Білогія

Де люов?

Будь-яке роздумування про кохання знищує кохання.

Л. Толстой.

Застосування економіки або математики для опису взаємовідносин статей може здатися блюзнірським. Спочатку здається, що це заперечує любов. Але це зовсім не так – скоріше, це пояснює любов

Математика безособова, абстрактна і не розумна. Розум може осягнути ті чи інші правила і знайти математичні залежності, щоб навчитися передбачати дії законів природи. Будь-яка наука прагне не тільки пояснювати причини, а й передбачати. Якби людина володіла лише математикою Ньютона, то цього б вистачало, щоб передбачити точний час падіння каменя в безповітряному просторі. Знання законів гідродинаміки дає змогу передбачати час падіння каменя вже в атмосфері. Знання законів гравітації і теорії відносності дає змогу передбачати і планувати траєкторії міжпланетних станцій.

Але людині не потрібно проводити головоломні математичні обчислення, щоб вчасно простягнути руку і зловити камінь, що падає. Ми не “зависаємо” з блокнотом і калькулятором, щоб зрозуміти, як і коли варто ухилитися від палиці, що летить у нас. Набір стародавніх систем усередині нас дає змогу розв’язувати подібні складні математичні завдання на несвідомому рівні. Ці стародавні системи розрахунків можна знайти у будь-якої живої істоти, яка взаємодіє з навколишнім середовищем на досить складному рівні.

Тварини, на відміну від людини, не здатні до передбачення майбутнього. Точніше, так: ступінь розвитку інтелекту звіра визначає його здібності до передбачення. Але він може діяти інстинктивно, створюючи своєю активністю ситуації, які будуть для нього сприятливі в майбутньому. Саме так людина ловить м’яч. Її стародавні системи переміщують тіло людини і надають йому позу, необхідну для виконання завдання. Точно так само білочка збирає восени горішки і розсовує їх по дуплах. Вона не усвідомлює того, що скоро зима і не намагається навіть запам’ятати, куди склала горішки. Просто взимку вона почне шукати горішки там, де їх можна було б скласти. Зрозуміло, ту саму активність можна здійснювати, використовуючи розум. Причому, робити це ефективніше. Ховати в місця, які запам’ятовуєш. Охороняти ці місця від злодіїв і збирати не всю осінь, а стільки, скільки потрібно, щоб перезимувати. Тому розум виник і закріпився у спадковості – він дає серйозні переваги у виживанні, бо дає змогу точніше прогнозувати майбутнє.
Тому, щоб бути в міру успішним на сексуальному ринку, не потрібно знати всі закони економіки, маркетингу, володіти бізнес-аналізом і радитися із самим собою за кожним ухваленим рішенням. Живі істоти навчилися розмножуватися задовго до того, як з’явився розум, здатний описати математику сексуальних взаємин. При цьому, з кожним поколінням, алгоритми або евристики[1] поведінки живих істот постійно видозмінювалися. Це призводило до складної, але, так чи інакше, більш успішної поведінки з точки зору розмноження, ніж попередня модель. Але “успішніша”, не означає ідеально правильна та ідеально раціональна. Білка[2] успішна у виживанні взимку, оскільки в її інстинктах закладена досить складна поведінка збирача. Але її поведінка не до кінця раціональна. Так, вона оптимальна, якщо врахувати, що ці дії виконує безмозка тварюка з короткою пам’яттю. І білці цього достатньо. Було б недостатньо, вона б не вижила і не розмножилася в наступне покоління.

Але що штовхає білку здійснювати дії, не пов’язані з її виживанням на даний момент? Надворі тепла осінь, на деревах повно шишок і горіхів, на кущах ростуть смачні ягоди. Навіщо збирати їжу, якщо приємніше їсти її просто зараз? Відповідь проста: білочці приємніше збирати їжу, ніж їсти її. Вона отримує задоволення від збирання їжі та засовування її в різні затишні куточки. У мозку білочки працює вбудована в неї система винагороди, що посилає їй сигнали задоволення у відповідь на правильну поведінку. Білка отримує фізичне задоволення, яке змушує її робити це ще і ще. Щоб зрозуміти, що саме відчуває білочка, спробуйте розібрати, що відчуваєте ви, коли хтось ставить позначку “мені подобається” на вашому записі в соціальній мережі. Чи є від цього якась справжня користь? Слово “задоволення” – це переклад людською мовою сигналів у мозку білочки, які дають їй підтвердження: “ти все робиш правильно, продовжуй ще”. Так ми відчуваємо задоволення від поїдання солодких фруктів – солодкість є гарним індикатором стиглості та корисності. Так нам приємно звільнити сечовий міхур. Так ми відчуваємо азарт або задоволення від полювання чи риболовлі. Так людям приємно виконувати волю лідера або вставати, слухаючи гімн країни. Так дітям приємно не випускати з рук нову іграшку. Так нам подобається секс. Так ми ввічливі до оточуючих і допомагаємо немічним одноплемінникам. Тобто видів “задоволення” буває багато, але в будь-якому разі фізіологічний механізм будь-якого задоволення – це формування сигналу “ти все робиш правильно, продовжуй ще”.
Регуляцією сигналів задоволення або сигналів примусу до дії[3], зайняті речовини-нейромедіатори: дофамін, серотонін, окситоцин, норадреналін, глутамінова кислота і багато інших[4].

Так само існує складна поведінка, яка спрямована на вибір оптимального, з погляду інстинктів, способу розмноження, прагнення до ідеального або до “досить задовільного” партнера. Ця поведінка зводиться до виконання набору дій, які мають призвести до появи потомства. Виконання цих дій стимулюється сигналами задоволення. Невиконання викликає покарання. Це і є любов. Це і туга розлуки, і радість зустрічі. Це і подолання перешкод, і здійснення божевільних вчинків. Це і задоволення, яке отримує чоловік, доглядаючи, і насолода, яку отримує жінка, приймаючи знаки уваги. Потім, коли народяться діти, точно такі самі наркотики змусять батьків доглядати за ними і отримувати задоволення і від цього процесу. Уся несвідома і, що цікаво, свідома діяльність батьків буде спрямована на отримання ще однієї “дози”, що вкидається в мозок за кожної посмішки малюка, за кожного успіху дитини, за кожного висловлення нею задоволення.

Живим істотам не потрібне розуміння або усвідомлення того, який партнер є оптимальним. Усі ці складні “міркування” відбуваються автоматично, як автоматично робить складні обчислення кішка перед стрибком. Ми маємо тільки підсумковий результат: “Он, бачиш он того чоловіка? – зроби все, щоб бути поруч із ним; отримай цукерку, коли поруч; отримай смуток, коли не поруч”. Ультимативною метою будь-якої живої істоти є розмноження, інакше б ніхто ніколи не розмножувався і всі б вимерли, будучи зайнятими іншими справами. Тому мотивація, яку забезпечує система заохочення розмноження, перекриває інші прагнення живої істоти. Голод, страх, холод, біль – усе стає менш значущим порівняно з основною метою. Людина сп’яніла від найголовнішого наркотику в її житті.
Разом з тим, людина відрізняється від тварин однією маленькою особливістю. Вона володіє свідомістю. Якщо спрощувати, то вона вміє моделювати і прогнозувати майбутнє[5], виробляючи в голові численні перестановки предметів і подій та оцінюючи ймовірності їх настання. Якби білочка, яка збирає горішки, діяла усвідомлено, вона отримала б більше від свого життя, незважаючи на те, що наркотики в її голові командували їй, що робити “тут і зараз”. Свідома активність зосереджена в неокортексі – еволюційно новому відділі мозку, надбудові, яка дає змогу людям бути ефективнішими за будь-яких інших тварин. Людина тим більше людина, чим далі здатна зазирнути в майбутнє. Первісна напівмавпа думала про те, щоб набити свій живіт. З розвитком інтелекту людина навчається робити запаси, прогнозуючи можливість настання голодного часу. Ще розумніші істоти не з’їдають запаси зерна, а висівають, щоб отримати новий урожай через рік. Ще розумніші ведуть сівозміну, щоб поля не виснажувалися. Стародавні цивілізації почали будувати дороги, плануючи на десятки років уперед. Нині людство створює і запускає марсоходи, розраховуючи отримати результат від цієї діяльності через століття.

Стародавні системи, що вмикають у людині “білочку” і винагороджують її задоволенням у відповідь на вчинення еволюційно правильної дії, з’являлися кожна сама по собі і в різний час. Деякі системи або “модулі” є дуже давніми і належать не тільки людині та приматам, а навіть рептиліям або рибам. Але, здається, немає таких, які існують виключно в людей і не спостерігаються в інших тварин. Це модуль “ревнощів” і модуль “альтруїзму”, модуль “сексуального потягу” і модуль “прив’язаності”, модуль “піклування про потомство” і модуль “оцінювання інвестицій нареченого”, модуль “оцінювання ймовірності батьківства” і модуль “жіночої цнотливості”. Дуже багато “модулів” постійно працюють у нас у голові, оцінюють сприятливість подій і наших реакцій на них та видають нам заохочення чи покарання. Мораль, етика, почуття справедливості, взаємодопомога, кохання, – усі “високі” людські почуття так чи інакше мають просте цинічне й корисливе пояснення з погляду генів[6], які ми носимо та які маємо передати в наступне покоління.
Але людина вміє вмикати свідомість і опір стародавнім системам у той момент, коли відмовляється від шоколадки чи чипсів, щоб не зіпсувати фігуру. У той момент, коли воліє відкласти гроші, а не витратити. У той момент, коли він чинить опір пориву подати милостиню уявному жебраку. У той момент, коли чистить зуби або, вірніше, обирає для себе поведінку, що передбачає регулярне чищення зубів. При цьому свідома діяльність людини не є її боротьбою з давніми інстинктами і поривами. Навпаки, свідома діяльність спрямована так само на те, щоб отримати задоволення від життя, отримати ще раз ті самі наркотики, тільки в більшому обсязі. Що краще вибрати: одну цукерку просто зараз чи почекати 20 хвилин і отримати дві? Таке завдання ставили дітям[7]. Їх змушували страждати в порожній кімнаті один на один із цукеркою[8]. Частина дітей не витримувала і з’їдала цукерку. Частина обирала “почекати і взяти більше”. І що цікаво, 20 років по тому, діти, які “чекали, щоб отримати більше”, виявлялися успішнішими в житті, багатшими, на вищому становищі. Вони отримували більше завжди[9].

Використовуючи свідомість, логіку і розрахунки та діючи усвідомлено, можна отримати набагато більше і бути щасливішими, ніж тобі обіцяє інстинктивний порив, який командує: “отримай негайно, просто зараз”. І якщо йдеться про реалізацію основного інстинкту, то тим паче варто вмикати мозок і розуміти всі раціональні механізми, якими керуються особини Homo Sapiens, обираючи свій шлях розмноження, виконуючи роль агента на сексуальному ринку. Адже всі інстинктивні системи, якими керується людина, були створені й ретельно відшліфовані природним відбором. Але в сучасному суспільстві можна отримати більш яскраву закоханість, більшу пристрасть, якісно кращі стосунки, які тривають роками. Достатньо просто почати думати вперед. Досить бути людиною.

По суті

В основі нашої чуттєвої поведінки – математика й оптимальні алгоритми.

• Алгоритми, закладені в нас, можуть помилятися, можуть давати не оптимальний результат.
• Розум людини – нова еволюційна надбудова, що дає їй змогу отримувати від життя більше і реалізовувати свої основні тваринні устремління якісніше і з кращим результатом.
• Виграють і отримують більше ті, хто діє усвідомлено.

Боротися і шукати

`

Якби я кинув пити… Не гуляв із друзями… Не танцював, не витрачав стільки часу на жінок… Був би посидючим…

Я б писав, читав, розраховував, вивчав, креслив, брав додому роботу, шукав теми, помічав гострим оком, винаходив, виступав у журналах, сидів ночами.

Щось відкрив би. Від довгого сидіння. Захистив би докторську. Написав би п’єсу, отримав би премію…

І вже тоді гуляв би з друзями, і танцював, і витрачав багато часу на жінок.

Що я зараз і роблю без цих клопотів!

М. Жванецький.

Коли живі істоти ще плавали в океані, вони були вільні рухатися в будь-якому напрямку і добиратися до місця призначення найкоротшим шляхом – по прямій. Риби й зараз так роблять. Вони просто пливуть туди, куди хочуть. У тварин, які вибралися на сушу, виникли серйозні проблеми. Камінь або скеля, що стоять на шляху, виявлялися для них непереборною перешкодою. Просто “перелетіти”, як це можна було зробити в океані, вже не можна, а обхід означав відхилення від джерела смачного запаху або будь-якої іншої кінцевої мети подорожі. Зрозуміло, для успішного виживання на суші знадобилося коригування поведінки.

Перші сухопутні тварини поводилися нітрохи не розумніше за робота-пилососа. Вони повзли, споживаючи підніжний корм доти, доки не зустрічали перешкоду, потім повертали під випадковим кутом і повзли, “відбившись” від підвернутого каменя, виїдаючи чергову смугу трави або розпушуючи чергову борозну в пошуках черв’яків. Подібна тактика зовсім не вимагала мізків, але не давала змоги робити речі, які зараз видаються важливими – уміти шукати і знаходити, а не їсти те, що саме до рота потрапило. Ми вважаємо природним для кожної живої істоти вміння знаходити їжу, статевих партнерів, нові території, нам здається очевидним, що камінь чи дерево можна обійти.

Кожен рибалка знає, що “рибне” місце можна зробити – потрібно просто регулярно, в один і той самий час, підгодовувати рибу в одному і тому ж місці. Через деякий час риби будуть зграями приходити в це місце в потрібний час і вже будуть голодними, тож можна, не напружуючись, забезпечити собі хороший улов. Риби не “знають”, що о 9 ранку під тим корчем буде їжа. Вони пливуть туди, тому що в мозку існують механізми, які стимулюють поведінку, що одного разу привела до успіху. Це – так звана дофамінергічна система. Нейромедіатор дофамін формує в мозку сигнали, що стимулюють живий організм до повторення успішної поведінки. “Роби так, як раніше і буде тобі вівсянка”. Не май риби такої системи, вони б просто плавали абиде і їли все, що побачать очима, відчують носом, те, що поворухнеться як їжа, або те, що саме до рота потрапить. Вони, власне, так і роблять. Тільки, при цьому, якось опиняються в тому місці, де ця їжа є. Природа, щоб “навчити” тварин існувати в нових умовах, просто задіяла систему, яка вже виробилася в риб і більш примітивних тварин.
На суші, вміння здійснювати неочевидні дії для досягнення мети також регулюється дофаміном. Під дією дофаміну тварини знаходять розв’язання досить складних навігаційних завдань, не тикаючись, як цуценята, у кожну перешкоду, а навчаючись з часом їх обходити. Більш складний і розвинений мозок давав змогу зберігати в пам’яті та відтворювати дедалі складніші поведінкові механізми, як-от колективне полювання або залицяння.

