Від стада до держави

Історія суспільства

Що менше повноважень у царської влади, то вона довговічніша.

Аристотель

Щоб намалювати переконливу й достовірну (наскільки це можливо) картину майбутнього суспільного устрою, необхідно спершу повернутися в минуле і простежити еволюцію людського суспільства від самого його зародження і до наших днів.

На той момент, коли сформувався вид Homo Sapiens, уже існували закріплені генетично форми суспільного устрою – зграї птахів, косяки риб, рої комах, стада антилоп, прайди левів[2]. Однак людині належало вперше в історії планети створити надзвичайно стабільні й надзвичайно великі організовані спільноти, ґрунтуючись не на інстинктивній груповій поведінці, а на культурі, традиціях, законах – специфічних для людини способах самоорганізації та накопичення інформації.

Спочатку було стадо. Первісне людське стадо дісталося нам у спадок від предків і за своїм устроєм мало чим відрізнялося від стада мавп або зграї вовків. Але роль цієї форми самоорганізації винятково важлива. Це єдина з усіх відомих нам форм, закріплена на генетичному рівні. Коли диктатор багатомільйонної держави іменує себе “батьком” кожного громадянина – він використовує генетичні програми, що дрімають у нас, з метою пропаганди. Уся націоналістична, ура-патріотична або ксенофобська риторика побудована на цих атавізмах – “кров предків”, “батьківщина”, “сім’я братніх народів”, “чужорідний”, “інородці”. Знову і знову, на рівні держави, корпорації, армії, церкви, школи, спортивної команди, виринають образи божества-прабатька, найстаріших і наймудріших батьків-засновників або кровного зв’язку між членами спільноти. Інстинкти живучі, і в найближчі століття вони не зміняться ні на йоту. Біологічна еволюція – вкрай повільний процес. Тисячоліття соціальної та культурної еволюції – лише легкий наліт на поверхні брил, створених еволюцією біологічною. Щоб побачити, з якою легкістю, в разі випадання соціальної групи з контексту сучасної культури, всередині неї утворюється типове первісне стадо, досить подивитися на підліткові банди, спільноту ув’язнених у тюремній камері або казарму в умовах дідівщини. Саме слово “дід” досить прозоро натякає на генетичну основу нестатутної армійської ієрархії.

Починаючи з часу об’єднання первісних стад і пологів у більші утворення – племена і громади, включився новий механізм природного відбору – соціальна еволюція. Еволюція культур і способів суспільної організації. Незважаючи на те, що вона має зовсім іншу матеріальну основу – мову, традиції, писемність і закони замість ДНК для зберігання і передачі інформації, і винаходи, відкриття, образи та ідеї замість мутацій як джерело змін, її механізм і закономірності мають ту саму природу. Точно так само, як при біологічному доборі відсутня мета і напрямок мутацій, ніхто не планує черговий виток суспільного розвитку – теорія суспільного договору[3-5] зараз має такий самий наївний вигляд, як і теорія розумного творіння[6]. Первісні люди ніколи не збиралися разом і не вирішували, що ось тепер настав час об’єднуватися в плем’я, тому що так зручніше і безпечніше. Просто в якийсь момент виявилося, що кілька родів, діючи узгоджено, і не нападаючи один на одного через якісь миттєві міркування або домовленості, легко можуть перебити сусідів і розширити свій життєвий простір. Після чого в усіх регіонах, де виникли такі об’єднання, ті пологи, які не змогли організуватися в племена, дуже швидко вимерли або були витіснені у важкодоступні, ізольовані місця – гори, острови, джунглі, пустелі.

Що слугувало “клеєм” для такого об’єднання? Щоб зрозуміти це, достатньо порівняти плем’я зі спільнотою тварин, наприклад, левовим прайдом. Члени прайду впізнають одне одного за запахом, зовнішнім виглядом, голосом, динамікою рухів. А члени людського племені розмовляють однією мовою і мають спільне культурне тло, наприклад, ведуть свій рід від однієї й тієї самої тотемної тварини або міфічного персонажа[28], мають схожі ритуали.

Мова і культура, що базується на ній, як більш ємні та зручні інструменти передачі інформації, стали першим соціальним клеєм. Розвиток засобів комунікації людини відкривав їй більше можливостей для впізнавання одноплемінників, що привертало до кола своїх ще більше особин і, своєю чергою, знову вимагав удосконалення комунікацій у збільшеній групі. І що більше ускладнювалася мова, що більше інформації накопичувалося в негенетичних сховищах, то більшими могли ставати громадські утворення, то багатшу культуру вони мали і то складнішої мови й досконаліших засобів комунікації вони потребували.

Але однієї лише мови було недостатньо для створення скільки-небудь стабільної великої спільноти. Первісна родова громада вела кочовий спосіб життя. Для того щоб прогодувати кілька десятків мисливців і збирачів, потрібна була територія в сотні квадратних кілометрів. Зустрічі з іншими кочовими стадами були рідкісним і не дуже бажаним явищем, а про підтримання стабільного зв’язку або спільні дії не могло бути й мови. Все змінилося з освоєнням землеробства. Прийоми підвищення родючості ґрунту і перші спроби культивації рослин, які спочатку були лише способом трохи підвищити ефективність збиральництва (так із практики підпалювання сухих рослин перед початком сезону дощів виникло підсічно-вогневе землеробство[7]), згодом дали змогу значно зменшити територію, необхідну для виживання, і перейти до осілого способу життя. Тут уже довелося домовлятися із сусідами.

