Частина друга. Двоє комбінаторів

Розділ X ТЕЛЕГРАМА ВІД БРАТІВ КАРАМАЗОВИХ

З деякого часу підпільний мільйонер почав відчувати на собі чиюсь невсипущу увагу. Спочатку нічого певного не було. Лише зникло звичне і спокійне почуття самотності. Потім почали з’являтися ознаки, що насторожували.

Якось, коли Корейко звичними, розміреними кроками йшов на службу, біля самого “Геркулеса” його зупинив нахабний жебрак з золотим зубом. Наступаючи на зав’язки від підштаників, які волочилися за ним по землі, жебрак схопив Олександра Івановича за руку і скоромовкою забелькотав:

— Дай мільйон, дай мільйон, дай мільйон!

Потім жебрак висолопив товстого, брудного язика і почав верзти вже зовсім не зрозумілі дурниці. Це був звичайний жебрак, напівідіот, які так часто зустрічаються в південних містах, і все ж Корейко прийшов у свій фінобліковий зал із засмученою душею.

Саме з цієї зустрічі і почалося чортовиння.

О третій годині ночі Олександра Івановича розбудили. Принесли телеграму. Цокаючи зубами од ранкової прохолоди, мільйонер розірвав бандероль і прочитав:

“Графиня сполотнілим лицем біжить ставка”.

— Яка графиня? — очманіло прошепотів Корейко, стоячи босоніж у коридорі.

Та йому ніхто не відповів. Листоноша пішов. У дворі, в садочку пристрасно мукали голуби. Мешканці спали. Олександр Іванович покрутив у руках сірий бланк. Адреса вірна. Прізвище теж.

“Мала Касательна 16 Олександру Корейку графиня сполотнілим лицем біжить ставка”.

Олександр Іванович нічого не второпав, але так схвилювався; що спалив телеграму на свічці.

О сімнадцятій годині тридцять п’ять хвилин того ж дня прибула нова депеша:

“Засідання триває кома мільйон поцілунків”.

Олександр Іванович сполотнів від люті і пошматував телеграму. Та тієї ж ночі принесли ще дві телеграми-блискавки.

Перша:

“Вантажте апельсини бочках брати Карамазови”.

І Друга:

“Лід рушив крпк командувати парадом буду я”.

Після цього з Олександром Івановичем на службі стався образливий казус. Перемножуючи усно на прохання Чеважевської дев’ятсот вісімдесят п’ять на тридцять, він помилився і дав помилковий результат, чого з ним ніколи в житті не траплялось. Але зараз йому було не до арифметичних вправ. Божевільні телеграми не виходили з голови.

“Бочках, — шепотів він, втупившись у старого Кукушкінда. — “Брати Карамазови… Якесь свинство”.

Він намагався заспокоїти себе думкою, що це були жарти якихось друзів, але цю версію одразу ж довелося відкинути. Друзів у нього не було. Що ж стосується співробітників, то це були люди серйозні і жартували лише раз на рік — першого квітня. Та і в цей день веселих вигадок і радісних містифікацій вони оперували лише одним не зовсім веселим жартом — фабрикували на друкарській машинці фальшивий наказ про звільнення Кукушкінда і клали цей наказ йому на стіл. І щоразу протягом семи років старий хапався за серце, що Дуже всіх тішило. До того ж не такі вже це були багачі, щоб витрачатися на депеші.

— Після телеграми, в якій невідомий громадянин повідомляв, що командувати парадом буде саме він, а не хтось інший, настало заспокоєння. Олександра Івановича не турбували три дні. Він почав вже звикати до думки, що все це його обходить, аж раптом прийшла, грубезна рекомендована бандероль. У ній містилась книга під назвою “Капіталістичні акули” з підзаголовком: “Біографія американських мільйонерів”.

Іншим разом Корейко і сам би купив таку цікаву книгу, але зараз він навіть скривився від жаху. Перше речення було обкреслене синім олівцем. Корейко читав:

“Всі величезні сучасні багатства нажито найбезчеснішим засобом”. Про всяк випадок Олександр Іванович вирішив поки що не навідуватись на вокзалі до заповітного чемоданчика, його опанувала тривога.

— Найголовніше, — казав Остап, прогулюючись по просторому номеру готелю “Карлсбад”, — це посіяти розгубленість, паніку в таборі ворога. Він мусить втратити душевну рівновагу. Досягти цього не так вже й важко. Зрештою, людей більш усього лякає незрозуміле, загадкове. Я сам колись був містиком-одинаком і дійшов до такого стану, що мене можна було злякати звичайнісіньким фінським ножем. Так, так. Якомога більше незрозумілого. Я переконаний, що моя остання телеграма “в думках ми разом” приголомшила нашого контрагента. Все це — суперфосфат, добрива. Хай похвилюється. Клієнта треба привчити до думки, що йому доведеться віддати гроші. Його треба роззброїти морально, притлумити в ньому реакційні власницькі інстинкти.

Виголосивши цю промову, Бендер суворо поглянув на своїх підлеглих. Балаганов, Паніковський і Козлевич смирно сиділи в червоних плюшевих кріслах з бахромою й китицями. Вони ніяковіли. їх бентежив спосіб життя командора, бентежили золочені ламбрекени, килими, які сяяли яскравими хімічними кольорами, і гравюра “Явлення Христа народу”. Самі вони разом з “Антилопою” мешкали на заїжджому дворі й приходили до готелю тільки одержувати інструкції.

— Паніковський, — сказав Остап, — вам доручалось зустрітися сьогодні з нашим підзахисним і вдруге попросити у нього мільйон, супроводжуючи це прохання ідіотським сміхом?

— Тільки-но він мене побачив, перейшов на протилежний тротуар, — самовдоволено відповів Паніковський.

— Так. Все йде гаразд. Клієнт починає нервувати. Зараз він переходить від притупленого подиву до безпричинного страху. Я не маю сумнівів, що він підстрибує вночі в постелі і жалібно белькоче: “Мамо, мамо…” Ще трохи, якась дещиця, останній удар пензля — і він остаточно дійде. Він з плачем полізе до буфета і вийме звідтіль тарілочку з блакитною каймою…

Остап підморгнув Балаганову. Балаганов підморгнув Паніковському, Паніковський підморгнув Козлевичу, і хоч чесний Козлевич абсолютно нічого не зрозумів, він і собі почав кліпати обома очима.

І довго ще в номері готелю “Карлсбад” тривало дружнє переморгування, супроводжуване смішками, прицмокуванні язиком і навіть підстрибуванням з червоних плюшевих крісел.

— Годі веселитися, — сказав Остап. — Поки що тарілочка з грішми в руках Корейка, якщо тільки вона взагалі існує, ця чарівна тарілочка.

Опісля цього Бендер одіслав Паніковського і Козлевича на заїжджий двір, наказавши тримати “Антилопу” напохваті.

— Ну, Шуро, — сказав він, залишившись удвох з Балагановим, — телеграм більше не треба. Підготовчу роботу можна вважати закінченою. Починається активна боротьба. Зараз ми підемо дивитись на дорогоцінне теля під час виконання ним службових обов’язків.

Тримаючись прозорого затінку акацій, молочні брати перейшли міський сад, де товстий струмінь фонтана танув як свічка, проминули кілька дзеркальних пивних барів і зупинились на розі вулиці Мерінга. Квіткарки з червоними матроськими обличчями купали свій ніжний товар в емальованих мисках. Нагрітий сонцем асфальт шипів під ногами. З блакитної кахляної молочної виходили громадяни і витирали, ідучи, замащені кефіром губи. Привабливо відсвічували грубі макаронні літери дерев’яного золота, з яких укладалося слово “Геркулес”. Сонце раз по раз підстрибувало у великих шибках дверей-вертушки. Остап і Балаганов увійшли до вестибюля і розтанули в натовпі ділових людей.

Розділ XI ГЕРКУЛЕСІВЦІ

Як не намагалися начальники “Геркулеса”, які часто мінялися, вигнати з своєї установи готельний дух, їм так і не пощастило цього досягти. Як не замазували завгоспи старі написи, вони все ж таки випирали звідусіль. То раптом у торговому відділі вистрибне слово “Кабінети”, то зовсім несподівано на матових скляних дверях машбюро знову виникнуть водяні знаки: “Чергова покоївка”, то виступали на стінах намальовані золоті руки, що вказували на місця “Для дам” (французькою мовою). Всюди випирав готель.

Дрібні службовці сиділи на четвертому поверсі в номерах, що коштували по карбованцю. Тут свого часу зупинялися сільські попи, що приїжджали на єпархіальні з’їзди, або ж дрібненькі комівояжери з варшавськими вусиками. Там ще пахло підпаховим потом і стояли рожеві залізні умивальники. В номерах, котрі чистіше, куди заїздили королі більярда і провінціальні драматичні актори, розташувалися завідуючі секціями, їх помічники і завгосп. Тут уже було пристойніше: стояли шифоньєри і підлога була обшита рудим лінолеумом. В розкішних номерах з ванними і альковами гніздилося начальство. В білих ванних валялися справи, а в напівтемних альковах висіли діаграми і схеми, що наочно розповідали про структуру “Геркулеса”, а також про його зв’язок з периферією. Тут збереглися чудернацькі золочені канапки, килими і нічні столики з мармуровими дошками. В деяких альковах навіть стояли панцирні нікельовані ліжка з блискучими кульками. На них також лежали справи і всіляка необхідна переписка. Це було дуже зручно: адже кожний папірець завжди був під рукою.

В одному з таких номерів, а саме, в п’ятому номері, 1911 року зупинився славнозвісний письменник Леонід Андрєєв. Всі геркулесівці про це знали, 1 за п’ятим номером ходила в установі лиха слава.

З усіма відповідальними працівниками, що влаштовували тут свій кабінет, обов’язково мала скоїтись якась біда. Не встигав п’ятий номер як слід увійти в курс справ, як його вже звільняли і кидали на іншу роботу. Добре, коли без догани. А то, бувало, ще й з доганою, навіть з опублікуванням у пресі. Траплялося й гірше, про що навіть згадувати неприємно.

— Гаспидський номер, — в один голос стверджували потерпілі.—Ніхто й гадки не мав!

І на голову письменника, автора страшної “Розповіді про сімох повішених”, падали найтяжчі обвинувачення, нібито саме він був винен у тому, що т. Лапшин взяв на роботу шість братів-богатирів, що т. Справченко, заготовляючи деревну кору, поклався на самоплив, чим і провалив заготівлю, і що т. Індокитайський програв у польський банчок 7384 карбованці 03 копійки казенних грошей. Як Індокитайський не викручувався, як не доводив у відповідних інстанціях, що 03 копійки він витратив на користь держави і що він може пред’явити на вказану суму виправдальні документи, нічого не допомогло. Тінь письменника-небіжчика була невблаганна, і одного осіннього вечора Індокитайського посадили. Справді, лихим був цей п’ятий номер.

Начальник усього “Геркулеса” т. Полихаєв містився в колишньому зимовому саду; його секретарка Серна Михайлівна раз по раз миготіла серед вцілілих пальм і сикомор. Там же стояв довгий, як вокзальний перон, стіл, засланий малиновим сукном, за яким відбувалися часті й довгі засідання правління. А нещодавно в кімнаті № 262, де колись містився малий буфет, засіла комісія по чистці, в складі восьми зовні непримітних товаришів з сіренькими очима. Приходили вони акуратно щодня і перечитували якусь службову паперацію.

Коли Остап і Балаганов піднімалися сходами, залунав тривожний дзвінок, і одразу ж з усіх кімнат висипали службовці. Навальність цього маневру нагадувала корабельний аврал. Проте це був не аврал, а перерва на сніданок. Дехто з службовців поспішав до буфету, щоб встигнути захопити бутерброди з червоною ікрою, інші ж робили в коридорах променад, закусуючи нашвидкуруч.

З планового відділу вийшов службовець з дуже благородною зовнішністю. Молода кругла борідка виросла на його блідому, ласкавому обличчі, В руці він тримав холодну котлету, яку весь час підносив до рота, щоразу уважно її оглядаючи. Цим вправам службовця трохи не зашкодив Балаганов, що забажав дізнатися, на якому поверху міститься фінансово-обліковий відділ.

— Хіба ви не бачите, що я їм? — сказав службовець, з обуренням відвернувшись от Балаганова.

І, не звертаючи більше уваги на молочних братів, він поринув у споглядання останнього шматочка котлети. Пильно оглянувши його з усіх боків і навіть понюхавши на прощання, службовець вкинув його в рот, випнув груди, змів з піджака крихти і неквапливо підійшов до другого службовця, який стояв біля дверей свого відділу.

— Ну, що, — запитав він, озирнувшись, — як самопочуття?

— І не питайте, товаришу Бомзе, — відповів той і, теж озирнувшись, додав — Хіба це життя? Немає ніякого простору індивідуальності. Все одне й те ж, п’ятирічка за чотири роки, п’ятирічка за три роки.

— Так, так, — зашепотів Бомзе, — якийсь жах! Я з вами згоден. Саме так: ніякого простору для індивідуальності, ніяких стимулів, ніяких особистих перспектив. Дружина, самі розумієте, хатня господарка, і та говорить, що немає стимулів, немає особистих перспектив.

Зітхнувши, Бомзе рушив назустріч іншому службовцеві.

— Ну, що, — запитав він, заздалегідь сумно посміхаючись, — як самопочуття?

— Та ось, — сказав співбесідник, — сьогодні вранці з відрядження. Пощастило побачити радгосп. Грандіозно. Фабрика зерна! Ви собі не уявляєте, що таке п’ятирічка, голубчику, що таке воля колективу!

— Ну, це ж буквально те, що я говорив щойно! — з запалом вигукнув Бомзе. — Саме так, воля колективу! П’ятирічка за чотири роки, навіть за три — ось стимул, який… Та візьмемо, зрештою, мою дружину. Хатня господарка — і та віддає належне індустріалізації. Хай йому біс, на очах зростає нове. життя!