Людина своєю свідомістю відчуває дію дофамінергічної системи як цікавість, азарт, прагнення до мети, відчуття задоволення від прагнення до чогось[10]. Викид дофаміну сприймається нами як задоволення, яке можна порівняти з володінням тим, до чого ми прагнемо. Але це ніколи не сама їжа, ні сам секс, ні сама безпека. Від самого початку приємним для організму є те, що сприяє виживанню цього організму і виду загалом, насамперед їжа і розмноження. Те, що допомагає досягненню цих первинних нагород, теж сприймається свідомістю як приємне і теж викликає активацію дофамінергічної системи. Наприклад, люди так люблять гроші тому, що гроші гарантують їхньому власникові гарне харчування і підвищують його шанси на сексуальний успіх. Тому поведінка багатьох людей змінюється таким чином, щоб заробити якомога більше грошей, навіть на шкоду основній меті – розмноженню і харчуванню. При цьому все, що веде до заробляння грошей, знову сприймається як приємне. Робота дофамінергічної системи винагороди пов’язана з виникненням умовних рефлексів, відіграє величезну роль у процесах навчання, виникнення асоціацій, розпізнавання і виникнення пам’яті та, звісно, у формуванні ритуалів, прикмет і звичок.

Свідомість людини здатна до аналізу і вибудовування можливих сценаріїв майбутнього. Тварини на таке не здатні і єдине, що допомагає їм чинити правильно, це та сама дофамінернічна система – механізм, що забезпечує прийнятний результат поведінки в умовах відсутності інформації та неможливості передбачити майбутнє. Білочка збирає горішки не тому, що вона знає, що буде зима, а тому що в неї у зв’язку з цим виробляється дофамін. Людина, яка опиняється в умовах невизначеності, дійсної чи удаваної, перестає користуватися свідомістю, і ініціативу з управління тілом перехоплюють стародавні системи. Що відбувається у школяра перед іспитом з геометрії? Відчуття тривоги, небезпеки, невизначеності. Начебто складання іспиту – суто свідома діяльність, проте стародавня система каже: “Так, свідомосте, молодо-зелено, посунься, я вже сотню мільйонів років зустрічалася з такими проблемами. Для початку нам потрібен адреналін. Серце має битися прискорено – на нас, я точно тобі кажу, чекає або бійка, або втеча. Також варто заздалегідь зволожити шкіру – для поліпшення теплообміну – потіємо. Додамо тонусу в мускулатуру – добре, вже тремтять коліна. Тепер потрібно відключити мозок. Він тільки заважає рефлексам. Усе, ми готові до небезпеки, яка називається “Іспит з геометрії”! До речі, що це?”
Що менше людина здатна зазирнути в майбутнє, що менше вона знає про те, як функціонує цей світ, то більше вона покладатиметься на свої стародавні системи, що перехоплюють ініціативу у свідомості. Свідомості, при цьому, залишиться лише раціоналізувати пристрасть людини до тих чи інших видів поведінки, позбавлених логіки, сенсу і зв’язку з реальністю: від спльовування через плече, коли бачиш чорну кішку (раніше спльовував і допомагало), до дотримання релігійних обрядів[11], і від вживання гомеопатичних препаратів до читання гороскопів.

При цьому не слід відмовлятися від тих чи інших ритуалів, якщо вони не заважають жити. Зрештою, дотримання ритуалів приносить нам дофамінову винагороду. Дофамін відповідає у нас за бажання “зіграти ще раз”, адже колись ми грали і нам пощастило. Дофамін відповідає за прагнення провести вечір біля телевізора, адже інколи нам поміж показом явної та прихованої реклами і пропаганди, показують щось, що нам цікаво. Треба тільки поклацати по каналах. Раніше ж виходило. Дофамін змушує нас постійно стежити за оновленням статусу в соціальних мережах, а автора писати цей текст.

Коли природі знадобилися більш тонкі еволюційні механізми, ніж реалізація алгоритму “якнайбільше сексу з ким завгодно”, то вона, як і раніше, не винаходячи нічого нового, скористалася старою доброю дофамінергічною системою. Якщо для похоті – почуття, яким керується живий організм для якомога інтенсивнішої сексуальної взаємодії, всі потенційні статеві партнери, що оточують, на одне обличчя, то на рівні потягу відбувається вибір, заради якого все замислювалося. Реалізація похоті – це типовий “транзакційний” продаж на сексуальному ринку.

Як працює потяг? Самка бізона віддасть перевагу самцеві, який переміг у бою. Дівчина піде на побачення з найчарівнішим хлопцем. З точки зору нейрофізіології різниці між цими подіями немає. Це якраз працює система пошуку і вибору в умовах невизначеності – та сама дофамінергічна система. Але що, якщо нас не цікавлять наміри наших генів? Що, якщо ми не хочемо розмножуватися? Звісно, гени передбачили і це. Щоб обдурити людину, вони вигадали те, що ми називаємо словом “закоханість” і що, насправді, є дією дофаміну.
Варто рівню дофаміну в мозку зрости, приходить ейфорія, людина стає надактивною, втрачає апетит і сон, тривожиться через дрібниці й водночас починає краще міркувати. Такий самий ефект спричиняють, наприклад, кокаїн та амфетаміни, які змушують організм “витискати” із себе весь дофамін. Навіщо генам робити людину нервовою, але радісною і розумною? Відповідь проста: машина з перенесення генів має подолати будь-які труднощі, але довести справу до статевого розмноження з обраним партнером. Причому зробити це якомога швидше, поки не з’явився інший охочий взяти участь у перемішуванні генів. Саме тому закоханий так сильно нервує і бачить тільки один вихід із болісно-солодкого стану: домогтися дами серця. Ну і, звичайно, доставити гени куди слід. З точки зору маркетингу на сексуальному ринку, дофамінергічна система відповідає за реалізацію “консультаційних” продажів.

Крім похоті та потягу є ще й прихильність або любов[12]. Прихильність до партнера, яка так потрібна тоді, коли стратегія розмноження передбачає залицяння до потомства та виховання його. З ускладненням тварин розмноження стало довгобудом, який потрібно планувати заздалегідь. Міняти статевих партнерів як рукавички стало невигідно: якщо стосунки закінчуються після запліднення, то хто займатиметься пошуком їжі? Ані потяг, ані похіть не беруть такі складнощі до уваги. Їхня місія закінчується, коли гени передані в наступне покоління. Потрібен був спосіб змусити машини з розмноження вибирати довгострокового, а не просто привабливого партнера.

Головна “молекула прихильності” – окситоцин. Він у величезних кількостях виділяється під час пологів, допомагаючи впоратися з болем і надалі про нього забути. Ця речовина сприяє виділенню молока, прямо впливає на прояв ніжності до дітей і стимулює батьківську поведінку. Окситоцин посилює бажання проводити час із партнером, підтримувати з ним соціальний і фізичний контакт. Можна сказати, що окситоцин – нейромедіатор, який характеризує саме стратегічний продаж. Прихильність або дія нейромедіаторів, що змушують статевих партнерів спільно вести виховання потомства, характерна для всіх тварин, де таке виховання потрібне.
Вважається, що виникнення прихильності у людей пов’язане з ранньою еволюцією людиноподібних мавп. Вісім мільйонів років тому мінливий клімат Західної Африки змусив наших предків покинути зріджений ліс і піти в савану. На відкритих просторах потрібно було пересуватися на великі відстані, і вже близько чотирьох мільйонів років тому австралопітеки встали на ноги, замість того щоб дертися по деревах. Випрямившись, самка більше не могла тягати дитину на спині, і це ускладнило пошук їжі. Але прямоходіння звільнило руки самцям, і вони стали носити здобуту їжу на великі відстані, замість того щоб обідати на місці. Еволюційну перевагу отримали сім’ї з розподілом ролей: самки доглядають за дітьми, самці приносять їжу.

У цих умовах і запрацювала окситоцинова система. Не минуло й трьох мільйонів років, як процеси, що регулюються нейромедіаторами в нашому мозку, обросли культурою, яка їх раціоналізує. Усі світові релігії, письменники, художники, співаки, поети, скульптори живляться прив’язаністю людей до дофаміну й окситоцину.

По суті

• Дофамін тягне нас до мети, даючи сигнали передчуття задоволення, які ми часто плутаємо із самим задоволенням.
• Закоханість – не кохання. Краще б ці явища взагалі описувалися не однокореневими словами.
• Кохання, те саме, “високе” характерне не тільки для людини, а й для деяких пернатих, не кажучи вже про приматів та інших млекоживучих.

Культура, якою ми обросли

`

Який найбільш живучий паразит? Бактерія? Вірус? Глист? Ідея. Вона живуча і вкрай заразна. Варто ідеї заволодіти мозком, позбутися її вже практично неможливо.

к/ф “Початок” (“Inception”)

Як парадоксально і неприємно це не звучить, але інститут шлюбу до XXI-го століття звівся, по суті, до підписів учасників під правилами розлучення. На сьогоднішній день, юридично шлюб легко замінити набором цивільних договорів, що встановлюють права на власність, які потрібно укладати після кожної важливої спільної покупки. І, зрозуміло, шлюб потрібен для поділу відповідальності за спільних дітей. Тож усі міркування, що стосуються саме шлюбу: виходу заміж, одруження, доречні лише з огляду на те, що партнери планують розмножуватися. Якщо жінка або чоловік не планують заводити дітей або готові виховувати дітей самостійно, то їм немає сенсу пов’язувати свою долю офіційними шлюбними узами – достатньо майнових договорів співвласності.

Чому б не виховувати дітей самостійно? До чоловіків це питання в більшості випадків не стосується. Вкрай рідкісні випадки, коли чоловік знаходить для своїх дітей сурогатну матір, розплачується за дітонародження і виховує дітей сам за допомогою найманих працівників. Також існують варіанти, коли непристойно багата людина одружується не з людиною, а з моделлю, передбачаючи заздалегідь, при цьому, швидке розлучення, суд і рішення суду, за яким діти залишаться у нього. Але ці випадки також рідкісні, а функції матері, в даному випадку, замінюються найманими працівниками.

Але таку саму логіку можна застосувати і до жінки. Якщо жінка не обтяжена важкою фізичною працею, що стосується зараз більшості жінок, то вона залишається працездатною аж до самих пологів, а після пологів, після короткої відпустки, вона може скористатися послугами найманих працівників для того, щоб виховувати дитину. Так чи інакше роль другого з батьків як няньки може бути замінена грошима і правильною організацією процесів. Питання в тому, що саме втрачає дитина в сучасному суспільстві, у якого немає обох батьків? А якщо брати не тільки сучасні суспільства, то чому процес виховання дітей був, як правило, особистою справою батьків, а не якихось комунальних підприємств, на кшталт загальних ясел чи дитячих садочків, як це організовано в низки суспільних тварин і як це можна виявити в деяких полінезійських племен?
Для правильної відповіді на це запитання варто подивитись на процес біологічного розмноження як на процес збереження і передачі інформації. Комп’ютерний вірус тільки тоді – вірус, коли він забезпечує передачу власної копії на інший комп’ютер. Він тому й стає окремою сутністю, що здатен передавати себе на інші комп’ютери, тоді як на попередніх комп’ютерах його знищують. Гени живої істоти – це точно така сама самокопіювальна інформація. Вона тому й продовжує копіюватися, що здатна це зробити найоптимальнішим способом. Генам однаково, що відчуває самець богомола, коли йому самка відгризає голову. Генам самця вигідно, щоб самка, яка вже їх містить, отримала їжу і змогла виносити потомство. Усе життя людини так чи інакше спрямоване виключно на те, щоб дати можливість генам продовжувати існувати. І самка людини так само відгризає самцеві голову, тільки робить це дуже повільно. Ні, гени не розумні. Просто та інформація, яка не здатна до розмноження, зникає. Йде процес природного відбору.

Так само можна спостерігати процес природного відбору серед ідей у людському суспільстві. Ті ідеї, які “заразні”, набувають популярності, розмножуються, тиражуються. Ми спостерігаємо як виникають, розростаються і поступово відмирають інтернет-меми – вірусні ідеї, від “Превед-Медвед” до “Ктулху” [13].

