Тут вам не готель, пане

I. Повідець

Поки поліція розбиралася на місці, я сидів собі на асфальті, в холодку, з псом коло ноги, та й чекав, доки те все скінчиться і я зможу нарешті довезти м’ясо до морозильні. П’ятнадцять кіляґрамів. Уліті. То була, кажучи наперед, найбільша моя того дня помилка — не те, за що мене брали, а свята певність, що м’ясо я таки довезу.

Поки я отак сидів на асфальті, голова моя була заклопотана речами цілком мирними. Я інженер, і в ту хвилину я собі буденно розкладав, як маю провести завтрішній робочий день: які рисунки конче перевірити, які обрахунки встигнути зробити, які папери спорядити до строку. Звичайнісінька людська невинність понеділка, що ще не настав. А що той завтрішній день я перебуду, лічачи потяги метра по дрожі в бетоні, мені тоді й на думку не спало. Та воно й ліпше.

Сценарій із кайданками я програвав собі в голові вже давно, тож коли мені їх показали, я не сполошився. Я показав їм навзаєм повідець. Логіка була бездоганна: в мене на руках пес, у вас на руках залізо, і хтось із нас двох, вочевидь, до сього не готовий. Се на них не подіяло. Кайданки клацнули, і я збагнув просту річ — почався новий квест, і його треба пройти.

Усе, що зі мною діялося далі, я волію називати квестом. Так чесніше. «Ув’язнення» — засильно на дві доби, «затримання» — засухо, а квест — саме враз: незрозумілі правила, вороже наставлені NPC, вбогий інвентар і повна відсутність мапи.

Брали мене двоє. Друга в парі була якась латиноска, що завчасу постановила собі, буцім я потвора, і час од часу ту тезу перевіряла. Я від самого початку сказав, що не говорю французькою, — а за бельгійським правом мені належався нідерландськомовний поліцай, що його мали приставити самохіть. Не приставили. Обійшлися. Суті обвинувачень при затриманні я так і не почув; мені їх виклали значно пізніше, коли се вже було радше формальність, аніж новина.

А як я таки перейшов на французьку — на ту французьку, яку маю, — вона в’їдливо завважила, що я, виходить, брехав і по-французьки вмію. Я міг би розтлумачити ріжницю між «не говорю» і «не хочу свідчити мовою, якою володію кепсько, в становищі, де кожне слово потому зачитають уголос п’ять разів». Але «не вір, не бійся, не проси» поширюється й на «не пояснюй». Я змовчав.

Стояти довго я не годен — то річ медична, а не характер. Тож я сідав на землю, а на наказ устати відказував відмовою. Латинка вбачала в тім симптом моєї загальної нікчемности й подекуди, як їй здавалося, дошкульно коментувала. Мовляв, ото який ти бідашний. Я не сперечався. Бідашний то й бідашний. Сперечатися з людиною, що в неї ключі від твоїх кайданок, — то не позиція, то забавка.

II. Оформлення

Приймають і оформляють тебе ті самі, що й брали. То важлива подробиця цілої будови: люди, що тебе оформляють, уже склали собі думку про тебе як про злочинця, і жалю в них нема. Радше навпаки — оформлення йде наче в рахунок майбутнього вироку, наперед.

За дві доби я встиг скласти собі аматорську класифікацію наглядацького стану. Відсотків десять-п’ятнадцять — то явні садисти або, лагідніше кажучи, люди, що люблять і вміють карати того, хто ще й злочинцем не став. Їх видно відразу, по дрібницях: по поставі, по голосі, по тому, як тримається, по особливім погляді, що не дивиться, а шукає — де б то зробити тобі трошки гірше, лишаючись у рямцях інструкції. Решта не злі, лишень байдужі, і се, як не дивно, велика полегша: байдужий робить своє діло та й іде далі, а той, що шукає, робить із душею.

Один такий застібав на мені кайданки. «А не болить вам, пане?» — питає. Дякую, що спитали, кажу, болить. «Та воно ж і не має бути приємно, пане». І отут я збагнув, що маю справу з майстром: питання поставлено не з турботи, а щоб дістати підтвердження, що болить, і тим підтвердженням посмакувати. Турбота як спосіб доставити приємність самому собі. Тонка робота.

З тим самим майстром я пройшов квест «телефонний дзвінок». Чи можна подзвонити? Можна, пане, кажіть номер, я наберу. Але номер лежить у книжці смартфона, а смартфон відмикати не вільно. Глухий кут. Ну добре, кажу, то чи можна бодай вимкнути телефон, жеби не сів? Ні, пане, не вільно. А написати імейл? А переслати записку імейлом? Відповідь ви вже знаєте. На тім місці я вловив закономірність: він каже «ні» на все, на що можна сказати «ні», і робить се з тихою насолодою. У мені вже наростало хуліганське бажання попросити ще щось — навмисне, аби дати йому сказати «ні» ще раз, коли вже йому так файно. Але я вирішив не потішати. Просто: добре, дякую. До речі, щодо справедливости й м’яса: поки ми розігрували сю сценку, в баґажнику лишеного на спеці авта доходило п’ятнадцять кіляґрамів, що я їх так і не довіз. Але про те — аж наприкінці.

