Опубліковано в журналі: “Недоторканний запас” 2011, №1(75) В’ячеслав Герович В’ячеслав Олександрович Герович (р. 1963) – історик науки, викладач Массачусетського технологічного інституту (Бостон, США). Раніше працював в Інституті історії природознавства і техніки РАН. Автор книг і статей з історії радянської кібернетики, обчислювальної техніки та космонавтики.
Table of Contents
Вибрані цитати з тексту статті:
“Заздалегідь передчуваючи опір бюрократичного апарату новій системі, автори проекту постаралися закрити всі можливі лазівки для обходу автоматизованого процесу збору даних. Проєкт передбачав, що “циркуляція економічної інформації поза ЄДСВЦ не допускається”[46].”
“Початковий задум Глушкова включав одне особливо спірне положення. Він виходив з того, що нова автоматизована система управління контролюватиме все виробництво, виплату зарплат і роздрібну торгівлю, і тому запропонував вилучити з обігу паперові гроші і повністю перейти на електронні платежі:
“[Подібна система зможе] якщо не повністю закрити дорогу, то, в усякому разі, сильно обмежити такі явища, як крадіжки, хабарництво, спекуляцію”[48].”
I. Кібернетика – служниця комунізму
У жовтні 1961 року, якраз до відкриття XXII з’їзду КПРС, з друку вийшла збірка статей під злободенною назвою “Кібернетику – на службу комунізму!”. Застосування кібернетичних моделей і комп’ютерів, які шанобливо іменувалися тоді електронно-обчислювальними машинами (ЕОМ), обіцяло переворот у цілій низці галузей – від біології та медицини до управління виробництвом і планування економіки[2]. Зокрема, народне господарство загалом розглядали як “складну кібернетичну систему, що містить у собі величезну кількість різних взаємопов’язаних контурів управління”. Радянські кібернетики пропонували оптимізувати функціонування цієї системи за допомогою великої кількості регіональних обчислювальних центрів для збирання, опрацювання та передавання економічної інформації, необхідної для ефективного планування та управління. З’єднання всіх цих центрів у загальнодержавну мережу мало в підсумку створити “єдину автоматизовану систему управління народним господарством країни”[3].
Нова програма партії, ухвалена на XXII з’їзді, звеличувала кібернетику як одну з наук, покликаних зіграти вирішальну роль у справі побудови матеріально-технічної бази комунізму. Цей документ проголошував:
Популярна преса почала називати ЕОМ “машинами комунізму”[5]. Заяви радянських кібернетиків викликали серйозну стурбованість на Заході. Ось що писав американський рецензент збірника “Кібернетику – на службу комунізму!”:
“Якщо якійсь країні вдасться створити повністю інтегровану і керовану економіку, в якій кібернетичні принципи застосовуються для досягнення різних цілей, Радянський Союз виявиться в цій справі попереду Сполучених Штатів. […] Кібернетика може виявитися одним із тих видів зброї, які Микита Хрущов мав на увазі, коли він погрожував “поховати” Захід”[6].
ЦРУ створило спеціальний відділ для вивчення радянської кібернетичної загрози. Цей відділ випустив цілу низку секретних доповідей, де зазначав, серед інших стратегічних загроз, намір Радянського Союзу створити “єдину інформаційну мережу”[7]. На основі доповідей ЦРУ в жовтні 1962 року найближчий радник президента Джона Кеннеді написав секретний меморандум про те, що “радянське рішення зробити ставку на кібернетику” дасть Радянському Союзу “величезну перевагу”:
“…до 1970 року СРСР може мати абсолютно нову технологію виробництва, що охоплює цілі підприємства і комплекси галузей і керовану замкнутим циклом зворотного зв’язку з використанням комп’ютерів, які самонавчаються”.
І якщо Америка продовжуватиме ігнорувати кібернетику, підсумовував експерт, “з нами буде покінчено”[8].
Проте грандіозним планам радянських кібернетиків щодо досягнення оптимального планування та управління народним господарством за допомогою загальнодержавної мережі обчислювальних центрів не судилося здійснитися. Західні аналітики відзначали технічні перешкоди на шляху розвитку радянських комп’ютерних мереж: наприклад, відсутність надійних периферійних пристроїв і модемів, низьку якість ліній зв’язку і нерозвинену індустрію програмного забезпечення[9]. Хоча ці обставини серйозно звузили спектр можливостей для радянських прихильників загальнонаціональних комп’ютерних мереж, вони навряд чи могли зіграти вирішальну роль у долі всього починання. Адже інші радянські великомасштабні інженерні проєкти – створення ядерної зброї та космічна програма – зуміли подолати набагато серйозніші технічні проблеми.
Ця стаття розглядає кілька проєктів створення загальнонаціональних комп’ютерних інформаційних систем для управління народним господарством СРСР, запропонованих наприкінці 1950-х – на початку 1970-х років, але, на відміну від суто технічних оглядів, фокусує увагу на політичному боці питання. Це спроба витягти історію радянських комп’ютерних мереж із вузького контексту історії обчислювальної техніки, зробивши її складовою частиною загального радянського минулого, в якому політика і техніка виявляються тісно переплетеними.
II. ЕОМ як панацея від економічних проблем
У 1953 році, коли помер Сталін, радянська економіка “нагадувала виснажену тварину”[10]. Радянська промисловість страждала від серйозних диспропорцій, державного свавілля в ціноутворенні та гострого дефіциту багатьох видів продукції. Централізована система соціалістичного планування марно намагалася впоратися із завданнями детального припису обсягів виробництва всім підприємствам і розподілу продукції відповідно до державних планів, що постійно переглядаються. У травні 1957 року Микита Хрущов розпочав радикальну реформу, націлену на суттєву децентралізацію економічного управління в країні. Він запровадив систему регіональних економічних рад народного господарства – раднаргоспів. Союзні міністерства, які керували окремими галузями промисловості та сільського господарства раніше, були розпущені.
Проте, замість скорочення бюрократії та підвищення ініціативи на місцях, реформа призвела до повного господарського хаосу. Ланцюги поставок було зруйновано, оскільки виробничі ланцюжки нерідко починалися в підпорядкуванні одного раднаргоспу, а закінчувалися в підпорядкуванні іншого. Для виправлення ситуації було розпочато поступову консолідацію раднаргоспів на міжрегіональному, республіканському та загальнодержавному рівнях. Для координації виробництва в різних галузях промисловості в Москві довелося створити велику кількість держкомітетів, які успадкували багато функцій колишніх загальносоюзних міністерств. У результаті до 1963 року бюрократичний апарат, що керує промисловістю, не тільки не скоротився, як передбачалося, але зріс майже втричі[11]. Водночас з 1959-го по 1964 рік випуск промислової продукції неухильно знижувався[12].