Спільноти тварин грубо можна розділити на анонімні та ієрархічні[14]. В анонімних спільнотах, таких як мурашник або зграя риб, незважаючи на видимі відмінності в складності поведінки, особини взаємодіють одна з одною однаково, використовуючи “стандартні протоколи”. Їм байдуже, хто перед ними. В ієрархічних спільнотах взаємодія заснована на особистих знайомствах і репутації. Такі співтовариства можливі у живих істот, що мають розвинений мозок з хорошою пам’яттю, здатний до аналізу і прогнозу. У таких спільнотах вибудовується ієрархія, та як сильному вовку не обов’язково битися з усіма самцями в зграї. Йому достатньо, щоб усі інші вовки пам’ятали, що він – найсильніший.
Люди, народжені як ієрархічні тварини, опинилися в умовах анонімних співтовариств – груп людей, які не знайомі один одному або знайомі поверхнево. Жити більшими групами, ніж дає змогу пам’ять[15], виявилося або необхідним, зважаючи на збільшену чисельність людей, або зручним. У будь-якому разі, люди, які вміють взаємодіяти в рамках ієрархічних спільнот, повинні були навчитися співіснувати в “анонімному” режимі. І так само, в результаті відбору, на Землі збереглися тільки ті спільноти, які змогли, вже свідомо, виробити “стандартні протоколи” взаємодії одна з одною. На відміну від риб або креветок, такі “стандартні протоколи” не передаються у спадок, а набуваються під час виховання. Це не інстинкт. Це те, що прийнято називати словом “культура”. Сама по собі “культура” – не суто людське досягнення. Культурою володіють також деякі інші живі істоти. Але саме в людини фактор культури і, відповідно, гени, що підтримують у голові-біокомп’ютері “модулі сприйнятливості та оцінки культури”, стали еволюційно значущими. Культура, як і гени, як і меми, є точно такою ж самокопіювальною інформацією. І людина, якій прищеплено ту чи іншу, здатну до розмноження культуру, буде, згідно з цією ж культурою, прагнути її поширити на інших людей і, найголовніше, на своє потомство. Культура, яка не вимагає від носія її розмноження, просто зникає. Тепер зрозуміло, що батьки, будучи носіями культури, прагнутимуть передати її своїм дітям. З одного боку, культурні діти будуть, за інших рівних умов, успішнішими в культурному суспільстві і володітимуть важливими для виживання знаннями, які батьки їм передадуть. З іншого, виконується програма “розмноження культури”. Тобто, культура, так само, як і гени, егоїстично вимагає поширення себе за допомогою відповідних носіїв.
Однак, культура – це не є щось навічно застигле й універсальне. Якби це було застиглим і універсальним, воно б уже передавалося у спадок. Вона відрізняється від людини до людини так само, як від людини до людини відрізняються і гени. Генам вигідніше статеве розмноження, в якому у спадкоємця двоє батьків. Так само культурі вигідно, коли в її спадкоємця більше одного носія. Це надає, з одного боку, необхідну для еволюції мінливість[16] і, з іншого боку, дає змогу закріплювати в наступних поколіннях корисні ознаки і відсіювати дефектні. Це тим паче важливо для культури, бо культура розвивається самим її носієм на відміну від генів, що набуваються від батьків і лише зрідка змінюються під час передачі в наступне покоління. Носій культури набуває нових знань, ритуалів, звичаїв і законів, якими він збагачує культуру, перейняту від батьків. І, якщо культура успішна – вона життєздатна в наступних поколіннях. Культурна інформація, на відміну від генетичної, набагато швидше еволюціонує.

Нащадки в суспільстві тим успішніші, чим більше “стандартних протоколів” взаємодії вони знають. Якщо подивитися на дітей від шлюбу людей різних національностей, то можна помітити, що їхні діти з легкістю можуть взаємодіяти з національностями обох батьків. І йдеться не лише про мову. Це і правила хорошого тону, і звичаї, і цінності, і поведінкові особливості, і навіть жести та пози. У загальному випадку, що складнішою і насиченішою є культура батьків, то якіснішими є їхні діти як товар на сексуальному ринку наступного покоління. Отже, одним із найважливіших критеріїв вибору партнера є його культура. Здавалося б, у такому разі на сексуальному ринку мали б шикуватися черги за професорами університетів. Однак, незважаючи на те, що попит на більш культурних наречених помітно вищий, це не зовсім так.
По-перше, культура то не завжди “добре”. Культура – це і не хороше і не погане явище. Це просто те, що з якихось причин більш успішно передається в наступні покоління. Вища математика не передасться в наступне покоління[17], а нав’язлива потреба плювати через ліве плече, побачивши чорну кішку, передається дуже легко. Крім легкості передачі важлива ще й загальна корисність. Так, наприклад, передача цінностей і мотивації до навчання та освіти явно корисніша за передачу забобонів. Тому в сім’ях, у яких навчання як таке має цінність, культура навчання передається з покоління в покоління. Так само в минулому було важливо добре володіти зброєю. Добре володіння зброєю давало важливі еволюційні переваги. І в сім’ях, у яких володіння зброєю і військова честь мали цінність, культура військової доблесті також передавалася з покоління в покоління. А щойно зброя стала гарантовано вбивати практично всіх учасників війни, незалежно від рівня їхньої військової культури, військова доблесть перестала бути культурною перевагою. Набори культурних цінностей так чи інакше поділяють суспільство на верстви, які мало перетинаються. Музиканти і солдати рідко спілкуються один з одним, як рідко спілкуються один з одним злодії і будівельники.

По-друге, черг до професорів університетів не шикується тому, що людина з “низьким” рівнем культури просто не здатна оцінити рівень культури набагато більш “високий” [18]. Просто немає умов для вимірювання. Також немає умов для застосування “високої культури” в соціумі, в якому “низька” культура диктує зовсім інші правила поведінки. Дитину професора задиратимуть і битимуть однолітки, якщо вона потрапить до школи в неблагополучному районі. Відповідно ця дитина, яка виросла з невпевненістю в собі і звикла до низьких позицій в ієрархії зграї, не зможе потім ефективно розмножитися.

“Низький” і “високий” рівні культури позначені лапками, оскільки немає можливості порівнювати рівні культури в різних суспільств. Є просто різні набори знань, якими володіє те чи інше суспільство. Якщо в одному суспільстві важливо якісно підтримувати бесіду про сорти насіння соняшнику і вміти знімати лушпиння з нього, не виймаючи насіння з рота, то в іншому суспільстві загальним для всіх знанням є сольфеджіо. При цьому, зрозуміло, що культура у людини “низька”, якщо її набір знань не дотягує до середнього в цьому суспільстві і “висока”, якщо її набір знань перевищує середній рівень. “Високий” рівень культури можна оцінити за непрямими ознаками, наприклад, за складністю і точністю виконання різного роду ритуалів – ми це називаємо словом “етикет”, за стилем одягу, за тими цінностями, які декларуються індивідом як важливі, по відношенню до подій, за багатством мови, за багажем знань.
Люди з категорично різним рівнем культури менш пристосовані до розмноження. Схожим чином не пристосовані до розмноження тварини різних видів. Їхнє потомство, якщо й народжується, то часто або стерильне, або нездатне жити в дикій природі. Тому на сексуальному ринку його учасники підбирають собі партнера зі схожою культурою і, якщо можливо, з більш розвиненою. Розвиненість культури партнера, при цьому, має повністю оцінюватися іншим партнером, інакше “зайва” надбудова виявиться непотрібною при розмноженні. Також вельми привабливим виглядає партнер із розвиненою культурою, проте з іншого суспільства. Це даватиме змогу йому передавати потомству свою культуру на рівних із чоловіком.

Оперування культурою як критерієм вибору партнера вимагає від учасників ринку здійснення не транзакційних продажів, а консультаційних або навіть стратегічних. Рівень культури не можна оцінити з першого погляду, і він важливий виключно в довгостроковій перспективі, коли мова зайде про виховання майбутніх дітей.

Цікаво, що що вищий рівень інтелекту, а отже, що більший культурний багаж чоловіка, то менше він схильний до “запліднювальної” поведінки і, вмикаючи свідомість, думає та вибудовує власне майбутнє і майбутнє своїх дітей – займається стратегічним продажем. Так само розвинена культура жінки виводить її за межі “транзакційного” ринку, на якому доречне лише заохочувальне спаровування, і змушує її займатися стратегічними продажами себе.

Дитина отримує не тільки генетичну інформацію, а й культуру та знання, носіями яких є обоє батьків, вірніше сім’ї обох батьків, якщо вони спілкуються з дитиною. Адже культура батьків – це частина загальної культури сім’ї, включно з бабусями, дідусями, з якими часто спілкуються не менше, ніж із батьками, та оточення, середовища, кола спілкування сім’ї. Також дитина переймає і копіює модель рольової поведінки в сім’ї, і це теж варто вважати частинами культур батьків, і вони проявляються, розкриваються, демонструються тільки у взаємодії, а не окремо.
І якщо культура, яку передають батьки, відрізняється в кращий бік від тієї посередньої культури, яку надає оточення і держава, то дитина отримує еволюційні переваги. Якщо ж культура одного з батьків є менш розвиненою, порівняно з усередненою культурою суспільства або з тією, що її забезпечують державні виховні заклади, то дитина не отримує еволюційних переваг від присутності цього з батьків у сім’ї, і такий з батьків може сприйматися виключно як фінансовий спонсор. За таких обставин, “спонсору”, який не здатен передати своїм дітям більше, ніж другий з подружжя або школа, вигідніше відмовитися від шлюбу. Що відбувається часто-густо. А якщо батько з менш розвиненою культурою ще й не є спонсором, то тим паче він не потрібен сім’ї, і в культурнішого з батьків також виникає природне бажання припинити сімейні стосунки. При цьому стать батьків не має значення. Це – універсальне правило.

По суті

• Людина існує в культурному оточенні – наборі знань і ритуалів, які ідентифікують її як члена суспільства.
• Частина інформації, яка потрапляє в наш мозок, у той чи інший спосіб змушує нас передати її далі – заразити нею мозок іншого носія.
• Батьки прагнуть передати культуру дітям, бо культура це – самопередавальна інформація.
• Культура, як правило, дає еволюційні переваги. Якби вона не давала їх, її носії вимирали б, а не розмножувалися. Наприклад, у Росії існувала секта скопців, яка, зрозуміло, не змогла передати свої культурні цінності в наступне покоління.
• Культурі, як і генам властива мінливість. Культурі важливо, щоб у культури спадкоємця було двоє батьків, а не один.
• Єдине, що може отримати дитина в сучасному світі, яка має двох батьків замість одного, – це культуру і знання, носіями яких є обоє батьків

Мавпа всередині нас

`

Це була людина прогресивно-релігійна. Він погоджувався, що люди походять від мавп, але від тих, що з Ноєвого ковчега.

Станіслав Єжи Лец

Чи моногамні ми? Зрозуміло[19] – так. У людей осередком суспільства є сім’я – стійкий довготривалий союз двох різностатевих особин та їхніх дітей[20]. Усі інші варіанти сексуальних взаємин, хоч і присутні в суспільстві, але прийнятою нормою не є. Навіть у суспільствах, що практикують багатоженство, більшість людей живуть, все ж таки, в моногамному шлюбі. Чому моногамність зрозуміло? Тому що спосіб вирощування людських дитинчат передбачає, що поодинці, в диких умовах, це зробити вкрай важко, а дитина вкрай довго, десятиліттями, залишається несамостійною. До того ж, окрім фізичного вирощування, важливим аспектом виховання є передача знань від батьків до дітей, що робить саму дитину більш пристосованою до життя і, відповідно, більш успішною на сексуальному ринку.

У людей, як і у тварин, “норма” ніколи не означає, що ця поведінка підтримується більшістю особин. Мало того, сама “моногамність” як норма легко заперечується простими антропологічними дослідженнями, згідно з результатами яких лише 154 з 1154 культур, які існували або існують досі[21] і щодо яких є антропологічні дані, – не дозволяють чоловіку мати більше, ніж одну дружину. Решта культур, до числа яких входить більшість мисливсько-збиральницьких культур світу, що знаходяться найближче до контексту людської еволюції, так чи інакше допускають полігінію, яка реалізується, зрозуміло, домінантними самцями. Також, деякі фізіологічні особливості людини, наприклад, розмір яєчок у чоловіка[22], свідчить на користь того, що самки людей також схильні до проміскуїтету, і, якщо ми це не спостерігаємо нині, то лише завдяки добре розвиненій індустрії контрацепції та умінням людей приховувати від оточуючих подробиці свого інтимного життя. Також, саме через те, що в жіночій статевій стратегії можуть давати переваги немоногамні статеві зв’язки, ще зовсім нещодавно існували дуже жорсткі адміністративні важелі, покликані стримувати похіть не лише чоловіків, а й (і саме) жінок. Адміністрована моногамність сучасних індустріальних суспільств пояснюється радше не “природою людини”, а тим, що з певних причин моногамне суспільство отримало водночас і мирне співіснування, і мотивацію до прогресу й нагромадження капіталу.
Більшість особин людей, позбавлених адміністративних важелів, як і більшість інших, загалом моногамних тварин, не перебувають у безумовному до приреченості “довічному шлюбі”, а “норма” це – ідеал, що досяжний за наявності певних умов. Так у сірих гусей, які теж моногамні, існує цілий спектр взаємовідносин між самками і самцями, аналогічних взаєминам між людьми. Конрад Лоренц[23] спостерігав, наприклад, гомосексуальні стосунки, причому помітив, що гомосексуальна “сім’я” гусей посідала високе становище в ієрархії зграї, а самки прагнули отримати сім’я цих самців, для чого вдавалися до хитрощів. Лоренц також спостерігав, наприклад, як самка, втративши коханого, який не повернувся з перельоту, почала поводитися як типова “фатальна жінка” – вона приймала залицяння інших самців, які всерйоз у неї закохувалися, проводила з ними час і потім кидала заради наступного самця. Також Лоренц описував випадки, коли самець, перебуваючи в шлюбі, заводив собі коханку, яка, не претендуючи на те, щоб завести з самцем сім’ю і відбити його в суперниці, задовольнялася тим, що яйця в її кладці були запліднені тим самцем. Така гуска, яка з якихось причин опинилася без самця, готового інвестувати в її пташенят, готова просто отримати гени іншої гуски-сімейника, щоб бути впевненою що її потомство чоловічої статі застосовуватиме “сімейну” стратегію, яка в гусей ефективніша за проміскуїтетну. До речі, це зауваження стосується і людей. Чоловіки, які шукають коханок “на стороні”, будуть успішнішими, якщо не приховуватимуть свою одруженість, а, навпаки, рекламуватимуть себе як вірне і любляче подружжя та батьків, у яких жоден позасімейний зв’язок не зможе зруйнувати шлюб[24]. Самотні жінки інстинктивно вирішують, що їхні сини, народжені від позашлюбного зв’язку, але з вродженими сімейними цінностями, матимуть більший попит на сексуальному ринку і дадуть краще й успішніше потомство, ніж ловеласи. З такого погляду стає зрозумілим, чому жінки так розчулюються, коли спостерігають чужого тата, який самозабутньо доглядає за своєю дитиною. Їхні інстинкти кажуть: “Якісний самець, треба брати!”
І людина, і гусак належать до видів тварин з високим рівнем батьківських інвестицій. Самка, що сидить на яйцях, повинна довіряти своєму самцеві так само, як і жінка, що годує безпорадне немовля, своєму чоловікові. Самці, утворюючи пари з самками, повинні обіцяти їм турботу про спільне потомство. І самки таких видів завжди оцінювали й оцінюють здатність самця до інвестицій у потомство. Однак існує один важливий фактор, що відрізняє гусей від людей. Гуска не слабкіша за гусака, і оскільки вона яйцекладна, вона не буває у стані вагітності, в якому вона взагалі не здатна постояти за себе. У людей же, як і в багатьох приматів, самки і самці серйозно відрізняються одна від одної розмірами і, на додачу до цього, самка часто буває беззахисною або взагалі не схильною до конфлікту з самцем. У такій ситуації самка опиняється в підлеглому становищі, не здатна і не бажає брати участь в ієрархічній боротьбі. У зв’язку з цим їй починає діставатися менше їжі майже весь час, крім одного періоду – коли самці особливо зацікавлені в самці.