До речі, як з’ясувалося потім, трапляються серед cipier’ів і людяні: такий без жодного прохання застібне кайданки спереду, а не за спиною, з тої простої причини, що спереду попросту вигідніше. Ріжниця між «спереду» і «ззаду» — то, властиво, ціла ріжниця між людиною при службі та службою при людині.

Тоді знімають відбитки. Пальці, потому ребро долоні. Сканер працює криво, не читає. Се дратує наглядача. Дратування передається мені: мою руку починають шарпати нервовіше. А в мене тремор. Тремор від того, що руку шарпають, сканер від тремору читає ще гірше, наглядач від того лютує дужче — файна петля зворотного зв’язку, спроектована людьми, що про зворотний зв’язок зроду не чули. Я собі подумки завважив, що систему варто б задемпфувати. Уголос не став.

Потому обмацують тіло. Усюди. Приємно — якщо не пам’ятати про стать виконавця. Виконавець був чоловік, і се трохи псувало враження; я десь чув, буцім у бельгійській поліції високий відсоток блакитних, і подумав, що для декого се, певно, робота мрії. Мені ж у ту хвилину було просто душно.

Душно — бо в кімнаті, де мене оформляли, не було вентиляції. Се я завважив відразу, скоріше, ніж власну незручність. На тій французькій, яку маю, я поцікавився, чи не мучать їх тут головні болі. Мене спитали — а що, се тебе мучать? Ні, кажу, вас. З якої се речі? Та з тої, що вентиляції у вас нема. І додав — уже про себе, — що двері до приймальні завжди навстіж, а в коридорі витяжка є. Себто вони, самі того не відаючи, провітрюють свою душогубку через коридор, коштом архітектури, а не проекту. Дурно й незаслужено.

Окремий номер програми — вивернути маєчку. Франкомовні поліцаї, як я з’ясував досвідом, щиро вірять, що коли ту саму команду прогорлати кілька разів, вона від того стане зрозуміла нідерландськомовному. Команду «вивернути маєчку» я втямив за п’ятим разом, коли мені вже позакладало вуха. Спершу я чесно спробував виконати «кругом». Потому зняв маєчку. Потому покрутив її сяк і так, показуючи готовність до співпраці. Потому, як поліцай уже став буряковий, у голові моїй із чистого розпачу зродилася думка: а може — вивернути? Вивернув. Угадав.

Вивертали, як я зрозумів, аби перевірити, чи нема на мені ще шнурків. Логіка здорова — шнурки, пасок, усе, на чому теоретично можна повіситися, вилучають за описом. Смішне інше: головний шнурок вони проґавили. Я як був у спортивних шортах, так у них і лишився, і коли б мені справді треба було звести рахунки, зав’язка від шортів була при мені цілий час. Система, що відбирає в тебе шнурки від черевиків і лишає шнурок на поясі, — то не система безпеки, то ритуал. А ритуали мені любі своєю чесністю: вони не діють, зате гарно виглядають.

III. Перша камера

Перший ізолятор — то шість клітей. Камерою таке назвати важко, кліть — точніше. Сопух б’є відразу, і я його впізнав: сопух плацкартного вагона. Ціле життя я гадав, що то запах згорілого вугілля з вагонних котлів. Виявилося — ні. Виявилося, то запах застояної сечі в кльозетах і старого поту на нарах. Одне з небагатьох правдивих відкриттів, що я виніс із того квесту: дитинство пахло не вугіллям.

Кліть першого рівня: бетонний цоколь, на нім нари зі штучної шкіри. Подушки нема. Кльозет із нержавійки. Спуск води — назовні, поза кліттю; воду спускають раз, при зміні пожильця. Помити руки — нема. Паперу вбирального — нема. Мені, чоловікові, що їсть раз на день і може довго обходитися без походу «по-великому», пощастило: я в ту конструкцію просто вдало вписався обміном речовин. Голодних і квапливих система не передбачає.

