Частина третя. Приватна особа

Розділ XXVI ПАСАЖИР ЛІТЕРНОГО ПОЇЗДА

Біля асфальтового причалу Рязанського вокзалу в Москві стояв куций літерний поїзд. Він мав всього лише шість вагонів:

багажний, де попри всі правила, містився не багаж, а зберігалися на льоду запаси їжі, вагон-ресторан, з якого визирав білий кухар, і урядовий салон. Решта вагонів були пасажирські і на їхніх канапах, покритих суворими смугастими чохлами, мали розміститися делегації робітників-ударників, а також іноземні та радянські кореспонденти. Поїзд готувався вийти на змичку рейок Східної Магістралі. Подорож мала бути тривалою. Ударники запихали у вагонний тамбур дорожні корзини з чорними замочками, що погойдувалися на залізному пруті. Радянська преса метушилася на пероні, вимахуючи лакованими фанерними саквояжами.

Іноземці стежили за носильниками, що переносили їхні товсті шкіряні чемодани, кофри і картонки з кольоровими наклейками туристських бюро і пароплавних компаній.

Пасажири встигли запастися книжкою “Східна Магістраль”, на обкладинці якої було намальовано верблюда, що нюхав рейку. Книжку продавали тут же, з багажного візка. Автор книжки журналіст Паламидов вже кілька разів проходив повз візок, ревно поглядаючи на покупців. Його вважали знавцем Магістралі, і він їхав туди вже втретє.

Наближався час від’їзду, але прощальна сцена нічим не нагадувала відхід звичайного пасажирського поїзда. На пероні не було стареньких бабусь, ніхто не висовував з вікна немовлятко, що мало востаннє глянути на свого дідуся. Зрозуміло, не було й дідуся, у вицвілих очах якого завжди відбивається страх перед залізничними протягами. І, ясна річ, ніхто не цілувався. Делегацію робітників-ударників на вокзал привезли профспілчанські діячі, які ще не встигли опрацювати питання про прощальні поцілунки. Московських кореспондентів проводжали редакційні працівники, які в таких випадках намагалися відбутися рукостисканням. Іноземні ж кореспонденти, — їх було понад тридцять чоловік, — їхали на відкриття Магістралі у повному складі, з дружинами і грамофонами, отож проводжати їх було нікому.

Учасники експедиції, відповідно до обставин, розмовляли голосніше, ніж завжди, без потреби хапалися за блокноти і картали тих, котрі проводжали, що вони не їдуть разом з ними у таку цікаву подорож. Особливо репетував журналіст Лавуазьян. Він був молодий душею, але в його кучерях, як місяць у джунглях, світилася лисина.

— Огидно на вас дивитися! — кричав він на тих, що проводжали. — Хіба ви не можете зрозуміти, що таке Східна Магістраль!

Коли б у руках запального Лавуазьяна не було друкарської машинки в царатовому кучерському чохлі, то він, можливо, навіть побив би когось з друзів— стільки було в ньому пристрасті і так він був відданий справі газетної інформації. Йому вже зараз хотілося послати до своєї редакції телеграму-блискавку, але не було про що.

Співробітник профспілчанського органу Ухудшанський, що прибув на вокзал раніше всіх, походжав неквапно вздовж поїзда. Він ніс з собою “Туркестанский край, полное географическое описание нашего отечества, настольная и дорожная книга для русских людей”, твір Семенова-Тянь-Шанського, виданий 1903 року. Він спинявся біля груп тих, що від’їжджали, і тих, що проводжали, і з якоюсь сатиричною нотою в голосі казав:

— Виїжджаєте? Ну, ну! Або:

— Залишаєтесь? Ну, ну!

Так він пройшов весь поїзд аж до паровоза, довго, задерши голову, дивився на паровоз і нарешті сказав машиністові:

— Працюєте? Ну, ну!

Аж потім журналіст Ухудшанський зайшов до купе, розгорнув останній номер свого профоргану і заглибився в читання власної статті під назвою: “Поліпшити роботу крамничних комісій” з підзаголовком: “Комісії перебудовуються недостатньо”. Стаття являла собою звіт про якесь засідання, отож ставлення автора до описаної ним події можна було визначити одним реченням: “Засідаєте? Ну, ну!” Ухудшанський читав до самого від’їзду.

Один з тих, що проводжали, людина з рожевим плюшевим носом і бархатними бачками на скронях, сказав кілька пророчих слів, які всіх страшенно налякали.

— Я знаю такі поїздки, — заявив він, — сам їздив. Ваше майбутнє мені відоме. Тут вас чоловік сто. їздити ви будете загалом цілий місяць. Двоє з вас відстануть від поїзда на маленькій глухій станції без грошей і документів і наздоженуть вас лише через тиждень, голодні й обірвані. У когось обов’язково украдуть чемодан. Можливо, у Паламидова, або в Лавуазьяна, чи в Навроцького. І потерпілий скиглитиме цілу дорогу і проситиме у сусідів щіточку поголитись. Щіточку він повертатиме непомитою, а мисочку згубить. Один з мандрівників, звичайно, помре, і друзі померлого, замість того щоб їхати на змичку, змушені будуть везти дорогий прах до Москви. Це дуже нудно і огидно — возити прах. Крім того, в дорозі почнуться чвари. Повірте мені! Хто-небудь, хоч би той же Паламидов чи Ухудшанський викине якусь антирадянську вихватку і ви будете довго і нудно його судити, а він з виском і стогонами відмежовуватиметься. Мені все відомо. Ідете ви зараз у капелюхах і кепках, а назад повернетесь у тюбетейках. Найдурніший з вас купить усі атрибути бухарського єврея: бархатну шапку, облямовану шакалом, і товсту ватяну ковдру, зшиту як халат. І, без сумніву, всі ви щовечора співатимете у вагоні “Стеньку Разіна”, будете несамовито волати:

“И за борт ее бросает в набежавшую волну”. Цього ще замало, співатимуть навіть іноземці: “Вниз по матушке по Волге”, “сюр нотр мер Вольга, по нашій матері Волзі”.

Лавуазьян розлютився і замахнувся на пророка друкарською машинкою.

— Ви нам заздрите! — сказав він. — Ми не співатимемо.

— Заспіваєте, голубчики. Це неминуче. Мені все відомо.

— Не будемо співати.

— Будете. І якщо ви чесні люди, то негайно ж напишіть мені про це в листівці.

У цю мить почувся стриманий крик. З даху багажного вагона впав фоторепортер Меншов. Він видерся туди, щоб зазняти моменти від’їзду. Кілька секунд Меншов лежав на пероні, тримаючи під головою апарат. Потім він підвівся, занепокоєно перевірив апарат і знову поліз на дах.

— Падаєте? — запитав Ухудшанський, висовуючись з вікна з газетою в руках.

— Хіба це падіння! — зневажливо сказав фоторепортер. — От коли б ви бачили, як я падав із спірального спуску в Парку культури й відпочинку!

— Ну, ну! — зауважив представник профоргану і зник у вікні.

Видершись на дах і припавши на одне коліно, Меншов продовжував роботу. На нього з виразом виняткового задоволення дивився норвезький письменник, що вже розмістив свої речі в купе і вийшов на перон прогулятись. У письменника було світле дитяче волосся і великий варязький ніс. Норвежець був так захоплений фотомолодецтвом Меншова, що відчув потребу поділитися з. кимсь своїми почуттями. Швидкою ходою він підійшов до дідуся ударника з Трьохгорки, приставив свій вказівний палець до його грудей і верескливо вигукнув:

— Ви!!

Потім вказав на власні груди і так само верескливо викрикнув:

— Я!!

Вичерпавши ось так усі відомі йому російські слова, письменник привітно усміхнувся й побіг до свого вагона, оскільки вже пролунав другий дзвінок. Ударник і собі побіг до свого вагона. Меншов зліз на землю. Закивали голови, з’явилися останні усмішки, майнув фейлетоніст у пальті з чорним бархатним коміром. Коли хвіст поїзда вихляв на вихідній стрільці, з” буфетного залу вискочили два брати-кореспонденти — Лев Рубашкін і Ян Скамейкін. В зубах Скамейкіна застряв шніцель по-віденськи. Брати, плигаючи, як молоді собаки, промчали уздовж перону, зіскочили на землю у нафтових плямах і тільки тут, серед шпал, зрозуміли, що поїзда Їм не наздогнати.

А поїзд, вибігаючи з Москви у риштованнях, вже завів свою приголомшливу пісню. Він бив колесами, реготав пекельним реготом під мостами і, лише врізавшись у глибину дачних лісів, трохи заспокоївся і розвинув велику швидкість. Він мав викреслити на глобусі чималу криву, змінити кілька кліматичних провінцій, переміститися з центральної прохолоди у гарячу пустелю, проминути багато великих і малих міст і обігнати московський час на чотири години.

Увечері першого ж дня у вагоні радянських кореспондентів з’явилися двоє вісників капіталістичного світу: представник свободомислячої австрійської газети пан Гейнріх і американець Хірам Бурман. Вони прийшли знайомитися. Пан Гейнріх був невисокого зросту. Містер Хірам прийшов у м’якому капелюху з підкрученими крисами. Обидва говорили по-російськи досить добре і правильно. Якийсь час усі мовчки стояли в коридорі, з зацікавленням розглядаючи один одного. Для розгону заговорили про Художній театр. Гейнріх театр похвалив, а містер Бурман від дискусії ухилився, зауваживши, що його, як сіоніста, більш за все цікавить в СРСР єврейське питання.

— У нас такого питання вже немає,—сказав Паламидов.

— Як може не бути єврейського питання? — здивувався Хірам.

— Нема. Не існує.

Містер Бурман захвилювався. Все життя він писав у своїй газеті статті про єврейське питання, і розставатися з цим питанням йому було б боляче.

— Але ж в Росії є євреї? — сказав він обережно.

— Є, — відповів Паламидов.

— Отже, є й питання.

— Ні. Євреї є, а питання немає.

Електрика, якої у вагонному коридорі стало забагато, трохи розрядилася з появою Ухудшанського. Він ішов до умивальника з рушником на шиї.

— Розмовляєте? — сказав він, похитуючись від швидкого руху поїзда. — Ну, ну!

Коли він повертався назад, чистий і бадьорий, з краплями води на скронях, дискусія охопила вже весь коридор. З купе вийшли раджурналісти, з сусіднього вагона з’явилося кілька ударників, прийшли ще два іноземці — італійський кореспондент з фашистським жетоном, — лікторськими різками і сокирою, і німецький професор-сходознавець, що їхав на свято на запрошення ВКТЗ[15]. Фронт дискусії був досить широкий — від будівництва соціалізму в СРСР до чоловічих беретів, що входили в моду на Заході. І з усіх пунктів питань, які б вони не. були, виникали суперечки.

— Сперечаєтесь? Ну, ну! — сказав Ухудшаяський, йдучи у своє купе.

В загальному гаморі можна було почути лише окремі вигуки.

— Якщо так, — говорив пан Гейнріх, хапаючи путіловця Суворова за косоворотку, — то чого ж ви тринадцять років тільки базікаєте? Чому ви не робите світову революцію, про яку стільки говорите? Отже, не можете? Тоді годі базікати.

— А ми й не будемо робити у вас революцій! Самі зробите.

— Я? Ні, я не робитиму революції.

— Ну без вас зроблять, і вас не спитають.

Містер Хірам Бурман стояв, притулившись до тисненого шкіряного простінку і байдуже дивився на сперечальників. Єврейське питання провалилося в якусь дискусійну тріщину на самому початку розмови, а інші теми не викликали в його душі ніяких емоцій. Від групи, в якій німецький професор схвально висловився про переваги радянського шлюбу над церковним, відійшов фейлетоніст-віршувальник, який підписувався псевдонімом Гаргантюа. Він став біля замріяного Хірама і почав йому щось гарячкове пояснювати.

Хірам слухав, та швидко переконався, що не зможе нічого розібрати. Гаргантюа весь час поправляв щось у туалеті Хірама, підв’язував йому галстука або ж знімав з нього пушинку чи застебував і знову розстебував ґудзика; говорив голосно і, як йому” здавалося, навіть виразно. Та в його вимові був якийсь невловимий дефект, що перетворював слова на патолоч. Цю свою біду Гаргантюа збільшував ще й тим, що після кожного речення, замиловуючись розмовою, вимагав від співбесідника згоди чи підтвердження.

— Адже так? — говорив він, похитуючи головою, ніби збирався своїм великим носом клюнути якийсь харч. — Хіба не так?

Лише ці слова й були зрозумілі з усієї розмови Гаргантюа. Все інше зливалося в один дивовижний настирливий рокіт. Містер Бурман з чемністю погоджувався і швидко втік. З Гаргантюа погоджувалися всі, і він вважав себе за людину, яка здатна переконати будь у чому кого б то не було.

— Ось бачите, — сказав він Паламидову, — ви не вмієте розмовляти з людьми. А я його переконав. Я щойно йому довів, і він зі мною погодився, що ніякого єврейського питання у нас вже не існує. Адже так? Адже правильно?

Паламидов нічого не розібрав і, кивнувши головою, почав прислухатися до розмови, що відбувалася поміж німецьким сходознавцем і провідником вагона. Провідник давно поривався втрутитись у розмову і лише зараз знайшов вільного співбесідника, собі рівню. Дізнавшись спочатку про знання опонента, а також запитавши ім’я та прізвище співбесідника, провідник відклав убік віник і поволі почав:

— Ви, мабуть, не чули, громадянине професор, що в Середній Азії є така тварина, зветься верблюд. У нього на спині є дві купини. І був у мене знайомий залізничник, ви, мабуть, чули, товариш Должностюк, багажний роздавальник. Сів на цього верблюда поміж купин і вдарив його лозиною. Верблюд був лютий і почав його отими своїми купинами давити. Трохи на смерть не задавив. Должностюк, проте, встиг зіскочити. Бойовий був паруб’яга, ви, мабуть, чули? Ну, верблюд йому весь кітель обплював, а кітель щойно з пральні…

Вечірня бесіда вже вичерпалася. Зіткнення двох світів закінчилося благополучно. Сварки якось не виникло. Співіснування двох систем — капіталістичної і соціалістичної — в літерному поїзді, хоч-не-хоч, мало продовжуватись щось близько місяця. Ворог світової революції, пан Гейнріх, розповів старий дорожний анекдот, після чого всі пішли до ресторану вечеряти, переходячи з вагона у вагон хисткими залізними щитами і мружачи очі від пронизливого вітру. Та в ресторані населення поїзда розсілося нарізно. Тут же, під час вечері, відбулися оглядини. Закордон, репрезентований кореспондентами найбільших газет і телеграфних агентств усього світу, добропристойно налягав на горілку і з жахом, але ввічливо поглядав на ударників в чоботях і на радянських журналістів, які заявилися сюди по-домашньому, в нічних пантофлях і з самими запонками замість галстуків.

Усякі люди сиділи у вагоні-ресторані: і провінціал з Нью-Йорка містер Бурман, і канадська дівчина, що прибула з-за океану лише за годину до відходу літерного поїзда і через те ще як очманіла крутила головою над котлетою в продовгуватій металевій тарілочці, і японський дипломат, і ще один японець, трохи молодший, і пан Гейнріх, жовті очі якого чомусь посміхалися, і молодий англійський дипломат з тонкою тенісною талією, і німець-сходознавець, що терпляче слухав розповідь провідника про існування дивовижної тварини з двома купинами на спині, і американський економіст, і чехословак, і поляк, і четверо американських кореспондентів, — зокрема і пастор, що пише для газети спілки християн-молодиків, і стопроцентна американка з древньої піонерської родини з голландським прізвищем, яка уславилася тим, що минулого року відстала в Мінеральних Водах від поїзда і з метою реклами якийсь час переховувалася у станційному буфеті (ця подія викликала в американській пресі великий переполох. Три дні друкувалися статті під інтригуючими заголовками: “Дівчина з старовинної сім’ї в лабетах кавказьких горців-дикунів” і “Смерть або викуп”) і багато інших. Одні ставилися до всього радянського вороже, другі мали надію в найкоротший термін розгадати загадкові душі азіатів, треті ж намагалися добросовісно зрозуміти, що ж, врешті-решт, діється в Країні Рад.

Радянська сторона гомоніла за своїми столиками. Ударники принесли з собою їжу в паперових кульках і налягали на чай у підстаканниках з білого круппівського металу. Грошовитіші журналісти замовляли шніцелі, а Лавуазьян, якого раптом охопив приступ слов’янізму, вирішив похизуватися перед іноземцями і замовив нирки-соте. Нирок він не з’їв, бо не любив їх змалку, та все ж поглядав гордо й бундючно на іноземців. І на радянській стороні були різні люди. Був тут сормовський робітник, посланий у цю подорож загальними зборами, і будівник з Сталінградського тракторного заводу, який десять років тому лежав в окопах проти Врангеля на тому ж полі, де зараз стоїть тракторний гігант, і ткач із Серпухова, якого цікавила Східна Магістраль, бо вона мала прискорити доставку бавовни в текстильні райони.

Сиділи тут і металісти з Ленінграда, і шахтарі з Донбасу, і машиніст з України, і керівник делегації у білій російській сорочці з великою бухарською зіркою, одержаною за боротьбу з еміром. Як би здивувався дипломат з тенісною талією, коли б дізнався, що маленький ввічливий віршотворець Гаргантюа вісім разів побував у полоні у різних гайдамацьких отаманів і був навіть розстріляний махновцями, про що він не любив розповідати, бо це викликало дуже неприємні спогади про могилу, з якої йому довелося вибиратися з простріленим плечем.

Можливо, що і представник християн-молодиків схопився б за серце, з’ясувавши, що веселий Паламидов був головою армійського трибуналу, а Лавуазьян заради газетної інформації переодягся жінкою і пробрався на збори баптисток, про що і написав велику антирелігійну кореспонденцію, що жоден з присутніх тут. радянських громадян не хрестив своїх дітей і що серед цього кодла є навіть четверо письменників.

Різні люди сиділи в вагоні-ресторані.

Другого дня збулися слова плюшевого пророка. Коли поїзд, гуркочучи і ухкаючи, переходив Сизранським мостом Волгу, літерні пасажири неприємними міськими голосами затягли пісню про волзького богатиря. Співаючи, вони намагалися не дивитися один одному в вічі. В сусідньому вагоні іноземці, яким не було добре відомо, де і що належить співати, з захопленням виконували: “Ей, полным полна коробочка”, прилучивши до неї дивний приспів: “Ей, юхнем”. Листівки людині з плюшевим носом ніхто не надіслав, було совісно. Один лише Ухудшанський стримував себе, не співав разом з усіма. Тоді як пісенний розпал охопив увесь поїзд, лише один він мовчав, зціпивши зуби і вдаючи, що читає “Полное географическое описание нашего отечества”. Він був суворо покараний. Музичний пароксизм стався з ним вночі, далеко за Самарою. Опівночі, коли цей незвичайний поїзд уже спав, з купе Ухудшанського долинув хиткий голос: “Єсть на Волге утес, диким мохом порос”. Подорож взяла своє.

А ще пізніше, коли заснув і Ухудшанський, двері на площадці відчинилися, на мить долинув вільний гуркіт коліс, і в порожній розкішний коридор, озираючись, увійшов Остап Бендер, Якусь мить він вагався, а потім сонно зробив помах рукою і відчинив перші ж двері купе. При світлі синьої нічної лампочки спали Гаргантюа, Ухудшанський і фотограф Меншов. Четвертий, верхній диванчик був вільний. Великий комбінатор недовго роздумував. Відчуваючи втому в ногах після тяжких поневірянь, безповоротних втрат і двогодинного стояння на підніжці вагона, він поліз нагору. Звідтіль він уздрів дивовижне видіння: біля вікна на столику, задерши ніжки вгору, як голоблі, лежала білотіла варена курка.

— Я йду непевною стежкою Паніковського, — прошепотів Остап.

Сказавши це, він потяг курку до себе і з’їв Її без хліба і солі. Кістки він засунув під твердий полотняний валик. Він заснув щасливий під скрипіння переборок, вдихаючи неповторний залізничний запах фарби.

Розділ XXVII “ДОЗВОЛЬТЕ УВІЙТИ НАЙМАНЦЕВІ КАПІТАЛУ”

Вночі Остапові наснилося засмучене, як у тумані, обличчя Зосі, а потім привидівся Паніковський. Порушник конвенції був у кучерському капелюсі з пером і, заламуючи руки, казав: “Бендере! Бендере! Ви не знаєте, що таке курка! Це дивовижний жирний птах, курка!” Остап не розумів і сердився: “Яка курка? Адже ваш фах — гуска!” Та Паніковський наполягав на своєму: “Курка, курка, курка!”

Бендер проснувся. Низько над головою він побачив стелю, вигнуту, як вікно бабусиної скрині. Біля самісінького носа великого комбінатора ворушилася багажна сітка. В купе було дуже багато світла. Крізь напівопущене вікно вривалося гаряче повітря Оренбурзького степу.

— Курка! — долинуло знизу. — Куди ж могла подітися моя курка? Окрім нас, у купе нікого нема. Адже правда, немає? Дозвольте, а це чиї ноги?

Остап затулив очі рукою і одразу згадав, що так робив і Паніковський, коли йому загрожувала біда. Віднявши руку, великий комбінатор побачив голови, які з’явилися на рівні його полиці.

— Спите? Ну, ну! — сказала перша голова.

— Скажіть, шановний, — доброзичливо промовила друга це ви з’їли мою курку? Адже правда? Хіба не так?

Фоторепортер Меншов сидів унизу, засунувши обидві руки по лікті в чорний фотографічний мішок. Він перезаряджував касети.

— Так, — стримано сказав Остап. — Я з’їв її.

— От спасибі! — несподівано вигукнув Гаргантюа. — А я вже не знав, що мені з нею робити. Адже спека, курка могла зіпсуватися. Добре! Викидати шкода! Хіба не так?

— Звісно, — сказав обережно Остап, — я дуже радий, що міг зробити вам цю невеличку послугу.

— Ви з якої газети? — запитав фоторепортер, продовжуючи з млосною посмішкою шарудіти у мішку. — Ви не в Москві сіли?

— Ви, я бачу, фотограф, — сказав Остап, ухиляючись від прямої відповіді, — я знав одного провінціального фотографа, який навіть консерви відкривав тільки при червоному світлі, боявся, що інакше вони зіпсуються.

Меншов засміявся. Дотеп нового пасажира був йому до смаку. І цього ранку більш ніхто не ставив великому комбінаторові слизьких запитань. Він сплигнув з канапи і, погладивши свої щоки, на яких за три дні виросла розбійницька щетина, допитливо глянув на доброго Гаргантюа. Фейлетоніст-віршувальник розпакував чемодан, вийняв звідтіль приладдя для гоління і, подаючи його Остапові, довго щось пояснював, клюючи невидимий харч і щохвилини вимагаючи підтвердження своїх слів.

Поки Остап голився, мився й чистився, Меншов, оперезаний фотографічними пасками, поширював по всьому вагонові звістку, що в їхньому купе їде новий провінціальний кореспондент, що наздогнав поїзд вночі літаком і з’їв курку Гаргантюа. Розповідь про курку викликала велике пожвавлення. Майже всі кореспонденти прихопили з собою в дорогу домашній харч: коржики, січені котлети, батони і круті яйця. Цей харч ніхто не їв. Кореспонденти віддавали перевагу ресторанові.

І не встиг Бендер закінчити свій туалет, як у купе заявився товстун-письменник у м’якій дитячій курточці. Він поклав перед Остапом дванадцять яєць і сказав:

— З’їжте. Це яйця. Оскільки яйця існують, хтось же мусить їх їсти?

Потім письменник визирнув у вікно, поглянув на бородавчатий степ і з прикрістю сказав:

— Пустеля — це бездарно. Але вона існує. І з цим треба рахуватись.

Він був філософ. Вислухавши подяку Остапа, письменник струснув головою і пішов до свого купе дописувати оповідання.

Як людина пунктуальна, він будь-що вирішив щодня писати оповідання. І це він виконував з старанністю кращого учня. Очевидно, його надихала думка про те, що, оскільки існує папір, то мусить же хтось на ньому писати.

Приклад філософа наслідували й інші пасажири. Навроцький приніс у банці фарширований перець. Лавуазьян — котлети, на які налипли газетні рядки, Сапєгін — оселедця і коржики, а Днєстров — склянку яблучного повидла. Приходили й інші, та Остап припинив прийом.

— Не можу, не можу, друзі мої, — казав він, — зроби одному послугу, як уже всі насядуть.

Кореспонденти йому дуже сподобалися. Остап ладен був розчулитися, але відтак наївся, що не мав змоги віддатися ніяким почуттям. Він ледве заліз на свою полицю і проспав майже цілий день.

Минала третя доба подорожі. Чекаючи подій, літерний поїзд нудився. До Магістралі було ще далеко, нічого вартого уваги не сталося, і все ж таки московські кореспонденти, змучені бездіяльністю, скоса поглядали один на одного.

“А що, коли хто-небудь щось знає і послав про це блискавку до своєї редакції?”

Нарешті Лавуазьян не витримав і послав телеграфне повідомлення: “Проїхали Оренбург крпк труби паровоза валить дим крпк настрій бадьорий кома делегатських вагонах розмови лише Східну Магістраль крпк шліть інструкції блискавкою Аральське море Лавуазьян”.

Таємницю швидко було розкрито, і на наступній же станції біля телеграфного віконця стала черга. Всі послали стислі повідомлення про бадьорий настрій і про паровозну трубу, з якої валує дим.

Для іноземців широке поле діяльності відкрилося одразу ж за Оренбургом, коли вони побачили першого верблюда, першу юрту і першого казаха у гостроверхій хутровій шапці і з батогом у руці. На полустанку, де випадково зупинився поїзд, принаймні двадцять фотоапаратів націлилися на верблюжу морду. Почалася екзотика, кораблі пустелі, волелюбні сини степів та інше романтичне тягло.

Американка з старовинної сім’ї в круглих окулярах з темними скельцями вийшла з вагона. Від сонячного світла її захищав також зелений зонтик. У цьому вигляді її довго знімав ручною кінокамерою “Аймо” сивий американець. Спочатку вона стояла поряд з верблюдом, потім попереду нього і нарешті на ньому, примостившись поміж купинами, про які так зворушливо розповідав провідник. Маленький і злий Гейнріх вештався у натовпі й усім казав:

— Ви за нею стежте, а то вона випадково застрягне на станції і знову в американській пресі буде сенсація: “Відважна кореспондентка в лабетах оскаженілого верблюда”.

Японський дипломат стояв за два кроки від казаха. Обидва мовчки дивилися один на одного. У них були зовсім однакові сплюснуті обличчя, жорсткі вуса, жовта лакована шкіра і припухлі, вузенькі очі. Їх би вважали за близнят, коли б казах був не в баранячому кожусі, підперезаному ситцевим очкуром, а японець — в сірому костюмі з Лондона, коли б казах не почав читати лише минулого року, а японець не скінчив двадцять років тому два університети — в Токіо і в Парижі. Дипломат відійшов на крок, прихилив голову до дзеркальця і клацнув фотокамерою. Казах засміявся, сів на свого кошлатого коника і рушив у степ.

Та вже на наступній станції в романтичну повість увійшли нові елементи. За станційним приміщенням лежали червоні циліндричні бочки — залізна тара для пального, жовтів новий дерев’яний будинок і перед ним, важко вгрузаючи в землю гусеницями, тяглася тракторна шеренга: на стосі шпал, укладених як грати, стояла дівчина-трактористка в чорних робочих штанях і у валянках. Тут радянські кореспонденти взяли реванш. Три-маючи фотоапарати на рівні очей, вони пішли в атаку на дівчину. Попереду всіх підкрався Меншов.

В зубах він тримав алюмінієву касету і своїми рухами нагадував стрільця, що робить перебіжку в цепу. Та, якщо верблюд фотографувався, розуміючи своє незаперечне право на славу, то трактористка виявилася значно скромнішою. Знімків п’ять вона трималася спокійно, а потім почервоніла і пішла. Фотографи переключилися на трактори. До речі, на обрії, позаду машин, з’явився ланцюжок верблюдів. Все це — трактори і верблюди — чудово вкладалося в рамки кадру під назвою “Старе і нове”, або ж “Хто кого?”

Остап проснувся перед заходом сонця. Поїзд продовжував бігти пустелею. Коридором блукав Лавуазьян, підбиваючи товаришів на видання спеціальної поїзної газети. Він навіть вже придумав назву: “На всіх парах”.

— Хіба це назва? — сказав Остап. — Ось я бачив стінгазету в одній пожежній команді. Вона звалася “З вогню та в полум’я”. Це була назва!

— Ви — професіонал пера! — закричав Лавуазьян. — Признайтесь, що ви просто лінуєтесь писати для рупора поїзної громадськості.

Великий комбінатор не заперечував, що він — професіонал пера. В разі потреби він міг, не моргнувши й оком, пояснити, що він репрезентує собою в цьому поїзді “Чорноморську газету”. А втім, потреби в цьому не було, бо поїзд був спеціальний і його не навідували сердиті контролери з нікелевими щипцями. Та Лавуазьян уже сидів із своєю друкарською машинкою у вагоні ударників, де його пропозиція викликала метушню. Старик з Трьохгорки вже писав хімічним олівцем допис про необхідність влаштувати в поїзді вечір обміну досвідом і літературні читання, вже підшукували карикатуриста і мобілізували Навроцького збирати анкети про те, які підприємства з числа представлених делегатами краще виконали свій промфінплан.

Увечері в купе Гаргантюа, Меншова, Ухудшанського і Бендера зібралося багато газетного люду. Сиділи тісно, по шість чоловік на канапі. Згори звисали голови і ноги. Холод ночі відчутно освіжив журналістів, яких цілий день мучила спека, а довгі такти коліс, що не змовкали вже три дні, настроювали на дружбу. Говорили про Східну Магістраль, згадували своїх редакторів і секретарів, розповідали про смішні газетні ляпсуси і всім гамузом докоряли Ухудшанському за відсутність в його характері журналістської жилки. Ухудшанський високо задирав голову і з почуттям своєї зверхності відповідав:

— Базікаєте? Ну, ну!

В розпалі веселих розмов з’явився пан Гейнріх.

— Дозвольте ввійти найманцеві капіталу, — розв’язано сказав він.

Гейнріх прилаштувався на колінах товстуна-письменника, від чого письменник закректав і стоїчно подумав: “Якщо у мене є коліна, то мусить же на них хтось сидіти? Ну, от він і сидить”.

— Ну, як будується соціалізм? — нахабно запитав представник свободомислячої газети.

Якось так склалося, що до всіх поїзних іноземців зверталися чемно, додаючи до їхніх прізвищ ще й “містер”, “гер”, чи “сеньйор”, а кореспондента свободомислячої газети називали просто Гейнріх, вважали базікалом, ставились до нього несерйозно. Тому на поставлене руба питання Паламидов відповів:

— Гейнріх! Ви даремно клопочетесь. Зараз ви знову лаятимете Радянську владу, це нудно і нецікаво. До того ж ми це можемо почути від злої баби в черзі.

— Зовсім не те, — сказав Гейнріх, — я хочу розказати біблейську історію про Адама і Єву. Ви дозволите?

— Слухайте, Гейнріх, чому ви так добре розмовляєте російською мовою? — запитав Сапєгін.

— Навчився в Одесі, коли в тисяча дев’ятсот вісімнадцятому році з армією генерала фон Бельца окупував це чудове місто. Я тоді був у чині лейтенанта. Ви, напевне, чули про фон Бельца?

— Не тільки чули, — сказав Паламидов, — а й бачили. Ваш фон Бельц лежав у своєму золотому кабінеті в палаці командуючого Одеським військовим округом з простреленою головою. Він застрелився, дізнавшись, що у вашій країні вибухнула революція.

Почувши слово “революція”, пан Гейнріх офіціально посміхнувся і сказав:

— Генерал лишився вірним присязі.

— А ви чому не застрелилися, Гейнріх? — запитали з горішньої полиці.

— Як у вас вийшло з присягою?

— Ну, то будете слухати біблейську історію? — роздратовано запитав представник свободомислячої газети.

Одначе його ще якийсь час розпікали запитаннями про присягу і лише тоді, коли він уже зовсім образився і збирався йти, погодилися слухати історію.

РОЗПОВІДЬ ПАНА ГЕЙНРІХА ПРО АДАМА ТА ЄВУ

— Жив, панове, у Москві молодий чоловік, комсомолець. Звали його Адам. І була в тому ж місті молода дівчина, комсомолка Єва. І от ці молоді люди пішли якось погуляти до московського раю — в Парк культури і відпочинку. Не знаю, про що вони там розмовляли. У нас молоді люди здебільшого розмовляють про любов. Та ваші Адам і Єва були марксистами і, можливо, говорили про світову революцію. В усякому разі, сталось так, що, прогулюючись колишнім Нескучним садом, вони присіли на траву під дерево. Не знаю, яке це було дерево Можливо, це було древо пізнання добра і зла. Та марксисти, як вам відомо, не люблять містики. їм, очевидно, здалося, що це звичайнісінька горобина. Продовжуючи розмову, Єва зірвала з дерева гілку і подарувала її Адамові. Та в цю мить з’явилася людина, яку позбавлені фантазії молоді марксисти сприйняли за садового сторожа. А це був, очевидно, ангел з вогненним мечем. Невдоволений ангел, лаючись, повів Адама і Єву до контори для складання протоколу за шкоду, вчинену садовому господарству. Ця незначна побутова подія відвернула увагу молодих людей від високої політики, і Адам помітив, що перед ним стоїть ніжна Єва, а Єва помітила, що перед нею стоїть мужній Адам. І молоді люди покохали одне одного. Через три роки в них уже було два сина.

Дійшовши до цього місця, пан Гейнріх несподівано замовк, запихуючи в рукава м’якенькі смугасті манжети.

— Ну й що? — запитав Лавуазьян.

— А те, — гордо сказав Гейнріх, — що одного сина звуть Каїн, а другого — Авель і що за певний час Каїн уб’є Авеля, Авраам народить Ісаака, Ісаак народить Іакова, і взагалі вся біблейська історія почнеться спочатку, і ніякий марксизм перешкодити цьому не зможе. Все повторюється. Буде й потоп, буде й Ной з трьома синами, і Хам образить Ноя, буде і Вавілонська башта, яку ніколи не добудують, панове. І так далі. І нічого нового на світі не станеться. Так що ви даремно гарячкували з приводу нового життя.

І Гейнріх задоволено відкинувся назад, придавивши вузенькою, як в оселедця, спиною добродушного товстуна-письменника.

— Все це було б чудово, — сказав Паламидов, — коли б було підтверджено доказами. Та доказів у вас немає. Вам просто хочеться, щоб було так. Забороняти вам вірити в чудо немає потреби. Вірте, моліться.

— А у вас є докази, що буде інакше? — вигукнув представник свободомислячої газети.

— Є, — відповів Паламидов, — один з них ви побачите післязавтра, на змичці Східної Магістралі.

— Ну-у, починається! — забурчав Гейнріх. — Будівництво! Заводи! П’ятирічка! Що ви мені тикаєте в очі це залізо? Найважливіше — дух! Все повториться! Буде й тридцятилітня війна, і столітня! І знову спалюватимуть людей, які насміляться сказати, що. земля кругла. І знову дуритимуть бідного Іакова, примусять його працювати задарма сім років і підсунуть йому некрасиву короткозору дружину Лію замість пишногрудої Рахілі. Все, все повториться. І Вічний Жид, як і колись, мандруватиме по землі…

— Вічний Жид ніколи більше не мандруватиме! — раптом сказав великий комбінатор, оглянувши присутніх веселим поглядом.

— І це ви теж можете довести фактами протягом двох днів? — заволав Гейнріх.

— Хоч зараз, — ввічливо відповів Остап. — Якщо присутні дозволять, я розкажу про те, що сталося з так званим Вічним Жидом.

Товариство охоче дозволило. Всі приготувалися слухати розповідь нового пасажира, а Ухудшанський навіть промовив: “Розповідаєте? Ну, ну”. І великий комбінатор почав:

РОЗПОВІДЬ ОСТАПА БЕНДЕРА ПРО ВІЧНОГО ЖИДА

— Не буду нагадувати вам довгої і нудної історії Вічного єврея. Скажу лише, що близько двох тисяч років цей пошлий дідуган швендяв по всьому світу, не прописуючись в готелях, набридаючи громадянам своїми скаргами на високі залізничні тарифи, через які йому доводилося ходити пішки. Його бачили багато разів. Він був присутній на історичному засіданні, де Колумбу так і не пощастило звітувати за авансові суми, взяті ним на відкриття Америки. Ще зовсім юнаком йому довелося бачити римську пожежу. Років півтораста він прожив у Індії, викликаючи велике здивування йогів своєю живучістю і сварливим характером. Одно слово, старий міг би розповісти багато цікавого, якби наприкінці кожного сторіччя писав мемуари. Але Вічний Жид був неписьменний і до того ж мав діряву пам’ять.

Не так давно старий проживав у прекрасному місті Ріо-де-Жанейро, пив прохолодні напої, дивився на океанські пароплави і розгулював під пальмами в білих штанях. Штани ці він придбав принагідно вісімсот років тому в Палестині у якогось лицаря, що відвоював гроб господній, і вони були ще зовсім як нові. І раптом старий занепокоївся. Захотілос йому в Росію, на Дніпро. Він бував всюди—і на Рейні, і на Гангу, і на Міссісіпі, і на Ян-Цз, і на Нігері, і на Волзі. Не був він тільки на Дніпрі. Заманулося йому, бачте, глянути на цю широку ріку.

Акурат 1919 року Вічний Жид у своїх лицарських штанях нелегально перейшов румунський кордон. Чи варто говорити про те, що на животі він ніс вісім пар шовкових панчох і пляшечку паризьких парфумів, які одна кишинівська дама просила передати київським родичам. В той бурхливий час переправу контрабанди через кордон на животі називали “носити в припарку”. Цьому ділу старого швидко навчили в Кишиневі. Коли Вічний Жид, виконавши доручення, стояв на березі Дніпра, звісивши неохайну зелену бороду, до нього підійшла людина з жовто-блакитними лампасами і петлюрівськими личками і суворо запитала:

— Жид?

— Жид, — відповів старий.

— Ну, ходімо, — запросив суб’єкт з лампасами. І повів його до курінного отамана.

— Жида спіймали, — доповів він, підштовхуючи старого коліном.

— Жид? — запитав отаман з веселим подивом.

— Жид, — відповів мандрівник.

— А ось поставте його до стінки, — лагідно сказав курінний.

— Але ж я Вічний! — заволав старий. Дві тисячі років він пожадливо чекав смерті, а зараз йому раптом захотілося жити.

— Мовчи, жидівська морда! — радісно викрикнув губатий отаман. — Рубай його, хлопці-молодці! І Вічного мандрівника не стало.

— От і все, — закінчив Остап.

— Думаю, що вам, пане Гейнріху, як колишньому лейтенанту австрійської армії, відомі звички ваших друзів-петлюрівців? — сказав Паламидов.

Гейнріх нічого не відповів і одразу ж пішов. Спочатку всі думали, що він образився, та вже наступного дня з’ясувалося, що кореспондент свободомислячої газети з радянського вагона пішов прямісінько до містера Хірама Бурмана, якому і продав історію про Вічного Жида за сорок доларів. І Хірам з першої ж станції передав, розповідь Остапа Бендера телеграфом до своєї газети.

Розділ XXVIII СПІТНІЛИЙ ВАЛ НАТХНЕННЯ

На ранок четвертого дня путі поїзд взяв напрямок на схід. Проминувши снігові Гімалаї, пролітаючи з гуркотом штучні споруди (містки, тунелі, труби для проходження паводкових вод і таке інше), кидаючи трепетну тінь на гірські струмки, літерний поїзд проскочив містечко під тополями і довго вихляв під самісіньким боком великої снігової гори. Не маючи сили подолати перевал одразу, літерний підскакував догори то справа, то зліва, повертав назад, пихтів, знову повертався, терся об гору своїми сірими від пилюки боками, хитрував, мудрував — і таки видерся на волю. Вправно попрацювавши колесами, поїзд хвацько зупинився на останній станції перед початком Східної Магістралі.

В клубках дивовижного сонячного світла, на фоні алюмінієвих гір, стояв паровоз кольору молодої трави. Це був подарунок станційних робітників новій залізниці.

Протягом досить значного часу по лінії подарунків до свят і річниць у нас було не все гаразд. Здебільшого дарували або ж невеличку, завбільшки з кішку, модель паровоза, або ж, навпаки, зубило, розміром в телеграфний стовп. Таке нестерпне перетворення маленьких предметів у великі і навпаки відбирало багато часу і грошей. Нікчемні паровозики припадали пилом на канцелярських шафах, а титанічне зубило, перевезене на двох фургонах, безглуздо і дико іржавіло у дворі ювілейної установи.

Та паровоз ОВ, ударно випущений з капітального ремонту, був зовсім нормальний, і по всьому видно було, що зубило, яким без сумніву його ремонтували, теж було звичайного розміру. Красивий подарунок негайно ж впрягли в поїзд, і “овечка”, як звикли називати в смузі відчуження паровози серії ОВ, несучи на своєму передку плакат “Дайош змичку!”, покотив до південного верхів’я Магістралі — станції Горної.

Рівно два роки тому тут пролягла на емлі перша чорно-синя рейка, відлита на уральському заводі. З того часу з прокатних станів заводу безперервно вилітали вогненні штаби рейок. Магістраль вимагала їх усе більше й більше. Укладальні “містечка”, які йшли назустріч одне одному, на довершення всього викликали одне одного на змагання і взяли такий темп, що всі постачальники матеріалів потрапили в скрутне становище.

Вечір на станції Горній, освітленій рожевими і зеленими ракетами, був такий чудовий, що старожили, якби вони тут були, звичайно, сказали б, що такого вечора вони не пам’ятають. На щастя, старожилів в Горній не було. Ще 1928 року тут не було не тільки старожилів, а навіть будинків і станційних приміщень, ні залізничної колії, ні дерев’яної тріумфальної арки з закликами і прапорами, що лопотіли на вітрі. Саме поблизу неї спинився літерний поїзд.

Поки під гасово-калільними ліхтарями відбувався мітинг і все населення скупчилося біля трибуни, фоторепортер Меншов з двома апаратами, штативом і машинкою для магнію кружляв навколо арки. Арка здавалася фотографу цілком придатною, вона б вийшла на знімку чудово. Але поїзд, що стояв кроків за двадцять від неї, вийшов би замалим. Якщо ж знімати з боку поїзда, то маленькою вийшла б арка. В таких випадках Магомет, як відомо, йшов до гори, прекрасно розуміючи, що гора до нього не піде. Та Меншов зробив те, що здалося йому найпростішим. Легким тоном, яким у трамваї просять трохи посунутись, він попросив подати поїзд під арку. Окрім того, він наполягав на тому, щоб з труби паровоза повалив густий білий пар. Він ще вимагав, щоб машиніст безстрашно дивився з віконця в простір, тримаючи долоню козирком над очима. Залізничники розгубилися і, гадаючи, що це саме так і треба, прохання задовольнили. Поїзд з брязкотом підтягся до арки, з труби валив потрібний фотографові пар, і машиніст, висунувшись з віконця, зробив звіряче обличчя. Тоді Меншов запалив стільки магнію, що затремтіла земля і на сто кілометрів навколо загавкали собаки. Зробивши знімок, фотограф стримано подякував залізничний персонал і поспіхом пішов до свого купе.

Пізно вночі літерний поїзд уже йшов по Східній Магістралі. Коли населення поїзда лягало спати, в коридор вагона вийшов фотограф Меншов і, ні до кого не звертаючись, журно сказав:

— Дивовижний випадок! Виявилося, що цю прокляту арку я знімав на порожню касету! Так що нічого не вийшло.

— Не біда, — заспокоїв його Лавуазьян, — дрібниця. Попросите машиніста, і він враз дасть задній хід. За якихось три години ви знову будете в Горній і повторите свій знімок. А змичку можна буде на день відкласти.

— Чорта пухлого тепер знімеш! — тужно промовив фоторепортер. — У мене вийшов весь магній, а то, звичайно, довелось би повернутись.