У період овуляції самки самці схильні сподобатися самці, а не відібрати в неї їжу. Вони доглядають за нею і б’ються не з самками, а один з одним за право володіння нею. У таких умовах самки деяких приматів і, зокрема, жінки, навчилися маскувати овуляцію. Під час еволюції та природного добору найбільш успішними особинами були ті самки, які навчилися вдавати, що у них овуляція весь час. Вони обзавелися демонстративно округлими стегнами, пухкими і яскравими губами, молочними залозами, за якими не зрозуміло, годує зараз самка дитинча чи ні. Вони настільки досконало оволоділи мистецтвом маскування, що самі перестали розуміти, коли ж у них овуляція.
Самцеві в таких умовах потрібно тепер постійно виявляти увагу до самки, не ображати її і робити все, щоб спаровуватися з нею якомога частіше. А раптом овуляція просто зараз? Тобто, маскування овуляції дало змогу самці існувати в умовах ієрархічного співтовариства й отримувати всі блага, які б мав альфа-самець. Адже тепер усі самці готові прислужитися самці. І що менше самець знатиме про самку, то більше він прагнутиме до неї. Можливо тому “загадковість” жінки дуже сексуальна. І, коли йдеться про те, що “в жінці має бути якась загадка”, то найголовніша загадка в тому – коли ж у неї овуляція. Також стає зрозумілим, чому жінки прагнуть приховати свої місячні[25]. Мало того, що в цей час вони не фертильні і, відповідно, не цікаві самцям, так ще й самці мали б можливість обзавестися в ході еволюції вбудованим у мозок калькулятором наступної овуляції. А якщо самець упевнений у даті овуляції, йому вже немає сенсу постійно залицятися до самки, а робити це лише в певні дні. А жінці це, зрозуміло, ні до чого[26].

В умовах маскування овуляції і за такого надлишку уваги з боку самців, самка може вибирати, кому “дати”, а кому ні. І для неї раціонально дозволяти самцеві спаровуватися з нею, якщо самець задовольняє її потреби. Так самці верветок, карликових зелених мавп, не можуть злучатися з самками на свій розсуд. Самка допускає до себе тільки тих самців, які діляться їжею з нею та її дитинчатами. Така сексуальна поведінка називається “заохочувальне спарювання” і вона характерна для деяких птахів, приматів і, звичайно, людини. У таких умовах спарювання проводиться не тільки для продовження роду, а для різного роду соціальних взаємодій. Тварини і люди займаються сексом навіть під час вагітності. Також у тварин, у яких практикується заохочувальне спарювання, естральний цикл був заміщений менструальним. І, незважаючи на схожість деяких зовнішніх ознак, фізіологічний механізм і функції тічки та менструації абсолютно різні.
Механізм заохочувального спарювання є тим самим першоджерелом суспільного стереотипу, згідно з яким жінки, загалом, продажні, а чоловіки так чи інакше купують секс. Проституція, з такого погляду, є всього лише крайньою формою заохочувального спарювання у людей. Також формою заохочувального спарювання є частий секс подружжя, який явно не призначений для продовження роду. Навіть якщо подружжя не оберігається, то все одно більшість статевих контактів за жодних обставин не призведуть до зачаття. І саме тому секс у подружжі ніяк не можна назвати “безкоштовним” для чоловіка. Він так чи інакше платить за нього. Точніше, розплачується[27].

Зрозуміло, що жінці, яка бажає досягти успіху в суспільстві, як у діловому, так і в сімейному плані, просто необхідно бути фізично привабливою. Фізична привабливість і нейтралізує ієрархічну конкуренцію з боку чоловіків і дає змогу бути більш конкурентною на безпосередньо сексуальному ринку. Тому жінки, на відміну від чоловіків, інвестують значно більше часу та ресурсів для надання собі кращого зовнішнього вигляду. Це те, що надає їм упевненості в собі. Це те, на що працює левова частка світової економіки. Те, з чим вони асоціюють успіх, незалежно від того, обрали вони сім’ю чи кар’єру. На запитання, до кого себе відносити, до розумних чи вродливих, відповідь одна: І до тих, і до інших, звісно! Успіх жінки, її внутрішнє відчуття того, що в неї все вдається, її удача й ефективність безпосередньо залежать від її привабливості. І справа не в “стандартах краси”, а в тому, наскільки жінка добре намагається “продати себе”. Це все: одяг, доглянутість, стиль, підтримання гарної фігури, грамотність, мовлення та рівень культури, уміла торгівля своїми ринковими перевагами та формування переваг зі, здавалося б, недоліків. Ідея “продажу себе” може здатися принизливою, адже, виходить, ми фарбуємося й одягаємося для якихось козлів, які нам і не потрібні. Разом з тим, не в цьому суть. Звичайно, можна залишатися “мимрою”. Але тоді ласкаво просимо в жорстокий чоловічий світ, де самці міряються один з одним силою, б’ються, будують кар’єру і не згадують про галантність під час спілкування з тією, з якою в ліжко вони точно ніколи не ляжуть.
Чоловіки, зі свого боку, стурбовані зрозумілим, з погляду біології, бажанням запліднити все, що ворушиться (а раптом у неї зараз овуляція), завжди оцінюватимуть жінок насамперед як потенційних сексуальних партнерів. Те, що часто не зрозуміло жінкам у поведінці чоловіків, те, що вони називають “кобелізмом”, те, що може ображати жінок: “у чоловіків тільки одне на умі”, насправді провокується жінками, які маскують свою овуляцію. Підвищена увага чоловіків до жінок провокується ними щодня, і коли жінка обирає вбрання, і коли використовує макіяж та парфумерію, і коли доглядає за обличчям, руками, позбувається зайвого волосся, одягає підбори та прикраси.

Так, майже кожна, навіть заміжня, жінка, у відповідь на запитання “для кого вона чепуриться”, відповість “для себе”. Зрозуміло, “для себе”. Адже вона очікує, що банан з гілки притягнуть саме їй, а не тій кікіморі з сусіднього відділу. Вона, у світі, в якому панує чоловіча ієрархія і більшість рішень ухвалюють чоловіки, просто зобов’язана бути впевненою в собі, бути кращою за тих, хто її оточує, і бути такою, щоб кожен чоловік, відповідаючи на запитання, яке, як це не можна собі уявити, регулярно ставить сам собі: “чи переспав би я з нею?”, – відповідав собі: “так, звісно”.

Виходить, що за всієї моногамності людей, у них, на відміну від інших моногамних істот, присутні механізми, які так чи інакше реалізують проміскуїтет і використовують секс не тільки для розмноження, а й для соціальної взаємодії та отримання

По суті

• Люди моногамні, але шлюб у людей аж ніяк не означає невимушену, природну, монополію на секс з боку чоловіка або постійного співмешканця.
• Кожне подружжя прагне, в міру своїх сил, до такої монополії щодо свого партнера і це частина великої гри, під назвою, еволюція.
• Не можна стверджувати, що жінки більш схильні до моногамії, ніж чоловіки. Це – сексизм. Поведінкова модель тваринного виду не може бути гендерно залежною. Фізіологічно самці людей готові до проміскуїтету самок, хоча меншою мірою, ніж у видів, що практикують поліандрію.
• Жінки, як і їхні предки, маскують овуляцію і практикують “заохочувальне спарювання”.
• Більша свобода чоловіка порівняно з жінкою, яка спостерігається в суспільстві, пояснюється серйозним соціальним тиском, що чиниться на жінок, який забезпечується моральними засадами.
• Секс у людей – це не тільки засіб розмноження, а й важливий соціальний інструмент, який експлуатується рівною мірою як чоловіками, так і жінками. Адже, за великим рахунком, у людському суспільстві кількість і, головне, якість потомства ніяк не пов’язана з кількістю статевих актів.
• Якби монополія на секс справді існувала, то сучасне людське суспільство розпалося б і не було здатне до прогресу, наукових досягнень, культури.

Моральні скріпи

Щоб осягнути істинні основи моралі, людям немає потреби ні в богослов’ї, ні в одкровеннях, ні в богах; для цього достатньо простого здорового глузду.

Поль Арні Гольбах

Чоловіка від жінки відрізняє одна важлива особливість. Чоловік, на відміну від жінки, не впевнений у тому, що він батько своїх дітей. Ну, тобто, поки жінка няньчиться з немовлятами, чоловік на полюванні вбиває мамонта, щоб прогодувати свою дружину і дітей. І якщо трапиться так, що діти – не його, то з погляду біології, чоловік щонайменше даремно обтяжувався, а щонайбільше взагалі виявився практично стерильним. Такі хлопці отримують приз Дарвіна і йдуть зі сцени еволюції не розмножившись.

Найкраща тактика для чоловіка в таких умовах – не йти з одноплемінниками на полювання, взяти відгул або лікарняний, залишитися разом із самками в печері і зробити свою еволюційну справу. Але в таких умовах їжу приносити буде нікому – хто ж піде на полювання, коли краще взяти відгул, і приз Дарвіна отримує вже ціле плем’я, померши від голоду.

Хорошим варіантом розв’язання проблеми є проміскуїтет із взаємною відповідальністю. Сексом займаються без зобов’язань, не рідше, ніж тиснуть один одному руку, а діти, народжені в племені, виховуються і забезпечуються їжею спільно. Працююча система в невеликих за чисельністю, людських спільнотах, яка досі практикується деякими племенами Полінезії. Наприклад, найближчий до людини з нині живих видів тварин – шимпанзе бонобо, користуються сексом саме як “соціальним клеєм”. Секс у них витісняє агресію, використовується як інструмент примирення, соціальної комунікації, вітання. Вони – єдині живі істоти, хто використовує різноманіття сексуальних поз, практикують анальний секс, поцілунки з язиком, підтримують постійні сексуальні контакти з одностатевими родичами, маючи на увазі не що інше, як гру. Наприклад, самці можуть фехтувати пенісами або, як примирення, тертися мошонками один об одного. Так само самки можуть тертися одна об одну геніталіями, як акт знайомства або визнання членства в зграї. Якщо у зграї є привід для радості, наприклад, знаходження нового джерела їжі, вони відзначають це свято підвищеною сексуальною активністю. Що цікаво, бонобо є дуже мирними тваринами і, на відміну від інших шимпанзе, їх майже не помічали за поїданням інших мавп. Хоча вони часто ловлять мавп або їхніх дитинчат, але, погравши, відпускають. Такий варіант організації суспільства цілком доречний лише в малих групах, де неробу, який запліднює самок, але не бере участі у видобутку їжі, добре видно і його можна вигнати з суспільства. Зі зростанням людських спільнот, їхньою анонімізацією, а також постійною міграцією людей, опортунізм (запліднити і втекти) відіграє деструктивну роль, і такі суспільства не можуть вийти за рамки первіснообщинного укладу.
Другим способом розв’язання проблеми батьківства є вибудовування жорсткої ієрархії, з альфа-самцями, які забезпечують собі продовження роду, запліднюючи свій гарем, і натовпом невдах, яких позбавили самок. Така поведінка також практикується людьми в спільнотах, у яких полігінія є соціальною нормою. Також це спостерігається у бабуїнів. У цього способу організації суспільства є дві проблеми. Перша полягає в тому, що більшість дітей, які народилися в гаремі альфа-самця, не є його дітьми. Поки альфа-самець ганяється за одним порушником, який зазіхнув на його самку, в цей час інші самці, які, як виявляється, не такі вже й невдахи, розважаються з усім гаремом. Так, загалом, і має бути. Якби всі дитинчата народжувалися з генетичним матеріалом альфа-самця, то зграя мавп рано чи пізно виродилася від близькоспорідненого схрещування і, взявши черговий приз Дарвіна, пішла б зі сцени еволюції. Зрозуміло, людина – не бабуїн і здатна свідомо захистити своїх дружин від напливу охочих. Багатий вельможа замикає жінок у гаремі як у в’язниці і забезпечує їхню охорону армією євнухів, частина з яких не втратила здатність до ерекції.

Але тоді це призводить до другої неприємності. Суспільство виявляється переповненим великою кількістю нікому не потрібних чоловіків в умовах дефіциту самок. Такі суспільства втрачають здатність до нормального розвитку, оскільки рівень агресії в них піднімається на неприйнятний рівень. У низці випадків “зайвих” чоловіків можна “каналізувати”. Так молодші сини європейських феодалів вирушали в Хрестові походи. Так само йшло ісламське завоювання на сході і так само формувалася армія Золотої орди. Надлишку чоловіків у стародавніх суспільствах сприяли не тільки шлюбні звичаї, а й інфантицид, що практикувався повсюдно. В умовах, коли дітей сприймали винятково як робочу силу в домашньому господарстві, дівчинка була тягарем, а для видачі її заміж було потрібне придане. Цінність життя дитини була значно меншою, ніж зараз через катастрофічну, за сучасними мірками, дитячу смертність. Тому вбивство новонароджених було практично формою аборту. Але в сучасному суспільстві “зайві” чоловіки не каналізуються, і стає дуже добре видно, що практика полігінії є фактором дестабілізації, чудовою ілюстрацією якої слугує весь Близький Схід у XX столітті.
Третім способом розв’язання проблеми батьківства є вибудовування такого суспільства, в якому б усі члени суспільства всіма силами захищали дошлюбну цноту жінок, шанували цнотливість за благо, вели відповідну виховну роботу, позбавляли б перспектив позашлюбних дітей. Чоловіки, при цьому, відмовляли б у шлюбних узах не незайманим дівчатам, забезпечували б вірність своїх дружин моральними і технічними засобами. Така практика надає жінці лише роль підпорядкованої істоти, але дає змогу чоловікові добувати, творити, накопичувати, з досить великою впевненістю в тому, що здобуте, створене й накопичене буде в руках прямого генетичного нащадка, а не якогось бастарда. Еволюційно такі спільноти опинилися в перевазі, результатом діяльності таких спільнот став науково-технічний прогрес, нагромадження капіталу, розвиток освіти і мистецтв, але такі спільноти зажадали жертви у вигляді сексуальної дискримінації.