Поки голодні та квапливі мучилися, я взявся до того, до чого беруся в кожнім приміщенні, куди мене заводять: до читання його. Щоправда, читати в самій кліті було особливо нічого — вона зумисне порожня, голий бетон, ні труби, ні короба, ні лямпи в межах досягу. Ціла інженерія винесена назовні, за двері: кабельні траси, опалення, розводка води — усе те йде коридором, куди мене виводили до кльозету та на допит. Ото там я й читав будинок уривками, мимохідь. Ага, кабелі. Ось опалення, а ось просто вода — по-різному ідуть. Де протипожежні труби? На стелі коридора дві лямпи поспіль, замість одної: балка кидає тінь, тож світло довелося ставити з двох боків. Завіси на дверях камер приховані. А у Палаці потім виявляться завіси всередині, і до них прикручені упори з гострими рогами, аби дверей не можна було зняти зсередини. Система беджів і шлюзів отака. Збоку я, певно, скидався на чоловіка, що працює під прикриттям і збирає дані до штурму. Насправді ж я просто не вмію перебувати всередині конструкції й не розбирати її на вузли — воно вмикається само, без мого дозволу, і в криміналі виявилося єдиним, чого в мене не відібрали за описом. А порожню кліть і придумали порожньою якраз на те, аби читати не було чого. У сьому розумінні проектант мене переграв.

У кліті — відеокамера. Дивиться просто на те місце, де стоїш, коли сцяєш. Себто буквально на прутень. Маю надію, хлопці на тім кінці дроту дістали зі зміни втіху; робота в них, судячи з обставини, невесела.

Дивлячись на ту відеокамеру, я чомусь провалився у спомин мало не чвертьвікової давнини. Ми з жінкою знімали макро на природі — ящірку, квітку, жука. У нас щойно з’явився перший цифровий апарат, Minolta DiMAGE 7i, з дисплеєм на задній стінці, де можна було відразу побачити, що ти зняв. Для людей, вирослих на плівці, на проявленні та на замовлянні «видрукуйте, будь ласка, лишень добрі кадри», се було чисте чарівництво: зняв — і вже дивишся. Ми сиділи на березі й упивалися дивом електроніки. А поряд інша пара про щось сперечалася, і до нас долітали уривки: «телевізор у камері», «нащо в камері телевізор». Ми ся перезирнули, глянули на свою «Мінольту», прикинули: ну, дисплей є, але то ж не телевізор, та й узагалі — нащо камері телевізор? Аж доки один із тої пари не вимовив фразу, що все розставила на місця: телевізор у камері нічого не міняє, то однаково камера, і ти в ній сидиш. А-а-а. Вони говорили не про апарат. Слово «камера» в них було з іншого, тюремного словника — і ось тепер, за чверть віку, я нарешті опинився всередині їхнього значення того слова. З відеокамерою, наведеною на мій прутень. Коло замкнулося.

Темно не буває ніколи. Я згадав Орвелла — «місце, де нема темряви». В Орвелла воно звучало зловісно й метафізично, а на ділі обернулося банальною люмінесцентною лямпою. Вона, звісно, дзвенить від старости своїми п’ятдесятьма герцами. Безнастанно. Рівний такий гуд мережі, просто в череп. Добре хоч, що не мерехтить, — мерехтіння я б, мабуть, узявся лічити.

За якийсь час у тім рівнім гуді починаєш розріжняти відтінки. Або тобі починає здаватися, що розріжняєш, — перевірити ж нічим. Приблизно так само, скоро заплющиш очі, починає здаватися, що лежиш ти не на нарах під бетонною стелею, а на траві, під деревами. Ти чудово розумієш, що то галюцинація. Але поводишся з нею дбайливо, як із чимось крихким: пильнуєш, аби не сполохати, не впустити в неї зовнішній світ. Заважає одне — п’ятдесятигерцовий гуд нікуди не подівся, він лізе в картину й усе псує. І ти, замість того щоб просто відпустити його, чомусь беруся шукати йому місце всередині видіння. Ну добре, вирішуєш ти, хай то будуть цикади. Цикади пасують. Навіть відпливаючи від дійсности, відпустити звук отак просто не виходить — треба конче його кудись прилаштувати.

Вентиляцію я перевірив насамперед. Витяжка була — але двері виявилися без щілин, притоку нема, а отже, й тяги нема. Витяжний канал за відсутности притоку — то просто діра в стіні з пристойним краєвидом. Я се завважив із несхваленням і з певною, зізнаюся, зловтіхою: приємно, сидячи всередині кепсько спроектованої системи, точно знати, в якому вузлі вона кепсько спроектована.

IV. Вода

Пити не давали. На питання «чи можна води?» відповідь була одна, і вона ж була улюбленою фразою цілого наглядацького стану. Звучала вона двома мовами. Здебільша французькою — «Ceci n’est pas un hôtel, monsieur». І на тій фразі мені щоразу спливала перед очима картина: рямка, люлька, а під нею напис — «Ceci n’est pas une pipe», се не люлька. Та сама врочиста інтонація заперечення очевидного, лишень замість люльки — готель. Маґрітт, головний маляр Брюсселя, не покидав Брюсселя навіть тут, у криміналі: він чигав на мене на стіні уяви якраз у ту хвилину, коли мені відмовляли у воді. Коли щастило, фраза приходила нідерландською — «Dit is geen hotel, meneer». Нідерландською вона була коротша й якось чесніша, без паризьких мережив і без Маґрітта. Сенс в обох випадках був один: тут вам не готель, пане. Голландська має окреме гарне слово на наглядача — cipier. Так ото всі cipier’и, з якими я мав діло, справляли враження NPC, у котрих зашито одну-дві репліки. Чи можна води? — Тут вам не готель, пане. Контекст: духота, за тридцять, дванадцять годин без жодного ковтка.