Ці два процеси – розвиток мови разом із засобами зберігання й оброблення інформації та зростання продуктивності праці завдяки вдосконаленню технологій, підтримуючи й посилюючи один одного, розкрутили маховик історії, давши змогу нічим не примітним приматам усього за кілька тисячоліть (частка секунди з погляду біологічної еволюції!) стати домінуючим видом на планеті. Об’єднання родових громад у племена – якісний стрибок у розвитку людини, що уможливив подальше укрупнення соціальних структур до рівня вождів, а потім і держав. Разом з укрупненням соціальних структур змінювалася і база внутрішньосоціальних стосунків, які спершу ґрунтувалися на спорідненості, згодом на кланах і, зрештою, з утворенням держав, на класах і території. Відв’язка від спорідненості та розширення суспільства на більші простори залучало до його структури дедалі більше племен, а потім і етносів. Це призводило до необхідності використання багатьох мов, збагачення культури і вимагало (і супроводжувалося розвитком) інформаційних технологій. І найголовніше, зі зростанням суспільних утворень дедалі більшу роль в управлінні відігравали чиновники, які монополізували право на силу та інформацію[8]. Перехід до кожної наступної форми суспільного утворення (родова громада, плем’я, вождівство, держава) відбувається тоді, коли стає можливим утримувати необхідну кількість людей, не зайнятих у виробництві (спочатку – один вождь, потім його оточення, потім – дедалі більша армія чиновників, яка на момент утворення держав мала до моменту утворення держав розвинену багаторівневу структуру) і коли з’являються нові різновиди інформаційного “соціального клею” (мова, потім міфи і релігія, потім писемність).

Ще один висновок, який можна зробити, вивчаючи історію соціальної еволюції, на перший погляд, парадоксальний. У нашій культурі міцно утвердилася ієрархічна, пірамідальна модель суспільства, та сама, яка ґрунтується на інстинктивних уявленнях про “батьків”. Ніби само собою зрозуміло, що ті, хто пробився на вершину піраміди, керують, ухвалюють рішення, від них залежить процвітання або занепад країни. Але чи так це? Владну еліту із завидною регулярністю виносять із палаців ногами вперед із зашморгом на шиї, їхні грандіозні плани майже завжди закінчуються нічим, війни і кризи, як правило, виникають абсолютно несподівано для них самих. Це так вони керують!?

Вони більше схожі на серфінгістів – хтось вправніший, добре відчуває хвилю і не смикається, не робить дурниць – вуаля! Маємо “мудрого” і “далекоглядного” царя чи президента. Інші борсаються і падають, ледве піднявшись нагору, або вперто пливуть проти течії, затримуючи розвиток країни інколи на десятиліття – це “погані” лідери. У випадку із серфінгом нам очевидно, що той, хто гордо розсікає на гребені хвилі, жодною мірою цією хвилею не керує. Він просто знає, як опинитися нагорі в потрібний момент і протриматися там якомога довше. У випадку із суспільством – ми досі не знаємо всіх законів, за якими виникають і рухаються “хвилі”. І тому, якщо накази лідера неухильно виконуються, його проєкти і кампанії незмінно вдаються, а вороги зазнають ганебної поразки, ми схильні бачити в цьому його особисту заслугу. Заслуга, звісно, є, але полягає вона в тому, що він чудово орієнтується в ситуації і просто-напросто не віддає тих наказів, які не можна виконати, не починає проєктів, які неможливо закінчити, і не намагається боротися з ворогом, якого не можна перемогти. Іншими словами, він не лізе на рожен і не заважає ситуації розвиватися за власними законами. Він просто виявляє і підсилює тенденції, які зріють у суспільстві. Він відчуває хвилю.

Особливо це видно здалеку. Можливо, рядові члени племені Мумбо-Юмбо шанували свого вождя і твердо вірили, що від його рішень залежить їхнє життя і майбутнє. Якщо розглядати тільки короткострокову перспективу – в цьому є частка правди. Але через кілька тисяч років цілком очевидно, що не вожді зіграли найбільшу роль у житті нащадків Мумбо-Юмбо, а ті невідомі хлібороби, ремісники та мисливці, які, покоління за поколінням, удосконалювали знаряддя і прийоми роботи.

Сьогоднішні їхні нащадки вже далеко не такі безвісні, але їхні імена все одно пам’ятає набагато менше людей, ніж імена царів і полководців. Наприклад, конкретно три людини – Едвард Дженнер, який розробив вакцину від віспи, Александр Флемінг, який відкрив антибіотики, і Норман Борлоуг, батько “Зеленої революції”, – врятували (і продовжують рятувати, незважаючи на те, що всі троє вже мертві) більше людей, ніж угробили всі “великі полководці” всіх часів разом узяті. Розмірковуючи про роль особистості в історії, ми часто звертаємо увагу не на ті особистості, які на це заслуговують. Електрика, автомобіль і комп’ютер змінили світ набагато сильніше, ніж будь-яка війна чи державний переворот.

Олександра Македонського пам’ятають як завойовника, але його імперія пережила його лише на три роки, так і не справивши значного впливу на культуру “підкорених” ним народів. Птолемеї, які правили Єгиптом після Олександра, хоч і були еллінами, але малювати єгиптян анфаси так і не навчили. Наполеон був успішний доти, доки не пішов за інерцією далі на схід. Гітлер просто знищив свою країну, а очолюваний Сталіним Радянський Союз переміг у війні радше всупереч вождю і його системним проявам волі, а не завдяки йому. А історія СРСР і Німеччини після війни в довгій перспективі мало корелювала з тим, хто ж саме дійшов до столиці ворога.

Укрупнення суспільних структур і сама поява царів і вождів спричинені розвитком технологій і підвищенням продуктивності праці. Як це часто буває, еволюція підхопила перший-ліпший шматок матеріалу і приліпила його приблизно в потрібне місце. Під час еволюції суспільства таким шматком виявилися ватажки і лідери людського стада. Їхнім основним заняттям завжди були грабіж і війна, але і з будівництвом іригаційних споруд або доріг вони сяк-так справлялися.