Так чи інакше, моральна поведінка, що відрізняє “хорошу” людину від “поганої” – це набір корисних інстинктивних реакцій, пристосованих на ефективну передачу генів у тісному колективі – первісному племені[28]. Мораль не погана. Без моралі наше суспільство зараз виглядало б жахливо. Але саме ігнорування норм моралі, на жаль, робить людей успішними – вони наче “безквиткові”, які користуються тим, що трамвайний рейс оплачений іншими людьми. Такі люди стають політиками, бізнесменами, ловеласами та кримінальними авторитетами.

У цій книжці читач знайде вдосталь висновків і рекомендацій, що закликають до відступу від класичних норм моралі в сексі. По-перше, це не крадіжка чи вбивство, а просто неробоча і безглузда установка в сучасному суспільстві, яке пізнало доказове батьківство і контрацептиви – речі, невідомі нашим інстинктам. По-друге, сексуальні стосунки вже давно “аморальні” в класичному розумінні, і людина, яка вганяє себе в межі традиційної моралі, стає лауреатом премії Дарвіна і не виконує основне завдання будь-якої живої істоти – ефективне передавання генів. Найважливіше, що “аморальність” “покупця” на сексуальному ринку – чудовий інструмент парирування аморальності “продавця”, який продає котів у мішку.
Сексуальна дискримінація і підлегле становище жінки настільки закріпилося в суспільній поведінці, що багатьом жінкам приносить фізичне задоволення сам факт підпорядкування, а багато чоловіків відчувають ерекцію при домінуванні. У російській мові навіть існують два різних слова, що позначають стан перебування в шлюбі для жінок і для чоловіків. Жінка – заміжня. За чоловіком, а не попереду нього. Увесь інститут шлюбу в тому вигляді, в якому він прописаний у законодавствах більшості країн, по суті, є продовженням, відлунням тієї практики або відлунням міфу про таку практику, коли геніталії жінок замикали на замок, щоб вони не змогли завагітніти від когось іншого. Подружня зрада досі є достатнім приводом для розлучення. Хоча, при цьому, суспільна мораль прийнятно ставиться до чоловіків, які мають багато статевих партнерів, але не сприймає “розпущених” жінок, тобто жінок, які наважилися практикувати секс без думки вийти заміж за свого партнера.

Але зараз на дворі XXI століття. Нині кожен чоловік досить легко може переконатися у власному батьківстві. До того ж зараз вважається нормою так званий “захищений” секс, коли люди, які не прагнуть мати спільних дітей, займаються сексом для задоволення, а не для продовження роду. Але моральні підвалини, стереотипи поведінки, закарбовані в суспільство тисячоліттями, а тим паче інстинкти, що диктують чоловікові поведінку, яка гарантуватиме передачу в наступне покоління саме його генів, зламати вкрай важко. Від більшості людей важко очікувати розумної, свідомої поведінки, не обтяженої інстинктами. Але саме розумна поведінка може дати більше.
Наприклад, ревнощі. Сенс ревнощів – негативні емоції, які переживає жива істота, що перебуває під загрозою неможливості розмноження. Адже, якщо дружина зраджує чоловікові, то чоловік, імовірно, виховує чужих дітей. Так само жінка буде категорично проти того, щоб добувач і годувальник добував і годував не тільки її дітей, а ще й дітей від іншої жінки. Жіночі ревнощі цілком доречні – шанс завагітніти завжди не нульовий і що більше в чоловіка зв’язків на стороні, то вищі ці шанси. При цьому, в умовах доказового батьківства, від аліментів не втечеш, Однак, чоловічі ревнощі вже повністю позбавлені сенсу – якщо дитина не його – він не зобов’язаний її виховувати. А якщо дітей немає своїх або чужих від сексу поза шлюбом, то до чого ревнувати? Виправдані чоловічі ревнощі в період залицяння. Чоловік витрачає сили і ресурси для завоювання жінки, але вона, приймаючи залицяння ще від одного або кількох чоловіків, зменшує “ефективність інвестицій” ревнивця.

Варто розуміти, що емоційних та афективних станів у ситуації, коли саме дружина зраджує, мало кому вдається уникнути, на відміну від явно більш виваженого підходу, у випадку з чоловічою зрадою. Лімбічна система зазвичай питань не ставить і на подібні теми філософськи не рефлексує. Реакційні приватновласницькі інстинкти прошиті в нас занадто глибоко. Це – здорове бажання самця не витрачати свої ресурси на чужий генофонд. Так, у подружжя з часом відходить дофаміновий чад, поступово вивітрюються залишки окситоцину, всі заплановані діти вже народжені, а нових не планується. Стосунки тримаються на банальному соціальному договорі. Але біда в тому, що в цьому договорі негласно прописані правила, порушення яких дуже швидко мобілізує дуже глибинні еволюційні програми. Навіть якщо на зовнішньому рівні, з плином часу, дружина/патрнерка є чимось на кшталт звичного атрибута, і співвідноситься більше з ресурсами комфорту/стабільності, а не палкої закоханості й пристрасті, – той факт, що хтось “пхав член” у цей атрибут комфорту, дуже критичний з погляду еволюційної логіки: “Я ось заробляю, забезпечую самку ресурсами (неважливо навіть забезпечую на ділі чи вона сама себе забезпечує, більше значення має якраз апріорна еволюційна модель), а тут – такий шабаш, таке підступництво” Лімбічна система реагує на такі інсинуації вельми жорстко.
Жінки, до речі, знають про це, і досить часто цим користуються. Істотна частина жіночих ходінь “наліво” робиться досить недбало, з акуратним розкиданням “хлібних крихт”, що неминуче ведуть до виявлення хитромудрого плану чоловіком. Для чоловіків у цьому є хороша новина: варто реально зрозуміти, скільки в діях дружини провокації, і цілком імовірно, що це підсвідоме бажання мобілізувати чоловіка, а скільки – реальне бажання змінити партнера, що, загалом, здебільшого для жінки – досить важке рішення, якого багато хто уникає, навіть у разі, якщо партнер стабільно поводиться як варвар і дебіл. Чоловікам варто просто розуміти, що жіночий погляд на зраду зазвичай спокійніший за чоловічий, тому що “модулі”, що оцінюють ресурси батьківських інвестицій, є новішими й надбудовними, порівняно з давнішими “модулями”, що оцінюють успішність власного розмноження. Тому жінка може уявити собі “недбалу” зраду як метод стимуляції. Чоловікові ж саме така мотивація зради взагалі не лізе в голову.

Так само можна сказати і про жіночу цнотливість. Так, досі в суспільстві існують біологічно обґрунтовані стереотипи, згідно з якими жінка, яка має кількох статевих партнерів, не чесна. Однак, змушувати жінку мати лише одного партнера нечесно також. І йдеться не про перебір партнерів “по черзі” З погляду оптимальної та усвідомленої поведінки жінки на сексуальному ринку, їй вигідно практикувати стосунки з кількома чоловіками одночасно, але так, щоб жоден із них про це не підозрював.

Річ у тім, що статева стриманість жінки оцінюється чоловічим біокомп’ютером як ознака надійності його батьківських інвестицій у потомство. Жінка, яка “не дає”, з меншою ймовірністю піддасться спокусі позашлюбних зв’язків, аніж жінка, яка виявилася легкодоступною або взагалі декларує “свободу стосунків”. Чоловік, таким чином, інстинктивно оптимізуючи свою стратегію розмноження, інвестуватиме час і ресурси в підтримання союзу з “цнотливою” жінкою, водночас якомога частіше запліднюватиме тих, що є більш податливішими, але не одружуватиметься з ними та не братиме участі у вихованні дітей, народжених від цих жінок. Така інстинктивна поведінка чоловіків може іноді заманювати їх у “динамо” пастку. Дівчата можуть отримувати від чоловіка все більше і більше інвестицій залицяння саме тому, що вони навіть не мають наміру взагалі сприймати такого чоловіка як сексуального партнера. А чоловік, при цьому, продовжує “домагатися” жінки, яка, на їхню думку, є вершиною цнотливості та, що ще веселіше, отримувати внутрішню дофамінову й ендорфінову винагороду від надання жінці подарунків, утримання й пещення її.
Володіння одночасно кількома статевими партнерами – саме для успішного заміжжя – стратегія, що взагалі не вписується в стандартні алгоритми людини як живої істоти, яка живе невеликими замкнутими групами, де всі одне одного знають, і де кожна жінка повинна або стежити за своєю репутацією, щоб продати себе дорожче, або, за відсутності попиту на себе з боку високорангових самців, “скочуватися” у становище повії, щоб задовольнятися рештками зі столу. Але сучасне суспільство анонімізоване, людина як вид тварин до нього не звикла, не звикла так само, як до наявності контрацептивів. І саме в цій новій обстановці жінка може оптимізувати свою шлюбну стратегію. Вимога оптимізації стратегії виникає також і через те, що сучасне анонмізоване суспільство втратило вельми важливий інститут, що дає жінкам гарантії – інститут адміністративно нав’язаного довічного шлюбу. Якщо чоловік раніше був змушений одружуватися і залишатися навіки зі своєю дружиною, то сьогодні у чоловіка таких зобов’язань немає і дошлюбний секс – норма життя.

Дівчина зустрічається з хлопцем, минає два роки і вони розходяться. За цей час хлопець тільки став кращим і привабливішим на сексуальному ринку і в нього зросла кількість потенційних статевих партнерів. Але дівчина за два роки стала старшою і погіршила свої конкурентні переваги. При цьому, дівчина, “купуючи” хлопця, брала кота в мішку. Вона не могла оцінити його важливі характеристики та відповідність їх своїм очікуванням і потребам до того, як почала з ним зустрічатися. За таких умов, оптимальною стратегією поведінки є взяття одночасно кількох мішків із котами. Тоді за два роки дівчина встигне перепробувати більше хлопців і вибрати найбільш підходящого, а не опинятися після двох-трьох років стосунків з хлопцем перед вибором: прийняти його пропозицію вийти за нього заміж або вийти знову на сексуальний ринок, перебуваючи в гірших, ніж раніше, умовах.
Але така поведінка табуйована і перебуває під моральною забороною. Зрозуміло чому – дівчину, яка сповідує вільні стосунки, не візьме заміж жоден чоловік, за умов відсутності контрацепції та доказового батьківства. Але норми релігії та моралі, згідно з якими продовжують виховувати і, фактично, поневолювати, жінок, не знали термінів “ДНК-тест” або “презерватив”. Так само про існування презервативів не знають і стародавні системи в мозку людини. Щоразу, коли людина з усією пристрастю займається сексом, 98% мозку людини зайняті розмноженням і лише 2% акуратно розчохлюють кондом.

Жінки, перебуваючи в рамках норм старої моралі, завжди будуть з побоюванням вступати в нові стосунки з чоловіками – адже стосунки для них, імовірно, марнування часу. Вони не уявляють собі навіть можливості “зрадити” своєму молодому чоловікові. Жінки, перебуваючи в рамках норм старої моралі, будуть змушені приймати пропозиції про шлюб, навіть якщо їхній залицяльник не до кінця відповідає тому ідеалу, який вони собі вибудували в голові. Жінки, перебуваючи в рамках норм старої моралі, на відміну від чоловіків, практично позбавлені можливості пробувати і вирішувати, що для них краще. Часто вони навіть і не знають, наскільки різними бувають стосунки з чоловіками, оскільки їм не випало шансу випробувати весь спектр цих відмінностей.

Але не тільки мораль, а ціна помилки, утримують жінок від “вільних” стосунків. Адже не існує контрацептивів зі 100% ефективністю. І, якщо внаслідок сексу було зачато дитину, а від переривання вагітності жінка відмовилася, то схилити чоловіка до одруження, найімовірніше, можна лише тоді, коли батько дитини впевнений у своєму батьківстві. Виховувати дитину самотужки дуже важко і часто це буквально ламає долю жінки. Вона не здатна приділяти достатньо часу роботі й освіті та опиняється в програшному становищі з погляду кар’єри й доходу, що, своєю чергою, погіршує перспективи ефективного розмноження її дітей. Але страх завагітніти зумовлений, за великим рахунком, не недостатньою надійністю контрацептивів, а тими самими стародавніми відділами мозку, які не відають про їхнє існування і сприймають кожен статевий акт як спробу зачаття.
Жінку також зупиняє від “зради”, ймовірна реакція її поточного статевого партнера. Саме він сприйме вільну поведінку жінки як зраду, саме він висуває власницькі претензії до неї. Що важливо, що жодного права на такі претензії він не має. Доти, доки він не утримує жінку та/або її дітей, він не має права щось забороняти чи дозволяти їй. А те, що він доглядає за жінкою і витрачає на процес залицяння свій час і ресурси, то це його особиста справа, яка приносить йому задоволення сама по собі. Йому хочеться доглядати так само, як білочці збирати горіхи. При цьому, при виборі жінкою вільної моделі поведінки, їй варто побоюватися негативної реакції її поточного партнера. Свобода свободою, а таємниця таємницею. У цьому суть гри, в якій обидві статі щосили прагнуть експлуатувати одна одну. Якби протилежна стать не була для іншої статі цінним ресурсом, який варто експлуатувати, взагалі не було б предмета розмови. Тільки меншість чоловіків, що володіють розумом і свідомістю, прийме жіночу свободу як само собою зрозумілу. Чоловік – інстинктивний власник і претендує на постійне партнерство як само собою зрозуміле. Він інстинктивно зацікавлений в ефективності своїх батьківських інвестицій саме у своїх дітей і йому, для укладення стратегічної угоди, завжди до душі буде “мадонна”, а не “повія”. До того ж, велика кількість чоловіків у жінки позбавляє чоловіка монопольного права, і його погрози розриву стосунків не погіршують жодним чином становище жінки, яка має ще кілька чоловіків “у запасі”.
Дуже неприємно виглядає, виходячи з вищенаписаного вище, так званий “цивільний шлюб”. Форма стосунків чоловіка і жінки, коли жінка задовольняється роллю постійного співмешканця чоловіка, розповідає всім, що вона заміжня, але “штампу в паспорті” вона не має, і “чоловік” не прагне заводити дітей. З погляду сексуального ринку, чоловік розуміє, що “набуває” актив, який з часом втрачає в ціні, і тому його вигідніше “брати в оренду” і здавати назад у міру використання. Жодних зобов’язань, жодних транзакційних витрат щодо виходу зі стану спільного співжиття. Кажеш “До побачення” і все. При цьому жінка, де-факто, позбавлена права на сексуальні контакти з іншими чоловіками або на продовження пошуку відповідного батька своїм майбутнім дітям. Чоловік, навпаки, цілком вільний. Якщо “дружина” викриє його в зраді, то… ок – вона і піде не солоно хлібавши, не маючи механізму виставити матеріальні претензії “чоловікові”, і опиниться знову на сексуальному ринку, постарішавши і втративши частину своєї вартості. Тому “цивільний шлюб” може бути до кінця чесною угодою тільки тоді, коли партнери усвідомлюють, що цей “шлюб” не є обіцянкою вірності, і жінка має право продовжувати пошуки чоловіка, отримуючи від поточного співмешканця сексуальне задоволення й економію витрат від спільного проживання під одним дахом. Цікаво, що з огляду на таке невигідне становище жінки, яка змушена погоджуватися хоча б на “цивільний” шлюб, у цивільному законодавстві низки країн спільне співжиття прирівняне до законного шлюбу. Для доведення такого співжиття достатньо пред’явити суду показання свідків, наприклад, сусідів, які підтвердять, що пара жила разом.