Воду я дістав лишень тоді, як мене вивели на допит. Найперше випив шість склянок поспіль. Не з гуманізму — просто дали кубок і показали на кран при долівці, у цоколі камерного блоку. Шість склянок по дванадцятьох годинах — то, доповім вам, переживання майже непристойної гостроти.

З їдою — та сама школа. Дві доби, одна ніч. Погодували раз, уже в Палаці правосуддя. Що дають у Бельгії голодному чоловікові? Правильно: дві бельгійські вафлі в разовім пакуванні. Країна тримає марку навіть у пивниці — чим багата, тим і годує. І ось що виявилося: двох вафель на дві доби цілком досить. Не тому, що їх багато, а тому, що на такому стресі їсти не хочеться зовсім. Організм переходить у режим кліті й їжу сприймає як зайву змінну. Десь на другій вафлі я спіймав себе на тому, що розумію звірів, які, потрапивши до кліті, відмовляються від їжі, — розумію значно ліпше, ніж хотів би. Але серед контингенту траплялися бувалі — ті вимагали їжу, скаржилися, що голодні, качали права. Відповідь вони діставали достоту ту, яку ви вже вивчили напам’ять. Тут вам не готель, пане.

V. Об’єкт

Що справді доводить до шалу — не сама кліть, а інтерком. Він є в кожній кліті, і єдина його функція — нагадувати тобі, що ти об’єкт. Наївні сусіди на нього натискали. Інтерком довго відповідав рівними гудками — вони акуратно лягали поверх дзвону лямпи, виходив дует. Потому сусід натискав ще. І ще. І ще. Класична персеверація: людина повторює дію, що не дає наслідку, з тою самою незгаслою надією. Я, каюся, поставив на тому діягноз цілій популяції: скидається на те, що в людей, схильних до криміналу, є клопіт із орбітофронтальною корою — тою самою, що відповідає за «воно не діє, годі». Спостереження ненаукове, вибірка нерепрезентативна, але інтерком гудів переконливо.

Усі кіношні штампи про тюрму — не штампи, а протокол. Дикі крики. Дике гупання в двері ногами й тілом. Молитви вголос, на крику, про те, що аллагу акбар — і, судячи з інтонації, акбар там був повний. Раз в ефір пройшла навіть «Белла чао», і то не однораз. Часом провалюєшся в дрімоту — тебе будить черговий зойк. А у відповідь на зойк із іншої кліті лунає лютий «Silence!!!» — французькою, «сіланс», із відтяжкою на останнім складі. Не від наглядача, ні. Наглядачам байдуже. Від сусіда. Ув’язнені лад наводили самі, бо адміністрація тої послуги не надавала. Тут вам не готель, пане — тільки тепер се вимовляв уже не cipier, а такий самий арештант із-за стіни.

Поміж арештованими складається групова динаміка, і в ній завжди заводиться блазень. У нас блазнем був худий веселий брюнет афро-арабської крови, привітний аж непристойно на тлі решти — а решта воліла сидіти з заплющеними очима й не балакати ні з ким. Блазень травив історії, звеселяв і сусідів, і охорону, показував, як вигідніше сісти в кайданках, пропонував посунутися, коли звільнялося місце. Він виконував важливу суспільну роботу і, здається, єдиний із нас проводив час стерпно.

VI. Час

Постійне світло, відсутність шнурків і новин, зачитані до дір ґрафіті на стінах — я й досі не втямлю, чим їх примудрилися видряпати, — усе те вкупі робить одну просту річ: ти губиш час. Не «нудишся», а власне губиш одиницю виміру. Годинника нема, вікон нема, зміни дня і ночі нема, лямпа дзвенить однаково завжди.

Довелося шукати годинника в самій будові. Уранці я зрозумів, що настав ранок, по тому, що пішли потяги метра: легка дрож у бетоні, рівномірна. Можна засікати проміжки між потягами, переводити в середній час інтервалу й сяк-так відтворювати хід доби. Голова, що ще добу тому розкладала рисунки, знайшла собі об’єкт для моніторингу — вельми специфічний, але все-таки об’єкт.

Коли перестаєш надіятися, що тебе ось-ось випустять, голова звільняється й береться до єдиного приступного діла — структурувати побут. У арештанта побут убогий, але й його можна дати лад. Я, приміром, запровадив прогулянки.

