Lloyds підхід

Проблематика

Усі розуміють, що будь-яка виборна система управління, за якою відповідальні рішення ухвалюють делегати якихось громад, не є досконалою, а лише видається єдино можливим виходом у суспільствах, в яких не можна зібрати всіх в одне місце або оббігти всіх, щоб сформувати спільну думку.

У такої системи наявні два серйозні недоліки:

• розмиття ваги голосу кожного члена суспільства. Його голос передається делегату, який сам бере участь своїм голосом в ухваленні рішень. Практично, вага голосу окремого громадянина дорівнює нулю.
• що виходить із першого недоліку ефект відчуження,коли влада, будучи обраною, вже не має зв’язку з виборцями і зайнята реалізацією своїх власних інтересів.

Такий стан справ характерний не тільки для держави, а й для корпорацій, керованих найманими менеджерами. При цьому чим корпорація менша, тим більше шансів, що найманець буде професіоналом, а чим корпорація більша – тим більше шансів, що найманець буде політиком.

Варіанти розв’язання проблем із призначенням у владу професіоналів неповноцінні, тому що впираються в запитання: “А хто буде оцінювати професіоналізм найпрофесійнішого?”. Варіант відповіді на це запитання, що передбачає запрошення у владу “варягів”, яких можна оцінити збоку і які не мають місцевих прив’язок, був поширений і був досить продуктивним. При цьому, зрозуміло, населення могло впливати на рішення влади лише бунтом, тому що їхній голос, який передавався через виборну систему, не враховувався взагалі.

Чи можна взагалі позбутися делегування й організувати пряму участь населення в законодавчому процесі? Натяки на можливість такого вже є. Інформатизація суспільства вже на цьому етапі дозволяє допустити пряме врахування голосу кожного громадянина у вирішенні будь-яких питань. Практично, досить легко організувати замість парламенту “вічний референдум”.

Моторошна утопія, скажете ви і матимете повну рацію. Неможливо уявити собі, як якась домогосподарка фахово розбирає статті бюджету, щоб цілеспрямовано і з користю для суспільства витрачати податки, які вона сама ж і заплатила. Також неможливо собі уявити, що буквально кожне рішення парламенту буде виливатися в передвиборчу кампанію з пропагандистами з усіх боків. Не підходить.

Lloyd’s

Але до чого написано в назві слово Lloyd’s? А до того, що на цьому ринку існує цікава система ухвалення самостійних рішень, при цьому одягнена у форму контрольованого делегування. Тим, хто не в курсі, як вона працює, ми її зараз опишемо.

Отже, Lloyd’s спочатку створювали як “кооператив” фізичних осіб, готових нести відповідальність усім своїм майном за ризики, які вони підписалися страхувати. Від слова “підпис” і пішла назва їхньої роботи: андеррайтер. Зрозуміло, що у кожного конкретного андеррайтера кишка тонка страхувати цілий корабель і він міг би взяти відповідальність на страхування, скажімо, 0.1% від його вартості з тим, що інші частки застрахують інші андеррайтери. Тому Lloyd’s і є “кооператив” – поодинці великі ризики страхувати слабо, а гуртом і батька легше бити.

Коли андеррайтер приймав ризик на страхування, він писав, що готовий застрахувати частину ризику за певним тарифом згідно з певними стандартними умовами страхування (це – важливо). І, якщо корабель коштував 30 млн. фунтів, а андеррайтер був готовий узяти на себе 0.015 частини ризику за тарифом 0.2%, то цьому андеррайтеру належало 900 фунтів страхової премії, і він зобов’язувався виплатити 450 000 фунтів у разі настання збитку.

Такий спосіб страхування дуже надійний – малоймовірно, що значна частина андеррайтерів не зможе виплатити за ризиком з огляду на повне зубожіння; самі ліміти, в межах яких андеррайтер був здатний приймати ризики – суворо контролювалися побратимами по цеху; також Lloyd’s контролював чесність андеррайтера, а саме рішення про виплату ухвалював не андеррайтер, а аварійні комісари, які керувалися правилами страхування. Було важливо, щоб набір ризиків, скажімо (пожежа, буря, захоплення піратами), і правила страхування було визначено до того, як андеррайтери почнуть підписуватися під ризиком, щоб не вийшло, що різні андеррайтери мали на увазі різні умови страхування, і страхувальник, таким чином, не отримає всю страхову виплату. Андеррайтери, зрозуміло, не бігали по портах і судновласникам, а сиділи у своїх офісах. А бігали – брокери. Їхня робота була – оббігти ринок і розмістити 100% ризику, за що й отримати свої комісійні.