По суті

• Суспільна мораль спрямована на забезпечення впевненості чоловіка, що діти, яких він виховує – його.
• Моральна поведінка в царині сексу доречна і корисна в тісних спільнотах неоліту, але не в анонімізованій урбанізованій спільноті. Дотримання норм сексуальної моралі вже просто недоречне.
• Незважаючи на те, що чоловіки диктують жінкам свої претензії на їхню цнотливість, жінці вигідно підтримувати стосунки з кількома чоловіками, звісно, тримаючи їх у таємниці.
• Жінці вигідно показувати чоловікові свою цнотливість. У цьому випадку чоловік отримує більше впевненості у своєму потенційному батьківстві.
• Усвідомлення причин ревнощів може оптимізувати поведінку агентів на сексуальному ринку. Немає сенсу ревнувати, якщо немає прямої загрози розмноженню.
• Цивільний шлюб тільки тоді буде рівноцінним для обох партнерів, коли партнери не претендуватимуть на сексуальну монополію стосовно один одного.

Великий обман

• Джеку, бачиш цю купу лайна?
• Так, Томе.
• Хочеш, я тобі дам 100 доларів, а ти її з’їси?
• По руках!
• А тепер ти – Том, бачиш ту купу лайна?
• Так, Джеку.
• Хочеш, я тобі теж дам 100 дол-ларів, а ти її теж з’їси?
• Не питання!
• Джеку, а тобі не здається, що ми на шару лайна нажерлися?

Анекдот про ковбоїв

Коли люди приймають рішення одружитися, вони шукають якусь користь для себе в партнері, якого вони обрали. Якщо ми беремо щось для того, щоб отримати користь, то ми плануємо це експлуатувати. Шлюб – це намір експлуатації партнера, а все подружнє життя – взаємна експлуатація. Ми, одружуючись, завжди розраховуємо отримати більше, ніж віддати. Інакше це не буде називатися експлуатацією або, більш спокійними словами, отриманням користі.

Шлюби, в яких одному партнеру вдається експлуатувати іншого більшою мірою, ніж іншому першого, недовговічні. Ніхто не буде терпіти експлуатацію і вживатиме заходів для розриву стосунків. Рівноважні шлюби – річ вкрай малоймовірна і практично неможлива. До того ж, рівноважний шлюб узагалі позбавлений сенсу для обох партнерів, оскільки стосунки, що існують у ньому, дуже нагадують стосунки ковбоїв з анекдоту, винесеного в епіграф.

Життя наповнене шлюбами середнього ступеня нещастя, в яких експлуатований партнер не розриває шлюб лише тому, що він не готовий зіткнутися з витратами виходу і готовий терпіти монополію. Шлюб буде розриватися тоді, коли прямі та непрямі витрати експлуатованого партнера, пов’язані з розірванням шлюбу, будуть порівнянними в інвестиційній перспективі з втратами, яких партнер зазнає від щоденного перебування у шлюбі. Тобто, якщо “платіжний баланс” одного з партнерів призводить до втрат у 10 умовних одиниць на рік, то на розлучення можна йти, якщо воно обійдеться в менше, ніж, скажімо, 100 одиниць, – залежить від відчуттів людини, що ухвалює рішення про розлучення: наскільки далеко вона здатна зазирнути в майбутнє, як багато ще готова терпіти і так далі. Відповідно, партнер, який експлуатує, таким чином коригує свою поведінку, щоб експлуатованому було не вигідно йти на розрив стосунків.

Якщо партнер, якого експлуатують, живе “одним днем”, тобто розумово обмежений, то йому можна і взагалі на шию сісти. Бо такий партнер порівнює витрати на розлучення не з сумою витрат від перебування у шлюбі, а з витратами конкретно сьогодні. Адже, якщо не дивитися в майбутнє, втратити 10 одиниць краще, ніж втратити 100 – отже, вигідно терпіти.
Придбання для шлюбу нерозумного партнера – хороша перспектива з погляду забезпечення надійності цього шлюбу. Тим паче, що рівень взаємної експлуатації, як правило, не постійний. Він може з часом зростати, наприклад, тому, що один партнер братиме від шлюбу дедалі менше, а даватиме дедалі більше. Чоловік, який робить кар’єру і стає дедалі якіснішим батьком-інвестором, даватиме шлюбу, з часом, більше, ніж дружина, яка втрачає з часом свою фізичну привабливість і фертильність. Так само і навпаки, дружина, яка вкладає свої сили, душу і культуру у виховання дітей, буде ціннішим ресурсом для сім’ї, ніж безробітний чоловік або чоловік, що п’є.

Єдине, що зупиняє людей від вибору собі в партнери “простих, але надійних хлопців” або “тупих, але грудастих блондинок”, – це культура, яку, завдяки її властивостям, потрібно передати в наступне покоління так само, як і гени. Кожен партнер так чи інакше очікує від іншого, що він вкладатиме свою культуру в спільних дітей. І якщо один із партнерів помітно менш культурний, то й передавати, власне, нічого. Сенс шлюбу зникає, не встигнувши з’явитися. Також природний відбір у людей пішов таким шляхом, у якому не тільки культура, а й інтелект партнера є явними сексуальними перевагами. Якби люди, обираючи собі партнера, ніяк не цінували б його інтелект, то вони б ніколи не змогли стати видом живих істот, що володіють розумом. Інтелект дає людині явні переваги у виживанні, і тому він – важливий фактор у виборі партнера.

Виходить, що надійний партнер є таким собі компромісом між бажаним високим рівнем інтелекту і культури і, так само, бажаною обмеженістю і нездатністю планувати майбутнє далі, ніж до Нового року. Сверхумники матимуть непривабливий вигляд – явні зануди і ті, кого важко обманювати. Зовсім тупі – нездатними виховувати дітей або взагалі залишатися забезпеченими і здоровими в сучасному світі. У підсумку ми спостерігаємо 30 грудня натовпи в супермаркетах, що складаються з людей, які несамовито скуповують продукти, які далі Нового року думати не вміють і підсвідомо вважають його “найостаннішим днем”, але, зате щасливих у сімейному житті. Таких переважна більшість. Природа і проста економічно-інвестиційна логіка вибору партнера постаралися, щоб люди не ставали надто розумними або надто тупими, інакше це може перешкодити їхньому розмноженню[29].
Одружуючись, ми починаємо злу і безжальну гру взаємної експлуатації. Ставки великі – все життя. Спроби вгадати “хто кого” здійснюються вже на церемонії одруження – хто перший наступить на рушник, той у домі і господар – одна з таких прикмет. Люди не усвідомлюють величини ставок і грають. Хоча якщо ми запитаємо в будь-кого, чи готовий він зіграти в орлянку на всі свої статки – орел, усе втратити, чи решка – усе подвоїти, то в більшості випадків ми почуємо відмову. Люди цінують надійність та інстинктивно уникають ризиків. Краще залишитися “при своїх”, ніж грати в таку ризиковану гру. До того ж, на відміну від орлянки, шлюб – це саме взаємна експлуатація і там немає, за великим рахунком, тих, хто виграв. Не можна зберегти шлюб, не привносячи в нього чогось зі свого боку, і навіть партнер, якого експлуатують, змушує того, хто експлуатує, намагатися, щоб “нетто-збиток” не перевищував рівня ухвалення рішення про розлучення. Чи втішить раба на каменоломнях те, що його наглядач, такий самий раб, теж рубає каміння в іншу зміну, але трохи більше?

Але до шлюбу нас веде не розум, а інстинкти. Вбудована в нас система винагороди розрахована на просту комунікацію, до якої вдається дресирувальник, який бажає примусити тюленя плескати ластами “в долоні”, стоячи на тумбі і тримаючи м’яч на кінчику носа. Наші гени, ведучи нас шляхом розмноження, так само, як і дресирувальник, видають нам цукор за хорошу поведінку і б’ють батогом за погану, невигідну для них. Гени не вміють спілкуватися високими абстракціями і тому стимулюють нас іти стандартним шляхом, що гарантує з максимальною надійністю передачу генетичної інформації в наступне покоління. Крок за кроком: спочатку нам зроблять приємно за те, що ми влізли на тумбу. Потім нам зроблять приємно за те, що ми втримаємо м’яч на носі, а потім – за те, що ми аплодуємо ластами.

Застосування мотивації в бізнесі так само має передбачати винагороду не тільки за остаточний результат, а за проміжні кроки. Немає сенсу нагороджувати продавця більшим призом, ніж комісійною винагородою, за те, що він здійснив продаж. Ми не регулюємо таким чином поведінку продавця і не стимулюємо його до правильної активності. Ми не допомагаємо продавцеві прийти до продажу. Правильні стимулюючі заходи повинні враховувати і кількість здійснених дзвінків клієнтам (у вигляді примусу або у вигляді винагороди), і кількість зустрічей, і кількість надісланих комерційних пропозицій. У продажах є термін “воронка продажів”, загалом він означає, що здійснивши певну кількість дзвінків, можна отримати, через кілька кроків угоду. І чим більше буде зроблено дзвінків, тим більше, незважаючи на відмови, буде призначено зустрічей і тим більше буде угод. Філософія відстеження проміжних результатів лежить і в підході BSC – Balanced Score Card, згідно з яким, окрім конкретних фінансових показників – обсягів продажів чи прибутку, слід відстежувати клієнтів – їхню кількість, якість та задоволеність. А щоб клієнти були задоволені – потрібно стежити за процесами. А процеси роблять люди. Виходить, що правильна кадрова політика може забезпечити ніби “сама собою” і хороші продажі. При цьому, взагалі неможливо управляти бізнесом, дивлячись на доконаний факт – обсяги продажів і прибуток. Виходячи з підходу BSC, співробітникам встановлюють ключові показники ефективності так, щоб вони отримували премії за речі, які прямо і побічно впливають на обсяги продажів (клієнти, процеси, кадри), а не за самі продажі.
Так само діє і вбудована в нас система винагороди. Є “стандартний сценарій” – знайти партнера, втягнути його в шлюб, отримати від нього материнські чи батьківські інвестиції, виростити наступне покоління, яке міститиме наш генетичний матеріал. Коли дівчина отримує задоволення від того, що притискається до хлопця – її винагороджують за це гени – молодець, хороший тюлень. Дівчині затишно. Дівчині хочеться наступного кроку – поцілунку. За поцілунок вона теж отримає цукор і їй буде приємно і затишно. Так само як буде їй затишно, якщо вона зможе знайти сухий притулок під час грози – вона отримає винагороду за результат пошукової активності, що дає їй більше шансів на виживання, а отже, і розмноження. Задоволення від ущелини в скелі, яке отримуватиме дівчина, перебуватиме в прямому зв’язку з тим, який рівень небезпеки буде виходити від бурі, що вирує зовні. При цьому, в спокійний день, дівчина взагалі не отримає жодного задоволення від відвідування таких похмурих укриттів. Хлопець отримуватиме задоволення, роблячи подарунки дівчині. Йому буде щиро приємно їх робити, хоча, насправді, весь його молодий організм у цей момент просто виконує наступний крок, що веде його до розмноження.

Дресирувальник з часом перестає давати цукор тюленю за кожен виконаний ним крок. Цукор видається наприкінці трюку, якщо потрібно цей трюк повторити згодом. Але тюлень продовжує здійснювати серію послідовних дій, ведений надією на сахарок. Адже, насправді, тюленя змушує робити щось для нього незвичайне не нагорода, а її обіцянка. Обіцянка нагороди, а не сама нагорода змушує нас вступати в стосунки з протилежною статтю, хоча жодної нагороди як такої ми не отримуємо. Ми отримуємо ще більшу обіцянку ще більшої нагороди. Гени грають із нами у фінансову піраміду – не даючи нам нічого натомість, змушують нас страждати дедалі більше з кожним наступним кроком на шляху до щастя. Чи щастя? Ми прагнемо виконати свої бажання, навіть не усвідомлюючи того, що людина, якій нема чого більше бажати, подібна в усьому до людини, якій нічого більше не хочеться. Апатія і депресія, а не нагорода – ось, що чекає на нас наприкінці будь-якого шляху, на який нас ставить система винагороди в нашому мозку. Щасливі ті, хто не досяг до кінця своїх цілей. Вони не доживають до апатії та депресії і сповнені життя до останнього моменту.
Система винагороди, як дресирувальник, що обіцяє, але не дає цукру, обіцяє нам, що все буде добре, коли ми знайдемо собі партнера. Потім, що все буде добре, коли ви одружитесь, незважаючи на те, що шлюб сам по собі – ризик нещастя з імовірністю 50%. Потім вона нам обіцяє – ось народите дітей, буде щастя. Потім просить потерпіти, коли вони виростуть. А коли виросли, починає вимагати онуків. Але, в реальності, кожен наступний крок приносить дедалі більше клопотів, проблем, несвободи і витрат. Нас продовжують підбадьорювати наркотиками, що виділяються під час першого поцілунку, при вигляді дитячої посмішки, п’ятірки в школі, першої закоханості наших дітей. І це – прагнення до наступної мети, наповнює наше життя сенсом, якого насправді немає.

