Щоб зробити деталь на тривимірному принтері, потрібен пластик і файл із кресленням. Причому друге – явно важливіше, оскільки пластик – характерна банальність кожної деталі. Усе живе на нашій планеті складається з одного і того ж набору амінокислот. І тільки інформація, що міститься в ДНК, робить слона і мураху такими різними.
Зараз уже не актуальна приказка “розмовами ситий не будеш” – інформація в прямому сенсі слова годує нас. У сучасному світі левову частку врожаю того ж хліба забезпечує інформація, а не саме насіння і ґрунт. Це і знання, здобуті селекціонерами і генетиками, і хімія добрив, і дослідження, і потім застосування результатів досліджень – суто інформаційні товари, гроші беруться за ноу-хау, а не за собівартість.
Також важливі знання, здобуті метеорологами, інформаційне наповнення складної хлібозбиральної техніки, оснащеної навігатором і бортовим комп’ютером, логістика. Без усього цього врожай був би вдесятеро меншим і, таким чином, ми, тільки за допомогою інформації годуємо 90% населення, і лише 10% – “матеріальним” хлібом.
Вплив інформації на суспільство буде з кожним роком тільки зростати. Уже зараз сім’я фермерів спокійно працює на десятці тисяч гектар, наймаючи комбайнерів і купуючи послуги елеваторів, практично реалізуючи ідею виробництва їжі за допомогою інформації. Водночас хліб сам по собі – не інформація, і знанням хімічного складу добрива справді ситим не будеш, не маючи поля, в яке це добриво потрібно вносити. Що ж таке інформація з економічної точки зору? Це – керуючий ресурс. Такий самий, яким був капітал ще недавно. До капіталізму таким ресурсом була земля сама по собі. До землі – фізична сила, також сама по собі.
Table of Contents
Інформізм
Приватні відомості – звичайне джерело майже всіх нинішніх великих статків.
Оскар Вайльд
У попередньому розділі ми простежили, яким чином правлячий клас набував впливу в суспільстві через володіння ключовим ресурсом, що давав йому привілеї та дозволяв експлуатувати решту. Такий інструмент, або ексклюзивний, закріплений правовими нормами, ресурс і становив суть суспільного ладу:
- рабовласництво – сила;
- феодалізм – земля;
- капіталізм – капітал;
- інформізм – інформація.
Почнемо з простих речей: що є основним “знаряддям праці” чиновника? Правильно – документ. А документ – це інформація. У будь-який момент, коли чиновник вимагає від вас якийсь документ, він здійснює свою владу над вами. Будь-який документ, який вам потрібен від чиновника, своєю чергою, так само безоплатно і легко отриманий не буде. Чиновник, який керує корпорацією, також “годується” за допомогою документів.
Кому треба “відкотити”, щоб підписати договір? Хто “пиляє” бюджет? Скільки коштує ліцензія на виробництво алкоголю? А насправді, скільки треба заплатити? Скільки коштує дозвіл про переведення офісу в нежитловий фонд? А про переведення в житловий? А насправді, скільки платять? Ми всі у владі документів і папірців. Від самого народження і до самої смерті. Не можна народитися без папірця і не можна без папірця померти.
Однак справа не тільки в папірцях. Папірці – лише ілюстрація. Влада над інформацією дає ще й можливість маніпулювати. Чиновнику не подобається чийсь бізнес. Його легко “вбити” одним телефонним дзвінком. Чиновник – господар усіх грошей країни або корпорації. Він вирішує, чи будувати міст через річку, відкривати або закривати завод, пускати або не пускати товари через кордон. У його силах задушити будь-якого капіталіста і в його силах піднести будь-якого.
Просте володіння інформацією, яка вважається комерційною таємницею або приватною справою людини, дає чиновнику величезні переваги. Зрозуміло, в інтересах правлячого класу посилювати цей інформаційний контроль. Зрозуміло, правлячий клас писатиме дедалі більше законів і розпоряджень, спрямованих на таке посилення. Приводи можуть бути будь-якими, проте їхній результат однаковий – у руках чиновників зосереджується дедалі більше й більше інформації.
Інформація зі сканерів, що “роздягають” в аеропортах, з камер спостереження, з баз даних клієнтів дисконтних карток, трансакцій за платіжними картками… Правлячий клас дедалі більше й більше контролює інформацію. Це і ЗМІ, і інтернет – навіть стеження за супутниками на орбіті здійснюється виключно державними структурами. За допомогою інформації керують суспільством.
У середині двадцятого століття в СРСР навіть робилися спроби створити єдину комп’ютеризовану інформаційну мережу. Ці спроби провалилися, причому не тільки і не стільки через технічні проблеми (у процесі створення ядерної зброї або освоєння космосу розв’язували і не такі проблеми), скільки через протидію цивільних і військових чиновників, які безпомилково відчули перспективу опинитися без роботи.
Чому в СРСР не з’явився інтернет
У п’ятдесяті-шістдесяті роки кібернетика була “модним трендом” – науковці з ентузіазмом досліджували досі небачені можливості для автоматизації обліку та управління економікою країни. Цьому сприяв і сильно централізований, стандартизований, плановий характер радянської економіки. Популярна преса почала називати ЕОМ “машинами комунізму”, і навіть ЦРУ занепокоїлося: було створено спеціальний відділ для вивчення радянської кібернетичної загрози. Цей відділ випустив цілу низку секретних доповідей, де зазначав, серед інших стратегічних загроз, намір Радянського Союзу створити “єдину інформаційну мережу”. На основі доповідей ЦРУ в жовтні 1962 року найближчий радник президента Джона Кеннеді написав секретний меморандум про те, що “радянське рішення зробити ставку на кібернетику” дасть Радянському Союзу “величезну перевагу”[37]:
“…до 1970 року СРСР може мати абсолютно нову технологію виробництва, що охоплює цілі підприємства і комплекси галузей і керовану замкнутим циклом зворотного зв’язку з використанням комп’ютерів, які самонавчаються”.