Але візьмемо конкретний приклад: Потрібно застрахувати літак Ту-154, 1982 року випуску, що літає регулярними рейсами з Тбілісі до Москви. 50% андеррайтерів не знайомі з тим, що таке Ту-154, 70% стремаються від слова “Тбілісі”, ще 65% напружує слово “Москва”, а 30%, особливо обізнаних, в курсі, що там, у принципі, може виникнути війна. Загалом це називається – невпевненість у ризику або незнання ризику. У них немає ні інформації, ні аналітики, ні статистики збитків. Вони, звісно, могли б покопатися з тиждень і скласти для себе картину ризику, але їм ліньки. Вони краще підпишуть від пожежі якісь бетонні балки на дні Тихого океану і будуть щасливі. Це як гра в преферанс. Недозамовлення не буває. 🙂

Робота брокера в цьому випадку полягає в тому, щоб знайти одного-двох андеррайтерів, які мають уявлення про ризик. Цих хлопців називають “провідний андеррайтер” або leading underwriter. Той, хто першим підпишеться і поставить на папері, скажімо 0.03% літака за тарифом 2%. Брокер може витерти холодний піт з чола, подякувати метру і піти по ринку, збираючи підписи менш упевнених андеррайтерів, а потім, коли половину ризику розміщено, можна йти по новачках, показуючи їм, що все добре і хвилюватися нема чого.
Брокери, перед походом на ринок, мають свої ритуали. У них є ритуальні кафешки, де вони мають випити кави, ритуальні труси, ритуальні манери тощо. Вони – хвилюються. Якщо не знайдеш ведучого практично одразу, то ринок знатиме, що хтось намагається розмістити щось, від чого відмовилася вже деяка кількість недурних андеррайтерів. Перспективи кислі.

Комісію брокеру платять, що цікаво, страхувальники, а не страховики. Платять саме за розміщення ризику. А страховики працюють з брокерами теж, завдяки їхній репутації. Адже саме брокер буде врегульовувати збитки. Саме брокер відповідає за повноту інформації про ризик, саме брокер погоджує те, які саме правила страхування треба використовувати. Це не наші, українські, “20% нізащо”, а реальна плата за реальну роботу.

Політика

Отримавши уявлення про те, як працює Lloyd’s, можна вже намагатися моделювати систему управління, в якій виборна влада відсутня в принципі.

Наприклад, нам треба розпиляти бюджет. Кожне домогосподарство внесло свою суму податків торік і, в принципі, всі можуть розраховувати на те, що приблизно такою самою сумою можна буде розпоряджатися і наступного року, передбачаючи певне зростання своїх доходів. Сума всіх можливих до сплати податків від усіх домогосподарств і є бюджет, а їх прогнозоване зростання – дефіцит бюджету. Куди витратити гроші? На які статті?

Тут у роботу включаються ті, хто хоче бюджетних грошей – конкретні медзаклади, будівельники, дорожники, енергетики, військові тощо. Їм треба зібрати у населення гроші під свої проекти. При цьому, зрозуміло, за ремонт дороги Житомир-Коростень “голосуватимуть” жителі саме цих міст плюс бізнесмени, яким ця дорога потрібна в транзитних цілях. Дорогу хотітимуть побудувати кілька компаній. Кожна хоче грошей. Хто побіжить по “ринку” їх просити?

Побіжать – брокери. Вони підуть переконувати людей у тому, що якусь частку їхніх податків варто віддати саме на цей проєкт і саме цьому виконавцю проєкту. Чи треба їм усіх переконувати? Ні. Рано чи пізно висунуться визнані суспільством професіонали, ведучі, до думки яких люди прислухатимуться і за думкою яких ітимуть.

