— Як ти нічого не боїшся?
— Хто тобі сказав?
— А чого ти боїшся?
— Наприклад… Наприклад, скорпіонів. Е-е… Самотності. Боюся залишитися сама.
— Ну а ти?
— Усіх цих тварюк. А що, якщо всередині них люди? Бранці в тілі, яке перестало їх слухатися? Раптом так буде зі мною?
— (“Один із нас”, комп’ютерна гра)
У фільмах про зомбі, самі ці зомбі представлені як позбавлені розуму істоти, які прагнуть, щоби там не було, покусати здорових людей, які, після цього, теж стають зомбі. Десь так поводяться скажені тварини – вони кусають свої жертви, зі слиною передається вірус сказу, який змушує нові жертви також кусатися. Вірус сказу поширюється лише тому, що він якимось чином змушує собаку хотіти вкусити іншу тварину або людину.
Наскільки цікавішим був би сюжет фільму жахів, якби зомбі після укусу не втрачали розум, а залишалися б звичайними людьми, яким просто дуже хочеться когось вкусити. Їм просто приємно, і вони відчувають насолоду від відчуття прокушеної шкіри і смаку крові на язиці. Ну от є ж люди, яким приємно одягати обтислі латексні костюми, яким приємно клацати пухирчатою пакувальною плівкою, яким приємно знущатися з інших людей або яким приємно спостерігати за тим, як працює пральна машинка. Ось приємно – тому й роблю.
Але ми і є такими зомбі. Нам приємно робити речі, які не приносять нам користі, але які потрібні для задоволення вимог того, хто не є частиною нашого “я”. Ми займаємося сексом, ми лягаємо спати, ми їмо цукерки, ми кохаємо дітей, ми одружуємося — це все ті речі, які не потрібні нашому “я” — свідомій частині нас, але які ми навіть не змушені робити, а робимо із задоволенням. Нам приємно це робити.
Що таке “я”? Кожен з нас є, фактично, великою колонією одноклітинних організмів, кожен з яких є клоном іншого і кожен з яких живе та помирає лише для того, щоб деякі члени колонії змогли передати генетичний матеріал, який є однаковим для всіх, у наступне покоління. Ця колонія клітин обзавелася великим набором програм і реакцій, призначених, в кінцевому підсумку, для забезпечення безсмертя генів, які вона несе. Кожен із нас — аналогія мурашника, у якому замість мурах — клітини, а замість королеви — статеві клітини — яйцеклітини і сперматозоїди. Як мурашник раз на рік випускає на волю своїх крилатих і здатних до розмноження членів, сподіваючись обґрунтувати новий мурашник, так і колонії клітин кожного статевого акту випускають із себе здатні до розмноження клітини, сподіваючись зародити нову колонію. Ті колонії клітин, які не роблять так, помирають без наслідків для наступних поколінь. Ті колонії, які роблять це з якихось причин більш ефективно, створюють нові колонії в більших кількостях. Щоб колонія діяла злагоджено і цілеспрямовано і називалася гордим словом “організм”, існує безліч механізмів, які координують життєдіяльність цього організму і стимулюють його до поведінки, сприятливої для всієї колонії, — поведінки, яка, зрештою, призводить до передачі генів у наступне покоління.
Нам хочеться їсти? Ми їмо. Нам хочеться спати — спимо. Нам хочеться одружитися з партнером протилежної статі? Вступаємо. І це незважаючи на те, що юридично оформлений шлюб потрібен тільки для справедливого розподілу майна і відповідальності за дітей, чого в молодих, власне, і немає на момент весілля. Нам хочеться просто побачити коханого — ми діємо в цьому напрямку. Нам хочеться приголубити дитину — пестимо. Емоції, які роблять наше життя настільки барвистим і різноманітним і які, на наше переконання, відрізняють нас від “бездушних” роботів і комп’ютерів, насправді — не що інше, як прояв абсолютної бездушності й математично холодного розрахунку. За допомогою емоцій наша колонія спілкується з нашим “я”, даючи йому зрозуміти, яка поведінка прийнятна, а яка — ні.
