Алгебра тим відрізняється від арифметики, що оперує абстрактними змінними, а не конкретними цифрами. Це дає змогу зрозуміти суть, вибудовувати закономірності та прогнозувати події.
Тому, без використання конкретних назв, візьмемо якусь країну, з індустріально розвиненим і грошовитим сходом, який розмовляє мовою ще більш східного сусіда, і менш розвиненим з ділового погляду заходом, який розмовляє іншою мовою, зрозуміло, ближчою до західного сусіда країни. Деякий час мову однієї половинки насильно прищеплювали на території іншої половинки, а потім процес повернувся назад. У цій країні є столиця, яка територіально належить одній з половинок, але в ній говорять переважно мовою іншої з половинок. Історично половинки країни належали різним впливовим імперіям, а в недавній історії країни були часи, коли одній половині країни насаджували мову іншої половини. Глава держави не здатний нормально висловлюватися мовою однієї з половинок. Половинки країни по-різному голосують на виборах і постійно з’ясовують хто кого годує. В одній половинці країни говорять “г”, а в іншій ту саму букву вимовляють як “кгх”. У найбільшому місті східної половини країни зосереджена найбільша в країні єврейська діаспора. Про яку країну йдеться?
Неправильно – про Бельгію. Україна, виявляється, не унікальна країна. Але, на відміну від більш зрілих держав, які зрозуміли, що немає сенсу “унітизувати” країну, в Україні жива дитяча наївна ідея про “унітарну” державу, про “єдину і неподільну”. У Бельгії навіть не намагаються “клеїти” країну. Є Валлонія і є Фландія. У кожної половинки свій уклад і своя доля. А в Україні всі зусилля і гроші, які спрямовують на підтримання ілюзії єдності нації, вилітають у трубу лише тому, що єдності все одно немає, хоч би як хотілося цього якимось патріотам. Насадження однієї мови в регіонах, які розмовляють іншою, закони, що уніфікують мовний простір – від Конституції до закону “Про рекламу”, – усе це описується однією простою приказкою: “Плювати проти вітру”. Мало того, що більше створюється ця штучна напруга, то болючішим буде розрив. А якщо напругу зняти, то й розриву не буде.
Схід України так прив’язаний ідейно до Росії не тому, що вони всі – зрадники і кацапи. А тому, що їм просто не комфортно, коли їхнім російськомовним дітям у школі нав’язують українську мову. Їм неприємно, коли Пушкін потрапляє в “іноземну літературу”. Їм прикро, що на російську мову виділяється один урок на тиждень, і той – у п’ятницю, разом з уроком праці та уроком безпеки життєдіяльності – “лівими” предметами. Діти виростають неграмотними. Вони не володіють українською як рідною, але й не вміють до пуття писати й читати російською. А враховуючи те, що мова – це інструмент мислення, ми всі думаємо словами, а не картинками, то виходить, що наступне покоління виростає дурнішим, а не розумнішим за попереднє. І це видно вже зараз.
Точно так само, як Захід України прагне не до Євросоюзу, а до безвізового проїзду в Європу, так і Схід прагне не в Росію, а просто хоче зберегти свою культуру і готовий втратити багато чого, але мати право навчати дітей своєю мовою, дивитися телевізор і читати газети своєю мовою, а також своєю мовою судитися і бути судимим.
Чому вважається правильним “автоматичне” мислення: Якщо – Україна, то всі мають говорити українською? Чому немає взагалі бельгійської мови? Чому немає канадської, швейцарської, кенійської, угандійської? Звідки ця закомплексованість і несвобода? Звідки цей потяг до визнання: “Ну погодьтеся, ми ж єдина нація”?
Якщо Схід хоче російську мову – нехай він її отримає. Якщо Захід хоче кататися в ЄС без візи – нехай вони це теж отримають. Не треба ні для першого, ні для другого тягнути за чуб усю країну в якесь рабство – європейське чи російське. Щоб собака перестала зриватися з повідця, потрібно цей повідець від неї відстебнути. І річ не в тому, що він тепер не буде зриватися тому, що нема з чого і втече. Річ у тім, що вона тікати не буде. Їй не буде сенсу рватися до свободи, якщо вона в неї вже є. Господар, який вигулює собаку на повідку, насправді, вигулюється цим собакою. А господар, який відстебнув собаку, вибудував зі звіром такі стосунки, за яких це проблема собаки не загубитися і повернутися додому до смачної миски і теплої підстилки.