У грудні 1957 року Академія наук СРСР пропонувала створити в кожному економічному районі обчислювальний центр для розв’язання завдань планування, статистики, технічного проектування і наукових досліджень.
Однак чиновники насторожено поставилися до подібних ініціатив – перспектива заміни армії бюрократів мережею обчислювальних центрів проглядалася досить чітко.
У жовтні 1962 року директор київського Інституту кібернетики Віктор Глушков опублікував у “Правде” статтю, в якій застерігав: без радикальної реорганізації планування економіки до 1980 року плануванням доведеться зайняти “все доросле населення Радянського Союзу”. Глушков запропонував створити “єдину державну автоматичну систему з переробки планово-економічної інформації та управління економікою” на основі мережі обчислювальних центрів.
Єдина державна мережа обчислювальних центрів (ЄДСОЦ) мала складатися з шести тисяч низових центрів збирання та первинного оброблення інформації, п’ятдесяти опорних центрів у великих містах і одного головного обчислювального центру в Москві.
Мережа мала забезпечити “повну автоматизацію процесу збирання, передавання та оброблення первинних даних”.
Автори проєкту сподівалися за допомогою комп’ютерів повністю усунути повсюдно поширену практику підтасовування даних, переданих “нагору”: “Тільки така організація системи інформації здатна забезпечити всі органи планування та управління точною і повною інформацією ніби з перших рук, минаючи всякі проміжні етапи, усуває можливість витоку і спотворення інформації”. Заздалегідь передчуваючи опір бюрократичного апарату новій системі, автори проєкту постаралися закрити всі можливі лазівки для обходу автоматизованого процесу збору даних. Проєкт передбачав, що “циркуляція економічної інформації поза ЄДСВЦ не допускається”.
Глушков виходив з того, що нова автоматизована система управління контролюватиме все виробництво, виплату зарплат і роздрібну торгівлю, і тому запропонував вилучити з обігу паперові гроші і повністю перейти на електронні платежі: “[Така система зможе] якщо не повністю закрити дорогу, то, принаймні, сильно обмежити такі явища, як злодійство, хабарництво, спекуляцію”.
Але пропозиція Глушкова про скасування паперових грошей так і не отримала схвалення партійної влади. Глушков прагнув створити всеосяжну систему, яка б визначала, регулювала і цілком контролювала процес управління радянською економікою. По суті, він пропонував трансформувати всю радянську бюрократичну піраміду: “…необхідно детально проєктувати робочий день і робочий тиждень кожної посадової особи, створювати детальні класифікатори обов’язків, документів, чітко (в часі й особах) визначати порядок їхнього розгляду тощо”. План ЄДСВЦ також передбачав, що приблизно один мільйон працівників сфери обліку, планування та управління будуть “вивільнені” і зможуть “перейти до сфери безпосереднього виробництва”. Ці радикальні пропозиції зустріли запеклий опір радянського управлінського апарату.
Зрештою, план ЄДСВЦ був фактично похований, а замість нього виникло безліч відомчих автоматизованих систем управління. Чиновники галузевих міністерств дійшли висновку, що з комп’ютеризації можна отримати користь, не втрачаючи ні крихти своєї влади. Кожне міністерство побудувало власний обчислювальний центр і почало створювати автоматизовану систему управління (АСУ) для своїх внутрішніх потреб. З 1971-го до 1975 року кількість таких систем збільшилася майже в сім разів. Галузеві АСУ часто використовували несумісні апаратні засоби та програмне забезпечення і не були пов’язані жодною міжвідомчою комп’ютерною мережею. Створюючи спеціалізовані АСУ, галузеві міністерства закладали технічну основу для зміцнення централізованого контролю над підпорядкованими їм промисловими підприємствами. За такої організації справи міністерствам уже не треба було ділитися своєю управлінською інформацією – іншими словами, владою – з будь-якими конкуруючими відомствами.
За матеріалами: Gerovitch, S. “InterNyet: Why the Soviet Union Didn’t Build a Nationwide Computer Network” History and Technology 24 (2008): 335-50[37].
Тим часом у США робила перші кроки військова мережа ARPANET[38]. У радянських військових теж було щось подібне, але як це було заведено в СРСР, абсолютно секретне і закрите. Міністерство оборони США було набагато відкритішим і, врешті-решт, на базі ARPANET виник Internet[39]. А залишки радянської єдиної інформаційної системи були остаточно поховані з розвалом СРСР.
Втім, поховано було не все. Силові відомства знають ціну інформації. У країнах колишнього СРСР, як і в будь-якій іншій досить розвиненій країні, у спецслужб є системи, куди стікається вся інформація про людей – їхні номери телефонів та історія дзвінків, реквізити акаунтів в інтернеті, номери документів, дати перетину кордонів, майнові угоди, банківські рахунки. Доступ до таких систем мають силовики та правляча верхівка.