П’ять кіляметрів на день я таки надибав де взяти. Не вгору й не вулицею, а всередині кліті: три кроки туди, три назад. Є в дорослих такий заслужений жанр повчання — «я в твоєму дитинстві ходив п’ять кіляметрів до школи пішки, вгору, проти вітру, зимою, в метелицю, а в тебе інтернет». Так ото доповідаю: п’ять кіляметрів угору — то дурниця. Справжнє досягнення — намотати ті самі п’ять кіляметрів на плинтусі завширшки три кроки. Не вгору. У кліті. Аби не крутилася голова, ходиш не по прямій, а вісімками; аби була бодай яка розвага, час од часу міняєш напрямок вісімок.

І ось на черговій вісімці я згадав сніжного барса. Колись у зоопарку мене вразив барс, що міряв свою кліть кроками — рівно, безнастанно, з кута в кут. Мені тоді здалося, що йому дуже недобре. Я сказав про те доглядачеві. Доглядач відповів, що звірі не тямлять, що таке неволя. Я тоді змовчав, а тепер, намотуючи власні вісімки, знаю напевно: тямлять. Прекрасно тямлять. Просто їм, на відміну від доглядача, нема чим про те збрехати.

Одного разу я так завзято підійшов до дверей на черговім витку, що сполошив наглядача. Він якраз відчинив віконце — спитати, чи не треба до кльозету, — і ми зустрілися в нім упритул. Нас розділяли ґратки й скляна вставка (аби не плювали, треба гадати), але з розгону я опинився буквально ніс у ніс із його лицем. «Дякую, не треба», — кажу. Обом було незручно, ніби ми ненароком поцілувалися.

На ту скляну вставку я потім дивився з фаховим зацікавленням — як на найкращу ілюстрацію до їхньої системи безпеки. Пам’ятаєте шнурки? У мене вилучили за описом шнурки від черевиків і пасок, а лишили зав’язку на шортах і оту хитку шибку в дверях. Реквізит відібрали при вході, а несучі конструкції лишили на сцені. Безпека, що обшукує взуття й не завважує шибки за півметра, — то не безпека, то ритуал. А ритуали, як ми вже встановили, я ціную за чесність: не діють, зате гарно виглядають.

VII. Лишити надію

Мучить не саме сидіння й не саме чекання. Мучить сидіння з почуттям кривди та несправедливости, сидіння з надією, що ось зараз усе скінчиться, сидіння з нашорошеним вухом на кроки в коридорі — а раптом по тебе. А коли кроки спиняються під твоїми дверима і їх таки відчиняють — а раптом випустять.

Начитавшись свого часу Віктора Франкла, я згадав головне: надію в такому місці треба лишити. Не в сенсі впасти у відчай, а в сенсі перестати прив’язувати свій стан до зовнішньої події, якою ти не керуєш. І се, як не дивно, спрацювало. Коли мені оголосили, що ночуємо тут, я сприйняв те спокійно.

Я лишень не відразу втямив механіку. Спершу сказали, що завтра до восьмої ранку треба прибути до маґістрату. Я діловито спитав адресу. Мені назвали. Я сказав: добре, під’їду. Мені відказали, аби я не клопотався — мене підвезуть. Ще з півсекунди я розчулювався з передового сервісу, а потому як дійшло.

VIII. Паті-вен

Ранок я визначив по метру — надвечір дрож у бетоні втихла, а надранок відновилася. Себто місто прокинулося, отже, скоро повезуть. Ото чим мене й «підвезли»: ранковим перевезенням із районного криміналу до Палацу правосуддя. Автозак.

У російськомовнім інтернеті, після відомих протестів, за таким автозаком закріпилося прізвисько «паті-вен», і я спершу гадав, що то через блимавку: синій проблиск над дахом і справді нагадує дискотеку. Але потому, зсередини, зрозумів: справа не лишень у блимавці.

Усередині автозак поділений на окремі кабінки з плексиґласу. Ти пристебнутий, ти в кайданках, ти майже нічого не бачиш. І ось тут починається розвага, яку я за гостротою відчуттів поставив би десь між IMAX і виводом на допит: ти пробуєш по відбитках у плексиґласових стінках відтворити, куди їде машина. Ось поворот — по тому, як хитнувся відбиток. Ось світлофор — по тому, як машина завмерла й хитнулася назад. Сенсорна депривація діє безвідмовно: коли в мозку відбирають майже всі вхідні дані, він із захватом кидається на будь-які, що лишилися. Відбиток ліхтаря в плексиґласі стає подією. Поворот праворуч — сюжетом.

Той самий голод за контактом породжує й цілком несподіване братерство. За добу з гаком у мене зродилися теплі почуття, на межі щирої дружби, до всіх, із ким я перетнувся поглядом більш як раз. Наглядачі здебільша тримали покерфейс, а от арештовані — ні: взаємне впізнавання, кивки, ніби ми знайомі роки. Хоча насправді ми лишень їхали в однім автозаку й потому сиділи в кайданках на однім ослоні в Палаці. Але за умов сенсорного голоду того досить, аби чоловік навпроти став тобі мало не рідним.