Одійшовши вбік, він радісно похитав головою. За хвилину він уже тримав за рукав тихого Борисохлєбського і казав:

— Ви маєте рацію, я теж такої думки. Навіщо будувати Магнітогорськи, радгоспи, всякі комбайни, коли немає особистого життя, коли придушується індивідуальність.

А ще через хвилину його глухуватий голос уже булькав на площадці сходів:

— Ну, це ж самісіньке я щойно казав Борисохлєбському. Чого оплакувати індивідуальність, особисте життя, коли на наших очах зростають фабрики зерна, Магнітогорськи, всякі комбайни, бетономішалки, коли колектив…

У перерві Бомзе, який полюбляв духовне спілкування, встигав побазікати з десятком співробітників. Сюжет кожної бесіди можна було зрозуміти з його обличчя, на якому вираз болю з приводу затиску індивідуальності одразу ж переходив у світлу посмішку ентузіаста. Та які почуття не опановували б Бомзе, його обличчя не втрачало виразу природженого благородства. І всі, починаючи з витриманих товаришів з місцевкому і кінчаючи політичне незрілим Кукушкіндом, вважали Бомзе за чесну і, головне, принципову людину. А втім, він і сам був такої ж думки про себе.

Новий дзвінок, що повідомляв про закінчення авралу, повернув службовців у номери. Робота відновилась.

Власне кажучи, слова “робота відновилася” безпосередньо не стосувалися діяльності “Геркулеса”, яка складалася, за статутом, з різних торговельних операцій в галузі лісо— і пиломатеріалів. За останній рік геркулесівці, відкинувши геть усякі думки про нудні колоди, фанерні листи, експортні кедри та інші нецікаві речі, захопились дуже цікавим заняттям: вони боролися за помешкання, за свій улюблений готель.

Все почалося з невеличкого папірця, що його приніс у брезентовій розносній книзі ледачий скороход з комунвідділу. “По одержанні цього, — зазначалося в папірці, — пропонуємо вам протягом тижня звільнити приміщення колиш. готелю “Каїр” і передати з усім колиш. готельним інвентарем у розпорядження готельового тресту. Вам надається приміщення колиш. акц. т-ва “Бекон і бляха”. Підстава: Ухвала міськради від 12/ 1928 р.”.

На кінець дня цей папірець поклали на стіл перед товаришем Полихаєвим, який сидів в електричному затінку пальм і сикомор.

— Які—нервово вигукнув начальник “Геркулеса”, — вони пишуть мені “пропонуємо”! Мені, безпосередньо підпорядкованому центрові! Та вони що, збожеволіли? Га?

— Вони б ще написали “наказуємо”, — піддала жару Серна Михайлівна. — Мужлаї!

— Це просто анекдот, — сказав Полихаєв, похмуро посміхаючись.

Негайно було продиктовано відповідь найрішучішого змісту. Начальник “Геркулеса” категорично відмовлявся звільнити приміщення.

— Вдруге знатимуть, що я їм не нічний сторож і ніяких “пропонуємо” мені писати не можна, — бурмотів товариш Полихаєв, виймаючи з кишені гумову печатку із своїм факсиміле і, хвилюючись, тиснув підпис догори ногами.

І знову ледачий скороход, цього разу геркулесівський, поплентався сонячними вулицями міста, спиняючись біля яток, які торгували квасом, втручаючись у всі вуличні скандали і відчайдушно розмахуючи розносною книжкою.

Цілий тиждень по тому геркулесівці обмірковували становище, яке склалось. Службовці сходилися на тому, що Полихаєв не стерпить такого підриву свого авторитету.

— Ви ще не знаєте нашого Полихаєва, — казали молодики з фінобліку, — він тертий-перетертий! Його голими постановами не вхопиш!

Незабаром після того товариш Бомзе вийшов з кабінету начальника, тримаючи в руках списочок вибраних співробітників. Він крокував від відділу до відділу, схилявся над зазначеною у списку особою і таємниче шепотів:

— Невеличка вечірка… По три карбованці з душі… Проводжаємо Полихаєва.

— Як? — лякалися співробітники. — Хіба Полихаєв від нас іде? Його знімають?

— Та ні. їде на тиждень до центру клопотати відносно приміщення. Глядіть не запізнюйтесь. Рівно о восьмій у мене.

Проводи пройшли дуже весело. Співробітники віддано дивилися на Полихаєва, який сидів з лафітничком в руці, ритмічно плескали у долоні і виспівували:

— Пий до дна, пий до дна, пийдодна, пий до дна, пий до дна, пийдодна!

Виспівували доти, поки улюблений начальник не вихилив добрий десяток лафітничків, а з ними і кілька високих севастопольських чарок, після чого якимсь непевним голосом і сам почав пісню: “По старій Калузькій дорозі, на сорок дев’ятій версті”. Проте нікому не довелося довідатись, що ж сталось на цій версті, бо Полихаєв несподівано для всіх почав іншу пісню:

Йшов трамвай дев’ятий номер,

На площадці хтось там помер,

Тягнуть, тягнуть вже мерця,

Ламця-дриця, ла-ця-ця!

Після від’їзду Полихаєва продуктивність праці в “Геркулесі” дещо знизилась, було б смішно робити на повну силу, не знаючи, чи ти лишишся в цьому приміщенні, чи тобі доведеться з усім канцприладдям теліпатися в “Бекон і бляху”. Та ще смішніше було б працювати на повну силу після того, як Полихаєв повернувся. А повернувся він, як висловився Бомзе, “на щиті”; приміщення лишилося “Геркулесу”, і співробітники весь робочий час віддавали на висміювання комунвідділу.

Переможена установа просила віддати хоча б умивальники і панцирні ліжка, але збуджений успіхом Полихаєв навіть не відповів. Тоді сутичка набула ще більшої гостроти. У центр летіли скарга за скаргою. Спростовувати їх виїжджав Полихаєв особисто. Все частіше на квартирі Бомзе лунали переможні “пийдодна”, і все ширше коло співробітників залучалося до боротьби за приміщення. Поступово зовсім забулися лісо— і пиломатеріали. Коли Полихаєв раптом знаходив у себе на столі папірець, де писалося щось про експортні кедри чи фанерні листи, він дивувався і просто не міг збагнути, що від нього хочуть. Зараз він був захоплений надзвичайно важливим завданням — переманював до себе на більшу зарплатню двох особливо небезпечних комунвідділівців.

— Вам пощастило, — казав Остап своєму супутникові. — Ви стаєте свідком кумедної події: Остап Бендер іде по свіжому сліду. Вчіться! Якась злочинна дрібнота, на зразок Паніковського, написала б Корейку листа: “Покладіть у дворі під ящиком для сміття шістсот карбованців, інакше вам буде зле” — і знизу ще намалювала б хреста, череп і свічку. Соня Золота Ручка, здібності якої я аж ніяк не збираюсь применшувати, зрештою застосувала б тут звичайний хіпес, що дало б їй тисячі півтори. Сказано, жінка… Візьмімо, нарешті, корнета Савіна. Аферист вищого гатунку. Як кажуть, ніде пробу поставити. А що б зробив він? Приїхав би до Корейка під виглядом болгарського царя, наскандалив би в будуправлінні і зіпсував би все діло. Я ж, як бачте, не поспішаю.

Ми сидимо в Чорноморську вже тиждень, а я лише сьогодні йду на перше побачення… Ага, ось і фінобліковий зал! Ну, бортмеханіку, покажіть мені хворого. Адже ви спеціаліст щодо Корейка.

Вони ввійшли у гомінкий, переповнений відвідувачами зал, і Балаганов повів Бендера в куток, де за жовтою перегородкою сиділи Чеважевська, Корейко, Кукушкінд і Дрейфує. Балаганов уже зробив рух рукою, щоб вказати на мільйонера, як Остап сердито прошепотів:

— Може б, ви ще крикнули на все горло: “Ось він, багач! Хапайте його!” Спокійно. Я вгадаю сам. Котрий же з чотирьох?

Остап вмостився на холодному мармуровому підвіконні і по-дитячому дриґаючи ногами, почав міркувати:

— Дівчину не братимемо до уваги, залишаються троє: червономордий підлабузник з білими очима, старичок-боровичок в залізних окулярах і товстун-барбос з серйозним виглядом. Старичка-боровичка я з обуренням відкидаю. Окрім вати, якою заткнуто його волохаті вуха, ніяких цінностей у нього нема. Лишаються двоє: барбос і білоокий підлабузник. Хто ж із них Корейко? Треба подумати.

Остап витяг шию і почав порівнювати кандидатів. Він так швидко крутив головою, наче стежив за грою в теніс, супроводжуючи очима кожний м’яч.

— Знаєте, бортмеханіку, — сказав він нарешті, — товстун-барбос більше підходить на роль підпільного мільйонера, ніж білоокий підлабузник. Ви зверніть увагу на тривожний блиск очей барбоса. Він не може всидіти на місці, йому не терпиться, йому так і хочеться швидше побігти додому, устромити свої лапи в пакети з червінцями. Безсумнівно, збирач каратів і доларів це він. Хіба ви не бачите, що ця товста пика є не що інше, як демократична комбінація з облич Шейлока, Скупого рицаря і Гарпагона? А той, білоокий, просто ніщо, радянське мишеня. Звичайно, і в нього є капітал, дванадцять карбованців в ощадкасі. Межа його нічних мрій — купівля волохатого пальта з телячим комірцем. Це — не Корейко. Це миша, яка…

Але тут блискучу промову великого комбінатора обірвав мужній вигук, який пролунав у глибині фіноблікового залу і, без сумніву, належав співробітникові, який мав право так кричати:

— Товаришу Корейко! Де ж цифрові дані про заборгованість комунвідділу? Товариш Полихаєв терміново вимагає…

Остап торкнув Балаганова ногою. Але барбос спокійно продовжував скрипіти пером. його обличчя, яке мало всі найхарактерніші риси Шейлока, Гарпагона і Скупого рицаря, не змінилося. Зате червономордий блондин з білими очима, ця нікчема, це радянське мишеня, пойнятий мрією про пальто з телячим комірцем, раптом надзвичайно пожвавився. Він метушливо загрюкав шухлядами столу, вхопив якийсь папірець і швидко побіг на виклик.

Великий комбінатор лише крекнув і запитливо поглянув на Балаганова. Шура засміявся.

— Та-ак, — сказав Остап після паузи. — Цей гроші на тарілочці не принесе. Хіба що я вже дуже його попрошу. Об’єкт вартий поваги. Тепер — мерщій на повітря. В моїй голові народилася цікава комбінація. Сьогодні ввечері ми з божою допомогою вперше помацаємо пана Корейка за вим’я. Мацати будете ви, Шуро.

Розділ XII ГОМЕР, МІЛЬТОН І ПАНІКОВСЬКИЙ

Інструкція була звичайнісінька:

1. Випадково зустрітися з громадянином Корейком на вулиці.

2. Не бити його ні в якому разі і взагалі не застосовувати ніяких фізичних методів.

3. Одібрати все, що буде знайдено в кишені вищеназваного громадянина.

4. Про виконання доповісти.

Незважаючи на виняткову простоту і ясність вказівок, зроблених великим комбінатором, поміж Балагановим і Паніковським виникла палка суперечка. Лейтенантові сини сиділи на зеленій лавочці міського саду, багатозначно позираючи на під’їзд “Геркулеса”. Сперечаючись, вони навіть не помітили, що вітер, згинаючи пожежний струмінь фонтана, сипле на них водяний пил. Вони лише тіпали головами, здивовано позираючи на безхмарне небо, і продовжували сперечатись.

Паніковський, який, зважаючи на спеку, змінив куртку пожежника-сокірника на ситцеву сорочку з відкритим коміром, тримав себе гордовито. Він дуже пишався наданим йому дорученням.

— Тільки крадіжка, — сказав він.

— Ні, грабунок, — заперечував Балаганов, який теж пишався довір’ям командора.

— Ви нікчемна, жалюгідна людина, — заявив Паніковський, з огидою дивлячись на співбесідника.

— А ви каліка, — зауважив Балаганов. — Начальник зараз я!

— Хто начальник?

— Я начальник. Мені доручено.

— Вам?

— Мені.

— Тобі?

— А кому ж іще? Чи не тобі часом?

І розмова вийшла з рамок одержаної інструкції. Шахраї так розпалилися, що навіть почали легенько відштовхувати один одного долонями і навперебій вигукувати: “А ти хто такий?” Такі вигуки здебільшого передують генеральній бійці, в якій супутники кидають шапки на землю, закликають перехожих бути свідками і розмазують на своїх неголених мордах дитячі сльози.

Та бійка не відбулась. Коли виник зручний момент, щоб дати першого ляпаса, Паніковський раптом прибрав руки і погодився вважати Балаганова за свого безпосереднього начальника.

Очевидно, він згадав, що його часто били як окремі особи, так і цілі колективи, і йому бувало дуже боляче. Захопивши владу в свої руки, Балаганов одразу подобрішав.

— Чому й не пограбувати? — сказав він уже не так наполегливо, — хіба це важко? Корейко ввечері йде вулицею. Темно. Я підходжу зліва. Ви підходите справа. Я штовхаю його в лівий бік, ви штовхаєте в правий. Цей дурень спиняється і каже: “Хуліган!” — мені. “Хто хуліган?” — питаю. І ви теж питаєте, хто хуліган, і натискаєте справа. Тут я даю йому по морді… Ні, бити не можна!

— У тім-то і річ, що бити не можна! — лицемірно зітхнув Паніковський.

— Бендер не дозволяє.

— Я й сам знаю… Отже, я хапаю його за руки, а ви дивитесь, чи немає в кишенях чогось зайвого. Він, як ведеться, кричить: “Міліція”, — і тут я його… Тьху, хай йому біс! Не можна бити. Зрештою, ми йдемо додому. Ну, як план?

Та Паніковський ухилявся від прямої відповіді. Він узяв з рук Балаганова різьблену курортну паличку з рогаткою замість набалдашника і, накресливши пряму лінію на піску, сказав:

— Дивіться. По-перше, чекати до вечора. По-друге… І Паніковський повів від правого кінця прямої вгору хвилястий перпендикуляр.