Чому ж тоді влада не робить настільки очевидні речі, не відпускає повідець? І чому люди продовжують вірити в “єдність” нації? Відповідь на друге запитання проста: Людей так вчать. Їх так вчать у школі, яку спонсорує держава і яка прошиває потрібну зомбі-прошивку в мізки невинних дітей, їх так вчать по телевізору і в газетах. І когнітивний дисонанс, викликаний різницею між реальністю і тим, чого вчать, тим, що генерує “громадська думка”, тим, що розповідає пропаганда і створює в людях цей потворний комплекс меншовартості, спрямовує людей на дії, які вимагають коригування реальності або коригування сприйняття цієї реальності. Ми не ті, ким себе уявляємо. Ми – інші і, як здається багатьом, ми гірші, ніж уявляємо себе. Нам прошили мізки голослівними твердженнями про те, що єдина країна – краща, про те, що в оселі кожного одразу буде гірше життя, якщо він житиме в країні меншого розміру або в країні, де центральна влада має менше повноважень, нам прищепили патріотичні цінності, і ми продовжуємо за щось, незрозуміло за що, любити не просто свою батьківщину, місце, де ми народились, а всю країну на 2000 кілометрів у поперечнику. Чому так вчать людей і чому людям спотворюють їхню свідомість зрозуміло – так вчать тому, що це вигідно владі. І тоді нам потрібно відповісти лише на перше запитання: Чому це вигідно владі?
Щоб відповісти на це запитання, доведеться звернутися до аналогій меншого масштабу. Уявіть собі село, в якому є потреба побудувати колодязь. Одну на всіх. Вважається, що в цьому випадку всі якимось чарівним чином самі зберуться і разом викопають колодязь. Але, на практиці, копає хтось один або кілька тих, кому це найбільше треба, а решта потім користуються колодязем безкоштовно. А якщо є завдання, яке можна було б розв’язати вскладчину, але воно нерозв’язне силами тих, кому “більше за всіх треба”, то його і не буде ніколи розв’язано лише тому, що економічно доцільніше не брати участь у створенні суспільного блага, адже ним потім однаково можна буде скористатися безоплатно. Кодового замка на колодязь не повісиш, вірно?
Суспільство вирішило завдання створення суспільних благ досить просто – воно навчилося застосовувати насильство. І спільноти людей, які використовують внутрішнє насильство, виявилися ефективнішими порівняно з тими, які існували без нього. Насильство виявилося необхідним для того, щоб прийти з дубиною до кожного обійстя і взяти грошей на будівництво колодязя. Зрозуміло, для здійснення цього насильства, необхідно було організувати апарат насильства, який також є суспільним благом і тому фінансується за рахунок громади завдяки цьому ж насильству.
Але суспільство практично ніколи не погодиться добровільно на застосування насильства до себе. Як правило, у мирне село просто приходив бандит і говорив: “Так, усі – на мороз, тепер усе ваше – моє”. Це так званий “бандит, що приходить”. Він грабував усе дочиста, але у бандитів також була своя еволюція, і найуспішнішим виявився “стаціонарний бандит”. Той, хто збагнув, мабуть, уже розграбувавши все вщент навколо себе, що найкращий куш можна отримати, якщо не відбирати все, а відбирати максимально, але так, щоб люди змогли відновитися і виробити ще більше до наступного терміну збору данини. А найбільш просунутий бандит, щоб люди віддавали йому своє зароблене добровільно, став давати людям більше, ніж вони віддають йому, але при цьому не залишався в програші.
Просунутий бандит, сидячи біля багаття і обгризаючи стегнову кістку свіжовикраденої з села корови, подумав, що ось, його товариші по банді були б готові заплатити по 1 монеті за право погрітися біля багаття. Багаття коштує 10 монет, а товаришів 20. Якщо зберу з усіх по 1 монеті, то я їм і багаття організую і сам половину собі заберу. Причому віддадуть вони мені ці гроші добровільно. А якщо вони віддадуть мені їх добровільно, то мені потрібно буде витрачати менші кошти на підтримку апарату насильства, і я зароблю ще більше.