Електронні обчислювальні машини з’явилися якраз вчасно, щоб дати надію на вирішення економічних проблем Радянського Союзу. У другій половині 1950-х років група видатних економістів, математиків і фахівців з ЕОМ виступила з пропозиціями використовувати комп’ютери для поліпшення управління економікою країни. За часів Сталіна застосування математичних методів для управління економікою було піддано ідеологічній критиці і відтіснено на задвірки економічної науки. Але з початком хрущовської політичної “відлиги” раніше заборонені ідеї почали відкрито обговорюватися[13].
У 1956 році в першій же вітчизняній книзі з ЕОМ і програмування, що вийшла в СРСР, окремий розділ був присвячений “неарифметичному застосуванню ЕОМ”. Автор цієї роботи, інженер-полковник Анатолій Китов, творець і науковий керівник Обчислювального центру № 1 Міністерства оборони, пророкував широкі можливості застосування ЕОМ для автоматизації управління виробництвом і розв’язання задач економіки[14].
У грудні 1957 року керівництво Академії наук СРСР надіслало політичному керівництву країни секретну доповідь, у якій зокрема йшлося:
“…використання обчислювальних машин для статистики і планування повинно мати абсолютно виняткове за ефективністю значення. У більшості випадків це дасть змогу підвищити оперативність ухвалення рішень у сотні разів і уникнути помилок, що виникають нині через громіздкість апарату службовців, які займаються цими питаннями”[15].
Академія пропонувала створити в кожному економічному районі обчислювальний центр для розв’язання завдань планування, статистики, технічного проектування і наукових досліджень.
На пленарному засіданні Академії в жовтні 1956 року Ісаак Брук, директор Лабораторії електросистем Енергетичного інституту АН СРСР, запропонував створити ієрархічну мережу керівних машин для збирання, передавання й оброблення економічних даних і для сприяння ухваленню рішень шляхом комп’ютерного моделювання[16]. У 1958 році Брук подав керівництву проблемну записку, де обґрунтовував необхідність використання обчислювальних машин для управління економікою, включно з розрахунком міжгалузевих балансів, оптимальних перевезень і ціноутворення. У результаті його лабораторію було перетворено на Інститут електронних керуючих машин (ІНЕУМ), який створив ЕОМ M-5 для обробки економічних даних[17].
Водночас інженер-полковник Китов розробив власний план створення загальнонаціональної комп’ютерної мережі. У 1958 році він випустив брошуру “Електронні обчислювальні машини”, де виклав програму автоматизації оброблення інформації та адміністративного управління шляхом створення мережі обчислювальних центрів по всій країні:
“Обчислювальні центри мають бути пов’язані в Єдину систему автоматичної інформаційної та обчислювальної служби, яка буде забезпечувати потреби всіх установ і організацій у необхідній науковій, технічній, економічній та іншій інформації. […] Наявність єдиної мережі інформаційних та обчислювальних машин дасть змогу… використовувати результати обробки для планування і керівництва господарством”[18].
У січні 1959 року Китов надіслав свою брошуру Хрущову, додавши лист, у якому писав, що країна втрачає “величезні суми” через недоліки в діяльності апарату управління і що дана ситуація “потребує докорінної зміни та вдосконалення методів і засобів управління шляхом переходу від ручних і особистих форм управління до автоматизованих систем, заснованих на використанні електронних обчислювальних машин”. Китов пропонував спочатку встановити ЕОМ на великих підприємствах і в окремих урядових відомствах, а потім об’єднати їх у “великі комплекси”, створивши, зрештою, “єдину автоматизовану систему управління” для народного господарства всієї країни. Він вважав, що ці заходи призведуть до істотного скорочення адміністративного та управлінського персоналу і навіть до ліквідації цілої низки урядових установ.
Китов розумів, що потенційні скорочення персоналу викличуть невдоволення і опір наявного бюрократичного апарату, і запропонував створити спеціальний державний орган для автоматизації та реорганізації роботи державних установ. На його думку, автоматизація управління дасть змогу повною мірою використовувати “головні економічні переваги соціалістичної системи: плановість економіки і централізованість управління”. “Створення автоматизованої системи управління в країні, – писав він, – означатиме революційний стрибок у розвитку нашої країни і забезпечить повну перемогу соціалізму над капіталізмом”[19].
Радянське керівництво поставилося до пропозицій Китова дуже серйозно. Леонід Брежнєв, який працював тоді секретарем ЦК, віддав вказівку про організацію спеціальної державної комісії на чолі з академіком, колишнім заступником міністра оборони, інженер-адміралом Акселем Бергом. У грудні 1959 року Рада міністрів ухвалила постанову, де поставила завдання створення нових типів обчислювальних машин і систем для економічного аналізу, планування і статистики.
Загалом, однак, керівництво Радянського Союзу зайняло обережну і двоїсту позицію. З одного боку, воно заохочувало нові технології, але, з іншого боку, не бажало йти на серйозну організаційну реформу управлінських структур. До постанови уряду не ввійшли найголовніші ідеї Кітова, що стосувалися створення загальнодержавної мережі обчислювальних центрів і єдиної автоматизованої системи управління економікою всієї країни.
III. Військові мережі для цивільних цілей?
Джерелом перших радянських проєктів з використання ЕОМ для управління економікою послужили роботи з розвитку комп’ютерних систем військового призначення, які проводилися на той час у СРСР. У середині 1950-х років радянські військові експерти звернули найсерйознішу увагу на створювану в США систему протиповітряної оборони SAGE (Semi-Automatic Ground Environment). В її основі лежало створення централізованої загальнонаціональної мережі комп’ютеризованих пунктів контролю і управління для координації адекватної відповіді на можливий масований повітряний напад противника[20]. У відповідь Радянський Союз ухвалив рішення створити три системи аналогічного призначення: систему протиповітряної оборони (ППО), систему ракетного захисту і систему контролю космічного простору – кожну з власною централізованою комп’ютерною мережею[21]. Ініціатива застосування обчислювальних машин в економіці виходила від тих самих фахівців, хто проектував, впроваджував і використовував військові системи. ІНЕУМ, який очолював Брук, наприклад, не тільки розробив ЕОМ M-5 для опрацювання економічних даних, а й створив ЕОМ M4-2M для системи контролю космічного простору[22].
Натхненний частковим успіхом свого першого листа до Хрущова, Китов розробив ще радикальніший проєкт. Восени 1959 року, не зустрічаючи підтримки своїх ідей автоматизації управління в керівництві Міністерства оборони, він надіслав керівництву СРСР ще один лист. Хрущову було представлено проєкт “Шляхи автоматизації управління в збройних силах і в народному господарстві”, в якому Китов пропонував не “розпорошувати” обчислювальну техніку по безлічі дрібних підприємств, а створити єдину державну територіальну мережу обчислювальних центрів. Згідно з проектом, обчислювальні центри повинні були мати подвійне призначення – для військових і цивільних цілей. Він розраховував, що військові завдання будуть повністю завантажувати ці центри тільки в разі бойових дій. У мирний час, вважав Китов, обчислювальні центри могли б використовуватися в цивільних цілях, тобто для вирішення економічних і науково-технічних проблем. Він запропонував зв’язати центри між собою і з цивільними станціями збору даних по всій країні прихованими лініями зв’язку. Китов вказував на істотну економію при подвійному використанні обчислювальних потужностей. Він також розраховував цим подвійним ударом подолати відсталість як військових, так і цивільних керівників.