— По-друге, він може сьогодні ввечері просто не вийти на вулицю, а якщо навіть і вийде, то…

Тут Паніковський з’єднав обидві лінії третьою, отож на піску з’явилося щось подібне до трикутника, і закінчив:

— Хто його знає? Можливо, він прогулюватиметься у великому гурті? Як це вам тоді?

Балаганов з повагою подивився на трикутник. Докази Паніковського здалися йому не зовсім переконливими, але в трикутнику відчувалася така правдива безнадійність, що Балаганов завагався.

Помітивши це, Паніковський не став гаятись.

— Їдьте до Києва! — сказав він несподівано. — І тоді ви зрозумієте, що моя правда. Обов’язково їдьте до Києва.

— Який там Київ! — пробурмотів Шура. — Навіщо?

— Їдьте до Києва і спитайте там, що робив Паніковський до революції. Обов’язково спитайте!

— Чого ви чіпляєтесь? — похмуро сказав Балаганов.

— Ні, ви запитайте! — вимагав Паніковський. — Поїдьте і запитайте! І вам скажуть, що до революції Паніковський був сліпим. Коли б не революція, чи пішов би я в діти лейтенанта Шмідта? Як ви гадаєте? Адже я був багатою людиною. Я мав сім’ю і на столі вигравав нікельований самовар. А що мене годувало? Сині окуляри і ціпок.

Він витягнув з кишені картонний футляр, обклеєний чорним папером, поцяцькований тьмяними срібними зірочками, і показав сині окуляри.

— Цими окулярами, — сказав він, зітхнувши, — я годувався багато років. Я виходив в окулярах і з ціпком на Хрещатик і просив якого-небудь пристойно одягненого панка допомогти бідному сліпому перейти вулицю. Панок брав мене попід руку і вів. На протилежному тротуарі він позбувався годинника, якщо у нього був годинник, або гаманця — дехто носив з собою і гаманець.

— Чому ж ви кинули це діло? — жваво запитав Балаганов.

— Революція, — відповів колишній сліпий. — Раніше я платив городовому на розі Хрещатика і Прорізної п’ять карбованців щомісяця, і мене ніхто не чіпав. Городовий навіть стежив, щоб мене не кривдили. Путня була людина! Прізвище в нього було Небаба, Семен Васильович. Я його недавно зустрів. Він тепер музичний критик. А зараз? Хіба можна зв’язуватися з міліцією? Не бачив гіршого люду. Вони стали якісь ідейні, якісь культуртрегери. Ось Балаганову на схилі віку довелося стати аферистом. Та для такого екстреного діла можна пустити в хід мої старі окуляри. Це куди вірніше, ніж пограбування.

За п’ять хвилин з громадської вбиральні, обсадженої пахучим тютюнцем і м’ятою, вийшов сліпий в синіх окулярах. Задерши підборіддя в небо і дрібно постукуючи поперед себе курортним ціпком, він прямував до виходу із саду. Слідом за ним пішов Балаганов. Паніковського не можна було впізнати. Відкинувши плечі назад і обережно ставлячи ноги на тротуар, він підходив впритул до будинків, вистукував ціпком по вітринних поручнях, наражався на перехожих і, дивлячись крізь окуляри, ішов далі. Він все це робив так сумлінно, що навіть зім’яв чималу чергу, початок якої впирався в стовп з написом: “Зупинка автобуса”. Балаганов просто захоплювався, дивлячись на спритного сліпого.

Паніковський лиходіяв доти, доки з геркулесівського під’їзду не вийшов Корейко. Балаганов заметушився. Спочатку він прискочив занадто вже близько до міста дії, потім відбіг занадто далеко. І лише після всього цього обрав зручну для спостережень позицію біля фруктового кіоска. Він відчув у роті гидкий присмак, наче він півгодини ссав мідну ручку від дверей. Але глянувши на еволюції Паніковського, угамувався.

Балаганов побачив, що сліпий обернувся всім фронтом до мільйонера, зачепив його ціпком за ногу і вдарив плечем. Після цього вони, мабуть, сказали один одному кілька слів. Потім Корейко посміхнувся, взяв сліпого попід руку і допоміг йому зійти на бруківку. Для більшої правдоподібності Паніковський щосили вистукував ціпком по камінцях і задирав голову так, ніби його загнуздали. А далі дії сліпого позначилися такою чіткістю і вишуканістю, що Балаганов навіть позаздрив йому. Паніковський обняв свого супутника за талію. його рука вже слизнула по лівому боці Корейка і на якусь мить затрималася над парусиновою кишенею мільйонера-конторника.

— Ну-ну, — шепотів Балаганов. — Давай, старий, давай! І в ту ж мить блиснуло скло, тривожно загула груша, задвигтіла земля, і великий білий автобус, ледь утримавшись на колесах, рвучко загальмував посеред бруківки. Водночас залунало два вигуки.

— Ідіот! Автобуса не бачиш? — вищав Паніковський, вистрибуючи з-під колеса і погрожуючи своєму поводиреві зірваними з носа окулярами.

— Він не сліпий! — здивовано вигукнув Корейко. — Злодюга!

Все оповив синій дим; автобус покотив далі і, коли бензинова завіса розідралася, Балаганов побачив Паніковського в оточенні натовпу. Навколо “сліпого” почалась якась метушня. Балаганов підбіг ближче. На обличчі Паніковського блукала потворна посмішка. Здавалось, він був на диво байдужий до всього, що тут діялося, хоч одне його вухо було таким рубіновим, що, мабуть, світилося б у темряві і при його світлі можна було б проявляти фотографічні негативи.

Розштовхуючи громадян, які збігалися звідусіль, Балаганов кинувся до готелю “Карлсбад”.

Великий комбінатор сидів біля бамбукового столика і писав.

— Паніковського б’ють! — закричав Балаганов, картинно з’явившись у дверях.

— Вже? — діловито запитав Бендер. — Щось дуже швидко.

— Паніковського б’ють! — з відчаєм повторив рудий Шура. — Біля “Геркулеса”.

— Що ви кричите, як білий ведмідь у теплу погоду? — суворо сказав Остап. — Давно б’ють?

— Хвилин п’ять.

— Так би одразу й казав. Ну й дурний старий! Ну, ходімо, помилуємось. По дорозі розкажете.

Коли великий комбінатор прибув на місце пригоди, Корейка вже не було, але навколо Паніковського гойдався величезний натовп, який перегородив вулицю. Автомобілі нетерпляче крякали, впершись у людський масив. З вікон амбулаторії визирали санітарки в білих халатах. Бігали собаки з вигнутими, як шабля, хвостами. У міському саду замовк фонтан.

Рішуче зітхнувши, Бендер протиснувся в натовп.

— Пардон, — говорив він, — іще пардон! Пробачте, мадам, це не ви загубили на розі талон на повидло? Біжіть швидше, він ще там лежить. Пропустіть експерта, ви, мужчини! Тобі кажуть, посунься, позбавленець!

Застосовуючи таким чином політику батога і пряника, Остап продерся до центру, де приймав муки Паніковський. Зараз уже можна було виконувати будь-які фотографічні роботи і при світлі другого вуха порушника конвенції.

Побачивши командора, Паніковський жалібно зіщулився.

— Цей? — сухо спитав Остап, штовхаючи Паніковського у спину.

— Цей самісінький, — радісно підтвердили численні правдолюбці. — На власні очі бачили.

Остап закликав громадян до опокою, вийняв з кишені записну книжечку і, глянувши на Паніковського, владно промовив:

— Попрошу свідків вказати прізвище і адреси. Свідки, записуйтесь.

Здавалось би, громадяни, що виявили таку активність у затримці Паніковського, негайно ж допоможуть викрити злочинця своїми свідченнями. Насправді ж, почувши слово “свідки”, всі правдолюбці враз посмутніли, безглуздо засуєтилися і почали відходити. І в натовпі виникли лисини. Натовп танув на очах.

— Де ж свідки? — повторив Остап.

Почалася паніка. Працюючи ліктями, свідки вибиралися. геть з натовпу, і за хвилину вулиця набула свого звичного вигляду. Автомобілі зірвалися з місць, вікна в амбулаторії зачинилися, собаки пчали уважно оглядати тротуарні тумби, і в міському саду з нарзанним виском знову здійнявся вгору фонтанний струмінь.

Переконавшись, що вулицю очищено і що Паніковському вже не загрожує небезпека, великий комбінатор невдоволено сказав:

— Стара нездара! Позбавлений будь-якого таланту божевільний. Знайшовся ще один великий сліпий — Паніковський! Гомер, Мільтон і Паніковський! Тепла компанія! А Балаганов? Теж — матрос з розбитого корабля. Паніковського б’ють, Паніковського б’ють! А сам… Ходімо до міського саду. Я вам влаштую сцену біля фонтана.

Біля фонтана Балаганов одразу ж звернув усе на Паніковського. Оскандалений сліпий посилався на свої нерви, що розхиталися за роки лихоліття, і, до речі, заявив, що у всьому винен Балаганов, — особа, як відомо, нікчемна, жалюгідна. Брати одразу ж почали одпихати один одного долонями. Вже почулися одноманітні вигуки: “А ти хто такий?”, вже зірвалася з очей Паніковського велика сльоза, передвісник генеральної битви, коли великий комбінатор сказав “брек”— розвів супротивників, як суддя на рингу.

— Робити вправи з боксу будете у вихідні дні, — промовив він. — Чудова пара: Балаганов — вага півня і Паніковський — вага курки! Проте, панове чемпіони, робітнички з вас — як з собачого хвоста сито. Це закінчиться кепсько. Я вас звільню, до того ж ви не становите собою ніякої соціальної цінності.

Паніковський і Балаганов, забувши про особисті чвари, почали божитися і запевняти, що сьогодні увечері вони будь-що-будь обшукають Корейка. Бендер лише посміхнувся.

— Ось побачите, — гороїжився Балаганов. — Напад на вулиці під прикриттям нічної темряви… Чи не так, Михайле Самуїловичу?

— Благородне слово честі, — підтримав Паніковський. — Ми з Шурою… Не турбуйтесь! Ви маєте справу з Паніковським.

— Саме це мене й засмучує, — сказав Бендер. — А втім, прошу. Як ви кажете? Прикриваючись нічною темрявою? Гаразд! Думка, скажу вам, убога. Та й оформлення, напевне, буде таке ж…

Після кількох годин вартування на вулиці, нарешті, виявилися всі необхідні дані: прикриття нічної темряви і сам пацієнт, який вийшов з дівчиною з будинку, де мешкав старий ребусник. Дівчина у план не вкладалася. Поки що довелося піти слідом за гуляючими, що подалися до моря.

Розжарений уламок місяця низько висів понад берегом, що вичахав після денної спеки. На скелях сиділи чорні базальтові пари, завмерши навік в обіймах. Море шепотіло про кохання до згину, про вічне щастя, про муки серця й інші неактуальні дрібниці. Зоря з зорею розмовляли азбукою Морзе, то засвічуючись, то згасаючи. Світловий тунель прожектора з’єднував береги затоки. Коли він зникав, на його місці ще довго стояв чорний стовп.

— Я стомився, — канючив Паніковський, плентаючись по скелях і урвищах за Олександром Івановичем та його кралею. — Я старий. Мені важко. Він спотикався об ховрашкові нори і падав, хапаючись руками за висохлі коров’яки. Йому так хотіося на заїжджий двір, до домовитого Козлевича, з яким так приємно попити чай і погомоніти про всяку всячину.

І тієї ж хвилини, коли Паніковський уже напевно вирішив повертатись додому, запропонувавши Балаганову кінчати розпочату операцію самому, спереду почулося:

— Як тепло! Ви не купаєтесь вночі, Олександре Івановичу? Ну, тоді почекайте мене тут. Я тільки раз пірну — і назад.

Почувся шурхіт камінців, що посипалися з обриву; біле плаття зникло, і Корейко лишився сам.

— Швидше! — прошепотів Балаганов, сіпаючи Паніковського за руку. — Отже, я заходжу з лівого боку, а ви — з правого. Тільки швидше!

— Я — з лівого, — боязко сказав порушник конвенції.

— Гаразд, гаразд, ви з лівого. Я штовхаю його в лівий бік, ні, в правий, а ви тиснете з лівого.

— Чому з лівого?

— Ну, от іще! Ну, з правого. Він каже: “Хуліган”, а ви відповідаєте: “Хто хуліган?”

— Ні, ви перший відповідаєте.

— Гаразд. Все розкажу Бендеру. Ходімо, ходімо. Отже, ви з лівого…

І доблесні сини лейтенанта, тремтячи, наблизилися до Олександра Івановича.

План був порушений з самого початку. Замість того щоб, згідно диспозиції, зайти з правого боку і штовхнути мільйонера в правий бік, Балаганов потоптався на місці й несподівано сказав:

— Дозвольте прикурити.

— Я не курю, — холодно відповів Корейко.

— Так, — вже зовсім дурнувато промовив Шура, озираючись на Паніковського.

— А котра година, ви не знаєте?

— Годин дванадцять.

— Дванадцять, — повторив Балаганов. — Гм… І хто б міг подумати…

— Теплий вечір, — запобігливо сказав Паніковський. Запала мовчанка; чулося, як шаленіли цвіркуни. Місяць побілів, і при його світлі можна було побачити добре розвинуті плечі Олександра Івановича. Паніковський не витримав напруження, зайшов за спину Корейка і верескливо викрикнув:

— Руки вгору!

— Що? — здивувався Корейко.

— Руки вгору! — повторив Паніковський ослаблим голосом. В ту ж мить він дістав раптовий і дуже болісний удар у плече й упав на землю. Коли він підвівся, Корейко вже зчепився з Балагановим. Обидва тяжко дихали, наче пересували рояль. Знизу линув сміх русалки і плескіт води.

— За що ж ви мене б’єте? — канючив Балаганов. — Я ж тільки запитав, котра година!..

— Я тобі покажу, котра година! — шипів Корейко, вкладаючи у свої удари одвічну ненависть багача до грабіжника.