І над усім тим — постать блазня. Того самого худого веселого брюнета. Він і в автозаку примудрявся травити історії крізь плексиґлас, і то була, либонь, найцінніша суспільна функція в цілому процесі: хтось же мусить нагадувати, що ми поки що люди, а не самі лишень об’єкти з номерами.

IX. Палац правосуддя

Привезли. Палац правосуддя в Брюсселі — стара будівля в ремонті вже мало не вічність, тож правосуддя тимчасово перебралося до нової. У нової два поверхи нижче рівня землі, і обидва напхані камерками. Майже всі без кльозету, всі без нар. Я потім довго крутив у голові ту подробицю й дійшов висновку, що вона не архітектурна випадковість, а точна метафора: правосуддя в буквальнім сенсі стоїть на двох підземних поверхах неволі. Фундамент — камери. Вище вже колони, мармур і нагорі, над входом, — вона. Юстиція. Меч в одній руці, терези в другій, на очах пов’язка.

Офіційно пов’язка означає безсторонність: суд не дивиться на лиця, всі рівні перед законом. Але знизу, з пивниці, конструкція читається інакше. Пов’язка — то не «не дивлюся на лиця». То «не бачу й не хочу бачити нічого поза системою». А тепер головне: з зав’язаними очима вона фізично не може зчитати показ власних терезів. Вона тримає вимірювальний прилад, з якого не годна зняти результат. Інженер такої схеми не прийняв би в експлуатацію: датчик є, оператор осліплений, зворотного зв’язку нема. І ось на тій конструкції — меч, що рубає, терези, яких ніхто не читає, — і тримається ціла будівля.

Філософи від часів Платона так і не спромоглися закрити питання, що таке справедливість. Я, відсидівши дві доби в її фундаменті, для себе закрив. Справедливість — не всесвітній закон буття, а конкретна приватна емоція конкретної людини в конкретну мить. Вона суб’єктивна, як смак, і невідтворна, як настрій. А ціла система довкола — мантії, ритуали, латина, мармур, богиня з зав’язаними очима — то театр, сумлінно поставлений на те, аби в публіки постала потрібна емоція. Емоція справедливости. Вистава добра, грають переконливо, декорації дорогі. Просто не треба плутати театр із фізикою. І я не плутав — мені, з оркестрової ями, себто з пивниці, було чудово видно, де сцена, а де несуча стіна. А в самій ямі грав оркестр: гупання ногами в двері, дикі крики, молитви на розрив і «Белла чао» на біс. Акомпанемент до правосуддя.

Приймали мене в Палаці знову за описом. Приймальник, розбираючи мої папери, щиро здивувався: за ту зміну я був у нього вже другий фламандець. Другий фламандець за зміну — то, по його лицю, була статистична аномалія, на кшталт двох блискавок в одне дерево. І ось що цікаво: у країні, де давно жартують, що фламандською заведено говорити про гроші, а французькою — про chômage, про допомогу з безробіття, його подив не скидався на трансляцію стереотипу. Він скидався на опертя на живу робочу статистику: чоловік просто відзначив рідкісну подію на своїй ділянці. Я не став уточнювати, чи радіти мені за рідну мовну групу, чи журитися, що я ту шляхетну статистику псую.

Свою камеру в Палаці я, вернувшись із кльозету, впізнав по ґрафіті. Їх я встиг вивчити за перші дві години — ті самі стіни, той самий почерк розпачу, — і, коли наглядач разом зі мною шукав, котра з клітей моя, я показав йому: осьо ся, я її пам’ятаю. Він завважив без іронії, що мені пощастило, тут хоч є що почитати. Він мав рацію. Бібліотека вбога, але сталих читачів у неї, судячи з зачитаности, не бракувало. Як і письменників — декотрі, певно, вже стали класиками жанру. Були й критики: стіни були всіяні слідами біологічних рідин — харкотиння, плювки, — а на особливо буйних рецензіях розкішно росла чорна пліснява.

Вентиляція в Палаці, до слова, працювала: двері були зі щілинами, тяга з’явилася. Хоч десь приток із витяжкою нарешті зустрілися.

Про кльозет у Палаці треба розповісти окремо, бо то теж квест. До кльозету виводять по черзі: приходять, питають, чи треба, ведуть. А можуть і піти на обід — просто посеред черги. Тоді по цілому блоку заводиться знайома музика: гупання в двері, буцання ногами. На дверях моєї камери, що в районнім криміналі, що в Палаці, виразно читалися дві плями влучань ногою — одна нижча й ширша, друга вища й купніша. Люди або гатять абияк, або б’ють прицільно; розподіл влучань чесно про те свідчить.