Доля ініціативи Китова виявилася вирішеною після того, як ЦК КПРС відправив її на розгляд до Міністерства оборони – до того самого відомства, яке піддавалося в проєкті суворій критиці за відставання з впровадженням ЕОМ. Пряме звернення Китова до вищого партійного керівництва, минаючи безпосереднє військове начальство, як і його критичний тон, розгнівали керівників військового відомства. Пропозицію відхилили, а самого її автора піддали зразковому покаранню. Китова звинуватили в ігноруванні керівної ролі партії, зганьбленні керівництва збройних сил, кар’єрних устремліннях, а заразом і в упущеннях на службі. У червні 1960 року його виключили з партії і зняли з посади наукового керівника створеного ним Обчислювального центру № 1[23].
Формально комісія Міністерства оборони відхилила проєкт на тій підставі, що одночасне вирішення цивільних і військових завдань на єдиній мережі обчислювальних центрів буде неефективним. Можливо, військові побоювалися, що на них можуть покласти відповідальність за негаразди в цивільній економіці. Сам Китов пояснював головну причину невдачі так: “Людей із владних структур не влаштувало те, що в результаті впровадження обчислювальної техніки багато хто з них міг би опинитися не при справах”[24].
Незабаром “пішли на пенсію” й іншого піонера застосування ЕОМ в управлінні економікою – Ісаака Брука. Як і Китов, Брук відкрито критикував існуючі порядки: “Система управління, яку створила партія, являє собою систему швидкого реагування, але її недолік – у відсутності зворотного зв’язку”. Чиновники Держплану, у відання якого потрапив інститут Брука, сприйняли його пропозиції як “бунт” і змусили піти[25]. Ставлення до комп’ютеризації управління економікою змінилося лише в результаті скоординованих колективних зусиль фахівців з ЕОМ, математиків та економістів, які поділяли ідеологію економічної кібернетики.
IV. Економічна кібернетика виходить на сцену
У радянському контексті термін “кібернетика” охопив не тільки початковий набір понять з інженерної теорії управління зі зворотним зв’язком і теорії інформації, а й цілий спектр математичних моделей і комп’ютерного моделювання в задачах управління і зв’язку в машинах, живих організмах і суспільстві. Включивши в кібернетику всі застосування електронно-обчислювальних машин і посилаючись на уявлення про комп’ютер як об’єктивного глашатая істини, яке стало тоді популярним, радянські кібернетики зуміли обеззброїти ідеологічних критиків і проголосили мету “кібернетизації” всіх галузей науки.
Радянський кібернетичний рух, який швидко набирав силу з другої половини 1950-х років, створив для математичної економіки не тільки інтелектуальне підґрунтя, а й інституційну нішу. Багато раніше заборонених і відтіснених на узбіччя наукових галузей знайшли притулок під егідою ради з кібернетики Академії наук, яку очолив інженер-адмірал Аксель Берг, а його заступником став видатний математик Олексій Ляпунов. До числа цих галузей увійшла і математична економіка, яка тепер виступала під ім’ям “економічної кібернетики”[26]. Берг і Ляпунов підтримали ідеї Китова і допомогли просунути їх на трибуну і в друк.
У листопаді 1959 року Китов виступив із доповіддю на Всесоюзній нараді з обчислювальної математики та обчислювальної техніки в Москві. У своєму виступі, ґрунтованому на ідеях, викладених у першому листі Хрущову, Китов запропонував створити єдину державну мережу інформаційно-обчислювальних центрів із централізованим управлінням для вирішення завдань обліку і статистики, планування, постачання, банківського обслуговування та управління транспортом. Спочатку, на думку автора, ці центри мали виконувати розрахунки для підприємств, які не мають ЕОМ, і допомагати впроваджувати автоматизацію управління, а надалі – утворити єдину мережу, що виконує економічні та інші розрахунки для всіх радянських підприємств. Берг і Ляпунов стали співавторами доповіді, надавши своїми іменами авторитет пропозиціям Китова[27].
Цькування і звільнення Китова не похитнули його рішучості продовжувати боротьбу за автоматизацію управління і, можливо, лише зміцнили його віру в необхідність реформ. Берг і Ляпунов продовжували надавати йому підтримку навіть після того, як його офіційно засудила комісія Міністерства оборони. У вересні 1960 року Китов зумів опублікувати спільну з ними статтю в головному партійному журналі країни “Коммунист”, де доводив переваги створення єдиної системи управління, що спирається на загальнодержавну територіальну мережу інформаційно-обчислювальних центрів. Автори обіцяли, що введення комп’ютерів скоротить час планування постачань з трьох-чотирьох місяців до трьох днів, зменшить управлінський апарат наполовину і скоротить витрати у сфері постачання в п’ять разів[28].
У жовтні 1961 року вийшла нова і, мабуть, найвпливовіша стаття Кітова в редагованому Бергом збірнику “Кібернетику – на службу комунізму!”. Нещодавно вигнаний із партії автор писав, що “автоматизація управління народним господарством – найважливіша ланка у справі побудови комунізму”. Китов присвятив цілий розділ статті розгорнутій пропозиції про створення Єдиної державної мережі обчислювальних центрів (ЄДСОЦ). Він стверджував, що на основі цієї мережі можна буде побудувати “єдину автоматизовану систему управління народним господарством країни”, завдяки якій виникне “повна гармонія між політичними та економічними основами нашої держави і технічними засобами управління економікою країни”[29].
Спочатку лише жменька радянських економістів цікавилася математичними моделями в економіці та управлінні. У 1958 році академік Василь Немчинов організував Лабораторію із застосування статистичних і математичних методів та ЕОМ в економіці та плануванні, а незабаром він очолив наукову раду АН СРСР із цієї теми і секцію економічної кібернетики наукової ради з кібернетики. У квітні 1960 року, після дворічної боротьби і дванадцятикратного (!) відкладання, кібернетикам удалося скликати першу всесоюзну нараду із застосування математичних методів і ЕОМ в економіці та плануванні. Близько шістдесяти доповідей, представлених на цій нараді, надали математичній економіці законного статусу[30]. Наступного року понад сорок наукових установ СРСР розпочали дослідження з математичної економіки[31]. До 1967 року вже двісті п’ятдесят організацій займалися застосуванням кібернетичних методів в економіці[32]. Зрештою, кампанія, яку проводили кібернетики, принесла плоди: керівники партії та радянської держави, нарешті, повірили у світле кібернетичне майбутнє.