Подорож по Східній Магістралі приносила великому комбінаторові багато радощів. Кожна година наближала його до Північного укладального містечка, де перебував Корейко. Подобались Остапові й літерні пасажири. Це були молоді веселі люди, без бюрократичних божевільностей, якими відзначалися його геркулесівські знайомці. Для повного щастя не вистачало грошей. Подаровану провізію він з’їв, а вагон-ресторан вимагав готівку. Спочатку Остап, коли нові друзі кликали його обідати, казав, що не має апетиту, та швидко зрозумів, що так жити не можна. Якийсь час він придивлявся до Ухудшанського, який цілий день просиджував біля вікна в коридорі, дивлячись на телеграфні стовпи і на пташок, що злітали з дротів. При цьому ледь помітна сатирична посмішка торкалася губи Ухудшанського. Він відкидав назад голову і шепотів птахам: “Пурхаєте! Ну, ну!” Остап настільки зацікавився Ухудшанським, що навіть познайомився з його статтею “Поліпшити роботу крамничних комісій”. Після цього Бендер ще оглянув дивовижного журналіста з ніг до голови, недобре посміхнувся і, відчувши знайоме хвилювання стрільця-мисливця, зачинився в купе. Звідтіль він вийшов лише через три години, тримаючи в руках великий розграфлений, як відомість, аркуш паперу.

— Пишете? — мляво запитав Ухудшанський.

— Спеціально для вас, — відповів великий комбінатор. — Ви, я помічаю, весь час терзаєтесь муками творчості. Писати, звичайно, це нелегка річ. Як старий майстер передових, ваш собрат по перу, я можу це засвідчити. Але я винайшов таку штуковину, яка позбавляє необхідності чекати, поки на вас нахлине спітнілий вал натхнення. Ось. Можете глянути.

І Остап поклав перед Ухудшанським аркуш, на якому було написано:

УРОЧИСТИЙ КОМПЛЕКТ

НЕЗАМІНИМИЙ ПІДРУЧНИК ДЛЯ НАПИСАННЯ ЮВІЛЕЙНИХ СТАТЕЙ, ТАБЕЛЬНИХ ФЕЙЛЕТОНІВ, А ТАКОЖ СВЯТКОВИХ ВІРШІВ, ОД І ТРОПАРІВ.

РОЗДІЛ 1-й. СЛОВНИК

ІМЕННИКИ

1. Вигуки.

2. Трудящі.

3. Зоря.

4. Життя.

5. Маяк.

6. Помилки.

7. Стяг (прапор).

8. Ваал.

9. Молох.

10. Прислужник.

11. Час.

12. Ворог.

13. Поступ.

14. Вал.

15. Піски.

16. Стрибок.

17. Кінь.

18. Серце.

19. Минуле.

прикметники

1. Імперіалістичний.

2. Капіталістичний.

3. Історичний.

4. Останній.

5. Індустріальний.

6. Сталевий.

7. Залізний.

дієслова

1. Пилити.

2. Здіймати (ся).

3. Викривати.

4. Червоніти.

5. Злітати (ся).

6. Вершити (ся).

7. Співати.

8. Обмовляти.

9. Скреготати.

10. Загрожувати.

художні епітети

1. Злісний.

2. Зубовний.

ІНШІ ЧАСТИНИ МОВИ

1. Дев’ятий.

2. Дванадцятий.

3. Хай!

4. Нехай!

5. Вперед!

(вигуки, прийменники, сполучники, коми, три крапки, знаки оклику, лапки і таке інше).

Примітка: Коми ставити перед “що”, “котрий” і “якщо”. Три крапки, знаки оклику і лапки — де тільки є можливість.

РОЗДІЛ II. ТВОРЧА ЧАСТИНА (Складається виключно з слів 1-го розділу).

§ 1. ПЕРЕДОВА СТАТТЯ

ДЕВ’ЯТИЙ ВАЛ

Східна Магістраль — це залізний кінь, який, здіймаючи сталевими стрибками піски минулого, вершить поступ історії, викликаючи черговий зубовний скрегіт ворога, викриваючи його наклепи. На нього вже здійнявся дев’ятий вал, що загрожує дванадцятою годиною, останньою годиною прислужникам імперіалістичного Молоха, цього капіталістичного Ваала та, незважаючи на помилки, хай червоніють і нехай майорять стяги на маякові індустріалізації, що палає під вигуки трудящих, яким під пісню сердець виявляється зоря нового життя: вперед!

§ 2. ХУДОЖНІЙ НАРИС-ФЕЙЛЕТОН

ХАЙ!

— Вперед!

Він палає під вигуки трудящих…

Він виявляє зорю нового життя…

— Маяк!

Індустріалізації!

Хай окремі помилки. Хай! Та зате як червоніють… Як зоріють… як злітають, як здіймаються стяги. Ці прапори!

Хай — Ваал капіталізму! Хай — Молох імперіалізму! Хай! Та на прислужників уже здіймається:

— Останній вал!

— Дев’ята година!

— Дванадцятий Ваал!

Хай обмовляють! Хай скрегочуть. Хай виявляє себе злісний ворог!

Завершується історичний поступ. Піски минулого злітають стрибками сталі.

Це — “залізний” “кінь”…

Це:

— Східна!

— Магістраль! “Співають серця”…

§ 3. ХУДОЖНІЙ ВІРШ

А) ТРИНАДЦЯТИЙ ВААЛ

Серця співають поступ днів.

Маяк життя зоріє.

І хай тремтять всі вороги

Від громів індустрії.

Залізний кінь несе вперед.

Історій скік ламає,

Сім’ю трудящих він несе

Помилки виявляє.

Здіймається останній час,

Зачервонів дев’ятий вал,

Вже йде дванадцята для вас

Тобі, Молох — Ваал!

Б) СХІДНИЙ ВАРІАНТ

Урюк цвіте під гамір днів,

Зорею затремтів кишлак.

А між ариків і полів йде на прогулянку ішак.

АЗІАТСЬКИЙ ОРНАМЕНТ

1. Урюк (абрикоси).

2. Арик (канал).

3. Ішак (осел).

4. Плов (страва).

5. Бай (недобра людина).

6. Басмач (недобра людина).

7. Шакал (тварина).

8. Кишлак (село).

9. Піала (чашка).

10. Медресе (духовне училище).

11. Ічиги (взуття).

12. Шайтан (чорт).

13. Арба (віз).

14. Шайтан-арба (Середньоазіатська залізниця).

15. Твоя — моя не понимай (вислови)

16. Мала-мала (вислови)

ДОДАТОК.

За допомогою матеріалів 1-го розділу по методу розподілу 2-го пишуться також: романи, повісті, поеми в прозі, оповідання, побутові зарисовки, художн. репортаж, хроніка, епопеї, п’єси, політогляди, гра в політфанти, радіоораторії і т. ін.

Коли Ухудшанський ознайомився зі змістом документа; його очі, досі мутні, загорілися. Перед горе-журналістом, який перебивався на звітах про засідання, раптом відкрилися іскристі стилістичні високості.

— І за все — двадцять п’ять тугриків, двадцять п’ять монгольських карбованців, — нетерпляче сказав великий комбінатор, страждаючи від голоду.

— У мене немає монгольських, — промовив співробітник профоргану, не випускаючи з рук “Урочистий комплекс”.

Остап погодився взяти звичайними карбованцями, запросив Гаргантюа, якого вже називав “кумом та благодійником” і разом з ним пішов до вагона-ресторану. йому принесли карафку горілки, яка поблискувала кригою і ртуттю, салат і величезну, як підкова, котлету. Після горілки, від якої він відчув приємне запаморочення, великий комбінатор таємниче розповів кумові і благодійнику, що в Північному укладальному містечку він має надію розшукати людину, яка винна йому невелику суму. Тоді він покличе всіх кореспондентів на банкет. На це Гаргантюа відповів багатослівною переконливою промовою, з якої, як завжди, не можна було розібрати жодного слова. Остап підкликав буфетника і розпитав, чи той везе шампанське, і скільки пляшок, і що є ще з делікатесів, і в якій кількості. Він пояснив, що всі ці відомості йому потрібні, бо за два дні він має намір дати банкет своїм товаришам по перу. Буфетник заявив, що буде зроблено все, що можна зробити.

— Згідно з законами гостинності,—додав він чомусь. Чим ближче було до місця змички, кочівників ставало все більше й більше. Вони спускалися з гір напереріз поїзду, в шапках, схожих на китайські пагоди. Літерний з гуркотом йшов далі крізь скелясті порфирні виїмки, пройшов уже новий трипролітний міст, останню ферму якого було поставлено ще тільки вчора, почав штурмувати знаменитий Кришталевий перевал. Знаменитим зробили його будівники Магістралі, виконавши всі підривні й укладальні роботи за — три місяці, замість восьми, зазначених у плані.

Поїзд поступово обростав побутом. Іноземці, які виїхали з Москви у твердих, наче зроблених з аптекарської порцеляни комірцях, у важких шовкових галстуках і суконних костюмах, почали розсупонюватися. Доконала спека. Першим порушив форму одягу хтось з американців. Сором’язливо посміхаючись, він вийшов з свого вагона в дивовижному убранні. На ньому були грубі жовті черевики, панчохи і штани-гольф, рогові окуляри і російська косоворотка, вишита хрестиком, які носять хлібозаготівельники. І що більшала спека, то все менше лишалося іноземців, вірних ідеям європейського костюма. Косоворотки, апашки, гейші, сорочки-фантазі, толстовки, псевдотолстовки і напів-толстовки, одеські сандалії і капці зовсім змінили зовнішній вигляд робітників преси капіталістичного світу. Вони стали дуже схожими на старовинних радянських службовців, і їх до нестями хотілося чистити, випитувати, що вони робили до 1917 року, чи вони не бюрократи, чи не головотяпи, чи. благополучно у них з родичами.

Старанна “овечка”, обвішана прапорами і гірляндами, пізно вночі втягла літерний поїзд на станцію Гремячий Ключ, місце змички. Кінооператори палили римські свічки. В їхньому різкому білому світлі стояв начальник будівництва, схвильовано дивлячись на поїзд. Вогнів у вагонах не було. Всі спали. І тільки урядовий салон світився великими квадратними вікнами. Двері його швидко відчинилися, і на низьку землю сплигнув член уряду.

Начальник Магістралі зробив крок уперед, узяв під козирок і виголосив рапорт, якого чекала вся країна. Східну Магістраль, що з’єднувала прямою дорогою Сибір і Середню Азію, було прокладено на рік раніше строку.

Коли формальності було закінчено, рапорт віддано і прийнято, двоє немолодих і несентиментальних людей поцілувалися.

Всі кореспонденти, як радянські, так і іноземні, і Лавуазьян, який посилав телеграму про дим, що йшов з паровозної труби, і канадська дівчина, яка стрімголов мчала сюди з-за океану, — всі спали. Лише один Паламидов метушився на свіжому насипу, розшукуючи телеграф. Він розрахував, що коли пошле блискавку негайно, то вона з’явиться ще в ранковому номері. І в чорній пустелі він знайшов наспіх збитий будиночок телеграфу.

“Виблиску зірок, — писав він, лютуючи на олівець, — віддано рапорт закінчення Магістралі крпк був присутнім історичному поцілунку начальника Магістралі членом уряду Паламидов”.

Першу частину телеграми редакція надрукувала, а поцілунок викинула. Редактор сказав, що членові уряду цілуватися не личить.

Розділ XXIX ГРЕМЯЧИЙ КЛЮЧ

Сонце підвелося над пустелею о 5-й годині 02 хвилини 46 секунд. Остап прокинувся на хвилину пізніше. Фоторепортер Меншов уже обвішував себе сумками і ремінцями. Картуз він одягнув задом наперед, щоб козирок не заважав йому дивитися у візир. Фотограф готувався до знаменного дня. Остап теж мав свої надії на цей знаменний день і навіть не вмившись, вистрибнув з вагона. Жовту папку він прихопив з собою. З поїздів, які прибули сюди з гостями з Москви, Сибіру і Середньої Азії, утворилися вулиці і перевулки. З усіх боків ешелони підступали до трибуни, шипіли паровози, біла пара затримувалася на довгому полотняному плакаті: “Магістраль — первісток п’ятирічки”.

Ще всі спали і свіжий вітер лопотів прапорами на порожній трибуні, коли Остап побачив, що на чистому обрії пересіченої місцевості раптом з’явилися кубла пилу. З усіх сторін з-за барханів висовувалися гостроверхі шапки. Тисячі вершників, сидячи в дерев’яних сідлах, гнали волохатих конячок, поспішаючи до дерев’яної стріли, що височіла в самому центрі, де два роки тому і домовились здійснити майбутню змичку.

Кочівники їхали цілими аулами. Батьки родин їхали верхи. Верхи, як і чоловіки, їхали дружини, діти сиділи по троє на одній коняці, навіть злі тещі гнали вперед своїх вірних конячок, б’ючи їх каблуками в живіт. Кінні загони гасали в пилу, гарцювали з червоними прапорами по полю, ставали на стремена і, повернувшись боком, з цікавістю оглядали диво. Чудес було багато — поїзди, колія, молодики-кінооператори, їдальня з ґратчастими вікнами, що несподівано виросла на голому місці, і радіорепродуктори, з яких лунав свіжий голос: “Раз, два, три, чотири, п’ять, шість”, — перевірялась готовність радіоустановки. Два укладальних “містечка”, два будівельних підприємства на колесах, з складами, їдальнями, канцеляріями, лазнями і житлом для робітників стояли один проти одного перед трибуною, розділені лише двадцятьма метрами шпал, ще не прошитих рейками. В цьому місці ляже остання рейка і буде забитий останній костиль. В голові Південного містечка висів плакат: “Дайош Північ!”, в голові Північного: “Дайош Південь”.

Робітники обох містечок змішалися в одну кучу. Вони зустрілися вперше, хоч знали і пам’ятали один про одного з самого початку будівництва, коли їх ще розділяли півтори тисячі кілометрів пустелі, скель, рік і озер. Змагання в роботі прискорило побачення на рік. Останній місяць рейки вкладалися бігом. І Північ, і Південь намагалися випередити один одного і першими прийти до Гремячого Ключа. Перемогла Північ. Тепер начальники обох містечок, один у графітній толстовці, а другий у білій косоворотці, мирно розмовляли біля стріли, причому на обличчі начальника Півночі мимохіть час від часу з’являлася зміїна посмішка. Він спішив її зігнати з вуст і вихваляв Південь, та посмішка знову підіймала його вицвілі на сонці вуса.

Остап підбіг до вагонів Північного містечка, але там нікого не було. Всі його мешканці пішли до трибуни, перед якою вже сиділи музиканти. Обпікаючи об гарячі металеві мундштуки губи, вони грали увертюру.

Радянські журналісти зайняли ліве крило трибуни. Лавуазьян, перехилившись униз, благав Меншова зазняти його при виконанні службових обов’язків. Та Меншову було не до Лавуазьяна. Він знімав ударників Магістралі групами і поодинці, заставляючи костильників розмахувати молотами, а грабарів — спиратися на лопати. На правому крилі сиділи іноземці. Біля входу на трибуни черівоноармійці перевіряли запрошення. Остап запрошення не мав. Комендант поїзда видавав їх за списком, в якому представник “Чорноморської газети” О. Бендер не значився. Даремно Гаргантюа кликав великого комбінатора на трибуну, викрикуючи: “Адже вірно? Адже правильно?” — Остап мотав головою, оглядаючи трибуну, на якій містилися герої і гості.

В першому ряду спокійно сидів табельник Північного укладального містечка Олександр Корейко. Щоб захистити голову від сонця, він прикрився треуголкою, зробивши її з газети. Він трохи висунув вухо, щоб краще чути першого промовця, що вже пробирався до мікрофона.

— Олександре Івановичу! — крикнув Остап, склавши руки трубою.

Корейко глянув вниз і підвівся. Музиканти заграли “Інтернаціонал”, але багатий табельник слухав гімн неуважно. Безглузда постать великого комбінатора, який бігав по площадці, розчищеній для укладення останніх рейок, одразу ж позбавила його душевного спокою. Він подивився через голови людей, міркуючи, куди б утекти. Але навколо була пустеля.

П’ятнадцять тисяч вершників безперервно гасали взад-вперед, десятки разів перебрели холодну річку і лише перед початком мітингу скупчилися кінним строєм позаду трибуни. А дехто, з гордощів чи, може, зі скромності, так і промаячив цілий день на схилах барханів, не наважуючись під’їхати ближче до мітингу, що гув і нуртував.

Будівники Магістралі святкували свою перемогу бучно, весело, з викриками, музикою, підкидаючи високо в повітря своїх улюбленців і героїв. На полотно з передзвоном упали рейки. За хвилину їх уклали, і робітники-укладальники, що забили мільйони костилів, поступилися правом останніх ударів своїм керівникам.

— Згідно з законом гостинності, — сказав буфетник, що сидів з кухарями на даху вагона-ресторану.

Інженер-червонопрапорник зсунув на потилицю великий фетровий капелюх, вхопив молот з довгим держаком і, зробивши плаксиве обличчя, ударив по землі, викликавши незлостивий сміх костильників. Серед них були силачі, які забивали костиль з одного удару. Проте м’які удари в землю пішли вже впереміжку з переддзвоном і свідчили про те, що молот часом б’є і по костилю. Молотами розмахували секретар крайкому, члени уряду, начальник Півночі і Півдня та гості. Останній костиль загатив у шпалу за якихось півгодини начальник будівництва.

Почалися промови. їх проголошували двічі: казахською і російською мовами.

— Товариші,—поспішаючи, сказав ударник-костильник, намагаючись не дивитися на орден Червоного Прапора, щойно приколотий до його сорочки, — що зроблено, те зроблено, і говорити тут багато нічого. А від усього нашого укладального колективу прохання урядові — негайно послати нас на нове будівництво. Ми добре разом спрацювалися і за останні місяці укладали по п’ять кілометрів рейок на день. Беремо зобов’язання цю норму утримати і збільшити. І хай живе наша світова революція! Я ще хотів, товариші, сказати, що багато шпал нам присилали бракованих, доводилося викидати. Цю справу треба поставити на висоту.

Кореспонденти вже не могли скаржитися на брак подій. Записувались промови. Інженерів хапали за талії і вимагали від них відомостей з точними цифровими даними. Стало жарко, курно і діловито. Мітинг у пустелі задимівся, як величезне вогнище. Лавуазьян, нашкрябавши десять рядків, біг на телеграф, посилав блискавку і знову починав записувати. Ухудшанський не записував нічого і телеграм не посилав. В його кишені лежав “Урочистий комплект”, який давав можливість за п’ять хвилин скласти чудову кореспонденцію з азіатським орнаментом. Майбутнє Ухудшанського було забезпечене. І через те він з більшою аніж коли сатиричною нотою в голосі, говорив своїм братам по перу:

— Стараєтесь? Ну, ну!

Несподівано в ложі радянських журналістів з’явилися Лев Рубашкін і Ян Скамейкін, які відстали у Москві. Їх підібрав літак, що прилетів на змичку вранці. Він приземлився за десять кілометрів від Гремячого Ключа, за далеким барханом, на природному аеродромі, і брати-кореспонденти тільки зараз добрели сюди пішки. Ледь привітавшись, Лев Рубашкін і Ян Скамейкін вихопили з кишень блокноти і почали надолужувати втрачений час.

Фотоапарати іноземців цокали безперервно. Горлянки попересихали від промов і спеки. Учасники мітингу все частіше позирали вниз, на прохолодну річку, на їдальню, де смугасті тіні піддашшя лягали на довжелезні банкетні столи, заставлені зеленими нарзанними пляшками. Поруч розташувалися кіоски, куди час від часу забігали учасники мітингу випити води. Корейка мучила спрага, та він тримався, сидячи під своєю дитячою треуголкою. Великий комбінатор здаля дратував його, підіймаючи над головою пляшку лимонаду і жовту папку з шнурками для черевиків.

На стіл, поряд з графином і мікрофоном, поставили дівчинку-піонерку.

— Ну, дівчинко, — весело сказав начальник будівництва, — скажи, що ти думаєш про Східну Магістраль?

Нікого б не здивувало, якби дівчинка раптом затупотіла ніжкою і почала: “Товариші! Дозвольте мені зробити підсумок тим досягненням, які…”— і так далі, бо у нас трапляються такі зразкові діти, які з сумною старанністю виголошують двогодинні промови.

Та піонерка з Гремячого Ключа своїми маленькими ручками зразу вхопила бика за роги і тоненьким смішним голосочком закричала:

— Хай живе п’ятирічка!

Паламидов підійшов до іноземного професора-економіста з наміром одержати від нього інтерв’ю.

— Я захоплений, — сказав професор, — все будівництво, яке. я бачив в СРСР, грандіозне. Я не маю сумнівів, що п’ятирічка буде виконана. Я про це писатиму.

І про це він справді через півроку написав книгу, в якій на двохстах сторінках доводив, що п’ятирічка буде виконана в зазначені строки і що СРСР стане однією з могутніх індустріальних країн. А на двісті першій сторінці професор заявив, що саме з цих причин Країну Рад треба якомога швидше знищити, інакше вона принесе закономірну загибель капіталістичному суспільству. Професор виявився значно діловитішою людиною, аніж базіка Гейнріх.

З-за пагорба злетів білий літак. Казахи кинулися врозтіч хто куди. Велика тінь літака накрила трибуну і, вигинаючись, побігла далі в пустелю. Казахи з вигуками, цьвохкаючи батогами, погналися за тінню. Кінооператори затривожилися і завертіли свої машинки. Стало ще безладніше, і знялася ще більша курява. Мітинг закінчився.

— Ось що, товариші, — говорив Паламидов, поспішаючи разом з своїми друзями по перу до їдальні,—якби ми домовились: пошлих речей не писати.

— Пошлість огидна! — підтримав Лавуазьян. — Вона жахлива!

І дорогою до їдальні кореспонденти одноголосно домовилися не писати про Узун-Кулак, що означає Довге Вухо, або степовий телеграф. Про це писали вже всі, хто побував на Сході, і про це вже нудно було читати. Не писати нарисів під назвою “Легенда озера Іссик-Куль”. Досить ось такого пошлого смакування!

На спорожнілій трибуні серед недокурків, розірваних записокі піску, нанесеного з пустелі, сидів лише Корейко. Він ніяк не наважувався зійти вниз.

— Зійдіть, Олександре Івановичу! — кричав Остап. — Пожалійте себе! Ковток холодного нарзану! Га? Не хочете? Ну, тоді пожалійте мене! Я хочу їсти! Адже я все одно не піду. А може, ви хочете, щоб я проспівав вам серенаду Шуберта “Легеньким кроком прийди, друже мій”. Я можу!

Та Корейко не став чекати. Йому й без серенади було ясно, що гроші доведеться віддати. Пригнувшись, спиняючись на кожній приступці, він почав сходити вниз.

— На вас трикутний капелюх? — грався з своєю жертвою Остап. — А де ж сірий похідний піджак? Ви не можете собі уявити, як я нудьгував без вас. Ну, здрастуйте, здрастуйте! Може, поцілуємося? Чи підемо одразу до засіка, у печеру Лейхтвейса, де ви зберігаєте свої тугрики?

— Спочатку пообідаємо, — сказав Корейко; його язик пересох від спраги і царапався, як рашпіль.

— Можна й пообідати. Тільки цього разу без дурощів. А втім, у вас ніяких шансів. За барханами залягли мої хлопці, — збрехав про всяк випадок Остап.

І, згадавши хлопців, він зітхнув.

Обід для будівельників і гостей був влаштований з євразійським смаком. Казахи розташувалися на килимах, підібгавши ноги під себе, як це роблять на Сході всі, а на Заході лише кравці. Казахи їли плов з білих мисочок, запиваючи його лимонадом. Європейці сіли за столи.

Багато трудів, хвилювань і турбот довелося зазнати будівельникам Магістралі за два роки роботи. Та не менше турбот викликала у них організація парадного обіду в центрі пустелі. Довго обмірковувалось меню, азіатське і європейське. Велику і тривалу дискусію викликало питання спиртних напоїв. У ці дні управління будівництвом нагадувало Сполучені Штати перед виборами президента. Прихильники сухої і мокрої проблеми розпочали двобій. Нарешті осередок висловився проти спиртного. Тоді випливла інша обставина — а як же іноземці, дипломати, москвичі? Як нагодувати їх хоча б найделікатніше? Все ж таки вони там, у себе, в Лондонах і Нью-Йорках, звикли до різних кулінарних ексцесів. Ну і виписали з Ташкента старого фахівця Івана Йосиповича. Колись він був метрдотелем у Москві у відомого Мартяновича і тепер доживав свої дні завідуючим нархарчівською їдальнею біля Курячого базару.

— Ви ж дивіться, Іване Йосиповичу, — казали йому в управлінні, — не підкачайте. Іноземці будуть. Треба зробити щось таке фасонисте, виняткове.

— Повірте мені,—бурмотів старий з сльозами на очах, — я таких людей годував! Принца Вюртембергського годував! Мені і грошей не треба платити. Якже мені наприкінці життя людей не погодувати? Погодую — тоді й помру!

Іван Йосипович хвилювався страшенно. Дізнавшись про остаточну заборону спиртних, він трохи не захворів, та полишати Європу без обіду не насмілився. Складений ним кошторис дуже підрізали і старий, промугикавши собі під ніс: “Нагодую і помру”, додав шістдесят карбованців з власних заощаджень. В день обіду він прийшов у нафталіновому фраці. Поки відбувався мітинг, він нервував, поглядав на сонце й покрикував на кочівників, що заради інтересу намагалися в’їхати до їдальні верхи. Старий махав на них серветкою і бубонів:

— Відійди, Мамай, не бачиш, що робиться! Ох господи! Соус пікан перестоїть. І консоме з пашотом ще не готове!

На столі вже стояли закуски. Все було сервіровано дуже гарно і з великою майстерністю. Сторчма стояли тверді серветки, на скляних тарілочках лежало масло з льодом, скручене в бутони; оселедці тримали в роті серсо з цибулі І маслин; були квіти і навіть звичайнісінький сірий хліб виглядав дуже презентабельно.

Нарешті гості повсідалися за стіл. Всі припали пилюкою, всі були червоні від спеки, і всі були дуже голодні. Ніхто з них не був схожий на принца Вюртембергського. Іван Йосипович раптом відчув біду.

— Прошу гостей пробачити, — сказав він запобігливо, — ще п’ять хвилиночок і почнемо обідати. Я маю до вас особисте прохання: не чіпайте на столі нічого до початку обіду, щоб усе було як належить.

На хвилину він вийшов у кухню, пританцьовуючи по-світському, а коли повернувся, несучи на таці якусь парадну рибу, то побачив жахливу картину. Стіл був пограбований. Це так було не схоже на розроблений Іваном Йосиповичем церемоніал споживання їжі, що він аж остовпів. Англієць з тенісною талією безтурботно уминав хліб з маслом, а Гейнріх, перехилившись через стіл, витягав пальцями маслину з оселедцевого рота. На столі все перемішалося. Гості, задовольняючи перший голод, весело ділилися враженнями.

— Та що ж це таке? — запитав старий ослаблим голосом.

— А де ж суп, папаша? — закричав Гейнріх з набитим ротом. Іван Йосипович не відповів нічого. Він лише зробив помах серветкою і пішов геть. Усі подальші турботи про стіл він передав своїм підлеглим.

Коли комбінатори продерлися до столу, товстун з обвислим, як банан, носом виголошував першу застольну промову. Остап дуже здивувався, пізнавши в цьому товстунові інженера Талмудовського.

— Так! Ми герої! — вигукнув Талмудовський, простягаючи у простір склянку з нарзаном. — Привіт вам, будівники Магістралі! Але ж які в нас умови праці, громадяни! Скажу, наприклад, про зарплатню. Не заперечую, на Магістралі оклади кращі, аніж в інших місцях, але ж культурні незручності! Театру немає! Пустеля! Каналізації ніякої!.. Ні, я так працювати не можу!

— Хто це такий? — перепитували один одного будівники. — Ви не знаєте?

А тим часом Талмудовський вже витяг з-під столу чемодани.

— Плював я на угоду! — кричав він, прямуючи до виходу. — Що? Повернути підйомні? Тільки через суд! Тільки через суд!

І навіть штовхаючи чемоданами тих, що обідали, він замість “пардон” люто вигукував: “Тільки через суд!”

Пізно вночі він вже мчав моторною дрезиною, приєднавшись до дорожних майстрів, що їхали у справах до південної частини Магістралі. Талмудовський сидів верхи на чемоданах і роз’яснював майстрам причини, через які чесний спеціаліст не може працювати в цій дірі. З ним їхав додому і метрдотель Іван Йосипович. З горя він не встиг навіть зняти фрака. Він був дуже п’яний.

— Варвари! — кричав він, висовуючись на зустрічний вітер і погрожуючи кулаком у бік Гремячого Ключа. — Всю сервіровку ік свиням собачим!.. Антона Павловича годував! Принца Вюртембергського!.. Приїду додому і помру! Згадають тоді Івана Йосиповича. Сервіруй, скажуть, банкетний стіл на вісімдесят чотири персони, ік свиням собачим. І не буде кому! Немає Івана Йосиповича Трикартова! Помер! Відійшов у кращий світ, іде же нєсть ні болєзні, ні печалі, ні воздиханія, но жизнь бесконечная!.. Ві-і-ічная па-а-м’ять…

І поки старий правив сам над собою панахиду, хвости його фрака лопотіли на вітрі, як вимпели!

Остап не дав Корейкові доїсти компот, витяг його з-за столу і повів розрахуватись. Приставною драбиною комбінатори влізли в товарний вагон, де містилася канцелярія Північної укладки і стояло полотняне ліжко табельника. Тут вони замкнулися.

Після обіду, коли літерні пасажири відпочивали, набираючись сил і снаги для участі у вечірній гулянці, фейлетоніст Гаргантюа спіймав братів-кореспондентів за недозволеним заняттям. Лев Рубашкін і Ян Скамейкін несли на телеграф два папірці. На одному з них було стисле повідомлення:

“Термінова Москва степовий телеграф тире узун-кулак лапки довге вухо кома розніс аулам звістку змичку яка відбулася Магістралі Рубашкін”.

Другий папірець був списаний згори донизу. Ось що було в ньому:

ЛЕГЕНДА ОЗЕРА ІССИК-КУЛЬ

Старий каракалпак Ухум Бухеєв розповів мені цю легенду, овіяну диханням віків. Двісті тисяч чотириста вісмідесят п’ять місяців тому молода, швидконога, як джайран (гірський баран), дружина хана красуня Сумбурун палко покохала молодого нукера Ай-Булака. Велике горе спіткало старого хана, коли він дізнався про зраду дружини/яку він палко любив. Дванадцять місяців старий молився, а потім зі сльозами на очах посадив красуню в бочку і, прив’язавши до неї злиток чистого золота вагою в сім джасасин (18 кіло), кинув дорогоцінну бочку в гірське озеро. З того часу озеро й дістало назву — Іссик-Куль, що означає: “Серце красуні здатне на зраду”…

Ян Скамейкін-Сарматський (Поршень)

— Хіба не так? — запитував Гаргантюа, показуючи відібрані у братів папірці.—Адже правильно?

— Ясна річ, обурливо! — відповідав Паламидов. — Як ви насмілилися написати легенду після всього, що було сказано? По-вашому, Іссик-Куль перекладається як “Серце красуні здатне на зраду?” Ой, чи так? Чи не набрехав вам липовий каракалпак Ухум Бухеєв? Чи не звучить ця назва ось в такий спосіб: “Не кидайте молодих красунь в озеро, а кидайте в озеро легковажних кореспондентів, які підпадають під вплив згубної екзотики?”

Письменник у дитячій курточці почервонів. В його записній книжці вже значилися і Узун-Кулак, і дві запашні легенди, приправлені східним орнаментом.

— А на мій погляд, — сказав він, — в цьому немає нічого страшного. Якщо Узун-Кулак існує, мусить же хтось про нього писати?

— Але ж писали вже тисячу разів! — сказав Лавуазьян.

— Узун-Кулак існує, — зітхнув письменник, — і на це доводиться зважати.

Розділ XXX ОЛЕКСАНДР ІБН-ІВАНОВИЧ

У нагрітому і темному товарному вагоні повітря було густе, застояне, як у старому черевикові. Пахло шкірою і ногами. Корейко запалив кондукторський ліхтар і поліз під ліжко. Остап у задумі дивився на нього, сидячи на порожньому ящику з-під макаронів. Обидва комбінатори стомилися від боротьби і ставилися до події, якої Корейко так страшенно боявся, а Бендер чекав усе своє життя, з якимсь казенним заспокоєнням. Могло навіть здатися, що справа діється в кооперативному магазині:

покупець вимагає продати йому щось на голову, а продавець ліньки викидає на прилавок лахмату кепку кольору дикого каменя. Йому однаково — візьме покупець кепку чи не візьме. Та й сам покупець не дуже-то хвилюється, запитуючи лише для заспокоєння совісті: “А може, є інші?” — на що завжди почує відповідь:

“Беріть, беріть, бо й цього не буде”. І обидва дивляться один на. одного зовсім байдуже. Корейко довго марудився під ліжком, очевидно, відстебуючи кришку чемодана, копирсався в ньому, беручи щось навмання.

— Гей, там, на шхуні! — стомлено крикнув Остап. — Яке щастя, що ви не палите! Просити цигарку у такого скнари, як ви, було б просто мукою, ви б ніколи не простягли портсигара, побоюючись, що у вас замість однієї цигарки заберуть три. Ви довго копирсалися б у кишені, намагаючись розкрити коробку і витягли б звідти мізерну, ламану цигарку. Ви недобра людина. Ну, чого б вам не витягти весь чемодан!

— Ще чого! — буркнув Корейко, важко дихаючи під ліжком.

Порівняння з скнарою-курильником було йому неприємне. Саме в цю мить він витягав з чемодана грубенькі пачки. Нікелевий язичок замка царапав йому оголені до ліктів руки. Для зручності він ліг на спину і продовжував працювати, як шахтар в забої. З тюфяка в очі мільйонерові сипалася полова і інший солом’яний мотлох, якийсь порошок і хлібні устюки.

“Ох, як погано, — думав Олександр Іванович, — погано і страшно! А раптом він мене тут задушить і забере всі гроші? Дуже просто. Розріже на частини і відправить малою швидкістю в різні міста. А голову заквасить у бочці з капустою”.

Корейка всього пройняло погрібною сирістю. Він злякано визирнув з-під ліжка. Бендер дрімав на своєму ящику, схиливши голову до залізничного ліхтаря.

“А може, його… малою швидкістю? — подумав Олександр Іванович, продовжуючи витягати пачки. — В різні міста? — Він аж жахнувся. — Суворо конфіденціонально? Га?

Він знову визирнув. Великий комбінатор потягнувся і відчайдушно позіхнув, як дог. Потім він узяв кондукторський ліхтар і почав ним розмахувати, викрикуючи:

— Станція Хацепетовка! Виходьте, громадянине! Приїхали! До речі, зовсім забув вам сказати: може, ви маєте намір мене зарізати? То знайте — я проти. І потім мене вже один раз убивали. Був такий навіжений старик з порядної сім’ї, колишній предводитель дворянства, він же реєстратор загсу, Кіса Вороб’янинов. Ми з ним на паях шукали щастя на суму в сто п’ятдесят тисяч карбованців. І от перед самим розмежуванням здобутих грошей, дурноголовий предводитель полоснув мене бритвою по шиї. Ох, як це було пошло, Корейко! Пошло і боляче! Хірурги ледь-ледь врятували моє молоде життя, за що я їм глибоко вдячний.

Нарешті Корейко виліз з-під ліжка, підсунувши до Остапових ніг пачки з грішми. Кожна пачка була акуратно заклеєна в білий папір і перев’язана мотузком.

— Дев’яносто дев’ять пачок, — сказав Корейко тоскно, — по десять тисяч в кожній. Купюрами по двадцять п’ять червінців. Можете не перевіряти: у мене — як у банку.

— А де ж сота пачка? — запитав захоплено Остап.

— Десять тисяч я вирахував. Ви пограбували їх у мене на березі моря.

— Ну, це вже свинство. Гроші витрачені на вас же. Не будьте формалістом.

Корейко, зітхаючи, додав ще одну пачку, замість чого одержав свій життєпис у жовтій папці з шнурками від черевиків. Життєпис він одразу ж спалив у залізній грубці, труба якої виходила крізь вагонний дах. Остап в цей час взяв на пробу одну з пачок, зірвав обгортку і, переконавшись, що Корейко не обманює, засунув її до кишені.

— А де ж валюта? — прискіпливо запитав великий комбінатор. — Де мексіканські долари, турецькі ліри, де фунти, рупії, пезети, центавоси, румунські леї, де лімітрофні лати і злоті? Дайте хоч частину валютою!

— Беріть, беріть, що є, — відповів Корейко, сидячи перед грубкою і дивлячись на документи, що судомилися в огні, — беріть, бо й цього скоро не буде. Валюти не тримаю.

— От я й мільйонер! — вигукнув Остап з веселим подивом. — Здійснилися мрії ідіота!

І Остап враз відчув якусь розчарованість. Його вразила буденність усього, що сталося; його здивувало те, що світ не змінився в цю ж хвилину, і що нічого, ну зовсім нічого не сталось навколо нього. І хоч він знав, що ніякі таємничі печери, бочки з золотом і лампочки Аладіна в наш суворий час не типові, все ж йому чогось було жаль. Йому стало навіть трохи скучно, як Роальду Амундсену, коли він, пролітаючи дирижаблем “Норге” над Північним полюсом, до якого добирався все життя, без захоплення сказав своїм супутникам: “Ну, от ми і прилетіли”. Внизу була бита крига, тріщини, холод, порожнеча. Таємницю розкрито, мети досягнено, робити далі нічого, і треба міняти професію. Але печаль хвилинна; бо попереду слава, пошана, — звучать хори, стоять шпалерами гімназистки в білих пелеринах, плачуть старенькі матері полярних дослідників, з’їдених товаришами по експедиції, виконуються національні гімни, спалахують ракети, і старий король притискає дослідника до своїх колючих орденів і зірок.

Хвилинне розчарування швидко минуло. Остап повкидав пачки в мішечок, люб’язно запропонуваний Олександром Івановичем, взяв його під руку і відкотив важкі двері товарного вагона.

Свято закінчувалося. Ракети золотими вудками закидалися в небо, виловлюючи звідтіль червоні і зелені рибки, холодний вогонь бризкав у вічі, крутилися піротехнічні сонця. За халупою, де містився телеграф, на дерев’яній сцені йшла вистава для кочівників. Деякі з них сиділи на лавах, інші дивилися виставу просто з своїх сідел. Часто іржали коні, літерний поїзд був освітлений з хвоста до голови.

— Ага! — вигукнув Остап. — Банкет у вагоні-ресторані! Я й забув! Яка радість! Ходімо, Корейко, я вас пригощаю, я всіх пригощаю! Згідно закону гостинності! Коньяк з лимончиком, кльоцки з дичини, фрікандо з шампіньйонами, старе угорське, нове угорське вино, шампанське!

— Фрікандо, фрікандо! — сказав люто Корейко. — А потім посадять. Я не хочу себе афішувати!

— Я обіцяю вам райську вечерю на білій скатертині, — наполягав Остап. — Ходімо, ходімо! І взагалі скиньте схиму, годі бути відлюдником! Поспішайте випити вашу порцію спиртних напоїв, з’їсти свої двадцять тисяч котлет. А ні — то налетять сторонні суб’єкти і зжеруть вашу пайку. Я влаштую вас у літерному поїзді, я там своя людина, — і вже завтра ми будемо порівняно в культурному центрі. А там з вашими мільйонами… Олександре Івановичу!..

Великому комбінаторові зараз хотілося робити всім щось добре, хотілося, щоб усім було весело. Почорніле Корейкове обличчя гнітило його, і він почав умовляти Олександра Івановича. Він погоджувався з тим, що афішуватись не слід, але ж не варто і морити себе голодом. Остап і сам не розумів, навіщо потрібен йому цей веселий табельник, та, щось почавши, він уже не міг спинитися. Під кінець він навіть почав погрожувати.

— Ось будете сидіти на своєму чемодані, а якогось погожого дня заявиться до вас костомаха — і косою по шиї. Ну? Уявляєте собі атракціон? Поспішайте, Олександре Івановичу, котлети ще на столі. Не будьте твердолобим.

Після втрати мільйона Корейко став ще м’якішим і податливішим.

— Може, й справді провітритись? — сказав він ще не зовсім певним голосом. — Прокотитись до центру? Звичайно, без всяких шиків, без цього гусарства.

— Яке вже тут гусарство! Просто два лікарі, громадські діячі, їдуть до Москви, щоб відвідати Художній театр і на власні очі побачити мумію в Музеї витончених мистецтв. Беріть чемодан.

Мільйонери пішли до поїзда. Остап зневажливо помахував своїм мішком, мов кадилом. Олександр Іванович посміхався ідіотською посмішкою. Літерні пасажири прогулювалися, намагаючись триматися ближче до вагонів, тому що вже чіпляли паровоз. В темряві блимали білі штани кореспондентів.

В купе на горішній полиці Остапа лежала якась незнайома йому людина і читала газету.

— Ну, злазьте, — по-дружньому сказав Остап, — прийшов хазяїн.

— Це місце моє, товаришу, — зауважив незнайомий. — Я Лев Рубашкін.

— Знаєте, Лев Рубашкін, не розбуджуйте в мені звіра, ідіть звідсіль.

Великого комбінатора штовхав на сварку безтямний погляд Олександра Івановича.

— На тобі! Новина! — сказав задирливо кореспондент. — Хто ви такий?

— Не ваше собаче діло! Кажуть вам — злазьте! І злазьте!

— Кожний п’яний, — завищав Рубашкін, — буде тут хуліганити.

Остап мовчки схопив кореспондента за голу ногу. На крики Рубашкіна збігся весь вагон. Корейко про всяк випадок відійшов на площадку.

— Б’єтесь? — запитав Ухудшанський. — Ну, ну! Остапа, який уже встиг уперіщити Рубашкіна мішком по голові, тримали за руки Гаргантюа і письменник-товстун у дитячій

курточці.

— Хай він покаже квиток! — надривався великий комбінатор. — Хай покаже плацкарту!

Рубашкін, зовсім голий, переплигував з полиці на полицю і вимагав коменданта. Відірвавшись від дійсності, Остап теж наполягав викликати начальство. Скандал закінчився великою неприємністю; Рубашкін пред’явив і квиток, і плацкарту, після чого трагічним голосом почав вимагати, щоб показав овій квиток Бендер.

— А я не покажу! Принципово! — заявив великий комбінатор, поспішно залишаючи місце скандалу. — У мене такі принципи!

— Заєць! — завищав Лев Рубашкін, вискочивши в коридор голий. — Звертаю вашу увагу, товаришу комендант, тут їхав заєць!

— Де заєць? — вигукнув комендант, і в його очах засвітився гончий блиск.

Олександр Іванович, боязко причаївшись за причілком трибуни, вглядався в темряву, але нічого не міг побачити. Біля поїзда хиталися якісь постаті, підстрибували цигаркові вогники і чути було: “Прошу пред’явити!”—”А я вам кажу, що я принципово…” — “Хуліганство!” — “Хіба не так? Адже правильно?” — “Мусить же хтось їхати без квитка?” Стукнули буферні тарілки, над самою землею прошипіло гальмове повітря, і світлі вікна вагонів рушили з місця. Остап ще гороїжився, та повз нього вже їхали смугасті канапи, багажні сітки, провідники з ліхтарями, букети і пропелери у стелі вагона-ресторану. Залишався банкет з шампанським, з старим і новим угорським вином. З рук вирвалися кльоцки з дичини і помчали у ніч. Фрікандо, ніжне фрікандо, про яке так захоплено розповідав Остап, залишило Гремячий Ключ.

Олександр Іванович підійшов.

— Я цього так не залишу, — бурмотав Остап. — Кинути серед пустелі кореспондента радянської преси! Я підійму всю громадськість! Корейко! Ми виїжджаємо першим же кур’єрським поїздом! Закупимо всі місця в міжнародному вагоні!