Виходить, що успіх або невдача правителя і країни загалом залежить не тільки і не стільки від особистості того, хто на вершині влади, а від “хвилі”. Ключові фігури, які насправді творять історію, можуть посідати високе або низьке місце в ієрархії, або взагалі бути поза будь-якими ієрархіями. Хто б не був нагорі, хвиля все одно прийде, різниця тільки в тому, чи зможе країна осідлати хвилю і стрімко обігнати конкурентів, чи її винесе на берег, побиту і жалюгідну, за багато років після того, як хвиля спала. І що частіше йдуть хвилі, то частіше треба міняти владу, інакше країна буде приречена вічно борсатися десь внизу. Саме тому сучасна модель демократії, з відносно частою і регулярною зміною влади, дробленням цієї влади на гілки, що конкурують, і розширенням прав і свобод кожної окремої людини, показала себе більш успішною у світі, що швидко змінюється. Якщо до епохи промислових і наукових революцій між двома хвилями могло змінитися кілька поколінь, і довічна абсолютна влада цьому мало заважала, то зараз ця модель абсолютно очевидно неповоротка і безпорадна. СРСР або КНДР – чудове тому підтвердження.

Домінування в сьогоднішньому світі представницьких демократій підводить до ще одного важливого висновку. Цілеспрямований і розумний пошук рішення рано чи пізно перевершує сліпий природний відбір. Колесо швидше копит, літак швидше птаха. Штучний розподіл тягаря влади на більшу кількість людей, її децентралізація в демократичній державі набагато ефективніший за монархії або тиранії, що виникали природним шляхом.

Сучасних політиків часто лають за те, що вони не схильні планувати далі наступних виборів, тоді як у разі довічного правління досить молодий монарх чи диктатор зацікавлений думати на десятиліття вперед. А насправді все виходить навпаки. Фараони витрачали величезні ресурси на абсолютно непотрібні піраміди, а за нинішніх швидкопсувних президентів люди будують велетенські хмарочоси, греблі та заводи. Чому так? Може, все-таки тому, що вони “царюють, але не правлять”? Можливо, таку корисну функцію влади як координація зусиль безлічі людей заради спільної справи, можливо реалізувати без її участі? Можливо, ключову роль у будівництві пірамід, гребель і кораблів відігравали не царі та міністри, а інженери та винахідники?

Можливо, зараз, уперше в історії людства, розвиток науки і технологій досяг такого рівня, за якого взагалі не потрібен єдиний центр управління? І суспільство зможе самоорганізуватися, відкинувши нарешті рудименти у вигляді централізованої влади, яка із завзятістю мухи, що б’ється об скло, інстинктивно прагне “укріплювати вертикаль”, як це робили альфа-самці в стаді.

Адже майже всі конкретні рішення зараз ухвалюють уже не міністри й депутати, а радники й експерти. Часи, коли цар власноруч будував військовий флот, давно минули. Сучасне суспільство занадто складне, щоб ним могли керувати кілька сотень професійних функціонерів. Їх доводиться терпіти, бо донедавна в принципі не існувало можливості швидко виробити компетентне колективне рішення з будь-якого питання. У таких умовах наявність “головного”, який ухвалював усі рішення одноосібно, іноді давала змогу зробити правильний крок і “зловити хвилю”.

Нині, з появою Інтернету і дешевих потужних комп’ютерів, завдання створення системи, здатної в реальному часі координувати дії великих груп людей, вже не виглядає утопією. І навіщо тоді взагалі потрібні президенти і парламенти? У кожній конкретній сфері рішення має ухвалювати ситуативний лідер, який відчуває “хвилю”. Як показує досвід, відсутність гарантій збереження влади на тривалий термін має більше плюсів, ніж мінусів. Широкі можливості для зловживань за довічної необмеженої влади значно переважують переваги далекого горизонту планування. Та й сама можливість такого планування сумнівна. А завдяки прозорості та системі обліку репутації, “країна знатиме своїх героїв”, і герої це чудово розумітимуть, тож жоден із них не стане жертвувати довгостроковим успіхом заради миттєвої вигоди.

Утім, ми забігаємо наперед. Перш ніж рухатися далі, варто докладніше розглянути еволюцію держави як домінуючої форми соціального устрою в наші дні.

Як змінюється суспільний лад

Люди, які хвалилися тим, що зробили революцію, завжди переконувалися наступного дня, що вони не знали, що робили – що зроблена революція зовсім не схожа на ту, яку вони хотіли зробити.

Фрідріх Енгельс

Держава у своєму розвитку також пройшла кілька етапів, або, користуючись термінологією Маркса – суспільно-історичних формацій[9]. Марксизм виділяє п’ять головних формацій – первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну. З комунізмом якось не зрослося, натомість перші чотири виглядають доволі переконливо, і, з огляду на те, що в суспільних науках важко виокремити єдиний вірний підхід, особливо в питаннях класифікації та періодизації, що є штучним спрощенням неперервного та мінливого світу, ми ризикнемо скористатися ідеями Маркса, зробивши до того невеличкий відступ.

Ті, хто ще застав підручники історії радянського зразка, пам’ятають, яке значення в них надавали революціям, насамперед буржуазним і соціалістичним. Вчення про зміну суспільного ладу в результаті революції підводило солідну ідеологічну базу під більшовицький переворот 1917 року. Через це часто виникає плутанина між більш загальним трактуванням терміна “революція” як докорінних якісних змін у будь-якій царині (наукова, світоглядна революція тощо) і окремим випадком революції як державного перевороту[13]. Переворот, або революція політична, далеко не завжди супроводжувався зміною ладу, тобто революцією соціальною. І навпаки, глибокі соціально-економічні зміни часто відбувалися без будь-яких бунтів і повстань.

Наприклад, у Франції в рік взяття Бастилії було що завгодно, але тільки не зміна ладу. Події у Франції можна охарактеризувати як голодний бунт проти ситих аристократів і капіталістів, оскільки капіталістичні відносини вже склалися там задовго до початку всіх цих подій[10].