У США існував проєкт “Ешелон”[40], який вилився зараз у щось більш серйозне і на іншому рівні. За допомогою системи збору інформації та теорії ігор США вже зараз уміють, у певних межах, передбачати[41] результати дипломатичних перемовин до їхнього початку та вести перемовини так, щоб домогтися потрібного для себе результату.
Поняття приватності сьогодні, як ніколи, виглядає лицемірно одностороннім[42]. І влада дбатиме про приватність саме для того, щоб не втрачати контроль над інформацією[43-48]. Орвелл писав[49] про “Великого Брата”? Ось він, приємно познайомитися. Під цікавим кутом тепер можна розглядати відомі нобелівські праці Джорджа Акерлофа, Кеннета Ерроу, Майкла Спенса, Міррліса і Вікрі, які показали, що в основі будь-якого бізнесу лежить нерівномірний розподіл інформації, і в будь-якій угоді виграє той, хто знає більше.
З погляду суспільного устрою нас цікавить асиметрія розподілу інформації у взаємовідносинах обізнанішого або навіть такого, що монополізував[8] право на інформацію, найманого менеджера (чиновника), який надає послуги управління менш обізнаному або навіть позбавленому фундаментального права на знання[50] власникові майна (фондів, зібраних податків).
Асиметричність інформації в мікроекономіці (англ. asymmetric(al) information, у російській літературі також називається недосконалою або неповною інформацією) – це нерівномірний розподіл інформації про товар між сторонами угоди. Зазвичай продавець знає про товар більше, ніж покупець, хоча буває і зворотна ситуація. Тобто, грубо кажучи, вас обманюють у момент купівлі.
Уперше цю властивість було відзначено Кеннетом Ерроу в статті 1963 року під назвою “Невизначеність і економіка добробуту в охороні здоров’я”[51].
Джордж Акерлоф у своїй роботі[52] 1970 року побудував математичну модель ринку з недосконалою інформацією. Він зазначив, що на такому ринку середня ціна товару має тенденцію знижуватися, навіть для товарів з ідеальною якістю. Можливо навіть, що ринок колапсує аж до зникнення.
Через недосконалість інформації нечесні продавці можуть запропонувати менш якісний (дешевший у виготовленні) товар, обманюючи покупця. У результаті багато покупців, знаючи про низьку середню якість, уникатимуть покупок або погоджуватимуться купувати тільки за меншу ціну. Виробники якісних товарів у відповідь, щоб відокремитися в очах споживача від середньостатистичного продавця і зберегти за собою ринок, можуть заводити торгові марки, сертифікацію товарів. Важлива роль торгових марок у розвиненій ринковій економіці – слугувати ознакою стабільної якості.
Споживачі, оцінюючи якість продуктів, складають репутацію ринків і продавців. Поява інтернету істотно полегшила процес обміну інформацією серед споживачів. Дозволяючи дізнатися безпосередньо характеристики товару або його репутацію, інтернет знижує асиметричність інформації.
Майкл Спенс запропонував теорію сигналізування[53,54]. У ситуації асиметричності інформації люди позначають, до якого типу вони належать, тим самим зменшуючи ступінь асиметричності. Спочатку як модель обрано ситуацію пошуку роботи. Наймач зацікавлений у наборі навченого/навчального персоналу. Усі претенденти, природно, заявляють, що вони чудово здатні вчитися. Але тільки самі претенденти володіють інформацією про дійсний стан речей. Це і є ситуація інформаційної асиметрії.
Майкл Спенс припустив, що закінчення, приміром, інституту, служить надійним розпізнавальним сигналом – ця персона здатна до навчання. Адже закінчити інститут простіше для того, хто здатний навчатися і, отже, підходить даному наймачеві. І навпаки, якщо людина не змогла закінчити інститут, її здібності до навчання вельми сумнівні.
Рішення проблеми асиметричності інформації, які вважаються в теорії правильними, такі як обов’язкова сертифікація продукції, ліцензування, утримання державних наглядових органів із захисту прав споживачів, не привели до ліквідації проблеми, а просто перемістили ресурс асиметричності інформації з рук капіталістів до рук чиновників, які разом із корпоративними бюрократами сформували наявний нині правлячий клас – бюрократичну еліту, остаточно підтвердивши, що капіталісти вже не правлять світом і наявний суспільний лад вже набув чинності, що капіталісти вже не правлять світом, і що існуючий суспільний устрій
Новий правлячий клас уже увійшов у силу. Інтернет використовується урядами і корпораціями для забезпечення власної монополії на інформацію та вторгнення в особисте життя і приватність громадян[40]. Покриття міст мережею відеокамер спостереження, використовуваної бюрократичною елітою не тільки “з метою безпеки”, а й у власних опортуністичних цілях, – уже реальність. Доступом до баз даних, що містять особисту інформацію, не володіє ніхто, крім спецслужб – типових представників нетократії. Банки і корпорації полюють за різного роду реєстрами потенційних клієнтів, щоб використовувати їх для маркетингу та андеррайтингу ризиків. Однак, разом із розквітом уже видно й ознаки швидкого кінця інформізму. Яскравим, але не єдиним прикладом відчайдушної, зважаючи на її очевидну вже програшність, боротьби правлячого класу за інформаційні ресурси є сучасна війна з “піратством”[55].