— Що ви, — сказав Корейко, — який там кур’єрський! Звідсіль ніякі поїзди не ходять. За планом експлуатація почнеться лише через два місяці.

Остап підвів голову. Він побачив чорне абіссінське небо, дикі зорі і все зрозумів. Та обережне нагадування Корейка про банкет надало йому нових сил.

— За горбом стоїть літак, — сказав Бендер, — той, що прибув на урочисте свято. Він полетить уранці. Ми встигнемо.

Для того щоб встигнути, мільйонери пішли широкими дромадерськими кроками. їхні ноги грузли у піску. Горіли вогнища кочівників; нести чемодан і мішок було не так щоб важко, але дуже огидно. Поки вони видиралися на пагорб з боку Гремячого Ключа, з протилежного боку на пагорб у шумі пропелерів насував ранок. Вниз з пагорба Бендер і Корейко вже бігли, побою-ючись, щоб літак не полетів без них.

Під високими, як дах, рифленими крилами літака ходили малесенькі механіки в шкіряних пальтах. Три пропелери поволі крутилися, вентилюючи пустелю. На квадратних вікнах пасажирської кабіни хиталися завіски з плюшевими кульками. Пілот, притулившись спиною до алюмінієвих сходів, їв пиріжок, запиваючи його нарзаном з пляшки.

— Ми пасажири! — викрикнув Остап, важко дихаючи. — Два квитки першого класу!

Йому ніхто не відповів. Пілот кинув пляшку і почав одягати рукавиці з розтрубами.

— Є місця? — повторив Остап, хапаючи пілота за руку.

— Пасажирів не беремо, — сказав пілот, взявшись за поручні сходів. — Це спеціальний рейс.

— Я купую літак! — вигукнув великий комбінатор. — Загорніть у папір!

— З дороги! — крикнув механік, підіймаючись вслід за пілотом. Пропелери зникли в коловороті швидкого руху. Здригаючись і похитуючись, літак почав робити розворот, стаючи проти вітру. Повітряний вихор відштовхнув мільйонерів назад до горба. З Остапа злетів капітанський картуз і покотився в бік Індії з такою швидкістю, що його прибуття в Калькутту можна було чекати не пізніше, як за три години. Так би він і вкотився на головну вулицю Калькутти, викликаючи своєю загадковою появою увагу кіл, близьких до Інтелліндженс-Сервіс, коли б літак не полетів і буря не припинилася. Літак ще блиснув у повітрі ребрами і зник у сонячному світлі. Остап збігав по картуз, який повис на кущі саксаулу, і промовив:

— Транспорт відбився від рук. З залізницею ми посварилися. Повітряні шляхи сполучення для нас закриті. Пішки? Чотириста кілометрів. Це не викликає натхнення. Лишається одне — прийняти іслам і рухатись на верблюдах.

Щодо ісламу, то Корейко промовчав, але думка про верблюди йому сподобалася. Манливий вигляд вагона-ресторану збудив у ньому бажання здійснити розважальну подорож лікаря — громадського діяча, звичайно, без гусарства, але й не позбавлену деякої пихи.

Аули, які прибули на змичку, ще не роз’їхалися, і верблюдів пощастило купити недалеко від Гремячого Ключа. Кораблі пустелі обійшлися по сто вісімдесят карбованців.

— Як дешево! — прошепотів Остап. — Давайте купимо п’ятдесят верблюдів. Або сто!

— Це гусарство, — похмуро сказав Олександр Іванович. — Що з ними робити? Вистачить і двох.

Казахи з вигуками посадили мандрівників поміж горбами, допомогли прив’язати чемодан, мішок і харчі на дорогу — бурдюк з кумисом і двох баранів. Верблюди підвелися спочатку на задні ноги, від чого мільйонери низько вклонилися, а потім на передні ноги і пішли уздовж полотна Східної Магістралі. Барани, прив’язані мотузками, трусилися позаду, час від часу лишаючи китяшки і наповнюючи повітря несамовитим меканням.

— Гей, шейх Корейко! — вигукнув Остап. — Олександр Ібн-Іванович! Життя чудове?

Шейх нічого не відповів. йому дістався ледачий верблюд, і він люто бив його по плішивому заду саксауловою палицею.

Розділ XXXI БАГДАД

Сім днів верблюди з новоявленими шейхами тяглися пустелею.

На початку подорожі в Остапа був дуже веселий настрій. Все його тішило: і Олександр Ібн-Іванович, що смішно борсався поміж верблюжими горбами, і ледачий корабель пустелі, який намагався ухилитися від своїх обов’язків, і мішок з мільйоном — ним великий комбінатор підганяв непокірних баранів. Себе Остап називав полковником Лоуренсом.

— Я — емір-динаміт! — викрикував він, погойдуючись на верблюжому хребті. — Якщо через два дні ми не дістанемо пристойних харчів, я здійму заколот якогось племені. Слово честі! Призначу себе уповноваженим пророка і оголошу священну війну, джіхад. Наприклад, Данії. Навіщо датчани замучили свого принца Гамлета? В сучасному політичному становищі навіть Лігу націй задовольнив би такий привід для війни. Їй-богу, куплю в англійців на мільйон гвинтівок — вони люблять продавати вогнепальну зброю племенам, — і марш-марш на Данію. Німеччина пропустить— в рахунок репарацій. Уявляєте собі вторгнення племен у Копенгаген? Попереду всіх — я на білому верблюді. Ех, немає Паніковського! Йому б датську гуску!..

Та через кілька днів, коли від баранів лишилися лише мотузки, а кумис весь випили, навіть емір-динаміт засмутився і лише меланхолійно бурмотів:

— “В песчаных степях аравийской земли три гордые пальмы зачем-то росли”.

Обидва шейхи дуже схудли, обідралися, обросли бородами і стали схожими на дервішів з небагатої парафії.

— Ще трохи терпіння, Ібн-Корейко, — і ми приїдемо до містечка, яке не поступиться перед Багдадом. Плоскі дахи, тубільні оркестри, східні ресторанчики, солодкі вина, легендарні дівчата і сорок тисяч шашликів, карських, турецьких, татарських, месопотамських і одеських. І нарешті — залізниця.

На восьмий день мандрівники під’їхали до старовинного кладовища, До самого обрію закам’янілими хвилями простяглися ряди напівциркульних гробниць. Небіжчиків тут не закопували. їх клали на землю, обмуровуючи камінними ковпаками. Над попільним містом мертвих виблискувало страшне сонце. Древній Схід лежав у своїх гарячих трунах.

Комбінатори шмагонули верблюдів і незабаром в’їхали в оазис. Зелені факели тополь далеко навколо осявали місто, віддзеркалюючись у залитих водою квадратних рисових полях. Самотньо стояли карагачі, які відтворювали форму гігантського глобуса на дерев’яній ніжці. Почали зустрічатися ішаки, на яких їхали верхи товстуни в халатах, з в’язками клеверу.

Корейко і Бендер їхали повз крамнички, які торгували зеленим тютюном у порошку і смердючим милом, конусна форма якого нагадувала головки шрапнелі. Ремісники з білими серпанковими бородами морочилися над мідними листами, скручуючи з них тази і вузькогорлі глечики… Шевці сушили на сонці маленькі шкурки, пофарбовані чорнилом. Темно-сині, жовті і блакитні кахлі мечетей виблискували ріденьким, скляним світлом.

Решту дня і всю ніч мільйонери як убиті проспали в готелі, а вранці, викупавшись у білих ваннах, поголилися і пішли до міста.

Безхмарний настрій шейхам псувала необхідність волочити за собою чемодан і мішок.

— Я вважаю своїм першим обов’язком, — сказав хвалькувато Бендер, — познайомити вас з чарівним погрібцем: зветься він “Під місяцем”. Я тут бував років п’ять тому, читав лекції про боротьбу з абортами. Який погрібець! Ніжний присмерк, прохолода, хазяїн — з Тіфліса, місцевий оркестр, холодна горілка, танцюристки з бубонами і кімвалами. Заліземо туди на цілий день. Адже в лікаря — громадського діяча можуть бути свої мініатюрні слабкості? Я пригощаю. Золоте теля відповідає за все.

І великий комбінатор потряс своїм мішком.

Проте погрібка “Під місяцем” вже не було. Остап аж здивувався, дізнавшись, що не було і тієї вулиці, на якій дзвеніли бубони і кімвали. Тут йшла пряма європейська вулиця, яка забудовувалася одразу на всю свою довжину. Стояли паркани, нависла алебастрова пилюка і вантажні машини підігрівали і так пекуче повітря. Подивившись якусь мить на фасади з сірої цегли з довгастими вікнами, Остап штовхнув Корейка і, промовивши: “Є ще одне містечко, його держить один з Баку”, — повів його на протилежний кінець міста. Але на “містечку” вже не було віршованої вивіски, яку складав сам духанщик з Баку:

ПОВАЖАЙ СЕБЕ,

ПОВАЖАЙ НАС,

ПОВАЖАЙ КАВКАЗ.

ЗАВІТАЙ ДО НАС.

Замість цього перед очима шейхів виріс картонний плакат з арабськими і російськими літерами:

МІСЬКИЙ МУЗЕЙ ВИТОНЧЕНИХ МИСТЕЦТВ.

— Зайдімо, — сумно сказав Остап, — там хоч не так жарко. До того ж відвідування музеїв входить до програми мандруючих лікарів — громадських діячів.

Вони ввішли до великої, вибіленої крейдою кімнати, поклали на підлогу свої мільйони і довго витирали рукавами спітнілі лоби. У музеї було лише вісім експонатів: зуб мамонта, подарований молодому музеєві містом Ташкентом, картина олією “Сутичка з басмачами”, два емірських халати, золота рибка в акваріумі, вітрина з засушеною сараною, фарфорова статуетка фабрики Кузнецова і, нарешті, макет обеліска, який місто збиралося встановити на головній площі. Тут же, біля підніжжя проекту лежав великий бляшаний вінок з стрічками. Його нещодавно привезла спеціальна делегація з сусідньої республіки, але через те що обеліска ще не було (асигновані на нього кошти витратили на збудування лазні, в якій тут була більша потреба), делегація, виголосивши відповідні промови, поклала вінок на проект.

До відвідувачів одразу ж підійшов юнак у бухарській килимовій тюбетейці на голеній голові і, хвилюючись, як автор, запитав:

— Ваші враження, товариші?

— Нічого собі, — сказав Остап.

Молодик завідував музеєм. Він негайно ж почав скаржитись на труднощі, які переживає його дітище. Кредити занижено. Ташкент відкараскався одним зубом, а своїх цінностей, як художніх так і історичних, збирати нікому. Фахівців не присилають.

— Мені б триста карбованців! — викрикнув завідуючий. — б тут зробив Лувр!

— Скажіть, ви добре знаєте місто? — запитав Остап, підморгнувши Олександру Івановичу. — Чи не могли б ви показати нам кілька визначних місць? Я знав ваше місто, але воно якось змінилося.

Завідуючий дуже зрадів. Викрикуючи, що все покаже сам, він замкнув музей і повів мільйонерів на ту ж вулицю, де вони півгодини тому шукали погрібок “Під місяцем”.

— Проспект імені Соціалізму! — сказав він, задоволено втягуючи в себе алебастрову пилюку. — Ах! Яке чудове повітря! Що тут буде через рік! Асфальт! Автобус! Інститут по іригації! Тропічний інститут! Ну, якщо Ташкент і цього разу не дасть наукових сил! Ви знаєте, вони мають стільки кісток мамонта, а мені прислали лише один зуб, в той час, коли в нашій республіці такий потяг до природознавства.

— Ось як? — зауважив Корейко, дивлячись з докором на Остапа.

— І ви знаєте, — зашепотів ентузіаст, — у мене є підозра, що це не зуб мамонта. Вони підсунули слоновий!

— А як у вас з такими… ну, так би мовити… з шинками…. такими, азіатськими… знаєте, з тімпанами і флейтами? — нетерпляче запитав великий комбінатор.

— Викорінили, — байдуже відповів юнак, — давно вже треба було знищити цю заразу, розплідник епідемій. Навесні якраз останній вертеп придушили. Називався “Під місяцем”.

— Придушили? — ахнув Корейко.

— Слово честі! Але ж зате відкрили фабрику-кухню. Європейське меню. Тарілки миють і сушать з допомогою електрики. Крива шлункових захворювань різко пішла вниз.

— Що діється! — вигукнув великий комбінатор, затуляючи обличчя руками.

— Ви ще нічого не бачили, — сказав завідуючий музеєм, сором’язливо посміхаючись. — їдьмо на фабрику-кухню обідати.

Вони всілися на лінійку під полотняним балдахіном з фестонами, обшитими синьою каймою і поїхали. По дорозі люб’язний провідник щохвилини примушував мільйонерів висовуватися з-під балдахіна — і показував їм будівлі, вже збудовані, і ті, що тільки будуються, і місця, на яких вони ще мають будуватися. Корейко поглядав на Остапа лютими очима. Остап одвертався і казав:

— Який чудовий тубільський базар! Багдад!

— Сімнадцятого почнемо зносити, — сказав молодий гід, — тут буде лікарня і коопцентр.

— І вам не жаль цієї екзотики? Це ж Багдад!

— Дуже красиво! — зітхнув Корейко. Юнак розсердився:

— Це для вас красиво, для приїжджих, а нам тут жити треба.

У просторому залі фабрики-кухні, серед кахельних стін, під стрічками-мухоморами, які звисали з стелі, мандрівники їли перловий, суп і маленькі коричневі биточки. Остап поцікавився, чи немає тут вина, але дістав захоплюючу відповідь, що недавно поблизу міста знайдено джерело мінеральної води, яка щодо смаку перевершує уславлений нарзан. Як доказ було подано пляшку нової води, яку тут же і розпили при цвинтарній тиші.

— А як крива проституції? — з надією запитав Олександр Ібн-іванович.

— Різко пішла на зниження, — відповів невмолимий юнак.

— Ай, що робиться! — сказав Остап, фальшиво усміхаючись. Та він справді не знав, що робиться. Коли підвелися з-за столу, з’ясувалося, що юнак устиг заплатити за всіх. Він ні за що не погоджувався взяти гроші у мільйонерів, запевняючи, що післязавтра він одержує зарплату, а до того часу якось перекрутиться.

— Ну, а сміх? Як місто розважається? — вже без екстазу запитував Остап. — Тімпани, кімвали?

— Хіба ви не знаєте? — здивувався завідуючий музеєм. — Минулого тижня у нас відкрилася міська філармонія. Великий симфонічний квартет імені Бебеля і Паганіні. Ідемо зараз же. І як це я не згадав одразу!

Після того, як він заплатив за обід, відмовлятися відвідати філармонію було нетактовно навіть з етичних міркувань.

Виходячи з філармонії, Олександр Ібн-Іванович сказав голосом двірника:

— Міська фісгармонія! Великий комбінатор почервонів.

По дорозі в готель юнак несподівано зупинив візника, висадив мільйонерів, взяв їх за руки і, йдучи навшпиньках від захоплення, що аж розпирало його, підвів до невеличкого каменя, огородженого ґратами.

— Тут стоятиме обеліск! — сказав він значуще. — Колона марксизму!

Прощаючись, юнак просив приїжджати частіше. Добродушний Остап пообіцяв обов’язково приїхати, бо він ніколи ще не мав такого радісного дня, як сьогодні.

— Я — на вокзал! — сказав Корейко, залишившись наодинці з Бендером.

— Поїдемо гульнемо в інше місто? — запитав Остап. — В Ташкенті можна провести чудово днів зо три.

— З мене досить, — відповів Олександр Іванович, — я поїду на вокзал здавати чемодан на схов, служитиму десь тут конторником. Підожду капіталізму. Тоді і погуляю.

— Ну й ждіть, — сказав Остап досить грубо, — а я поїду. Сьогоднішній день — це прикре непорозуміння. На місцях перегнули… Золоте телятко в нашій країні ще має якусь владу!

На вокзальній площі вони побачили юрму літерних кореспондентів, які після змички робили екскурсійну подорож по Середній Азії. Вони оточили Ухудшанського. Владар урочистого комплекта самовдоволено обертався на всі боки, вихвалюючись своїми покупками. На ньому була бархатна шапка, облямована хвостом шакала, і халат, викроєний з ватної ковдри.

Віщування плюшевого пророка здійснювались і далі.

Розділ XXXII БРАМА ВЕЛИКИХ МОЖЛИВОСТЕЙ

Того сумного і світлого осіннього дня, коли в московських скверах садівники зрізають квіти і роздають їх дітям, головний син лейтенанта Шмідта Шура Балаганов спав на лаві в пасажирському залі Рязанського вокзалу. Він лежав, поклавши голову на дерев’яний поручень. Зім’ята кепка була насунута на ніс. Видно було по всьому, що бортмеханік “Антилопи” і уповноважений в справі копит не здобув щастя. Він жебрак. До його неголеної щоки прилипла роздроблена яєчна шкаралупа. Парусинові черевики втратили як форму, так і колір і нагадували швидше молдаванські постоли. Ластівки літали під високою стелею залуна два світла.

Завеликими немитими вікнами видно було блокування, семафори та інші предмети, потрібні в залізничному господарстві. Побігли носильники, і незабаром через зал попливло населення поїзда, який щойно прибув на станцію. Останнім з перону ввійшов пасажир в чистому одязі. З-під розстебнутого легкого макінтоша виглядав костюм у дрібну-предрібну калейдоскопічну клітку. Штани спадали водоспадом на лаковані туфлі. Закордонний вигляд пасажира доповнював м’який капелюх, трохи скособочений. Послугами носильника він не скористався і ніс овій чемодан сам. Пасажир ліниво йшов спорожнілим залом і, без сумніву, увійшов би у вестибюль, якби раптом не помітив жалюгідну постать Балаганова. Він примружив око, підійшов ближче і якусь мить розглядав сонного. Потім обережно, двома пальцями в рукавичці зсунув кепку з обличчя бортмеханіка і посміхнувся.

— Вставайте, графе, вас кличуть з підземелля! — сказав він, штовхаючи Балаганова.

Шура сів, потер обличчя рукою і тільки тоді признав пасажира.

— Командор! — викрикнув він.

— Ні, ні, — зауважив Бендер, захищаючись долонею, — не обнімайте мене. Я тепер гордий.

Балаганов закрутився навколо командора. Він не впізнавав його. Змінився не лише костюм. Остап схуд, в очах з’явилася розгубленість, обличчя було колоніальне засмагле.

— Став бурий, бурий! — радісно вигукнув Балаганов. — Ну й бурий!

— Так, я став бурий, — повідомив Бендер з почуттям власної гідності. — Погляньте на мої штани. Європа —”Га”! А це бачили? На підмізинному пальці моєї лівої руки діамантовий перстень. Чотири карати. Ну, а які у вас досягнення? Все ще в синах?

— Та так, — запнувся Шура, — більше по дрібничках. В буфеті Остап наказав подати білого вина і бісквітів для себе і пива з бутербродами для бортмеханіка.

— Скажіть, Шуро, чесно, скільки вам потрібно грошей для щастя? — запитав Остап. — Але підрахуйте все.

— Сто карбованців, — відповів Балаганов, з жалем відриваючись на мить від хліба з ковбасою.

— Та ні, ви мене не зрозуміли. Не на один день, а взагалі. Для щастя. Ясно? Щоб вам було добре на світі.

Балаганов довго думав, несміливо посміхнувся і нарешті оголосив, що для абсолютного щастя йому потрібно шість тисяч чотириста карбованців і що з такими грошима йому буде на світі дуже добре.

— Гаразд, — сказав Остап. — Одержуйте п’ятдесят тисяч. Він розстебнув на колінах квадратний саквояж і сунув до рук Балаганову п’ять білих пачок, перев’язаних мотузками. У бортмеханіка одразу ж зник апетит. Він перестав їсти, заховав гроші у кишені і вже не виймав з кишень рук.

— Невже тарілочка? — запитав він захоплено.

— Так, так, тарілочка, — відповів Остап зовсім байдуже. — З голубою каймою. Підзахисний приніс у зубах. Довго махав хвостом, перш ніж я погодився взяти її. Тепер я командую парадом! Почуваю себе чудово.

Останні слова він промовив невпевнено.

Парад, треба сказати правду, не налагоджувався, і великий комбінатор брехав, стверджуючи, ніби він почуває себе чудово.

Правдивіше було б сказати, що він відчуває якусь незручність, в чому, одначе, він не хоче признатися навіть сам собі.

З того часу, як він розлучився з Олександром Івановичем біля камери схову ручного багажу, куди підпільний мільйонер здав свій чемодан, минув місяць.

В першому ж місті, в яке Остап в’їхав з гордістю завойовника, він не зміг дістати номера в готелі.

— Я заплачу скільки завгодно! — гоноровито сказав великий комбінатор.

— Нічого не вийде, громадянине, — відповів портьє, — конгрес ґрунтознавців приїхав у повному складі оглядати дослідну станцію. Заброньовано за представниками науки.

І ввічливе обличчя портьє являло собою закінчену повагу перед конгресом. Остапові забажалося закричати, що він головний, що його треба поважати, ставитись до нього з пошаною, що в нього в мішку мільйон, але він вирішив за краще стриматися і вийшов на вулицю дуже роздратований.

Весь день він їздив візником по місту. В кращому ресторані він півтори години страждав, чекаючи, поки ґрунтознавці, які обідали всім конгресом, не звільнять столи. В театрі в цей день показували виставу для ґрунтознавців, і квитків для іншої публіки не продавали. До того ж Остапа не впустили б до залу з мішком в руках, а подіти його нікуди. Щоб не ночувати заради науки на вулиці, мільйонер того ж вечора виїхав. Відіспався він у міжнародному вагоні.

Вранці Бендер зійшов у великому волзькому місті. З дерев, кружляючи, злітало жовте прозоре листя. Волга дихала вітром. Номерів не було в жодному готелі.

— Може, тільки через місяць, — з сумнівом говорили завідуючі з борідками і без борідок, вусаті і зовсім голені, — поки на електроцентралі не змонтують третій агрегат, — на номер і не сподівайтесь. Все віддано спеціалістам. А потім окружний з’їзд комсомолу. Нічого не можемо вдіяти.

Поки великий комбінатор стирчав біля високих конторок портьє, сходами готелів поспішали інженери, техніки, іноземні спеціалісти і комсомольці — делегати з’їзду. І знову Остапові довелося провести день на візникові, з нетерпінням чекаючи кур’єрського поїзда, де можна було вмитись, відпочити і почитати газетку.

Великий комбінатор провів п’ятнадцять ночей у різних поїздах, переїжджаючи з міста до міста, бо ніде не було номерів. В одному місці будували домну, в другому — холодильник, в третьому — цинковий завод. Все було переповнено діловими людьми. В четвертому місці Остапові поперек дороги став піонерський зльот, і в номері, де мільйонер міг би непогано провести вечір з подругою, галасували діти. В дорозі він обжився, придбав чемодан для мільйона, дорожні речі і екіпірувався. Остап вже обмірковував тривалу і спокійну подорож до Владивостока, розрахувавши, що поїздка туди й назад забере тижнів зо три, як раптом відчув, що коли він зараз же не осяде на твердій землі, то помре від якоїсь загадкової залізничної хвороби. І він зробив те, що робив завжди, коли в його кишенях було порожньо. Він почав видавати себе за когось іншого, телеграфуючи наперед, що, мовляв, їде інженер, чи лікар — громадський діяч, або ж відомий тенор чи письменник. Він дивувався: всім людям, які приїздили у справі, номери давали; Остап трохи відпочив від поїзної качки. Одного разу, для того щоб дістати номер, йому довелося видати себе за сина лейтенанта Шмідта. Після цього епізоду великий комбінатор віддався тривалим і не зовсім веселим роздумам.

“І це шлях мільйонера! — думав він у розпачі.—Де ж повага? Де пошана? Де слава? Де влада?”

Навіть Європа — “А”, якою Остап хизувався перед Балагановим — костюм, черевики і капелюх — були придбані в комісійному магазині і, попри всі свої виключні якості, — мали істотний недолік: це були речі не свої, не рідні, з чужого плеча. їх. уже хтось носив, може, недовго, годину, хвилину, а все ж таки носив хтось чужий. Прикро було й те, що уряд не звертає ніякої уваги на скрутне становище мільйонерів і розподіляє блага в плановому порядку. І взагалі все було погано. Начальник станції не брав під козирок, що раніш він робив перед першим-ліпшим купчиком з капітальцем в п’ятдесят тисяч, батьки міста не приїжджали в готель з візитом, преса не поспішала брати інтерв’ю і замість фотографій мільйонерів друкувала портрети якихось ударників, що заробляли сто двадцять карбованців у місяць.

Остап щодня перещупував свій мільйон — і все був мільйон без якоїсь там дрібниці. Він докладав усіх зусиль, обідав по кілька разів на день, пив колекційні вина, давав всюди і по багато на чай, купив перстень, японську вазу і шубу на хорковому хутрі. Шубу й вазу довелося подарувати номерному, тому що Остап не любив возитися з громіздкими речами. В разі потреби він міг накупити безліч ось таких шуб і ваз. І все ж за місяць він зміг витратити лише шість тисяч.

Ні! Парад, було зрозуміло, не вийшов, хоч усе було на місці. Своєчасно вислано лінійних, у визначені строки прибули частини, грав оркестр. То полки дивились не на нього, не йому кричали “ура”, не для нього вимахував руками капельмейстер. Проте Остап не відступав. Він покладав великі надії на Москву.

— А як Ріо-де-Жанейро? — збуджено запитав Балаганов. — Поїдемо?

— Ну його к бісу! — з несподіваною люттю відказав Остап. — Все це вигадки, немає ніякого Ріо-де-Жанейро, і Америки немає, і Європи немає, нічого нема. І взагалі останнє місто — це Шепетівка, об яку розбиваються хвилі Атлантичного океану.

— Ну й діла! — зітхнув Балаганов.

— Мені один лікар усе пояснив, — продовжував Остап, — закордон — це міф по загробне життя. Хто туди потрапить, той назад не повертається.

— Ну просто цирк! — викрикнув Шура, нічого не зрозумівши. — Ух, як я тепер заживу! Бідний Паніковський! Звичайно, він порушив конвенцію, та бог з ним! От би зрадів старий!

— Пропоную вшанувати пам’ять померлого вставанням, — сказав Бендер.

Молочні брати підвелися і хвилину постояли мовчки, дивлячись униз, на поламані бісквіти і нез’їдені бутерброди.

Тяжке мовчання порушив Балаганов.

— Знаєте, що з Козлевичем? — сказав він. — Просто цирк! Він все ж таки зібрав “Антилопу” і працює в Чорноморську. Листа прислали. Ось…

Бортмеханік вийняв з кепки листа.

“Здрастуйте, Шуро, — писав водій “Антилопи”, — як живете? Ви все ще син л. Ш.? Мені живеться добре, тільки немає грошей, а машина після ремонту щось капризує і працює лише одну годину на день. Весь час її лагоджу, просто не вистачає сили. Пасажири ремствують. Може, ви, дорогий Шуро, надішлете мені олієпровідний шланг, хоч би не новий. Тут на базарі не можна дістати. Пошукайте на Смоленському ринку, там, де продають старі замки і ключі. А якщо вам недобре, то приїздіть, якось переб’ємося. Я стою на розі вулиці Мерінга, на біржі. Де тепер О. Б.? Ваш з повагою Адам Козлевич. Забув написати: до мене на біржу приходили ксьондзи, Кушаковський і Морошек. Був скандал. А. К.”

— Зараз побіжу шукати шланг, — діловито сказав Балаганов.

— Не треба, — відповів Остап, — я йому нову машину куплю. їдьмо в “Гранд-Отель”, я забронював по телеграфу номер для диригента симфонічного оркестру. А вас треба пристойніше одягти, помити, дати вам капітальний ремонт. Перед вами, Шуро, відкривається брама великих можливостей.

Вони вийшли на Каланчевську площу. Таксі не було. Їхати візником Остап відмовився.

— Це карета минулого, — сказав він гидливо, — нею далеко не поїдеш. Та й ще там, у підкладці, живуть маленькі миші.

Довелося сісти в трамвай. Вагон був переповнений. Це був один з тих заражених сварками вагонів, які часто циркулюють по столиці. Починає яка-небудь мстива бабуся в ранкові години передслужбової давки. Поступово в сварку втягуються всі пасажири вагона, навіть ті, що потрапили туди вже через півгодини після початку інцидента. Люта бабуся вже давно зійшла, забулася вже й причина сварки, а крики й взаємні образи ще тривають, і до лайки залучаються нові кадри пасажирів. І в такому вагоні до пізньої ночі не затихає лайка.

Схвильовані, нервові пасажири швидко відтиснули Балаганова від Остапа і за хвилину молочні брати вже гойдалися в різних кінцях вагона, стиснуті чиїмись грудьми і кошиками. Остап висів на паску, щосили видираючи чемодан, який увесь час несла течія.

Раптом, перекриваючи звичайну трамвайну лайку, з боку, де гойдався Балаганов, долинув жіночий зойк:

— Вкрали! Держіть! Та ось же він стоїть!

Всі повернули голови. До місця події, аж захлинаючись від цікавості, поспішали любителі таких справ. Остап побачив збентежене обличчя Балаганова. Бортмеханік ще й сам не розумів, що трапилося, як його вже схопили за руку, в якій була міцно затиснута копійчана жіноча сумочка з тоненьким бронзовим ланцюжком.

— Бандит! — кричала жінка. — Тільки одвернулася, а він… Володар п’ятдесяти тисяч викрав сумочку, в якій була черепахова пудрениця, профспілчанський квиток і один карбованець сімдесят копійок грошей. Вагон спинився. Любителі потягли Балаганова до виходу. Проходячи повз Остапа, Шура тужно прошепотів:

— Що ж це таке? Я ж машинально…

— Я тобі покажу машинально! — сказав любитель в пенсне і з портфелем і з насолодою зацідив бортмеханіка по шиї.

Остап бачив у вікно, як до групи швидкими кроками підійшов міліціонер, як він повів злочинця бруківкою.

Великий комбінатор відвернувся.

Розділ XXXIII ІНДІЙСЬКИЙ ГІСТЬ

В чотирикутному закритому дворі “Гранд-отеля” чути було кухонні шуми, шипіння пари і вигуки: “Два чайних комплекти в шістнадцятий!”, а в білих коридорах було тихо і світло, як в розподільному залі електростанції. У ста п’ятдесяти номерах спав конгрес ґрунтознавців, повернувшись з поїздки; тридцять номерів було відведено для закордонних комерсантів, які з’ясовували наболіле питання, чи можна, зрештою, вигідно торгувати з Радянським Союзом, кращий апартамент з чотирьох кімнат займав славнозвісний індуський поет і філософ, а в маленькому номері, відведеному диригентові симфонічного оркестру, спав Остап Бендер.

Він лежав на плюшевій ковдрі, в одежі, притискуючи до грудей чемодан з мільйонами. За ніч великий комбінатор вдихнув у себе весь кисень, який був в кімнаті, і всі інші хімічні елементи, які тут в ній лишилися, можна було назвати азотом лише з ввічливості. Пахло прокислим вином, пекельними котлетами і ще чимсь невимовне гидким. Остап застогнав і поворухнувся. Чемодан упав на підлогу. Остап враз розплющив очі.

— Що ж це було? — пробурмотів він, роблячи гримаси. — Гусарство у ресторанному залі! І, здається, навіть кавалергардство! Тьху! Вів себе як купець другої гільдії. Боже мій! А чи не образив я кого з присутніх? Там якийсь дурень кричав: “Ґрунтознавці! Встаньте!”, — а потім плакав і присягався, що в душі він сам ґрунтознавець. Звичайно, це був я! Так, але ж з якого це приводу?

І він згадав, що вчора, вирішивши почати життя, яке йому личить, він ухвалив збудувати собі особняк у маврітанському стилі. Ранок він провів у грандіозних мріях. Він уявляв собі дім з мінаретами, швейцара з обличчям пам’ятника, більярдну, малу вітальню і якийсь конференц-зал. В земельному відділі Рад великому комбінаторові пояснили, що ділянку одержати можна. Але вже в будівельній конторі все рухнуло. Впав швейцар, загримів кам’яною мордою, захитався золотий конференц-зал і розвалилися мінарети.

— Ви приватна особа? — запитали мільйонера в конторі.

— Так, — відповів Остап, — яскраво виражена індивідуальність.

— На жаль, будуємо лише для колективів і організацій.

— Кооперативних, громадських і господарчих? — перепитав Остап з гіркотою.

— Так, для них.

— А я?

— А ви будуйте самі.

— Так, але ж… де я дістану камінь, шпінгалети? Зрештою, плінтуси?

— Добудьте якось. Хоч це важко. Контингенти вже розподілено за заявками промисловості і кооперації.

Очевидно, це й було причиною його гусарства, нічного неподобства.

Остап, лежачи, вийняв записну книжечку і почав підраховувати витрати з часів одержання мільйона. На першій сторінці читав запис:

Верблюд 180 к.

Баран 30 к.

Кумис 1 к. 75 к.

Разом 211 к. 75к.

Далі було не краще. Шуба, соус, залізничний квиток, знову соус, знову квиток, три чалми, придбані про чорний день, візники, ваза і всяка дрібниця. Якщо не рахувати п’ятдесяти тисяч Балаганову, які не принесли йому щастя, мільйон був на місці.

“Не дають робити капіталовкладення! — обурювався Остап. — Не дають! Може, зажити інтелектуальним життям, як мій друг Лоханкін? Зрештою, матеріальні цінності я вже маю, треба потроху подбати про цінності духовні. Треба негайно з’ясувати, в чому сенс життя?

Він згадав, що в вестибюлі готелю цілий день товпляться дівчата, які марять порозмовляти з приїжджим індуським філософом про душу.

“Піду до індуса, — вирішив він, — і дізнаюся нарешті в чому справа. Звичайно, це піжонство, та іншого виходу немає”.

Не розлучаючись з чемоданом, Бендер, як був, у зім’ятому костюмі, зійшов у бельетаж і постукав у двері кімнати великої людини. Йому відчинив перекладач.

— Філософ приймає? — запитав Остап.

— Зважаючи кого, — відповів перекладач увічливо. — Ви приватна особа?

— Ні, ні, — злякано сказав великий комбінатор, — я від однієї кооперативної організації.

— Ви з групою? Скільки вас? Бо вчителеві, знаєте, важко приймати людей окремо. Він віддає перевагу бесідам…

— З колективом? — підхопив Остап. — Якраз мене колектив уповноважив розв’язати одне дуже окладне принципове питання: в чому сенс життя?

Перекладач пішов і за п’ять хвилин повернувся. Він розсунув портьєру і бундючно сказав:

— Хай увійде кооперативна організація, яка має бажання дізнатися, в чому є сенс життя.

У кріслі з високою і незручною різьбляною спинкою сидів великий філософ і поет у коричневій бархатній рясі і в такому ж ковпаку. Обличчя його було смугляве і ніжне, а очі чорні, як у підпоручика. Борода біла й широка наче фрачна манишка, закривала груди. Біля його ніг сиділа стенографістка. Два перекладачі, індус і англієць, сиділи з боків.

Побачивши Остапа з чемоданом, філософ засовався у кріслі і щось стривожено зашепотів перекладачеві, стенографістка почала поспіхом записувати, а перекладач звернувся до великого комбінатора:

— Вчитель хоче знати, чи не містить чемодан прибулого пісень і саг і чи не має намір прибулий прочитати їх уголос, оскільки вчителеві вже багато прочитали пісень і саг і більше він не може їх чути.

— Скажіть вчителеві, що саг немає, — з повагою відповів Остап.

Чорноокий старий ще дужче занепокоївся і, жваво розмовляючи, почав з острахом показувати на чемодан.

— Вчитель запитує, — почав перекладач, — чи не має наміру прибулий оселитися у нього в номері, бо до нього на прийом ще ніхто не приходив з чемоданом.

І лише після того, як Остап заспокоїв перекладача, а перекладач філософа, напруження слало і почалася бесіда.

— Перш ніж дати відповідь на ваше запитання, в чому сенс життя, — сказав перекладач, — учитель хоче сказати кілька слів про народну освіту в Індії.

— Передайте вчителеві, — відповів Остап, — що проблема народної освіти хвилює мене з дитинства.

Філософ заплющив очі і почав неквапно говорити. Першу годину він говорив англійською мовою, а другу — по-бенгальськи. Іноді він починав співати тихим приємним голосом, ато якось навіть підвівся і, ледь піднявши рясу, зробив кілька танцювальних рухів, показуючи, очевидно, якусь з ігор школярів Пенджаба. Аж тоді він сів і знову заплющив очі, а Остап довго слухав переклад. Спочатку Остап увічливо кивав головою, потім сонно дивився у вікно, і, нарешті, почав розважатися — перебирав пальцями в кишені дрібні гроші, милувався перснем і навіть досить недвозначно підмигнув гарненькій стенографістці, після чого вона ще швидше забігала олівцем.

— А як же все ж таки буде з сенсом життя? — запитав мільйонер, знайшовши зручну хвилину.

— Вчитель має бажання, — пояснив перекладач, — спочатку познайомити прибулого з великим матеріалом, який він зібрав для ознайомлення зі станом справи народної освіти в СРСР.

— Передайте його благородію, — відповів Остап, — що прибулий не заперечує.

І машина знову запрацювала. Вчитель говорив, співав піонерські пісні, показував стінгазету, яку йому піднесли діти сто сорок шостої трудової школи, і раз навіть заплакав. Перекладачі бубоніли у два голоси, стенографістка записувала, а Остап неуважно чистив нігті.

Нарешті Остап голосно кашлянув.

— Знаєте, — сказав він, — перекладати більше не треба. Я став якось розуміти по-бенгальському. Ось коли почнеться про сенс життя, тоді прошу, перекладайте.

Коли філософу переклали настирливе бажання Остапа, чорноокий старий захвилювався.

— Вчитель каже, — заявив перекладач, — що він сам приїхав до вашої великої країни, щоб дізнатися, в чому сенс життя. Тільки там, де народну освіту поставлено на таку височінь, як у вас, життя стає осмисленим. Колектив…

— До побачення, — обірвав великий комбінатор, — передайте вчителеві, що прибулий— просить дозволу негайно вийти.

Та філософ уже співав ніжним голосом “Марш Будьонного”, якому його навчили радянські діти. І Остап вийшов без дозволу.

— Кришна! — кричав великий комбінатор, бігаючи по своєму номеру. — Вішну! Що діється на світі? Де сірячна правда? А може, я дурень і нічого не розумію і життя проминуло по-дурному, безсистемно? Справжній індус, бачте, знає все про нашу неосяжну країну, а я, як оперний індійський гість, товчу одне і те ж:

“Не счесть алмазов пламенных в лабазах каменных”. Гидко!

Цього дня Остап обідав без горілки і вперше залишив чемодан у номері. Потім він сумирно сидів на підвіконні і зацікав-

лено розглядав звичайних перехожих, які плигали в автобус, як білки.

Вночі великий комбінатор раптом проснувся і сів на ліжку. Було тихо і лише з ресторану крізь замочну дірочку пробивався меланхолійний бостон.

— Як же я міг забути! — сказав він сердито.

Потім він засміявся, увімкнув світло і швидко написав телеграму.

“Чорноморськ Зосі Синицькій У зв’язку з помилкою життя можу летіти Чорноморськ крилах кохання відповідь блискавкою Москва Гранд-отель Бендер”.

Він подзвонив і наказав, щоб телеграма була відправлена негайно блискавкою.

Зося не відповіла. Не було відповіді і на інші телеграми, написані у тому ж відчайдушному і ліричному тоні.

Розділ XXXIV ДРУЖБА З ЮНІСТЮ

Поїзд йшов до Чорноморська.

Перший пасажир скинув піджак, повісив його на мідний завиток багажника, потім стягнув черевики, по черзі підніс товсті ноги майже до обличчя і озув пантофлі з язичками.

— Ви чули історію, яка сталася з одним воронезьким землеміром, що виявився родичем японського мікадо? — запитав він, наперед посміхаючись.

Другий і третій пасажири присунулися ближче. Четвертий пасажир уже лежав на горішній полиці під колючою малиновою ковдрою, невдоволено проглядаючи ілюстрований журнал.

— Невже не чули? Один час про це багато говорили. Це був звичайнісінький землемір — дружина, одна кімната, сто двадцять карбованців платні. Прізвище Бігусов. Звичайна, ну, зовсім нічим непримітна людина, навіть, коли хочете знати, між нами кажучи, хам. Приходить він якось зі служби, а в нього в кімнаті сидить японець у такому, між нами кажучи, пречудовому костюмі, в окулярах, і, коли хочете знати, в черевиках зі зміїної шкіри, останній шик моди. “Ваше прізвище Бігусов?”— запитує япо-нець. “Так”, — каже Бігусов, “А ім’я та по батькові?” — “Таке-то”, — відповідає. “Правильно, — каже японець, — в такому разі, чи не будете ви ласкаві і чи не скинете толстовку — мені треба оглянути вас голого”. — “Будь ласка”, — каже. Ну, між нами кажучи, якщо хочете знати, японець голий тулуб навіть не розглядав, а зразу ж кинувся до родимої плями. Була у Бігусова така пляма на боці. Подивився на неї японець крізь лупу, сполотнів і каже: “Поздоровляю вас, громадянине Бігусов, і дозвольте вручити вам пакунок і пакет”. Дружина, зрозуміло, розпаковує…

А там, коли хочете знати, лежить у стружках японський меч, гострий з обох боків. “Навіщо ж мені меч?”— запитав землемір. “А ви, — каже, — прочитайте лист. Там все написано. Ви самурай!” Воронеж, якщо хочете знати, не дуже великий центр. Між нами кажучи, яке може бути ставлення до самураїв? Найнегативніше. Ну, робити нічого. Бігусов бере лист, знімає чотирнадцять воскових печатей і читає його. Що ж ви думаєте? Виявляється, що рівно тридцять шість років тому через Воронезьку губернію проїздив якийсь японський напівпринц—інкогніто. Ну, звичайно, між нами кажучи, його високість спутався з якоюсь воронезькою дівчиною, прижив інкогніто дитину. І навіть мав намір одружитися, але мікадо шифрованою телеграмою заборонив. Напівпринцеві довелося виїхати, а дитя лишилося незаконним. Це й був Бігусов. І от через багато років напівпринц став помирати, а тут, як на зло, законних дітей немає, нікому передати спадщину. І до того ж згасає знаменитий рід, що для японця найгірше за все. Ну, довелося згадати про Бігусова. І опало ж на долю людині таке щастя! Зараз, кажуть, він уже в Японії. Старий помер. А Бігусов тепер принц, родич мікадо і до того ще, між нами кажучи, одержав готівкою мільйон ієн. Мільйон! Такому дурневі!

— Дали б мені мільйон! — сказав другий пасажир, совгаючи ногами, — я б їм показав, що робити з мільйоном!

У прогоні між горішніми полицями з’явилася голова четвертого пасажира. Він уважно поглядав на людину, яка так упевнено знала, що можна зробити з мільйоном, і нічого не сказавши, знову запнувся журналом.

— Це — так, — сказав третій пасажир, розриваючи залізничний пакетик з двома індивідуальними сухарями, — бувають різні факти в галузі обігу грошей. В однієї московської дівиці помер у Варшаві дядько і лишив їй у спадщину мільйон, а вона навіть не знала. Але там, за кордоном, пронюхали, і вже через місяць у Москву заявився досить пристойний іноземець. Цей голубчик вирішив одружитися з дівчиною, поки вона не дізналася про спадщину. А в неї в Москві був жених, теж досить пристойний молодий чоловік з Палати мір і ваги. Вона його дуже любила, і, природно, не хотіла виходити заміж за іншого. А той, іноземець, просто божеволіє, шле їй букети, цукерки, фільдеперсові панчохи. Виявляється, іноземний голубчик приїхав не сам від себе, а від акціонерного товариства, яке організувалося спеціально для експлуатації дядькової спадщини. У них навіть був основний капітал на вісімнадцять тисяч злотих. Цей їхній уповноважений мав щоб там не було одружитися з дівчиною і вивезти її за кордон! Дуже романтична історія! Уявляєте собі становище уповноваженого! Яка відповідальність! Адже він взяв аванс і не може його виправдати через отого радянського жениха! А там, у Варшаві, кошмар! Акціонери чекають, хвилюються, акції падають. Одно слово, все закінчилося крахом. Дівчина вийшла заміж за свого, за радянського. Так вона ні про що і не дізналася.