З іншого боку, неможливо пов’язати будь-яке конкретне повстання зі зміною рабовласницького ладу феодальним[11]. Також ніхто не спостерігав жодних переворотів під час зміни капіталізму довоєнного зразка на “новий”, зразка кінця ХХ – початку ХХI століття[12], який, по суті, вже й не капіталізм зовсім, оскільки вже давно не капітал є ресурсом, за допомогою якого правлячий клас займається експлуатацією.

Натомість нам розповідали про буржуазні революції і наводили приклад Нідерландів, Франції та Англії (забуваючи про решту країн), виводячи з цих “буржуазних революцій” неминучість соціалістичних.

Що ж насправді відбувалося під час буржуазних революцій? Так чи інакше, те, що в нас називають “революцією”, насправді не було “класовою боротьбою”. Це було або повстання Нідерландів проти іспанської корони[14], або релігійні чвари зі з’ясуванням, хто в Англії головніший[15], король чи парламент, або голодний бунт у Франції. Усі політичні інститути, які запроваджували, – конституція, республіканське управління, парламент – або вже існували, або були запозичені в сусідів, або, що взагалі цікаво, витягалися з запорошених полиць історії та ставилися за приклад. Республіканське управління в ті часи – це крок назад, а не вперед. Це – повернення до класики, до Риму, до Греції. Крім того, вже до революцій існували виробничі відносини, які зводили владу феодалів нанівець і робили їх невиключним класом. [16].

Звідки взагалі бунтівники могли знати, до появи теоретичної бази соціального розвитку, яким саме має бути лад після революції? Як може сформуватися в масовій свідомості щось нове, що не існувало раніше? Не кажучи вже про те, що сам термін “масова свідомість” досить штучний. Марксу доводилося оперувати у своїх працях “класовою свідомістю”, а на практиці виявилося, що її немає, і робітники та селяни ніякою такою “свідомістю” не володіють[17]. Проблему мобілізації суспільства розв’язав В.Ленін, вказавши у своїй праці “Що робити”[18] єдиний правильний шлях – організацію нечисленних законспірованих груп, що впливають на решту населення. Але, навіть якщо маси були якось або кимось мобілізовані, то звідки лідери мас черпали натхнення? Історики просто класифікують ту чи іншу колотнечу як “революцію”, яка призводить до різкої зміни суспільного укладу.

І організатори, і виконавці жовтневої революції навіть не уявляли, що вони роблять. Вони вважали, що будують “комунізм” за заповітами Маркса. Насправді вони побудували державний капіталізм. Капітал залишився знаряддям експлуатації. Робітники працювали за зарплату. Матеріальна вигода була головним стимулом. Чиновництво, висміяне Гоголем і Чеховим, управляло ресурсами. Однак то був перший досвід спрямування ходу революції до якоїсь, здавалося б, усвідомленої мети. Спрямування за допомогою пропаганди, чого ніколи не було раніше і що буде відтоді завжди.

Настоящие социальные революции всегда занимали длительное время, и люди, жившие в эпоху перемен, не осознавали революционного характера изменений. По всем признакам сейчас мы имеем дело с новой революцией. Замечаем ли мы это? Скорее всего, нет. Осознание того, что произошло, и что чем сменилось, придет к человечеству уже после перемены, но не во время неё. Эта книга как раз и призвана показать тот, завтрашний, день. Она позволяет взглянуть на сегодняшнюю революцию с завтрашней точки зрения. Чтобы понимать, что происходит на самом деле, чего опасаться, а чему не сопротивляться.

Сучасний правлячий клас

Одна з найбільших загроз людству в наші дні полягає в тому, що його може задушити стрімко зростаюча, але добре замаскована бюрократія

Норман Борлоуг

Кожна соціальна революція була спровокована зміною в продуктивних силах. Науково-технічний прогрес давав змогу виробляти продовольство дедалі меншою кількістю рук, а отже, суспільство могло дозволити собі спочатку прошарки, не зайняті у виробництві їжі, – ремісників, а й у виробництві взагалі – армію, аристократію, духовенство.

Капіталізм, що прийшов на зміну феодалізму, з його принципом експлуатації капіталу просто дозволив суспільству роздобути ще один невиробничий прошарок, за рахунок економії людських ресурсів не тільки у сфері виробництва продовольства, а й у промисловості.

Сучасне суспільство зовсім не можна назвати “чистим” капіталізмом. Це “регульований” капіталізм. І тут спливає цікаве питання: хто регулює? Сучасний лад від капіталізму відрізняє наявність ще одного правлячого класу, що стоїть над капіталістами – чиновництва.

Тут і далі під словом “чиновник” ми матимемо на увазі не тільки державних службовців, а й найманий менеджмент корпорацій. Чиновники існували давно, проте саме зараз їхня суто виконавча функція перетворилася на експлуатаційну. У силах чиновників закривати і відкривати підприємства, перерозподіляти матеріальні блага, отримувати ексклюзивний доступ до ресурсів і бути головним бенефіціаром будь-якої корупційної чи лобістської системи.

Чиновники, користуючись владою, закріплюють свої права і привілеї, керують чужим майном, пишуть закони на свою користь і навіть передають своє класове становище у спадок. “Чи може син полковника стати генералом? – Ні. Тому що в генерала є свій син”

Хто дає гроші чиновникам, і хто утримує їхній апарат? Капіталісти, акціонери (нібито господарі) та решта людей. Яким чином? Гроші надходять у вигляді податків, які йдуть як на утримання самого апарату, так і на оплату державних закупівель, які, незважаючи на розвинене законодавство про тендерні процедури, здійснюють зовсім непрозоро та на користь людей, які ухвалюють ті чи інші рішення – чиновників. Гроші чиновникам платять і акціонери корпорацій. Це і явні платежі у вигляді зарплат і бонусів менеджменту, зростання яких часто взагалі ніяк не пов’язане з реальними успіхами компаній. Корпоративні чиновники, так само як і державні, мають окремий і суттєвий заробіток, здійснюючи закупівлі для корпорації тих чи інших товарів або послуг.