V. Кібернетична мрія Хрущова
Партійній і державній верхівці СРСР припала до смаку модель радянської економіки як кібернетичної системи. Радянські лідери вгледіли в пропозиціях кібернетиків можливість вирішити економічні проблеми країни шляхом оптимізації інформаційних потоків і вдосконалення методів управління, тобто без проведення будь-якої радикальної реформи.
Погляди Хрущова, хоча й навіяні кібернетикою, виявилися в прямому протиріччі з ліберальними соціальними ідеями, висунутими кібернетиками. Родоначальник кібернетики як науки про управління і зв’язок (комунікацію) Норберт Вінер вважав, що кібернетична соціальна теорія виконує визвольну місію. Вона зламає жорсткі вертикальні ієрархії управління, прорве бар’єри на шляху вільного спілкування і заохотить використання зворотного зв’язку під час взаємодії різних верств суспільства[33]. Ця ліберальна версія соціальної кібернетики подобалася радянській інтелігенції, яка з ентузіазмом вітала політичну “відлигу” перших років правління Хрущова. Сам перший секретар, однак, уявляв кібернетичне суспільство зовсім інакше. У його версії акцент робився на управління, а не на комунікацію.
Хрущов розглядав не тільки економіку, а й радянське суспільство загалом як організовану, керовану систему, регульовану в усіх її аспектах. Кібернетичне управління автоматизованим виробництвом стало для нього символом того, як має функціонувати все суспільство:
“У наш час, час атома, електроніки та кібернетики, автоматики, потокових ліній, тим більше потрібна чіткість, ідеальна злагодженість і організованість усіх ланок суспільної системи як у сфері матеріального виробництва, так і в царині духовного життя”[34].
Хрущов міцно пов’язував комунізм із громадським порядком і ефективною організацією. Він розглядав ліберальні міркування про свободу як потенційно підривні і шкідливі для його моделі організованого комуністичного суспільства. На зустрічі з інтелігенцією в березні 1963 року він висловився про це прямо:
“Можливо, думаєте, що за комунізму буде абсолютна свобода? Хто так думає, не розуміє, що таке комунізм. Комунізм – це струнке, організоване суспільство. У цьому суспільстві виробництво буде організовано на підставі автоматики, кібернетики, потокових ліній. Якщо тільки гвинтик неправильно працюватиме, то вся установка зупиниться”[35].
У жовтні 1962 року директор київського Інституту кібернетики Віктор Глушков опублікував у “Правде” статтю, в якій застерігав: без радикальної реорганізації планування економіки до 1980 року плануванням доведеться зайняти “все доросле населення Радянського Союзу”. Глушков запропонував створити “єдину державну автоматичну систему з переробки планово-економічної інформації та управління економікою” на основі мережі обчислювальних центрів[38]. У листопаді 1962-го президент Академії наук СРСР Мстислав Келдиш представив Глушкова Косигіну, який повністю підтримав його пропозиції[39].
Немчинов і Глушков лобіювали свої пропозиції кількома каналами відразу. У лютому 1963 року вони організували лист Хрущову від імені молодих співробітників Немчиновської лабораторії, Глушковського інституту і Обчислювального центру Академії наук, в якому повідомлялося про зростаюче відставання СРСР у сфері обчислювальної техніки, а також пропонували заходи з виробництва і впровадження ЕОМ. Хрущов негайно виніс лист на обговорення президії ЦК. Після влаштованого на президії “розносу” низці міністрів у травні 1963 року вийшла постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР про прискорення впровадження ЕОМ і автоматизованих систем управління (АСУ) в народне господарство[40].
VI. Комунізм із кібернетичним обличчям
Радянське керівництво звернулося до типового для себе способу розв’язання проблем – воно створило новий бюрократичний орган, відповідальний за це завдання. Цим органом стало Головне управління з обчислювальної техніки при Держкомітеті з науки і техніки. Численні міністерства і відомства отримали вказівку організувати власні обчислювальні центри і науково-дослідні інститути з впровадження ЕОМ. Немчиновську лабораторію було перетворено на Центральний економіко-математичний інститут Академії наук (ЦЕМІ АН СРСР), який очолив академік Микола Федоренко. У вересні 1963 року Держкомітет з науки і техніки створив (на чолі з Глушковим) Міжвідомчу наукову раду із впровадження обчислювальної техніки та економіко-математичних методів у народне господарство. Київський Інститут кібернетики, ЦЕМВ і Обчислювальний центр Академії наук почали розробляти всеосяжну реформу управління економікою на основі комп’ютеризації.
До кінця 1964 року комісія під керівництвом Глушкова розробила передескізний проект єдиної системи оптимального планування та управління на основі Єдиної державної мережі обчислювальних центрів (ЄДСОЦ)[41]. Передбачувана мережа мала складатися з шести тисяч низових центрів збирання та первинного оброблення інформації, п’ятдесяти опорних центрів у великих містах і одного головного обчислювального центру в Москві, який керує всією мережею і постачає інформацію для уряду СРСР[42].
Мережа мала забезпечити “повну автоматизацію процесу збирання, передавання та оброблення первинних даних”[43]. Правила, що діяли на той час, передбачали одночасний збір однієї й тієї самої інформації чотирма паралельними каналами, які контролювали незалежні один від одного органи планування, постачання, статистики та фінансів. Натомість автори проекту запропонували вводити економічні дані в систему лише один раз, зберігати їх у центральних банках даних і забезпечувати віддалений “доступ з будь-якої точки цієї системи до будь-якої інформації після автоматичної перевірки повноважень запитуваної особи”[44].
Автори проєкту сподівалися за допомогою комп’ютерів повністю усунути повсюдно поширену практику підтасовування даних, переданих “нагору”: “Тільки така організація системи інформації здатна забезпечити всі органи планування та управління точною і повною інформацією ніби з перших рук, минаючи всякі проміжні етапи, усуває можливість витоку і спотворення інформації”[45]. Заздалегідь передчуваючи опір бюрократичного апарату новій системі, автори проекту постаралися закрити всі можливі лазівки для обходу автоматизованого процесу збору даних. Проект передбачав, що “циркуляція економічної інформації поза ЄШСВЦ не допускається”[46].
Мережа мала стати до ладу 1975 року. Для її експлуатації потрібно було підготувати триста тисяч фахівців, а загальна вартість становила б близько п’яти мільярдів рублів. При цьому передбачалося, що низові та опорні обчислювальні центри швидко окупляться завдяки вирішенню економічних та інженерно-технічних завдань для місцевих підприємств[47].