— Ну й дурепа! — сказав другий пасажир. — Дали б мені цей мільйон!

І, розхвилювавшись, він навіть ухопив з рук сусіда сухар і з’їв його.

Мешканець на горішній полиці придирливо закашляв. Очевидно, розмови заважали йому спати.

Внизу заговорили тихіше. Тепер пасажири сиділи тісно, голова до голови, і, захлинаючись, шепотіли:

— Нещодавно міжнародна організація Червоного Хреста давала об’яву в газетах про те, що розшукують нащадків американського солдата Гаррі Ковальчука, який загинув у тисяча дев’ятсот вісімнадцятому році на війні. Спадщина — мільйон! Цебто було менше мільйона, але наросли проценти… І от у глухому селі на Волині…

На горішній полиці метлялася малинова ковдра. Бендерові було погано. Йому набридли вагони, горішні і нижні канапи, весь цей вічно рухливий світ мандрів. Він з радістю віддав би півмільйона, аби лише заснути, та шепіт внизу не припинявся.

— … Розумієте, в один житлокооп заявилася бабуся і каже:

“Я, — каже, — у себе в підвалі знайшла горщечок, не знаю, що в горщечку, ви вже зробіть ласку, подивіться самі”. Заглянуло правління житлокоопу в той горщечок — а там золоті індійські рупії, мільйон рупій…

— Ну й дурепа! Знайшла кому казати!.. Дали б мені цей мільйончик… от я б…

— Між нами кажучи, якщо хочете знати, — гроші — це все.

— А в якійсь печері під Можайськом…

Згори долинав стогін, гучний, повноцінний стогін загибаючого індивідуума.

Співрозмовники на мить засмутилися, але зачарування несподіваними багатствами, що ллються з кишень японських принців, варшавських родичів чи американських солдатів, було таке велике, що вони знову почали хапати один одного за коліна, бормочучи:

— І коли розкрили мощі, там, між нами кажучи, знайшли на мільйон.

Вранці, ще не зовсім прокинувшись від сну, Остап почув шарудіння штори і голос:

— Мільйон! Розумієте, цілий мільйон…

Це вже було занадто. Великий комбінатор гнівно зирнув вниз. Та вчорашніх пасажирів вже не було. Вони зійшли на світанку в Харкові, лишивши по собі. зім’яті постелі, просалений аркушик арифметичного паперу, залишки котлет, крихти хліба, а також мотузку. Новий пасажир, що стояв біля вікна, байдуже глянув на Остапа і, звертаючись до своїх супутників, продовжував:

— Мільйон тонн чавуну. До кінця року. Комісія вважає, що об’єднання може це дати. І що найсмішніше — Харків затвердив!

Остап не бачив у цих словах нічого смішного. Та нові пасажири почали всі разом реготати. При цьому на всіх трьох зарипіли гумові пальта, яких вони ще не встигли зняти.

— А як же Бубешко, Іван Миколайович? — запитав наймолодший з пасажирів з азартом. — Напевне, землю носом риє?

— Вже не риє. Попав у ідіотське становище. Але що було! Спочатку він поліз у бійку… ви знаєте, Іван Миколайович — характер… Вісімсот двадцять п’ять тисяч тонн — і ні одної тонни більше. Тут почалося серйозне діло. Применшення можливостей… Факт! Рівняння на вузькі місця — факт! Людині треба було одразу ж визнати свою помилку. Так ні ж! Амбіція! Подумаєш — благородне дворянство! Визнати — і все. А він почав по частинах. Вирішив авторитет зберегти. І от почалася музика, достоєвщина:

“З одного боку визнаю, але, з другого, підкреслюю”. А що там підкреслювати, що за безхребетне виляння! Довелося нашому Бубешку писати другий лист.

Пасажири знову засміялися.

— Але й там про свій опортунізм він не сказав жодного слова. І пішла писанина. Щодня новий лист. Хочуть для нього спеціальний відділ завести: “Поправки і відмежування”. І він сам знає, що зашився, хоче якось видертися, але таке сам наговорив, що не може. Він до того дійшов, що востаннє навіть написав:

“Так, — мовляв, — і так… помилку визнаю, а цей лист вважаю недостатнім…”

Остап уже давно пішов умиватися, а нові пасажири все ще посміхалися. Коли він повернувся, купе було підметено, канапи спущені і виходив провідник, підтримуючи підборіддям купу ковдр і простирадл.

Молоді люди, не боячись протягу, відчинили вікно, і по куле, як морська хвиля, замкнута в ящик, заскакав і зав’юнив осінній вітер.

Остап закинув чемодан з мільйоном у сітку і всівся внизу, доброзичливо поглядаючи на нових сусідів, які якось особливо завзято обживалися з побутом міжнародного вагона, — часто зазирали у дзеркало в дверях, підстрибували на канапі, випробовуючи його пружини і федеркант, схвально говорили про якість полірованої червоної обшивки і натискували на кнопки. Час від часу один з них зникав на кілька хвилин і, повернувшись, шепотівся з товаришами. Нарешті у дверях з’явилася дівчина у бобриковому чоловічому пальті і гімнастичних туфлях з шнурками, обмотаними навколо ніг, як у древніх греків.

— Товариші! — сказала вона рішуче. — Це свинство. Ми теж хочемо їхати в розкошах. На першій же станції ми поміняємось місцями.

Бендерові попутники, протестуючи, загаласували.

— Нічого, нічого. Всі мають такі ж права, як і ви, — наполягала дівчина.

— Ми вже кинули жеребки. Випало Тарасову, Паровицькому і мені. Вимітайтесь у третій клас.

З гамору, який виник, Остап зрозумів, що в поїзді їде велика група студентів політехнікуму, яка повертається з літньої заводської практики в Чорноморськ. У твердому вагоні на всіх не вистачило місць, і три квитки довелося купити а міжнародний, розкинувши різницю на всю компанію.

В результаті дівчина лишилася в купе, а троє перших пішли з почуттям власної гідності, яке трохи запізніло. На їхні місця зразу ж з’явилися Тарасов і Паровицький. Вони теж негайно почали підстрибувати на канапах і натискувати на кнопки. Дівчина метушилася разом з ними. Не минуло й півгодини, як у купе заявилася перша трійка. Її пригнав назад жаль за втраченою розкішшю. А вслід за трьома, соромливо посміхаючись, з’явилося ще двоє, а потім ще один вусатий. Вусатому припала черга їхати у цій розкоші на другий день, та він не міг витерпіти. його поява викликала особливо збуджені викрики, на які негайно ж з’явився провідник.

— Що ж це, громадяни, — сказав він казенним голосом, — ціла шайка-ряжка зібралася. Котрі з третього класу, виходьте. Бо, єй, піду до головного.

Шайка-ряжка сторопіла.

— Це гості, — сказала дівчина, засмутившись. — Вони прийшли тільки посидіти.

— У правилах заборонено, — заявив провідник, — виходьте. Вусатий теж посунув до виходу, але тут в конфлікт втрутився великий комбінатор.

— Що ж це ви, папаша, — сказав він провідникові, — пасажирів не треба лінчувати без особливої потреби. Навіщо так суворо дотримуватися букви закону? Треба бути гостинним. Знаєте, як на Сході! Ходімо, я вам усе поясню.

Поговоривши з Остапом в коридорі, провідник настільки збагнув усю гостинність Сходу, що вже і на думці не мав виганяти шайку-ряжку, навпаки, приніс їй дев’ять склянок чаю у важких підстаканниках і весь запас індивідуальних сухарів. Він навіть не взяв грошей.

— За східним звичаєм, — сказав Остап товариству, — згідно з законами гостинності, як казав один робітник кулінарного сектору.

Цю послугу було зроблено з такою легкістю і простотою, що відмовитись від неї не можна було. Тріщали розірвані сухарні пакетики. Остап, як господар, роздавав чай і враз подружив зі всіма вісьмома студентами і однією студенткою.

— Мене давно цікавила проблема загального, рівного і таємного навчання, — белькотав він радісно, — нещодавно я навіть бесідував з цього приводу з індуським філософом-аматором. Лю дина безмірно вчена. І тому все, що б він не сказав, зараз же записується на грамофонну пластинку. А так як старий любить поговорити, — є за ним такий грішок, — то пластинок набралось вже вісімсот вагонів і тепер з них роблять ґудзики.

Почавши з цієї вільної імпровізації, великий комбінатор узяв у руки сухарик,

— Цьому сухарикові, — сказав він, — один крок до точильного каменя. І цей крок уже зроблено.

Дружба, підігріта дотепами подібного гатунку, розвивалася дуже швидко, і незабаром вся шайка-ряжка під диригування Остапа виспівувала частівку:

Ой, у Петра Великого

Родичів нема нікого,

Тільки кінь та змія –

От і вся його сім’я.

До вечора Остап знав, як звати студентів, а де з ким уже був на “ти”. Але багато з того, про що говорили молоді люди, він не розумів. Раптом він сам собі здався дуже старим. Перед ним сиділа юність, трохи груба, прямолінійна, якась до болю нехитра. Він у свої двадцять літ був зовсім іншим. Він сам признавався собі, що у свої двадцять літ він був різнобічніший і гірший. Він тоді не сміявся, а лише посміхався. А ці безугавно реготали.

“Чому так радіє ця товстопика юнь? — подумав він з несподіваною роздратованістю. — Слово честі, я починаю заздрити”.

І хоч Остап, без сумніву, був у центрі уваги всього купе і його слова лилися без запинок, і всі ставилися до нього дуже добре, він не відчував тут ні балагановського обожнювання, ні боязкого запобігання Паніковського, ні відданої любові Козлевича. В студентах почувалася зверхність глядачів над конферансьє. Глядачі слухають громадянина у фраці, іноді посміхаються, ліньки аплодують йому, та, зрештою, йдуть додому, і немає їм більше ніякого діла до конферансьє. А конферансьє після вистави приходить в артистичний клуб, сидить засмучений над котлетою і скаржиться дружкові по Робмису — оперетковому комікові, що публіка його не розуміє, а уряд не цінує. Комік п’є горілку і теж скаржиться, що не розуміють його. А що там не розуміти? Дотепи старі і прийоми старі, а переучуватися пізно. Здається, все ясно.

Історію з Бубешком, що применшив плани, було розказано вдруге, цього разу зумисне для Остапа. Він ходив з своїми друзями в твердий вагон переконати студентку Ліду Писарівську прийти до них у гості, і при цьому так теревенив, що сором’язлива і скромна Ліда таки прийшла і взяла участь в загальному гаморі. Раптове довір’я зросло до таких розмірів, що, прогулюючись на пероні великої вузлової станції з дівчиною у чоловічому пальті, великий комбінатор підвів її майже до вихідного семафора і тут, несподівано для себе, вилив перед нею всю душу в досить пошлій формі.

— Розумієте, — втокмачував він, — світив місяць, король ландшафту. Ми сиділи на приступках музею древностей, і раптом я відчув, що я її люблю. Але того ж вечора мені довелося виїхати, так усе і розладналося. Вона, здається, образилася. Навіть без сумніву образилася.

— Вас послали у відрядження? — запитала дівчина.

— Хм… Наче відрядження. Тобто не зовсім щоб відрядження, але термінова справа. А тепер я страждаю. Гордо і по-дурному страждаю.

— Це не страшно, — сказала дівчина, — переключіть зайвину вашої енергії на виконання якогось трудового процесу. Наприклад, ріжте дрова. Зараз є така течія.

Остап пообіцяв переключитися і, хоч не уявляв собі, як це він замінить собі Зосю різанням дров, все-таки відчув велике полегшення. Вони повернулися до вагона з таємничим виглядом і потім кілька разів виходили в коридор і шепотіли про нерозділене кохання й про нові течії в цій галузі.

В купе Остап, як і раніш, з шкіри ліз, щоб сподобатися компанії. І він цього досяг: студенти почали вважати його за свого. А грубіян Паровицький щосили ляснув Остапа по плечу і викрикнув:

— Іди до нас, в політехнікум. їй-богу! Дістанеш стипендію, сімдесят п’ять карбованців. Житимеш як бог. У нас—їдальня, щодня м’ясо. Потім на Урал поїдемо на практику.

— Я вже закінчив один гуманітарний вуз, — поспішно сказав великий комбінатор.

— А що ж ти зараз робиш? — запитав Паровицький.

— Та так… по фінансовій лінії…

— Служиш у банку?

Остап раптом саркастично поглянув на студента і сказав:

— Ні, не служу. Я мільйонер.

Звичайно, ця заява ні до чого Остапа не зобов’язувала і все це можна було перетворити на жарт, але Паровицький засміявся так глузливо, що великому комбінаторові стало прикро. Його охопило бажання приголомшити своїх супутників, викликати в них ще більший подив і захоплення.

— Скільки ж у вас мільйонів? — запитала дівчина в гімнастичних туфлях, підбиваючи його на веселу відповідь.

— Один, — сказав Остап, блідий від гордості.

— Щось малувато, — заявив вусатий.

— Мало, мало, — закричали всі.

— З мене досить, — сказав Бендер урочисто.

І з цими словами він узяв свій чемодан, клацнув нікелевими защіпками і висипав на диван усе, що в ньому було. Паперові брусочки лягли гіркою, сповзаючи вниз. Остап зігнув одну пачку, обгортка розірвалася, почувся карточний тріск.

— В кожній пачці по десять тисяч. Вам мало? Мільйон без чогось там… І ніякісінького фальшу: підписи, паркетна сітка і водяні знаки.

Запала тиша. Остап згріб гроші знову у чемодан і закинув його, як йому здалося, царственим жестом у багажник. І знову сів на канапу, розвалився на ній, широко розставив ноги і поглянув на шайку-ряжку.

— Як бачите, гуманітарні науки теж приносять свої плоди, — сказав мільйонер, запрошуючи студентів повеселитися з ним.

Студенти мовчали, розглядуючи різні кнопки і защіпки на орнаментованих стінах купе.

— Живу, як бог, — продовжував Остап, — вірніше, як півбог, що зрештою одне й те ж.

Трохи почекавши, великий комбінатор занепокоєно засовався і викрикнув товариським тоном:

— “Что ж вы, черти, приуныли?”

— Ну, я пішов, — сказав усатий, подумавши. — Піду до своїх, погляну, як там і що. І він вискочив з купе.

— Дивна річ, просто незвичайна річ, — зауважив Остап, — ще тільки сьогодні вранці ми не були навіть знайомі, а зараз почуваємо себе так, ніби знаємо один одного десять років. Що це, флюїди діють?

— Скільки з нас за чай? — запитав Паровицький. — Скільки ми випили, товариші? Дев’ять склянок чи десять? Треба запитати провідника. Зараз я прийду.

За ним зірвалося ще четверо, загорівшись бажанням допомогти Паровицькому розраховуватися з провідником.

— Може, щось заспіваємо? — запропонував Остап. — Що-небудь залізне. Наприклад: “Сергій піп, Сергій піп!” Хочете? У мене чудовий волзький бас. І, не чекаючи відповіді, великий комбінатор похапливо заспівав: “Вдоль да по речке, вдоль да по Казанке, сизый селезень плывет”. Коли треба було підхопити приспів хором, Остап по-капельмейстерському зробив помах руками і притупнув ногою, але грізного й дружнього хорового викрику не почулося. Лише Ліда Писарівська соромливо пискнула:

“Сергій піп, Сергій піп, Сергій піп!” — та одразу ж осіклася і вибігла.

Дружба гинула на очах. За якусь хвилину в купе лишилася тільки добра і чуйна дівчина у гімнастичних туфлях.

— Куди ж це всі побігли? — запитав Бендер.

— Справді, — прошепотіла дівчина, — треба взнати. Вона спритно кинулася до дверей, але нещасний мільйонер схопив її за руку.

— Я пожартував, — забурмотів він, — я трудящий. Я диригент симфонічного оркестру!.. Я син лейтенанта Шмідта!.. Мій батько турецький підданий. Повірте мені!..

— Пустіть! — шепотіла дівчина.

Купе тряслось і скрипіло. Ложечки ворушилися в порожніх склянках, і вся чайна отара тихенько сунулася на край столика. У дверях з’явився провідник, притримуючи підборіддям купу ковдр і простирадл.

Розділ XXXV ЙОГО ЛЮБИЛИ ХАТНІ ГОСПОДАРКИ,

ДОМРОБІТНИЦІ, ВДОВИ І НАВІТЬ ОДНА ЖІНКА — ЗУБНИЙ ТЕХНІК

У Чорноморську гуркотіли дахи і вулицями гули протяги. Силою північно-східного вітру, який несподівано налетів на місто, ніжне бабине літо було загнане до сміттєвих ящиків, на ринви і карнизи будинків. Там воно й помирало серед почорнілого кленового листя і розірваних трамвайних квитків. Холодні хризантеми тонули в мисках квіткарок. Грюкали зелені віконниці зачинених будок, що торгували квасом. Голуби промовляли:

“Помру, помру”. Горобці грілися, клюючи гарячі кізяки. Чорноморці брели проти вітру, понуривши голови, як бики. Найгірше було пікейним жилеткам. Вітер зривав з них канотьє і панамські капелюхи і котив їх паркетним бруком вниз аж до бульвару. Обурені дідки бігли навздогін за ними, важко дихаючи. Тротуарні вихори гнали й тих, що переслідували, з такою силою, що вони інколи переганяли свої капелюхи, отямлюючись лише біля мокрих ніг бронзової фігури єкатерининського вельможі, що стояв посеред площі.

“Антилопа” на своїй стоянці поскрипувала корабельним скрипом. Якщо раніш машина Козлевича викликала веселий подив, то зараз на неї не можна було дивитися без жалю: ліве заднє крило було підв’язане кодолою, значну частину вітрового скла замінено фанерою і замість загубленої під час катастрофи гумової груші з матчишем висів на мотузці нікельований засідательський дзвіночок.

Навіть кермове колесо, на якому покоїлися чесні руки Адама Казимировича, трохи перехнябилося вбік. На тротуарі, поряд з “Антилопою”, стояв великий комбінатор. Спершись ліктем на борт машини, він казав:

— Я обдурив вас, Адаме. Я не можу подарувати вам ні “ізотта-фраскіні”, ні “Лінкольна”, ні б’юїка, ні навіть “форда”. Я не можу купити вам нової машини. Держава не вважає мене за покупця. Я приватна особа. Єдине, що можна було придбати по газетній об’яві, — це такий же мотлох, як наша “Антилопа”.

— Чому ж, — заперечив Козлевич, — мій “лорен-дітріх”— добра машина. От коли б ще старенький мастилопровідний шланг, не треба тоді мені ніяких б’юїків.

— Шланг я вам привіз, — сказав Остап, — ось він. І це єдине, дорогий Адаме, чим я можу допомогти вам у справі механізації транспорту.

Козлевич дуже зрадів, побачивши шланг, довго крутив у руках і одразу почав його приладнувати. Остап штовхнув дзвіночок, який задзвенів засідательським дзвоном і палко сказав:

— Ви знаєте, Адаме, новину— на кожного громадянина тисне стовп повітря силою двісті чотирнадцять кіло!

— Ні, — сказав Козлевич, — а що?

— Як що!.. Це науково-медичний факт. І мені з деякого часу стало важко. Ви тільки подумайте. Двісті чотирнадцять кіло! Тиснуть щодоби, особливо вночі. Я погано сплю. Що?

— Нічого, я слухаю, — ласкаво відповів Козлевич.

— Мені дуже зле, Адаме. У мене занадто велике серце. Водій “Антилопи” гмукнув. Остап продовжував теревенити:

— Вчора до мене на вулиці підійшла бабуся й запропонувала купити вічну голку для примуса. Ви знаєте, Адаме, я не купив. Мені не потрібна вічна голка, я не хочу жити вічно. Я хочу померти. Я помічаю в собі наявність усіх пошлих ознак закоханості: відсутність апетиту, безсоння і маніакальне бажання писати вірші. Послухайте, що я зліпив вчора вночі при миготінні електричної лампи: “Я помню чудное мгновенье, передо мной явилась ты, как мимолетное виденье, как гений чистой красоту”. Правда ж, добре? Талановито? І лише на світанку, коли були дописані останні рядки, я згадав, що цей вірш уже написав О. Пушкін. Такий удар від класика! Га?

— Ні, ні, продовжуйте, — сказав співчуваючи Козлевич.

— Ось так і живу, — продовжував Остап тремтячим голосом. — Тіло моє прописане в готелі “Каїр”, а душа манкірує, їй навіть у Ріо-де-Жанейро не хочеться. А тут ще атмосферний стовп душить.

— А ви були в неї? — запитав прямолінійний Козлевич. — У Зосі Вікторівни?

— Не піду, — сказав Остап, — з причин гордої соромливості. У мені прокинулися яничари. Я цій негідниці послав з Москви на триста п’ятдесят карбованців телеграм — і не одержав відповіді навіть на п’ятдесят копійок. І це я, якого любили хатні господарки, домробітниці, вдови і навіть одна женщина — зубний технік. Ні, Адаме, я туди не піду. До побачення!

Великий комбінатор пішов у готель, витяг з-під ліжка чемодан з мільйоном, що валявся поруч з поношеними черевиками. Якийсь час він дивився на нього тупо, бездумно, потім узяв його за ручку і пішов на вулицю. Вітер підхопив Остапа за плечі й поволік до Приморського бульвару. Тут було безлюдно, ніхто не сидів на білих лавочках з вирізаними влітку любовними написами. На зовнішній рейд, повз маяк виходив приземкуватий вантажник з грубими прямими щоглами.

— Досить, — сказав Остап, — золоте теля не для мене. Хай бере хто хоче. Хай мільйонерствує на просторі!

Він озирнувся і, переконавшись, що навколо нікого немає, жбурнув чемодан у гравій.

— Будь ласка, — промовив він, звертаючись до чорних кленів, і навіть зробив реверанс.

Він пішов алеєю не озираючись. Спочатку йшов поволі, не поспішаючи, наче на прогулянці. Потім заклав руки в кишені, бо вони раптом почали йому заважати, пішов швидше, щоб перебороти вагання. Він примусив себе звернути за ріг, навіть замугикав якусь пісеньку, та тієї ж хвилини побіг назад. Чемодан лежав на тому ж місці. Одначе з протилежного боку до нього вже, нагинаючись і простягаючи руки, поспішав літній громадянин, звичайнісінький на вигляд.

— Ти куди? — закричав Остап ще здалеку. — Я тобі покажу, як хапати чужі чемодани! Не можна залишити навіть на хвилину! Неподобство!

Громадянин невдоволено стенув плечима і відступив. А Бендер знову поплентався з золотим телям у руках.

“Що ж тепер робити? — міркував він. — Як розпорядитися цим проклятим мільйоном, який збагачує мене лише моральними муками? Спалити його, чи що?”

На цій думці великий комбінатор зупинився з задоволенням.

“Якраз у моєму номері є камін. Спалити його в каміні! Це велично! Вчинок Клеопатри! У вогонь! Пачку за пачкою! Чого мені з ним возитися? А втім, ні, дурість… Палити гроші — піжонство. Гусарство! А що я можу на них зробити, крім непманського жрання? Ідіотське становище! Музейний завідуючий збирається за триста карбованців Лувр створити, перший-ліпший колектив яких-небудь водників чи кооперативна корпорація драмписьменників за мільйон може збудувати напівхмарочос з плоским дахом для лекцій на свіжому повітрі. А Остап Бендер, потомок яничарів, нічого не може зробити! Чортзна-що! Ну ж і навалився клас-гегемон на мільйонера-одинака!”

Міркуючи про те, що йому зробити з мільйоном, великий комбінатор бігав алеями, сідав на цементний парапет і сердито дивився на пароплав, який погойдувався за хвилерізом.

“Ні, від пожежі доведеться відмовитися. Палити гроші — це не граціозно. Прояв боягузтва. Треба вигадати якийсь ефектний жест. А може, заснувати стипендію імені Балаганова для учнів-заочників радіотехнікуму? Чи купити п’ятдесят тисяч срібних ложечок, вилити з них статую Паніковського на коні й поставити на могилі? Інкрустувати перламутром “Антилопу?” А може…

Великий комбінатор сплигнув з парапету, осяяний новою думкою. Не гаючи ні хвилини, він лишив бульвар і, мужньо витримуючи натиск фронтальних і бічних вітрів, попрямував до поштамту.

Там на його прохання чемодан зашили в рогожу і навхрест перев’язали мотузком. Вийшов зовсім простенький на вигляд пакунок, які поштамт приймає щодня тисячами і в яких громадяни посилають своїм родичам сало, варення чи яблука.

Остап узяв хімічний олівець і, збуджено змахнувши ним в повітрі, написав:

Цінна

Народному комісарові фінансів

Москва

І пакунок, кинутий рукою кремезного поштовика, зваливсь у загальну купу різних ящиків, овальних тюків і торбинок. Засовуючи квитанцію в кишеню, Остап побачив, як його мільйон разом з іншим вантажем якийсь дідок з білими блискавками-зигзагами на петлицях ліньки вивозив візком уже до сусіднього залу.

— Засідання продовжується, — сказав великий комбінатор, — цього разу без участі депутата божевільних аграріїв О. Бендера.

Він ще довго стояв під аркою поштамту, то схвалюючи овій вчинок, то засуджуючи його. Вітер пробрався під макінтош Остапа. Йому стало холодно, і він з гіркотою згадав, що так і не купив другої шуби.

Прямо перед ним на мить спинилася дівчина. Задерши голову, вона поглянула на блискучий циферблат поштамтівського годинника і пішла далі. На ній було кошлате пальто, коротше за плаття, і синій берет з дитячим помпоном. Правою рукою вона притримувала полу пальта, яку задирав вітер. Серце великого комбінатора стрепенулося ще раніш, ніж він пізнав Зосю, і він попрямував слідом за нею мокрими тротуарними плитами, мимохіть тримаючись на певній дистанції… Іноді дівчину заслоняли перехожі, і тоді Остап сходив на бруківку, зазираючи на Зосю збоку і продумуючи тези розмови, що зараз відбудеться.

На розі Зося спинилася перед галантерейним кіоском і почала розглядати коричневі чоловічі шкарпетки, які погойдувалися на вірьовці.

Остап став патрулювати поблизу.

Біля самого краю тротуару запально розмовляли двоє з портфелями. Обидва були в демісезонних пальтах, з-під яких видно було білі штани.

— Ви своєчасно пішли з “Геркулеса”, Іване Павловичу, — казав один, притискуючи до грудей портфель, — там зараз розгром, чистять, як звірі.

— Все місто говорить, — зітхнув другий.

— Вчора чистили Скумбрієвича, — любострасно сказав перший, — протиснутись не можна було. Спочатку все йшло дуже культурно. Скумбрієвич так розповів свою біографію, що йому аплодували, “Я, — каже, — народився поміж молотом і кувадлом”.

Цим він хотів підкреслити, що його батьки були ковалі. А потім з публіки хтось запитав: “Скажіть, ви не пригадуєте, був такий торговий дім “Скумбрієвич і син, залізний крам”? Ви часом не той Скумбрієвич?” І тут цей дурень візьми та й ляпни: “Я не Скумбрієвич, я син”. Уявляєте, що тепер з ним буде? Перша категорія забезпечена.

— Це так, товаришу Вайнторг, такі суворі порядки. А сьогодні кого чистять?

— Сьогодні великий день! Сьогодні Берлага, той самий, який рятував себе в домі божевільних. Потім сам Полихаєв і ця гадюка, Серна Михайлівна, його морганатична дружина. Вона в “Геркулесі” нікому дихати не давала. Прийду сьогодні годин за дві до початку, бо потім не протовпишся. Крім того, Бомзе…

Зося пішла вперед, і Остап так і не дізнався, що сталося з Адольфом Миколайовичем Бомзе. Та це його аж ніяк не схвилювало. Перші слова розмови були вже готові. Командор швидко наздогнав дівчину.

— Зосю, — сказав він, — я приїхав, і відмахнутись від цього факту неможливо.

Слова ці були вимовлені з жахливою розв’язністю. Дівчина аж відсахнулася, і великий комбінатор зрозумів, що взяв фальшивий тон. Він змінив інтонацію, говорив багато і швидко, скаржився на обставини, сказав про те, що молодість проминула зовсім не так, як мріялося у дитячі роки, що життя виявилося жорстоким і низьким, як басовий ключ.

— Ви знаєте, Зосю, — сказав він нарешті, — на кожну людину, навіть на партійну, тисне атмосферний стовп вагою в двісті чотирнадцять кіло. Ви цього не помічали?

Зося не відповіла. В цей час вони проходили біля кіно “Капітолій”. Остап на мить глянув навскіс, в той бік, де влітку містилася заснована ним контора, і тихо зойкнув. Через весь будинок простяглася широка вивіска:

ДЕРЖОБ’ЄДНАННЯ РОГИ І КОПИТА

В усіх вікнах виднілися друкарські машинки і портрети державних діячів. Біля входу стояв, переможно посміхаючись, дженджуристий: кур’єр — куди там Паніковському. В розчинені ворота з табличкою: “Базисний склад” в’їздили тритонні машини, завантажені кондиційними рогами і копитами. З усього було видно, що Остапове дітище повернуло на правильну путь.

— Ну ж і навалився клас-гегемон, — сумно сказав Остап. — Навіть мою легковажну ідею — і ту використали у своїх інтересах. А мене відтерли, Зосю. Чуєте, мене відтерли. Я нещасний.

— Сум ний закоханий, — вимовила Зося, нарешті обернувшись до Остапа.

— Так, — відповів Остап, — я типовий Євгеній Онєгін, він же лицар, позбавлений спадщини Радянською владою.

— Ну, який там лицар!

— Не гнівайтесь, Зосю. Зважте на атмосферний стовп. Мені здається, що на мене він тисне ще з більшою силою, аніж на інших громадян. Це через кохання до вас. І до того ж я не член профспілки. Від цього також.

— Крім того, ще й тому, що ви брешете більш аніж інші громадяни.

— Це не брехня. Це закон фізики. А може, справді, ніякого стовпа немає і це одна моя фантазія?

Зося спинилася і почала стягати з руки рукавичку сіропанчішного кольору.

— Мені тридцять три роки, — поспіхом сказав Остап, — літа Ісуса Христа. А що я зробив досі? Учення я не створив, учнів розбазарив, мертвого Паніковського не воскресив і тільки ви…

— Ну, до побачення, — сказала Зося, — мені в їдальню.

— Я теж пообідаю, — заявив великий комбінатор, глянувши на вивіску: “Учбово-показовий харчовий комбінат ФЗУ при Чорноморській державній академії просторових мистецтв”, — з’їм який-небудь чергово-показовий борщ при цій академії. Може, стане легше.

— Тут тільки для членів профспілок, — попередила Зося.

— Тоді я так посиджу.

Вони зійшли вниз по трьох приступках. В глибині учбово-показового комбінату під зеленим дахом з пальм сидів чорноокий молодий чоловік і з почуттям власної гідності дивився на меню.

— Перікл! — ще здалеку гукнула Зося. — Я купила тобі шкарпетки з подвійною п’яткою. Познайомтесь. Це Феміді.

— Феміді! — сказав молодий чоловік, сердечно потискуючи Остапову руку.

— Бендер-Задунайський, — грубо відповів великий комбінатор, враз збагнувши, що він спізнився на свято кохання і що шкарпетки з подвійною п’яткою — це не просто продукція якоїсь там кооперативної артілі псевдоінвалідів, а певний символ щасливого шлюбу, узаконеного загсом.

— Як! Хіба ви ще й Задунайський? — весело запитала Зося.

— Так. Задунайський. Адже ви теж уже не лише Синицька? Судячи по шкарпетках…

— Я — Синицька-Феміді.

— Вже двадцять сім днів, — зауважив молодий чоловік, потираючи руки.

— Мені подобається ваш чоловік, — сказав лицар, у якого відняли спадщину.

— Мені самій подобається, — запально відповіла Зося. Поки молоде подружжя їло флотський борщ, високо підносячи ложки і перезираючись, Остап невдоволено, скоса поглядав на культплакати, розвішані по стінах. На одному було написано: “Не займайтесь під час їди розмовами. Це заважає природному виділенню шлункового соку”. Другий плакат був написаний віршем: “Фруктові води несуть нам вуглеводи”. Робити було нічого. Треба було йти, але заважала якась несподівана соромливість, яка прийшла бозна-звідкіль.

— У цьому флотському борщі, — напружено промовив Остап, — плавають уламки розбитих кораблів. Подружжя Феміді добродушно засміялося.

— А ви, власне, по якій лінії працюєте? — запитав молодого чоловіка Остап.

— А я, власне, секретар ізоколективу залізничних художників, — відповів Феміді.

Великий комбінатор поволі підводився.

— Ах, представник колективу! Цього й треба було чекати! Проте не буду займати вас розмовами. Це заважатиме природному виділенню шлункового соку, такого необхідного для здоров’я.

Він пішов, не попрощавшись, просуваючись до виходу навпростець.

— Викрали дівчину! — бурмотів він на вулиці.—Прямо з стійла вивели. Феміди! Немезіди! Представник колективу Феміді викрав у одноосібника-мільйонера!

І тут з приголомшливою ясністю і чистотою Бендер згадав, що ніякого мільйона в нього уже немає. Цю страшну думку він уже додумував біжучи, розгортаючи руками перехожих, як плавець воду, змагаючись за побиття світового рекорду.

— Теж мені, апостол Павло знайшовся, — шепотів він, переплигуючи через клумби міського саду. — Безсрібник, с-сучий син! Меноніт проклятий, адвентист сьомого дня! Дурень! Йолоп! Якщо вони вже відправили пакунок — повішусь! Вбивати таких толстовців!

Послизнувшись двічі на кахельній підлозі поштамту, великий комбінатор підбіг до віконця. Тут стояла невелика, але сувора і мовчазна черга. Остап зопалу просунув голову у віконце, та громадянин, що стояв першим у черзі, нервово підняв гострі лікті й відтиснув нахабу назад. Другий громадянин, як заводний, теж підняв лікті, і великий комбінатор опинився трохи ще далі від завітного віконця. Лікті при абсолютній тиші піднімались доти, поки зухвалий не опинився на своєму законному місці — у хвості черги.

— Мені лише… — почав Остап.

Та далі він не продовжував. Це нічого б не дало. Черга, сіра, камінна, була незламна, як грецька фаланга. Кожний знав своє місце і готовий був померти за свої малесенькі права.

Лише через сорок п’ять хвилин Остап зміг просунути голову у поштове віконце. Він азартно почав вимагати свій пакунок назад. Службовець байдуже повернув Остапові квитанцію.

— Товаришу, ми пакунків не повертаємо.

— Як! Вже відправили? — запитав великий комбінатор тремтячим голосом. — Я лише годину тому здав!

— Товаришу, ми пакунків назад не повертаємо, — повторив поштовий службовець.

— Але ж це мій пакунок, — сказав Остап запобігливо, — розумієте, мій. Я його відправив, я його хочу повернути назад. Розумієте, забув вкласти банку варення… З райських яблук. Дуже вас прошу. Дядя страшенно образиться. Розумієте…

— Товаришу, ми пакунків назад не повертаємо. Остап озирнувся, шукаючи допомоги, підтримки. Позад нього стояла черга, мовчазна і сувора, яка знала всі правила, зокрема і те, що пакунки назад не видаються.

— Вкласти баночку, — белькотав Остап, — райські яблучка.

— Товаришу, баночку відправте окремим пакунком, — порадив службовець трохи ласкавіше. — Нічого з вашим дядьком не станеться.

— Ви не знаєте мого дядька! — запально сказав Остап. — І потім, я бідний студент, у мене немає грошей. Прошу вас як людину…

— Ось бачте, товаришу, — сказав поштовик плаксиво, — там лежать три тонни пакунків. Де його шукати?

Але тут великий комбінатор почав верзти таку жалібну нісенітницю, що робітник зв’язку пішов до другого залу шукати пакунок бідного студента. Черга, яка до цього часу мовчала, зняла галас. Великого комбінатора розносили за його незнання поштових законів, а одна громадянка в запалі навіть вщипнула його.

— Більше ніколи такого не робіть, — суворо сказав поштовик, викидаючи Бендерові його чемоданчик.

— Ніколи не зроблю! — заявив командор. — Слово честі студента!

Від вітру стугоніли дахи, гойдалися ліхтарі, тіні сновигали по землі і дощ розсікав проекційне проміння автомобільних прожекторів.

— Досить психологічних ексцесів, — радісно сказав Бендер, — досить переживань і самокатування. Час починати трудове буржуазне життя. До Ріо-де-Жанейро! Куплю плантацію і випишу собі Балаганова на посаду мавпи. Хай зриває для мене банани!

Розділ XXXVI КАВАЛЕР ОРДЕНА ЗОЛОТОГО РУНА

Дивна людина йшла вночі придністровськими плавнями. Вона була кремезна і непомірно товста. На ній був щільно одягнений брезентовий балахон з піднятим капюшоном. Через зарості очерету під розкоряченими деревами людина йшла навшпиньках, як у спальні. Іноді вона спинялася і тяжко дихала. Тоді всередині під балахоном чувся брязкіт, який утворюють металеві предмети, стикаючись з іншими металевими предметами. І щоразу після цього у повітрі повисав тонкий і дуже делікатний дзвін. Одного разу дивна людина зачепилася за мокре коріння і впала на живіт. І тоді пролунав такий гучний дзвін, наче на паркет впали лицарські лати. І довго ще дивна людина не підводилася з землі, вдивляючись у темряву.

Шуміла березнева ніч. З дерев спадали і розбивалися об землю ваговиті аптекарські краплі.

— Проклята таріль, — прошепотіла людина.

Вона підвелася і до самісінького Дністра дійшла без пере-шкод. Людина підтикала поли, сповзла з берега і, втративши рівновагу на розкислій кризі, побігла в Румунію.

Великий комбінатор готувався всю зиму. Він скуповував північноамериканські долари з портретами президента в білих буклях, золоті годинники і портсигари, шлюбні персні, діаманти й інші дорогоцінні речі. Зараз він ніс на собі сімнадцять ваговитих портсигарів з монограмами, орлом і гравірованими написами:

“Директорові Русько-Карпатського банку і благодійникові Євсею Рудольфовичу Полуфабриканту в день його срібного шлюбу від вдячних співробітників”.

“Таємному радникові М. І. Святотацькому після закінчення сенаторської ревізії від чинів чорноморського градоначальства”.

Та найважчий за всі був портсигар з присвятою:

“Панові приставу Олексіївської дільниці від вдячних євреїв купецького звання”.

Під написом було ще й палаюче емалеве серце, пробите стрілою, що, звичайно, мало символізувати любов євреїв купецького звання до пана пристава.

По кишенях були розсовані, як низки бубликів, золоті обручки, персні і браслетки. На спині у три ряди висіли на міцних мотузках двадцять пар золотих годинників. Деякі з них дратували цоканням, і Бендерові здавалося, що по його спині повзають комахи чи паразити. Серед годинників були й даровані, про що свідчили написи на кришках: “Улюбленому синові Серьожі Кастракі в день здачі іспитів на атестат зрілості”; над словом “зрілості” шпилькою було надряпано: “статевої”. Зроблено це було, очевидно, приятелями молодого Кастракі, такими ж двоєчниками, як і він сам. Остап довго вагався, чи купувати цей непристойний годинник, та зрештою купив; адже він твердо вирішив вкласти весь мільйон у цінності.

Взагалі довелося попрацювати всю зиму. Діамантів великий комбінатор дістав лише на чотириста тисяч; валюти, у тому числі якихось сумнівних польських і балканських грошей, пощастило здобути лише на п’ятдесят тисяч. На решту довелося накупити важких речей. Йти найбільш заважала золота таріль, яку він ніс на животі. Таріль була велика, овальна, як щит африканського вождя і важила двадцять фунтів. Кремезна шия командора згиналася під важким архієрейським нагрудним хрестом з написом: “Во ім’я отца, і сина, і святого духа”, який він придбав у колишнього іподиякона кафедрального собору громадянина Самообложенського. Зверх хреста на чудовій стрічці висів орден Золотого Руна — литий баранчик.

Цей орден Остап виторгував у дивовижного дідуся, який, можливо, був навіть великим князем, а можливо, і камердинером великого князя. Старий заправив непомірно високу суму, посилаючись на те, що такий орден е у світі лише у кількох людей, та й то здебільшого у коронованих осіб.

— Золоте Руно, — бурмотів старий, — дається за найвищу доблесть!

— А в мене якраз найвища, — відповідав Остап, — до того ж я купую баранця лише як золотий брухт,

Але командор кривив душею. Орден йому одразу ж сподобався і він вирішив залишити його собі назавжди, як орден Золотого Теляти.

Остапа підганяв страх і чекання гвинтівочного пострілу. Він добіг до середини ріки і спинився. Муляло золото — таріль, хрест, браслети. Спина свербіла під розвішаними на ній годинниками. Поли балахона намокли і важили кілька пудів. Остап, стогнучи, зірвав з себе балахон, кинув на лід і попрямував далі. Він лишився в шубі, широченній, просто незвичайній шубі — це була чи не найкоштовніша річ в Остаповому туалеті. Він “будував” її чотири місяці, будував, як дім, виготовляючи рисунки, плани, звозячи матеріали. Шуба була подвійна — підбита унікальними чорно-бурими лисицями, а покрита справжніми котиками. Комір був пошитий з соболів. Дивовижна була ця шуба! Супершуба з шиншиловими кишенями, набитими медалями за рятування потопаючих, натільними хрестиками і золотими щелепами і мостами — останнім досягненням зуболікарської техніки. На голові великого комбінатора красувалася шапка. Не шапка, а боброва тіара.

Весь цей дивовижний вантаж мав забезпечити командорові легке й безтурботне життя на березі теплого океану, у вимріяному ним місті дитинства серед балконних пальм і фікусів Ріо-де-Жанейро.

О третій годині ночі норовистий потомок яничарів ступив на чужий закордонний берег. Тут теж було тихо, темно, тут теж була весна, і з гілок зривалися краплі. Великий комбінатор посміхнувся.

— Тепер кілька формальностей з чутливими румунськими боярами — і шлях вільний. Я гадаю, що дві-три медалі за рятування потопаючих зроблять їхнє сіре прикордонне життя більш привабливим.

Він повернувся до радянської сторони і, простягнувши в імлу товсту котикову руку, промовив:

— Все треба робити за формою. Форма номер п’ять — прощання з батьківщиною. Ну що ж, адью, велика країно. Я не люблю бути першим учнем і діставати добрі оцінки за увагу, старання і поведінку. Я приватна особа і не зобов’язаний цікавитися силосними ямами, траншеями і баштами. Мене якось мало цікавить проблема соціалістичного перетворення людини в ангела і вкладника ощадкаси. Навпаки. Цікавлять мене наболілі питання дбайливого ставлення до осіб самотніх мільйонерів.

Прощання з вітчизною за формою номер п’ять було порушено появою кількох озброєних фігур, в яких Бендер вгадав румунських прикордонників.

Великий комбінатор ґречно вклонився і виразно промовив зумисне завчені слова:

— Тряску Романіа Маре!

Він лагідно зазирнув у обличчя прикордонників, що їх ледь було видно у темряві. Йому здалося, що прикордонники посміхаються.

— Хай живе велика Румунія! — повторив Остап уже не по-румунському.

— Я старий професор, що втік з московської Чека! їй-богу, ледь видерся! Вітаю в вашій особі…

Один з прикордонників підійшов до Остапа впритул і мовчки зняв з нього хутрову тіару. Остап хотів забрати назад свій головний убор, але прикордонник так само мовчки відіпхнув його руку.

— Ну! — сказав командор добродушно. — Ну, ну! Без рук! Я буду на вас скаржитись у Сфатул-Церій, у Великий Хурулдан!

В цей час інший прикордонник швидко, з вправністю досвідченого полюбовника, почав розстебувати на Остапові його величезну, майже неймовірну зверхшубу. Командор рвонувся. При цьому з якоїсь кишені випала велика жіноча браслетка і покотилася по землі.