Паніковський рачки підповз до місця битви і ззаду запустив руки до кишені геркулесівця. Корейко хвицьнув його ногою, та вже було пізно. Бляшана коробочка з-під цигарок “Кавказ” перекочувала з лівої кишені до руки Паніковського.

З другої кишені на землю посипалися папірці і членські книжечки.

— Тікаймо! — крикнув Паніковський звідкілясь з темряви.

Останній удар Балаганов дістав у спину.

За кілька хвилин зім’ятий і схвильований Олександр Іванович побачив високо над собою дві освітлені місяцем голубі фігури. Вони бігли горою, прямуючи до міста.

Свіжа, пахнучи йодом, Зося застала Олександра Івановича за дивним заняттям. Він стояв навколішки і, витираючи тремтячими пальцями сірники, підбирав розкидані по траві папірці.

Та перш, аніж Зося запитала, що то він робить, Корейко вже знайшов квитанцію на чемоданчик, що спокійно лежав у камері схову ручного багажу, поміж рогозовим кошиком з черешнями і байковим портпледом.

— Випала з кишені, — сказав він, роблено посміхаючись і старанно ховаючи квитанцію.

Про цигаркову коробку “Кавказ” з десятьма тисячами, які він не встиг перекласти в чемодан, згадав лише, коли входив до міста.

Поки на морському березі відбувалася титанічна боротьба, Остап Бендер вирішив, що перебування в готелі на. очах усього міста виходить затримки задуманого діла і надає йому непотрібну офіційність. Прочитавши в чорноморській вечірці оголошення:

“Зд. чуд. кімн. з ус. вигод. і вид. на м. од. ін. хол”. І враз збагнувши, що це означає: “Здається чудова кімната з усіма вигодами і видом на море одинаку, інтелігентному холостякові”, Остап подумав: “Здається, зараз я холостий. Нещодавно старгородський загс надіслав мені повідомлення про те, що мій шлюб з громадянкою Грицацуєвою припинено згідно заяви з її боку і що мені присвоюється дошлюбне прізвище О. Бендер. Що ж, доведеться жити дошлюбним життям… Я холостяк, одинак інтелігент. Кімната, безумовно, буде моєю”.

І, одягнувши білі прохолодні штани, великий комбінатор попрямував за зазначеною адресою.

Розділ XIII ВАСИСУАЛІЙ ЛОХАНКІН І ЙОГО РОЛЬ У РОСІЙСЬКІЙ РЕВОЛЮЦІЇ

Рівно о шістнадцятій годині сорок хвилин Васисуалій Лоханкін оголосив голодовку.

Він лежав на цератовій канапі, відвернувшись від усього світу, обличчям до опуклої спинки. Лежав він у підтяжках і в зелених шкарпетках, які в Чорноморську називають також карпетками.

Поголодувавши в такій позі хвилин двадцять, Лоханкін застогнав, перевернувся на другий бік і подивився на дружину.

При цьому зелені карпетки описали в повітрі невеличку криву. Дружина вкидала в дорожній фарбований мішок своє добро: фігурні флакони, гумовий валик для масажу, дві сукні з хвостами і одну стару без хвоста, фетровий ківер із скляним півмісяцем, мідні патрони з губною помадою і трикотажні рейтузи.

— Варваро! — сказав Лоханкін в ніс. Дружина мовчала, гучно дихаючи.

— Варваро! — повторив він. — Невже ти справді ідеш від мене до Птибурдукова?

— Так, — сказала дружина. — Я іду. Так треба.

— Але ж чому? Чому? — сказав Лоханікін з коров’ячою пристрастю.

Його і так великі ніздрі у розпачі роздулися. Затремтіла фараонська борідка.

— Бо я його кохаю.

— А як же я?

— Васисуалію! Я ще вчора тебе повідомила. Я тебе більше не люблю.

— Але я! Я ж тебе люблю, Варваро!

— Це твоя приватна справа, Васисуалію. Я іду до Птибурдукова. Так треба.

— Ні! — вигукнув Лоханкін. — Так не треба! Не може одна людина піти, якщо друга її любить!

— Може, — роздратовано сказала Варвара, видивляючись у кишенькове люстерко. — І взагалі кинь дурощі, Васисуалію.

— В такому разі, я продовжую голодовку! — викрикнув бідолашний чоловік. — Я голодуватиму доти, доки ти не повернешся. День. Тиждень. Рік голодуватиму.

Лоханкін знову повернувся на другий бік і уткнув товстий ніс у слизьку холодну церату.

— Ось так і лежатиму в підтяжках, — почулося з канапи, — доки не помру. І у всьому будеш винна ти разом з інженером Птибурдуковим.

Дружина подумала, одягла на недопечене біле плече бретельку сорочки, що сповзла, і раптом заголосила:

— Ти не смієш так говорити про Птибурдукова! Він вище тебе!

Лоханкін не чекав такої образи. Він сіпнувся, немов його крізь усю довжину, від підтяжок до зелених шкарпеток, пронизав електричний заряд.

— Ти самка, Варваро, — протяжне заскиглив він. — Ти повія!

— Васисуалій, ти дурень! — спокійно відповіла дружина.

— Вовчиця ти, — продовжував Лоханкін тим же протяжним тоном, — тебе я зневажаю. До коханця ти ідеш од мене. До Птибурдукова ти ідеш До нікчемного Птибурдукова зараз ти, мерзенна, йдеш від мене. Так от до кого ти ідеш від мене! Ти похоті віддатись хочеш з ним. Вовчиця ти стара і підла вся до того ж!

П’яніючи від свого горя, Лоханкін навіть не помічав, що говорить п’ятистопним ямбом, хоч ніколи не писав вірші і не любив їх читати.

— Васисуалій! Годі блазнювати, — сказала вовчиця, застебуючи мішок. — Глянь, на кого ти схожий! Хоч би вмився. Я іду. Прощай, Васисуалію! Твою хлібну картку я лишаю на столі.

І Варвара, вхопивши мішок, пішла до дверей. Побачивши, що заклинання не діють, Лоханкін швидко скочив з канапи, підбіг до столу і з криком: “Рятуйте!” — пошматував картку. Варвара злякалася. В її уяві враз постав чоловік, висхлий од голоду, з завмерлим пульсом, з охололими руками й ногами.

— Що ти зробив? — сказала вона. — Ти не смієш голодувати!

— Буду! — вперто заявив Лоханкін.

— Це по-дурному, Васисуалію. Це бунт індивідуальності.

— І я пишаюсь цим, — відповів Лоханкін тоном, що був близьким до ямба. — Ти недооцінюєш значення індивідуальності й узагалі інтелігенції.

— Але ж громадськість тебе осудить.

— Хай осудить! — рішуче сказав Васисуалій і знову впав на канапу.

Варвара мовчки кинула мішок на підлогу, поспіхом зірвала з голови солом’яний капор і, бормочучи: “скажений самець”, “тиран”, “власник”, швидко зробила бутерброд з баклажанною ікрою.

— Їж! — сказала вона, підносячи їжу до яскраво-червоних губ чоловіка: — Чуєш, Лоханкін? їж! Зараз же! Ну?

— Облиш мене, — сказав він, відводячи руку дружини. Скориставшись з того, що рот голодуючого на мить розтулився, Варвара вправно ввіпхнула бутерброд в отвір, що виник поміж фараонівською борідкою і підстриженими московськими вусиками. Але голодуючий сильним рухом язика виштовхнув їжу з рота.

— Їж, негіднику! — у нестямі крикнула Варвара, тикаючи бутербродом. — Інтелігент!

Та Лоханкін одвертав обличчя і заперечливо мукав. Через кілька хвилин розпалена, вимазана зеленою ікрою Варвара відступила. Вона сіла на свій мішок і заплакала крижаними сльозами.

Лоханкін струсив з бороди крихти хліба, які заплутались у волоссі, зиркнув на дружину насторожено, скоса і притих на своїй канапі. йому дуже не хотілося розлучатися з Варварою. Поряд з багатьма недоліками, Варвара мала свої істотні досягнення: великі білі груди і поставу. Сам Васисуалій ніколи і ніде не служив. Праця заважала б йому думати про значення російської інтелігенції,—до соціального прошарку якої він зарахував і себе. Таким чином, багаторічні думання Лоханкіна зводилися до приємної і близької йому теми: “Васисуалій Лоханкін і його значення”, “Лоханкін і трагедія російського лібералізму”, “Лоханкін і його роль в російській революції”. Про все це можна було легко і спокійно думати, розгулюючи по кімнаті у фетрових чобітках, куплених за Варварині гроші, і поглядаючи на улюблену шафу, де поблискували церковним золотом корінці брокгаузівського енциклопедичного словника. Васисуалій годинами вистоював перед шафою, переводячи погляд з корінця на корінець. Там стояли по ранжиру як на параді дивовижні зразки палітурного мистецтва: Велика медична енциклопедія, “Життя тварин”, пудовий том “Мужчина і жінка”, а також “Земля і люди” Елізе Реклю.

“Поряд з цією скарбницею мислі, — неквапливо думав Васисуалій, — стаєш чистішим, якось зростаєш духовно”.

Прийшовши до такого висновку, він радісно зітхав, витягав з-під шафи “Родину” за 1899 рік у палітурках кольору морської хвилі з піною і з бризками, розглядав картинки англо-бурської війни, оголошення невідомої дами під назвою: “Ось як я збільшила свій бюст на шість дюймів” — і інший цікавий дріб’язок.

Коли б Варвара пішла, зникла б і матеріальна база, на якій грунтувалося благополуччя достойного представника мислячого людства.

Увечері прийшов Птибурдуков. Він довго не наважувався ввійти до кімнати Лоханкіних і тинявся на кухні серед довгополум’яних примусів і натягнутих хрест-навхрест вірьовок, на яких висіла суха гіпсова білизна, смугаста від синьки. Квартира враз ожила. Грюкали двері, миготіли тіні, іскрились очі мешканців і десь пристрасно зітхали: прийшов мужчина.

Птибурдуков скинув картуза, сіпнув себе за інженерський вус і нарешті зважився.

— Варю, — благально сказав він, ввійшовши до кімнати, — ми ж домовились.

— Помилуйся, Сашук! — закричала Варвара, хапаючи його за руку і штовхаючи до канапи. — Ось він! Лежить! Самець! Підлий власник! Розумієш, цей кріпосник оголосив голодовку через те, що я хочу від нього піти.

Побачивши Птибурдукова, голодуючий одразу ж перейшов на п’ятистопний ямб.

— Птибурдуков, тебе я зневажаю, — заскиглив він, — дружини моєї ти не смій торкатись. Ти хам, Птибурдуков, мерзотник! Куди дружину ти ведеш від мене?

— Товаришу Лоханкін, — промовив приголомшений Птибурдуков, хапаючись за вуса.

— Йди геть, йди геть! Тебе ненавиджу! — продовжував Васисуалій, похитуючись, як старий єврей на молитві, — ти гнида підла і мерзенна ще до того ж. Не інженер ти — хам, мерзотник, наволоч, повзуча гадина і сутенер до того ж!

— Як вам не соромно, Васисуалію Андрійовичу, — сказав вже нудьгуючи Птибурдуков, — це навіть просто безглуздо. Ну, самі подумайте, що ви робите? У другому році п’ятирічки.

— Він мені насмілився сказати, що це безглуздо! Він, він, що дружину мою викрав! Йди геть, Птибурдуков, а ні, то я тобі по шиї, тобто по зашийку вам надаю!

— Хвора людина, — сказав Птибурдуков, намагаючись не виходити з рамок пристойності.

Але для Варвари ці рамки були тісні. Вона вхопила з столу вже засохлий зелений бутерброд і посунула на голодуючого. Лоханкін захищався так запекло, ніби його мали каструвати. Птибурдуков відвернувся й дивився у вікно кінський каштан, що цвів білими свічками. Позад себе він чув огидне мукання Лоханкіна і викрики Варвари:

— Їж, підла людино! Їж, кріпоснику! Наступного дня Варвара, схвильована несподіваною перешкодою, не пішла на роботу. Стан голодуючого погіршав.

— От вже і різачка почалась у шлунку, — з задоволенням повідомляв він, — а там і цинга прийде на грунті недоїдання, почнуть випадати зуби і волосся.

Птибурдуков привів брата — військового лікаря. Птибурдуков-другий довго прикладав вухо до тулуба Лоханкіна. і прислухався до функцій його організму з таким напруженням, з яким кішка прислухається до руху миші, що залізла в цукорницю. Під час огляду Васисуалій дивився на свої груди, мохнаті, як демисезонне пальто, очима, на яких бриніли сльози. Йому було жалко себе. Птибурдуков-другий подивився на Птибурдукова-першого і повідомив, що хворому дієта не потрібна. Можна їсти все. Наприклад, суп, котлети, компот. Можна їсти також хліб, овочі, фрукти. Навіть і рибу. Курити можна, але вміру. Пити не радить, проте для апетиту непогано було вводити до організму чарку доброго портвейну. Взагалі, лікар не зміг розібратися як слід в душевній драмі Лоханкіних. Сановито відсапуючись і постукуючи чобітьми, він пішов, заявивши на прощання, що хворому не забороняється також купатись в морі і їздити велосипедом.

Але хворий не збирався вводити до організму ні компоту, ні риби, ні котлет, ні інших ласощів. Він не пішов до моря купатись, а продовжував лежати на канапі, посилаючи на адресу присутніх лайливі ямби. Варвара відчула до нього жалість. “Через мене голодує, — міркувала вона з гордістю, — які все ж таки пристрасті! Чи здатний Сашук на таке високе почуття?” І вона занепокоєно поглядала на вгодованого Сашука, вигляд якого доводив, що любовні переживання не заважатимуть йому регулярно вводити до організму обіди й вечері. Коли Птибурдуков вийшов на хвилину з кімнати, вона навіть назвала Васисуалія “бідненьким”. При цьому біля рота голодуючого знову з’явився бутерброд, але хворий знову не прийняв його. “Ще трохи витримки, — подумав Лоханкін, — і Птибурдукову не бачити моєї Варвари”.

Він з задоволенням прислухався до голосів у сусідній кімнаті.