Таким чином, просунутий бандит став адміністратором створення суспільних благ, який отримав від народу практично добровільне право на здійснення насильства над ним і, при цьому, продовжує привласнювати собі більшу частину результату праці громади. Опинившись ефективнішим за своїх упирів-сусідів і отримавши можливість використовувати вивільнену армію в цілях експансії, такий просунутий бандит почав захоплювати дедалі більше й більше територій, водночас отримуючи повну підтримку захопленого населення, доти, доки не стикався з іще одним настільки ж просунутим бандитом.
Ефект масштабу не змусив себе довго чекати. По-перше, люди почали просити у бандита суспільні блага, а не намагатися їх отримувати самостійно. І бандит отримав ще одну можливість: Якщо село Зазнобине хоче отримати дорогу до села Ульотово і кожен готовий платити за це по одній монеті, то і село Ульотово бажає теж саме і також готове платити за це гроші. Бандит збере грошей з усіх і побудує дорогу, привласнивши собі вже не половину зібраного, а три чверті. І при цьому всі будуть задоволені. По-друге, бандит, щоб надати ще більшу ілюзію добровільності, влаштував демократію і сказав – ви можете мене навіть обрати, якщо я вам не подобаюся як узурпатор. І, в умовах “демократії”, бандиту тепер достатньо забезпечувати лояльність не всього населення, а лише тієї частини, яка складе більшість з тих, хто прийшов на виборчі дільниці. Решту можна знову грабувати сильніше, розповідаючи, при цьому, байки про те, що бандита вибрав народ демократичною більшістю, ось, дивіться, бюлетені.
Також просунутий бандит узагалі узурпує монополію на постачання населенню суспільних благ і влаштує людям “безкоштовну” освіту, охорону здоров’я, громадський порядок тощо. – що більше суспільних благ він адмініструватиме, то краще самому бандиту, але не людям. Люди навіть перестануть ставити собі прості запитання: “Чому свого дільничного міліціонера фінансую не я з сусідами, а Міністерство внутрішніх справ? На кого працює правоохоронець?”, “Як суддя може бути незалежним, якщо його роботу оплачує бандит, а не громада, в якій він – суддя?”, “Хто, як не я, винен у тому, що ліфт не працює, а в під’їзді не горять лапочки?”.
Тепер нам стає зрозуміло, що “єдина Україна” це просто – гарантія для влади отримати більше грошей з контрольованої території, не обтяжуючи себе сильно віддачею людям частини награбованого і використовуючи демократію як інструмент легітимізації своєї влади. Тобто, інструмент економії коштів на підтримання поліцейського апарату.
“Демократія” – дуже хороший інструмент експлуатації. Хоча Марі́ Жан Антуан Ніколя́ де Каріта́, маркі́з де Кондорсе́, ще 1785 року показав, а лауреат Нобелівської премії Кеннет Джозеф Ерроу 1951 року узагальнив і довів математично, що вибори, в яких треба віддавати один голос за одного кандидата, ніколи, за жодних обставин не дадуть змоги ухвалити рішення, яке влаштовує більшість виборців. Його теорема так і називається “теорема про неможливість колективного вибору”. Для оптимального колективного вибору потрібне не просте голосування, а ранжування. Але бандит не допустить такого ніколи. Він шантажуватиме: “Або віддай голос мені, або віддай незрозуміло кому, його все одно не виберуть”.
Але Україна – не єдина і історично, і політично. Є Південь, є Буковина, є Крим, є Закарпаття, є Волинь, є Донбас, є Центр. Усі найуспішніші держави, якщо дивитися на рівень щастя населення і задоволеності людей від життя – або федерації з високим рівнем повноважень на місцях, або просто невеликі країни. У таких країнах складніше красти багато і доводиться більше ділитися з народом. У таких країнах працюють репутаційні відносини і чиновник швидше подасть у відставку, ніж продовжить займати з ганьбою своє тепле місце. У таких країнах і хочуть жити українці, мріючи про імміграцію. Але чомусь вони не прагнуть зробити такою країною Україну.
У нас не просто “комплекс неповноцінності” Ми схожі на муху, яка б’ється об скло і не здогадується відлетіти вбік і знайти кватирку. Ми витрачаємо сили і ресурси на підтримку міфу, а не власний добробут. Ми віримо, що змінивши владу, ми автоматично поміняємо ліфт у себе в будинку. Хоча, насправді, потрібно просто позбавити бандита території, з якої він збирає данину