— Бранзулетка! — аж вискнув прикордонний офіцер у куцому пальті з собачим коміром і великими металевими ґудзиками на товстому заду.

— Бранзулетка! — закричали й інші, накидаючись на Остапа. Заплутавшись у шубі, великий комбінатор впав і одразу ж відчув, як у нього з штанів витягають дорогоцінну таріль. Коли він підвівся, то побачив, що офіцер не по-людському посміхаючись, зважує таріль на руках. Остап учепився у свою власність і видер її з рук офіцера, після чого одразу ж дістав осліплюючий удар в обличчя. Подальші події розгорталися з військовою блискавичністю. Великому комбінаторові заважала шуба, і він якийсь час бився з ворогом, стоячи на колінах, метаючи в них медалі за рятування потопаючих. Потім він відчув невимовне полегшення, яке дало йому можливість завдати супротивникові кілька блискучих ударів. Виявилося, що з нього встигли стягти стотисячну шубу.

— Ах, таке ставлення! — верескливо заспівав Остап, люто озираючись.

Була хвилина, коли він стояв, притулившись до дерева і лупав блискучою золотою таріллю по головах тих, що нападали. Була хвилина, коли з його шиї зривали орден Золотого Руна і командор по-конячому мотав головою. Була також хвилина, коли він, високо піднявши архієрейський хрест з написом: “Во ім’я отця і святого духа” істерично вигукував:

— Експлуататори трудового люду! Павуки! Полигачі капіталу! Гади!

При цьому з його рота текла рожева слина. Остап боровся за свій мільйон як гладіатор. Він скидав з себе ворогів і підводився з землі, дивлячись поперед себе затуманеними очима.

Він опритомнів лише на льоду, з заюшеною мордою, в одному чоботі, без шуби, без портсигарів, прикрашених написами, без колекції годинників, без тарілі, без валюти, без хреста і діамантів, без мільйона. На високому березі стояв офіцер з собачим коміром і дивився вниз на Остапа.

— Сігуранца проклята! — закричав Остап, обмацуючи босу ногу. — Паразити!

Офіцер мовчки вийняв пістолет і мовчки націлив його на Бендера.

Великий комбінатор зрозумів, що. інтерв’ю закінчилося. Пригинаючись, він закульгав назад, до радянського берега.

Білий цигарковий туман йшов від руки. Розціпивши руку, Бендер побачив на долоні мідного ґудзика, пасмо чийогось шкарубкого чорного волосся і чудом вцілілий під час битви орден Золотого Руна.

Великий комбінатор бездумно подивився на трофеї і рештки свого багатства і продовжував іти далі, сковзаючись по крижаних ямках і кривлячись від болю.

Могутній і тривалий гарматної сили удар викликав коливання крижаної поверхні. Шалено дув теплий вітер. Бендер глянув під ноги і побачив на кризі велику зелену тріщину. Крижина, на якій він стояв, похитнулася і почала занурюватися краєм у воду.

— Лід рушив! — вжахнувшись, викрикнув великий комбінатор. — Лід рушив, панове присяжні засідателі!

Він почав переплигувати з крижини на крижину, що було сили поспішаючи в країну, з якою він так зневажливо годину тому прощався. Туман підіймався важко і поволі, відкриваючи голі плавні.

У асфальтовой пристани Рязанского вокзала в Москве стоял короткий литерный поезд. В нем было всего шесть вагонов: багажный, где, против обыкновения, помещался не багаж, а хранились на льду запасы пищи, вагон-ресторан, из которого выглядывал белый повар, правительственный салон, принадлежавший когда-то певице Вальцевой (теперь здесь, вместо знаменитой исполнительницы романса «Все говорят, что я ветрена бываю, все говорят, что никого я не люблю. Но почему же я всех забываю, лишь одного я забыть не могу», ехали представители правительства и члены Совета Национальностей) . Остальные три вагона были пассажирские, и на их диванах, покрытых суровыми полосатыми чехлами, надлежало разместиться делегации рабочих-ударников, а также иностранным и советским корреспондентам. Поезд готовился выйти на смычку рельсов Восточной Магистрали.

Путешествие предстояло длительное. Ударники впихивали в вагонный тамбур дорожные корзины с болтающимися на железном пруте черными замочками. Советская пресса металась по перрону, размахивая лакированными фанерными саквояжами. Иностранцы следили за носильщиками, переносившими их толстые кожаные чемоданы, кофры и картонки с цветными наклейками туристских бюро и пароходных компаний. Пассажиры успели запастись книжкой «Восточная магистраль », на обложке которой был изображен верблюд, нюхающий рельсы. Книжка продавалась тут же, с багажной тележки. Автор книги, журналист Паламидов, уже несколько раз проходил мимо тележки, ревниво поглядывая на покупателей. Он считался знатоком Магистрали и ехал туда уже  в третий раз.

Приближалось время отъезда, но прощальная сцена ничем не напоминала отхода  обычного пассажирского поезда. Не было на перроне старух, никто не высовывал из окна младенца, дабы он бросил последний взгляд на своего дедушку. Разумеется, не было и дедушки, в тусклых глазах которого отражается обычно страх перед железнодорожными сквозняками. Разумеется, никто и не целовался. Делегацию рабочих-ударников доставили на вокзал профсоюзные деятели, не успевшие еще проработать вопроса о прощальных поцелуях. Московских корреспондентов провожали редакционные работники, привыкшие в таких случаях отделываться рукопожатиями. Иностранные же корреспонденты, в количестве тридцати человек, ехали на открытие Магистрали в полном составе, с женами и граммофонами, так что провожать их было некому.

Участники экспедиции в соответствии с моментом говорили громче обычного, беспричинно хватались за блокноты и порицали провожающих за то, что те не едут вместе с ними в такое интересное путешествие. В особенности шумел журналист Лавуазьян. Он был молод душой и годами , но в его кудрях, как луна в джунглях, светилась лысина.

– Противно на вас смотреть! – кричал он провожающим. – Разве вы можете понять, что такое Восточная Магистраль!

Если бы руки горячего Лавуазьяна не были бы  заняты большой пишущей машинкой в клеенчатом кучерском чехле, то он, может быть, даже и побил бы кого-нибудь из друзей, так он был страстен и предан делу газетной информации. Ему уже сейчас хотелось послать в свою редакцию телеграмму-молнию, только не о чем было.

Прибывший на вокзал раньше всех сотрудник профсоюзного органа Ухудшанский неторопливо расхаживал вдоль поезда. Он нес с собой «Туркестанский Край , полное географическое описание нашего отечества, настольная и дорожная книга для русских людей», сочинение Семенова-Тян-Шанского , изданное в 1903 году. Он останавливался около групп отъезжающих и провожающих и с некоторой сатирической нотой в голосе говорил:

– Уезжаете? Ну, ну.

– Остаетесь? Ну, ну.

Таким манером он прошел к голове поезда, долго, откинув голову назад, смотрел на паровоз и, наконец, сказал машинисту:

– Работаете? Ну, ну.

Затем журналист Ухудшанский ушел в купе, развернул по­следний номер своего профоргана и отдался чтению собственной статьи под названием «Улучшить работу лавочных комиссий» с подзаголовком «Комиссии перестраиваются недостаточно». Статья заключала в себе отчет о каком-то заседании, и отношение автора к описываемому событию можно было бы определить одной фразой: «Заседаете? Ну, ну».  Ухудшанский читал до самого отъезда.

Один из провожающих, человек с розовым плюшевым носом и бархатными височками, произнес пророчество, страшно всех напугавшее.

– Я знаю такие поездки, – говорил  он, – сам ездил. Ваше будущее мне известно. Здесь вас человек сто. Ездить вы будете в общей сложности целый месяц. Двое из вас отстанут от поезда на маленькой глухой станции без денег и документов и догонят вас только через неделю, голодные и оборванные. У кого-нибудь обязательно украдут чемодан. Может быть, у Паламидова, или у Лавуазьяна, или у Навроцкого. И потерпевший будет ныть всю дорогу,  выпрашивать у соседей кисточку для бритья. Кисточку он будет возвращать невымытой, а тазик потеряет. Один путешественник, конечно, умрет, и друзья покойного, вместо того, чтобы ехать на смычку, вынуждены будут везти дорогой прах в Москву. Это очень скучно и противно – возить прах. Кроме того, в дороге начнется склока. Поверьте мне! Кто-нибудь, хотя бы тот же Паламидов или Ухудшанский, совершит антиобщественный поступок. И вы будете долго и тоскливо его судить, а он будет с визгом и стонами отмежевываться. Все мне известно. Едете вы сейчас в шляпах и кепках, а назад вернетесь в тюбетейках. Самый глупый из вас купит полный доспех бухарского еврея: бархатную шапку, отороченную шакалом, и толстое ватное одеяло, сшитое в виде халата. И, конечно же, все вы по вечерам будете петь в вагоне «Стеньку Разина», будете глупо реветь: «И за борт ее бросает в набежавшую волну». Мало того, даже иностранцы будут петь: «Вниз по матушке, по Вольге , сюр нотр мер Вольга», по нашей матери Волге.

Лавуазьян разгневался и замахнулся на пророка пишущей машиной .

– Вы нам завидуете! – сказал он. – Мы не будем петь.

– Запоете, голубчики. Это неизбежно. Уж мне все известно.

– Не будем петь.

– Будете. И если вы честные люди, то немедленно напишите мне об этом открытку.

В это время раздался сдержанный крик. С крыши багажного вагона упал фоторепортер Меньшов. Он взобрался туда для того, чтобы заснять моменты отъезда. Несколько минут  Меньшов лежал на высоком  перроне, держа над головой аппарат. Потом он поднялся, озабоченно проверил затвор и снова полез на крышу.

– Падаете? – спросил Ухудшанский, высовываясь из окна с газетой.

– Какое это падение!  – презрительно сказал фоторепортер. – Вот если бы вы видели, как я падал со спирального спуска в Парке Культуры  и Отдыха !

– Ну, ну, – заметил представитель профоргана и скрылся в окне.

Взобравшись на крышу и припав на одно колено, Меньшов продолжал работу. На него с выражением живейшего удовлетворения смотрел норвежский писатель, который уже разместил свои вещи в купе и вышел на перрон прогуляться. У писателя были светлые детские волосы и большой варяж­ский нос. Норвежец был так восхищен фото-молодечеством Меньшова, что почувствовал необходимость поделиться с кем-нибудь своими чувствами. Быстрыми шагами он подошел к старику-ударнику с Трехгорки, приставил свой указательный палец к его груди и пронзительно воскликнул:

– Вы!!

Затем он указал на собственную грудь и так же пронзительно вскричал:

– Я!!

Исчерпав таким образом все имевшиеся в его распоряжении русские слова, писатель приветливо улыбнулся и побежал к своему вагону, так как прозвучал второй звонок. Ударник тоже побежал к себе. Меньшов спустился на землю. Закивали головы, показались последние улыбки, пробежал поэт  в пальто с черным бархатным воротником. Когда хвост поезда уже мотался на выходной стрелке, из буфетного зала выскочили два брата-корреспондента,  Лев Рубашкин и Ян Скамейкин. В зубах у Скамейкина был зажат шницель по-венски. Братья, прыгая, как молодые собаки, промчались вдоль перрона, соскочили на запятнанную нефтью землю и только здесь, среди шпал, поняли, что за поездом им не угнаться.

А поезд, выбегая из строящейся Москвы, уже завел свою оглушительную песню. Он бил колесами, адски хохотал под мостами и, только оказавшись среди дачных лесов, немного поуспокоился и развил большую скорость. Ему предстояло описать на глобусе порядочную кривую, предстояло переменить несколько климатических провинций –  переместиться из центральной прохлады в горячую пустыню, –  миновать много больших и малых городов и перегнать московское время на четыре часа.

К вечеру первого дня в вагон советских корреспондентов явились два вестника капиталистического мира: представитель свободомыслящей австрийской газеты господин Гейнрих и американец Хирам Бурман. Они пришли знакомиться. Господин Гейнрих был невелик ростом. На мистере Хираме была мягкая шляпа с подкрученными полями. Оба говорили по-русски довольно чисто и правильно. Некоторое время все молча стояли в коридоре, с интересом разглядывая друг друга. Для разгона заговорили о Художественном театре. Гейнрих театр похвалил, а мистер Бурман уклончиво заметил, что в СССР его, как сиониста, больше всего интересует еврейский вопрос.

– У нас такого вопроса уже нет, – сказал Паламидов.

– Как же может не быть еврейского вопроса? – удивился Хирам.

– Нету. Не существует.

Мистер Бурман взволновался. Всю жизнь он писал в своей газете статьи по еврейскому вопросу, и расстаться с этим вопросом ему было  больно.

– Но ведь в России есть евреи? – сказал он осторожно.

– Есть, – ответил Паламидов.

– Значит, есть и вопрос?

– Нет. Евреи есть, а вопроса нет .

Электричество, скопившееся в вагонном коридоре, было несколько разряжено появлением Ухудшанского. Он шел к умывальнику с полотенцем на шее.

– Разговариваете? – сказал он, покачиваясь от быстрого хода поезда. – Ну, ну.

Когда он возвращался назад, чистый и бодрый, с каплями воды на висках, спор охватил уже весь коридор. Из купе вышли совжурналисты, из соседнего вагона явилось несколько ударников, пришли еще два иностранца,  итальянский корреспондент с фашистским жетоном, изображающим ликторский пучок и топорик, в петлице пиджака,  и немецкий профессор-востоковед, ехавший на торжество по приглашению Вокса. Фронт спора был очень широк – от строительства социализма в СССР до входящих на Западе в моду мужских беретов. И по всем пунктам, каковы бы они ни были, возникали разногласия.

– Спорите? Ну, ну, – сказал Ухудшанский, удаляясь в свое купе.

В общем шуме можно было различить только отдельные выкрики.

– Раз так, – говорил господин Гейнрих, хватая путиловца Суворова за косоворотку, – то почему вы тринадцать лет только болтаете? Почему вы не устраиваете мировой революции, о которой вы столько говорите? Значит, не можете? Тогда перестаньте болтать!

– А мы и не будем делать у вас революции! Сами сделаете!

– Я? Нет, я не буду делать революции.

– Ну, без вас сделают и вас не спросят.

Мистер Хирам Бурман стоял, прислонившись к тисненому кожаному простенку, и безучастно глядел на спорящих. Еврейский вопрос провалился в какую-то дискуссионную трещину в самом же начале разговора, а другие темы не вызывали в его душе никаких эмоций. От группы, где немецкий профессор положительно отзывался о преимуществах советского брака перед церковным, отделился стихотворный фельетонист, подписывавшийся псевдонимом Гаргантюа. Он подошел к призадумавшемуся Хираму и стал что-то с жаром ему объяснять. Хирам принялся слушать, но скоро убедился, что ровно ничего не может разобрать. Между тем Гаргантюа, поминутно поправляя что-нибудь в туалете Хирама, то подвязывая ему галстук, то снимая с него пушинку, то застегивая и снова расстегивая пуговицу, говорил довольно громко и, казалось, даже отчетливо. Но в его речи был какой-то неуловимый дефект, превращавший слова в труху. Беда усугублялась тем, что Гаргантюа любил поговорить и после каждой фразы требовал от собеседника подтверждения.

– Ведь верно? – говорил он, ворочая головой, словно бы собирался своим большим хорошим носом клюнуть некий корм. – Ведь правильно? Понятно?

Только эти слова и были понятны в речах Гаргантюа. Все остальное сливалось в чудный убедительный рокот. Мистер Бурман из вежливости соглашался и вскоре убежал. Все соглашались с Гаргантюа, и он считал себя человеком, способным убедить кого угодно и в чем угодно.

– Вот видите, – сказал он Паламидову, – вы не умеете разговаривать с людьми. А я его убедил. Только что я ему доказал, и он со мной  согласился, что никакого еврейского вопроса у нас уже не существует. Ведь верно? Ведь правильно?

Паламидов ничего не разобрал и, кивнув головой, стал вслушиваться в беседу, происходившую между немецким востоковедом и проводником вагона. Проводник давно порывался вступить в разговор и только сейчас нашел свободного слушателя по плечу. Узнав предварительно звание, а также имя и фамилию собеседника, проводник отставил веник в сторону и плавно начал:

– Вы, наверно, не слыхали, гражданин профессор, в Средней Азии есть такое животное, называется верблюд. У него на спине две кочки имеются. И был у меня железнодорожник знакомый, вы, наверно, слыхали, товарищ Должностюк, багажный раздатчик. Сел он на этого верблюда между кочек и ударил его хлыстом. А верблюд  был злой и стал его кочками давить, чуть было вовсе не задавил. Должностюк, однако, успел соскочить. Боевой был парень, вы, наверно, слыхали. Тут верблюд ему весь китель оплевал, а китель только из прачечной…

Вечерняя беседа догорала. Столкновение двух миров окончилось благополучно. Ссоры как-то не вышло. Существование  в литерном поезде двух систем – капиталистической и социалистической – волей-неволей должно было продолжаться  около месяца. Враг мировой революции, господин Гейнрих, рассказал старый дорожный анекдот, после чего все пошли в ресторан ужинать, переходя из вагона в вагон по трясущимся железным щитам и жмуря глаза от сквозного ветра. В ресторане, однако, население поезда расселось порознь. Тут же, за ужином, состоялись смотрины. Заграница, представленная корреспондентами крупнейших газет и телеграфных агентств всего мира, чинно налегла на хлебное вино и с ужасной вежливостью посматривала на ударников в сапогах и на советских журналистов, которые по-домашнему явились в ночных туфлях и с одними запонками вместо галстуков.

Разные люди сидели в вагоне-ресторане:  и провинциал из Нью-Йорка –  мистер Бурман, и канадская девушка, прибывшая из-за океана только за час до отхода литерного поезда и поэтому еще очумело вертевшая головой над котлетой в длинной металлической тарелочке, и японский дипломат, и другой японец, помоложе, и господин Гейнрих, желтые глаза которого чему-то  усмехались, и молодой английский дипломат с тонкой теннисной талией, и немец-востоковед, весьма терпеливо выслушавший рассказ проводника о существовании странного животного с двумя кочками на спине, и американский экономист, и чехословак, и поляк, и четыре американских корреспондента, в том числе пастор, пишущий в газете союза христианских молодых людей, и стопроцентная американка из старинной пионерской семьи с голландской фамилией, которая прославилась тем, что в прошлом году отстала в Минеральных Водах от поезда и в целях рекламы некоторое время скрывалась  в станционном буфете (это событие вызвало в американской прессе большой переполох. Три дня печатались статьи под заманчивыми заголовками: «Девушка из старинной семьи в лапах диких кавказских горцев» и «Смерть или выкуп»), и многие другие. Одни относились ко всему советскому враждебно, другие надеялись в наикратчайший срок разгадать загадочные души азиатов, и третьи, старавшиеся  добросовестно уразуметь, что же в конце концов происходит в стране  Советов.

Советская сторона шумела за своими столиками. Ударники принесли еду  с собою в бумажных пакетах и налегли на чай с лимоном  в подстаканниках из белого крупповского металла. Более состоятельные журналисты заказали шницеля, а Лавуазьян, которого внезапно охватил припадок славянизма, решил не ударить лицом в грязь перед иностранцами и потребовал почки-соте. Почек он не съел, так как не любил их сызмальства, но тем не менее надулся гордостью и бросал на иноземцев вызывающие взгляды. И на советской стороне были разные люди. Был здесь сормовский рабочий, посланный в поездку общим собранием, и строитель со сталинградского  тракторного завода, десять лет назад лежавший в окопах против Врангеля на том самом поле, где теперь стоит тракторный гигант, и ткач из Серпухова, заинтересованный Восточной Магистралью, потому что она должна ускорить доставку хлопка в текстильные районы. Сидели тут металлисты из Ленинграда, и шахтеры из Донбасса, и машинист с Украины, и руководитель делегации в белой русской рубашке с большой бухарской звездой, полученной за борьбу с эмиром. Как бы удивился дипломат с теннисной талией, если бы узнал, что маленький вежливый стихотворец Гаргантюа восемь раз был в плену у разных гайдамацких атаманов и один раз даже был расстрелян махновцами, о чем не любил распространяться, так как сохранил неприятнейшие воспоминания, выбираясь с простреленным плечом из общей могилы. Возможно, что и представитель христианских молодых людей схватился бы за сердце, выяснив, что веселый Паламидов был председателем армейского трибунала, а Лавуазьян в интересах газетной информации переоделся женщиной,  проник на собрание баптисток, о чем и написал большую антирелигиозную корреспонденцию, что ни один из присутствующих советских граждан не крестил своих детей и что среди этих исчадий ада  имеются даже четыре писателя.

Разные люди сидели в вагоне –ресторане.

На второй день сбылись слова плюшевого пророка. Когда поезд, гремя и ухая, переходил Волгу по Сызранскому мосту, литерные пассажиры неприятными городскими голосами затянули песню о волжском богатыре. При этом они старались не смотреть друг другу в глаза. В соседнем вагоне иностранцы, коим не было точно известно, где и что полагается петь, с воодушевлением исполнили «Эй, полным, полным  коробочка» с не менее странным припевом «Эх, юхнем!». Открытки человеку с плюшевым носом никто не послал, было совестно. Один лишь Ухудшанский крепился. Он не пел вместе со всеми. Когда песенный разгул овладел поездом, один лишь он молчал, плотно сжимая губы  и делая вид, что читает «Полное географическое описание нашего отечества». Он был строго наказан. Музыкальный пароксизм случился с ним ночью, далеко за Самарой. В полночный час, когда необыкновенный поезд уже спал, из купе Ухудшанского послышался шатающийся голос: «Есть на Волге утес, диким мохом порос». Путешествие взяло свое.

А еще позже, когда заснул и Ухудшанский, дверь с площадки отворилась, на секунду послышался вольный гром колес, и в пустой блистающий коридор, озираясь, вошел Остап Бендер. Секунду он колебался, потом  сонно махнул рукой и раскрыл первую же дверь купе. При свете синей ночной лампочки спали Гаргантюа, Ухудшанский и фотограф Меньшов. Четвертый, верхний диванчик был пуст. Великий комбинатор не стал раздумывать. Чувствуя слабость в ногах после тяжелых скитаний, невозвратимых утрат и двухчасового стояния на подножке вагона, он взобрался наверх. Оттуда  представилось чудесное видение – у окна, на столике, задрав ножки вверх, как оглобли, лежала белотелая вареная курица.

– Я иду по неверному пути Паниковского, – прошептал Остап.

С этими словами он поднял курицу к себе и съел ее без хлеба и соли. Косточки он засунул под твердый холщовый валик. Он заснул счастливый под скрипение  переборок, вдыхая неповторимый железнодорожный запах краски.

Глава двадцать седьмая

Ночью Остапу приснилось грустное затушеванное лицо Зоси, а потом появился Паниковский. Нарушитель конвенции был в извозчичьей шляпе с пером и, ломая руки, говорил: «Бендер! Бендер! Вы не знаете, что такое курица! Это дивная, жирная птица, курица!» Остап не понимал и сердился: «Какая курица? Ведь ваша специальность – гусь!» Но Паниковский настаивал на своем: «Курица, курица, курица!»

Бендер проснулся. Низко над головой он увидел потолок, выгнутый, как крышка бабушкиного  сундука. У самого носа великого комбинатора шевелилась багажная сетка. В купе было очень светло. В полуопущенное  окно рвался горячий воздух оренбургской степи.

– Курица! – донеслось снизу. – Куда же девалась моя курица? Кроме нас, в купе никого нет!  Ведь верно? Позвольте, а это чьи ноги?

Остап закрыл глаза рукой и тут же с неудовольствием вспомнил, что так делывал и Паниковский, когда ему грозила беда. Отняв руку, великий комбинатор увидел две  головы, показавшиеся на уровне его полки.

– Спите? Ну, ну, – сказала первая голова.

– Скажите, дорогой, – доброжелательно молвила вторая, – это вы съели мою курицу? Ведь верно? Ведь правильно?

Фоторепортер Меньшов сидел внизу, по локоть засунув обе руки в черный фотографический мешок. Он перезаряжал кассеты. При этом лицо у него было задумчивое, словно бы он шарил под юбкой.

– Да, – вызывающе  сказал Остап, – я ее съел.

– Вот спасибо! – неожиданно воскликнул Гаргантюа. – А я уж и не знал, что с ней делать. Ведь жара, курица могла испортиться. Правильно? Выбрасывать жалко! Ведь верно?

– Разумеется, – сказал Остап осторожно, – я очень рад, что смог оказать вам эту маленькую услугу.

– Вы от какой газеты? – спросил фоторепортер, продолжая с томной улыбкой шарить в мешке. – Вы не в Москве сели?

– Вы, я вижу, фотограф, – сказал Остап, уклоняясь от прямого ответа, – знал я одного провинциального фотографа, который даже консервы открывал только при красном свете, боялся, что иначе они испортятся.

Меньшов засмеялся. Шутка нового пассажира пришлась ему по вкусу. И в это утро никто больше не задавал великому комбинатору скользких вопросов. Он спрыгнул с дивана и, погладив свои щеки, на которых за три дня отросла разбойничья щетина, вопросительно посмотрел на доброго Гаргантюа. Стихотворный фельетонист распаковал чемодан, вынул оттуда бритвенный прибор и, протянув его Остапу, долго что-то объяснял, клюя невидимый корм и поминутно требуя подтверждения своим словам.

Покуда Остап брился, мылся и чистился, Меньшов, опоясанный фотографическими ремнями, распространил по всему вагону известие, что в их купе едет новый провинциальный корреспондент, догнавший ночью поезд на аэроплане и съевший курицу Гаргантюа. Рассказ о курице вызвал большое оживление. Почти все корреспонденты захватили с собой в дорогу домашнюю снедь: коржики, рубленые котлеты, батоны и крутые яйца. Эту снедь никто не ел. Корреспонденты предпочитали ходить в ресторан. И не успел Бендер закончить свой туалет, как в купе явился тучный писатель в мягкой детской курточке. Он положил на стол перед Остапом двенадцать яиц и сказал:

– Съешьте. Это яйца. Раз яйца существуют, то должен же кто-нибудь их есть?

Потом писатель выглянул в окно, посмотрел на бородавчатую степь и с горечью молвил:

– Пустыня – это бездарно! Но она существует. И с этим приходится считаться.

Он был философ. Выслушав благодарность Остапа, писатель потряс головой и пошел к себе дописывать рассказ. Будучи человеком пунктуальным, он твердо решил каждый день обязательно писать по рассказу. Это решение он выполнял с прилежностью первого ученика. По-видимому, он вдохновлялся мыслью, что раз бумага существует, то должен же на ней кто-нибудь писать.

Примеру философа последовали другие пассажиры. Навроцкий принес фаршированный перец в банке, Лавуазьян – котлеты с налипшими на них газетными строчками, Сапегин – селедку и коржики, а Днестров – стакан яблочного повидла. Приходили и другие, но Остап прекратил прием.

– Не могу, не могу, друзья мои, – говорил он, – сделай одному одолжение, как уже все наваливаются.

Корреспонденты ему очень понравились. Остап готов был умилиться, но он так наелся, что был не в состоянии предаваться каким бы то ни было чувствам. Он с трудом влез на свой диван и проспал там  почти весь день.

Шли третьи сутки пути. В ожидании событий литерный поезд томился. До Магистрали было еще далеко, ничего достопримечательного еще  не случилось, и все же московские корреспонденты, иссушаемые вынужденным безделием , подозрительно косились друг на друга.

«Не узнал ли кто-нибудь чего-нибудь и не послал ли об этом молнию в свою редакцию?»

Наконец Лавуазьян не сдержался и отправил телеграфное сообщение:

«Проехали оренбург тчк трубы паровоза валит дым тчк молнируйте инструкции аральское море лавуазьян».

Тайна вскоре раскрылась, и на следующей же станции у телеграфного окошечка образовалась очередь. Все послали короткие  сообщения о бодром настроении и о трубе паровоза, из коей валит дым.

Для иностранцев широкое поле деятельности открылось тотчас за Оренбургом, когда они увидели первого верблюда, первую юрту и первого казаха в остроконечной меховой шапке и с кнутом в руке. На полустанке, где поезд случайно задержался, по меньшей мере двадцать фотоаппаратов нацелились на верблюжью морду. Началась экзотика, корабли пустыни, вольнолюбивые сыны степей и прочее романтическое тягло.

Американка из старинной семьи вышла из вагона в круглых очках с темными стеклами. От солнечного света ее защищал также зеленый зонтик. В таком виде ее долго снимал ручной кинокамерой «Аймо» седой американец. Сначала она стояла рядом с верблюдом, потом впереди него и, наконец, на нем, уместившись между кочками, о которых так тепло рассказывал проводник. Маленький и злой Гейнрих шнырял в толпе и всем говорил:

– Вы за ней присматривайте, а то она случайно застрянет на станции, и опять будет сенсация в американской прессе: «Отважная корреспондентка в лапах обезумевшего верблюда».

Японский дипломат стоял в двух шагах от казаха. Оба молча смотрели друг на друга. У них были совершенно одинаковые, чуть сплющенные лица, жесткие усы, желтая лакированная кожа и глаза, припухшие и неширокие. Они сошли бы за близнецов, если бы казах не был в бараньей шубе, подпоясанной ситцевым кушаком, а японец в сером лондонском костюме, и если бы казах не начал читать лишь в прошлом году, а японец не окончил  двадцать лет назад двух университетов – в Токио и Париже. Дипломат отошел на шаг, нагнул голову к зеркалке и щелкнул затвором. Казах засмеялся, сел на своего шершавого конька и зарысил  в степь.

Но уже на следующей станции в романтическую повесть вошли новые элементы. За станционным зданием лежали красные цилиндрические бочки – железная тара для горючего, желтело новое деревянное здание, и перед ним, тяжело втиснувшись в землю гусеничными цепями, тянулась тракторная шеренга. На решетчатом штабеле шпал стояла девушка-трактористка в черных рабочих штанах и валенках. Тут советские корреспонденты взяли реванш. Держа фотоаппараты на уровне глаз, они стали подбираться к девушке. Впереди всех крался Меньшов. В зубах он держал алюминиевую кассету и движениями своими напоминал стрелка, делающего перебежку в цепи. Но если верблюд фотографировался с полным сознанием своего права на известность, то трактористка оказалась скромнее. Снимков пять она перенесла спокойно, а потом покраснела и ушла. Фотографы перекинулись на тракторы. Кстати, на горизонте, позади машин, виднелась цепочка верблюдов. Все это – тракторы и верблюды – отлично укладывалось в рамку кадра под названием «Старое и новое» или «Кто кого ».

Остап проснулся перед заходом солнца. Поезд продолжал бежать в пустыне. По коридору бегал  Лавуазьян, подбивая товарищей на издание специальной поездной газеты. Он даже придумал название –  «На всех парах».

– Ну, что это за название! – сказал Остап. – Вот я видел стенгазету одной пожарной команды, называлась она – «Из огня да в полымя». Это было по существу.

– Вы – профессионал пера?  – закричал Лавуазьян. – Сознайтесь, что вам просто лень писать для рупора поездной общественности!

Великий комбинатор не отрицал того, что он профессионал пера. В случае надобности он мог бы без запинки объяснить, какой орган печати представляет он в этом поезде – «Черноморскую газету». Впрочем, в этом не было особенной нужды, потому что поезд был специальный и его не посещали сердитые контролеры с никелированными щипцами. Но Лавуазьян уже сидел со своей пишущей машинкой  в вагоне ударников, где его предложение вызвало суматоху. Уже старик с Трехгорки писал химическим карандашом заметку о необходимости устроить в поезде вечер обмена опытом и литературное чтение, уже искали карикатуриста и мобилизовали Навроцкого для собирания анкеты о том, какое предприятие из числа представленных делегатами лучше выполнило промфинплан.

Вечером в купе Гаргантюа, Меньшова, Ухудшанского и Бендера собралось множество газетного народу . Сидели тесно, по шесть человек на диванчике. Сверху свешивались головы и ноги. Ощутительно свежая ночь остудила журналистов, страдавших весь день от жары, а длинные такты колес, не утихавшие уже три дня, располагали к дружбе. Говорили о Восточной Магистрали, вспоминали своих редакторов и секретарей, рассказывали о смешных газетных ляпсусах и всем скопом журили Ухудшанского за отсутствие в его характере журналистской жилки. Ухудшанский высоко поднимал голову и с превосходством отвечал:

– Треплетесь? Ну, ну.

В разгаре веселья явился господин Гейнрих.

– Позвольте войти наемнику капитала, – бойко сказал он.

Гейнрих устроился на коленях толстого писателя, отчего писатель крякнул и стоически подумал: «Раз у меня есть колени, то должен же кто-нибудь на них сидеть? Вот он и сидит».

– Ну, как строится социализм? – нахально спросил представитель свободомыслящей газеты.

Как-то так случилось, что со всеми поездными иностранцами обращались учтиво, добавляя к фамилиям : «мистер», «герр» или «синьор», а корреспондента свободомыслящей газеты называли просто Гейнрих, считали трепачом и не принимали всерьез. Поэтому на прямо поставленный вопрос Паламидов ответил:

– Гейнрих! Напрасно вы хлопочете! Сейчас вы будете опять ругать советскую власть, это скучно и неинтересно. И потом мы это можем услышать от злой старушки из очереди.

– Совсем не то, – сказал Гейнрих, – я хочу рассказать библейскую историю про Адама и Еву. Вы позволите?

– Слушайте, Гейнрих, почему вы так хорошо говорите по-русски? – спросил Сапегин.

– Научился в Одессе, когда в 1918  году с армией генерала фон Бельца оккупировал этот прелестный город. Я состоял тогда в чине лейтенанта. Вы, наверно , слышали про фон Бельца?

– Не только слышали, – сказал Паламидов, – но и видели. Ваш фон Бельц лежал в своем золотом кабинете во дворце командующего Одесским военным округом с простреленной головой. Он застрелился, когда узнал , что в вашем отечестве произошла революция.

При слове «революция» господин Гейнрих невесело  улыбнулся и сказал:

– Генерал был верен присяге.

– А вы почему не застрелились, Гейнрих? – спросили с верх­ней полки. – Как у вас там вышло с присягой?

– Ну что, будете слушать библейскую историю? – раздраженно сказал представитель свободомыслящей газеты.

Однако его еще некоторое время пытали расспросами насчет присяги и только тогда, когда он совсем уже разобиделся и собрался уходить, согласились слушать историю.

Рассказ господина Гейнриха об Адаме и Еве

– Был, господа, в Москве молодой человек, комсомолец. Звали его – Адам. И была в том же городе молодая девушка, комсомолка Ева. И вот эти молодые люди отправились однажды погулять в московский рай – в Парк Культуры  и Отдыха . Не знаю, о чем они там беседовали. У нас обычно молодые люди беседуют о любви. Но ваши Адам и Ева были марксисты и, возможно, говорили о мировой революции. Во всяком случае, вышло так, что, прогуливаясь по бывшему Нескучному саду, они присели на траву под деревом. Не знаю, какое это было дерево. Может быть, это было древо познания добра и зла. Но марксисты, как вам известно, не любят мистики. Им, по всей вероятности, показалось, что это простая рябина. Продолжая беседовать, Ева сорвала с дерева ветку и подарила ее Адаму. Но тут показался человек, которого лишенные воображения молодые марксисты приняли за садового сторожа. А между тем это был, по всей вероятности, ангел с огненным мечом. Ругаясь и ворча, ангел повел Адама и Еву в контору на предмет составления протокола за повреждения, нанесенные садовому хозяйству. Это ничтожное бытовое происшествие отвлекло молодых людей от высокой политики, и Адам увидел, что перед ним стоит нежная Ева, а Ева заметила, что перед ней стоит мужественный Адам. И молодые люди полюбили друг друга. Через три года у них было уже два сына.

Дойдя до этого места, господин Гейнрих неожиданно замолчал , запихивая в рукава мягкие полосатые манжеты.

– Ну, и что же? – спросил Лавуазьян.

– А то, – гордо сказал Гейнрих, – что одного сына зовут Каин, а другого – Авель, и что через известный срок Каин убьет Авеля, Авраам родит Исаака, Исаак родит Иакова, и вообще вся библейская история начнется сначала, и никакой марксизм этому помешать не сможет. Все повторяется. Будет и потоп, будет и Ной с тремя сыновьями, и Хам обидит Ноя, будет и Вавилонская башня, которая никогда не достроится, господа. И так далее. Ничего нового на свете не произойдет. Так что вы напрасно кипятитесь  насчет новой жизни.

И Гейнрих удовлетворенно откинулся назад, придавив узкой селедочной спиной толстого добродушного писателя.

– Все это было бы прекрасно, – сказал Паламидов, – если было бы подкреплено доказательствами. Но доказать вы ничего не можете. Вам просто хочется, чтобы было так. Запрещать вам верить в чудо, на которое вы только и надеетесь,  нет надобности. Верьте, молитесь.

– А у вас есть доказательства, что будет иначе? – воскликнул представитель свободомыслящей газеты.

– Есть, – ответил Паламидов, – одно из них вы увидите послезавтра, на смычке Восточной Магистрали.

– Ну-у, начинается,  – заворчал Гейнрих. – Строительство! Заводы! Пятилетка! Что вы мне тычете в глаза свое железо? Важен дух! Все повторится! Будет и тридцатилетняя война, и столетняя война, и опять будут сжигать людей, которые посмеют сказать, что земля круглая. И опять обманут бедного Якова , заставив его работать семь лет бесплатно и подсунув ему некрасивую близорукую жену Лию взамен полногрудой Ребекки . Все, все повторится! И Вечный жид  по-прежнему будет скитаться по земле…

– Вечный жид  никогда больше не будет скитаться! – сказал вдруг великий комбинатор, обводя собравшихся веселым взором.

– И на это вы тоже можете представить доказательства в течение двух дней? – возопил Гейнрих.

– Хоть сейчас, – любезно ответил Остап. – Если общество позволит, я расскажу о том, что произошло с так называемым вечным жидом.

Общество охотно позволило. Все приготовились слушать рассказ нового пассажира, а Ухудшанский даже промолвил: «Рассказываете? Ну, ну».

И великий комбинатор начал.

Рассказ Остапа Бендера о Вечном жиде

– Не буду напоминать вам длинной и скучной истории Вечного еврея. Скажу только, что около двух тысяч лет этот пошлый старик шатался по всему миру, не прописываясь в гостиницах и надоедая гражданам своими жалобами на высокие железнодорожные тарифы, из-за которых ему приходилось ходить пешком. Его видели множество раз. Он присутствовал на историческом заседании, где Колумбу так и не удалось отчитаться в авансовых суммах, взятых на открытие Америки. Еще совсем молодым человеком он видел пожар Рима. Лет полтораста прожил  в Индии, необыкновенно поражая  йогов своей живучестью и сварливым характером. Одним словом, старик мог бы порассказать много интересного, если бы к концу каждого столетия писал мемуары. Но Вечный жид  был неграмотен и к тому же имел дырявую память.

Не так давно старик проживал в прекрасном городе Рио-де-Жанейро, пил прохладительные напитки, глядел на океанские пароходы и разгуливал под пальмами в белых штанах –  штаны эти он купил по случаю восемьсот лет назад,  в Палестине, у какого-то рыцаря, отвоевывающего  гроб господень, и они были еще совсем как новые. И вдруг старик забеспокоился. Захотелось ему в Россию, на Днепр. Он бывал везде: и на Рейне, и на Ганге, и на Миссисипи, и на Ян-Цзы, и на Нигере, и на Волге. И не был он только на Днепре. Захотелось ему, видите ли, бросить взгляд и  на эту широкую реку.

Аккурат в 1919  году Вечный жид  в своих рыцарских брюках нелегально перешел румынскую границу. Стоит ли говорить о том, что на животе у него хранились  восемь пар шелковых чулок и флакон парижских духов, которые одна кишиневская дама просила передать киевским родственникам.  В то бурное время ношение контрабанды на животе называлось:  «носить в припарку». Этому делу старика живо обучили в Кишиневе. Когда Вечный жид , выполнив поручение, стоял на берегу Днепра, свесив неопрятную зеленую бороду, к нему подошел человек с желто-голубыми лампасами и петлюровскими погонами и строго спросил:

– Жид?

– Жид, – ответил старик.

– Ну, пойдем, – пригласил человек с лампасами.

И повел его к куренному атаману.

– Жида поймали, – доложил он, подталкивая старика коленом.

– Жид? – спросил атаман с веселым удивлением.

– Жид, – ответил скиталец.

– А вот поставьте его к стенке, – ласково сказал куренной.

– Но ведь я же Вечный! – закричал старик.

Две тысячи лет он нетерпеливо ждал смерти, а сейчас вдруг ему очень захотелось жить.

– Молчи, жидовская морда! – радостно закричал чубатый атаман. – Рубай его, хлопцы-молодцы!

И вечного  странника не стало.

– Вот и все, – заключил Остап.

– Думаю, что вам, господин Гейнрих, как бывшему лейтенанту австрийской армии известны повадки ваших друзей-петлюровцев? – сказал Паламидов.

Гейнрих ничего не ответил и сейчас же ушел. Сначала все думали, что он обиделся, но уже на другой день выяснилось, что из советского вагона корреспондент свободомыслящей газеты направился к  мистеру Хираму Бурману, которому и продал историю о Вечном жиде  за сорок долларов. И Хирам на первой же станции передал рассказ Остапа Бендера по телеграфу в свою газету.

Глава двадцать восьмая

На утро четвертого дня пути поезд взял на восток. Пустыня окончилась. Мимо снеговых цепей – гималайских отрогов – с грохотом перекатываясь через искусственные сооружения (мостики, трубы для пропуска весенних вод и др.), а также бросая трепетную тень на горные ручьи, литерный поезд проскочил городок под тополями и долго вертелся у самого бока большой снеговой горы. Не будучи в силах одолеть перевал сразу, литерный подскакивал к горе то справа, то слева, поворачивал назад, пыхтел, возвращался снова, терся о гору пыльно-зелеными своими боками, всячески хитрил – и выскочил, наконец, на волю. Исправно поработав колесами, поезд молодецки осадил на последней станции перед началом Восточной Магистрали.

В клубах удивительного солнечного света, на фоне алюминиевых гор, стоял паровоз цвета молодой травы. Это был подарок станционных рабочих новой железной дороге.

В течение довольно долгого времени по линии подарков к торжествам и годовщинам у нас не все обстояло благополучно. Обычно дарили или очень маленькую, величиною с кошку, модель паровоза, или, напротив того, зубило, превосходящее размерами телеграфный столб. Такое мучительное превращение маленьких предметов в большие и наоборот отнимало много времени и денег. Никчемные паровозики пылились на канцелярских шкафах, а титаническое зубило, перевезенное на двух фургонах, бессмысленно и дико ржавело во дворе юбилейного учреждения.

Но паровоз ОВ, ударно выпущенный из капитального ремонта, был совершенно нормальной величины, и по всему было видно, что зубило, которое, несомненно, употребляли при его ремонте, тоже было обыкновенного размера. Красивый подарок немедленно впрягли в поезд, и «овечка», как принято называть в полосе отчуждения паровозы серии ОВ, неся на своем передке плакат «Даешь смычку», покатил к южному истоку Магистрали – станции Горной.

Ровно два года назад здесь лег на землю первый черно-синий рельс, выпущенный Надеждинским  заводом. С тех пор из прокатных станов завода беспрерывно вылетали огненные полосы рельсов. Магистраль требовала их все больше и больше. Укладочные городки, шедшие навстречу друг другу, в довершение всего устроили соревнование и взяли такой темп, что всем поставщикам материалов пришлось туго.

Вечер на станции Горной, освещенный  розовыми и зелеными ракетами, был настолько хорош, что старожилы, если бы здесь  имелись, конечно, утверждали  бы, что такого вечера они не запомнят. К счастию , в Горной старожилов не было. Еще в 1928 году здесь не было не только что старожилов, но и домов, и станционных помещений, и рельсового пути, и деревянной триумфальной арки с хлопающими на ней лозунгами и флагами, неподалеку от которой остановился литерный поезд.