Сам кльозет — тріумф ощадности. Кран не працює, замість нього з умивальника-унітаза стирчить пуцьвірінок із нержавійки, що по натиску ґудзика видає цівочку. Цівочка така квола, що не відривається від стінки — стікає по ній, не долітаючи до рук. Помитися під нею фізично неможливо. Але я на той час уже призвичаївся до дефіциту. Коли мене повели «по-великому», я прихопив зі собою видану мені пляшчину з-під води, яку сього разу забули відібрати. Набрав у неї з пуцьвірінка води — поволі, по краплі, зате набрав, відповідаючи при тому наглядачці, що стояла при незачинених дверях, що ось-ось скінчу. «Ось-ось скінчу» — і мозок, паразит, ту ж мить послужливо підсунув із глибин пам’яті «that’s what she said», обравши для того жарту, звісно, ідеальні декорації: тюремний нужник, конвой при дверях, пляшчина води в руці. І спромігся, по-перше, підмитися, а по-друге, потому помити руки. Без мила, звісно; мило — то вже готельний рівень, а тут вам, як ми встановили, не він. А потому та пляшчина ще довго правила мені за бодай яку подушку на холоднім бетоні нар. Порожня півлітрова пластянка під щокою — не пух, але коли альтернатива голий цоколь, починаєш цінувати й її.

X. Свідчення

Історію доводиться розповідати багато разів. Адвокатові в ізоляторі. Поліцаєві. Адвокатові в Палаці. Знову поліцаєві. У маґістраті. За п’ятим разом ти знаєш свій текст напам’ять і виголошуєш його з інтонацією екскурсовода.

Усі, з ким говориш, чудово вимуштрувані на емпатію до злочинця. «Так-так, ви не мали виходу. Так-так, ми розуміємо». На те я не вівся ні секунди — «не вір, не бійся, не проси» я засвоїв іще до всякого Палацу. Але, до їхньої чести, садистів серед них не було. Навпаки: ті, що мене допитували, легкими підштовхуваннями в розмові помагали мені сформулювати свідчення так, аби мене можна було випустити. У них на руках були фотографії-докази, та вони розуміли, що історія появи тих зображень може дуже ріжнитися від першої очевидної версії. І давали мені шанс ту історію розповісти. За те їм щире спасибі — бо вирішувалося, властиво, просте питання: тюрма чи додому.

З людей Палацу мені запам’яталося кілька. Наглядач із пишними вусами — я б із ним заприязнився, але він був неговіркий і, головне, безнастанно сам собі з’ясовував, чи дозволено що-небудь. Пересів чоловік у черзі за ріг на інший ослін — вусань негайно уточнював у себе: не належиться. Він був не злий, просто складався цілком зі службової інструкції, і інструкція правила йому за хребет.

Була наглядачка — сухорлява пані років сорока п’яти — п’ятдесяти, у бойовім макіяжі, з прозоро-блакитними очима й пергідрольним волоссям, стягнутим у кінський хвіст, — що надибала привід кричати на мене з хвилину. Суть крику зводилася до того, що коли я ще раз (потрібне вписати), то вона взагалі ніколи мені дверей не відчинить. Що саме «потрібне вписати», я так і не дізнався — кричала вона французькою, а французький крик я не розбираю. Так і лишився покараний за щось, чого не втямив: чистісінький Кафка, тільки з пергідролем. А коли мене вже виписували з речами, вона пройшла повз, і я на автоматі усміхнувся їй як знайомій — мозок за добу записав її до кола спілкування. Вона глянула на мене тим самим поглядом, яким чоловіки дивляться на напівголих жінок, звабливо всміхнулася й легенько мотнула головою: мовляв, я — там. Я подумав: іди собі з тою праскою. Групова динаміка — річ потужна, але не аж настільки.

XI. Ліфт із порожнім пістолетом

Одного разу я застряг у ліфті з двома наглядачами. Не втримався й процитував класику: то не мене замкнули з вами, то вас замкнули зі мною. Жінка лишилася відстороненою. Чоловік виявився цілком привітний — з інтеліґентною борідкою, трохи в курсі моєї справи, і се було приємно: для нього я чомусь не був об’єктом. Поки ми стояли, я тлумачив їм, що диспетчер може примусово підняти кабіну на найближчий поверх, треба лишень додзвонитися. Додзвонитися заважало те, що в жінки щось було з беджиком. Її я не запам’ятав — лишень беджик.

А от пістолет запам’ятав. Я спитав бородатого, нащо вони носять зброю з порожнім магазином. Виявилося — класичне бельгійське рішення. Наглядачеві не вільно бути без зброї, але не вільно й дозволяти тій зброї — навмисне чи мимоволі — стріляти всередині тюрми. Вихід елеґантний: пістолет є, магазина нема. Символ влади при нульовій вогневій потузі. Чи був набій у набійнику, я уточнювати не став — є питання, які цікавіше лишити нерозв’язаними.