Початковий задум Глушкова містив одне особливо спірне положення. Він виходив з того, що нова автоматизована система управління контролюватиме все виробництво, виплату зарплат і роздрібну торгівлю, і тому запропонував виключити з обігу паперові гроші та повністю перейти на електронні платежі: “[Подібна система зможе] якщо не повністю закрити дорогу, то, принаймні, сильно обмежити такі явища, як крадіжки, хабарництво, спекуляції”[48]. Можливо, він також сподівався, що ця ідея здасться Хрущову привабливою, оскільки усунення з обігу паперових грошей нагадувало марксистський ідеал комуністичного безгрошового суспільства і, здавалося, наближало радянський соціум до проголошеної Хрущовим 1961 року на XXII з’їзді КПРС мети швидкої побудови комунізму. Келдиш, який був більш досвідчений у політичних питаннях, порадив Глушкову не робити занадто радикальних пропозицій, оскільки це лише викличе “непотрібні емоції”. Тоді Глушков виключив ідею безгрошових розрахунків з основного проєкту, подавши до ЦК КПРС окрему записку з цього приводу. Якби ідеологія відігравала істотну роль під час ухвалення рішень партійним керівництвом, то тут якраз можна було це продемонструвати. Але пропозиція Глушкова про скасування паперових грошей так і не отримала схвалення партійної влади[49].
Глушков прагнув створити всеосяжну систему, яка б визначала, регулювала і цілком контролювала процес управління радянською економікою. По суті, він пропонував трансформувати всю радянську бюрократичну піраміду: “…необхідно детально проєктувати робочий день і робочий тиждень кожної посадової особи, створювати детальні класифікатори обов’язків, документів, чітко (в часі й особах) визначати порядок їхнього розгляду тощо”[50]. План ЄДСВЦ також передбачав, що приблизно один мільйон працівників сфери обліку, планування та управління будуть “вивільнені” і зможуть “перейти до сфери безпосереднього виробництва”[51]. Ці радикальні пропозиції зустріли запеклий опір радянського управлінського апарату.
VII. Чи може ЕОМ керувати економікою?
Плани Глушкова зустріли серйозну протидію з двох боків. З одного боку, керівники промислових підприємств і урядові чиновники виступали проти комп’ютеризації економічного планування та управління, тому що вона наочно продемонструвала б їхню неефективність, відібрала б у них контроль над інформацією та зменшила владу. Чиновники чудово розуміли, що зрештою все це загрожувало їм втратою своїх місць. З іншого боку, ліберальні економісти, або “товарники”, бачили розв’язання економічних проблем країни у запровадженні елементів ринкової економіки. Вони пропонували радикальну децентралізацію економічного планування та управління і впровадження ринкових стимулів для підприємств. У їхніх очах проєкт Глушкова слугував збереженню застарілих форм централізованого економічного управління і відволікав кошти, необхідні для проведення структурної реформи економіки.
“Товарники” вважали проект Глушкова комп’ютерною утопією. Вони сумнівалися в самій можливості створення надійних математичних моделей економіки всієї країни, а також у достовірності наданих даних[52]. “Товарники” стверджували, що наявна система дає змогу центральним органам і окремим підприємствам довільно маніпулювати економічними даними та критеріями; унаслідок цього комп’ютери видаватимуть викривлені результати, нехай навіть і з небаченою швидкістю[53].
Істотна проблема з проектом ЄДСВЦ полягала в тому, що він міг дати обіцяний результат тільки в разі його повної реалізації. Без докорінної управлінської реформи у верхах влади локальна оптимізація втрачала будь-який сенс[54]. У липні 1965 року Глушков подав свій проєкт в уряд, але політична обстановка і структура управління економікою на той час різко змінилися. Після зняття Хрущова регіональну систему раднаргоспів, на яку був розрахований проект ЄДСВЦ, було скасовано, а замість неї відновлено колишню відомчу структуру галузевих міністерств. Регіональну схему побудови загальнонаціональної мережі та системи управління було відкинуто.
1966 року партія й уряд випустили нову постанову, що передбачала великомасштабну програму впровадження комп’ютерних автоматизованих систем управління (АСУ) в економіку. Постанова виявилася типовим бюрократичним компромісом між таборами планувальників і статистиків. Центральному статистичному управлінню (ЦСУ) було наказано відповідати за розбудову єдиної державної мережі обчислювальних центрів, тоді як різні міністерства отримали вказівку створювати власні обчислювальні центри та АСУ на підпорядкованих їм підприємствах. ЦСУ наполягало на організації мережі за регіональним принципом, а Держплан хотів, щоб мережа ділилася за групами галузей промисловості. Держплан заперечував проти зведення функцій мережі до збирання статистики, а ЦСУ критикувало ідею створення мережі з різномастих відомчих АСУ[55]. Поки тривали ці суперечки, жодних реальних дій зі створення державної мережі обчислювальних центрів не робилося[56]. Тим часом почалося стихійне розроблення АСУ на окремих підприємствах і в міністерствах. У 1966-1970 роках без жодної координації було створено понад чотириста незалежних АСУ, не пов’язаних жодними мережами передачі даних[57].
Тим часом військові перейшли до нового покоління територіально розподілених систем управління військами з використанням складніших комп’ютерних мереж. Нові мережі були створені для протиракетного комплексу, системи дальнього виявлення та АСУ ракетних військ стратегічного призначення[58]. Через режим секретності оборонних систем радянська економіка не могла користуватися технологічними інноваціями військових. Але, навіть якби обмеження секретності було знято, було б дуже важко пристосувати дорогі та спеціалізовані оборонні технології до цивільних умов. Радянський військово-промисловий комплекс функціонував, подібно до інформаційної “чорної діри”: у нього все входило, але нічого не виходило назовні.
VIII. Віртуальний соціалізм: інформація – сила
Наприкінці 1960-х років нового імпульсу створенню радянської загальнонаціональної мережі ЕОМ надала звістка про появу у США комп’ютерної мережі ARPANET (Advanced Research Projects Agency Network). Глушков звернувся до радянського керівництва з новим проєктом. Він запропонував об’єднати АСУ всіх рівнів – від АСУ окремих підприємств до АСУ міністерств, аж до рівня вищого керівництва, – у єдину загальнодержавну автоматизовану систему (ЗДАС) збирання та оброблення економічної інформації для обліку, планування та управління радянською економікою[59]. Глушков обіцяв, що ЗДАС не порушуватиме існуючу вертикаль влади, в якій окремі міністерства управляли своїми секторами економіки і накопичували інформацію у власних обчислювальних центрах. ОДАС пропонувалося спроектувати так, щоб задовольнити всіх: вона будуватиметься за територіальним принципом, але при цьому міститиме автономні відомчі АСУ.
