Можна дуже довго розмірковувати про те, кому варто довіряти, а кому – ні. Я зрозумів, що незнайомцю, який проходить повз, часом варто довіряти більше, ніж людині, яка близька тобі. Чому? Незнайомцю ти байдужий, а близькі люди так чи інакше розділяють з тобою якісь твої ресурси. Навіть якщо єдиний ресурс, що розділяється, – твій час (увага), то завжди є привід для конфлікту, заздрості, ревнощів і суперечок. У мене був знайомий нотаріус, який для добре відомих йому людей міг піти на певні спрощення процедури оформлення договорів, наприклад, для зручності клієнтів, не вимагав одночасної присутності обох сторін у його офісі під час укладення угоди…
Також він міг, довіряючи тобі, оформити угоду від імені іншої людини, слово якої він почув по телефону. Він міг так робити, однак за однієї умови: в угодах не беруть участі родичі.
На запитання, чому він дотримується такого принципу, відповідь була простою: “Повірте мені, чужі люди розійдуться, а родичі завжди мають що ділити, а найстрашніші та найзліші судові справи завжди стосуються родичів”. Виходячи з цього всього, я зрозумів, що хорошим “тестом на довіру” може бути наявність необґрунтованої недовіри до тебе на ранньому етапі взаємин. Кримінально налаштованих людей – меншість і, якщо твій партнер не довіряє тобі, то, значить, у нього в голові думки протікають вельми специфічним ходом. у партнера, як я написав вище, немає причин не довіряти. Якщо ж він не довіряє, то значить у нього такі причини є. Питається, а чи не замислює він щось неправильне по відношенню до тебе?
Виходить досить практична формула: Довіра – річ взаємна. Варто тут же втрачати довіру до людини, яка необґрунтовано втрачає довіру до тебе. Якщо довіра втрачається обґрунтовано, то стосунки припинить сам партнер. Мені це правило в житті дуже допомагало і я часто, на подив оточуючих, відходив убік навіть від вельми привабливих угод. Як виявлялося, я бував правий.