— Він помре без мене, — казала Варвара, — нам доведеться зачекати. Ти ж бачиш, що я зараз не можу піти.

Вночі Варвара бачила страшний сон. Зсохлий від високого почуття Васисуалій гриз білі остроги на чоботях військового лікаря. Це було щось жахливе. На обличчі лікаря був покірний вираз, як у корови, яку доїть сільський злодій. Остроги брязкали, зуби клацали. Від страху Варвара прокинулася.

Жовте японське сонце світило просто в вікна, витрачаючи всю свою силу на те, аби освітити такий дріб’язок, як гранчастий корок від пляшечки одеколону “Турандот”. На цератовій канапі не було нікого. Варвара повела очима і побачила Васисуалія. Він стояв біля відчинених дверцят буфета, спиною до ліжка, і смачно плямкав. Від нетерпіння і жадібності він аж нахилявся, притупцював ногою у зеленій шкарпетці і, шморгаючи, посвистував носом. Спорожнивши високу банку консервів, він обережно зняв кришку з каструлі і заліз просто руками в холодний борщ, виловлюючи звідтіль шматки м’яса. Коли б Варвара спіймала чоловіка за таким ділом навіть у кращі дні їхнього шлюбного життя, то й тоді Васисуалію було б не з медом. Тепер же його долю було вирішено.

— Лоханкін! — сказала вона страшним голосом. З переляку голодуючий виронив з рук м’ясо, яке ляснуло знову у каструлю, здійнявши цілий фонтан з капусти і моркв’яних зірок. Жадібно завивши, Васисуалій кинувся на канапу, Варвара мовчки і швидко одягалася.

— Варваро! — сказав він в ніс. — Невже ти справді ідеш від мене до Птибурдуков а? Відповіді не було.

— Вовчиця ти, — якось непевно проголосив Лоханкін, — тебе я зневажаю… До Птибурдукова ти йдеш від мене…

Та вже було пізно. Даремно Васисуалій канючив про любов і голодну смерть. Варвара пішла назавжди, волочачи за собою дорожний мішок з кольоровими рейтузами, фетровим капелюшком, фігурними флаконами і іншими предметами дамського вжитку.

І в житті Васисуалія Андрійовича настав період болісних дум і моральних страждань. Є люди, які не вміють страждати, якось у них це не виходить. А якщо вже вони й страждають, то намагаються зробити це якомога швидше і непомітно для сторонніх. Лоханкін же страждав відверто, велично, він хлебтав своє горе чайними склянками, він ніби насолоджувався ним. Велика туга давала йому можливість зайвий раз подумати про значення російської інтелігенції, а так само і про трагедію російського лібералізму.

“А може, так і треба? — міркував він. — Може, це спокутування і я вийду з нього очищеним? Чи не така доля всіх людей з тонкою конституцією, що стояли вище загалу? Галілей, Мілюков, А. Ф. Коні. Так, так, Варвара права, так треба!”

Душевна депресія не перешкодила йому, проте, дати в газету об’яву про здачу внайми однієї кімнати.

“Це все ж таки матеріально підтримає мене на якийсь час”, — вирішив Васисуалій. І знову заглибився у туманні міркування про страждання плоті і значення душі як джерела прекрасного.

Від цих занять його не могли відірвати навіть рішучі вимоги сусідів гасити після себе світло у вбиральні. Через розлад почуттів Лоханкін щоразу забував це робити, що й викликало обурення економних пожильців.

А треба сказати, що мешканці великої комунальної квартири номер три, в якій проживав Лоханкін, вважались людьми примхливими і набули собі слави на весь дім частими скандалами і великими чварами. Квартиру номер три прозвали навіть “Воронячою слобідкою”. Тривале сумісне життя загартувало цих людей, і вони не знали страху. Квартирна рівновага підтримувалася блокуванням поміж окремими мешканцями. Іноді пожильці “Воронячої слобідки” об’єднувалися всі проти якогось одного квартиранта. Такому квартирантові було непереливки! Навальна сила сутяжництва підхоплювала його, затягала до канцелярій юрисконсультів, вихором проносила через прокурені судові коридори і штовхала в камери товариських і народних судів. І довго ще поневірявся непокірний квартирант у пошуках правди, добираючись аж до самого всесоюзного старости товариша Калініна. До самісінької смерті такий квартирант сипатиме всілякими юридичними слівцями, яких набрався в різних “присутствених” місцях, говоритиме не “карається”, а “наказуються”, “не вчинок”, а “дєяніє”. Себе називатиме не “товариш Жуков”, як йому належить називатися з дня народження, а “потерпіла сторона”. Та найчастіше за все і з особливою насолодою він вимовлятиме вислів “подати позов”. І життя його, яке і раніш не текло молоком і медом, стане вже зовсім паскудним.

Ще задовго до сімейної драми Лоханкіних, льотчик Севрюгов, який, на своє нещастя, жив у квартирі номер три, вилетів за терміновим відрядженням Тсоавіохіму за Полярне коло. Весь світ, хвилюючись, стежив за польотом Севрюгова. Пропала безвісти якась іноземна експедиція, що йшла до полюса, і Севрюгов мав її відшукати. Світ жив надією на успішні дії льотчика. Перегукувались радіостанції всіх материків, метеорологи застерігали відважного Севрюгіна від магнітних бур, короткохвильовики заповнювали ефір свистом, і польська газета “Кур’єр Поранни”, близька до міністерства закордонних справ, уже вимагала розширення Польщі до кордонів 1772 року. Цілий місяць Севрюгов літав над крижаною пустелею, і рев його моторів було чути в усьому світі.

Нарешті Севрюгов зробив те, що зовсім збило з пантелику газету, близьку до польського міністерства закордонних справ. Він знайшов загублену серед торосів експедицію, встиг повідомити про місце її перебування, але після цього раптом зник сам.

Це повідомлення схвилювало всю земну кулю. Ім’я Севрюгова вимовлялося на триста двадцяти мовах і наріччях, зокрема, чорношкірих індійців; портрети Севрюгова у звіриних шкурах з’являлися на кожному вільному аркуші паперу. В розмові з представниками преси Габріель д’Аннунціо заявив, що він щойно закінчив новий роман і негайно вилітає на розшуки відважного росіянина.

З’явився чарльстон “Мені тепло з моєю крихіткою на полюсі”.

І старі московські халтурники Услишкін-Вертер, Леонід Трепетовський і Борис Аміаков, які давно практикували літературний демпінг і викидали на ринок свою продукцію за заниженими цінами, вже писали ревю під назвою: “А вам не холодно?” Одне слово, наша планета переживала велику сенсацію.

Але ще більшу сенсацію викликало це повідомлення в квартирі номер три будинку номер вісім на Лимонному перевулку, відомій всім як “Вороняча слобідка”.

— Пропав наш квартирант! — радісно казав відставний двірник Микита Пряхін, просушуючи над примусом валянок. — Пропав, сердешний. Ото не літай, не літай! Людина ходити мусить, а не літати. Ходити мусить, ходити.

І він перевертав валянок над стогнучим вогнем.

— Долітався, жовтоокий, — бурмотіла бабуся, імені-прізвища якої ніхто не знав. Жила вона на антресолях, над кухнею, і хоч вся квартира освітлювалася електрикою, бабуся палила у себе нагорі гасову лампу з рефлектором. Електриці вона не довіряла. — Ось і кімната звільнилася, площа!

Бабуся першою вимовила слово, яке давно вже гнітило серця мешканців “Воронячої слобідки”. Про кімнату загиблого льотчика заговорили всі: і колишній гірський князь, а тепер трудящий Сходу громадянин Гігієнішвілі, і Дуня, яка арендувала койку в кімнаті тітоньки Паші, і сама тітонька Паша — торговка і гірка п’яниця, і Олександр Дмитрович Суховейко, в минулому камергер двора його імператорської величності, якого в квартирі звали просто Митрич, і вся інша квартирна дрібнота на чолі з відповідальною квартиронаймачкою Люцією Францівною Пферд.

— Що ж, — сказав Митрич, поправляючи золоті окуляри, коли кухню заповнили пожильці, — раз товариш зник, треба ділити. Я, наприклад, давно маю право на додаткову площу.

— Це чому ж мужчині площу? — заперечила коїчниця Дуня. — Треба женщині. Та в мене, може, за все життя такого випадку не буде, щоб мужчина раптом пропадав!

І вона ще довго штовхалася поміж сусідів, доводячи своє право на площу і часто вимовляючи слово “мужчина”.

В усякому разі, пожильці сходилися на тому, що кімнату треба негайно забирати.

Того ж дня світ сколихнула нова сенсація. Сміливий Севрюгов знайшовся: Нижній Новгород, Квебек і Рейк’явік почули позивні Севрюгова. Він сидів з пом’ятим шасі на вісімдесят четвертій

Паралелі. Ефір вирував від повідомлень: “Сміливий росіянин почуває себе чудово”, “Севрюгов шле рапорт президії Тсоавіохіму!”, “Чарль Лімдберг вважає Севрюгова кращим льотчиком світу”, “Сім криголамів вийшли на допомогу Севрюгову і знайденої ним експедиції”. У проміжках між цими повідомленнями газети друкували лише фотографії якихось криг і морських берегів. Без упину чути було слова: “Севрюгов, Нордкап, паралель, Севрюгов, Земля Франца-Иосйфа, Шпіцберген, Кінгсбей, піми, пальне, Севрюгов”. На зміну смутку, який викликало це повідомлення у “Воронячій слобідці”, швидко прийшла спокійна впевненість.

Криголам просувався дуже поволі, ледве розбиваючи крижані поля.

— Одібрати кімнату—і годі,—говорив Микита Пряхін, — йому там добре сидіти на льоду, а тут, наприклад, Дуня, має всі права. До того ж згідно закону, мешканець не має права бути відсутнім більше двох місяців.

— Як вам не соромно, громадянине Пряхін! — заперечувала Варвара, тоді ще Лоханкіна, розмахуючи “Известиями”. Це ж герой. Адже він зараз на вісімдесят четвертій паралелі!

— А що це за така паралель, — сердито озвався Митрич. — А може, ніякої такої паралелі й зовсім нема. Цього ми не знаємо. В гімназіях не вчили.

Митрич сказав чистісіньку правду. В гімназії він не вчився. Він закінчив Пажеський корпус.

— Та ви зрозумійте, — гарячкувала Варвара, тикаючи під ніс камергерові газету. — Ось стаття. Бачите? “Серед торосів і айсбергів”.

— Айсберги! — кепкував Митрич. — Це ми не можемо зрозуміти. Десять років немає життя. Все Айсберги, Вайсберги, Айзенберги, всякі там Рабіновичі. Правду каже Пряхіи. Одібрати — і годі. Та й ще ось і Люція Францівна стверджує, що за законом…

— А речі на сходи викинути, до бісової матері, — викрикнув басовито колишній князь, а нині трудящий Сходу, громадянин Гігієнішвілі.

Варвару швидко заклювали, і вона побігла скаржитись чоловікові.

— А може, так і треба, — відповів чоловік, піднімаючи фараонівську бороду, — може, вустами простого мужика Митрича говорить велика сірячна правда. Вдумайся тільки в роль російської інтелігенції, в її значення.

Того знаменного дня, коли криголами, нарешті, дійшли до намету Севрюгова, громадянин Гігієнішвілі зламав замок на севрюговських дверях і викинув у коридор усе майно героя, навіть і червоний пропелер, який висів на стіні. У кімнату вселилася Дуня, що негайно ж впустила до себе за платню шестеро коїчників. На завойованій площі цілу ніч справляли пир. Микита Пряхін грав на гармонії, і камергер Митрич танцював “російську” разом з п’яною тіткою Пашею.

Мав би Севрюгов славу хоч трохи меншу, ніж та всесвітня, яку він здобув своїми виключними польотами над Арктикою, не бачити йому ніколи своєї кімнати, засмоктала б його навальна сила сутяжництва і до самісінької смерті називав би він себе не “відважним Севрюговим”, не “льодовим героєм”, а “потерпілою стороною”. Але цього разу “Воронячу слобідку” присадили як слід. Кімнату повернули Севрюгову (незабаром він переїхав у новий дім), а бравий Гігієнішвілі за самоправство відсидів у тюрмі чотири місяці і повернувся звідтіль злий як чорт.

Саме він зробив осиротілому Лоханкіну перше попередження гасити регулярно після себе світло в убиральні. Очі його в цю мить були диявольські, рішучі. Розгублений Лоханкін недооцінив важливості демаршу громадянина Гігієнішвілі і таким чином проґавив початок конфлікту, який став причиною страшної, нечуваної навіть в житловій практиці події.

От як це все обернулося. Васисуалій Андрійович, як і раніш, забував гасити світло в місцях загального користування. Та й чи міг він пам’ятати про такі дрібниці побуту, коли від нього пішла дружина, коли він залишився без копійки, коли ще не було з’ясовано багатообразне значення російської інтелігенції? Чи міг він думати, що жалюгідне світлечко восьмисвічної лампи викличе у сусідів такі великі почуття? Спочатку його попереджали по кілька разів на день. Потім надіслали листа, складеного Митричем і підписаного всіма мешканцями квартири. І, нарешті, перестали попереджати і вже не слали листів. Лоханкін ще не міг збагнути важливості всього, що діялося, але йому все ж таки марилося, що навколо нього має зімкнутися якесь кільце.

У вівторок увечері прибігла дівчина тітоньки Паші і враз випалила:

— Вони востаннє попереджають, щоб гасили. Але якось так сталося, що Васисуалій Андрійович знову забув, і лампочка злочинно випромінювала світло крізь бруд і павутину. Квартира зітхнула. За хвилину у дверях лоханкінської кімнати з’явився громадянин Гігієнішвілі. Він був у блакитних полотняних чоботях і в плоскій шапці з рудого ягняти.