Нові пропозиції Глушкова викликали чергову хвилю критики. Фахівці з теорії управління стверджували, що комп’ютерні системи лише закріплюють застарілі методи бухгалтерського обліку та ведення статистики. Вони наполягали на тому, щоб спочатку здійснити реформу управління, а вже потім починати комп’ютеризацію[60].
На думку Глушкова, повномасштабна комп’ютеризація країни повинна була сама стати двигуном економічної реформи. Він вважав, що ЗДАС – “завдання не тільки науково-технічне, а й насамперед політичне”[61]. Глушков був переконаний, що по-справжньому ефективна реформа радянської економіки може відбутися лише в результаті перетворень, що йдуть із самих верхів влади. Тому він спрямував основні зусилля на те, щоб переконати вище радянське керівництво підтримати ЗДАС.
1 жовтня 1970 року Політбюро ЦК обговорило проєкт ЗДАС і ухвалило типове компромісне рішення: проєкт ухвалити, але в урізаному вигляді. Замість нового потужного Держкомітету з удосконалення управління було відтворено скромне управління з обчислювальної техніки при Держкомітеті з науки і техніки, а замість запровадження загальнодержавної автоматизованої системи управління економікою залишилася лише розробка мережі обчислювальних центрів і створення АСУ на окремих підприємствах. З чуток, Косигін був налаштований проти проєкту, оскільки побоювався, що ЦК КПРС використовуватиме ЗДАС для контролю над діяльністю кабінету міністрів[62].
Тим часом чиновники галузевих міністерств дійшли висновку, що з комп’ютеризації можна отримати користь, не втрачаючи ні крихти своєї влади. Кожне міністерство побудувало власний обчислювальний центр і почало створювати АСУ для своїх внутрішніх потреб. З 1971-го до 1975 року кількість таких систем збільшилася майже в сім разів[63]. Галузеві АСУ часто використовували несумісні апаратні засоби та програмне забезпечення і не були пов’язані жодною міжвідомчою комп’ютерною мережею. Створюючи спеціалізовані АСУ, галузеві міністерства закладали технічну основу для зміцнення централізованого контролю над підпорядкованими їм промисловими підприємствами. За такої організації справи міністерствам уже не треба було ділитися своєю управлінською інформацією – іншими словами, владою – з будь-якими конкуруючими відомствами.
Тим часом розробка планів створення мережі обчислювальних центрів за інерцією тривала. Задуми набували дедалі грандіозніших масштабів: за проектом 1975 року передбачалося побудувати до 1990 року 200 таких центрів колективного користування у великих містах, 2500 кущових центрів для підприємств одного міста або галузі та 22 500 центрів індивідуальних підприємств, на що було потрібно 40 мільярдів рублів[64]. Мережа зростала, але тільки на папері. Не маючи чітко сформульованої управлінської функції, дороге будівництво загальнонаціональної комп’ютерної мережі навряд чи могло здійснитися.
Питання про ЗДАС виникало кожні п’ять років, коли нові економічні плани готувалися для схвалення черговим партійним з’їздом. XXV з’їзд КПРС 1976 року і XXVI з’їзд 1981-го формально схвалили нові версії проєкту ЗДАС. І щоразу спроби створити мережу обчислювальних центрів “гальмувалися” на рівні міністерств і не досягали загальносоюзного масштабу[65]. За десять років, з 1976-го до 1985 року, з великими труднощами вдалося звести 21 обчислювальний центр колективного користування, які обслуговували всього 2000 підприємств. Спроби об’єднати кілька центрів у мережу наприкінці 1970-х років так і залишилися на рівні експерименту[66]. Віддалений доступ користувачів центрів також організувати не вдалося. Через низьку якість каналів зв’язок часто переривався, а програми операційної системи зависали. У результаті користувачі повинні були приносити в обчислювальний центр колоди перфокарт і забирати рулони роздруківок[67]. У мережі так і не з’явився єдиний господар, здатний вкласти кошти в розвиток інфраструктури.
Коли різні комп’ютерні системи сумісні, вони можуть послужити основою для ефективного об’єднання підприємств. Але якщо вони несумісні, то тоді вони настільки ж ефективно перешкоджатимуть об’єднанню. За рахунок прискореного розвитку галузевих несумісних АСУ міністерства звели потужні бар’єри на шляху створення загальнонаціональної комп’ютерної системи управління. У 1970-ті роки виникли кілька незалежних галузевих мереж – для цивільної авіації, прогнозування погоди, банківської системи та наукових досліджень[68]. Більшість із них припинили існування разом із розпадом Радянського Союзу. Нові російські мережі, з’єднані з Інтернетом, почали з’являтися лише в 1990-ті роки. Вони створювалися вже не державою, а комерційними структурами.
IX. Від єдиної мережі до набору клаптиків
У 1960-ті роки в США і Великій Британії, як і в Радянському Союзі, комп’ютерні технології стали інструментом політики. Британський уряд у ті роки вирішив не фінансувати запропонований йому проєкт зі створення комп’ютерної мережі з комутацією пакетів, оскільки віддавав перевагу технологічним проєктам, розрахованим на комерційну вигоду, а комп’ютерні мережі, як тоді здавалося, до їх числа не належали. Пріоритети ж американського уряду були продиктовані “холодною війною”. Це визначило рішення США про фінансування цілої низки проєктів міністерства оборони та інших відомств у галузі комп’ютерних технологій, включно з першою мережею з комутацією пакетів ARPANET. На відміну від радянської та британської влади, американський уряд стимулював передачу нових технологій з військового сектору в цивільну промисловість і економіку, роблячи їх легкодоступними і забезпечуючи стимули для їх впровадження та подальшого розвитку. У Сполучених Штатах уряд підтримував розробку нових технологій; їхнє використання ж стимулювалося приватними компаніями. Саме приватні компанії перетворили комп’ютер, винайдений спочатку для науково-технічних розрахунків, на пристрій для опрацювання ділової інформації, а потім і на засіб комунікації[69].
Радянське керівництво теж розглядало загальнонаціональну комп’ютерну мережу як інструмент політики. Ідея побудови такої мережі виникла в контексті далекосяжних пропозицій перетворити радянську економічну систему шляхом створення загальнодержавної автоматизованої системи управління. У результаті доля комп’ютерної мережі виявилася нерозривно пов’язаною з долею пропозицій, що вимагали глибоких політичних і соціальних змін. Кібернетична ідея використовувати автоматизацію управління як інструмент реформи всієї управлінської системи спиралася на технократичні погляди радянських кібернетиків. Вони вірили, що технологічне рішення – комбінація правильної математичної моделі, ефективного алгоритму та потужної комп’ютерної мережі – спричинить докорінні соціально-економічні зміни, забезпечить самостійність окремих підприємств та оптимальне економічне планування в загальнонаціональному масштабі.