Хто залежить від чиновників? Усі. Нікому не варто сваритися з цим класом. Від кого залежать самі чиновники? Ні від кого. Усі ознаки правлячого класу в наявності.

Ви читаєте цей текст російською мовою і намагаєтеся застосувати зроблені тут висновки до екс-СРСР. Однак така система присутня скрізь, зокрема й у країнах із розвиненим корпоративним капіталом. Ніколи раніше якийсь помічник якогось мера якогось містечка не володів стількома повноваженнями, привілеями і реальною владою як зараз.

Подивіться, кому належать найдорожчі автомобілі, хто літає на приватних реактивних літаках, хто має привілеї, закріплені законом або статутними документами корпорацій, і ви все чітко побачите.

У нас склався новий суспільний лад і новий правлячий клас. Чиновники і менеджери керують армією, поліцією, фіскальною системою, грошима, фінансами і навіть кожною конкретною людиною. Цей лад почав зароджуватися з появою перших тоталітарних режимів на кшталт “соціалізму” або нацизму, коли саме державний апарат ставав біля керма суспільства.

Новий правлячий клас, який прийшов до влади завдяки вмінню маніпулювати інформацією, який отримує дохід саме завдяки створенню асиметричності інформації, здатен, уперше в людській історії, ретельно приховувати своє привілейоване становище, контролюючи інформаційні потоки. Навіщо явно показувати оточуючим, що ти – вампір і кровосос? Тим паче що існуючі закони явно проти корупції. Краще продовжувати робити вигляд, що все стабільно і спокійно. Однак час, коли весь інформаційний потік міг перебувати в руках правлячого класу, добігає кінця, і це хороші новини.

Нині ж у стані цього суспільного ладу перебуває будь-яке розвинене суспільство. Дехто називає його нетократією[12]. Ми вважаємо, що доречніше назвати його за іменем ключового ресурсу, який слугує джерелом влади – інформізм.

Питання, на яке не відповів Маркс

Карл Маркс, розвиваючи свою теорію й описуючи революційний характер зміни суспільного ладу, так і не зміг визначити універсальний механізм, за допомогою якого попередній суспільний лад замінюється наступним[19].

Розглядаючи те чи інше суспільство, варто пам’ятати, що воно не є абстрактним, і люди мобілізуються винятково для отримання суспільного блага. Якщо перебування в групі не приносить індивідові жодної додаткової вигоди, він ігноруватиме свою участь у ній. Таким чином, якщо ми говоримо про будь-які групи, то нам варто завжди знаходити те суспільне благо, той спільний ресурс, який спільно експлуатується цією групою.

Якщо говорити про мешканців будинку, то спільна експлуатація, скажімо, ліфта вигідніша, ніж купівля кожному персонального підйомника. Незважаючи на те, що така спільна експлуатація вимагає, окрім власне витрат на ліфт, ще й витрат на бюрократичний апарат, який створюють з метою збору внесків і витрат на утримання “безбілетників”[20] – тих, хто ухилиться від сплати внесків, але ліфтом продовжує користуватися. Причому цей апарат не завжди ефективний. Іноді, щоб змусити боржника платити, доводиться задіювати дуже громіздкі бюрократичні механізми, аж до суду. При цьому проблема елегантно і без залучення бюрократів вирішується встановленням платних ліфтів[21], якими просто неможливо скористатися без спеціальної картки, тобто шляхом перетворення суспільного ресурсу на персональний за допомогою інформаційних технологій. Далі ми побачимо ще багато прикладів того, як інформаційні технології роблять непотрібною бюрократію.

За кожного суспільного ладу правлячий клас тому і називається правлячим, що він має ексклюзивний доступ до якогось ключового суспільного ресурсу. Це визначає відносини в суспільстві і методи управління ним. Також це визначає фокус зусиль суспільства. Якщо правлячому класу потрібно мати більше ключового ресурсу, то все суспільство вирішує це питання, кероване волею правлячого класу.

Суспільний лад змінюється якраз тоді, коли змінюється той самий ключовий ресурс. Новий ресурс тому і з’являється в суспільстві, що він дає змогу керувати старим ключовим ресурсом, піднімаючись на наступний рівень абстракції стосовно певного фундаментального ресурсу, наприклад, до їжі. Новий ключовий ресурс може мати право на життя тільки за умови, що управління ним легше і менш затратно, ніж управління попереднім ресурсом.

Наприклад, якщо ми подивимося на Перську затоку як на ресурс, який цікавий геополітикам, то зрозуміємо, що вона важлива не сама по собі[22]. Перська затока – транспортна артерія для нафтових танкерів, що везуть близькосхідну нафту споживачам по всьому світу. Таким чином, той, хто контролює Перську затоку – контролює нафту. Не потрібно мати військовий контингент у кожній нафтоносній країні регіону. Достатньо мати свій флот у самій затоці. Тобто Перська затока є ресурсом наступного рівня абстракції по відношенню до нафти. Сама нафта є також ресурсом наступним, по відношенню, наприклад, до палива. А паливо, вироблене з нафти, живить двигуни танків, літаків і кораблів. Тобто той, хто контролює Перську затоку, контролює армії інших країн.

Тепер подивимося на наступний рівень абстракції. І виявиться, що ключовим ресурсом, який контролює все, що відбувається в Перській Затоці, є Ормузька протока. І флот у всій затоці тримати не треба, а потрібно тільки забезпечити військову присутність в Ормузькій протоці.

Однак, сама Ормузька протока не просто водна гладь, а набір острівців[23], через які прокладено фарватер. Самі острівці за непотоплюваністю набагато перевершують будь-який авіаносець і, так само як і авіаносці, забезпечені злітно-посадковими смугами, зброєю, ангарами і військовими гарнізонами. Виходить, що той, хто контролює ці самі острівці, контролює до 40% світового морського нафтового транспортного потоку і, виходить, контролює світову економіку.