— Ходімо, — сказав він, закликаючи Васисуалія пальцем. Він щосили схопив його за руку і повів темним коридором, де Васисуалій раптом чогось занудьгував, і він навіть почав борюкатися. Але ударом у спину виштовхнув його на середину кухні. Вчепившись за вірьовки для білизни, Лоханкін ще тримав рівновагу й злякано озирнувся. Тут зібралася вся квартира. В грізному мовчанні стояла Люція Францівна Пферд. Фіолетові хімічні зморшки лежали на владному обличчі відповідальної квартиронаймачки. Поруч з нею на плиті сиділа зажурена і п’яна тітонька Паша. Посміхаючись, поглядав на зляканого Лоханкіна босий Микита Пряхін. З антресолей перехилила голову нічийна бабуся. Дуня подавала якісь знаки Митричу. Колишній камергер двора посміхався, ховаючи щось за спиною.

— Що? Будуть загальні збори? — запитав Васисуалій Андрійович тоненьким голосочком.

— Будуть, будуть, — сказав Микита Пряхін, наближаючись до Лоханкіна, — все тобі буде. Кава тобі буде, какава! Лягай! — викрикнув він раптом, дихнувши на Лоханкіна чи то горілкою, чи то скипидаром.

— Тобто як це — лягай? — перепитав Васисуалій Андрійович, починаючи тремтіти.

— А що з ним розмовляти, з недоброю людиною! — сказав громадянин Гігієнішвілі. І, присівши навпочіпки, почав мацати талію Лоханкіна, відстебуючи підтяжки.

— Рятуйте! — неголосно промовив Васисуалій, кинувши божевільний погляд на Люцію Францівну.

— Світло треба було гасити, — суворо відповіла громадянка Пферд.

— Ми не буржуї, щоб електричну енергію даремно палити, — додав камергер Митрич, вмочивши щось у відрі з водою.

— Я не винен! — пискнув Лоханкін, намагаючись вирватись з рук колишнього князя, а нині трудящого Сходу.

— Всі не винні, — бурмотів Микита Пряхін, тримаючи мешканця, який тремтів.

— Я ж нічого такого не зробив.

— Всі нічого такого не зробили.

— У мене душевна депресія.

— У всіх душевна.

— Ви не смієте мене чіпати. Я малокровний.

— Всі, всі малокровні.

— Від мене пішла дружина! — надривався Васисуалій.

— У всіх дружина пішла, — відповідав Микита Пряхін.

— Давай, давай, Микито! — діловито промовив камергер Митрич, подаючи мокрі блискучі різки. — За розмовами до ранку не вправимось.

Васисуалія Андрійовича поклали черевом на підлогу. Ноги його молочно засвітилися. Гігієнішвілі розмахнувся що було сили, і різка тонко завищала у повітрі.

— Мамочко! — зойкнув Васисуалій.

— У всіх мамочка! — повчально сказав Микита, притискуючи Лоханкіна коліном.

І тут Васисуалій раптом замовк.

“А може, так і треба, — подумав він, тіпаючись від ударів і розглядуючи темні, панцирні нігті на нозі Микити. — Може, саме в цьому спокута, очищення, велика жертва…”

І поки його лупцювали, поки Дуня сором’язливо сміялася, а бабуся з антресолей покрикувала: “Так його, хворенького, так його, рідненького”, — Васисуалій зосереджено думав про значення російської інтелігенції і про те, що Галілей теж потерпів за правду.

Останнім взяв різки Митрич.

— Дай-но я спробую, — сказав він, підіймаючи руку. — Надаю йому лозиною по філейним частинам.

Та Лоханкіну не довелося скуштувати камергерської лозини. У двері чорного ходу постукали. Дуня побігла відчинити. (Парадний хід “Воронячої слобідки” був давно забитий з тієї причини, що мешканці ніяк не могли вирішити, хто першим повинен мити сходи. З цієї ж причини була наглухо забита і ванна кімната).

— Васисуалію Андрійовичу, до вас незнайомий мужчина, — сказала Дуня, наче нічого й не сталося.

І всі справді побачили незнайомого мужчину у білих джентльменських штанях.

Васисуалій Андрійович жваво підвівся, поправив свій туалет і з непотрібною посмішкою повернув обличчя до Бендера, який щойно увійшов.

— Я вам не перешкодив? — ввічливо запитав великий комбінатор, примружившись.

— Так, так, — пробелькотав Лоханкін, човгаючи ногою, — бачте, я тут був, як би вам сказати, трохи зайнятий… Але… здається, я вже звільнився?

І він запобігливо озирнувся на всі боки. Та в кухні вже нікого не було, окрім тітоньки Паші, яка під час екзекуції заснула на плиті. На дощатій підлозі валялися окремі різки і білий полотняний ґудзик з двома дірочками.

— Прошу до мене, — запросив Васисуалій.

— А може, я все ж таки перешкодив? — запитав Остап, опинившись в першій кімнаті Лоханкіна. — Ні? Ну, гаразд. Так це і є ваша “Зд. чуд. кім. з ус. виг. — вид. н. м. од. ін. хол.” А вона, справді, “чуд.” і має “в. вигод”.

— Абсолютно вірно, — пожвавився Васисуалій, — чудова кімната, з усіма вигодами. І візьму недорого. П’ятдесят карбованців за місяць.

— Торгуватись я не буду, — ввічливо сказав Остап, — але… сусіди… Як вони?

— Чудові люди, — відповів Васисуалій, — і взагалі, всі вигоди… І ціна дешева.

— Але ж вони, здається, ввели тут тілесні покарання?

— Ет, — сказав Лоханкін щиросердно, — адже, врешті-решт, хто знає? Може, саме так і треба. Може, в цьому і є велика сірячна правда?

— Сірячна? — задумливо повторив Бендер. — Вона ж сермяжна, посконна, домоткана, кондова, старожитня? Так, так. Взагалі, скажіть, з якого класу гімназії вас витурили за неуспішність? З шостого?

— З п’ятого, — відповів Лоханкін.

— Золотий клас. Отже, до фізики Краєвича ви не дійшли? І з тих пір жили виключно інтелектуальним життям? А втім, мені це однаково. Живіть, як хочете. Завтра я переїжджаю до вас.

— А завдаток? — запитав колишній гімназист.

— Ви не в церкві, вас не обманять, — вагомо промовив великий комбінатор. — Буде і завдаток. З часом.

Розділ XIV ПЕРШЕ ПОБАЧЕННЯ

Коли Остап повернувся до готелю “Карлсбад” і, відбившись незліченну кількість разів у вестибюльних і коридорних дзеркалах, якими так люблять прикрашатись установи такого типу, увійшов у свій номер, його збентежив хаос, який він тут побачив. Червоне плюшеве крісло лежало куцими ногами догори, показуючи свій не зовсім привабливий джутовий спід. Оксамитова скатертина з позументами з’їхала зі столу. Навіть картина “Явлення Христа народу” і та висіла боком, втративши значну частину повчальності, яку вклав у неї художник. З балкона віяв свіжий пароплавний вітер, пересовуючи розкидані по ліжку гроші. Поміж них валялася бляшана коробка від цигарок “Кавказ”. На килимі, вчепившись один в одного, мовчки борсалися Паніковський і Балаганов.

Великий комбінатор з огидою переступив через них і вийшов на балкон. Внизу, на бульварі, щебетала публіка, хрускотів під ногами гравій, над чорними кленами линуло злите дихання симфонічного оркестру. В темній глибині порту хизувався вогнями і гуркав залізом холодильник, який ще будували. За брекватером гув і чогось вимагав невидимий пароплав, очевидно, просився в гавань.

Повернувшись у номер, Остап побачив, що молочні брати вже сидять один проти одного на підлозі і, стомлено відштовхуючись ліктями, бурмочуть:

“А ти хто такий?”

— Не поділили щось? — запитав Бендер, запинаючи портьєру. Паніковський і Балаганов хутко підвелися на ноги і почали розповідати. Кожний з них приписував увесь успіх собі і чорнив дії другого. Образливі для обох подробиці вони, не змовляючись, пропускали, наводячи замість них велику кількість деталей, що змальовували їхнє завзяття і спритність у вигідному освітленні.

— Ну, досить! — промовив Остап. — Не бийтеся лисинами об паркет. Картина битви мені зрозуміла. То ви говорите, з ним була дівчина? Це добре. Отже, дрібненький службовець носить собі в кишені… Ви, здається, полічили? Скільки там! Ого! Десять тисяч! Заробітна платня пана Корейка за двадцять років бездоганної служби. Видовище для богів, як пишуть дуже розумні передовики. Я вам часом не перешкодив? Ви щось тут робили, на підлозі. Ви ділили гроші? Продовжуйте, продовжуйте, я подивлюсь.

— Я хотів чесно, — сказав Балаганов, збираючи гроші з ліжка, — справедливо. Усім порівно, по дві з половиною тисячі.

І, розклавши гроші на чотири купки, він скромно відійшов убік, сказавши:

— Вам, мені, йому і Козлевичу.

— Дуже добре, — зауважив Остап. — А тепер хай ділить Паніковський, у нього, як видно, е свої міркування.

Паніковський, який мав свої міркування, взявся за справу з великим запалом. Нахилившись над ліжком, він ворушив товстими губами, слюнив пальці й без упину пересовував кредитки з місця на місце, наче разкладав великий королівський пасьянс. Після всіх мудрувань на ковдрі стояло три купки: одна, велика, з чистих, новеньких купюр, друга, така ж, але з купюр уже забруднених, і третя, маленька, і зовсім брудна.

— Нам з вами по чотири тисячі, — сказав він Бендеру, — а Балаганову дві. Він і на дві не зробив.

— А Козлевичу? — запитав Балаганов, од люті затуляючи очі.

— А за що ж Козлевичу? — вискнув Паніковський. — Це грабунок! Хто такий Козлевич, щоб з ним ділитися? Я не знаю ніякого Козлевича.

— Все? — запитав великий комбінатор.

— Все, — відповів Паніковський, не відводячи погляду від купи з чистими купюрами. — Який може бути в даний момент Козлевич?

— А тепер ділитиму я, — по-хазяйськи сказав Остап. Він неквапливо згорнув усі купки в одну, склав гроші у бляшану коробку й засунув її в кишеню білих штанів.

— Всі ці гроші, — резюмував він, — буде зараз же повернено потерпілому, тобто громадянинові Корейку. Вам подобається такий спосіб розподілу?

— Ні, не подобається, — вирвалось у Паніковського.

— Киньте жарти, Бендер, — невдоволено сказав Балаганов. — Треба поділити справедливо.

— Цього не буде, — стримано промовив Остап. — І взагалі в цей пізній час я жартувати з вами не збираюсь.

Паніковський сплеснув старечими посинілими долонями. Він з жахом глянув на великого комбінатора, відійшов в куток і принишк. Звідтіль тільки раз по раз поблискував золотий зуб порушника конвенції.

Обличчя Балаганова зробилося враз мокре, наче яйце, що зварилося на сонці.

— Навіщо ми трудилися? — сказав він, відхекуючись. Так не можна. Це… поясніть.

— Вам, — ввічливо сказав Остап, — улюбленому сину лейтенанта, я можу повторити лише, те що я казав в Арбатові. Я поважаю карний кодекс. Я не нальотник, а ідейний борець за грошові знаки. До моїх чотирьохсот чесних засобів вилучення грошей пограбування не входить. Якось не вкладається і до того ж ми прибули сюди не за десятьма тисячами. Цих тисяч мені особисто потрібно принаймні п’ятсот.

— Навіщо ж ви посилали нас? — запитав Балаганов, трохи охоловши. — Ми старалися…

— Іншими словами, ви хочете запитати, чи відомо високоповажному командору, з якою метою він провів останню операцію? На це відповідаю — так, відомо. Справа в тім…

В цю мить в кутку згас золотий зуб. Паніковський розвернувся, нахилив голову і з криком: “А ти хто такий?” — нестямно кинувся на Остапа. Не змінивши пози, навіть не повернувши голови, великий комбінатор ударом каучукового каблука повернув оскаженілого порушника конвенції на його місце і продовжував:

— Справа в тім, Шуро, що це була перевірка. У службовця з зарплатнею сорок карбованців виявились в кишені десять тисяч карбованців, що трохи дивно і дає нам великі шанси, дозволяє, як кажуть марафони і бігові жуки, сподіватися на куш. П’ятсот тисяч це, безумовно, куш. І дістанемо ми його так. Я поверну Корейку десять тисяч, і він їх візьме. Хотів би я бачити людину, яка б не взяла назад свої гроші. І ось тут і буде йому кінець. його доконає скнарість. І як тільки він признається у своєму багатстві, я візьму його голими руками. Людина не дурна, він зрозуміє, що частина менше, аніж ціле, і віддасть мені цю частину, щоб не втратити все. І тут, Шурочко, з’явиться ота тарілочка з голубим обвідком…

— Згода! — вигукнув Балаганов. В кутку плакав Паніковський:

— Віддайте мені мої гроші! — шепелявив він. — Я зовсім бідний. Я рік не ходив до лазні. Я старий. Мене не люблять дівчата.

— Зверніться до Всесвітньої ліги сексуальних реформ, — сказав Бендер. — Може, там допоможуть.

— Мене ніхто не любить, — продовжував, тіпаючись, Паніковський.

— А за що вас любити? Таких як ви, дівчата не люблять. Вони люблять молодих, довгоногих, політично грамотних. А ви скоро помрете. І ніхто не напише про вас у газеті: “Ще один згорів на роботі”. І на могилі не сидітиме прекрасна вдова з перськими очима. І заплакані діти не питатимуть: “Тату, тату, чи ги чуєш нас?”

— Не кажіть так! — закричав переляканий Паніковський. — Я переживу всіх вас. Ви не знаєте Паніковського. Паніковський вас всіх ще продасть і купить. Віддайте мої гроші.

— Ви краще скажіть, будете служити у мене чи ні? Останній раз запитую.

— Буду, — відповів Паніковський, витираючи поспіхом старечі сльози.

Ніч, ніч, ніч огорнула всю країну.

В чорноморському порту легко поверталися крани, в глибокі трюми іноземців спускалися сталеві стропи і знову оберталися, щоб обережно, з котячою любов’ю опустити на причал соснові ящики з обладнанням для Тракторобуду. Рожевий кометний вогонь виривався з високих димарів силікатних заводів. Палали сузір’я Дніпробуду, Магнітогорська і Сталінграда. На півночі зійшла Червонопутилівська зоря, а за нею засвітилося безліч зірок першої величини. Були тут фабрики, комбінати, електростанції, новобудови. Світилася вся п’ятирічка, затьмарюючи блиском старе, набридле ще єгиптянам небо.