Засоби утримання контролю
Мораль та табу
За будь-якого суспільного ладу правлячий клас вживав заходів для розширення впливу свого знаряддя експлуатації, а також намагався зміцнити контроль над цим знаряддям:
- У рабовласницькому суспільстві питання залучення нових рабів вирішувалося набігами на сусідів;
- У феодальному суспільстві була ера великих географічних відкриттів;
- За капіталізму була промислова революція і роботизація;
- За інформізму – інформатизація та комп’ютеризація.
Ми живемо в інформаційному суспільстві, і інформаційні технології – інструмент, потрібний правлячому класу. Ніхто б не облягав Трою, ніхто б не посилав Колумба в Америку, ніхто б не платив грошей Томасу Едісону, якби це було не вигідно можновладцям. Інформатизація сучасного суспільства – розширення сфери впливу правлячого класу. Інформатизація в нинішньому вигляді – процес односторонній. Держава і корпорації знають про нас дедалі більше і більше. Ми ж знаємо про них дуже мало. Ба більше, часто ми знаємо одне про одного набагато менше, ніж знають про кожного з нас спецслужби або Facebook. Одна з головних перешкод до такого знання для нас – поняття “таємниці особистого життя” або приватності.
Уявлення про цінність особистої інформації, що змушує людей бути прихильниками захисту приватності та недопущення передання особистої інформації сусідам, підтримується природно, в силу суспільного характеру[19] або штучно, кимось, хто монополізує своє право на таку інформацію. Тобто підслуховувати телефонні переговори не можна, але спецслужбам можна, начебто з метою забезпечення безпеки.
Перенесення тих чи інших речей у розряд табу – найзручніший засіб контролю суспільства, зокрема сучасного[56]. Табуювати найкраще найбільш базові, життєво необхідні речі: їжа, випорожнення, секс[57]. Дихання табуювати складніше, як і серцебиття, зі зрозумілих причин. Хоча і в диханні є табу: наприклад, непристойно позіхати в суспільстві. А низка релігійних культів і медитативних навчань практикує регламентоване, усвідомлене дихання. Дихання на рахунок або дихання певним чином. Право на знання – одне з фундаментальних прав людини. Настільки фундаментальних, що про нього не написано в жодній конституції. Так само, зважаючи на їхню очевидність, не пишуть про права на відправлення природних потреб. І це право також можна табуювати.
В основі табуювання розкриття особистої інформації лежать раціональні мотиви. Адже навіть найбезглуздіший і найархаїчніший ритуал або забобон завжди є відлунням колись функціональних моделей поведінки. У кожної людини є невід’ємне право зберігати секрети. Своя, недоторканна інформаційна територія, на яку немає входу чужинцям. Де проходить межа цієї території? Відповідь завжди суб’єктивна. Це залежить і від професії, і від становища в суспільстві, і від самого суспільства, і від характеру людини. Коли територія приватності зростає або зменшується, десь стає гірше, а десь краще. У крайніх точках мінусів явно більше, ніж плюсів. Якщо територія дорівнює нулю – людина гола і беззахисна як лабораторний щур у пронумерованій клітці. Якщо покрити таємницею абсолютно все – людина нескінченно самотня і майже всі блага сучасної цивілізації їй недоступні. Десь між цими полюсами є оптимум. Найвигідніша з точки зору комфорту і безпеки точка.
Навіщо ми захищаємо свою територію? Що змушує нас відчувати дискомфорт, коли наші таємниці розкриваються? Ми боїмося, що інші завдадуть нам шкоди, знаючи наші секрети. Вкрадуть, засміють, вдарять туди, де найболючіше. Якщо немає можливості завдати шкоди – немає сенсу зберігати таємницю. Якщо ти живеш у державі з низьким рівнем злочинності та корупції і простими помірними податками, то немає сенсу витрачати зусилля на приховування своїх доходів. Якщо ти живеш серед людей, яким начхати на твої релігійні переконання чи сексуальні вподобання, то тобі немає сенсу “для вигляду” ходити (або не ходити) до церкви і старанно демонструвати “високу мораль”. Якщо у твоїй країні результати всіх виборів не відомі заздалегідь, і журналісти, які публікують злісні пасквілі та прискіпливі розслідування про президентів і міністрів, усі як один живі, здорові та гуляють на свободі, то тобі немає сенсу приховувати свою невисоку думку щодо інтелекту та моральності нинішнього уряду.
Отже, приватність не має жодної цінності сама по собі. Вона важлива тільки за несприятливих зовнішніх умов. У тропічних країнах люди обходяться майже зовсім без одягу. Ближче до полюсів – кутаються в кілька шарів. Зауважте! Одяг – найпростіший і найочевидніший, але водночас найнезручніший і найнеперспективніший спосіб боротьби з холодом. Він заважає, місцями тисне і сковує рухи. Але як ще можна перестати страждати від холоду? Можна виїхати в теплі краї, тобто втекти від поганих умов. Однак це далеко не завжди можливо і прийнятно. Можна побудувати теплий будинок, тобто частково змінити умови. Можна почати загартовуватися і позбутися частини одягу, тобто змінити свою реакцію на зовнішні умови. Всі ці три способи вимагають набагато більших зусиль спочатку і пов’язані з ризиком, зате дають набагато стійкіше і зручніше рішення.
Повністю відмовитися від “одягу” неможливо. Але не варто забувати, що все це в якомусь сенсі екстрений, тимчасовий захід, що набагато більшу безпеку і комфорт у майбутньому можна забезпечити, тільки впливаючи на саме джерело загрози, або роблячи себе несприйнятливим до загрози без жодного додаткового захисту.