З точки зору економіки, менеджменту та управління ризиками, мало б більше сенсу заводити дітей, не вступаючи в шлюб, а отримуючи всі “шлюбні сервіси” на аутсорсингу. Саме так дедалі частіше чинять заможні чоловіки, які купують донорську яйцеклітину, обираючи біологічну матір із банку донорів, оплачують послуги сурогатної матері, а одружуються, за контрактом, з третьою особою. Для них витрати на подібні маніпуляції виявляються більш прийнятними, ніж ризики, супутні вступу в шлюб з матір’ю своїх дітей. Однак, у більшості випадків, чоловіки не здатні самостійно народити дитину, а жінки непрацездатні певний час до та після пологів і, відповідно, у більшості випадків потребують підтримки. Водночас заможній жінці так само, як і заможному чоловікові, вигідно народжувати самостійно, обравши для себе якісного самця-осіменителя або обравши підходящого кандидата в банку донорів сперми.

Чоловік або жінка, які перебувають на верхньому щаблі соціальної, культурної або інтелектуальної піраміди, якщо одружуються, з більшою ймовірністю будуть експлуатованим суб’єктом, а не експлуататором – їхні батьківські інвестиції та рівень культури даватимуть їм змогу давати більше, ніж брати від шлюбу, а їхній інтелект, який уміє рахувати на майбутнє, стимулюватиме їх до розлучення та робитиме їх нещасними.
Щоб перейти від моделі взаємної експлуатації до моделі взаємної вигоди, варто вимкнути бажання й інстинкти та ухвалити тверезе й обдумане рішення, в якому немає місця словам “кохання”, “прив’язаність” або “пристрасть”. Інстинкти, які маленькими кроками штовхають нас у боргову яму взаємної експлуатації, задовольняються найпримітивнішим, транзакційним рівнем угоди. Доброю ознакою транзакційної угоди є кількість часу, який ми витрачаємо на обмірковування угоди, і кількість емоцій, що беруть участь в її укладанні. Що менше емоцій і що більше обмірковування – то скоріше угода схожа на консультаційну або стратегічну. Щасливий шлюб, який забезпечується інстинктами, від інстинктів же й залежить. Наприклад, пари, керовані інстинктами, які не спостерігають постійного щорічного приплоду, повинні або розійтися, або почати шукати пригоди поза сім’єю, оскільки “модуль оцінки безплідності”, вбудований у кожного з нас, почне стимулювати подружжя до зміни партнера. Люди завжди шукали захист від такої поведінки, починаючи від суто маніпуляційних технік на кшталт організації дорогого весілля і закінчуючи законодавчою забороною розлучення та адюльтеру. Зараз ці заходи все менш актуальні. При цьому, інститут шлюбу існує досі лише тому, що він перетворився або перетворюється на суто економічну, не експлуататорську, а, навпаки, взаємовигідну, угоду. Сучасний шлюб це, по суті, споживчий кооператив, учасники якого виграють від спільного використання матеріальних благ. І тоді, окрім взаємної біологічної експлуатації, партнери від шлюбу починають отримувати чіткі матеріальні вигоди, витрачаючи на своє життя та побут значно менше грошей і ресурсів та захищаючи себе від тимчасових негараздів на кшталт хвороби чи втрати роботи.

Однак, шлюб економічно вигідний партнерам лише доти, доки в них немає дітей. Наявність дітей нівелює економічні переваги учасників шлюбу. Діти вимагають ресурсів і часу, діти збільшують ризики і зменшують свободу. Немає жодної економічної вигоди в тому, щоб годувати ще кількох спиногризів, розраховуючи отримати в них склянку води перед смертю. Якщо немає економічної вигоди, а діти все одно з’являються на світ, значить є біологічна. Наші гени найменше стурбовані процвітанням кожного з нас, але найбільше процвітанням нашого потомства. Наші гени постараються зробити так, щоб ми почувалися нещасними без дітей, якщо програма розмноження у нас не вимкнена з якихось причин. І в цьому разі шлюб також можна розглядати як взаємовигідну угоду, коли вимушені витрати ресурсів, що йдуть на виховання наступного покоління, розподіляються між обома батьками, а щастя, читай наркотики, материнства і батьківства обоє батьків отримують повною мірою.

По суті

• Шлюб – це взаємна експлуатація. Взаємні переваги від шлюбу можна отримати, тільки якщо в шлюбі не плануються діти.
• Якщо ви належите до “вершків суспільства” – маєте видатні “товарні” характеристики на сексуальному ринку: статки, інтелект, культуру, зовнішні дані, то вам, імовірно, варто відмовитися від шлюбу, тому що ви станете радше жертвою експлуатації, а не експлуататором.
• Занадто розумні не розмножуються. Вони стають розумнішими за свої гени.
• До шлюбу нас ведуть інстинкти. Однак, ставши на шлях, який нам підготували наші гени, ми приречені на вічні пошуки щастя, але не щастя саме по собі.
• Найкраще – вибрати собі партнера розумом, не будучи ще в нього закоханим. Любов прийде, вона увімкнеться автоматично, якщо ви досить довго маєте близькі й дружні стосунки, засновані на взаємодопомозі та взаємній користі, з представником протилежної статі.

Куди поділись справжні мужчини?

Якщо, з еволюційного погляду, жінки завжди віддаватимуть перевагу найкращим чоловікам, то, до теперішнього моменту, в популяції мають залишитися лише найкращі. Однак ті, хто є “найкращим”, зараз не обов’язково мають бути “найкращими”, потім і природа, а заразом і економіка з математикою, постаралися, щоб у популяції завжди зберігалося розмаїття.

Як це відбувається? Один зі способів збереження різноманітності популяції застосовується, зрозуміло, мимоволі, бабуїнами. Ці примати в багатьох аспектах своєї соціальної поведінки подібні до людей і, спостерігаючи за ними, можна чіткіше зрозуміти, що в людській поведінці – людське, а що, насправді, – більш давнє.

Відомо, що бабуїни живуть зграями, утвореними навколо ватажка, альфа-самця та його гарему. Усі самки в зграї належать ватажкові, а решта самців, не солоно хлібавши, труться на периферії. У такій ситуації всі дитинчата, мабуть, є дітьми альфа-самця, а це неминуче призводить до близькоспорідненого схрещування і, як наслідок, виродження популяції. Однак, насправді все набагато цікавіше.

Так чи інакше, якийсь периферійний самець наважується позалицятися до однієї з самок. При цьому, хтива самка бабуїна, власне, не проти отримати дозу уваги з боку самця, адже її “законний чоловік” дуже зайнятий, і їй дуже рідко перепадає щастя злягтися з ватажком, незважаючи на те, що вона, хоч одна з багатьох, але – його самка.

Ватажок, бачачи такий безлад, атакує нахабу, і вони, з вереском і криками, починають бігати один за одним навколо території, яку займає зграя. Поки альфа-самець зайнятий демонстрацією своєї переваги, інші самці отримують можливість злягатися з самками. У підсумку, коли ватажок повертається на своє престижне місце на гілці, вся зграя вже мирно жує банани, бо всі вже сексуально задоволені. У підсумку виходить, що більшість дитинчат у зграї бабуїнів не є спадкоємцями ватажка[30].
Зрозуміло, що подібний спосіб розмноження властивий і людям. Статистичні дослідження показують, що в суспільстві до 30%[31] всіх народжених дітей не є біологічними дітьми своїх законних батьків, які не підозрюють обману[32]. До цієї цифри варто додати велику кількість чоловіків, які виховують чужих дітей і знають про це – одружившись із жінкою з дітьми. А, враховуючи, що лише кожен 12-й незахищений статевий акт призводить до вагітності й те, що жінка, завдяки досягненням медицини, може керувати своєю вагітністю або здатністю до зачаття, можна припустити, наскільки взагалі в суспільстві поширений адюльтер. І тоді вийде, що вагітностей у шлюбі “не від чоловіка” буде мало не половина з усіх, якщо не більше[33]. Просто більша частина таких вагітностей переривається. А якщо розуміти, що не кожен позашлюбний зв’язок взагалі призводить до вагітності, виходить, що жінки, за рідкісним винятком і так само, як і чоловіки, досить вільно ставляться до непорушності шлюбних уз. І ми не спостерігаємо масової появи плодів позашлюбного кохання лише тому, що людина – істота розумна і здатна, а) планувати і б) щось робити, поки не пізно.

Другою перешкодою за домінування серед спадкоємців нащадків альфа-самців, є математика та її прямий додаток в економіці. Часто провідні корпорації на ринку б’ються одна з одною, завдають маркетингових ударів, витрачають шалені гроші на рекламні бюджети, зосереджуються на конкуренції одна з одною за всіма позиціями. У результаті вперед виривається якась другорядна фірма, з якою просто ніхто не боровся. Поки Nokia змагалася з Samsung, на ринку з’явився iPhone і став лідером, незважаючи на вищу ціну і складності сумісності з іншими пристроями на ринку. Поки гіганти фото індустрії: Kodak, Agfa і Fuji змагалися за перше місце на ринку фотоматеріалів, непомітно з’явилася цифрова фотографія, і виробники фотоапаратів розв’язали завдання споживачів без застосування фотоплівки.

Парадокс, у результаті якого переможцем виявляється не найсильніший, називається в математиці завданням “дуель на трьох”. Сміт, Браун і Джонс, вирішивши внести у звичайну дуель на пістолетах деяку різноманітність, домовилися провести поєдинок за дещо зміненими правилами. Витягнувши жереб і дізнавшись, кому з них випало стріляти першим, кому – другим і кому – третім, вони розійшлися по своїх місцях, ставши у вершинах рівностороннього трикутника. Домовилися, що кожен по черзі робить лише один постріл і може цілитися в кого завгодно. Дуель триває доти, доки не буде вбито будь-яких двох її учасників. Черговість стрільби визначається тільки результатами жеребкування і залишається незмінною протягом усього поєдинку. Усі три учасники знають, що Сміт ніколи не промахується, Браун влучає в ціль у 80 % випадків, а Джонс, який стріляє гірше за всіх, промахується так само часто, як і влучає в ціль.
Хто з дуелянтів має вищий шанс уціліти, якщо вважати, що всі троє дотримуються оптимальних стратегій, і що нікого з них не вб’ють випадковою кулею, призначеною іншому? Виявляється, що найбільшу ймовірність вижити в “трикутній” дуелі має найгірший зі стрільців, Джонс. Слідом за ним іде Сміт, який ніколи не промахується. Оскільки противники Джонса, коли настає їхня черга стріляти, ціляться один в одного, оптимальна стратегія для Джонса полягає в тому, щоб стріляти в повітря доти, доки одного з його супротивників не вб’ють[34]. Після цього він стріляє в противника, що залишився, маючи перед ним велику перевагу.

Перебіг історії 20-го століття був визначений якраз оптимальним вирішенням цього завдання. Німеччина, Союзники і СРСР вирішували його для себе. І Союзники підтримали СРСР як слабшого гравця, щоб нейтралізувати сильнішого. При цьому, СРСР як слабший гравець[35], намагався укласти мир з Німеччиною[36], щоб Німеччина могла зосередити свої зусилля на сильніших суперниках – Союзниках. У підсумку над Рейхстагом майорів червоний прапор – прапор найслабшого з гравців, а не зірково-смугастий. Нейтралізація СРСР у наступні роки стала вже справою техніки і Холодної війни, яку ініціювали Союзники для придушення СРСР.

Нікколо Макіавеллі у своєму творі “Государ”, присвяченому правилам, яких має дотримуватися правитель, також пропонував государеві сприяти слабким, а не сильним. Бо сильний завжди може перемогти государя, а слабкі, об’єднавшись із государем, завжди переможуть сильного. Але, якщо, дотримуючись цієї стратегії, обидва сильні гравці допомагатимуть слабкому і боротимуться один з одним, то рано чи пізно настане момент, коли слабкий стане сильнішим за своїх колишніх сильних суперників.

На сексуальному ринку, де так само присутня конкуренція і змагальність, завжди матимуть місце випадки, коли, під час боротьби за володіння особиною протилежної статі, сильні суперники або суперниці нейтралізують один одного, давши дорогу слабшим. Це може бути і явна війна, наприклад, коли дівчата, бажаючи бути привабливішими для хлопця, починають топити одна одну в багнюці, роблячи, тим самим, непривабливими себе ж і віддаючи хлопця якійсь третій скромнішій учасниці двобою, яка навіть і не намагалася лізти в бійку. Також це може бути не явна боротьба, заснована на очікуваннях. Чоловіки, бачачи, що їм, у боротьбі за руку і серце жінки, протистоїть інший сильний суперник, можуть взаємно відмовитися від боротьби, і жінка дістанеться комусь третьому, що був слабшим за перших двох. І йдеться не про фізичну силу чи не тільки про неї. Чоловікові немає сенсу змагатися широтою душі і витонченістю залицянь, йому немає сенсу витрачати свій час, маючи не 100% шансів на успіх, а 50%.
Третьою причиною є самі жінки. Часто їхній вибір падає на слабших самців і керуються вони, або вбудовані в них комп’ютери, такими міркуваннями: 1. Слабкий самець – чудове поле для інвестицій, і слабкого можна виростити в сильного, забезпечивши, таким чином, свою корисність як сторони стратегічної угоди. 2. Знаючи про наявність такого ефекту анонімізованого суспільства як домашнє насильство, яке швидко б припинялося в умовах прозорого стада, жінки шукають слабкішого самця, щоб убезпечити себе і своїх дітей від агресії. Однак, іронія полягає в тому, що слабкі самці завжди агресивніші і, обираючи слабшого, жінка, таким чином, забезпечує собі домашнє насильство. Агресивність слабких самців пояснюється природою людської спільноти. Слабка особина повинна створювати собі репутацію “краще не чіпай мене”, це захищає її від більшості потенційних агресорів, які просто не захочуть зв’язуватися з нею. Ця поведінкова схема розвинулася не тільки в людей. Вона присутня у всіх тварин, що утворюють у природних умовах, ієрархічні спільноти. Ті ж собаки. Їхня злість і агресія дуже добре корелюють з їхнім розміром. Також варто розуміти, що слабка і невпевнена в собі людина буде шукати спосіб компенсації своєї слабкості і самостверджуватися. Так, хоча б шляхом приниження своїх близьких. Агресія, спрямована на беззахисних або умовно беззахисних домочадців, надає чоловікові недовгого, але важливого йому задоволення домінування.