Радянські кібернетики уявляли собі автоматизовану систему управління як єдину, органічну систему, пронизану зворотними зв’язками. Але при цьому вони парадоксальним чином вважали, що вона має бути побудована за наказом згори. Вони не розглядали варіанта, за якого така система могла б поступово скластися знизу і рости вгору, бо вважали, що окремі підсистеми не зможуть функціонувати ефективно без всеосяжної загальнонаціональної системи. Вони побоювалися, що поступовий підхід лише зміцнить наявні методи управління економікою. Але якщо кожна окрема частина загальнонаціональної системи управління не була життєздатною сама по собі, то й система загалом виявилася нежиттєздатною.
Нещодавні дослідження зі “взаємного конструювання” техніки та її користувачів підкреслюють активну роль користувачів у формуванні, еволюції та спротиві впровадженню нових технологій, а також вивчають ефект зворотного впливу технологій, що використовуються, на самих користувачів[70]. У дискусіях про долю радянської загальнонаціональної комп’ютерної мережі різні відомства сперечалися про те, чи робити комп’ютерні мережі інструментом централізації або децентралізації економіки, засобом розповсюдження інформації або засобом її безпечного зберігання, локомотивом управлінських реформ або частиною існуючої системи. Але вирішальним стало питання про те, хто саме стане користувачем системи. Кібернетики сподівалися створити власне центральне відомство для управління інформаційними потоками в усіх інших державних установах, але міністерства зуміли відстояти право стати первинними користувачами інформаційних систем. Ці користувачі наповнили ідеологію інформаційних систем іншим змістом. Вони перетворили початкову концепцію єдиної загальнодержавної комп’ютерної мережі на набір клаптиків, що складається з розрізнених інформаційних систем, підзвітних різним відомствам.
Початкові цілі американської мережі ARPANET теж виявилися переглянуті користувачами. Ця мережа не виправдала свого початкового призначення засобу перерозподілу обчислювальних ресурсів, але зате стала успішним засобом комунікації, коли служба електронної пошти почала користуватися величезною популярністю у користувачів. Нова функція мережі ARPANET сприяла її швидкому зростанню[71].
У Радянському Союзі, на відміну від ситуації з ARPANET, боротьба за контроль над управлінською інформацією призвела до розпаду пропонованої мережі на незв’язані фрагменти. Кібернетики прагнули реформувати радянську систему управління за допомогою впровадження інформаційних технологій, але ця система, будучи користувачем цих технологій, зуміла нав’язати свою волю. Це завершилося, цілком природно, зміною функції цих нововведень – замість локомотива реформ, вони стали засобом збереження існуючого економічного і політичного порядку.
1) Ця робота, що публікується з дозволу автора, являє собою перероблений варіант статті: Gerovitch S. InterNyet: Why the Soviet Union Didn’t Build a Nationwide Computer Network // History and Technology. 2008. Vol. 24. P. 335-350.
2) Поняття “кібернетика”, введене в науковий обіг у класичній книжці Норберта Вінера 1948 року “Кібернетика, або Керування і зв’язок у тварині та машині”, комбінує поняття теорії автоматичного керування і теорії інформації для опису процесів самоорганізації та цілеспрямованої поведінки в саморегульованих системах, живих організмах і суспільстві. Кібернетики проводять численні аналогії між машинами і біологічними та соціальними системами: нейрофізіологічні та економічні процеси порівнюються ними зі стежачими системами зі зворотним зв’язком, людське спілкування описують як передачу інформації з перешкодами, а нервову систему уподібнюють комп’ютеру. Про історію радянської кібернетики див: Gerovitch S. From Newspeak to Cyberspeak: A History of Soviet Cybernetics. Cambridge, Mass.: MIT Press, 2002.
3) Китов А.І. Кібернетика і управління народним господарством // Кібернетику – на службу комунізму / Під ред. А.І. Берга. М.; Л.: Держенергоїздат, 1961. Т. 1. С. 207, 216.
4) Програма Комуністичної партії Радянського Союзу. М.: Политиздат, 1976. С. 71.
5)Пекеліс В. Людина, кібернетика і бог // Наука і релігія. 1960. № 2. С. 27.0
6) Malcolm D.G. Review of Cybernetics at Service of Communism // Operations Research. 1963. Vol. 11. P. 1012.
7) Conway F., Siegelman J. Dark Hero of the Information Age: In Search of Norbert Wiener, the Father of Cybernetics. New York: Basic Books, 2005. P. 318, 391.
8) Arthur Schlesinger, Jr., to Robert Kennedy, 20 October 1962. Schlesinger Personal Papers. John F. Kennedy Library (Boston, Mass.). Box WH-7. “Cybernetics”.
9) Goodman S. Computing and the Development of the Soviet Economy // Soviet Economy in a Time of Change. A Compendium of Papers Submitted to the Joint Economic Committee, Congress of the United States. Washington, D.C.: U.S. Government Printing Office, 1979. Vol. 1. P. 545.
10) Judy R. The Soviet Economy: From Commissars to Computers // International Journal. 1967. Vol. 22. P. 642.
11) Medvedev R., Medvedev Zh. Khrushchev: The Years in Power. New York: Norton, 1978. P. 107.
12) Judy R. Op. cit. P. 643.
13) Див. історичний огляд радянських робіт з математичної економіки: Ellman M. Planning Problems in the USSR: The Contribution of Mathematical Economics to Their Solution, 1960-1971. Cambridge: Cambridge University Press, 1973. P. 1-17.
14) Китов А.І. Електронні цифрові машини. М.: Радянське радіо, 1956. Про Китова див: Долгов В.А. Китов Анатолій Іванович – піонер кібернетики, інформатики та автоматизованих систем управління. М.: КОС-ИНФ, 2009; а також матеріали сайту www.kitov-anatoly.ru.
15) Лист О.М. Несмеянова і О.В. Топчієва до Президії ЦК КПРС від 14 грудня 1957 року. Російський державний архів новітньої історії (РДАНІ). Ф. 5. Оп. 35. Д. 70. Л. 119.
16) Брук І. Перспективи застосування керуючих машин в автоматизації // Сесія Академії наук СРСР з наукових проблем автоматизації виробництва / Під ред. В. Трапезникова. М.: АН СССР, 1957. С. 147.
17) Малиновський Б.М. Історія обчислювальної техніки в особах. Київ: КИТ, 1995. С. 191-193.
18) Китов А.І. Електронні обчислювальні машини. М.: Знання, 1958. С. 24-25.
19) Лист А.І. Китова до М.С. Хрущова від 7 січня 1959 року. Державний політехнічний музей. Фонд О.І. Китова.
20) Про історію системи SAGE див: Edwards P. The Closed World: Computers and the Politics of Discourse in Cold War America. Cambridge, Mass.: MIT Press, 1997. Ch. 3.
21) Малиновський Б.Н. Указ. соч.; Первов М. Системи ракетно-космічний оборони Росії створювалися так. М.: АВІАРУС-XXI, 2004.