І острівці ці належать Ірану. З цього погляду стає зрозумілим, чому у США та Ірану вельми напружені відносини.

Отже, тепер розуміючи ту роль, яку відіграє ключовий ресурс і роль, яку починає відігравати новий ключовий ресурс на наступному рівні абстракції, ми зможемо простежити, як змінювався суспільний лад від однієї суспільної формації до іншої.

Зрозуміло, варто почати з їжі, води, повітря, тепла, доступу до особин протилежної статі – базових ресурсів, необхідних людині. Однак ніщо з цього не є суспільним ресурсом і суспільство навколо цього сформуватися не може. Їжа, вода і тепло – ресурси, які люди могли добувати кожен сам для себе. Якщо є невичерпне джерело їжі чи води – пальма чи річка.

Але, так склалося, що частина ресурсів обмежена і не існує в достатку весь час. Для сталого існування суспільства потрібно створювати запаси і, відповідно, сховища запасів. Запасники насіння, їжі та води, комори, колодязі стали тим самим першим суспільним ресурсом. Ресурсом, який невигідно утримувати поодинці, але дуже зручно формувати й експлуатувати спільно. Про це навіть бджоли “здогадалися”.

А коли в одній із громад комора із зерном згоріла, громада була змушена пограбувати сусідню громаду і відібрати в неї запаси. Так було закладено передумови до створення наступного суспільного ресурсу – оборони. Усі вскладчину оборонялися від ворогів або, навпаки, діючи спільно, відбирали їжу в сусідів. Зрештою, виявилося, що можна не добувати і збирати їжу, а жити розбоєм. Так з’явився наступний ключовий суспільний ресурс – ополчення, і правлячим класом стали ці самі ополченці. Зрозуміло, це призвело до зміни суспільного ладу. Егалітаризм змінився першою в історії клептократією[8].

Тепер ми, використовуючи наведену вище логіку, спробуємо простежити те, як змінювався ключовий ресурс при переході людства від однієї формації до іншої. Поділ історії на формації – досить умовний з огляду на те, що відносини, характерні для якоїсь конкретної формації, так чи інакше, мають місце в інших формаціях[24]. Наприклад, фінанси, як система відносин, існували ще в стародавні часи[25], саме поняття “капітал” виникло в Стародавньому Римі (від лат. capitalis – головний, головне майно, головна сума). Водночас рабовласництво, так характерне для рабовласницького ладу, існує досі в тому чи іншому вигляді[26,27]. І якщо навіть узяти суспільства, які можна порівняти з погляду історії, – сукупність грецьких полісів, то всього розмаїття полісних форм державності не охопить жодна типологія. Наприклад, з точки зору політичного устрою, у полісах встановлювалися режими помірної або крайньої олігархії, помірної або крайньої демократії. Мабуть, двох “полісів-близнюків” в Елладі не можна було знайти[28]. А саме класичне давньогрецьке суспільство, найімовірніше, характеризується як родоплемінне, збагачене використанням писемності, ніж як суто рабовласницьке.

Крім того, спосіб розвитку ключового ресурсу, показаний нижче, є не винятковим, а переважним. Наприклад, за чистого рабовласництва кількість рабів хоч і зростала спершу лише за рахунок набігів на сусідів, але всі інші разом узяті джерела (особливо в розвинутих рабовласницьких суспільствах) з часом приносили більше рабів, аніж воєнні дії[29]. Зростання території, масштаби землеволодіння і необхідність у більшій механізації праці стали передумовою до зміни ладу. На вершину соціальної піраміди піднялися землевласники. І якщо раніше військові експлуатували або навіть просто грабували землевласників, то потім землевласники стали наймати армію. Так, і там, і там гроші йдуть від землевласника до військового, але змінюється сама парадигма. Такі самі аналоги є і в кожному наступному переході від формації до формації:

• За рабовласництва домінуючим у світі способом правління була тиранія, а правлячий клас був представлений військовою аристократією. Навіть у Стародавній Греції та Римській Республіці демократичні порядки поширювалися лише на привілейовану меншість. Антична демократія була скоріше відгомоном родоплемінної ради старійшин і поступово витіснялася одноосібною владою тиранів та імператорів. Економіка, заснована на рабській праці військовополонених, вимагала постійного підживлення свіжою робочою силою. Ключовим ресурсом були раби, яких спочатку добували у війнах, а потім відтворювали всередині країни. Тиранія володіла відповідними методами управління, що полягали у праві на вбивство або фізичне насильство щодо підлеглих. Інформаційні технології були представлені дуже бідно. Інформацію передавали або усно, або, з розвитком писемності, письмово, але про тиражування письма ще не йшлося. Постійна експансія призводила до зростання території, що, своєю чергою, провокувало появу великих землевласників, здатних обороняти свої наділи, наймаючи власну армію. З цих часів ініціатива перейшла від армії до землевласників, оскільки велика армія вже не могла прогодувати себе, а постачання великих армій їжею ставало ключовим завданням військових стратегів[30]. У цих умовах, той, хто контролював запаси провіанту – контролював армію, і ініціатива поступово переходила до великих землевласників. Рабовласницький лад змінювався феодальним. Так проведена заради військової здобичі експансія призвела до того, що військові перестали бути правлячим класом.
• За феодалізму тиранію змінила монархія, яку супроводжували складні форми васальних взаємин, а правлячий клас був представлений або землевласниками, або, в посушливих районах, власниками джерел води. Суспільством, як і раніше, керували за допомогою прямого насильства, однак, зважаючи на його неефективність на новому етапі розвитку, насильство поступово замінювали матеріальною стимуляцією і релігійною пропагандою, що вселяла покірність і смиренність перед мирською владою заради посмертної відплати або небесної гармонії. Ключовим ресурсом стали нові землі. У цей час здійснювати набіги на сусідів ставало дедалі накладніше, тож були потрібні землі, не зайняті такими ж озброєними до зубів феодалами. Саме озброєння вимагало відповідної технічної бази – почали з’являтися цехи та мануфактури. Побільшало ремісників і купців. Стали розвиватися грошові відносини. Спочатку гроші були золотими, потім золото поступово замінювалося золотими девізами, наприклад, розписками тамплієрів, а потім з’явилися перші банкноти. Купцям і торговцям був потрібен дедалі досконаліший транспорт, який, своєю чергою, давав змогу феодалам здобувати для себе нові землі за рахунок географічних відкриттів. Ускладнення економіки і технологій вимагало все більшої кількості грамотних людей і книг. З’явилося книгодрукування. Віддаленість нових колоній, що вимагала розвиненої логістики і розвиненого інституту торгівлі, необхідність постійних географічних відкриттів, грошові, а згодом і фінансові взаємовідносини, мануфактури, а згодом і фабрики, що витіснили ремісників-одинаків, робили феодалів залежними від тих, хто був здатний утримувати флот, фабрику або банк. З’явився не пов’язаний із землею капітал і клас капіталістів, від яких тепер залежали феодали. Так торгівля, виробництво, фінанси та географічні відкриття, що розвивалися заради блага феодалів, призвели до того, що феодали перестали бути правлячим класом.
• Заснована на промисловості та фінансах капіталістична економіка спиралася на олігархічне управління державою. Поступово згасала роль церкви як інструменту управління суспільством. Протестантизм змістив акценти з підпорядкування авторитетам та ієрархії до трудової етики та індивідуалізму. Процвітала матеріальна стимуляція і зароджувалася, з появою ЗМІ, масова пропаганда. Розвиток фінансів давав змогу концентрувати дедалі більший капітал, що давало змогу укрупнювати виробництво, отримуючи вигоду від ефекту масштабу. Укрупнення станів вимагало зміни основи грошових відносин, і поступово золоті девізи – банкноти – замінювалися абстрактними паперовими грошима. За капіталізму почалася промислова революція, яка живилася плодами розвитку інформаційних технологій. Розвинена поліграфія, засоби масової інформації, а згодом і телеграф із телефоном, давали змогу людям обмінюватися інформацією в глобальному масштабі й винаходити для блага капіталістів дедалі нові верстати, машини та пристрої. Індустріалізація давала змогу капіталу виробляти дедалі більше продукції на одиницю вкладених грошей. Автоматизація промисловості, прискорення циркуляції обігових коштів, розвиток інформаційних технологій і зв’язку зробили капіталістів залежними від найнятих ними управителів, які змогли зорганізувати собі привілеї і забезпечити асиметричність доступу до інформації, зокрема інформації про якість управління довіреним капіталом. Те ж саме відбувалося і на державному рівні. Ініціатива від капіталістів стала переходити до розпорядників інформації. Так, формалізація управління, інформатизація виробництва, розвиток документообігу та посилення ролі ЗМІ, що проводилися заради блага капіталістів, призвели до того, що капіталісти перестали бути правлячим класом.
• У ХХ столітті почав формуватися новий суспільний лад, який ми назвали “інформізм”, а один із найбільших соціологів сучасності Мануель Кастельс – інформаціоналізм (informationalism)[31]. Устрій, у якому бюрократична еліта або нетократія є правлячим класом і контролює капітали. Бюрократи вирішують, що, коли і як фінансувати. Бюрократи ділять прибуток корпорацій і податкові надходження в країні. Поступово, зі зростанням добробуту народу, парадигма управління відходить від стимуляції і дедалі більше спирається на мотивацію і маніпуляцію. Перші паростки дає ще новіша парадигма управління – співучасть. Економіка стає дедалі більше залежною від фінансів, і центрами ділової активності стають не виробництва, а банки, страхові компанії та біржі. Абстрактні паперові гроші майже повністю витісняються ще більш абстрактними записами на рахунках та електронними грошима. У низці країн послуги стають основною частиною валового продукту, що дає змогу говорити про постіндустріальну економіку. Серед самих послуг починають домінувати послуги інформаційного характеру: юридичні, брокерські, консультаційні, аудиторські, логістичні, аналітичні, маркетингові, освітні, дизайнерські, медійні тощо. Інформація стає ключовим ресурсом. Той, хто володіє інформацією – володіє світом. У що і як інвестувати? Що, де і скільки коштує? Хто кому що сказав? Який дизайн? Які обсяги продажів? Які конкурентні позиції? Скільки товару на складі? Глобальні корпорації вимагають якіснішого інформаційного обміну, і починається інформатизація. Телекс, телефакс, потім комп’ютер з електронною поштою і, нарешті, Інтернет були затребувані корпораціями. Товари обзавелися штрихкодами, а потім і унікальними серійними номерами. Розвиваються технології тотального обліку, від баз даних покупців супермаркету до систем відеоспостереження із суцільним покриттям вулиць міст.

Акумулювання великих обсягів інформації та стрімке здешевлення засобів їхнього опрацювання дають змогу людям, не наділеним владою, одержувати інформацію про владу і контролювати її. У створеному для потреб інформістів інформаційному просторі розвиваються віртуальні соціальні мережі. У них люди діляться один з одним відомостями, доступ до яких раніше був монополізований владою. Пропаганда перестає працювати. Світ стискається до “глобального села”. Інформація стає залежною від репутації її джерела. Один запис у соціальній мережі тепер може збанкрутувати корпорацію. Ініціатива поступово переходить від інформістів до тих, хто створює репутацію – вікі-спільнот і соціальних мереж. Так інформатизація, що проводилася заради блага нетократів, призвела до того, що влада почала втрачати монополію на інформацію, чого історія не знала досі.