Пока под керосино-калильными фонарями шел митинг и все население столпилось у трибуны, фоторепортер Меньшов с двумя аппаратами, штативом и машинкой для магния кружил вокруг арки. Арка казалась фотографу подходящей, она получилась бы на снимке отлично. Но поезд, стоявший шагах в двадцати от нее, получился бы слишком маленьким. Если же снимать со стороны поезда, то маленькой вышла бы арка. В таких случаях Магомет обычно шел к горе, прекрасно понимая, что гора к нему не пойдет. Но Меньшов сделал то, что показалось ему самым простым. Он попросил подать поезд под арку таким же легким тоном, каким просят в трамвае немножко подвинуться. Кроме того, он настаивал, чтобы из трубы паровоза валил густой белый пар. Еще требовал он, чтобы машинист бесстрашно смотрел из окошечка вдаль, держа ладонь козырьком над глазами. Железнодорожники растерялись и, думая, что так именно и надо, просьбу удовлетворили. Поезд с лязгом подтянулся к арке, из трубы повалил требуемый пар, и машинист, высунувшись в окошечко, сделал зверское лицо. Тогда Меньшов произвел такую вспышку магния, что задрожала земля и на сто километров вокруг залаяли собаки. Произведя снимок, фотограф сухо поблагодарил железнодорожный персонал и поспешно удалился в свое купе.

Поздно ночью литерный поезд шел уже по Восточной Магистрали. Когда население поезда укладывалось спать, в коридор вагона вышел фотограф Меньшов и, ни к кому не обращаясь, скорбно сказал:

– Странный случай! Оказывается, эту проклятую арку я снимал на пустую кассету! Так что ничего не вышло.

– Не беда, – с участием ответил ему Лавуазьян, – пустое дело. Попросите машиниста, и он живо даст задний . Всего лишь через три часа вы снова будете в Горной и повторите свой снимок. А смычку можно будет отложить на день.

– Черта с два теперь снимешь! – печально молвил фоторепортер. – У меня вышел весь магний, а то, конечно, пришлось бы вернуться.

Путешествие по Восточной магистрали  доставляло великому комбинатору много радости. Каждый час приближал его к северному  укладочному городку, где находился Корейко. Нравились Остапу и литерные пассажиры. Это были люди молодые, веселые, без бюрократической сумасшедшинки, так отличавшей его геркулесовских знакомых. Для полноты счастья не хватало денег. Подаренную провизию он съел, а для вагона –ресторана требовались наличные. Сперва Остап, когда новые друзья тащили его обедать, отговаривался отсутствием аппетита, но вскоре понял, что так жить нельзя. Некоторое время он присматривался к Ухудшанскому, который весь день проводил у окна в коридоре, глядя на телеграфные столбы и на птичек, слетавших с проволоки. При этом легкая сатирическая улыбка трогала губы Ухудшанского, он  закидывал голову назад  и шептал птицам: «Порхаете? Ну, ну». Остап простер свое любопытство вплоть до того, что ознакомился даже со статьей Ухудшанского «Улучшить работу лавочных комиссий». После этого Бендер еще раз  оглядел диковинного журналиста с ног до головы, нехорошо улыбнулся и, почувствовав знакомое волнение стрелка-охотника, заперся в купе.

Оттуда он вышел только через три часа, держа в руках большой,  разграфленный, как ведомость, лист бумаги.

– Пишете? – вяло спросил Ухудшанский.

– Специально для вас, – ответил великий комбинатор. – Вы, я замечаю, все время терзаетесь муками творчества. Писать, конечно, очень трудно. Я, как старый передовик и ваш собрат по перу, могу это засвидетельствовать. Но я, мой милый пастушок,  изобрел такую штуку, которая избавляет от необходимости ждать, покуда вас охватит  потный вал вдохновения . Вот. Извольте посмотреть.

И Остап протянул Ухудшанскому лист, на котором было написано:

Торжественный комплект

Незаменимое пособие для сочинения юбилейных статей, табельных фельетонов, а также парадных стихотворений, од и тропарей

Раздел I. Словарь

Существительные

1. Клики

2. Трудящиеся

3. Заря

4. Жизнь

5. Маяк

6. Ошибки

7. Стяг (флаг)

8. Ваал

9. Молох

10. Прислужник

11. Час

12. Враг

13. Поступь

14. Вал

15. Пески

16. Скок

17. Конь

18. Сердце

19. Прошлое

Прилагательные

1. Империалистический

2. Капиталистический

3. Исторический

4. Последний

5. Индустриальный

6. Стальной

7. Железный

Глаголы

1. Пылать

2. Взметать(ся)

3. Выявлять

4. Рдеть

5. Взвивать(ся)

6. Вершить(ся)

7. Петь

8. Клеветать

9. Скрежетать

10. Грозить

Художеств. эпитеты

1. Злобный

2. Зубовный

Прочие части речи

1. Девятый

2. Двенадцатый

3. Пусть!

4. Пускай!

5. Вперед!

[Междометия, предлоги, союзы, запятые, многоточия, восклицательные знаки, кавычки и т.п.]

П р и м е ч. Запятые ставить  перед «что», «который» и «если». Точку с запятой – перед «но».  Многоточия, восклиц. знаки и кавычки – где только возможно.

Раздел II. Творческая часть

(Пользоваться материалами раздела Iго  )

§ 1. Передовая статья

Девятый вал

Восточная магистраль, этот  железный конь, который, взметая стальным скоком пески прошлого, вершит поступь истории, выявляя очередной зубовный скрежет клевещущего врага, на которого уже взметается девятый вал, грозящий двенадцатым часом, последним часом для прислужников империалистического Молоха, этого капиталистического Ваала; но,  невзирая на ошибки, пусть рдеют, а равно и взвиваются стяги у маяка индустриализации, пылающего под клики трудящихся, коими под пение сердец выявляется заря новой жизни;  вперед!

§ 2. Художеств. очерк-фельетон

Пусть!..

– Вперед!..

Он пылает под клики трудящихся…

Он вызывает  зарю новой жизни…

– Маяк!

Индустриализации !

Пусть отдельные ошибки. Пусть. Но зато как рдеют… как несутся… как взвиваются… эти стяги!..  Эти флаги!..

Пусть  – Ваал капитализма! Пусть – Молох империализма! Пусть!

Но на прислужников уже взметается:

– Последний вал!

– Девятый час!

– Двенадцатый Ваал!

Пусть клевещут. Пусть скрежещут. Пусть выявляется злобный зубовный враг!

Вершится историческая поступь. Пески прошлого взметаются скоком стали.

Это – «железный конь»!..

Это:

– Восточная

– Магистраль!

«Поют сердца»…

§ 3. Художеств. Стихотворение

А) Тринадцатый вал

Поют сердца под грохот дней,

Дрожит зарей маяк.

Пускай индустрии огней

Трепещет злобный враг.

Железный конь несет вперед

Исторьи скок взметать,

Семью трудящихся несет

Ошибки выявлять.

Взвивается последний час,

Зардел девятый вал,

Двенадцатый вершится час

тебе , Молох-Ваал !

Б) Восточный вариант

Цветет урюк под грохот дней,

Дрожит зарей кишлак,

А средь арыков и аллей

Идет гулять ишак.

Азиатский орнамент

1. Урюк (абрикосы)

2. Арык (канал)

3. Ишак (осел)

4. Плов (пища)

5. Бай (нехороший человек)

6. Басмач (нехороший человек)

7. Шакал (животное)

8. Кишлак (деревня)

9. Пиала (чашка)

10. Медресе (духовное училище)

11. Ичиги (обувь)

12. Шайтан (черт)

13. Арба (телега)

14. Шайтан-Арба  (Средне-Азиатск. ж.д.)

15. Твоя-моя  не понимай (выражение)

16. Мала-мала

Добавление

При помощи материалов Раздела Iго  по методам Раздела II-го  ­сочиняются также: романы, повести, поэмы в прозе, рассказы, бытовые зарисовки, художеств. репортаж, хроника, эпопеи, пиесы , политобозрения , игра в политфанты, радиооратории и т.д.

Когда Ухудшанский ознакомился с содержанием документа, глаза его, доселе мутные, оживились. Ему, пробавлявшемуся до сих пор отчетами о заседаниях, открылись внезапно сверкающие  стилистические высоты.

– И за все – двадцать пять тугриков, двадцать пять монгольских рублей, – нетерпеливо сказал великий комбинатор, томимый голодом.

– У меня нет монгольских, – молвил сотрудник профоргана, не выпуская из рук «Торжественного комплекта».

Остап согласился взять обыкновенными рублями, пригласил Гаргантюа, которого называл уже «кум и благодетель», и вместе с ним отправился в вагон-ресторан. Ему принесли графин водки, блиставший льдом и ртутью , салат и большую, тяжелую, как подкова, котлету. После водки, которая произвела в его голове легкое кружение, великий комбинатор таинственно сообщил куму и благодетелю, что в северном  укладочном городке он надеется разыскать человека, который должен ему небольшую сумму. Тогда он созовет всех корреспондентов на пир. На это Гаргантюа ответил длинной убедительной речью, в которой, по обыкновению, нельзя было разобрать ни слова. Остап подозвал буфетчика, расспросил, везет ли тот шампанское, и сколько бутылок везет, и что еще имеется из деликатесов, и в каких количествах имеется, и что все эти сведения нужны ему  потому, что дня через два он намерен дать банкет своим собратьям по перу. Буфетчик заявил, что сделано будет все, что возможно.

– Согласно законов гостеприимства, – добавил он почему-то.

По мере приближения к месту смычки кочевников становилось все больше. Они спускались с холмов наперерез поезду, в шапках, похожих на китайские пагоды. Литерный, грохоча, с головой уходил в скалистые порфировые выемки, прошел новый трехпролетный мост, последняя ферма которого была надвинута только вчера, и принялся осиливать знаменитый Хрустальный перевал. Знаменитым сделали его строители , выполнившие все подрывные и укладочные работы в три месяца вместо восьми, намеченных по плану.

Поезд постепенно обрастал бытом. Иностранцы, выехавшие из Москвы в твердых, словно бы сделанных из аптекарского фаянса воротничках, в тяжелых шелковых галстуках и суконных костюмах, стали распоясываться. Одолевала жара. Первым изменил форму одежды один из американцев. Стыдливо посмеиваясь, он вышел из своего вагона в странном наряде. На нем были желтые толстые башмаки, чулки и брюки-гольф, роговые очки и русская косоворотка хлебозаготовительного образца, вышитая крестиками. И чем жарче становилось, тем меньше иностранцев оставались  верными идее европейского костюма. Косоворотки, апашки, гейши, сорочки-фантази, толстовки, лжетолстовки и полутолстовки, одесские сандалии и тапочки полностью преобразили работников прессы капиталистического мира. Они приобрели разительное сходство с  старинными советскими служащими, и их мучительно хотелось чистить, выпытывать, что они делали до 1917 года, не бюрократы ли они, не головотяпы ли и благополучны ли по родственникам.

Прилежная «овечка», увешанная флагами и гирляндами, поздней ночью втянула литерный поезд на станцию Гремящий Ключ, место смычки. Кинооператоры жгли римские свечи. При  их резком белом свете стоял начальник строительства, взволнованно глядя на поезд. В вагонах не было огней. Все спали. И только правительственный салон светился большими квадратными окнами. Дверь его быстро открылась, и на низкую землю спрыгнул член правительства.

Начальник Магистрали сделал шаг вперед, взял под козырек и произнес рапорт, которого ждала вся страна. Восточная Магистраль, соединившая прямым путем Сибирь и Среднюю Азию, была закончена на год раньше срока.

Когда формальность была выполнена, рапорт отдан и принят, два немолодых и несентиментальных человека поцеловались.

Все корреспонденты, и советские, и иностранные, и Лавуазьян, в нетерпении пославший телеграмму о дыме, шедшем из паровозной трубы, и канадская девушка, сломя голову примчавшаяся из-за океана, – все спали. Один только Паламидов метался по свежей насыпи, разыскивая телеграф. Он рассчитал, что если молнию послать немедленно, то она появится еще в утреннем номере. И в черной пустыне он нашел наспех сколоченную избушку телеграфа.

«Блеске звезд, – писал он, сердясь на карандаш, – отдан рапорт окончании магистрали тчк присутствовал историческом поцелуе начальника магистрали членом правительства паламидов».

Первую часть телеграммы редакция поместила, а поцелуй выкинула. Редактор сказал, что члену правительства неприлично целоваться и что Паламидов, вероятно, соврал .

Глава двадцать девятая

Солнце встало над холмистой пустыней в 5 часов 02 минуты 46 секунд. Остап поднялся на минуту позже. Фоторепортер Меньшов уже обвешивал себя сумка ми и ремнями. Кепку он надел задом наперед, чтобы козырек не мешал смотреть в видоискатель. Фотографу предстоял большой день. Остап тоже надеялся на большой день и, даже не умывшись, выпрыгнул из вагона. Желтую папку он захватил с собой.

Прибывшие поезда с гостями из Москвы, Сибири и Средней Азии образовали улицы и переулки. Со всех сторон составы подступали к трибуне, сипели паровозы, и  белый пар задерживался на длинном полотняном лозунге: «Магистраль – первое детище пятилетки».

Еще все спали и прохладный ветер стучал флагами на пустой трибуне, когда Остап увидел, что чистый горизонт сильно пересеченной местности внезапно омрачился разрывами пыли. Со всех сторон выдвигались из-за холмов остроконечные шапки. Тысячи всадников, сидя в деревянных седлах и понукая волосатых лошадок, торопились к деревянной стреле, находившейся в той самой точке, которая была принята два года назад как место будущей смычки.

Кочевники ехали целыми аулами. Отцы семейств двигались верхом, верхами, по-мужски, ехали жены, ребята по трое рысили  на собственных лошадках, и даже злые тещи и те посылали вперед своих верных коней, ударяя их каблуками под живот. Конные группы вертелись в пыли, носились по полю с красными знаменами, вытягивались на стременах и, повернувшись боком, любопытно озирали чудеса. Чудес было много – поезда, рельсы, молодцеватые фигуры кинооператоров, решетчатая столовая, неожиданно выросшая на голом месте, и радиорепродукторы, из которых несся свежий голос «раз, два, три, четыре, пять, шесть»,  проверялась готовность радиоустановки. Два укладочных городка, два строительных предприятия на колесах, с материальными складами, столовыми, канцеляриями, банями и жильем для рабочих, стояли друг против друга, перед трибуной, отделенные только двадцатью метрами шпал, еще не прошитых рельсами. В этом месте ляжет последний рельс и будет забит последний костыль. В голове южного  городка висел плакат: «Даешь Север!», в голове северного  – «Даешь Юг!».

Рабочие обоих городков смешались в одну кучу. Они увиделись впервые, хотя знали и помнили друг о друге с самого начала постройки, когда их разделяли полторы тысячи километров пустыни, скал, озер и рек. Соревнование в работе ускорило свидание на год. Последний месяц рельсы укладывали бегом. И Север и Юг стремились опередить друг друга и первыми войти в Гремящий Ключ. Победил Север. Теперь начальники обоих городков, один в графитной толстовке, а другой в белой косоворотке, мирно беседовали у стрелы, причем на лице начальника Севера против воли время от времени появлялась змеиная улыбка. Он спешил ее согнать и хвалил Юг, но улыбка снова подымала его выцветшие на солнце усы.

Остап побежал к вагонам северного городка, но городок был пуст. Все его жители ушли к трибуне, перед которой уже сидели музыканты. Обжигая губы о горячие металлические мундштуки, они играли увертюру. Советские журналисты заняли левое крыло трибуны. Лавуазьян, свесившись вниз, умолял Меньшова заснять его при исполнении служебных обязанностей. Но Меньшову было не до того. Он снимал ударников Магистрали группами и в одиночку, заставляя костыльщиков размахивать молотами, а грабарей – опираться на лопаты. На правом крыле сидели иностранцы. Кроме литерных корреспондентов были там еще китайский, афганский и персидский консулы. У входов на трибуну красноармейцы проверяли пригласительные билеты. У Остапа билета не было. Комендант поезда выдавал их по списку, где представитель «Черноморской газеты» О. Бендер не значился. Напрасно Гаргантюа манил великого комбинатора наверх, крича: «Ведь верно? Ведь правильно?». Остап отрицательно мотал головой, водя глазами по трибуне, на которой тесно уместились герои и гости.

В первом ряду спокойно сидел табельщик Северного укладочного городка Александр Корейко. Для защиты от солнца голова его была прикрыта газетной треуголкой. Он чуть выдвинул ухо, чтобы получше слышать первого оратора, который уже пробирался к микрофону.

– Александр Иванович! – крикнул Остап, сложив руки трубой.

Корейко посмотрел вниз и поднялся. Музыканты заиграли «Интернационал», но богатый табельщик выслушал гимн невнимательно. Вздорная фигура великого комбинатора, бегавшего  по площадке, очищенной для последних рельсов, сразу же лишила его душевного спокойствия. Он посмотрел через голову толпы, соображая, куда бы убежать. Но вокруг была пустыня.

Пятнадцать тысяч всадников непрестанно рысили  взад и вперед, десятки раз переходили вброд холодную речку и только к началу митинга расположились в конном строю  позади трибуны. А некоторые, застенчивые и гордые, так и промаячили весь день на вершинах холмов, не решаясь подъехать ближе к гудящему и ревущему митингу.

Строители Магистрали праздновали свою победу шумно, весело, с криками, музыкой и подбрасыванием на воздух любимцев и героев. На полотно со звоном полетели рельсы. В минуту они были уложены, и рабочие-укладчики, забившие миллионы костылей, уступили право на последние удары своим руководителям.

– Согласно законов гостеприимства, – сказал буфетчик, сидя с поварами на крыше вагона-ресторана.

Инженер-краснознаменец сдвинул на затылок большую фетровую шляпу, схватил молот с длинной ручкой и, сделав плачущее лицо, ударил прямо по земле. Дружелюбный смех костыльщиков, среди которых были силачи, забивавшие  костыль одним ударом, сопутствовал этой операции. Однако мягкие удары о землю вскоре  стали перемежаться звоном, свидетельствовавшим, что молот иногда приходит в соприкосновение с костылем. Размахивали молотами секретарь крайкома, члены правительства, начальники Севера и Юга и гости–ударники . Самый последний костыль в каких-нибудь полчаса заколотил в шпалу начальник строительства.

Начались речи. Они произносились по два раза – на казах­ском и русском языках.

– Товарищи, – медленно сказал костыльщик-ударник, стараясь не смотреть на орден Красного Знамени, только что приколотый к его рубашке, – что сделано, то сделано, и говорить тут много не надо. А от всего нашего укладочного коллектива просьба правительству немедленно отправить нас на новую стройку. Мы хорошо сработались вместе и последние месяцы укладывали по пяти километров рельсов в день. Обязуемся эту норму удержать и повысить.  И да здравствует наша мировая революция! Я еще хотел сказать, товарищи, что шпалы поступали с большим браком, приходилось отбрасывать. Это дело надо поставить на высоту!

Корреспонденты уже не могли пожаловаться на отсутствие событий. Записывались речи. Инженеров хватали за талию и требовали от них сведений с точными цифровыми данными. Стало жарко, пыльно и деловито. Митинг в пустыне задымился, как огромный костер. Лавуазьян, нацарапав десять строчек, бежал на телеграф, отправлял молнию и снова принимался записывать. Ухудшанский ничего не записывал и телеграмм  не посылал. В кармане у него лежал «Торжественный комплект», который давал возможность в пять минут составить прекрасную корреспонденцию с азиатским орнаментом. Будущее Ухудшанского было обеспечено. И поэтому он с более высокой, чем обычно, сатирической нотой в голосе говорил собратьям:

– Стараетесь? Ну, ну.

Неожиданно в ложе советских журналистов появились отставшие в Москве Лев Рубашкин и Ян Скамейкин. Их взял с собой самолет, прилетевший на смычку рано утром. Он опустился  в десяти километрах от Гремящего Ключа, за далеким холмом, на естественном аэродроме, и братья-корреспонденты только сейчас добрались оттуда пешим порядком. Еле поздоровавшись, Лев Рубашкин и Ян Скамейкин выхватили из карманов блокноты и принялись наверстывать упущенное время.

Фотоаппараты иностранцев щелкали беспрерывно. Глотки высохли от речей и солнца. Собравшиеся все чаще поглядывали вниз, за  холодную речку, на столовую, где полосатые тени навеса лежали на длиннейших банкетных столах, уставленных мисочками и  зелеными нарзанными бутылками. Рядом расположились киоски, куда по временам бегали пить участники митинга. Корейко мучился от жажды, но крепился под своей дет­ской треуголкой. Великий комбинатор издали дразнил его, подымая  над головой бутылку лимонада и желтую папку с ботиночными тесемками.

На стол, рядом с графином и микрофоном, поставили девочку-пионерку.

– Ну, девочка, – весело сказал начальник строительства, – скажи нам, что ты думаешь о Восточной Магистрали?

Не удивительно было бы, если б  девочка внезапно топнула ножкой и начала: «Товарищи! Позвольте мне подвести итоги тем достижениям, кои…» – и так далее, потому что встречаются у нас примерные дети, которые с печальной старательностью произносят двухчасовые речи. Однако пионерка из  Гремящего Ключа своими слабыми ручонками сразу ухватила быка за рога и тонким смешным голосом закричала:

– Да здравствует пятилетка!

Паламидов подошел к иностранному профессору-экономисту, желая получить у него интервью.

– Я восхищен, – сказал профессор, – все строительство, которое я видел в СССР, –  грандиозно. Я не сомневаюсь в том, что пятилетка будет выполнена. Я об этом буду писать.

Об этом через полгода он действительно выпустил книгу, в которой на двухстах страницах доказывал, что пятилетка будет выполнена в намеченные сроки и что СССР станет одной из самых мощных индустриальных стран.

А на двухсот первой странице профессор заявил, что именно по этой причине страну  Советов нужно как можно скорее уничтожить, иначе она принесет естественную гибель капиталистическому обществу. Профессор оказался человеком более деловым , чем болтливый Гейнрих.

Из-за холма поднялся белый самолет. Во все стороны врассыпную кинулись казахи. Большая тень самолета бросилась через трибуну и, выгибаясь, побежала в пустыню. Казахи, крича и поднимая кнуты, погнались за тенью. Кинооператоры встревоженно завертели свои машинки. Стало еще более суматошно и пыльно. Митинг окончился.

– Вот что, товарищи, – говорил Паламидов, поспешая вместе с братьями по перу в столовую, – давайте условимся – пошлых вещей не писать.

– Пошлость отвратительна! – поддержал Лавуазьян. – Она ужасна!

И по дороге в столовую корреспонденты единогласно решили не писать об Узун-Кулаке, что значит Длинное ухо , что в свою очередь значит – Степной  телеграф. Об этом писали все, кто только не был на Востоке, и об этом больше невозможно читать. Не писать очерков под названием «Легенда озера Иссык-Куль». Довольно пошлостей в восточном вкусе!

На опустевшей трибуне, среди окурков, разорванных записок и нанесенного из пустыни песка, сидел один только Корейко. Он никак не решался сойти вниз.

– Сойдите, Александр Иванович! – кричал Остап. – Пожалейте себя! Глоток холодного нарзана! А? Не хотите? Ну, хоть меня пожалейте! Я хочу есть! Ведь я все равно не уйду! Может быть, вы хотите, чтобы  я спел вам серенаду Шуберта «Легкою стопою  ты приди, друг мой»? Я могу!

Но Корейко не стал дожидаться. Ему и без серенады было ясно, что деньги придется отдать. Пригнувшись и останавливаясь на каждой ступеньке, он стал спускаться вниз.

– На вас треугольная шляпа? – резвился Остап. – А где же серый походный пиджак? Вы не поверите, как я скучал без вас. Ну, здравствуйте, здравствуйте! Может, почеломкаемся? Или пойдем прямо в закрома, в пещеру Лейхтвейса, где вы храните свои тугрики!

– Сперва обедать, – сказал Корейко, язык которого высох от жажды и царапался, как рашпиль.

– Можно и пообедать. Только на этот раз без шалопайства. Впрочем, шансов у вас никаких. За холмами залегли мои молодцы, – соврал Остап на всякий случай.

И, вспомнив о молодцах, он погрустнел.

Обед для строителей и гостей был дан в евразийском роде. Казахи расположились на коврах, поджав ноги, как это делают на востоке  все, а на западе  только портные. Казахи ели плов из белых мисочек, запивая  его лимонадом. Европейцы засели за столы.

Много трудов, забот и волнений перенесли строители Магистрали за два года работы. Но  немало беспокойства причинила им организация парадного обеда в центре пустыни. Долго обсуждалось меню, азиатское и европейское. Вызывал  продолжительную дискуссию вопрос о спиртных напитках. На несколько дней управление строительством стало походить на Соединенные Штаты перед выборами президента. Сторонники сухой и мокрой проблемы вступили в спор . Наконец ячейка высказалась против спиртного. Тогда всплыло новое обстоятельство – иностранцы, дипломаты, москвичи! Как их накормить поизящнее? Все-таки они у себя там, в Лондонах и Нью-Йорках, привыкли к разным кулинарным эксцессам. И вот из Ташкента выписали старого специалиста Ивана Осиповича. Когда-то он был метрдотелем в Москве,  у известного Мартьяныча,  и теперь доживал свои дни заведующим нарпитовской столовой у Куриного базара.

– Так вы смотрите, Иван Осипович, – говорили ему в управлении, – не подкачайте. Иностранцы будут. Нужно как-нибудь повиднее все сделать, пофасонистее.

– Верьте слову, – бормотал старик со слезами на глазах, – каких людей кормил! Принца Вюртембергского кормил! Шаляпина, Федора Ивановича! Самого Чехова кормил, Антона Павловича! Я уж не подведу!  Мне и денег платить не нужно. Как же мне напоследок жизни людей не покормить? Покормлю вот – и умру!

Иван Осипович страшно разволновался. Узнав об окончательном отказе от спиртного, он чуть не заболел. Но  оставить Европу без обеда он  не решился. Представленную им смету сильно урезали, и старик, шепча себе под нос: «Накормлю –  и умру», добавил шестьдесят рублей из своих сбережений. В день обеда Иван Осипович пришел в нафталиновом фраке. Покуда шел митинг, он нервничал, поглядывал на солнце и покрикивал на кочевников, которые просто из любопытства пытались въехать в столовую верхом. Старик замахивался на них салфеткой и дребезжал:

– Отойди, Мамай, не видишь, что делается!  Ах, господи! Соус пикан перестоится. А  консоме с пашотом не готово!

На столе уже стояла закуска. Все  было сервировано чрезвычайно красиво и с большим умением. Торчком стояли твердые салфетки, на стеклянных тарелочках,  во льду,  лежало масло, скрученное в бутоны, селедки держали во рту серсо из лука или маслины, были цветы, и даже обыкновенный серый хлеб выглядел весьма презентабельно.

Наконец гости явились за стол. Все были запылены, красны от жары и очень голодны. Никто не походил на принца Вюртембергского. Иван Осипович вдруг почувствовал приближение беды.

– Попрошу у гостей извинения, – сказал он искательно, – еще пять минуточек –  и начнем обедать.  Личная у меня к вам просьба – не трогайте ничего на столе до обеда, чтоб все было как полагается.

На минуту он убежал в кухню, светски пританцовывая, а когда вернулся назад, неся на блюде какую-то парадную рыбу, то увидел страшную сцену разграбления стола. Это до такой степени не походило на разработанный Иваном Осиповичем церемониал принятия пищи, что он остановился. Англичанин с теннисной талией беззаботно ел хлеб с маслом, а Гейнрих, перегнувшись через стол, вытаскивал пальцами маслину из селедочного рта. На столе все смешалось. Гости, удовлетворявшие первый голод, весело обменивались впечатлениями.

– Это что же ? – спросил старик упавшим голосом.

– Где же суп, папаша? – закричал Гейнрих с набитым ртом.

Иван Осипович ничего не ответил. Он только махнул салфеткой и пошел прочь. Дальнейшие заботы он бросил на своих подчиненных.

Когда комбинаторы пробились к столу, толстый человек с висячим, как банан, носом произносил первую застольную речь. К крайнему своему  удивлению, Остап узнал в нем инженера Талмудовского.

– Да! Мы герои! – восклицал Талмудовский, протягивая вперед стакан с нарзаном. – Привет нам, строителям Магистрали! Но каковы условия нашей работы, граждане! Скажу, например, про оклад жалования . Не спорю, на Магистрали оклад лучше, чем в других местах, но вот культурные удобства! Театра нет! Пустыня! Канализации никакой!.. Нет, я так работать не могу!

– Кто это такой? – спрашивали друг друга  строители. – Вы не знаете?

Между тем Талмудовский уже вытащил из-под стола свои  чемоданы.

– Плевал я на договор! – кричал он, направляясь к выходу. – Что? Подъемные назад? Только судом, только судом!

И даже толкая обедающих чемоданами, он вместо «пардон» свирепо кричал: «Только судом!»

Поздно ночью он уже катил в моторной дрезине, присоединившись к дорожным мастерам, ехавшим по делу к южному истоку магистрали . Талмудовский сидел верхом на чемоданах и разъяснял мастерам причины, по которым честный специалист не может работать в этой дыре. С ними ехал  метрдотель Иван Осипович. В горе он не успел даже снять фрака . Он был сильно пьян.

– Варвары! – кричал он, высовываясь на бреющий ветер и грозя кулаком в сторону Гремящего Ключа. – Всю сервировку к свиньям собачьим!.. Антон  Павловича кормил, принца Вюртембергского!.. Приеду домой и умру! Вспомнят тогда Иван  Осиповича. Сервируй, скажут, банкетный стол на восемьдесят четыре персоны, к свиньям собачьим. А ведь некому будет.  Нет Иван  Осиповича Трикартова.  Скончался.  Отбыл в лучший мир, иде же несть ни болезни, ни печали, ни воздыхания, но жизнь бесконечная… Ве-е-э-чная па-а-мять !..

И покуда старик отпевал самого себя, хвосты его фрака трещали на ветру, как вымпелы.

Остап, не дав Корейке  доесть компота, поднял его из-за стола и потащил рассчитываться. По приставной лестничке комбинаторы взобрались в товарный вагон, где помещалась канцелярия Северной укладки и стояла складная полотняная кровать табельщика. Здесь они заперлись.

После обеда, когда литерные пассажиры отдыхали, набираясь сил для участия в вечернем гулянии , фельетонист Гаргантюа поймал братьев-корреспондентов за недозволенным занятием. Лев Рубашкин и Ян Скамейкин несли на телеграф две бумажки. На одной из них было краткое сообщение:

«Срочная москва степной телеграф тире узун-кулак квч длинное ухо зпт разнес аулам весть состоявшейся смычке магистрали рубашкин».

Вторая бумага  была написана сверху донизу. Вот что в ней содержалось:

« Легенда озера Иссык-Куль»  

Старый кара-калпак Ухум Бухеев рассказал мне эту легенду, овеянную дыханием веков. Двести тысяч четыреста восемьдесят пять лун тому назад молодая, быстроногая, как джайран  (горный баран), жена хана –  красавица Сунбурун  горячо полюбила молодого нукера Ай-Булака. Велико было горе старого хана, когда он узнал об измене горячо любимой жены. Старик двенадцать лун возносил молитвы, а потом,  со слезами на глазах,  запечатал красавицу в бочку и, привязав к ней слиток чистого золота весом в семь джасасым  (18 кило), бросил драгоценную ношу в горное озеро. С тех пор озеро и получило свое имя –  Иссык-Куль, что значит «Сердце красавицы склонно к измене».

Ян Скамейкин-Сарматский (Поршень).

– Ведь верно? – спрашивал Гаргантюа, показывая выхваченные у братьев бумажки. – Ведь правильно?

– Конечно, возмутительно! – отвечал Паламидов. – Как вы смели написать легенду после всего, что было говорено!  По-вашему, Иссык-Куль переводится как «Сердце красавицы склонно к измене и перемене»? Ой ли! Не наврал ли вам липовый кара-калпак Ухум Бухеев? Не звучит ли это название таким образом: «Не бросайте молодых красавиц в озера , а бросайте в озера  легковерных корреспондентов, поддающихся губительному влиянию экзотики»?

Писатель в детской курточке покраснел. В его записной книжке уже значились и Узун-Кулак,  и две душистые легенды, уснащенные восточным орнаментом.

– А по-моему, – сказал он, – в этом нет ничего страшного. Раз Узун-Кулак существует, должен же кто-нибудь о нем писать?

– Но ведь уже тысячу раз писали! – сказал Лавуазьян.

– Узун-Кулак существует, – вздохнул писатель, – и с этим приходится считаться.

Глава тридцатая

В нагретом и темном товарном вагоне воздух был плотный и устойчивый, как в старом ботинке. Пахло кожей и ногами. Корейко зажег кондукторский фонарь и полез под кровать. Остап задумчиво смотрел на него, сидя на пустом ящике из-под макарон. Оба комбинатора были утомлены борьбой и отнеслись к событию, которого Корейко чрезвычайно опасался, а Бендер ждал всю жизнь, с каким-то казенным спокойствием. Могло бы показаться даже, что дело происходит в кооперативном магазине,  покупатель спрашивает головной убор, а продавец лениво выбрасывает на прилавок лохматую кепку булыжного цвета. Ему все равно – возьмет покупатель кепку или не возьмет. Да и сам покупатель не очень-то горячится, спрашивая только для успокоения совести: «А  может, другие есть?», – на что обычно следует ответ: «Берите, берите, а то и этого не будет». И оба смотрят друг на друга с полнейшим равнодушием. Корейко долго возился под кроватью, как видно, отстегивая крышку чемодана и копаясь в нем наугад.

– Эй, там, на шхуне! – устало крикнул Остап. – Какое счастье, что вы не курите. Просить папиросу у такого скряги, как вы, было бы просто мучительно. Вы никогда не протянули бы портсигар, боясь, что у вас вместо одной папиросы заберут несколько, а долго копались бы в кармане, с трудом приоткрывая коробку и вытаскивая оттуда жалкую, согнутую папиросу. Вы нехороший человек.  Ну что вам стоит вытащить весь чемодан!

– Еще чего! – буркнул Корейко, задыхаясь под кроватью.

Сравнение со скрягой-курильщиком было ему неприятно. Как раз в эту минуту он вытягивал из чемодана толстенькие пачки. Никелированный язычок замка царапал его оголенные до локтя руки. Для удобства он лег на спину и продолжал работать, как шахтер в забое. Из тюфяка в глаза миллионера сыпалась полова и прочая соломенная дрянь, какие-то хлебные усики и порошок .

«Ах, как плохо, – думал Александр Иванович, – плохо и страшно. Вдруг он сейчас меня задушит и заберет все деньги.  Очень просто. Разрежет на части и отправит малой скоростью в разные города. А голову заквасит в бочке с капустой».

Корейко прошибло погребной сыростью. В страхе он выглянул из-под кровати. Бендер дремал на своем ящике, клоня голову к железнодорожному фонарю.

«А может, его… малой скоростью, – подумал Александр Иванович, продолжая вытягивать пачки и ужасаясь, – в разные города. И ни одна собака.  Строго конфиденциально. А?»

Он снова выглянул. Великий комбинатор вытянулся и отчаянно, как дог, зевнул. Потом он взял кондукторский фонарь и принялся им размахивать, выкликая:

– Станция Хацепетовка! Выходите, гражданин! Приехали! Кстати, совсем забыл вам сказать,  может быть, вы собираетесь меня зарезать? Так знайте – я против. И потом меня уже один раз убивали. Был такой взбалмошный старик, из хорошей семьи, бывший предводитель дворянства, он же регистратор ЗАГСа, Киса Воробьянинов. Мы с ним на паях искали счастья на сумму в сто пятьдесят тысяч рублей. И вот перед самым размежеванием добытой суммы глупый предводитель полоснул меня бритвой по шее. Ах, как это было пошло, Корейко! Пошло и больно.  Хирурги еле-еле спасли мою молодую жизнь, за что я им глубоко признателен.

Наконец Корейко вылез из-под кровати, пододвинув к ногам Остапа пачки с деньгами. Каждая пачка была аккуратно заклеена в белую бумагу и перевязана шпагатом.

– Девяносто девять пачек, – сказал Корейко грустно, – по десять тысяч в каждой. Бумажками по 25  червонцев. Можете не проверять, у меня как в банке.

– А где же сотая пачка? – спросил Остап с энтузиазмом.

– Десять тысяч я вычел в  счет ограбления на морском берегу.

– Ну, это уже  свинство. Деньги истрачены на вас же. Не занимайтесь формалистикой.

Корейко, вздыхая, выдал недостающие деньги, взамен чего получил свое жизнеописание в желтой папке с ботиночными тесемками. Жизнеописание он тут же сжег в железной печке, труба которой выходила сквозь крышу вагона. Остап в это время взял на выдержку одну из пачек, сорвал обертку и, убедившись, что Корейко не обманул, сунул ее в карман.

– Где же валюта? – придирчиво спросил великий комбинатор. – Где мексиканские доллары, турецкие лиры, где фунты, рупии, пезеты, центавосы, румынские леи, где лимитрофные латы и злотые? Дайте хоть часть валютой.

– Берите, берите что есть, – отвечал Корейко, сидя на корточках  перед печкой и глядя на корчащиеся в огне документы, – берите, а то и этого скоро не будет. Валюты не держу.

– Вот я и миллионер! – воскликнул Остап с веселым удивлением. – Сбылись мечты идиота!

Остап вдруг опечалился. Его поразила обыденность обстановки, ему показалось странным, что мир не переменился сию же секунду и что ничего, решительно ничего не произошло вокруг. И хотя он знал, что никаких таинственных пещер, бочонков с золотом и лампочек Аладдина в наше суровое время не полагается, все же ему стало чего-то жалко. Стало ему немного скучно, как Роальду Амундсену, когда он, проносясь в дирижабле «Норге» над Северным полюсом, к которому пробирался всю жизнь, без воодушевления сказал своим спутникам: «Вот  мы и прилетели». Внизу был битый лед, трещины, холод, пустота. Тайна раскрыта, цель достигнута, делать больше нечего, и надо менять профессию. Но печаль минутна, потому что впереди слава, почет и уважение – звучат хоры, стоят шпалерами гимназистки в белых пелеринах, плачут старушки –  матери полярных исследователей, съеденных товарищами по экспедиции, исполняются национальные гимны, стреляют ракеты, и старый король прижимает исследователя к своим колючим орденам и звездам.

Минутная слабость прошла. Остап побросал пачки в мешочек, любезно предложенный Александром Ивановичем, взял его под мышку и откатил тяжелую дверь товарного вагона.

Праздник кончался. Ракеты золотыми удочками закидывались в небо, вылавливая оттуда красных и зеленых рыбок, холодный огонь брызгал в глаза, вертелись пиротехнические солнца, бураки  [Бурак – одна из фейерверочных фигур. (Прим. ред.) ]  подкидывали вверх винегрет из светящихся помидоров и восклицательных знаков . За хижиной телеграфа на деревянной сцене шел спектакль для кочевников. Некоторые из них сидели на скамьях, другие же смотрели  представление с высоты своих седел. Часто ржали лошади. Литерный поезд был освещен от хвоста до головы.

– Да! – воскликнул Остап. – Банкет в вагоне –ресторане! Я и забыл! Какая радость! Идемте, Корейко, я вас угощаю, я всех угощаю! Согласно законов гостеприимства! Коньяк с лимончиком, клецки из дичи, фрикандо с шампиньонами, старое венгерское, новое венгерское, шампанское вино!..

– Фрикандо, фрикандо, – сказал Корейко злобно, – а потом посадят. Я не хочу себя афишировать!

– Я обещаю вам райский ужин на белой скатерти, – настаивал Остап. – Идемте, идемте! И вообще бросьте отшельничество. Спешите  выпить вашу долю спиртных напитков, съесть ваши двадцать тысяч котлет. Не то налетят посторонние лица и сожрут вашу порцию в жизни . Я устрою вас в литерный поезд –  там я свой человек, – и уже завтра мы будем в сравнительно культурном центре. А там с нашими миллионами… Александр Иванович!..

Великому комбинатору хотелось сейчас всех облагодетельствовать, хотелось, чтобы всем было весело. Темное лицо Корейки  тяготило его. И он принялся убеждать Александра Ивановича. Он был согласен с тем, что афишировать себя не следует, но к чему морить себя голодом? Остап и сам толком не разбирал, зачем ему понадобился невеселый  табельщик, но, раз начав, он не мог уже остановиться. Под конец он стал даже угрожать.

– Будете вот сидеть на своем чемодане, а в один погожий денек явится к вам костлявая – и косой по шее!  А? Представляете себе аттракцион? Спешите, Александр Иванович, котлеты еще на столе. Не будьте твердолобым.

После потери миллиона Корейко стал мягче и восприимчивей.

– Может, в самом деле проветриться,  – сказал он неуверенно, – прокатиться  в центр. Но, конечно, без шика, без этого гусарства.

– Какое уж тут гусарство! Просто два врача-общественника едут в Москву, чтобы посетить Художественный театр и собственными глазами взглянуть на мумию в Музее изящных искусств. Берите чемодан.

Миллионеры пошли к поезду. Остап небрежно помахивал своим мешком, как кадилом. Александр Иванович улыбался глупейшим образом. Литерные пассажиры прогуливались, стараясь держаться поближе к вагонам, потому что уже прицепляли паровоз. В темноте мерцали белые штаны корреспондентов.

В купе на верхней полке  Остапа лежал под простыней незнакомый ему человек и читал газету.

– Ну, слезайте, – дружелюбно сказал Остап, – пришел хозяин.

– Это мое место, товарищ, – заметил незнакомец. – Я Лев Рубашкин.

– Знаете, Лев Рубашкин, не пробуждайте во мне зверя, уходите отсюда.

Великого комбинатора толкал на борьбу недоумевающий взгляд Александра Ивановича.

– Вот еще новости, – сказал корреспондент заносчиво,  – кто  вы такой?

– Не ваше собачье дело! Говорят вам – слезайте, и слезайте.

– Всякий пьяный, – визгливо начал Рубашкин, – будет здесь хулиганить …

Остап молча схватил корреспондента за голую ногу. На крики  Рубашкина сбежался весь вагон. Корейко на всякий случай убрался на площадку.

– Деретесь? – спросил Ухудшанский. – Ну, ну.

Остапа, который уже успел хлопнуть Рубашкина мешком по голове, держали за руки Гаргантюа и толстый писатель в дет­ской курточке.

– Пусть он покажет билет! – надрывался великий комбинатор. – Пусть покажет плацкарту!

Рубашкин, совершенно голый, прыгал с полки на полку и требовал коменданта. Оторвавшийся от действительности Остап тоже настаивал на вызове начальства. Скандал завершился большой неприятностью. Рубашкин предъявил и билет,  и плацкарту, после чего трагическим голосом потребовал того же от Бендера.

– А я не покажу из принципа! – заявил великий комбинатор, поспешно покидая место происшествия. – У меня такие принципы!

– Заяц! – завизжал Лев Рубашкин, выскочивший в коридор нагишом. – Обращаю ваше внимание, товарищ комендант, здесь ехал заяц!

– Где заяц? – провозгласил комендант, в глазах которого появился гончий блеск.

Александр Иванович, пугливо притаившийся за выступом трибуны, вглядывался в темноту, но ничего не мог различить. Возле поезда возились фигуры, прыгали папиросные огни и слышались голоса: «Потрудитесь предъявить!»,  «А я вам говорю, что из принципа!»,  «Хулиганство!»,  «Ведь верно? Ведь правильно?»,  «Должен же кто-нибудь ехать без билета?» Стукнули буферные тарелки, над самой землей, шипя, пробежал тормозной воздух, и светлые окна вагонов сдвинулись с места. Остап еще хорохорился, но мимо него уже ехали полосатые диваны, багажные сетки, проводники с фонарями, букеты и потолочные пропеллеры вагона –ресторана. Уезжал банкет с шампанским вином, со старым и новым венгерским. Из рук вырвались клецки из дичи и унеслись в ночь. Фрикандо, нежное фрикандо, о котором так горячо повествовал Остап, покинуло Гремящий Ключ. Александр Иванович приблизился.