Оббігати всіх фізично вже не треба – достатньо мати якийсь софт на кшталт соціальної мережі (Іванову “подобається” витратити 0.1% своїх доходів на будівництво моста (посилання на проєкт) через Дніпро в Запоріжжі. Натисніть “Мені подобається” і станьте першим серед своїх друзів, кому це сподобалося).
Або, уявімо собі, що розглядається питання будівництва дорожньої розв’язки. Який проєкт прийняти за основу? Кому що подобається? Хто вірить якомусь авторитету, який просто базікає язиком, а ще й витрачає фізично частку своїх грошей на той чи інший проєкт. Зрештою, розв’язка будується за конкретні гроші конкретних платників податків. То нехай вони, платники податків, і проголосують за ту чи іншу розв’язку (підпишуться під тим чи іншим проєктом, довіряючи тому чи іншому виконавцю, тому чи іншому кошторису). Причому все населення брати участь у фінансуванні розв’язки не повинно. Людям із Шепетівки, якщо вони не відвідують Київ щотижня, – по барабану, що там буде в Києві. Але ж потрібно просто зібрати конкретні гроші – так будемо збирати їх у конкретно зацікавлених на користь конкретного виконавця. А якщо не виправдав довіру, то “адмінресурсу” перемогти наступного разу в тебе немає і не буде. Бо немає влади, навіть делегованої. Що там про матір порядку?

Пенсіонер чи немічний? Делегуй родичу. Чи є “ведучий” делегатом? Якоюсь мірою так. При цьому, він повністю контрольований і можна вибрати собі іншого “ведучого”, якщо з цим ти чомусь не згоден. “Терміну повноважень” немає ні в кого. Можна в будь-який момент самому стати “ведучим”, якщо ти впевнений, що до тебе будуть прислухатися. При цьому жодних регулярних виборів і відчужених від виборців делегатів немає. Все повітряно і автоматично. Але.

Нюанси

Голоси людей мають враховуватися тільки в тому разі, якщо їхня участь у загальному бюджеті – чесна. Тобто, має бути забезпечена 100% впевненість населення в тому, що всі поголовно платять податки і які саме.

Щоб було видно, хто багатий, а хто бідний. Щоб не було “друзі подарували” або “а це не моє, це – тещі”. Тоді, до речі, і мотивація багатих (капіталістів) зміниться з бажання розпиляти бюджет до бажання розподілити його правильно. Вони ж, фактично, ділять своє, а не чуже.

Варто розуміти, що побоювання щодо того, що надбагаті за таких розкладів отримують надвладдя, не обґрунтовані:

• Надбагаті насправді не дуже й багаті в цій країні. Усе, чим вони володіють, це якісь підприємства в якихось офшорних зонах. А “їхні” заводи належать не їм, а тим підприємствам. Тобто, їхнє багатство нерезидентне і брати участь у розподілі доходів не буде. Податки вони ж не платять так сильно, як хотілося б.
• Якщо у надбагатого з’являється капітал тут, то йому доведеться пояснити джерело його походження і, як мінімум, заплатити податок на сам капітал, а потім ще й податок на дохід, який цей капітал приносить. А як максимум йому доведеться сісти до в’язниці – після безуспішних спроб пояснити, як цей капітал у нього з’явився і чому ті самі податки не сплачено раніше, якщо він з’явився чесно.
• Ну і мотивація, як уже показано вище. Якщо я заплатив мільярд податків і “підписав” витратити їх на закупівлю у себе ж робіт із будівництва, скажімо, аеропорту, то роздувати кошторис із метою розпилу сенсу немає. Увесь надприбуток усе одно у вигляді податків повернеться в казну, а виконавець робіт, якщо він намагався “дописати” кошторис, фактично сам себе пограбує. Він може і нажитися, якщо змусить підписатися на будівництво досить багато інших людей. Але… Хто буде йти за “ведучим”, який має явно свій шкурний інтерес?
• Усе вище описане, практично, мотивуватиме всіх і багатих, і бідних до сплати чесних податків, тому що ніхто не намагатиметься їх “попиляти” або привласнити; і всі знатимуть, що куди витрачається.

Чесність збору податків можна забезпечити лише прозорістю транзакцій людей. Щоб кожен міг бачити доходи та витрати кожного, для початку варто відмовитися від готівки. Також важливо взагалі розвернути мотивацію у такий бік, щоб людям хотілося платити те, що зараз називається податками.

А хто ж буде виконувати рішення такої влади? Хто писатиме інші закони, за якими живе суспільство? Як хто? Брокери. За комісію. За чесну комісію, сплачену за їхню важку працю.