І молодий чоловік, що засидівся з коханою в робітничому клубі, похапливо запалював електрофіковану карту п’ятирічки і шепотів:

— Поглянь, он червоний вогник. Там буде Сибкомбайн. Ми поїдемо туди, хочеш?

І кохана тихо сміялася, звільняючи руки.

Ніч, ніч, ніч, як уже було сказано, огорнула всю країну. Стогнав уві сні монархіст Хворобйов, якому привидився величезний профспільчанський квиток. У поїзді, на верхній полиці хропів інженер Талмудовський — він мчав з Харкова до Ростова, куди його манила краща платня. Гойдалися на широкій атлантичній хвилі американські джентльмени, вивозячи на батьківщину рецепт чудового пшеничного самогону. Крутився на своїй канапі Васисуалій Лоханкін, потираючи рукою потерпілі місця. Старий ребусник Синицький марно палив електрику, вимучуючи для журналу “Водопровідна справа” картинку-згадку: “Де голова цих загальних зборів робітників і службовців, що зібралися на вибори місцевкому насосної станції?” Він намагався робити це тихо, аби не розбудити Зосю. Полихаєв лежав у постелі з Серною Михайлівною. Інші геркулесівці спали тривожним сном у різних кінцях міста. Олександр Іванович Корейко не міг заснути, змучений думками про своє багатство. Якби цього багатства не було, він би спав спокійно. Що робили Бендер, Балаганов і Паніковський — вже відомо. І тільки про Козлевича, водія і власника “Антилопи-Гну” зараз нічого не буде сказано, хоч з ним уже й скоїлося нещастя надзвичайного політичного характеру.

Раннім ранком Бендер розкрив свій акушерський саквояж, вийняв звідти міліцейський кашкет з гербом міста Києва і, поклавши його в кишеню, попрямував до Олександра Івановича Корейка. По дорозі він зачіпав молочниць, бо вже настала година цих спритних жінок, а година службовців ще не починалась, і мурмотів слова романса “И радость первого свидания мне не волнует больше кровь”. Великий комбінатор трохи кривив душею. Перше побачення з мільйонером-конторником збуджувало його. Увійшовши в будинок номер 16 на Малій Касательній вулиці, він натягнув на себе офіційний кашкет і, насупивши брови, постукав у двері.

Посеред кімнати стояв Олександр Іванович. Він був у сітці-безрукавці і вже встиг одягти штани дрібного службовця. Кімнату було обладнано із зразковою бідністю, притаманною сирітським притулкам і таким іншим організаціям дореволюційних часів, що перебували під покровительством імператриці Марії Федорівни. Тут було всього лише три предмети: залізне лазаретне ліжко, кухонний стіл з дверцятами, що мали дерев’яну защіпку, якою зачиняють дачні нужники, і облізлий віденський стілець. В кутку лежали гантелі й серед них дві великі гирі, втіха важкоатлета.

Побачивши міліціонера, Олександр Іванович важко ступив наперед.

— Громадянин. Корейко? — запитав Остап, променисто посміхаючись.

— Я, — відповів Олександр Іванович, теж намагаючись показати на обличчі радість з приводу зустрічі з представником влади.

— Олександр Іванович? — поцікавився далі Остап, посміхаючись ще більш променисто.

— Так, так, — ствердив Корейко, — підігріваючи скільки можна і свою радість.

Після цього великому комбінатору залишалося сісти на віденський стілець і зробити на своєму обличчі надприродну посмішку. Проробивши все це, він подивився на Олександра Івановича. Та мільйонер-конторник теж спромігся відобразити на обличчі якесь казна-що: і розчулення, і захоплення, і замилування, і навіть обожнювання. І все це з приводу щасливої зустрічі з представником влади. Це взаємне зростання почуттів і посмішок нагадувало рукопис композитора Франца Ліста, де на першій сторінці зазначено грати “швидко”, на другій—”дуже швидко”, на третій — “ще швидше”, на четвертій — “швидко, як тільки можна” і на п’ятій — знову — “ще швидше”.

Побачивши, що Корейко дійшов уже п’ятої сторінки, і подальше змагання неможливе, Остап приступив до справи.

— А я до вас з дорученням, — сказав він, роблячись серйозним.

— Будь ласка, будь ласка, — зауважив Олександр Іванович, також спохмурнівши.

— Хочемо вас порадувати.

— Цікаво знати, чим.

І з безмірним сумом Бендер поліз до кишені. Корейко стежив за його рухами вже з зовсім похоронним обличчям. На світ з’явилася бляшана коробка від цигарок “Кавказ”. Отже, викрику подиву, якого чекав Остап, не було. Підпільний мільйонер дивився на коробку з цілковитою байдужістю. Остап вийняв гроші, старанно їх перелічив і, підсунувши пачку до Олександра Івановича, сказав:

— Рівно десять тисяч. Зробіть ласку написати розписку, що ви їх одержали.

— Ви помилились, товаришу, — сказав Корейко дуже тихо. — Які десять тисяч? Яка розписка?

— Як це — яка? Вас вчора пограбували?

— Мене ніхто не грабував.

— Як не грабували? — захвилювався Остап. — Вчора, біля моря. І забрали десять тисяч. Грабіжників заарештовано. Пишіть розписку.

— Та їй же богу, мене ніхто не грабував, — сказав Корейко, на обличчі якого промайнув світляний зайчик. — Тут справді помилка.

Ще не збагнувши всієї глибини своєї поразки, великий комбінатор припустився непристойної метушливості, про що потім завжди згадував з соромом. Він наполягав, гнівався, совав гроші Олександру Івановичу і взагалі, як кажуть китайці, “втратив лице”. Корейко лише стенав плечима, люб’язно посміхався, але грошей не брав.

— Отже, вас не грабували?

— Ніхто мене не грабував.

— І десять тисяч у вас не брали?

— Звичайно, не брали. Ну, як ви гадаєте, звідки у мене можуть бути такі гроші?

— Правда, правда, — сказав Остап, трохи заспокоюючись. — Звідки у дрібного службовця така сила грошей. Отже, у вас все гаразд?

— Все! — відповів мільйонер з чарівною посмішкою.

— І з шлунком все у вас до ладу? — запитав Остап, посміхаючись ще чарівніше.

— Цілком. Ви знаєте, я зовсім здорова людина.

— І тяжкі сни вас не мучать?

— Ні, не мучать.

Щодо посмішок, то далі пішло все так, як у Ліста — швидко, дуже швидко, ще швидше, швидко, як тільки можна, і навіть ще швидше. Прощались нові знайомі так, ніби не могли один без одного жити.

— Кашкетик міліцейський не забудьте, — говорив Олександр Іванович. — Він на столі лишився.

— Не їжте на ніч сирих помідорів, — порадив Остап, — щоб не заподіяти шкоди шлункові.

— На все добре, — говорив Корейко, радісно вклоняючись і шаркаючи ніжкою.

— До побачення, до побачення, — відповідав Остап. — Ви цікава людина! Все у вас гаразд. Дивно, з таким щастям — і на волі.

І все ще не знімаючи з обличчя вже непотрібну посмішку, великий комбінатор вилетів на вулицю. Кілька кварталів він йшов дуже швидко, забувши про те, що у нього на голові стирчить офіційний кашкет з гербом міста Києва, зовсім недоречний у місті Чорноморську. І лише опинившись у натовпі поважних старих людей, що гомоніли навпроти критої веранди їдальні нархарчу № 68, він отямився і почав спокійно зважувати шанси.

Поки він віддавався цим роздумам, неуважно швендяючи взад і вперед, поважні старі люди продовжували займатись своїми щоденними справами.

Це були дивні і смішні для нашого часу люди. Майже всі вони були в білих пікейних жилетках і в солом’яних капелюхах канотьє. Деякі носили навіть капелюхи з потемнілої панамської соломи. І, звичайно, всі були в пожовклих накрохмалених комірцях, з яких стирчали волохаті курячі шиї. Тут, в їдальні № 68, де раніш містилося славнозвісне кафе “Флоріда”, збиралися уламки довоєнного комерційного Чорноморська: маклери, що лишилися без своїх контор, комісіонери, що зів’яли без комісійних справ, хлібні агенти, напівбожевільні бухгалтери і інша потолоч. Колись вони тут збиралися, щоб проводити всілякі операції. Зараз їх сюди, на сонячний куточок, тягла багаторічна звичка й потреба побазікати. Вони щодня прочитували московську “Правду”— місцеву пресу вони не поважали, — і все, щоб не скоїлося в світі, вони розглядали як прелюдію до оголошення Чорноморська вільним містом. Колись-то, років сто тому, Чорноморськ, ісправді був вільним містом і це було так весело і прибутково, що легенда про “порто-франко” досі ще осявала золотим промінням світлий ріг біля кафе “Флоріда”.

— Читали про конференцію в справі роззброєння? — зверталася одна пікейна жилетка до другої пікейної жилетки, — виступ графа Бернсторфа?

— Бернсторф — це голова! — відповідала жилетка, яку запитали, таким тоном, ніби вона переконалася в цьому, будучи багато років знайома з тим графом. — А ви читали, яку промову виголосив Сноуден на зборах виборців у Бірмінгамі, цій цитаделі консерваторів?

— Ну, про що говорити… Сноуден — це голова. Слухайте, Валіадіс, — зверталася вона до третього дідугана у панамі. — Що ви скажете про Сноудена?

— Я скажу вам одверто, — відповідала панама, — Сноудену пальця в рот не клади. Я особисто свого пальця не поклав би.

І анітрохи не засмутившись тим, що Сноуден нізащо на світі не дозволив би Валіадісу лізти пальцем у свій рот, продовжував:

— Та щоб ви не говорили, я вам скажу одверто: Чемберлен все-таки теж голова.

Пікейні жилетки здвигали плечима. Вони не заперечували, що Чемберлен теж голова. Але більше всього їх тішив Бріан.

— Бріан! — казали вони з запалом. — Оце голова! Він зі своїм проектом пан-Європи.

— Скажу вам одверто, мосьє Фунт, — шепотів Валіадіс, — все гаразд. Бенеш уже дав згоду на пан-Європу, але знаєте, на яких умовах?

Пікейні жилетки зійшлися до гурту й повитягали курячі шиї.

— З умовою, що Чорноморськ буде оголошено вільним містом. Бенеш — це голова. Адже їм потрібно збувати кому-небудь свої сільськогосподарські машини. От ми їх і купуватимемо.

Під час цього повідомлення очі у дідків загорілися їм уже багато років хотілося купувати і продавати.

— Бріан — це голова! — сказали вони, зітхаючи, — Бенеш — теж голова.

Коли Остап отямився від своїх думок, він побачив, що його міцно тримає за лацкан піджака незнайомий дідуган у розчавленому солом’яному капелюсі з замусоленою чорною стрічкою. Його галстук з’їхав набік і просто на Остапа дивилася мідна запонка.

— А я вам кажу, — викрикував старий над самим вухом великого комбінатора, — що Макдональд на цю вудочку не піде. Він не клюне на цю вудочку! Чуєте?

Остап відсторонив рукою розгарячілого дідка й видерся з натовпу.

— Гувер — це голова! — летіло йому навздогін. — І Гінденбург — це голова.

В цей час Остап уже розробив план дії. Він перебрав у голові всі чотириста чесних засобів вилучення грошей, і, хоч серед них були такі перли, як організація акціонерного товариства в справі підняття затонулого під час Кримської війни корабля з золотом, чи велика гулянка на масляну на користь в’язнів капіталу, чи концесія на зняття магазинних вивісок, — жоден з них для даної ситуації не годився. І Остап винайшов чотириста перший засіб.

“Взяти фортецю несподіваною атакою не пощастило, — думав. він, — доведеться почати справжню облогу. Головне з’ясовано. Гроші у підзахисного є. І, судячи з того, як він, не моргнувши оком, відмовився від десяти тисяч, — гроші величезні. Отже, в зв’язку з недомовленістю сторін, засідання продовжується”.

Він повернувся додому, купивши по дорозі тверду жовту папку з шнурками для черевиків.

— Ну? — запитали в один голос змучені бажаннями Балаганов і Паніковський.

Остап мовчки пішов до бамбукового столика, поклав перед собою папку і великими літерами вивів напис: “Справа Олександра Івановича Корейка. Розпочато 25 червня 1930 року. Закінчено…. го дня 193… р.”

Через плече Бендера на папку дивилися молочні брати.

— Що там всередині? — запитав допитливий Паніковський.

— О! — сказав Остап. — Там всередині є все: пальми, дівчата, голубі експреси, синє море, білий пароплав, майже новісінький смокінг, лакей-японець, власний більярд, платинові зуби, не штопані шкарпетки, обіди на чистому вершковому маслі і, головне, мої маленькі друзі, слава і влада, яку дають гроші.

І він розкрив перед враженими антилопівцями порожню папку.

Розділ XV РОГИ І КОПИТА

Жив на світі бідний приватник. Це був досить багатий чоловік; володар галантерейного магазину, розташованого навпростець від кіно “Капітолій”. Він безтурботно торгував білизною, мереживними прошвами, галстуками, ґудзиками й іншим дрібним, але прибутковим крамом. Якось увечері пін повернувся додому з перекривленим обличчям. Мовчки поліз у буфет, дістав звідти ще не почату холодну курку і, ходячи по кімнаті, з’їв її всю. Зробивши це, він знову відчинив буфет, вийняв ціле кільце краківської ковбаси вагою з півкіла, сів на стілець, і, втупивши в стіну осклянілі очі в одне місце, поволеньки зжував всі півкіла. Коли вія націлився ще й на круті яйця, що лежали на столі, дружина злякано запитала:

— Що сталося, Борю?

— Нещастя! — відповів він, запихаючи в рот тверде гумове яйце. — Мене жахливо обклали податком. Ти навіть не можеш собі уявити.