– Я этого так не оставлю, – ворчал Остап, – бросили в пустыне корреспондента советской прессы.  Я подыму на ноги всю общественность. Корейко! Мы выезжаем первым же курьер­ским поездом! Закупим все места в международном вагоне!..

– Что вы, – сказал Корейко, – какой уж там курьерский!  Отсюда никакие поезда не ходят. По плану эксплуатация начнется только через два месяца.

Остап поднял голову. Он увидел черное абиссинское небо, дикие звезды и все понял. Но робкое напоминание Корейко о банкете придало ему новые силы.

– За холмом стоит самолет, – сказал Бендер, – тот, который прилетел на торжество. Он уйдет только на рассвете. Мы успеем.

Для того чтобы успеть, миллионеры двинулись широким дромадерским шагом. Ноги их разъезжались в песке, горели костры кочевников. Тащить  чемодан и мешок было не то чтобы тяжело, но крайне противно. Покуда они карабкались на холм со стороны Гремящего Ключа, с противной стороны на холм в треске пропеллеров надвигался рассвет. Вниз с холма Бендер и Корейко уже бежали, боясь, что самолет улетит без них.

Под высокими, как крыши, рифлеными крыльями самолета ходили маленькие механики в кожаных пальто. Три пропеллера слабо вертелись, вентилируя пустыню. На квадратных окнах пассажирской кабины болтались занавески с плюшевыми шариками. Пилот прислонился спиной к алюминиевой ступеньке и ел пирожок, запивая его нарзаном из бутылки.

– Мы пассажиры!  – крикнул Остап, задыхаясь.  – Два  билета первого класса!

Ему никто не ответил. Пилот бросил бутылку и стал надевать перчатки с раструбами.

– Есть места? – повторил Остап, хватая пилота за руку.

– Пассажиров не берем , – сказал пилот, берясь за лестничный поручень. – Это специальный рейс.

– Я покупаю самолет! – поспешно сказал великий комбинатор. – Заверните в бумажку.

– С дороги! – крикнул механик, подымаясь вслед за пилотом.

Пропеллеры исчезли в быстром вращении. Дрожа и переваливаясь, самолет стал разворачиваться против ветра. Воздушные вихри вытолкнули миллионеров назад, к холму. С Остапа слетела капитанская фуражка и покатилась в сторону Индии с такой быстротой, что ее прибытия в Калькутту следовало бы ожидать не позже, чем через три часа. Так бы она и вкатилась на главную улицу Калькутты, вызвав  своим загадочным появлением внимание кругов, близких к Интеллидженс-Сервис, если бы самолет не улетел и буря не улеглась. В воздухе самолет блеснул ребрами и сгинул в солнечном свете. Остап сбегал за фуражкой, которая повисла на кустике саксаула, и молвил:

– Транспорт отбился от рук. С железной дорогой мы поссорились. Воздушные пути сообщения для нас закрыты. Пешком? Семьсот  километров. Это не воодушевляет. Остается одно – принять ислам и передвигаться на верблюдах.

Насчет ислама Корейко промолчал, но мысль о верблюдах ему понравилась. Заманчивый вид вагона –ресторана и самолета утвердил его в желании совершить развлекательную поездку врача-общественника, конечно,  без гусарства, но и не без некоторой лихости.

Аулы, прибывшие на смычку, еще не снялись, и верблюдов удалось купить неподалеку от Гремящего Ключа. Корабли пустыни обошлись по сто восемьдесят рублей за штуку.

– Как дешево, – шепнул Остап, – давайте купим пятьдесят верблюдов. Или сто!

– Это гусарство, – хмуро сказал Александр Иванович, – что с ними делать? Хватит и двух.

Казахи с криками усадили путешественников между горбами, помогли привязать чемодан, мешок и провизию на дорогу – бурдюк с кумысом и двух баранов. Верблюды поднялись сперва на задние ноги, отчего  миллионеры низко поклонились, а потом на передние ноги и зашагали вдоль полотна Восточной Магистрали. Бараны, привязанные веревочками, трусили позади, время от времени катя шарики и блея душераздирающим образом.

– Эй, шейх Корейко! – крикнул Остап. – Александр-ибн-Иванович! Прекрасна ли жизнь?

Шейх ничего не ответил. Ему попался ледащий верблюд, и он яростно лупил его по плешивому заду саксаульной  палкой.

Глава тридцать первая

Семь дней верблюды тащили через пустыню новоявленных шейхов. В начале путешествия Остап веселился от души. Все его потешало: и барахтающийся между верблюжьими кочками Александр-Ибн-Иванович, и ледащий корабль пустыни, старавшийся увернуться от своих обязанностей, и мешок с миллионом, ударами которого великий комбинатор иногда подбадривал непокорных баранов. Себя Остап называл полковником Лоуренсом.

– Я Эмир –динамит,  – кричал он, покачиваясь на высоком хребте. – Если через два дня мы не получим приличной пищи, я взбунтую какие-нибудь  племена. Честное слово! Назначу себя уполномоченным пророка и объявлю священную войну, джихад. Например, Дании. Зачем датчане замучили своего принца Гамлета? При современной политической обстановке даже Лига Наций  удовлетворится таким поводом к войне. Ей-богу, куплю у англичан на миллион винтовок,  они любят продавать огнестрельное оружие племенам,  и марш-марш,  в Данию. Германия пропустит – в счет репараций. Представляете себе вторжение племен в Копенгаген? Впереди всех я на белом верблюде. Ах! Паниковского нет! Какой из него вышел бы прекрасный мародер.  Ему бы датского гуся!..

Но через несколько дней, когда от баранов остались только веревочки, а кумыс был весь выпит, даже Эмир –динамит погрустнел и только меланхолически бормотал:

– В песчаных степях аравийской земли три гордые пальмы зачем-то росли.

Оба шейха сильно похудели, оборвались, поросли бородками  и стали похожи на дервишей из небогатого прихода.

– Еще немного терпения, Ибн-Корейко,  и мы приедем в городок, не уступающий Багдаду. Плоские кровли, туземные оркестры, ресторанчики в восточном вкусе, сладкие вина, легендарные девицы и сорок тысяч вертелов с шашлыками карскими, турецкими, татарскими, месопотамскими и одесскими. И, наконец, железная дорога.

На восьмой день путники подъехали к древнему кладбищу. До самого горизонта окаменевшими волнами протянулись ряды полуциркульных гробниц. Покойников здесь не зарывали. Их клали на землю, обстраивая каменными колпаками. Над пепельным городом мертвых сверкало страшное солнце. Древний восток  лежал в своих горячих гробах.

Комбинаторы стегнули своих  верблюдов и вскоре въехали в оазис. Далеко вокруг озаряли город зеленые факелы тополей, отражавшиеся в залитых водой квадратных рисовых полях. Одиноко стояли карагачи, точно воспроизводящие форму гигантского глобуса на деревянной ножке. Стали попадаться ослики, несшие на себе толстых седоков в халатах и вязанки клевера.

Корейко и Бендер ехали мимо лавочек, торгующих зеленым табаком в порошке и вонючим коническим мылом, похожим на головки шрапнелей. Ремесленники с белыми кисейными бородами возились над медными листами, свертывая их в тазы и узкогорлые кувшины. Сапожники сушили на солнце маленькие кожи, выкрашенные чернилами. Темно-синие, желтые и голубые изразцы мечетей блестели жидким стеклянным светом.

Остаток дня и ночь миллионеры тяжело и бесчувственно проспали в гостинице, а утром выкупались в белых ваннах, побрились и вышли в город. Безоблачное настроение шейхов портила только  необходимость тащить с собою чемодан и мешок.

– Я считаю первейшей своей обязанностью, – сказал Бендер хвастливо, – познакомить вас с волшебным погребком. Он называется «Под луной». Я тут был лет пять тому назад, читал лекции о борьбе с абортами. Какой погребок! Полутьма, прохлада, хозяин из Тифлиса, местный оркестр, холодная водка, танцовщицы с бубнами и кимвалами. Закатимся туда на весь день. Могут же быть у врачей-общественников свои миниатюрные слабости.  Я угощаю. Золотой теленок отвечает за все.

И великий комбинатор тряхнул своим мешком.

Однако погребка «Под луной» уже не было. К удивлению Остапа, не было даже той улицы, на которой звучали его бубны и кимвалы. Здесь шла прямая европейская улица, которая обстраивалась сразу во всю длину. Стояли заборы, висела алебастровая пыль, и грузовики раскаляли и без того горячий воздух. Посмотрев минутку на фасады из серого кирпича с длинными лежачими окнами, Остап толкнул Корейко и, промолвив: «Есть еще местечко, содержит один из Баку», повел его на другой конец города. Но на «местечке»  не было уже стихотворной вывески, сочиненной лично духанщиком из Баку:

Уважай себя,

Уважай нас,

Уважай Кавказ,

Посети нас.

Вместо этого  глазам шейхов предстал картонный плакат с арабскими и русскими буквами: «Городской музей изящных искусств» .

– Войдем, – печально сказал Остап, – там по крайней мере прохладно. И потом посещение музея входит в программу путешествующих врачей-общественников.

Они вступили в большую, выбеленную мелом комнату, опустили на пол свои миллионы и долго отирали горячие лбы рукавами. В музее было только восемь экспонатов: зуб мамонта, подаренный молодому музею городом Ташкентом, картина маслом «Стычка с басмачами», два эмирских халата, золотая рыбка в аквариуме, витрина с засушенной саранчой, фарфоровая статуэтка фабрики Кузнецова и, наконец, макет обелиска, который город собирался поставить на главной площади. Тут же, у подножия  проекта, лежал большой жестяной венок с лентами. Его привезла недавно специальная делегация из соседней республики, но так как обелиска еще не было (ассигнованные на него средства ушли на постройку бани, которая оказалась гораздо нужнее), делегация, произнеся соответствующие речи, возложила венок на проект.

К посетителям тотчас же подошел юноша в ковровой бухарской тюбетейке на бритой голове и, волнуясь, как автор, спросил:

– Ваши впечатления, товарищи?

– Ничего себе, – сказал Остап.

Молодой человек заведовал музеем и без промедления стал говорить о затруднениях, которые переживает его детище. Кредиты недостаточны. Ташкент отделался одним зубом, а своих ценностей, художественных и исторических, некому собирать. Не присылают специалиста.

– Мне бы триста рублей! – вскричал заведующий. – Я бы здесь Лувр сделал!

– Скажите, вы хорошо знаете город? – спросил Остап, мигнув Александру Ивановичу. – Не могли бы вы указать нам некоторые достопримечательности? Я знал ваш город, но он как-то переменился.

Заведующий очень обрадовался. Крича, что все покажет лично, он запер музей на замок и повел миллионеров на ту же улицу, где они полчаса назад искали погребок «Под луной».

– Проспект имени Социализма! – сказал он, с удовольствием втягивая в себя алебастровую пыль. – Ах! Какой чудный воздух! Что здесь будет через год! Асфальт! Автобус! Институт по ирригации! Тропический институт! Ну, если Ташкент и  на этот раз не даст научные силы !.. Вы знаете, у них есть столько костей мамонта, а мне они прислали только один зуб, в то время как в нашей республике такая тяга к естествознанию.

– Вот как!  – заметил Корейко, с укором глядя на Остапа.

– И вы знаете, – зашептал энтузиаст, – я подозреваю, что это не зуб мамонта. Они подсунули слоновый!

– А как у вас с такими… с кабачками в азиатском роде, знаете, с тимпанами и флейтами? – нетерпеливо спросил великий комбинатор.

– Изжили, – равнодушно ответил юноша, – давно уже надо было истребить эту заразу, рассадник эпидемий. Весною как раз последний вертеп придушили. Назывался «Под луной».

– Придушили? – ахнул Корейко.

– Честное слово.  Но зато открыта фабрика-кухня. Европейский стол. Механическое хлебопечение.  Тарелки моются и сушатся при помощи электричества. Кривая желудочных заболеваний резко пошла вниз.

– Что делается! – воскликнул великий комбинатор, закрывая лицо руками.

– Вы еще ничего не видели, – сказал заведующий музеем, застенчиво смеясь. – Едем на фабрику-кухню обедать.

Они уселись в линейку под полотняным навесом с фестонами, обшитыми синей каймой, и поехали. По пути любезный проводник поминутно заставлял миллионеров высовываться из-под балдахина и показывал им здания уже возведенные, здания возводящиеся и места, где они еще только будут возводиться. Корейко смотрел на Остапа злыми глазами. Остап отворачивался и говорил:

– Какой чудный туземный базарчик! Багдад!

– Семнадцатого числа начнем сносить, – сказал молодой человек, – здесь будет больница и коопцентр.

– И вам не жалко этой экзотики? Ведь Багдад!

– Очень красиво! – вздохнул Корейко.

Молодой человек рассердился.

– Это для вас красиво, для приезжих, а нам тут жить приходится.

В большом зале фабрики-кухни, среди кафельных стен, под ленточными мухоморами, свисавшими с потолка, путешественники ели перловый суп и маленькие коричневые биточки. Остап осведомился насчет вина, но получил восторженный ответ, что недавно недалеко от города открыт источник минеральной воды, превосходящей своими вкусовыми данными прославленный нарзан. В доказательство была потребована бутылка новой воды и распита при гробовом молчании.

– А как кривая проституции? – с надеждой спросил Александр-Ибн-Иванович.

– Резко пошла на снижение, – ответил неумолимый молодой человек.

– Ай, что делается! – сказал Остап с фальшивым смехом.

Но он действительно не знал, что делается. Когда встали из-за стола, выяснилось, что молодой человек успел заплатить за всех. Он ни за что не соглашался взять деньги у миллионеров, уверяя, что послезавтра все равно получит жалование , а до этого времени как-нибудь обернется.

– Ну, а веселье? Как город веселится? – уже без экстаза спрашивал Остап. – Тимпаны, кимвалы?

– Разве вы не знаете? – удивился заведующий музеем. – На прошлой неделе у нас открылась городская филармония. Большой симфонический квартет имени Бебеля и Паганини. Едем сейчас же!  Как это я упустил из виду!

После того как он заплатил за обед, отказаться от посещения филармонии было невозможно из этических соображений. Выйдя оттуда, Александр-Ибн-Иванович сказал дворницким голосом:

– Городская фисгармония!

Великий комбинатор покраснел.

По дороге в гостиницу молодой человек неожиданно остановил возницу, высадил миллионеров, взял их за руки и, подымаясь от распиравшего его восторга на цыпочки, подвел к маленькому камню, отгороженному решеточкой.

– Здесь будет стоять обелиск! – сказал он значительно. – Колонна марксизма!

Прощаясь, молодой человек просил приезжать почаще. Добродушный Остап пообещал обязательно приехать, потому что никогда не проводил такого радостного дня, как сегодня.

– Я на вокзал, – сказал Корейко, оставшись наедине с Бендером.

– Поедем в другой город кутить? – спросил Остап. – В Ташкенте можно весело провести дня три.

– С меня хватит, – ответил Александр Иванович, – я поеду на вокзал сдавать чемодан на хранение, буду здесь служить где-нибудь в конторщиках. Подожду капитализма. Тогда и повеселюсь.

– Ну и ждите, – сказал Остап довольно грубо, – а я поеду. Сегодняшний день – это досадное недоразумение, перегибы на местах. Золотой теленочек в нашей стране еще имеет кое-какую власть!

На вокзальной площади они увидели толпу литерных корреспондентов, которые после смычки совершали экскурсионную поездку по Средней Азии. Они окружали Ухудшанского. Обладатель «Торжественного комплекта» самодовольно поворачивался на  все стороны, показывая свои приобретения. На нем была бархатная шапка, отороченная шакальим хвостом, и халат, скроенный из ватного одеяла.

Предсказания плюшевого пророка продолжали исполняться.

Глава тридцать вторая

В тот печальный и светлый осенний день, когда в московских скверах садовники срезают цветы и раздают их детям, главный сын лейтенанта Шмидта Шура Балаганов спал на скамье в пассажирском зале Казанского  вокзала. Он лежал, положив голову на деревянный бортик. Мятая кепка была надвинута на нос. По всему было видно, что бортмеханик Антилопы  и уполномоченный по копытам несчастлив и нищ. К его небритой щеке прилипла раздробленная яичная скорлупа. Парусиновые туфли потеряли форму и цвет и напоминали скорее молдаванские постолы. Ласточки летали под высоким потолком двухсветного зала.

За большими немытыми окнами виднелась  блокировка, семафоры и прочие предметы, нужные в железнодорожном хозяйстве. Побежали носильщики, и вскоре через зал потянулось население прибывшего поезда. Последним с перрона вошел пассажир в чистой одежде. Под расстегнутым легким макинтошем виднелся костюм в мельчайшую калейдоскопическую клетку. Брюки спускались водопадом на лаковые туфли. Заграничный вид пассажира дополняла мягкая шляпа, чуть скошенная на лоб. Услугами носильщика он не воспользовался и нес чемодан сам. Пассажир лениво шел по опустевшему залу и, несомненно, очутился бы в вестибюле, если б внезапно не заметил плачевной фигуры Балаганова. Он сощурился, подошел поближе и некоторое время разглядывал спящего. Потом осторожно, двумя пальцами в перчатке приподнял кепку с лица бортмеханика и улыбнулся.

– Вставайте, граф! Вас ждут великие дела!  – сказал он, расталкивая Балаганова.

Шура сел, потер лицо рукою и только тогда признал пассажира.

– Командор! – закричал он.

– Нет, нет, – заметил Бендер, защищаясь ладонью, – не обнимайте меня. Я теперь гордый.

Балаганов завертелся вокруг командора. Он не узнавал его. Переменился не только костюм. Остап похудел, в глазах появилась рассеянность, лицо было покрыто колониальным загаром.

– Забурел, забурел! – радостно вскрикивал Балаганов. – Вот забурел!

– Да, я забурел, – сообщил Бендер с достоинством. – Посмотрите на брюки. Европа – «А».  А это видели? Безымянный палец моей левой руки унизан бриллиантовым  перстнем. Четыре карата. Ну, каковы ваши достижения? Все еще в сыновьях?

– Да так, – замялся Шура, – больше по мелочам.

В буфете Остап потребовал белого вина и бисквитов для себя и пива с бутербродами для бортмеханика.

– Скажите, Шура, честно, сколько вам нужно денег для счастья? – спросил Остап. – Только подсчитайте все.

– Сто рублей, – ответил Балаганов, с сожалением отрываясь от хлеба с колбасой.

– Да нет, вы меня не поняли. Не на сегодняшний день, а вообще. Для счастья. Ясно? Чтобы вам было хорошо  на свете.

Балаганов долго думал, несмело улыбаясь, и наконец объ­явил, что для полного счастья ему нужно 6400  рублей и что с этой суммой ему будет на свете очень хорошо.

– Ладно, – сказал Остап, – получите пятьдесят тысяч.

Он расстегнул на коленях квадратный саквояж и сунул Балаганову пять белых пачек, перевязанных шпагатом. У бортмеханика сразу же пропал аппетит. Он перестал есть, запрятал деньги в карманы и уже не вынимал оттуда рук.

– Неужели тарелочка? – спрашивал он восхищенно.

– Да, да, тарелочка, – отвечал  Остап равнодушно. – С голубой каемкой. Подзащитный принес в зубах. Долго махал хвостом, прежде чем я согласился взять. Теперь я командую парадом! Чувствую себя отлично.

Последние слова он произнес нетвердо.

Парад, надо сказать правду, не ладился, и великий комбинатор лгал, утверждая, что чувствует себя отлично. Справедливее было бы сказать, что он ощущает некую неловкость, в чем, однако, не хочет сознаться даже самому себе.

С тех пор как он расстался с Александром Ивановичем у камеры хранения ручного багажа, куда подпольный миллионер сдал свой чемоданишко, прошел месяц.

В первом же городе, в который Остап въехал с чувствами завоевателя, он не сумел  достать номера в гостинице.

– Я заплачу сколько угодно! – высокомерно сказал великий комбинатор.

– Ничего не выйдет, гражданин, – отвечал портье, – конгресс почвоведов приехал в полном составе осматривать опытную станцию. Забронировано за представителями науки.

И вежливое лицо портье выразило почтение перед конгрессом. Остапу захотелось закричать, что он главный, что его нужно уважать и почитать, что у него в мешке миллион, но он почел за благо воздержаться и вышел на улицу в крайнем раздражении. Весь день он ездил по городу на извозчике. В лучшем ресторане он полтора часа томился в ожидании, покуда почвоведы, обедавшие всем конгрессом, не встанут из-за стола. В театре в этот день давался спектакль для почвоведов, и билеты вольным гражданам не продавались. К тому же Остапа не пустили бы в зрительный зал с мешком в руках, а девать его было некуда. Чтобы не ночевать в интересах науки на улице, миллионер в тот же вечер уехал, отоспавшись в международном вагоне.

Утром Бендер сошел в большом волжском городе. С деревьев, вертясь винтом, слетали желтые прозрачные листья. Волга дышала ветром. Номеров не было ни в одной гостинице.

– Разве что через месяц, – с сомнением говорили отельные заведующие с бородками, и без бородок, и усатые, и просто бритые, – покуда на электроцентрали не смонтируют третий агрегат, и не надейтесь. Все под специалистов отдано. И потом – окружной съезд комсомола. Ничего не можем поделать.

Пока великий комбинатор торчал у высоких конторок портье , по гостиничным лестницам торопились инженеры, техники, иностранные специалисты и комсомольцы – делегаты съезда. И снова Остап провел день на извозчике, с нетерпением дожидаясь курьерского поезда, где можно умыться, отдохнуть и почитать газету.

Великий комбинатор провел пятнадцать ночей в разных поездах, переезжая из города в город, потому что номеров нигде не было. В одном месте воздвигали домну, в другом – холодильник, в третьем – цинковый завод. Все было переполнено деловыми людьми. В четвертом месте Остапу поперек дороги стал пионерский слет, и в номере, где миллионер мог бы нескучно провести вечер с подругой, галдели дети. В дороге он обжился, завел чемодан для миллиона, дорожные вещи и экипировался. Уже Остап замышлял долгое и покойное путешествие во Владивосток, рассчитав, что поездка в оба конца займет три недели, когда вдруг почувствовал, что если сейчас же не осядет на землю, то умрет от какой-нибудь загадочной железнодорожной болезни. И он сделал то, что делывал всегда, когда был счастливым обладателем пустых карманов. Он стал выдавать себя за другого, телеграфируя вперед, что едет инженер, или врач-общественник, или тенор, или писатель. К его удивлению, для всех людей, приезжавших по делу, номера находились, и Остап немножко отошел после поездной качки. Один раз для получения номера пришлось  даже выдать себя за сына лейтенанта Шмидта. После этого эпизода великий комбинатор предался невеселым размышлениям.

«И это путь миллионера! – думал он с огорчением. – Где уважение? Где почет? Где слава? Где власть?»

Даже Европа – «А», которой Остап хвастался перед Балагановым, – костюм, туфли и шляпа – были куплены в комиссионном магазине и при всей своей превосходной доброте имели изъян – это были вещи не свои, не родные, с чужого плеча. Их уже кто-то носил, может быть, час, минуту, но все-таки таскал кто-то чужой. Обидно было и то, что правительство не обращает никакого внимания на бедственное положение миллионеров и распределяет жизненные блага в плановом порядке. И вообще было плохо. Начальник станции не брал под козырек, что в былые времена проделывал перед любым купчиной с капиталишкой  в пятьдесят тысяч, отцы города не приезжали в гостиницу представляться, пресса не торопилась брать интервью и вместо фотографии миллионера  печатала портреты каких-то ударников, зарабатывающих сто двадцать рублей в месяц.

Остап каждый день считал свой миллион, и все был миллион без какой-то мелочи. Он прилагал все усилия, обедал несколько раз в день, пил коллекционные вина, раздавал непомерные чаевые, купил перстень, японскую вазу и шубу на хорьках. Шубу и вазу пришлось подарить номерному, потому что Остап не любил возиться в дороге с громоздкими вещами. Кроме того, в случае надобности он мог накупить еще множество шуб и ваз. За месяц, однако, истрачено было только шесть тысяч.

Нет! Парад решительно не удавался, хотя все было на месте. Вовремя были высланы линейные, к указанному сроку прибыли части, играл оркестр. Но полки смотрели не на него, не ему кричали ура , не для него махал руками капельмейстер. Но  Остап не сдавался. Он крепко надеялся на Москву.

– А как Рио-де-Жанейро? – возбужденно спросил Балаганов. – Поедем?

– Ну его к черту! – с неожиданной злостью сказал Остап. – Все это выдумка. Нет  никакого Рио-де-Жанейро, и Америки нет, и Европы нет, ничего нет. И вообще последний город – это Шепетовка, о которую разбиваются волны Атлантического океана.

– Ну и дела! – вздохнул Балаганов.

– Мне один доктор все объяснил, – продолжал Остап.  – Заграница  – это миф о загробной жизни, кто  туда попадает , тот не возвращается.

– Прямо цирк! – воскликнул Шура, ничего не поняв. – Ух, как я теперь заживу! Бедный Паниковский! Он, конечно, нарушил конвенцию, ну  бог с ним! Вот радовался бы старик.

– Предлагаю почтить память покойного вставанием, – сказал Бендер.

Молочные братья поднялись и минуту простояли молча, глядя вниз, на переломанные  бисквиты и недоеденный бутерброд.

Тягостное молчание прервал Балаганов.

– Знаете,  что с Козлевичем? – сказал он. – Прямо цирк! Он все-таки собрал Антилопу  и работает в Черноморске. Прислал письмо . Вот…

Бортмеханик вынул из кепки письмо.

«Здравствуйте, Шура, – писал водитель Антилопы , – как живете? Все ли вы еще сын л. Ш.?..  Мне живется хорошо, только нету денег, а машина после ремонта что-то капризничает и работает только один час в день. Все время ее чиню, прямо сил никаких нет. Пассажиры обижаются. Может, вы, Шура , пришлете мне маслопроводный шланг, хоть не новый. Здесь на базаре положительно нельзя достать. Поищите на Смоленском рынке, там, где продают старые замки и ключи. А если вам плохо, то приезжайте, как-нибудь перебьемся!  Я стою на углу улицы Меринга, на бирже. Где теперь О. Б.? Ваш с уважением Адам Козлевич. Забыл написать. Ко мне на биржу приходили ксендзы, Кушаковский и Морошек. Был скандал. А. К.».

– Побегу теперь искать шланг, – озабоченно сказал Балаганов.

– Не надо, – ответил Остап, – я ему новую машину куплю. Едем в «Гранд-Отель», я забронировал номер по телеграфу для дирижера симфонического оркестра. А вас надо приодеть, умыть, дать вам капитальный ремонт. Перед вами, Шура, открываются врата великих возможностей!

Они вышли на Каланчевскую площадь. Такси не было. На извозчике Остап ехать отказался.

– Это карета прошлого, – сказал он брезгливо, – в ней далеко не уедешь. Кроме того, там в подкладке живут маленькие мыши.

Пришлось сесть в трамвай. Вагон был переполнен. Это был один из тех зараженных ссорою вагонов, которые часто циркулируют по столице. Склоку в них начинает какая-нибудь мстительная старушка в утренние часы предслужебной давки. Постепенно в ссору втягиваются все пассажиры вагона, даже те, которые попали туда через полчаса после начала инцидента. Уже злая старушка давно сошла, утеряна и  причина спора, а крики и взаимные оскорбления продолжаются, в  перебранку вступают все новые кадры пассажиров. И в таком вагоне до поздней ночи не затихает ругань.

Волнующиеся пассажиры быстро оттеснили Балаганова от Остапа, и вскоре молочные братья болтались в разных концах вагона, стиснутые грудями и корзинами . Остап висел на ремне, с трудом выдирая чемодан, который все время уносило течением. Внезапно, покрывая обычную трамвайную брань, со стороны, где колыхался Балаганов, послышался женский вой:

– Украли!! Держите! Да вот же он стоит!

Все поворотили  головы. К месту происшествия, задыхаясь от любопытства, стали пробиваться  любители. Остап увидел ошеломленное лицо Балаганова. Бортмеханик еще и сам не понимал, что случилось, а его уже держали за руку, в которой крепко была зажата грошовая дамская сумочка с мелкой бронзовой цепочкой.

– Бандит! – кричала женщина. – Только отвернулась, а он…

Обладатель пятидесяти тысяч украл сумочку, в которой были черепаховая пудреница, профсоюзная книжка и 1 р. 70 к.  денег. Вагон остановился. Любители потащили Балаганова к выходу. Проходя мимо Остапа, Шура горестно шептал:

– Что ж это такое? Ведь я машинально.

– Я тебе покажу машинально! – сказал любитель в пенсне и с портфелем, с удовольствием ударяя бортмеханика по шее.

В окно Остап увидел, как к группе скорым шагом подошел милиционер и повел преступника по мостовой.

Великий комбинатор отвернулся.

Глава тридцать третья

В четырехугольном замкнутом дворе «Гранд-Отеля» слышались кухонные стуки, шипение пара и крики: «Два чайных комплекта в шестнадцатый», а в белых коридорах было ясно и тихо, как в распределительном зале электростанции. В ста пятидесяти номерах спал конгресс почвоведов, вернувшихся из поездки, тридцать номеров было отведено под делегацию заграничных коммерсантов, которые выясняли наболевший вопрос, можно ли в конце концов прибыльно торговать с Советским Союзом, лучший апартамент из четырех комнат занимал знаменитый индусский поэт и философ, а в маленьком номере, отведенном дирижеру симфонического оркестра, спал Остап Бендер.

Он лежал на плюшевом одеяле, одетый, прижимая к груди чемодан с миллионом. За ночь великий комбинатор вдохнул в себя весь кислород, содержащийся  в комнате, и оставшиеся в ней химические элементы можно было назвать азотом только из вежливости. Пахло скисшим вином, адскими котлетами и еще чем-то непередаваемо гадким. Остап застонал и повернулся. Чемодан свалился на пол. Остап быстро открыл глаза.

«Что ж  это было? – пробормотал он, гримасничая. – Гусарство в ресторанном зале! И даже, кажется, какое-то кавалергардство! Фу! Держал себя как купец второй гильдии! Боже мой, не обидел ли я присутствующих? Там какой-то дурак кричал: «Почвоведы, встаньте!» – а потом плакал и клялся, что в душе он сам почвовед. Конечно, это был я! Да, но по какому это поводу?..»

И он вспомнил, что вчера, решив начать подобающую миллионеру  жизнь, он постановил выстроить себе особняк в мавританском стиле. Утро он провел в грандиозных мечтах. Он представлял себе дом с минаретами, швейцара с лицом памятника, малую гостиную, биллиардную  и какой-то конференц-зал. В земельном отделе Совета великому комбинатору разъяснили, что участок получить можно. Но уже в строительной конторе все рухнуло. Упал швейцар, гремя каменной мордой, зашатался золотой конференц-зал,  и развалились минареты.

– Вы частное лицо? – спросили миллионера в конторе.

– Да, – ответил Остап, – резко выраженная индивидуальность.

– К сожалению, строим только для коллективов и организаций.

– Кооперативных, общественных и хозяйственных? – спросил Бендер  с горечью.

– Да, для них.

– А я?

– А вы стройте сами.

– Да, но где же я возьму камни, шпингалеты? Наконец, плинтусы?

– Добудьте как-нибудь. Хотя это трудно. Контингенты уже распределены по заявкам промышленности и кооперации.

По всей видимости , это и было причиной безобразного ночного гусарства.

Остап лежа вынул записную книжку  и стал подсчитывать расходы со времени получения миллиона. На первой страничке была памятная запись:

Верблюд – 180 р.

Баран – 30 р.

Кумыс – 1 р. 75 к.

__________________

Итого 211 р. 75 к.

Дальнейшее было не лучше. Шуба, соус, железнодорожный билет, опять соус, опять билет, три чалмы, купленные на черный день, извозчики, ваза и всяческая  чепуха. Если не считать пятидесяти тысяч Балаганова, которые не принесли ему счастья, миллион был на месте.

–  Не дают делать капитальных вложений! – возмущался Остап. – Не дают! Может, зажить интеллектуальной жизнью, как мой друг Лоханкин? В конце концов материальные ценности я уже накопил, надо прикапливать помаленьку ценности духовные. Надо немедленно выяснить, в чем смысл  жизни.

Он вспомнил, что в гостиничном вестибюле весь день толкутся девушки, стремящиеся поговорить с приезжим индусским философом о душе.

–  Пойду к индусу, – решил он, – узнаю наконец, в чем дело. Это, правда, пижонство, но другого выхода нет.

Не разлучаясь с чемоданом, Бендер, как был, в смятом костюме, спустился в бельэтаж и постучал в дверь великого  человека. Ему открыл переводчик.

– Философ принимает? – спросил Остап.

– Это смотря кого, – ответил переводчик вежливо. – Вы частное лицо?

– Нет, нет, – испуганно сказал великий комбинатор. – Я  от одной кооперативной организации.

– Вы с группой? Вас сколько человек? А то, знаете, учителю трудно принимать всех отдельных лиц. Он предпочитает беседовать…

– С коллективом? – подхватил Остап. – Меня как раз коллектив уполномочил разрешить один важный принципиальный вопрос насчет смысла жизни.

Переводчик ушел и через пять минут вернулся. Он отодвинул  портьеру и пышно сказал:

– Пусть войдет кооперативная организация, желающая узнать, в чем смысл жизни.

На кресле с высокой и неудобной резной спинкой сидел великий философ и поэт в коричневой бархатной рясе и в таком же колпаке. Лицо у него было смуглое и нежное, а глаза черные, как у подпоручика. Борода, белая и широкая, как  фрачная манишка, закрывала грудь. Стенографистка сидела у его ног. Два переводчика, индус и англичанин, разместились по бокам.

При виде Остапа с чемоданом философ заерзал на кресле и что-то встревоженно зашептал переводчику. Стенографистка спешно стала  записывать, а переводчик обратился к великому комбинатору:

– Учитель желает узнать, не содержатся ли в чемодане пришельца песни и саги,  и не собирается ли пришелец прочесть их вслух, так как учителю прочли уже много песен и саг и он больше не может их слушать.

– Скажите учителю, что саг нету, – почтительно ответил Остап.

Черноглазый старец еще больше обеспокоился и, оживленно говоря, стал со страхом показывать на чемодан пальцем.

– Учитель спрашивает, – начал переводчик, – не собирается ли пришелец поселиться у него в номере, потому что к нему на прием еще никогда не приходили с чемоданами .

И только после того как Остап успокоил переводчика, а переводчик философа, напряжение прошло и началась беседа.

– Прежде чем ответить на ваш вопрос о смысле жизни, – сказал переводчик, – учитель желает сказать несколько слов о народном образовании в Индии.

– Передайте учителю, – сообщил Остап, – что проблема народного образования волнует меня с детства.

Философ закрыл глаза и принялся неторопливо говорить. Первый час он говорил по-английски, а второй час по –бенгальски. Иногда он начинал петь тихим приятным голосом, а один раз даже встал и, приподняв рясу, сделал несколько танцевальных движений, изображавших, как видно, игры школьников в Пенджабе. Затем он сел и снова закрыл глаза, а Остап долго слушал перевод. Сперва Остап вежливо кивал головой, потом сонно смотрел в окно и, наконец, начал развлекаться,  перебирал в кармане мелочь, любовался перстнем и даже довольно явственно подмигнул хорошенькой стенографистке, после чего она еще быстрее зачиркала карандашом.

– А как все-таки будет со смыслом жизни? – спросил миллионер, улучив минуту.

– Учитель желает прежде, – объяснил переводчик, – познакомить пришельца с обширными материалами, которые  он собрал при ознакомлении с постановкой дела народного образования в СССР.

– Передайте его благородию, – ответил Остап. – Ч то пришелец не возражает.

И машина снова пришла в движение. Учитель говорил, пел пионерские песни, показывал стенгазету, которую ему поднесли дети 146й  трудовой школы, и один раз даже всплакнул. Переводчики бубнили в два голоса, стенографистка писала, а Остап рассеянно чистил ногти.

Наконец Остап громко закашлял.

– Знаете, – сказал он, – переводить больше не нужно. ­Я стал как-то понимать по-бенгальски. Вот когда будет насчет смысла жизни, тогда переведите .

Когда философу подтвердили настойчивое желание Остапа, черноглазый старец заволновался.

– Учитель говорит, – заявил переводчик, – что он сам приехал в вашу великую страну, чтобы узнать, в чем смысл жизни. Только там, где народное образование поставлено на такую высоту, как у вас, жизнь становится осмысленной. Коллектив…

– До свидания , – быстро сказал великий комбинатор, – передайте учителю, что пришелец просит разрешения немедленно уйти.

Но философ уже пел нежным голосом марш Буденного , которому он выучился у советских детей. И Остап убежал  без разрешения.

– Кришна! – кричал великий комбинатор, бегая по своему номеру. – Вишну! Что делается на свете?  Где сермяжная правда? А,  может быть, я дурак и ничего не понимаю, и жизнь прошла глупо, бессистемно? Настоящий индус, видите ли, все знает про нашу обширную страну, а я, как оперный индийский гость, долблю все одно и то же: «Не счесть алмазов пламенных в лабазах каменных». До чего же гадко!

В этот день Остап обедал без водки,  и в первый раз оставил чемодан в номере. Потом он смирно сидел на подоконнике, с интересом рассматривая обыкновенных прохожих, которые прыгали в автобус, как белки.

Ночью великий комбинатор вдруг проснулся и сел на кровати. Было тихо, и только из ресторана через замочную скважину пробирался меланхолический бостон.

– Как же я забыл! – сказал он сердито.

Потом он засмеялся, зажег свет и быстро написал телеграмму:

«Зося! Я ошибся, я хочу приехать. Ответ Москва Гранд-Отель».

Он позвонил и потребовал, чтобы телеграмма была отправлена немедленно,  молнией.

Коридорный ознакомился в буфетной комнате с содержанием депеши и лег спать, придя к заключению, что дело терпит, успеется и утром.

Зося не ответила. Не было ответа и на другие телеграммы, составленные в этом  же отчаянном и лирическом роде.

Глава тридцать четвертая

Поезд шел в Черноморск.Первый пассажир снял пиджак, повесил его на медную завитушку багажника, потом стащил ботинки, поочередно поднося толстые ножки почти к самому лицу, и надел туфли с языками.

– Слышали вы историю про одного воронежского землемера, который оказался родственником японского микадо? – спросил он, заранее улыбаясь.

Второй и третий пассажиры придвинулись поближе. Четвертый пассажир уже лежал на верхнем диване под колючим малиновым одеялом, недовольно глядя в иллюстрированный журнал.

– Неужели не слышали? Одно время об этом много говорили. Это был обыкновенный землемер – жена, одна комната, сто двадцать рублей жалования . Фамилия –  Бигусов. Обыкновенный, ну, совершенно не замечательный  человек, даже, если хотите знать, между нами говоря, хам. Приходит он однажды со службы, а у него в комнате сидит японец в таком, между нами говоря, отличном костюме, в очках и, если хотите знать, в ботинках из змеиной кожи, последняя новость. «Ваша фамилия – Бигусов?» – спрашивает японец. « Да», – говорит Бигусов. «А имя-отчество?» « Такое-то», – отвечает. «Правильно, – говорит японец, – в таком случае,  не будете ли вы любезны снять толстовку, мне  нужно осмотреть ваше голое туловище».  «Пожалуйста», – говорит. Ну, между нами говоря, если хотите знать, японец туловище даже не рассматривал, а сразу кинулся к родимому пятну. Было у Бигусова такое пятно,  на боку. Посмотрел на него японец через увеличительное стекло, побледнел и говорит: «Поздравляю вас, гражданин Бигусов, и позвольте вам вручить посылку и пакет». Жена, конечно, открыла посылку, а  там, если хотите знать, – японский обоюдоострый меч лежит в стружках . «Почему же мне меч?» – спросил землемер. «А вы, –  говорит, –  прочтите письмо. Там все написано. Вы самурай». Тут Бигусов тоже побледнел. Воронеж, если хотите знать, не особенно большой центр. Между нами говоря, какое там может быть отношение к самураям? Самое отрицательное!  Ну, делать нечего,  Бигусов берется за письмо, вскрывает четырнадцать восковых печатей и читает . Что же вы думаете? Оказалось, что ровно тридцать шесть лет тому назад проезжал через Воронежскую губернию один японский полупринц – инкогнито. Ну, конечно, между нами говоря, спутался его высочество с одной воронежской девушкой, прижил ребенка инкогнито. И даже хотел жениться, только микадо запретил шифрованной телеграммой. Полупринцу пришлось уехать, а ребенок остался незаконный. Это и был Бигусов. И вот по прошествии стольких лет полупринц стал умирать, а тут, как назло, законных детей нету, некому передать наследство, и к тому же угасает знаменитый род, что для японца хуже всего. Ну, пришлось вспомнить про Бигусова. Вот привалило человеку счастье! Сейчас, говорят, он уже в Японии. Старик умер. А Бигусов теперь принц, родственник микадо и к тому же еще, между нами говоря, получил наличными миллион иен. Миллион! Такому дураку!

– Дали бы мне миллион рублей! – сказал второй пассажир, суча ногами. – Я бы им показал, что делать с миллионом!

В пролете между верхними диванами появилась голова четвертого пассажира. Он внимательно поглядел на человека, точно знавшего, что можно сделать с миллионом, и, ничего не сказавши, снова закрылся журналом.

– Да, – сказал третий пассажир, распечатывая железнодорожный пергаментный  пакетик с двумя индивидуальными сухарями, – бывают различные факты в области денежного обращения. У одной московской девицы в Варшаве умер дядя и оставил ей миллионное наследство, а она даже не знала. Но там, за границей, пронюхали, и уже через месяц в Москве появился довольно приличный иностранец. Этот голубчик решил жениться на девушке, пока она не проведала о наследстве . А у нее в Москве был жених, и тоже довольно красивый молодой человек из Палаты Мер и Весов . Она его очень любила и, естественно, не хотела выходить замуж за другого. А тот, иностранец, прямо с ума сходил, посылал ей букеты, конфеты и фильдеперсовые чулки. Оказывается, иностранный голубчик приехал не сам от себя, а от акционерного общества, которое образовалось специально для эксплуатации дядина  наследства. У них даже был основной капитал –  восемнадцать тысяч злотых. Этот их уполномоченный должен был во что бы то ни стало жениться на девушке и вывезти ее за границу. Очень романтическая история! Представляете себе положение уполномоченного! Такая ответственность. А потом  он взял аванс и не может его оправдать из-за этого советского жениха. А там, в Варшаве, кошмар! Акционеры ждут, волнуются, акции падают. В общем, все кончилось крахом. Девушка вышла замуж за своего, советского. Так она и  ничего и не узнала.

– Вот дура! – сказал второй пассажир. – Дали бы мне этот миллион!

И в ажитации он даже вырвал из рук соседа сухарик и нервно съел его.

Обитатель верхнего дивана придирчиво закашлял. Видимо, разговоры мешали ему заснуть.

Внизу стали говорить тише. Теперь пассажиры сидели тесно, голова к голове, и, задыхаясь, шептали:

– Недавно международное общество Красного креста  давало объявление в газетах о том, что разыскиваются наследники американского солдата Гарри Ковальчука, погибшего в 1918  году на войне. Наследство – миллион! То есть было меньше миллиона, но наросли проценты.  И вот в глухой деревушке на Волыни…

На верхнем диване металось малиновое одеяло. Бендеру было скверно. Ему надоели вагоны, верхние и нижние диваны, весь трясущийся мир путешествий. Он легко дал бы полмиллиона, чтобы заснуть, но шепот внизу не прекращался.

– …Понимаете, в один жакт явилась старушка и говорит: «Я, говорит, у себя в подвале нашла горшочек, не знаю, что в горшочке, уж будьте добры посмотреть  сами». Посмотрело правление жакта в этот горшок, а там –  золотые индийские рупии, миллион рупий…

– Вот дура! Нашла кому рассказывать!.. Дали бы мне этот миллион, уж я бы…

– Между нами говоря, если хотите знать, – деньги это  все.

– А в одной пещере под Можайском…

Сверху послышался стон, звучный полновесный стон гибнущего индивидуума.