Четвертий механізм, що забезпечує розмноження не найсильнішим самцям, описано в розділі “Прокляття краси”, у тому місці, де йдеться про “ефект приманки”. Люди, та й тварини, що підтверджено експериментально, схильні робити вибір не на користь найкращого товару або кандидата в подружжя, і цей вибір виправданий математично.

Виходить, що саме ринкові відносини, які мають місце на сексуальному ринку, заважають “справжнім чоловікам” ефективно розмножуватися, і вони поступаються найкращими жінками, конкуренція за яких особливо гостра, більш посереднім “чоловічкам”.

По суті

• Якщо суперників більше двох, слабший часто виграє.
• Посередні чоловіки, як і посередні жінки, отримують переваги на сексуальному ринку.
• Перевага посередніх чоловіків має як біологічне, так і математичне пояснення. Переваги посередніх жінок – математичне, в умовах змагальності.
• Якщо у вас є суперник або суперниця, має сенс підключити до змагання іншого сильного суперника. Ворог мого ворога – мій друг.

---

[1]Евристика – алгоритм розв’язання задачі, що не має суворого обґрунтування, але, тим не менш, дає прийнятне розв’язання задачі в більшості практично значущих випадків.

[2]Познайомтеся. Читач, це – Білочка. Білочка, це – читач. Білочка буде разом з нами до кінця книги.

[3]Наприклад, таких, які змушують азартного гравця продовжувати смикати важіль грального автомата, незважаючи на те, що жоден ігровий автомат не налаштований видавати більше монет, ніж прийняв.

[4]Більшість наркотиків так чи інакше втручаються в механізми дії нейромедіаторів. Вони або є їхніми синтетичними, часто більш дієвими аналогами, провокують їхній надлишок або, навпаки, нестачу, або просто є тими самими речовинами, але такими, що надходять у мозок у величезних, таких, що порушують роботу нервової системи, кількостях.

[5] Д.Гілберт у книзі “Спотикаючись про щастя” описав людину як єдину тварину, здатну бачити майбутнє. Варто, однак, пам’ятати, що між людиною і твариною немає жодної якісної відмінності. Є лише кількісні. “Бачать майбутнє” і вищі примати, проте не настільки добре, як людина.

[6] Теорію взаємного альтруїзму розробив американський біолог Роберт Тріверс, який показав за допомогою моделювання, що природний добір може підтримати схильність тварин надавати послуги одноплемінникам, якщо це підвищує ймовірність послуг у відповідь (Trivers, 1971. The evolution of reciprocal altruism,). Взаємний альтруїзм властивий не тільки людям. Так щури охочіше допомагають тим своїм одноплемінникам, які в попередніх дослідах допомагали їм самим, порівняно з тими, хто відмовився допомогти або чия репутація невідома піддослідному індивіду (Rutte, Taborsky, 2008. The influence of social experience on cooperative behavior of rats (Rattus norvegicus): direct vs generalised reciprocity).

[7] Mischel, Walter; Ebbesen, Ebbe B.; Raskoff Zeiss, Antonette (1972). “Когнітивні та атенційні механізми при затримці задоволення”. Journal of Personality and Social Psychology 21 (2): 204-218. doi:10.1037/h0032198. ISSN 0022-3514. PMID 5010404.

[8] Іноді Маршмеллоу, частіше печиво, брецель тощо.

[9] Mischel, Walter; Shoda, Yuichi; Rodriguzez, Monica L. (1989). “Затримка задоволення у дітей”. Science 244: 933-938. doi:10.1126/science.2658056.

[10] Про роль дофамінергічної системи в поведінці людини і про те, як ми сприймаємо бажання за щастя, можна почитати в книзі Келлі Макгонігал “Сила волі. Як розвинути і зміцнити”

[11]Зовсім не означає, що є зв’язок між інтелектом і релігійністю. Релігійність або сприйнятливість, схильність мозку до зараження релігійними ідеями – це, схоже, успадкована і набута людством у ході еволюції ознака (Ara Norenzayan, Azim F. Shariff. The Origin and Evolution of Religious Prosociality // Science. 2008. V. 322. P. 58-62). Сприйнятливість до релігії може бути, як побічним продуктом взагалі організації людського мислення (Pascal Boyer. Religion: Bound to believe? // Nature. 2008. V. 455. P. 1038-1039) так і корисним еволюційним надбанням: показано, що релігійні спільноти краще виживали, порівняно з тими, що не мали жодної віри. Навіть войовничі атеїсти насправді у щось вірять і щось ритуалізують у своєму житті. Хорошу статтю на цю тему можна прочитати тут: http://elementy.ru/news/430894

[12]У грецькій філософії розрізняли такі основні види любові: ерос, людус, манія, сторге, прагма, агапе. При цьому, ерос, людус і сторге більш-менш відповідають похоті, потягу і прихильності, а манія, прагма і агапе – “композитні” види любові. Так агапе це сукупність еросу і сторге – жертовне кохання, безкорислива самовіддача, розчинення того, хто любить, у турботі про коханого.

(13)До речі про Ктулху. Будь-яка релігія, по суті – складний, стійкий до виживання і розмноження мем – вірусна ідея, що живе сама по собі і розмножується в головах своїх прихильників. Ті релігії, які не були здатні до розмноження або їхнє розмноження було неефективним, не отримують підтримки і відмирають. Ми про них нічого не знаємо.

[14] Російською мовою можна більше почитати в книзі “Основи етології та генетики поведінки”, автори: З. А. Зоріна, І. І. Полєтаєва, Ж. І. Резнікова

[15]Британський антрополог Робін Данбар помітив залежність між рівнем розвитку нової кори великих півкуль головного мозку і розміром зграї у приматів. На підставі даних щодо 38 пологів приматів він вивів математичну залежність між розвитком неокортекса і розміром зграї, і, ґрунтуючись на оцінці розвитку людського мозку, запропонував оцінку оптимального розміру людської зграї, обмеженого кількістю постійних соціальних зв’язків, які людина може підтримувати. Підтримка таких зв’язків передбачає знання відмінних рис індивіда, його характеру, а також соціального становища, що вимагає значних інтелектуальних здібностей. Лежить у діапазоні від 100 до 230, найчастіше вважається таким, що дорівнює 150. Докладніше: Dunbar, R.I.M. (June 1992). “Розмір неокортексу як обмеження на розмір групи у приматів”. Journal of Human Evolution 22 (6): 469-493. doi:10.1016/0047-2484(92)90081-J

[16]Мінливість – різноманітність ознак серед представників даного виду, а також властивість нащадків набувати відмінностей від батьківських форм. Мінливість разом зі спадковістю являють собою дві нерозривні властивості живих організмів, які є предметом вивчення науки генетики.

[17]Легко може передаватися тільки наслідування простої поведінки. Якщо говорити про вищу математику, то передатися може як саме бажання її вчити, так і сама любов до навчання взагалі, але не вся вища математика цілком.

[18]Неможливості оцінювання сприяє когнітивне спотворення, що має назву Ефект Даннінга – Крюгера. Згідно з цим ефектом, менш компетентні люди загалом мають вищу думку про власні здібності, аніж це притаманно людям компетентним, які до того ж схильні припускати, що оточуючі оцінюють їхні здібності так само низько, як і вони самі.

[19] Хорошим свідченням на користь моногамності можна вважати відсутність у людей як анатомічних ознак сильної внутрішньовидової конкуренції: рогів, іклів, величезних сім’яників, так і поведінкових: інфантицид, турніри самців, висока агресивність. C. Owen Lovejoy. Reexamining Human Origins in Light of Ardipithecus ramidus // Science. V. 326. P. 74, 74e1-74e8

[20] Лише 5% видів ссавців практикують моногамність, і досить імовірно, що саме вибір предками людей моногамної сексуальної стратегії сформував їхній, відмінний від інших приматів, зовнішній вигляд: двоногість, маленькі ікла, постійно збільшені груди, здатність до кооперації з огляду на знижену внутрішньовидову агресію. (там само)

[21] Роберт Райт “Моральна тварина. Чому ми такі, які ми є Новий погляд еволюційної психології”

[22]У тварин, у яких самки практикують проміскуїтет, важливу роль у передачі генів набуває кількість сперми, що виробляється самцем. Чим більше сперми потрапляє до самки, тим більше шансів, що гени саме цього самця будуть передані в наступне покоління. Для вироблення великої кількості сперми необхідно мати розвинені сім’яники. У людей, порівняно з іншими тваринами, сім’яники відносно великого розміру, але явно менші, ніж, скажімо, у шимпанзе або інших видів, що живуть у стані “спермових воєн”. Також, людська сперма містить спеціальні механізми, що блокують життєдіяльність чужих сперматозоїдів – еволюційне надбання, необхідне при проміскуїтеті.

[23]Він описав це у своїй книзі “Агресія або так зване зло”

[24]І це попри те, що жінки одружених чоловіків публічно відкидають. Однак одружений чоловік, який цінує свій шлюб, завжди буде більш привабливим для жінок порівняно з одруженим і легковажним.

[25]Цікаво як релігії раціоналізують це явище. Жінка, яка менструює, наприклад, нечиста за Старим Заповітом.

[26] Ймовірно, що такий важливий з погляду еволюції та виживання інструмент як гострий нюх, був втрачений людиною під час статевого добору: самки віддавали перевагу тим самцям, які “не ставили зайвих запитань” і носили їм банани, будучи нездатними за запахом визначити час овуляції. C. Owen Lovejoy. Reexamining Human Origins in Light of Ardipithecus ramidus // Science. V. 326. P. 74, 74e1-74e8.

[27] Останні дослідження роблять імовірною гіпотезу, згідно з якою двонога ходьба виникла в людини також як результат статевого відбору: самки цінували тих самців і “давали” більше тим самцям, які могли принести їм більше їжі, а для цього потрібні вільні руки. При цьому, з погляду виживання, зручніше мати чотири руки і залишати за собою можливість швидко дертися по деревах. C. Owen Lovejoy. Reexamining Human Origins in Light of Ardipithecus ramidus // Science. V. 326. P. 74, 74e1-74e8.

[28] З еволюційного погляду головна проблема моральної поведінки в тому, що суспільство, засноване на взаємодопомозі, надзвичайно вразливе для соціального паразитизму. Взаємний альтруїзм може бути успішною і стійкою (“еволюційно стабільною”) стратегією лише в тому разі, якщо індивіди пам’ятають історію своїх взаємин, знають репутацію партнерів, заохочують кооператорів і карають ошуканців. Для всього цього потрібно мати достатню пам’ять, щоб пам’ятати своїх одноплемінників, та/або досить малу їхню кількість, щоб вони змогли вміститися в пам’яті. У людей стратегія “моральної” поведінки надзвичайно розвинулася і ускладнилася, породивши безліч хитромудрих надбудов – від товарно-грошових відносин до “золотого правила” (чини з іншими так само, як хочеш, щоб чинили з тобою). Крім того, репутація у нас стала самостійною цінністю, заради якої люди готові йти на значні жертви.

[29]Цікаво, що об’єм мозку сучасної людини помітно менший від об’єму мозку її біологічних предків – кроманьйонців і неандертальців. Докладніше в статті Дробишевського С. В. “Чи дурнішаємо ми? Про причини зменшення мозку.”. http://antropogenez.ru/article/493/

[30] Здавалося б, самка не повинна хотіти для своїх нащадків генетичний матеріал не альфа-самця. Але хтива самка бабуїна спаровується з іншим самцем тому, що якщо конкретно цей самець виявився хитрішим за альфу, то її дитинчата теж будуть хитрішими за альфу. Адже стати альфою – шансів мало, а надурити альфу шансів багато.

[31]Measuring paternal discrepancy and its public health consequences. Mark A Bellis, Karen Hughes, Sara Hughes, John R Ashton. J Epidemiol Community Health 2005;59:749-754 doi:10.1136/jech.2005.036517

[32]Низка інших досліджень і даних, що з’явилися у зв’язку з практикою трансплантації органів і переливання крові, довгий список яких тут наводити просто недоречно, вказують на цифри від 8% до 20% [33].

[33]Зрозуміло, все залежить від соціального прошарку. Навряд чи читач цієї книжки належить до тих верств суспільства, які, власне, і формують сумну статистику абортаріїв.

[34]Якщо Джонс вистрілить у Сміта, а не в повітря, то, наступного разу, його черга стріляти в Сміта настане, у будь-якому разі, після пострілів Сміта і Брауна. Якщо Джонс дозволить Сміту вбити Брауна, то Браун не буде вже стріляти в Джонса і Джонс отримує другий постріл нічим не ризикуючи. Якщо ж Джонс вистрілить у Брауна, то чергового пострілу Сміта він не переживе в будь-якому разі.

[35]Незважаючи на офіційну міфологію становлення СРСР, його героїчної індустріалізації тощо, СРСР не мав жодних економічних, людських і ресурсних переваг ні перед Німеччиною, ні, тим паче, перед США чи Британською Імперією.

[36]До нападу Німеччини на СРСР, Радянський союз виступав союзником Німеччини у II Світовій війні. 17 вересня 1939 року СРСР напав на Польщу й окупував половину її території.

• Я – товар
• Філософія
• Сексономіка
• Світ винятків
• Психологія
• Математика
• Маркетинг
• Зміст
• Згідно з Data Science, люди неправильно шукають партнерів
• Бонусні розділи
• Білогія