Основна тенденція

Якщо ми подивимося на еволюцію способів правління, то побачимо тенденцію до збільшення чисельності правлячої верхівки. Це забезпечується, насамперед, розвитком технологій, які:

• дають змогу прогодувати більше людей, зайнятих розподілом суспільних ресурсів;
• забезпечують появу нових суспільних ресурсів, для управління якими потрібні додаткові адміністратори (наприклад, з появою каналізації знадобилися люди, які нею керують, будують і підтримують її в робочому стані);
• скорочують трансакційні витрати[32]. Поява писемності дала змогу фіксувати рішення групового органу влади і, разом із розвитком доріг, оперативно підтримувати зв’язок між великою кількістю управителів, які перебувають на великій відстані один від одного. Поява телефону, друкарських машинок і копіювальної техніки посилила цей ефект, а роль інтернету як сучасного інструменту, що скорочує витрати і дає змогу людям співпрацювати, незважаючи на відстань і кількість учасників, переоцінити практично неможливо.

---

Трансакційні витрати – витрати, що виникають у зв’язку з укладенням контрактів (зокрема, з використанням ринкових механізмів); витрати, що супроводжують взаємовідносини економічних агентів. Виділяють

• витрати збору та обробки інформації,
• витрати проведення переговорів і ухвалення рішень,
• витрати контролю,
• витрати юридичного захисту виконання контракту.

Трансакційні витрати є наслідком складності навколишнього світу та обмеженої раціональності економічних суб’єктів і залежать від того, в якій координаційній системі проводяться економічні операції[33] Занадто високі трансакційні витрати можуть перешкодити здійсненню економічної дії. Соціальні та державні інститути (наприклад, біржа) дають змогу знизити ці витрати за допомогою формальних правил і неформальних норм.

Трансакційні витрати є центральним поняттям неоінституціональної економіки[34] і теорії трансакційних витрат. Рональд Коуз, проводячи уявний експеримент, що описує економіку без трансакційних витрат, показав, що в такому разі дія соціальних інститутів стає неважливою (відповідно неважливими стають економічні формації), тому що люди можуть домовитися про будь-яке вигідне рішення без витрат[35].

http://ru.wikipedia.org/Трансакціонні_витрати

---

Науково-технічний прогрес дає змогу меншій кількості людей керувати більшою. Цьому сприяє розвиток зв’язку, інфраструктури, математики, винахід систем контролю, таких як особисті документи, паспорти, прописка. Прогрес у галузі озброєнь дає змогу меншій кількості озброєних людей контролювати більшу кількість беззбройних. Також важливу роль відіграє накопичений досвід стандартних рішень.

Але опинитися всередині правлячого прошарку мріє кожен. Якість життя, а отже, і можливості для розмноження, у правлячого прошарку більша, і він зростатиме в чисельності, а люди, що його складають, знаходитимуть собі застосування доти, доки це дозволяють надлишки виробництва, що утворюються від діяльності всього суспільства завдяки науково-технічному прогресу.

Таким чином, правлячий клас має таку чисельність, яку суспільство може собі дозволити завдяки науково-технічному прогресу. Екстраполюючи цю тенденцію, можна припустити, що рано чи пізно має виникнути суспільна формація, де правлячий прошарок суспільства чисельно переважною мірою переважатиме експлуатований прошарок. Крайня точка цього процесу виглядає у вигляді відсутності підлеглих класів. Коли кожен безпосередньо впливає на рішення, куди і на що витратити суспільні фонди. Новий правлячий клас підноситься над попереднім правлячим класом і експлуатує його за рахунок того, що управляє якимось новим ресурсом, необхідним для розвитку ресурсу, що належить старому правлячому класу.

Варто також простежити еволюцію засобів обігу. Коли піднімається на новий рівень абстракції ключовий керуючий ресурс, на новий рівень переходять і засоби обігу. Відбувається перехід від матеріальної основи грошей до абстрактних паперових грошей і записів на рахунках. Сам же ключовий ресурс розвивається в тому напрямку, в якому це вигідно правлячому класу. Якщо феодалам потрібно більше землі – феодали починають спонсорувати експедиції, що відправляються на пошуки нових земель. Бажання розвивати ключовий ресурс стимулює прогрес і породжує новий ресурс, необхідний правлячому класу для розвитку старого. Розпорядники нового ресурсу стають вищими за правлячий клас, оскільки саме вони контролюють ресурс, який належав попередній еліті.

Перехід управління ключовим ресурсом на новий рівень абстракції дедалі більше віддаляє сам ключовий ресурс від фізичної влади людини над людиною і фізичних ресурсів, необхідність у яких визначається природними потребами людини. Відповідно змінюються і методи мобілізації суспільства – методи управління. Вони стають дедалі м’якшими й еволюціонують від прямого насильства до стимуляції, маніпуляції і далі до масової співпраці.

Виникає спокуса продовжити список суспільних укладів, наведений вище. Якщо сьогоднішньому правлячому класу вигідно[36] розвивати інформатизацію, то можна припустити, що репутація буде новим ключовим ресурсом стосовно інформації. Можна припустити, що новим правлячим класом стануть співтовариства незалежних індивідуумів, об’єднаних у хмару масового співробітництва, яким керуватимуть не стимуляція чи мотивація, а співучасть. Ми можемо припустити подальше абстрагування грошей і розвиток пірингових фінансів. Бачачи цю перспективу, ми тепер присвятимо більшу частину книжки доказу того, що саме цього зараз суспільство і прагне, і опису наслідків настання нової формації.

Таким чином, відповіддю на запитання Карла Маркса про механізм зміни суспільного ладу є те, що нова формація ґрунтується на ресурсі, вибудуваному старою формацією. Саме розвиток якогось ключового ресурсу для наявного правлячого класу породжує необхідність у новому ресурсі, володіння яким регулює доступ правлячого класу до його ключового ресурсу.

Історія нагадує “Дім, який побудував Джек”: армія зайнята експансією та охороною території для землевласників, які залежать від капіталістів (індустрії та фінансів), які залежать від інформістів-нетократів (корпоративної та державної бюрократії), які дедалі більше залежать від хмари масового співробітництва активних і незалежних професіоналів – експертів, науковців, журналістів, художників, блогерів.