Рассказчики на миг смутились, но очарование  неожиданных богатств, сыплющихся  из карманов японских принцев, варшавских родственников или американских солдат, было так велико, что они снова стали хватать друг друга за коленки, бормоча:

– …И вот, когда вскрыли мощи, там, между нами говоря, нашли на миллион…

Утром, еще затопленный сном, Остап услышал звук отстегиваемой шторы и голос:

– Миллион! Понимаете, целый миллион…

Это было слишком. Великий комбинатор гневно заглянул вниз. Но вчерашних пассажиров уже не было. Они сошли на рассвете,  в Харькове, оставив после себя смятые постели, просаленный листок арифметической бумаги, котлетные и хлебные крошки, а также веревочку. Стоявший  у окна новый пассажир равнодушно посмотрел на Остапа и продолжал, обращаясь к двум своим спутникам:

– Миллион тонн чугуна. К концу года. Комиссия нашла, что завод  может это дать. И что самое смешное,  Харьков утвердил!

Остап не нашел в этом заявлении ничего смешного. Однако новые пассажиры разом принялись хохотать. При этом на всех трех  заскрипели одинаковые  резиновые пальто, которых они еще не успели снять.

– Как же Бубешко, Иван Николаевич? – спросил самый молодой из пассажиров с азартом. – Наверно , землю носом роет?

– Уже  не роет. Оказался в дурацком положении. Но что было! Сначала он полез в драку… вы знаете Иван Николаевича характер … 825  тысяч тонн и ни на один пуд  больше. Тут началось серьезное дело. Преуменьшение возможностей – факт?  Равнение на узкие места – факт?  Надо было человеку сразу же и  полностью сознаться в своей ошибке. Так нет! Амбиция! Подумаешь, – благородное дворянство. Сознайся  – и все. А он начал по частям. Решил авторитет сохранить. И вот началась музыка, достоевщина: «С одной стороны, признаю, но, с другой стороны, подчеркиваю». А что там подчеркивать, что за бесхребетное виляние! Пришлось нашему Бубешке писать второе письмо.

Пассажиры снова засмеялись.

– Но и там он о своем оппортунизме не сказал ни слова. И пошел писать. Каждый день письмо. Хотят для него специальный отдел завести –  «Поправки и отмежевки». И ведь сам знает, что записался , хочет выкарабкаться, но такое сам на­громоздил, что не может. И последний раз до того дошел, что даже написал: «Так, мол, и так… ошибку признаю и  настоящее письмо считаю недостаточным».

Остап давно уже  пошел умываться, а новые пассажиры все еще досмеивались. Когда он вернулся, купе было подметено, диваны опущены, и проводник удалялся, прижимая подбородком охапку простынь и одеял. Молодые люди, не боявшиеся сквозняков, открыли окно, и в купе, словно морская волна, запертая в ящик, прыгал и валялся осенний ветер.

Остап забросил на сетку чемодан с миллионом и уселся внизу, дружелюбно посматривая  на новых соседей, которые как-то особенно рьяно вживались в быт международного вагона – часто смотрелись в дверное зеркало, подпрыгивали на диване, испытывая упругость его пружин,  одобряли качество красной полированной обшивки и нажимали все  кнопки. Время от времени один из них исчезал на несколько минут и по возвращении шептался с товарищами. Наконец в дверях появилась девушка в бобриковом мужском пальто и гимнастических туфлях с тесемками, обвивавшимися вокруг щиколоток на древнегреческий манер.

– Товарищи! – сказала она решительно. – Это свинство. Мы тоже хотим ехать в роскоши. На первой же станции мы должны обменяться.

Попутчики Бендера угрожающе загалдели.

– Нечего, нечего. Все имеют такие же права, как и вы, – продолжала девушка, – мы  уже бросили жребий. Вышло Тарасову, Паровицкому и мне. Выметайтесь в третий класс.

Из возникшего шума Остап понял, что в поезде с летней заводской практики возвращалась в Черноморск большая группа студентов политехникума. В жестком вагоне на всех не хватило мест, и три билета пришлось купить в международный, с раскладкой разницы на всю компанию.

В результате девушка осталась в купе, а трое первенцев удалились с запоздалым достоинством. На их места тотчас же явились Тарасов и Паровицкий. Не медля, они принялись подпрыгивать на диванах и нажимать кнопки. Девушка хлопотливо прыгала вместе с ними. Не  прошло и получаса, как в купе ввалилась первая тройка. Ее пригнала назад тоска по утраченному великолепию. За нею с конфузливыми улыбками показались еще двое, а потом еще один, усатый. Усатому была очередь ехать в роскоши только на второй день, и он не мог вытерпеть. Его появление вызвало особенно возбужденные крики, на которые не замедлил появиться проводник.

– Что же это, граждане, – сказал он казенным голосом, – целая шайка-лейка собралась. Уходите, которые из жесткого вагона. А то пойду к главному.

Шайка-лейка оторопела.

– Это гости, – сказала девушка, запечалившись, – они пришли только посидеть.

– В правилах запрещается , – заявил проводник, – уходите.

Усатый попятился к выходу, но тут в конфликт вмешался великий комбинатор.

– Что ж  это вы, папаша?  – сказал он проводнику. – Пассажиров  не надо линчевать без особенной  необходимости. Зачем так точно придерживаться буквы закона? Надо быть гостеприимным. Знаете, как на Востоке! Пойдемте, я вам сейчас все растолкую. Насчет гостеприимства.

Поговорив с Остапом в коридоре, проводник настолько проникся духом Востока, что, не помышляя уже об изгнании шайки-лейки, принес даже  девять стаканов чаю  в тяжелых подстаканниках и весь запас индивидуальных сухарей. Он даже не взял денег.

– По восточному обычаю, – сказал Остап обществу, – согласно законам  гостеприимства, как говорил некий работник кулинарного сектора.

Услуга была оказана с такой легкостью и простотой, что ее нельзя было не принять. Трещали разрываемые сухарные пакетики, Остап по-хозяйски раздавал чай и вскоре подружился со всеми восемью студентами и одной студенткой.

– Меня давно интересовала проблема всеобщего, равного и тайного обучения, – болтал он радостно, – недавно я даже беседовал по этому поводу с индусским философом-любителем. Человек крайней учености. Поэтому, что бы он ни сказал, его слова сейчас же записываются на граммофонную пластинку. А так как старик любит поговорить – есть за ним такой грешок, – то пластинок скопилось восемьсот вагонов, и теперь из них уже делают пуговицы.

Начав с этой вольной импровизации, великий комбинатор взял в руки сухарик.

– Этому сухарю , – сказал он, – один шаг до точильного камня. И этот шаг уже сделан.

Дружба, подогреваемая шутками подобного рода, развивалась очень быстро, и вскоре вся шайка-лейка под управлением Остапа уже распевала частушку:

У Петра Великого

Близких нету никого.

Только лошадь и змея –

Вот и вся его семья.

К вечеру Остап знал всех по именам  и с некоторыми был уже на ты . Но многого из того, что говорили молодые люди, он не понимал. Вдруг он показался себе ужасно старым. Перед ним сидела юность, немножко грубая, прямолинейная, какая-то обидно нехитрая. Он был другим в свои двадцать лет. Он признался себе, что в свои двадцать лет он был гораздо разностороннее и хуже. Он тогда не смеялся, а только посмеивался. А эти смеялись вовсю.

«Чему так радуется эта толстомордая юность? – подумал он с внезапным раздражением. – Честное слово, я начинаю завидовать».

Хотя Остап, несомненно, был  центром внимания всего купе и речь его лилась без задержки , хотя окружающие и относились к нему наилучшим образом, но не было здесь ни балагановского обожания, ни трусливого подчинения Паниковского, ни преданной любви Козлевича. В студентах чувствовалось превосходство зрителя перед конферансье. Зритель слушает человека  во фраке, иногда смеется, лениво аплодирует ему, но в конце концов уходит домой, и нет ему больше никакого дела до конферансье. А конферансье после спектакля приходит в артистический клуб, грустно сидит над котлетой и жалуется собрату по Рабису – опереточному комику, что публика его не понимает, а правительство не ценит. Комик пьет водку и тоже жалуется, что его не понимают. А что  там не понимать? Остроты стары, и приемы стары, а переучиваться поздно. Все, кажется, ясно.

История с Бубешко, преуменьшившим планы, была рассказана вторично, на этот раз специально для Остапа. Он ходил со своими новыми друзьями в жесткий вагон убеждать студентку Люду  Писаревскую прийти к ним в гости и при этом так краснобайствовал, что застенчивая Люда  пришла и приняла участие в общем гаме. Внезапное доверие разрослось до того, что к вечеру, прогуливаясь по перрону большой узловой станции с девушкой в мужском пальто, великий комбинатор подвел ее почти к самому выходному семафору и здесь, неожиданно для себя, излил ей свою душу в довольно пошлых выражениях.

– Понимаете, – втолковывал он, – светила луна, королева ландшафта. Мы сидели на ступеньках музея древностей. И  вот я почувствовал, что я ее люблю. Но мне пришлось в тот  же вечер уехать, так что дело расстроилось. Она, кажется, обиделась. Даже наверно  обиделась.

– Вас послали в командировку? – спросила девушка участливо .

– М-да. Как бы командировка. То есть не совсем командировка, но срочное дело. Теперь я страдаю. Величественно и глупо страдаю.

– Это не страшно, – сказала девушка, – переключите избыток своей энергии на выполнение какого-нибудь трудового процесса. Пилите дрова, например. Теперь есть такое течение.

Остап пообещал переключиться и, хотя не представлял себе, как он заменит Зосю пилкой дров, все же почувствовал большое облегчение. Они вернулись в вагон с таинственным видом и потом несколько раз выходили в коридор пошептаться о неразделенной  любви и о новых течениях в этой области.

В купе Остап по-прежнему выбивался из сил, чтобы понравиться компании. И он добился , что студенты стали смотреть на него, как на своего . А грубиян Паровицкий изо всей силы ударил Остапа по плечу и воскликнул:

– Поступай к нам в политехникум. Ей-богу! Получишь стипендию 75  рублей. Будешь жить как бог. У нас – столовая, каждый день мясо. Потом на Урал поедем,  на практику.

– Я уже окончил один гуманитарный вуз, – торопливо молвил великий комбинатор.

– А что ты теперь делаешь? – спросил Паровицкий.

– Да так, по финансовой линии.

– Служишь в банке?

Остап внезапно  сатирически посмотрел на студента и внятно  сказал:

– Нет, не служу. Я миллионер.

Конечно, это заявление ни к чему не обязывало Остапа и все можно было  обратить в шутку, но Паровицкий засмеялся с такой надсадой, что великому комбинатору стало обидно. Его охватило желание поразить спутников, вызвать у них еще большее восхищение.

– Сколько ж  у вас миллионов? – спросила девушка в гимнастических туфлях, подбивая его на веселый ответ.

– Один, – сказал Остап, бледнея  от гордости.

– Что-то мало, – заявил усатый.

– Мало, мало! – закричали все.

– Мне достаточно, – сказал Бендер торжественно.

С этими словами он взял свой чемодан, щелкнул никелированными застежками и высыпал на диван все его содержимое. Бумажные плитки легли расползающейся горкой. Остап перегнул одну из них, и обертка лопнула с карточным треском.

– В каждой пачке по десять тысяч. Вам мало? Миллион без какой-то мелочи. Все на месте. Подписи, паркетная сетка и водяные знаки.

При общем молчании Остап сгреб деньги обратно в чемодан и забросил его на багажник жестом, который Остапу  показался царственным. Он снова сел на диван, отвалился на спинку, широко расставил колени  и посмотрел на шайку-лейку.

– Как видите, гуманитарные науки тоже приносят плоды, – сказал миллионер, приглашая студентов повеселиться вместе с ним.

Студенты молчали, разглядывая различные кнопки и крючки на орнаментированных стенках купе.

– Живу как бог, – продолжал Остап, – или как полубог, что в конце концов одно и то же.

Немножко подождав, великий комбинатор беспокойно задвигался и воскликнул в самом дружеском тоне:

– Что ж вы, черти, приуныли?

– Ну, я пошел, – сказал усатый, подумав, – пойду к себе, посмотрю, как и чего.

И он выскочил из купе.

– Удивительная вещь, замечательная вещь, – заметил Остап, – еще сегодня утром мы не были даже знакомы, а сейчас чувствуем себя так, будто знаем друг друга десять лет. Что это, флюиды действуют?

– Сколько мы должны за чай? – спросил Паровицкий. – Сколько мы выпили, товарищи? Девять стаканов? Или  десять? Надо узнать у проводника. Сейчас я приду.

За ним снялись еще четыре человека, увлекаемые желанием помочь Паровицкому в его расчетах с проводником.

– Может, споем что-нибудь? – предложил Остап. – Что-нибудь железное?  Например, «Сергей поп, Сергей поп!». Хотите? У меня дивный волжский бас.

И, не дожидаясь ответа, великий комбинатор поспешно запел: «Вдоль да по речке, вдоль да по Казанке сизый селезень плывет». Когда пришло время подхватывать припев, Остап по-капельмейстерски взмахнул руками и топнул ногой, но грозного хорового крика не последовало. Одна лишь Люда  Писарев­ская по застенчивости пискнула: «Сергей поп, Сергей поп» , но тут же осеклась и выбежала в коридор .

Дружба гибла на глазах. Скоро в купе осталась только добрая и отзывчивая девушка в гимнастических туфлях.

– Куда это все убежали? – спросил Бендер.

– В самом деле, – прошептала девушка, – надо узнать.

Она проворно бросилась к двери, но несчастный миллионер схватил ее за руку.

– Я пошутил, – забормотал он, – я трудящийся!  Я дирижер симфонического оркестра!.. Я сын лейтенанта Шмидта!.. Мой папа турецко-подданный. Верьте мне!..

– Пустите! – зашипела  девушка.

Великий комбинатор остался один.

Купе тряслось и скрипело. Ложечки поворачивались в пустых стаканах, и все чайное стадо потихоньку сползало на край столика. В дверях показался проводник, прижимая подбородком стопку одеял и простынь.

Глава тридцать пятая

ВЧерноморске гремели крыши и по улицам гуляли сквозняки. Силою неожиданно напавшего на город северо-восточного ветра нежное бабье лето было загна но к мусорным ящикам, желобам и выступам домов. Там оно помирало среди обугленных кленовых листьев и разорванных трамвайных билетов. Холодные хризантемы тонули в мисках цветочниц. Хлопали зеленые ставни закрытых квасных будок. Голуби говорили «умру, умру». Воробьи согревались, клюя горячий навоз. Черноморцы брели против ветра, опустив головы, как быки. Хуже всех пришлось пикейным жилетам. Ветер срывал с них канотье и панамские шляпы и катил их по паркетной мостовой вниз, к бульвару. Старики бежали за ними, задыхаясь и негодуя. Тротуарные вихри мчали самих преследователей так сильно, что они иной раз перегоняли свои головные уборы и приходили в себя, только приткнувшись к мокрым ногам бронзовой фигуры екатерининского вельможи, стоявшего посреди площади.

Антилопа  на своей стоянке издавала корабельные скрипы. Если раньше машина Козлевича вызывала веселое недоумение, то сейчас она внушала жалость: левое заднее крыло было подвязано канатом, порядочная часть ветрового стекла была заменена фанерой, и вместо утерянной при катастрофе груши с матчишем  висел на веревочке никелированный председательский колокольчик. Даже рулевое колесо, на котором покоились честные руки Адама Казимировича, несколько свернулось на  сторону. На тротуаре, рядом с Антилопой , стоял великий комбинатор. Облокотившись о борт машины, он говорил:

– Я обманул вас, Адам. Я не могу подарить вам ни «Изотто-Фраскини» , ни «Линкольна» , ни «Бьюика» , ни даже «Форда» . Я не могу купить новой машины. Государство не считает меня покупателем. Я частное лицо. Единственно, что можно было бы приобрести по объявлению в газете, это  такую же рухлядь, как наша Антилопа .

– Почему же, – возразил Козлевич, – мой «Лорен-Дитрих» д обрая машина. Вот если бы еще подержанный маслопроводный шланг, не нужно мне тогда никаких «Бьюиков» .

– Шланг я вам привез, – сказал Остап, – вот он. И это единственное, дорогой Адам, чем я могу помочь вам по части механизации транспорта.

Козлевич очень обрадовался шлангу, долго вертел его в руках и тут же стал прилаживать. Остап толкнул колокольчик, который издал заседательский звон, и горячо начал:

– Вы знаете, Адам, новость – на каждого гражданина давит столб воздуха силою в 214  кило.

– Нет, – сказал Адам , – а что?

– Как что!  Это научно-медицинский факт. И мне это стало с недавнего времени тяжело. Вы только подумайте! 214  кило! Давит  круглые сутки, в особенности по ночам. Я плохо сплю. Что?

– Ничего, я слушаю, – ласково ответил Козлевич.

– Мне очень плохо, Адам. У меня слишком большое сердце.

Водитель Антилопы  хмыкнул, Остап продолжал болтать:

– Вчера на улице ко мне подошла старуха и предложила купить вечную иглу для примуса. Вы знаете, Адам, я не купил. Мне не нужна вечная игла, я не хочу жить вечно. Я хочу умереть. У меня налицо все пошлые признаки влюбленности: отсутствие аппетита, бессонница и маниакальное стремление сочинять стихи. Слушайте, что я накропал вчера ночью при колеблющемся свете электрической лампы: «Я помню чудное мгновенье, передо мной явилась ты, как мимолетное виденье, как гений чистой красоты». Правда, хорошо? Талантливо? И только на рассвете, когда дописаны были последние строки, я вспомнил, что этот стих уже написал А. Пушкин. Такой удар со стороны классика! А?

– Нет, нет, продолжайте, – сказал Козлевич сочувственно.

– Так вот и живу, – продолжал Остап с дрожью в голосе. – Тело мое прописано в гостинице «Каир», а душа манкирует, ей даже в Рио-де-Жанейро не хочется. А тут еще атмосферный столб душит.

– А вы у нее были? – спросил прямолинейный Козлевич. – У Зоси Викторовны?

– Не пойду, – сказал Остап, – по причине гордой застенчивости. Во мне проснулись янычары. Я этой негодяйке послал из Москвы на триста пятьдесят рублей телеграмм и не получил ответа даже на полтинник. Это я-то, которого любили домашние хозяйки, домашние работницы, вдовы и даже одна женщина – зубной врач!  Нет, Адам, я туда не пойду. До свидания, Адам!

Козлевич долго смотрел вслед удаляющемуся Остапу, потом задумчиво завел мотор и поехал прочь.

Великий комбинатор отправился в гостиницу, вытащил из-под кровати чемодан с миллионом, который валялся рядом со стоптанными башмаками. Некоторое время он смотрел на него довольно тупо, потом взял его за ручку и выбрался на улицу. Ветер схватил Остапа за плечи и потащил к приморскому  бульвару. Здесь было пустынно, никто не сидел на белых скамейках, изрезанных за лето любовными надписями. На внешний рейд, огибая маяк, выходил низкий грузовик с толстыми прямыми мачтами.

– Довольно, – сказал Остап, – золотой теленок не про меня. Пусть берет кто хочет. Пусть миллионерствует на просторе!

Он оглянулся и, видя, что вокруг никого нет, бросил чемодан на гравий.

– Пожалуйста, – промолвил он, обращаясь к черным кленам, и расшаркался.

Он пошел по аллее не оглядываясь. Сначала он шел медленно, шагом гуляющего, потом заложил руки в карманы, потому что они вдруг стали ему мешать, и усилил ход, чтобы победить колебания. Он заставил себя повернуть за угол и даже запеть песенку, но уже через минуту побежал назад. Чемодан лежал на прежнем месте. Однако с противоположной стороны к нему, нагибаясь и вытягивая руки, подходил гражданин средних лет и весьма обыкновенной наружности.

– Ты куда?! – закричал Остап еще издали. – Я тебе покажу хватать чужие чемоданы! На секунду оставить нельзя!  Безобразие!

Гражданин недовольно пожал плечами и отступил. А Бендер снова потащился с золотым теленком в руках.

«Что ж теперь делать? – размышлял он. – Как распорядиться проклятым кушем, который обогащает меня только моральными муками? Сжечь его, что ли?»

На этой мысли великий комбинатор остановился с удовольствием.

«Как раз в моем номере есть камин. Сжечь в  камине! Это величественно! Поступок Клеопатры! В огонь! Пачка за пачкой! Чего мне с ними возиться? Хотя нет, глупо. Жечь деньги – пижонство! Гусарство! А что я могу на них сделать, кроме нэпмановского  жранья? Дурацкое положение! Музейный заведующий собирается за триста рублей Лувр учинить, любой коллектив каких-нибудь водников или кооперативная корпорация драмписателей за миллион может выстроить полунебоскреб с плоской крышей для лекций на свежем воздухе!  А Остап Бендер, потомок янычаров, ни черта не может сделать! Вот навалился класс-гегемон на миллионера-одиночку!»

Размышляя о том, как поступить с миллионом, великий комбинатор бегал по аллеям, садился на цементный парапет и сердито смотрел на качающийся за волнорезом пароход.

«Нет, от пожара придется отказаться. Жечь деньги – это  трусливо и не грациозно. Нужно придумать какой-нибудь эффектный жест. Основать разве стипендию имени Балаганова для учащихся заочного радиотехникума? Купить пятьдесят тысяч серебряных ложечек, отлить из них конную статую Паниковского и установить на могиле? Инкрустировать Антилопу  перламутром? А может быть…»

Великий комбинатор соскочил с парапета, озаренный новой мыслью. Не медля ни минуты, он покинул бульвар и, стойко выдерживая натиск фронтальных и боковых ветров, пошел на почтамт. Там по его просьбе чемодан зашили в рогожку и накрест перевязали бечевой. Получилась простецкая с виду посылка, какие почтамт принимает ежедневно тысячами и в каких граждане отправляют своим родственникам свиное сало, варенье или яблоки.

Остап взял химический карандаш и, возбужденно махнув им в воздухе, надписал :

Ценная

Народному комиссару финансов

Москва

И посылка, сброшенная  рукой дюжего почтовика, рухнула на груду овальных тюков , торбочек и ящиков. Засовывая в карман квитанцию, Остап увидел, что его миллион вместе с прочим грузом уже увозит на тележке в соседний зал ленивый старик  с белыми молниями в петлицах.

– Заседание продолжается, – сказал великий комбинатор, – на этот раз без участия депутата сумасшедших аграриев О. Бендера.

Он долго еще сидел  под аркой почтамта, то одобряя свой поступок, то сожалея о нем. Ветер забрался под макинтош Остапа. Ему стало холодно, и он с огорчением вспомнил, что так и не купил  второй шубы.

Прямо перед ним на секунду остановилась девушка. Задрав голову, она посмотрела на блестящий циферблат почтамтских часов и пошла дальше. На ней было шершавое пальтецо короче платья и синий берет с детским помпоном. Правой рукой она придерживала сдуваемую ветром полу пальто. Сердце командора качнулось еще прежде, чем он узнал Зосю, и он зашагал за ней по мокрым тротуарным плитам, невольно держась на некоторой дистанции. Иногда девушку заслоняли прохожие, и тогда Остап сходил на мостовую, вглядываясь в Зосю сбоку и обдумывая тезисы предстоящего объяснения.

На углу Зося остановилась перед галантерейным киоском и стала осматривать коричневые мужские носки, качавшиеся на веревочке. Остап принялся патрулировать неподалеку.

У самой обочины тротуара жарко разговаривали два человека с портфелями. Оба были в демисезонных пальто, из-под которых виднелись белые летние брюки.

– Вы вовремя ушли из ГЕРКУЛЕС’а , Иван Павлович, – говорил один, прижимая к груди портфель, – там сейчас разгром, чистят, как звери.

– Весь город говорит, – вздохнул второй .

– Вчера чистили Скумбриевича, – сладострастно сказал первый, – пробиться нельзя было. Сначала все шло очень культурно. Скумбриевич так рассказал свою биографию, что ему все аплодировали. «Я, говорит, родился между молотом и наковальней». Этим он хотел подчеркнуть, что его родители были кузнецы. А потом из публики кто-то спросил: «Скажите, вы не помните, был такой торговый дом “Скумбриевич и сын, скобяные  товары”» . Вы не тот Скумбриевич? И тут этот дурак возьми и скажи: «Я не Скумбриевич, я сын». Представляете, что теперь с ним будет? Первая категория обеспечена.

– Да, товарищ Вайнторг, такие строгости. А сегодня кого чистят?

– Сегодня большой день! Сегодня Берлага, тот самый, который спасался в сумасшедшем доме. Потом сам Полыхаев и эта гадюка Серна Михайловна, его морганатическая жена. Она в ГЕРКУЛЕС’е  никому дышать не давала. Приду сегодня часа за два до начала, а то не протолкаешься. Кроме того, Бомзе…

Зося пошла вперед, и Остап так и не узнал, что случилось с Адольфом Николаевичем Бомзе. Это, однако, нисколько его не волновало . Начальная фраза разговора была уже готова. Командор быстро нагнал девушку.

– Зося, – сказал он, – я приехал, и отмахнуться от этого факта невозможно.

Фраза эта была произнесена с ужасающей развязностью. Девушка отшатнулась, и великий комбинатор понял, что взял фальшивый тон. Он переменил интонацию, он говорил быстро и много, жаловался на обстоятельства, сказал о том, что молодость прошла совсем не так, как воображалось в младенческие годы, что жизнь оказалась грубой и низкой, словно басовый ключ.

– Вы знаете, Зося, – сказал он наконец, – на каждого человека, даже партийного, давит атмосферный столб весом в 214  кило. Вы этого не замечали?

Зося не ответила.

В это время они проходили мимо кино «Капиталий». Остап быстро посмотрел наискось, в сторону, где летом помещалась учрежденная им контора, и издал тихий возглас. Через все здание тянулась широкая вывеска:

Гособъединение Рога и Копыта

Во всех окнах были видны пишущие машинки и портреты государственных деятелей. У входа с победной улыбкой стоял молодец-курьер, не чета Паниковскому. В открытые ворота с дощечкой «Базисный склад» въезжали трехтонные грузовики, нагруженные доверху кондиционными рогами и копытами. По всему было видно, что детище Остапа свернуло на правильный путь.

– Вот навалился класс-гегемон, – сказал Остап печально, – даже мою легкомысленную идею – и ту использовал для своих целей. А меня оттерли, Зося. Слышите, меня оттерли. Я несчастен.

– Печальный влюбленный, – произнесла Зося, впервые поворачиваясь к Остапу.

– Да, – ответил он , – я типичный Евгений Онегин, он же рыцарь, лишенный наследства советской властью.

– Ну, какой там рыцарь!

– Не сердитесь, Зося.  Примите во внимание атмосферный столб. Мне кажется даже, что он давит на меня значительно сильнее, чем на других граждан. Это от любви к вам. И, кроме того, я не член профсоюза. От этого тоже.

– Кроме того, еще потому, что вы врете больше других граждан.

– Это не ложь. Это закон физики. А может быть, действительно, никакого столба нет,  и это одна моя фантазия?

Зося остановилась и стала стягивать с руки перчатку серо-чулочного цвета и такой же доброты .

– Мне тридцать три года, – поспешно сказал Остап, – возраст Иисуса Христа. А что я сделал до сих пор? Учения я не создал, учеников разбазарил, мертвого Паниковского не воскресил, и только вы…

– Ну, до свидания , – сказала Зося, – мне в столовку.

– Я тоже буду обедать, – заявил великий комбинатор, взглянув на вывеску: «Учебно-показательный пищевой комбинат ФЗУ при Черноморской государственной  академии пространственных искусств», – съем какие-нибудь дежурно-показательные щи при этой академии. Может быть, полегчает.

– Здесь только для членов профсоюза, – предупредила Зося.

– Тогда я так посижу.

Они спустились вниз по трем ступенькам. В глубине учебно-показательного комбината под пальмой, зеленой, как кровля дома,  сидел черноглазый молодой человек и с достоинством смотрел в обеденную карточку.

– Перикл! – еще издали закричала Зося. – Я тебе купила носки с двойной пяткой. Познакомьтесь.  Это Фемиди.

– Фемиди, – сказал молодой человек, сердечно пожимая руку Остапа.

– Бендер-Задунайский, – грубо ответил великий комбинатор, сразу сообразив, что опоздал на праздник любви и что носки с двойной пяткой – это не просто продукция какой-то кооперативной артели лжеинвалидов, а некий символ счастливого брака, узаконенного ЗАГСом .

– Как! Разве вы еще и Задунайский? – весело спросила Зося.

– Да, Задунайский. Ведь вы тоже уже не только Синицкая? Судя по носкам…

– Я Синицкая –Фемиди.

– Уже двадцать семь дней, – заметил молодой человек, потирая руки.

– Мне нравится ваш муж, – сказал рыцарь, лишенный наследства.

– Мне самой нравится, – ответила Зося запальчиво.

Пока молодые супруги ели флотский борщ, высоко подымая ложки и переглядываясь, Остап недовольно косился на культ­плакаты, развешанные по стенам. На одном было написано: «Не отвлекайся во время еды разговорами. Это мешает правильному выделению желудочного сока». Другой был составлен в стихах: «Фруктовые воды несут нам углеводы». Делать больше было нечего. Надо было уходить, но мешала неизвестно откуда подоспевшая застенчивость.

– В этом флотском борще, – с натугой сказал Остап, – плавают обломки кораблекрушения.

Супруги Фемиди добродушно засмеялись.

– А вы, собственно, по какой линии работаете? – спросил Остап молодого человека .

– А я, собственно, секретарь изоколлектива железнодорожных художников, – ответил Фемиди.

Великий комбинатор стал медленно подыматься .

– Ах, представитель коллектива! Этого можно было ожидать! Однако не буду отвлекать вас разговорами. Это помешает вам правильно выделять желудочный сок, столь необходимый для здоровья.

Он ушел, не попрощавшись, срезая углы столиков, двигаясь к выходу по прямой.

– Увели девушку! – пробормотал он на улице. – Прямо из стойла увели. Фемиди! Немизиди ! Представитель коллектива Фемиди увел у единоличника-миллионера…

И тут с потрясающей ясностью и чистотой Бендер вспомнил, что никакого миллиона у него уже нет . Додумывал он эту мысль на  бегу, разгребая руками прохожих, как пловец воду в состязании на побитие мирового рекорда.

– Тоже, апостол Павел нашелся!  – шептал он, перепрыгивая через клумбы городского сада. – Бессребреник , с-сукин сын! Менонит проклятый, адвентист седьмого дня! Дурак!  Если они уже отправили посылку – повешусь! Убивать надо таких толстовцев!

Поскользнувшись два раза на кафельном полу почтамта, великий комбинатор подбежал к окошечку. Здесь стояла небольшая, суровая и молчаливая очередь. Остап сгоряча просунул было в окошечко голову, но гражданин, стоявший в очереди первым, нервно поднял острые локти и несколько потеснил пришельца назад. Второй гражданин, как заводной, тоже поднял локти, и великий комбинатор оказался еще немного дальше от заветного окошка. И в полном молчании локти поднимались и раздвигались до тех пор, покуда дерзкий не очутился на законном месте – в самом хвосте.

– Мне только… – начал Остап.

Но он не продолжал. Это было бесполезно. Очередь, серая, каменная, была несокрушима, как греческая фаланга. Каждый знал свое место и готов был умереть за свои маленькие права.

Только через сорок пять минут Остап вложил голову в почтовое окошко и азартно потребовал обратно свою посылку. Служащий равнодушно возвратил квитанцию Остапу.

– Товарищ, мы посылок обратно не выдаем.

– Как! Уже отправили? – спросил великий комбинатор колеблющимся голосом. – Я только час тому назад сдал!

– Товарищ, мы посылок обратно не выдаем, – повторил почтовый работник.

– Но ведь это моя посылка, – сказал Остап ласково, – понимаете, моя. Я ее отправил, я ее хочу взять назад. Понимаете, забыл вложить банку варенья. Из райских яблочек. Очень вас прошу. Дядя страшно обидится. Понимаете…

– Товарищ, мы обратно посылок не выдаем.

Остап оглянулся, ища помощи. Сзади стояла очередь, молчаливая и суровая, знающая все правила, в том числе и то, что посылки обратно не выдаются.

– Вложить баночку, – пролепетал Остап, – райские яблоки .

– Товарищ, баночку отправите  отдельной посылкой, – сказал служащий, смягчаясь . – Ничего вашему дяде не сделается.

– Вы не знаете моего дяди! – горячо сказал Остап. – И потом я бедный студент, у меня нет денег. Прошу вас как общественника.

– Вот видите, товарищ, – сказал служащий плачущим голосом, – где ее теперь искать! Там три тонны посылок лежит.

Но тут великий комбинатор принялся молоть такую жалостливую чепуху, что работник связи ушел в другой зал искать посылку бедного студента. Молчаливая доселе очередь сразу подняла крик. Великого комбинатора всячески поносили за незнание почтовых законов, а одна гражданка в гневе даже ущипнула его.

– Больше никогда этого не делайте, – строго сказал почтовик, выкидывая Бендеру его чемоданчик.

– Никогда не сделаю! – заявил командор. – Честное студенческое слово!

От ветра стучали крыши, качались фонари, тени двигались по земле, и дождь пересекал проекционные лучи автомобильных прожекторов.

– Довольно психологических эксцессов, – радостно сказал Бендер, – переживаний  и самокопания. Пора начать трудовую буржуазную жизнь. В Рио-де-Жанейро! Куплю плантацию и выпишу в качестве обезьяны Балаганова. Пусть срывает для меня бананы!

Глава тридцать шестая

Странный человек шел ночью в приднестровских плавнях. Он был огромен и бесформенно толст. На нем плотно сидел брезентовый балахон с поднятым капюшоном. Мимо камышовых делянок, под раскоряченными фруктовыми деревьями странный человек двигался на цыпочках, как в спальне. Иногда он останавливался и вздыхал. Тогда внутри балахона слышалось бряканье, какое издают сталкивающиеся друг с другом металлические предметы. И каждый раз после этого в воздухе повисал тонкий, чрезвычайно деликатный звон. Один раз странный человек зацепил-ся за мокрый корень и упал на живот. Тут раздался такой громкий звук, будто свалился на паркет рыцарский доспех. И долго еще странный человек не вставал с земли, всматриваясь в темноту.

Шумела мартовская ночь. С деревьев сыпались и шлепались оземь полновесные аптекарские капли.

– Проклятое блюдо! – прошептал человек.

Он поднялся и до самого Днестра дошел без приключений. Человек приподнял полы, сполз с берега и, теряя равновесие на раскисшем льду, побежал в Румынию.

Великий комбинатор готовился всю зиму. Он покупал североамериканские доллары с портретами президентов в белых буклях, золотые часы,  портсигары, обручальные кольца, бриллианты  и другие драгоценные штуки.

Сейчас он нес на себе семнадцать массивных портсигаров с монограммами, орлами и гравированными надписями:

«Директору Русско-Карпатского банка и благодетелю Евсею Рудольфовичу Полуфабриканту в день его серебряной свадьбы от признательных сослуживцев»,

«Тайному советнику М. И. Святотацкому по окончании сенаторской ревизии от чинов Черноморского градоначальства».

Но тяжелее всех был портсигар с посвящением: «Г-ну приставу Алексеевского участка от благодарных евреев купеческого звания». Под надписью помещалось пылающее эмалевое сердце, пробитое стрелой, что, конечно, должно было символизировать любовь евреев купеческого звания к господину приставу.

По карманам были рассованы бубличные связки обручальных колец, перстней и браслеток. На спине в три ряда висели на крепких веревочках двадцать пар золотых часов. Некоторые из них раздражающе тикали, и Бендеру казалось, что у него по спине ползают насекомые. Среди них были и дарственные экземпляры, о чем свидетельствовала надпись на крышке: «Любимому сыну Сереженьке Кастраки в день сдачи экзамена  на аттестат зрелости». Над словом «зрелости» булавкой было выцарапано слово «половой». Сделано это было, по-видимому, приятелями молодого Кастраки, такими же двоечниками, как и он сам. Остап долго не хотел покупать эти неприличные часы, но в конце концов приобрел, так как твердо  решил вложить в драгоценности весь миллион.

Вообще зима прошла в больших трудах. Бриллиантов  великий комбинатор достал только на четыреста тысяч; валюты, в том числе каких-то сомнительных польских и балканских денег, удалось достать только на пятьдесят тысяч. На остальную сумму пришлось покупать  тяжестей. Особенно трудно было передвигаться с золотым блюдом на животе. Блюдо было большое и овальное, как щит африканского вождя, и весило двадцать фунтов. Мощная выя командора сгибалась под тяжестью архиерейского наперсного креста с надписью  «Во имя отца и сына и св.  духа», который был приобретен у бывшего иподиакона кафедрального собора гражданина Самообложенского. Поверх креста на замечательной ленте висел орден Золотого Руна – литой барашек.

Орден этот Остап выторговал у диковинного старика, который, может быть, был даже великим князем, а может, и камердинером великого князя. Старик непомерно дорожился, указывая на то, что такой орден есть только у нескольких человек в мире, да и то большей частью коронованных особ.

– Золотое руно , – бормотал старик, – дается за высшую доблесть!

– А  у меня как раз высшая, – отвечал Остап, – к тому же я покупаю барашка лишь постольку, поскольку это золотой лом.

Но командор кривил душой. Орден ему сразу понравился, и он решил оставить его у себя навсегда в качестве ордена Золотого Теленка.

Подгоняемый страхом и ожиданием гремящего винтовочного выстрела, Бендер добежал до середины реки и остановился. Давило золото – блюдо, крест, браслетки . Спина чесалась под развешанными на ней часами. Полы балахона намокли и весили несколько пудов. Остап со стоном сорвал его , бросил на  лед и устремился дальше. Теперь обнаружилась шуба, великая, почти необыкновенная шуба, едва ли не самое ценное в туалете Остапа. Он строил ее четыре месяца, строил, как дом, изготовлял чертежи, свозил материалы. Шуба была двойная – подбита уникальными чернобурыми лисами, а крыта неподдельным котиком. Воротник был шит  из соболей. Удивительная это была шуба! Супершуба с шиншилловыми карманами, которые были набиты медалями за спасение утопающих, нательными крестиками и золотыми мостами, последним достижением зубоврачебной техники. На голове великого комбинатора возвышалась шапка – н е шапка, а бобровая тиара.

Весь этот чудесный груз должен был обеспечить командору легкую, безалаберную жизнь на берегу теплого океана, в воображаемом городе детства, среди балконных пальм и фикусов Рио-де-Жанейро.

В три часа ночи строптивый потомок янычаров ступил на чужой заграничный берег. Тут тоже было тихо, темно, здесь тоже была весна, и с веток рвались капли. Великий комбинатор рассмеялся.

– Теперь несколько формальностей с отзывчивыми румын­скими боярами,  и путь свободен. Я думаю, что две-три медали за спасение утопающих скрасят их серую пограничную жизнь.

Он обернулся к советской стороне и, протянув в тающую мглу толстую котиковую руку, промолвил:

– Все надо делать по форме. Форма номер пять – прощание с родиной. Ну,  что ж, адье великая страна!  Я не люблю быть первым учеником и получать отметки за внимание, прилежание и поведение. Я частное лицо и не обязан интересоваться силосными ямами, траншеями и башнями. Меня как-то мало интересует проблема социалистической переделки человека в ангела и вкладчика сберкассы. Наоборот. Интересуют меня наболевшие вопросы бережного отношения к личности одиноких миллионеров…

Тут прощание с отечеством по форме № 5  было прервано появлением нескольких вооруженных фигур, в которых Бендер признал румынских пограничников. Великий комбинатор с достоинством поклонился и внятно произнес специально заученную фразу:

– Траяску Романиа Маре!

Он ласково заглянул в лица пограничников, едва видные в полутьме. Ему показалось, что пограничники улыбаются.

– Да здравствует великая Румыния! – повторил Остап по-русски. – Я старый профессор, бежавший из полуподвалов  московской чека ! Ей-богу, еле вырвался! Приветствую в вашем лице…

Один из пограничников приблизился к Остапу вплотную и молча снял с него меховую тиару. Остап потянулся за своим головным убором, но пограничник так же молча отпихнул его руку назад.

– Но! – сказал командор добродушно. – Но, но! Без рук! Я на вас буду жаловаться в Сфатул-Церий, в Большой Хурулдан!

В это время другой представитель цивилизации  проворно, с ловкостью опытного любовника, стал расстегивать на Остапе его великую, почти невероятную сверхшубу. Командор рванулся. При этом движении откуда-то из кармана вылетел и покатился по земле большой дамский браслет.

– Бранзуретка ! – взвизгнул погранофицер в коротком пальто с собачьим воротником и большими металлическими пуговицами на выпуклом заду.

– Бранзуретка ! – закричали остальные, бросаясь на Остапа.

Запутавшись в шубе, великий комбинатор упал и тут же почувствовал, что у него из штанов вытаскивают драгоценное блюдо. Когда он поднялся, то увидел, что офицер с бесчеловечной улыбкой взвешивает блюдо на руках. Остап вцепился в свою собственность и вырвал ее из рук офицера, после чего сейчас же получил ослепляющий удар в лицо. События разворачивались  с военной быстротой. Великому комбинатору мешала шуба, и он некоторое время бился с врагами на коленях, меча в них медалями за спасение утопающих. Потом он почувствовал вдруг неизъяснимое облегчение, позволившее ему нанести противнику ряд сокрушительных ударов. Оказалось, что облегчение было вызвано тем, что  с него успели содрать стотысячную шубу.

– Ах, такое отношение! – пронзительно запел Остап, дико озираясь.

Был момент, когда он стоял, прислонившись к дереву, и обрушивал сверкающее блюдо на головы нападающих. Был момент, когда у него с шеи рвали орден Золотого Руна,  и командор по-лошадиному мотал головой. Был также момент, когда он, высоко подняв архиерейский крест с надписью «Во имя отца и сына и святаго  духа», истерически выкрикивал:

– Эксплуататоры трудового народа! Пауки! Приспешники капитала! Гады!

При этом изо рта у него бежали розовые слюни. Остап боролся за свой миллион, как гладиатор. Он сбрасывал с себя врагов и подымался  с земли, глядя вперед помраченным взором.

Он опомнился на льду, с расквашенной мордой, с одним сапогом на ноге, без шубы, без портсигаров, украшенных надписями, без коллекции часов, без блюда, без валюты, без креста и брильянтов, без миллиона. На высоком берегу стоял офицер с собачьим воротником и смотрел вниз, на Остапа.

– Сигуранца проклятая! – закричал Остап, поднимая босую ногу. – Паразиты!

Офицер медленно вытащил пистолет и оттянул назад ствол. Великий комбинатор понял, что интервью окончилось. Сгибаясь, он заковылял назад, к советскому берегу.

Белый папиросный туман поднимался от реки. Разжав руку, Бендер увидел на ладони плоскую медную пуговицу, завиток чьих-то твердых черных волос и чудом сохранившийся в битве орден Золотого Руна. Великий комбинатор тупо посмотрел на трофеи и остатки своего богатства и продолжал двигаться дальше, скользя в ледяных ямках  и кривясь от боли.

Долгий и сильный пушечной полноты удар вызвал колебание  ледяной поверхности. Напропалую дул теплый ветер. Бендер посмотрел под ноги и увидел на льду большую зеленую трещину. Ледяное плато, на котором он находился, качнулось и стало  лезть под воду.

– Лед тронулся! – в ужасе закричал великий комбинатор. – Лед тронулся, господа присяжные заседатели!

Он запрыгал по раздвигающимся льдинам, изо всех сил торопясь в страну, с которой так высокомерно прощался час тому назад. Туман поднимался важно и медлительно, открывая голую плавню.

Через десять минут на советский берег вышел странный человек без шапки и в одном сапоге. Ни к кому не обращаясь, он громко сказал:

– Не надо оваций! Графа Монте-Кристо из меня не вышло. Придется переквалифицироваться в дворники!

• Частина третя. Приватна особа
• Частина перша. Екіпаж “Антілопи”
• Частина друга. Двоє комбінаторів
• Галерея ілюстрацій Кукриніксів до книги “Золоте теля”
• Від авторів