Замість того щоб ховатися самим, краще домагатися того, щоб держави і корпорації мали менше секретів від нас. Хочете мати на нас повне досьє? Будь ласка, тільки не треба приховувати і свою діяльність. Навіть зараз необхідність публічно звітувати, фіксувати і надавати громадянам та акціонерам інформацію про свою роботу сильно зв’язує руки недобросовісним “слугам народу”. Якщо в них стає більше інформації про нас, то й ми повинні мати більше інформації про них, щоб бути впевненими, що ніхто не зловживає знанням наших секретів. Це справедливий обмін, тоді як дотримання приватності – ні. Кому з нас вигідніше охороняти свої секрети – середньостатистичному громадянину, який у дитинстві кілька разів поцупив гроші з кишені батьків, у молодості брав участь у кількох п’яних бійках без особливих наслідків, а в зрілі роки кілька разів зрадив дружині з випадковими знайомими, яких за рік забув, як звали, чи очманілому від халяви й безкарності політикану, який розікрав бюджет на кілька мільярдів, “замовив” кілька конкурентів у лихі 90-ті й утримує цілий гарем коханок?
Це раціональний підхід до проблеми таємниці особистого життя. Однак традиційна мораль ставиться до приватності набагато жорсткіше. “Не можна, бо не можна ніколи!” Табуювання – найлегший шлях морального поневолення. Система табу – найефективніший спосіб тримати маси в покорі. За допомогою табу можна змусити людину щомиті рефлексувати на тему “а чи правильно я роблю?”, утримуючи постійно в голові думки про джерело табу. Немає релігії, яка б не мала табу. Немає політичного ладу, який би не мав необґрунтованих і нелогічних заборон і приписів. Що віртуозніше табуювання, то чіткіше управління.
Табу – соціально-культурна заборона на будь-які дії. Підставою для табу можуть слугувати релігійні вірування, традиції, мораль. Порушення табу викликає різко негативну реакцію членів суспільства – страх, гнів або відразу. Слово “табу” походить від тонганського “tapu” – заборонений, священний. Складні системи табу були характерні для племен Полінезії і регулювали практично всі сторони життя полінезійців. Тією чи іншою мірою табу існують у всіх культурах і релігіях світу. Табу можуть бути пов’язані практично з будь-якими сферами життя людини: сексом, смертю, їжею, демонстрацією певних частин тіла, вимовлянням певних слів, прийомом психоактивних речовин, дефекацією, сечовипусканням, іншими фізіологічними функціями.
Не існує універсальних, загальнолюдських табу, проте деякі з них (заборона на канібалізм, навмисне вбивство, інцест) зустрічаються практично повсюдно. Табу можуть виконувати різні функції, але часто буває, що табу дуже довго залишається чинним після того, як зникла реальна причина, що породила заборону. Табу часто поширюється і на обговорення табуйованих дій. Замість повної заборони часто відбувається заміщення “непристойних” слів евфемізмами.
Поняття приватності виникло, зокрема і у відповідь на засилля різноманітних табу як “віддушина”, спосіб хоч трохи розслабитися і побути самим собою. Але, в міру ослаблення табуювання багатьох сфер життя, сама приватність перетворилася на табу. Табу такого ж роду як заборона ходити голим на людях. Ми вважаємо, що суспільство може існувати в умовах не централізованого, а громадського контролю над інформацією, зокрема особистою, державною і корпоративною, поступово звільняючись від табу на знання і порушення приватності.
Безпека, секретність і копірайт
Якщо між свободою і безпекою народ обирає безпеку, в кінцевому підсумку він втрачає і те, і інше.
Бенджамін Франклін
Інший поширений привід для блокування доступу до інформації, який використовують чиновники – безпека. Саме заради “безпеки” правлячий клас має право на монопольне володіння особистою інформацією громадян.
Заради “безпеки” йде “боротьба з тероризмом”. Заради неї ж величезні суми бюджетних (тобто наших із вами) грошей йдуть на секретні та надсекретні (від нас із вами) потреби держави. “Безпека” стала чудовим приводом для введення цензури й обмеження прав і свобод, для збільшення фінансування спецслужб і розширення їхніх повноважень. Це дуже вигідно під час обговорення тем, що загрожують авторитету спецслужб і держави – так, вказівку на очевидну безпорадність[58] заборонної системи в боротьбі з наркомафією легко можна перетворити на “пропаганду вживання наркотиків”, а вже “екстремізмом” можна обізвати майже все що завгодно.
За допомогою міркувань про “безпеку” чиновники перебільшують свою контролюючу роль, розповідаючи всім, що без їхнього нагляду підприємці стали б додавати синильну кислоту в печиво, щоб надавати йому мигдалевого смаку. Хоча ті ж чиновники вміють дивитися крізь пальці, коли продукти напихають різними добавками або коли вміст продукту взагалі не відповідає його назві. Головне, щоб за папірцями все було гаразд. Чиновники фактично стверджують, що кожен підприємець – потенційний злочинець без моралі й совісті, і готовий вбивати людей, щоб отримати зайву копійку, а насправді часто в ролі злочинця опиняється сам чиновник, який за хабар дає змогу обходити будь-які заборони, зокрема й цілком розумні.