22) Малиновський Б.М. Указ. соч. С. 214-216.
23) Ісаєв В.П. Згадуючи А.І. Китова – назад у майбутнє // Долгов В.А. Указ. соч. С. 144-148.
24) Людина, яка винесла кібернетику із секретної бібліотеки (інтерв’ю з О.І. Китовим) // Компьютерра. 1996. 18 листопада. № 43. С. 45.
25) Малиновський Б.Н. Указ. соч. С. 193.
26) Про радянську економічну кібернетику див: Gerovitch S. From Newspeak to Cyberspeak… P. 264-284; див. також літературу, цитовану в цій роботі.
27) Берг О.І., Китов О.І., Ляпунов О.О. Про можливості автоматизації управління народним господарством // Проблемы кибернетики. Вип. 6. М.: Физматгиз, 1961. С. 83-100.
28) Вони ж. Радіоелектроніку – на службу управління народним господарством // Коммунист. 1960. № 9. С. 21-28.
29) Китов А.І. Кібернетика і управління народним господарством. С. 217.
30) Федоренко М.П. Згадую минуле, заглядаю в майбутнє. М.: Наука, 1999. С. 146-147.
31) Beissinger M.R. Scientific Management, Socialist Discipline, and Soviet Power. Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1988. P. 166.
32) Берг А.І. та ін. Економічна кібернетика: вчора і сьогодні // Питання економіки. 1967. № 12. С. 148.
33) Див.: Wiener N. The Human Use of Human Beings: Cybernetics and Society. New York: Da Capo, 1954.
34) Хрущов М.С. Високе покликання літератури і мистецтва. М.: Правда, 1963. С. 219.
35) Нарада-зустріч керівників партії та уряду з представниками інтелігенції, 8 березня 1963 року. Російський державний архів соціально-політичної історії (РДАСПІ). Ф. 17. Оп. 165. Д. 163. Л. 196.
36) За тісний зв’язок науки з життям // Правда. 1961. 15 червня.
37) Кутейников А.В. На зорі комп’ютерної ери: передісторія розроблення проєкту Загальнодержавної автоматизованої системи управління народним господарством СРСР (ЗДАС) // Історія науки і техніки. 2010. № 2. С. 46-47.
38) Глушков В.М. Кібернетика і управління виробництвом // Правда. 1962. 14 жовтня.
39) Малиновський Б.Н. Указ соч. С. 154.
40) Див.: Шкурба В.В. У команді Глушкова // Академік В.М. Глушков – піонер кібернетики / Укл. В.П. Деркач. Київ, 2003. С. 351-356; Кутейников А.В. Указ. соч. С. 51-52.
41) Морозов А.А., Глушкова В.В., Карпець Е.П. З чого починався ЗДАС // Праці конференції “Системи підтримки прийняття рішень. Теорія і практика”. Київ, 2010 (http://conf.atsukr.org.ua/files/conf_dir_15/Glushkova_sppr2010.pdf).
42) Передескізний проект (попередній варіант) Єдиної державної мережі обчислювальних центрів СРСР (ЄДСОЦ). М., 1964 (неопублікований рукопис із домашнього архіву В.М. Глушкова). С. 7.
43) Передескізний проект. С. 10.
44) Малиновський Б.Н. Указ. соч. С. 156.
45) Передескізний проект. С. 20.
46) Там же. С. 10.
47) Там само. С. 40, 42-44.
48) Цит. за: Шкурба В.В. Глушков і ОДАС (www.iprinet.kiev.ua/gf/shkurba_ogas.htm).
49) Малиновський Б.М. Указ. соч. С. 157.
50) Капітонова Ю.В., Летичевський А.А. Парадигми та ідеї академіка В.М. Глушкова. Київ: Наукова думка, 2003. С. 191.
51) Передескізний проект. С. 43.
52) Neuberger E. Libermanism, Computopia, and Visible Hand: The Question of Informational Efficiency // The American Economic Review. 1966. Vol. 56. P. 142.
53) Cave M. Computers and Economic Planning: The Soviet Experience. Cambridge: Cambridge University Press, 1980. P. 46.
54) Економісти і математики за “круглим столом” // Вопросы экономики. 1964. № 9. С. 63-110.
55) Кутейников А.В. З історії розроблення проекту Загальнодержавної автоматизованої системи // Історія науки і техніки. 2009. № 3. С. 64.
56) Малиновський Б.М. Указ. соч. С. 158-159; Bartol K. Радянські комп’ютерні центри: мережа чи клубок? // Soviet Studies. 1972. Vol. 23. P. 608-618.
57) Conyngham W. Technology and Decision Making: Some Aspects of the Development of OGAS // Slavic Review. 1980. Vol. 39. P. 430.
58) Ігор Олександрович Мізін – учений, конструктор, людина / Під ред. І.А. Соколова. М.: ИПИ РАН, 2010; Первов М. Указ. соч.
59) Малиновський Б.Н. Указ. соч. С. 161.
60) Мільнер Б.З. США: уроки електронного буму // Известия. 1972. 18 березня. С. 5.
61) Малиновський Б.Н. Указ. соч. С. 162.
62) Там же. С. 162-163, 165.
63) СРСР у цифрах у 1978 році. М.: Статистика, 1978. С. 76.
64) Кутейников А.В. З історії розроблення проекту Загальнодержавної автоматизованої системи. С. 66-67.
65) Малиновський Б.Н. Указ. соч. С. 167.
66) Кутейников А.В. Из истории разработки проекта Общедержавной автоматизированной системы. С. 68.
67) Гладких Б.А. Інформатика від абака до Інтернету. Вступ до спеціальності. Томськ: ТГУ, 2005. С. 334-335.
68) Goodman S. Op. cit.; Shirikov V.P. Scientific Computer Networks in the Soviet Union // Trogemann G., Nitussov A., Ernst W. (Eds.). Computing in Russia: The History of Computer Devices and Information Technology Revealed. Braunschweig/Wiesbaden: Vieweg, 2001. P. 168-176.
69) Abbate J. Inventing the Internet. Cambridge, Mass.: MIT Press, 1999. Ch. 1; Mowery D., Simcoe T. Is the Internet a US Invention? An Economic and Technological History of Computer Networking // Research Policy. 2002. Vol. 31. P. 1369-1387; Funding a Revolution: Government Support for Computing Research. Washington, D.C.: National Academy Press, 1999 (National Research Council); Norberg A., O’Neill J. Transforming Computer Technology: Information Processing for the Pentagon, 1962-1986. Baltimore, Md.: Johns Hopkins University Press, 1996. Ch. 4.
70) Див.: Oudshoorn N., Pinch T. (Eds.). How Users Matter: The Co-Construction of Users and Technology. Cambridge, Mass.: MIT Press, 2003.
71) Abbate J. Op. cit. P. 104-111.