою характеру, волею до перемоги, ще чимось, але я думаю, що це – просто звичка. Людина з народження створена так, щоб домагатися своєї мети. Це закладено в нас усередині. Подивіться на тварин, подивіться на те, як домагаються або прагнуть домогтися свого маленькі діти.
І ось, у міру дорослішання ми виявляємо, що іноді вигідно здатися, відступити. Спочатку ми відступаємо тоді, коли йти далі дуже важко, потім, коли просто важко і врешті-решт, коли просто не комфортно. Ми звикаємо до цієї опції, ми підсаджуємося на неї, вона стає для нас звичкою. Це ж так просто.
Отже, справа не в силі волі чи в характері людини, а в обставинах і звичці, яку можна поміняти. Водночас тиц.