Влада робить усе заради безпеки. Питання тільки в тому, заради чиєї безпеки? Коли ми хочемо подбати про безпеку в нашому будинку, то ми робимо що завгодно, але тільки не забезпечуємо конфіденційність особистої інформації. Ми робимо спільні коридори із сусідами, і сусіди дізнаються про нас більше. Ми саджаємо в під’їзд консьєржа і втрачаємо можливість непомітно приводити в будинок коханця або коханку. Ми представляємося людям, чия довіра нам необхідна. Ми розкриваємося. І будь-яке таке розкриття – звуження своєї власної особистої сфери.
Ідеально безпечна громада – та, в якій стіни прозорі, люди на виду, і кожен про кожного все знає. Але близькі до такого стану громади, як правило, погано керовані бюрократичним апаратом. Згадайте колективізацію і розкуркулення 1920-х років. Люди в селах жили саме з “прозорими стінами” і було неможливо надійно монополізувати інформаційний потік цих людей на свою користь.
М’ясні цехи супермаркетів у буквальному сенсі постачають прозорими стінами, щоб було видно, з чого зроблено котлети. Невже це так важко, організувати такий самий громадський контроль будь-якого виробництва? Хоча б у вигляді екскурсій для школярів.
З одного боку, правлячий клас підтримує думку, що рецептура печива і технологія його виробництва – комерційна таємниця, а з другого, саме з цієї причини, і нібито в інтересах населення, постійно сидить на шиї в підприємця, вимагаючи сплати грошей за ліцензії, “перевірки” та й просто вимагаючи хабарі чи “сприяння”. Але хіба кондитери-конкуренти й так не знають, принципово з чого і як можна зробити печиво? Чи в нас скасували хроматографію та мас-спектрометрію, що дає змогу здійснити реверс-інжиніринг узагалі будь-якого виробленого товару? Чи це так важко – банально “купити” того самого чиновника, який у курсі цієї рецептури?
Ось саме тому, що за інформацією простіше звернутися до чиновника і заплатити йому, ніж купувати хроматограф, така система “сертифікації” й існує. Правлячий клас утримує свою владу над інформацією шляхом маніпулювання законами і мораллю, шляхом монополізації свого права на інформацію про конкретних людей і процеси.
Наявна система захисту інтелектуальної власності теж давно не адекватна потребам суспільства. Спочатку придумані для захисту від недобросовісної конкуренції закони про авторське право або патенти тепер спрямовані проти всіх нас. Адже завдяки інтернету і комп’ютерам кожен з нас може практично безкоштовно робити те, що раніше було доступно лише корпораціям. Ми самі можемо тиражувати будь-яку інформацію в будь-якій кількості примірників – тепер ми їхні конкуренти. Єдине розумне рішення – домовлятися безпосередньо з авторами і платити в їхню кишеню, без посередників в особі видавців, які підм’яли під себе ринок цілком. Але воно не влаштовує медіакорпорації. Саме тому поява магазинів електронного контенту, де роль видавця набагато менша, ніж раніше, таких як iTunes або AppStore, з цінами на порядок нижчими, ніж у звичайних, стала можливою лише нещодавно, коли стало зрозуміло, що файлообмін задавити практично неможливо. Але ж створити щось на кшталт iTunes технічно було можливо ще років десять тому, за часів Napster. І досі великі піратські трекери перевершують у зручності використання й асортименті будь-який легальний магазин, зв’язаний по руках і ногах системою авторського права, в рамках якої він змушений працювати.
Патенти теж дедалі частіше відіграють роль гальма прогресу, а не його двигуна. “Патентні тролі” – фізичні або юридичні особи, які спеціалізуються на пред’явленні патентних позовів, але не ведуть власної виробничої діяльності, фактично займаються здирництвом та шантажем, використовуючи дірки в законодавстві. Юридичний захист від “тролів” – суттєва складова витрат будь-якої високотехнологічної компанії.
Патентний захист також збільшує поріг входу на ринок для нових компаній, які бажають використовувати високі технології та сучасні винаходи. Здавалося б, що тут поганого – це цілком справедливо, треба дати можливість автору і винахіднику першими “зняти пінки”. Але зараз як ніколи легко почати дрібносерійне виробництво чого завгодно. Йде вікіфікація економіки. Як і у випадку з піратством, практично кожен із нас незабаром опиниться в становищі “недобросовісного” конкурента. І тоді ця “недобросовісність” втратить будь-який сенс.
Раніше лише дуже незначна частина суспільства могла отримувати вигоду від необмеженого тиражування чи іншого використання чужої інтелектуальної власності, і це було невигідно для суспільства загалом, оскільки автор не міг отримати належну винагороду, а споживачі все одно були змушені платити пірату. Але сумарне суспільне благо від різкого зниження ціни на інтелектуальну власність і практично вільного розповсюдження будь-якої інформації часто перевищує втрату надприбутків правовласниками, які є, за визначенням, монополістами за наявної схеми. Зрештою, адже і кожен автор сам є споживачем. Він зацікавлений у тому, щоб максимально вільно використовувати у своїй роботі все, що створено іншими. Скільки цікавих книжок не було екранізовано через те, що навіть не сам автор, а якісь його спадкоємці, які, можливо, за життя кров із нього пили, виявилися трохи жадібнішими, ніж було необхідно? Скільки зусиль доводиться докладати, щоб використати в похідному творі захищені копірайтами “вихідники”? Не випадково наукові відкриття не є об’єктом патентування та авторського права. На відміну від об’єктів шоу-бізнесу або конкретних технічних новинок, вони мають занадто загальний характер і лежать в основі самої цивілізації. Обмеження на їх використання занадто сильно гальмували б прогрес і обходилися б суспільству невиправдано дорого.