Усе, що нам подобається чи не подобається, усе, що ми обираємо зробити чи не зробити, у переважній більшості випадків продиктовано нашими генами, які формують ту саму колонію, якою кожен із нас є. Керуючись своїми емоціями ми перетворюємося на роботів-зомбі, виконавців волі наших генів. Ми вважаємо правильними моральні вчинки, але вони просто вигідні, якщо йдеться про життя всередині племені – там, де якраз формувалися поведінкові інстинкти. Ми вважаємо, що совість – частина душі або розуму, але насправді це елемент загальної “прошивки”. Ми віримо, що самі обираємо подарунок для своєї “половинки”, але насправді саме бажання подарувати подарунок було нам продиктоване, а ми тільки виконуємо волю диктатора. Ми думаємо, що самі обираємо саму цю “половинку”, але насправді ми лише підкоряємося команді, виробленій унаслідок дуже складних, але холоднокровних і безжальних обчислень, яких ми навіть не усвідомлюємо, бо це не ми обчислюємо, а колонія, яка під час еволюції обзавелася вбудованим комп’ютером – експертною системою. Так само цинічна обчислювальна система, що оцінює все – від підгорілих котлет і запаху поту до кількості народжених дітей і частоти хвороб, дає нам команду на розрив шлюбу, і нам чомусь перестає подобатися людина, яка як мінімум друг і соратник. Ми відчуваємо ревнощі або ніжність, але це все ті ж комп’ютери порахували щось у себе і видали результат-команду. Ми втрачаємо голову від закоханості, робимо божевільні вчинки, поводимося, здавалося б, нелогічно, але, насправді, ми нітрохи не кращі за зараженого глистами ляща[1].
Людина, що несе в собі мільярди своїх клітин, так само робитиме все під їхню диктовку й отримуватиме натомість нагороду — позитивні емоції або покарання — негативні.
А як же свідомість і те саме “я”? Це щось нове, що винайшли, під час еволюції, колонії клітин. Це вміння, за допомогою аналізу і знаходження залежностей, вибудовувати картинку майбутнього, щоб зрозуміти, чи настільки ефективна та чи інша програма, закладена в організм раніше, чи не помилився комп’ютер із розрахунками і чи правильно врахував усі вхідні дані. Наявний у людей механізм передбачення майбутнього не досконалий, вводить людей в оманливу самовпевненість, спирається на факти, що вже відбулися, та наявні знання, але не на те, що може статися, або на те, чого людина не знає, але якось, у статистично значущій кількості випадків, він працює і дає людям перевагу перед іншими тваринами. Ми можемо, на відміну від щура, вибрати не хапати їжу на полицях супермаркету, а уникнути покарання, не порівнянного з вигодою від вкраденої їжі. Ми можемо, на відміну від собаки, не з’їсти бутерброд просто зараз в аеропорту, а почекати кілька годин і за ті самі гроші поїсти більше, купивши той самий бутерброд у супермаркеті або зробивши його самому. Або навпаки, ми віддамо перевагу з’їсти більше зараз, коли ми вже не голодні, знаючи, що через кілька годин ми зголодніємо, а нормально поїсти буде ніде. Ми виберемо вивчати іноземну мову, а не пити пиво в шинку навпроти. Ми можемо домогтися більшого задоволення і отримати більше винагороди від колонії клітин, що керує нами, оскільки більш оптимальним чином виконуємо основну програму – передати гени в наступне покоління. І якщо емоції це – робот, то розум це і є ми – та маленька частина кожного з нас, яка змушує нас йти на неприємні відчуття зараз, щоб отримати більше приємного в майбутньому[2].
Розум дав неоціненні переваги тим колоніям клітин, які ним володіють. Він — милиця для тих ситуацій, коли світ змінюється і старі програми перестають бути ефективними, а нові ще не створені. Ми розумно не їдемо під знак “цегла”, хоча там дорога коротша, ми розумно відмовляємося від солодкого, ми розумно відкладаємо гроші. Розум може бачити, що старі програми неефективні й ухвалювати правильні рішення — регулювати дію цих програм. Розум теж не ідеальний інструмент і припускається помилок, часто системних, наприклад, вірячи в життя після смерті або в перевагу однієї нації перед іншою.