Відстороненість наглядачів, до речі, я зрештою зрозумів і навіть зауважив. Ті з них, що не садисти, не шукають із тобою навіть збоченого контакту — з двох причин. По-перше, вони не знають, хто перед ними. По-друге, вони знають, що з імовірністю відсотків дев’яносто дев’ять перед ними людина, здатна до маніпуляції, до соціопатичних вибриків, і ставитися до неї як до «звичайної» — то пряма дорога до того, аби тебе використали. Тримати дистанцію — то не черствість, то техніка безпеки. Привітний бородань міг дозволити собі привітність лишень тому, що вже зазирнув до моєї справи й ризикнув припустити, що я — не зовсім стандартний клієнт. Решта такої розкоші не мала і мала рацію.

XII. Свобода за замовчуванням

Мене випустили. Я вийшов, і перше, що я побачив, було небо. Воно було блакитне. Я навіть спинився з питанням суто термінологічним: чому, власне, блакитне? Коли блакить — то колір із райдуги, то він ближчий до бірюзи, а в бірюзі є зелена нота, якої в небі нема. Себто небо не блакитне, а світло-синє. Простоявши добу під дзвінкою лямпою, мозок найперше взявся не до вдячности світобудові, а до кольорокорекції. Що ж, кожен радіє свободі як уміє.

Найперше — до бару: випити чогось, зарядити телефон і вставити назад шнурки. Судячи з того, що бармен уздрів у мене в руці шнурки від черевиків і бровою не повів, джерело процвітання того закладу було очевидне. Я замовив безалкогольне пиво й попросив зарядку. І спіймав себе на римі: за півгодини до арешту я достоту так само зайшов до фастфуду, узяв колу-зеро й попросив кубок — напоїти пса. Той самий чоловік, той самий нехитрий набір дій, зайти-замовити-попросити. Між двома склянками вмістилася всього доба з гаком і ціла всесвіт. Телефон, до речі, заряджатися відмовився — зарядка в барі була квола. Довелося їхати не каршерингом, а метром. І тут з’ясувалася ніякова річ: шість років у Брюсселі — і я жодного разу до пуття не користувався громадським транспортом. Я, чоловік, що допіру по дрожі в бетоні вираховував розклад потягів метра, нагорі, на свободі, не зміг із ходу розібратися в навіґації того самого метра. Знизу я знав його ліпше, ніж згори.

Свобода найгостріше чується через дрібниці, що зазвичай ідуть за замовчуванням і яких просто не завважуєш. Почистити зуби. Помити руки з милом. Зачинити за собою двері самому. Подзвонити, кому хочеш, не диктуючи номер уголос чужій людині. Усе те ще добу тому було вилучене за описом, а тепер тихо вернулося — і саме тиша повернення вражала найдужче.

Подзвонив спершу мамі — з тої самої логіки, з якої з маґістрату найперше сповіщають рідних, що ти живий і їдеш. Кажу: мамо, я до тебе. Замість «привіт, як ся маєш» мама відказала: «тебе вже випустили?» Новиною для неї се, як бачите, не було: адресу мого перебування з нею завчасу погодили й затвердили як моє офіційне місце проживання на найближчі три місяці — одна з умов звільнення. Так суд, сам того не бажаючи, виніс окремий вердикт у сімейному питанні: дорослий чоловік вертається жити назад до мами, позаяк не дав ради. З печаткою й підписом. У мами в ту хвилину була моя донька — та сама, що напередодні, вгледівши геолокацію мого телефона намертво застряглу при будинку поліції, приїхала туди в цілковитім жасі дізнатися, що зі мною сталося. Їй відповіли, що то конфіденційна інформація. Конфіденційна інформація в той час перебувала в камері й під камерою заразом — у кліті й під об’єктивом, — у шортах зі шнурком, але про те доньці, звісно, не сповістили.

Мама зустріла мене піснею. «А на чорній лаві, на лаві підсудних…» — з порога, замість «здрастуй». Гумор у нашій родині передається у спадок і, як бачите, працює навіть за стресових обставин. Подробиць я мамі розповідати не став — пообіцяв переслати рішення з мотивувальною частиною, там усе описано докладно й сухою мовою, якою й належить описувати такі речі. А подробиці перебування — ось вони, ся сама оповідь. Такого губити не можна.

Досвід? Безперечно. Повторити? Нізащо.

М’ясо, коли вам цікаво, я зрештою не врятував. П’ятнадцять кіляґрамів пролежали добу з гаком у баґажнику на літній спеці, і коли я нарешті дістався авта, питання стояло вже не про морозильню. «Окей, ґуґле, як вивести з авта трупний сопух. Ні — не те, що ти подумав». На тім місці квест можна було вважати остаточно пройденим: свободу вернули, справу закрили, репутацію вберегли. Не врятували лишень м’ясо. Але, поклавши руку на серце, з усіх фігурантів сієї історії саме м’ясо постраждало найчесніше з усіх.