Реклама та пропаганда
Найгірший ворог будь-якої пропаганди – інтелектуалізм.
Йозеф Геббельс
Як і попередні способи утримання контролю, ані реклама, ані пропаганда не є спеціально створеними інструментами для пригноблення і підпорядкування. Свого часу вони відіграли (і продовжують відігравати, наприклад, пропаганда здорового способу життя) велику позитивну роль. Однак немає такої речі, яку не можна було б використовувати не за призначенням.
Реклама відіграє величезну роль для підтримки асиметрії інформації на ринку. Та й сама сучасна реклама – продукт подібної асиметрії. Колись рекламні оголошення були простими і нехитрими. Єдиним недорогим масовим носієм було чорно-біле оголошення на папері невеликого формату. Рекламне оголошення зазвичай складав сам господар бізнесу, просто перераховуючи особливості та переваги свого товару або наївно й невигадливо вихваляючись (“Найкращі в Сонячній Системі пампушки з кремом тільки у нас! 200% якості!”). Зараз реклама широко використовує колір, звук і рух, а найголовніше – творці реклами спираються на величезний пласт психологічних знань, технік і хитрощів, накопичений за останню сотню років. Вони знають про нас, про те, як працює наш мозок, про наші почуття та емоції набагато більше, ніж ми самі. Саме тому нам продають не дезодорант, а почуття впевненості в собі, не автомобіль, а образ крутого мачо, не залежаний товар з терміном придатності, що спливає, а “унікальну можливість заощадити”. Реальної інформації про властивості товару, що дає змогу усвідомлено вибрати найкращий варіант, у таких оголошеннях – нуль. Це всього лише особливим чином модульований інформаційний шум для маніпуляції атавістичними структурами нашої підсвідомості[59].
Пропаганда[60] вже давно вважається зброєю масового ураження. Термін “інформаційна війна” використовується цілком офіційно. Для всіх диктаторських режимів минулого століття пропаганда була однією з найважливіших опор[61]. Та й демократичні держави нею не гребують. Чого варта тільки істерика навколо тероризму? Адже загрози тероризму насправді практично не існує. Це фантом, ілюзія, яку ретельно підігрівають силові відомства.
З 1970 по 2003 рік (тобто включно з 11 вересня 2001 року) у США середній рівень смертності внаслідок терористичних актів становив 1/3.500.000. Це всього лише вдвічі вище, ніж смертність від ударів блискавки. Це в 4 рази менше ймовірності потонути, приймаючи ванну. Це в 500 разів менше ймовірності загинути в ДТП. І це в 7000 разів менше шансів померти від раку. У бюджеті США на 2012 рік на боротьбу з тероризмом окремою статтею закладено 2.7 мільярда доларів. Якби витрати держави розподілялися пропорційно до реальної небезпеки, то на боротьбу з раком потрібно було б виділяти грошей у 7000 більше, ніж на боротьбу з тероризмом. Разом вийшло б 7000 * 2.700.000.000.000 = 18.900.000.000.000.000. Вісімнадцять трильйонів дев’ятсот мільярдів! Це не тільки в 23.8 рази більше бюджету США на охорону здоров’я, а й у п’ять із половиною разів більше бюджету на 2012 рік загалом[62,63].
За матеріалами: Mueller, John. “Hardly Existential: Terrorism as A Hazard to Human Life”[63].
Початок другого десятиліття XXI століття ознаменувався серією “оксамитових революцій” в арабських країнах. Можливо, причина арабських переворотів у тому, що всі країни, в яких відбуваються бурхливі події, зіткнулися з кризою інформаційного протитоку? Усі вони будували модель суспільного устрою, що служить інтересам правлячого класу. А підлегле становище решти суспільства досягалося за допомогою машини масової пропаганди, яку будь-хто, хто бував у цих країнах, легко міг спостерігати, наприклад, у вигляді портретів вождів на кожному розі. А ті, хто знали мову і могли зрозуміти, про що йдеться в телепередачах, взагалі мало відрізняли те, що там показують, від сюжетів радянського телебачення часів розквіту застою.
Пропаганда існувала завжди. Ще Платон, обговорюючи устрій ідеальної держави, припускав фільтрувати міфологію у виховних цілях[64]. Однак саме на початку XX століття в Європі пропаганда, озброєна засобами масової інформації, що виникли на цей час, виявилася тією самою “абсолютною зброєю”, проти якої у суспільства не було інструментів і способів протистояння. Кожен з усіх боків чув якісь слова і думав, що всі інші з ними згодні, хоча це була одна й та сама трансляція, але в різних репродукторах. Еліта збивала суспільство в натовп однодумців, готових втратити щось особисте зараз заради ідеї або світлого майбутнього. У формулі “хліба і видовищ” стало можливим давати менше хліба за рахунок якості видовищ.
Будь-який бунт на місцях швидко припинявся і не поширювався саме тому, що влада дуже швидко і якісно блокувала інформаційні витоки і “правильно” підносила події решті населення. Ленінська тактика “пошта, телеграф, телефон” – не просто слова, а геніальна ідея контролю суспільної свідомості. Суспільство не мало імунітету до пропаганди.
Велика війна влаштувала західному суспільству серйозне щеплення від неї. Люди навчилися виокремлювати її, оцінювати й розуміти справжні мотиви пропагандистів. Можливо, спрацював природний відбір, і вижили ті, кого не до кінця прозомбували і хто все-таки вирішив, що сім’я і діти важливіші за примарні ідеали.