Для того, щоб розум міг регулювати й зупиняти інстинктивні пориви, він має право вирішального голосу, лишаючись пов’язаним з інстинктами лише маленьким інформаційним містком, по якому проходить лише один сигнал “добре” або його протилежність “погано”. Поїсти б, випити б, чоловіка б – розум отримує ці сигнали і вирішує, бачачи майбутнє, як поводитися далі, але однаково все з тією ж метою – з метою задоволення потреб великої колонії клітин, яку ми називаємо словом “організм”. Чим розумніша людина, тим вона далі бачить майбутнє. Що сильніший розум людини, то більше вона здатна контролювати своє власне зомбування і протистояти роботам-емоціям.
Ми моделюємо в голові ситуації “судного дня”, коли завтра вже не буде, і розуміємо, що можемо поводитися абсолютно як звірі, які зірвалися з котушок, не обмежені жодними рамками, які накладало б на нас знання того, що станеться завтра. Ми б навряд чи були в такій ситуації всі поголовно аморальними — мораль — це частина інстинктів, але студенти, напевно, не стали б готуватися до іспиту, злочинці писати прохання про помилування, бухгалтери здавати до вечора касу і підбивати баланс, а матері цікавитися, чи зробили їхні діти уроки.
Зараз розум читача читає ці рядки і думає над питанням: Ок, то як жити? Обмежувати себе в усьому, позбавляти себе задоволень для того, щоб залишатися самим собою, або стрибнути не озираючись в безодню пристрастей і емоцій, віддавши себе всього процесу отримання задоволення від життя? Відповідь проста: Відчуття від падіння чудові і варті того. Але перед тим як стрибати зі скелі, варто переконатися в тому, що під скелею — глибоке море, а не каміння і пісок.
По суті:
- Те, що ми вважаємо “людським” і таким, що відрізняє нас від “бездушних машин” – наші емоції, насправді є “бездушною”, тваринною частиною нас.
- Коли ми ведені емоціями, не використовуючи розум, ми отримуємо найгірший результат як для себе, так і для тієї колонії клітин, якою ми є.
- Користуватися розумом також варто акуратно. Варто побільше вивчити те, до яких когнітивних спотворень схильний наш розумовий процес. Наш розум не ідеальний. Він просто дає, як правило, кращий результат, порівняно з суто тваринною поведінкою.
- Можливо, для тренування усвідомленості варто вдаватися до духовних практик, медитації, йоги.
- Наша “моральність” також не є суто людською рисою. Ознаки моральної поведінки виявляються у багатьох тварин.
- Не варто відмовляти собі в задоволеннях, які нам дарує життя. Хороші речі приходять до тих, хто вміє чекати.
[1] Риба, заражена певними глистами, бажає плавати біля поверхні, де її зловить птах, розносячи потім яйця глист по всій водоймі. Їй дана команда — вона її виконує і їй це приємно. Мураха, заражена певним грибом, рано чи пізно захоче залізти на нижній бік листка і там завмерти, чекаючи дозрівання спор, які, впавши з листка на тіла інших мурашок, проростають всередину організму і починають виділяти в нього певні речовини алкалоїдної групи, щоб досягти своїх цілей. Уражені паразитом мурахи-зомбі залишають своїх побратимів і поневіряються на самоті доти, доки грибу не приходить час продовжувати розкидати спори в пошуках нових жертв. В останні години життя мурахи знову лізуть на листя і влаштовуються так, щоб якомога вдаліше розкидати спори. Гусінь, у якій живуть личинки оси, що поїдають її, доглядатиме за ними, плестиме їм кокони й охоронятиме їх від хижаків.
[2] Релігійні люди, які страждають від постійних самообмежень і яких більшість людей із природничо-науковою освітою вважають недалекими, насправді поводяться вкрай розумно. Адже саме розум є тим, що змінює тимчасові страждання сьогодні на передбачуване вічне життя потім. Тобто люди, які обмежують себе, практикують релігійну аскезу, частіше користуються розумом, ніж не релігійні або релігійні в “побутовому” сенсі.