6:30 ранку, столиця. Їдемо збирати і вмикати холодильну камеру. Роботи на три дні. Ззаду бусика їде причіп із сендвіч-панелями, гермодвері, випарником і холодильною установкою. Ну і матеріали – по дрібницях. Приїхали. Розбудили бомжів. У столиці є місце бомжам – є метро, де взимку можна переночувати. А зараз вони сплять на вулиці. Концертний зал. Вхід у фойє через кілька металошукачів, що стоять у ряд. Фойє оформлене в похмурих тонах, на кшталт дискотеки. Стійки, де можна поставити склянку, є, але якісь спеціально маленькі. Так і є – тут бувають дискотеки. На стіні великий екран висить із показаннями рівня шуму. Ще на стіні висять автомати, що продають жетони – локальну “валюту”. Жетони можна купити тільки карткою. Кеша в залі немає взагалі. Самі жетони міняються на напої в барі або витрачаються на покупки в торгових автоматах, також розвішаних на стіні. Можна поміряти рівень алкоголю в крові. Можна купити беруші. Тут же над автоматом висить оголошення, що беруші можна завжди взяти безкоштовно на стійці бару. Інші. Але, безкоштовно. Я не виношу гучних звуків і завжди обходжу дискотеки стороною саме тому. А ось тут – гуманізм. Можна і на дискотеку піти і вуха в трубочку не згорнути.
На розвантаження – півгодини. Так показує дорожній знак. Отже, треба розвантажитися й евакуювати машину подалі від фасаду. Розвантажуємося. Один із бомжів, зрозумілою тільки йому мовою, активно допомагає порадами і коментує процес. Ще пара бомжів просто спостерігає за халявним видовищем – інші люди працюють. Поки розгружаємось, глядачі підтягуються. Майже всі з бодуна і вже з похміллям у руці. Холодильник стоятиме на кухні. Кухня на мінус першому поверсі. Тобто, без вікон. Нелюди. Кухня велика. Хм, треба буде погуляти приміщенням, зрозуміти, навіщо їм така кухня. Спостерігаю, як адміністрація елегантно вирішила питання двомовності. Щоб нікого не ображати, всі написи – англійською. Зокрема й попередження про те, з чиєї кишені буде лагодитися ліфт, якщо раптом хтось додумається зупиняти двері руками, а не спеціальною кнопкою.
Розвантажилися. Нам запропонували запаркувати машину на задньому дворі театру. Місце є. Вуличка тільки вузька і захаращена, до того ж, будівельним риштуванням, причіп доведеться руками протягнути. Паркуємося. На стінах – графіті з пропагандою гомосексуалізму. Точніше, з пропагандою толерантності до гомосексуалізму. Чомусь англійською. Сподобався плакакт (вірніше, намальований на стіні сюжет) із лесбійкою, яка говорить глядачеві, що порно – неправда. Лесбіянки так сексом не займаються. У порно дівчата займаються сексом так, як займалися б цим чоловіки. Ще плакат про усиновлення геєм. Два хлопці, немовля на руках, підпис: “Якщо діти, які виховуються в гей-сім’ї, мають більше шансів стати гомосексуалістами, то звідки тоді беруться гомосексуалісти, які народилися в гетеросексуальних сім’ях?” Був ще бородань, який казав, що він не гей, а просто в нього були сексуальні стосунки з чоловіками”. Таких сюжетів було штук 15. Навколо смерділо сечею людей. Але, при цьому, була пісочниця для собачок. Як інтеренсо, собачкам не можна повз пісочницю, а людям можна. Ще було класне графітті зі свинями. Великі, на пів будинку свині, що лежать одна на іншій.
На задньому дворі зі зручностями розташувалося ще кілька бомжів – навіть із матрацами і картонними коробками з-під холодильника. Один, побачивши метушню, одразу злиняв. Другий, який виявився жінкою, просто накрився тим, що було для нього ковдрою, і продовжив спати на своєму матраці.
Збираємо морозильник. Поруч стоїть комп’ютер, напевно, шеф-кухаря. Так і є. Прийшов шеф. О-па… англійською говорить. Іноземець. У шефа чорна уніформа і чорний ковпак, який, чомусь наче надягнений і завалений на потилицю. Потім з’ясувалося – ковпак був сповнений дредів, які в розпущеному вигляді – до пояса. Носимо інструменти. ЗА лаштунками все прикрашене портретами виконавців, добре зробленими портретами в тому освітленні, яке було на сцені. Динамічні фігури в емоційних позах. О… Наташа Корольова… Ні, помилився. Або… Лоліта? Ні, теж інша. За лаштунками склади всього – від світла до шампанського і від додаткових крісел до порожніх пляшок.
Морозильник збирається аки Лего або Ікея. Але це не найважче. Просто – найприкольніше. Адже ще начинка і агрегати і сам запуск системи. Усе це – окрема історія.
Вдалося погуляти концертним салом. Крута студія звукозапису. Гардероба немає, але є шафки для речей із ключиками. Сам концертний зал із партером, який може бути і з кріслами, може бути і танц-полом, може бути і місцем зі столиками – ось для чого ресторан. Ах так, з одного з входів – кафешка – ресторан і для неї. Над партером – трибуна за типом другого ярусу стадіонів. З боків, ліворуч і праворуч від партеру – 6 поверхів балконів. Звичайних таких театральних балконів, у яких замість передньої стінки звичайні сталеві поручні. Театр-колодязь. На балконах немає сидячих місць. Натовп дивиться, перегнувшись через поручні. Треба буде ознайомитися з репертуаром. Тим паче, що беруші роздають.
Зібрали камеру. Повісили випарник, знайшли місце і закріпили конденсатор із компресором. Решта – завтра і післязавтра. Поки працюєш усередині зібраної камери, починаєш потіти. Все-таки, хороша в неї теплоізоляція, що навіть із відчиненими дверима вона починає тебе парити. Уже 4 година, поїхали додому. Виходимо… на дворі задуха. Добре, що ми в підвалі працювали, все-таки.