Не пощастило переможцям. Зокрема – СРСР і США. У цих країнах пропаганда була все ще дуже сильним знаряддям контролю суспільства. Імунітет США, зрештою, впорався – у 50-ті журналісти “поховали” сенатора Маккарті, у 60-ті Мартін Лютер Кінг завдав нищівного удару по расизму, а хіпі – по В’єтнамській війні та пуританській моралі. Незважаючи на це, пропаганда в США все ще залишається відносно дієвим інструментом контролю мас. Але пропагандистський штамп “цитаделі демократії”, який досі експлуатується політиками, змушує їх хоч трохи відповідати образу. Річард Ніксон дуже добре відчув це на своїй шкурі, коли його кар’єра закінчилася скандальною відставкою. У СРСР громадянського суспільства не було взагалі. Партія володіла інформаційним простором одноосібно. Але Афганістан, Чорнобиль, реформи Павлова, ДКНС, гласність, “ворожі голоси”, дедалі помітніша крізь діри в “залізній завісі” різниця в економічному розвитку – цього було занадто багато, щоб пропагандистська машина могла ефективно парирувати протест знизу, не вдаючись до розстрілів[65].
Інформаційний потік, створюваний пропагандою, тримає думки суспільства в одному напрямку. Джерело бід шукається де завгодно, але не у власній владі. А цілі, які нав’язуються людям як пріоритетні, можуть вести куди завгодно, але не до підвищення добробуту своєї родини. І якщо навіть є якісь “розмови на кухні”, вони залишаються таємницею і не призводять до об’єднання людей навколо альтернативної ідеї лише тому, що ті, хто “розмовляє на кухні” вірять у те, що таких самих, як вони, інакомислячих – меншість. Виходить, що стійкість суспільства залежить від стабільності інформаційного потоку. І якщо в суспільстві утворюється інформаційний протитечія, пов’язана з різною оцінкою владою і людьми якихось подій, то стійкість суспільства падає. Що корумпованіший і неефективніший державний апарат, то більше невідповідностей між реальним життям і пропагандистськими міражами і то менший протитечія потрібен для його падіння.
Якщо поглянути на проблему стійкості суспільства як на проблему стійкості інформаційного “вітру” або потоку, то в ситуації на Близькому Сході все стане зрозуміло. Безідейна корумпована бюрократія не змогла впоратися з викликом XXI століття – інтернетом з його плоскою поверхнею, на якій все як на долоні, і кожен легко знайде собі однодумця, і не вважатиме себе ізгоєм, і тому висловлюватиметься ще голосніше. Будь-яка подія, яку раніше пропаганда могла приховати або “правильно” спотворити, тепер доступна з вуст в уста. Низхідний пропагандистський потік не справляється з висхідним. Суспільство вирує і закипає.
Арабські “оксамитові революції” спалахнули без участі яскравих лідерів і вождів. Не було ні Леніна, ні Робесп’єра, ні Ганді. І це характерна ознака сучасних масових протестних дій. Так, лідери російської опозиції явно були здивовані масштабом мітингів після думських виборів 2011 року не менше за Путіна. Усе відбулося практично спонтанно, але при цьому дуже організовано. Допоміг інтернет.
Звичайно, не інтернет став причиною масових протестів. В арабських країнах був різкий стрибок цін на продовольство на тлі різкого зростання частки молоді через демографічний вибух, у Росії – “бунт ситих” проти фальсифікації виборів. Але інтернет синхронізував і узгодив розрізнені та невизначені протестні настрої. Повстання на Близькому Сході спалахнули майже одночасно, а в можливість скільки-небудь велелюдних мітингів у Росії не вірив майже ніхто аж до їх початку.
Інтернет не схожий на засоби масової інформації, що існували раніше, які на ділі часто ставали засобами масової пропаганди. Той, хто намагався займатися інтернет-маркетингом, знає, що натовп користувачів соціальних мереж керований не більше, ніж морська хвиля. Так, можна використовувати його енергію. Але спрямувати за своєю волею – не можна. Інтернет і соціальні мережі починають відігравати, насамперед, роль гомогенізатора думки. Інтернет дає змогу всім знати одні й ті самі факти, брати участь в одних і тих самих дискусіях і приходити до однієї й тієї самої думки. І якщо думка у всіх однакова, то і для мобілізації людей на масові узгоджені дії вже не потрібно докладати особливих зусиль.
Досі всі успішні політичні проекти в Україні, РФ і Білорусі використовували “безінтернетний” електорат для своєї політичної перемоги. Так, ні Віктору Ющенку, ні Юлії Тимошенко не вдалося надовго “осідлати” натовп на Майдані 2004 року, який стихійно зібрався і протримався кілька тижнів. Але натовпу, що має спільні для всіх знання і факти, вдалося домогтися дострокових виборів. Те, в чому політики з минулого століття бачать “руку спецслужб”, насправді є якісно іншим явищем. Ющенко співтовариші просто не зрозуміли, що їх привело до влади, і замість того, щоб задовольнити потреби висхідного потоку і розкритися, вони насамперед збудували огорожу навколо адміністрації Президента, що була видимою метафорою закритості влади та її опертя на старі пропагандистські прийоми – звеличування Помаранчевої революції тощо. Лукашенко в Білорусі втрачатиме владу з кожним померлим пенсіонером і з кожним бюджетником і пролетарем, який пішов у Мережу. Путін – аналогічно.