— Чого ж ти так багато їси?

— Мені треба розважитись, — відповів приватник. — Мені страшно.

І цілісіньку ніч приватник ходив по своїх кімнатах, де самих шифоньєрів було аж вісім, і їв. Він з’їв усе, що було в домі. йому було страшно.

Наступного дня він здав півмагазину під торгівлю канцелярським приладдям. Тепер в одній вітрині містилися галстуки і підтяжки, а в другій висів на двох мотузках величезний жовтий олівець.

Потім настали часи ще важчі. У магазині з’явився третій співвласник. Це був годинниковий майстер, що потіснив олівець убік і заставив піввікна бронзовим годинником з фігурою Психеї, але без стрілки, яка показує хвилини. І навпроти бідного галантерейника, який ще й зараз не переставав посміхатись, але вже іронічно сидів, крім остогидлого канцприладника, ще й годинникар з чорною лупою в оці.

Горе-злощастя навідалося до галантерейника ще двічі. У магазині з’явився водопровідний майстер, що одразу ж запалив паяльний примус, і вже зовсім дивовижний купець, який вирішив, що саме 1930 року від різдва Христового населення Чорноморська накинеться на його крам — накрохмалені комірці.

І колись горда, спокійна вивіска галантерейника набула просто мерзенного вигляду.

торгівля

ГАЛАНТЕРЕЙНИМИ ТОВАРАМИ

галантпром

Б. КУЛЬТУРТРИГЕР

лагодження

РІЗНИХ ГОДИННИКІВ

Б. ПАВЕЛ БУРЕ

Глазиус-Шенкер

Канцап.

ВСЕ ДЛЯ ХУДОЖНИКА

і радслужбовця.

Лев СОКОЛОВСЬКИЙ

ремонт

труб, раковин і унітазів

М. Н. ФАНАТЮК

спеціальність

НАКРОХМАЛЕНИХ КОМІРЦІВ

З Ленінграда

КАРЛ ПАВІАЙНЕН

Покупці і замовники з острахом входили до магазину, який колись був просто благоуханним. Годинникар Глазиус-Шенкер в оточенні пенсне, пружин і коліщат сидів над годинниками, з яких один був величезний, знятий з башти. У магазині часто і гучно дзвонили будильники. В глибині помешкання юрмилися школярі, цікавлячись дефіцитними зошитами, Карл Павіайнен стриг свої комірці ножицями, нудьгуючи в чеканні замовників. І ввічливий культуртригер не встигав ще запитати жінку-покупця: “Що ви хочте?”, як водопровідник Фанатюк що було сили гупав молотком по іржавій трубі і сажа з паяльної лампи сідала на ніжний галантерейний крам.

Зрештою, дивовижний комбінат приватників розвалився, і Карл Павіайнен виїхав візком в імлу, вивозячи свій не співзвучний добі крам. За ним пішли в небуття Галантпром і Канцпап., за якими гналися кінні фінінспектори. Фанатюк спився. Глазиус-Шенкер пішов у годинниковий колектив “Новий час”. Гофровані залізні штори з гуркотом впали. Зникла і кумедна вивіска.

Проте незабаром залізні штори знову піднялися і над колишнім ковчегом приватників з’явилась невеличка охайна табличка;

Чорноморська філія

Арбатовської контори

ПО ЗАГОТІВЛІ РОГІВ І КОПИТ

Чорноморець, блукаючи на дозвіллі, міг зазирнути в магазин і помітити, що полиці й прилавки зникли, підлогу чисто вимито, на ній стояли жовтояєчні канцелярські столи, а на стінах висіли звичайні плакати, які висять в установах, — про години прийому і шкідливість рукотискань. В новоявленій установочні вже стояв бар’єр, що відгороджував від відвідувачів, яких, проте, тут ще не було. Біля невеличкого столика, на якому жовтий самовар пускав пару й тоненько скаржився на свою самоварну долю, сидів кур’єр з золотим зубом. Перетираючи чайні кухлі, роздратовано наспівував:

Що за часи тепер настали,

Що за часи тепер настали,–

У бога вірить перестали,

У бога вірить перестали.

За бар’єром вештався рудий козакуватий молодик. Вряди-годи він спинявся перед друкарською машинкою, стукотів товстим пальцем, який не згинався, по клавішу і заливався сміхом. В глибині контори, під табличкою “Начальник філії”, у сяйві штепсельної лампи сидів великий комбінатор.

Готель “Карлсбад” антилопівці давно залишили. Вони всі, за винятком Козлевича, оселилися у “Воронячій слобідці” у Васисуалія Лоханкіна, який був цим дуже скандалізований. Він навіть намагався протестувати, аргументуючи свій протест тим, що він здав кімнату не трьом, а одному — інтелігентному холостяку-одинакові. “Мон дьє, Васисуалію Андрійовичу, — відповідав безтурботно Остап, — не мучте себе. Адже з усіх трьох інтелігентний я один? Отже, умову не порушено”. На всі подальші ремствування господаря Бендер глибокодумно мовив: “Майн гот, дорогий Васисуалію! А може, саме в цьому велика сірячна правда”. І Лоханкін враз заспокоївся, випросивши у Остапа двадцять карбованців. Паніковський і Балаганов у “Воронячій слобідці” почували себе чудово. їх голоси упевнено зазвучали в загальному квартирному хорі. Паніковського вже встигли навіть запідозрити в тому, що він вночі відливає гас із чужих примусів. Митрич теж спробував зробити в адресу Остапа якесь уїдливе зауваження, за що великий комбінатор мовчки штовхнув його в груди.

Контору по заготівлі рогів і копит було відкрито з багатьох причин.

— Слідство у справі Корейка, — казав Остап, — може забрати багато часу. Скільки — знає один бог. А оскільки бога нема, то не знає ніхто. Становище жахливе. Можливо, рік, а можливо, місяць. В усякому разі, нам потрібна легальність. Треба розчинитися у бадьорій масі службовців. Все це нам дасть контора. Мене давно приваблює адміністративна діяльність. В душі я бюрократ і нехлюй. Ми будемо заготовляти щось смішне, наприклад, чайні ложки, номери для собак або шмуклерський товар. Або роги й копита. Чудово! Роги й копита для потреб мундштучної і гребінцевої промисловості. Чим не установа? До того ж у моїм чемодані є чудові, бланки на всі випадки життя і кругла, так звана мастична печатка.

Гроші, від яких Корейко відмовився і які педантичний Остап вирішив записати на баланс, було покладено в банк на біжучий рахунок нової установи. Паніковський знову бунтував і вимагав поділу, за що був покараний тим, що дістав найменш оплачувану посаду кур’єра, а це принижувало його волелюбну натуру. Балаганову дісталася відповідальна посада уповноваженого в справі копит з платнею дев’яносто два карбованці. На базарі купили стару друкарську машинку “Адлер” з російським шрифтом, в якій не вистачало літери “е” і її довелося заміняти літерою “э”. Саме через те перший папірець, надісланий Остапом до магазину канцприладдя, звучав так:

Отпуститэ податэлю сэго курьэру т. Паниковскому для Чэрноморского отдэлэния на 150 рублэй (сто пятьдэсят) канцпринадлэжностэй в крэдит за счэт Правлэния в городэ Арбатовэ.

Приложзниэ: Бэз приложэний.

— Ну й послав бог уповноваженого в справі копит! — сердився Остап. — Нічого не можна доручити. Купити машинку з турецьким акцентом! То це я начальник “отдэлэния”? Свиня ви, Шуро, після цього!

Та навіть машинка з дивовижним прононсом не могла затьмарити світлу радість великого комбінатора. Йому дуже сподобалася нова нива діяльності. Щогодини він прибігав до контори з новими покупками. Він приносив таке складне канцелярське приладдя, що кур’єр і уповноважений лише охали. Тут були діркопробивачі, копіювальні преси, гвинтова табуретка і коштовна бронзова чорнильниця у вигляді кількох будиночків для різнокольорового чорнила. Називався цей витвір “Обличчям до села” і коштував півтораста карбованців. Та найбільшим шедевром був чавунний залізничний компостер, що його привезли з пасажирської станції на вимогу Остапа. Нарешті Бендер припер сюди гіллясті оленячі роги. Паніковський, покректуючи і скаржачись на свою низьку ставку, прибив роги над столом начальника. Все йшло добре, навіть дуже добре. На планомірній роботі позначалася лише незрозуміла відсутність автомобіля і його славного водія — Адама Козлевича.

На третій день існування контори з’явився перший відвідувач. На диво всім, це був листоноша. Він приніс вісім пакетів і, погомонівши з кур’єром Паніковським про те, про се, пішов. В пакетах виявились три повістки, які терміново викликали представника контори на засідання і наради. До того ж у всіх трьох повістках зазначалося, що “явка обов’язкова”. Решта папірців — це були вимоги незнайомих, але, очевидно, метких установ подати безліч усяких відомостей і кошторисів у багатьох примірниках, і все це теж терміново і в обов’язковому порядку.

— Це що таке? — кричав Остап. — Ще три дні тому я був вільний орел-стерв’ятник, лопотів крильми, де хотів, а тепер маєш: явка обов’язкова! Виявляється, у цьому місті е багато людей, яким Остап Бендер конче потрібен. І хто ж вестиме всю цю переписку з друзями? Доведеться збільшити витрати і переглянути штати. Потрібна знаюча конторниця. Хай сидить над справами.

Через дві години зчинилося нове лихо. Прийшов дядько з важким мішком.

— Хто приймає роги? — запитав він, скидаючи мішок на підлогу.

Великий комбінатор скоса зирнув на відвідувача і на його добро. Це були маленькі криві й брудні роги, на які Остап поглядав з огидою.

— А товар добрий? — обережно спитав начальник філії.

— А ти подивися, які ріжки! — запально сказав дядько, підносячи жовтий ріг до обличчя великого комбінатора. — Ріжки — перший сорт! Згідно з кондицією.

Кондиційний товар довелося купити. Дядько опісля ще довго пив з Паніковським чай, розповідаючи про селянське життя, що викликало в Остапа природне роздратування людини, якій довелося марно викинути п’ятнадцять карбованців.

— Якщо Паніковський впустить сюди ще одного рогоносця, — сказав Остап, коли відвідувач пішов, — не служити більше Паніковському. Звільню без виплати вихідних грошей. І взагалі, з нас досить державної діяльності. Час займатися ділом.

Повісивши на скляні двері табличку “перерва на обід”, начальник філії вийняв з шафи папку, в якій нібито знаходилося синє море і білий пароплав, і, ляснувши по ній долонею, сказав:

— Ось над чим працюватиме наша контора. Зараз удій “справі” ще немає жодного аркуша, та ми знайдемо кінці, хоч би для цього довелося відрядити Паніковського і Балаганова по слідчі матеріали в каракумські піски чи кудись у Кременчук.

В цю хвилину ручка на дверях контори засіпалася. За склом тупцював старий у заштопаній білими нитками панамі і в широкому чесучевому піджаку, з-під якого виднілася пікейна жилетка. Старий витягував курячу шию і прикладав до скла величезне вухо.

— Зачинено, зачинено, — поспіхом викрикнув Остап. — Заготівлю копит тимчасово припинено.

Та старий продовжував робити руками якісь знаки. Коли б Остап не впустив старого біложилетника, то, можливо, магістральна лінія роману пішла б в іншому напрямку й ніколи не сталися б ті дивовижні події, в яких довелося брати участь і великому комбінатору, і його дратівливому кур’єрові, і безтурботному уповноваженому в справі заготівлі копит, і ще багатьом людям, зокрема і одному східному мудрецеві, внучці старого ребусника, знаменитому громадському діячеві, начальникові “Геркулеса”, а також великій кількості радянських і іноземних громадян.

Але Остап відчинив двері. Старий, жалібно посміхаючись, пішов за бар’єр і сів на стілець. Він заплющив очі і мовчки просидів на стільці хвилин п’ять. Чути було лише висвисти, які час від часу подавав його блідий ніс.

Коли співробітники контори вирішили, що відвідувач вже ніколи не заговорить і стали радитись, як зручніше винести його тіло на вулицю, старий розплющив коричневі повіки і ледь чутно сказав:

— Моє прізвище — Фунт. Фунт.

— І це, на ваш погляд, досить для того, щоб вриватися в установу, зачинену на обід? — весело сказав Бендер.

— От ви смієтесь, — відповів старий, — а моє прізвище — Фунт. Мені дев’яносто років.

— Що ж вам потрібно? — запитав Остап, починаючи втрачати терпіння.

Але тут громадянин Фунт знову змовк і мовчав досить-таки довго.

— У вас контора, — сказав він нарешті.

— Так, так, контора, — підбадьорив його Остап. — Далі, далі. Але старий лише погладжував себе рукою по коліну. — Ви бачите на мені ці штани? — промовив він після тривалого мовчання. — Це великодні штани. Раніш я їх одягав тільки на паску, а тепер ношу їх щодня.

І незважаючи на те, що Паніковський ляснув його по спині, щоб слова вилітали, не затримуючись, Фунт знову затих. Слова він вимовляв швидко, але поміж реченнями робив паузи, які тривали часом до трьох хвилин. Для людей, що не звикли до цієї особливості Фунта, розмова з ним була нестерпна. Остап уже збирався взяти Фунта за накрохмалений нашийник і показати йому путь-дорогу, коли старий знову розтулив рота. Подальша розмова стала такою цікавою, що Остапові довелося примиритися з манерою Фунта розмовляти.

— Вам не потрібний голова? — запитав Фунт.

— Який голова? — вигукнув Бендер.

— Офіціальний. Одне слово, головний в установі.

— Я сам тут головний.

— Отже, ви маєте намір відсиджувати самі? Так би й сказали одразу. Навіщо ж морочити мені голову цілих дві години.

Старий у великодніх штанях розсердився, але паузи між реченнями не зменшувалися.

— Я — Фунт, — повторив він з особливим почуттям, — мені дев’яносто років. Я все життя відсиджував за когось. Такий мій фах — страждати за інших.

— А-а… То ви підставна особа?

— Так, — сказав старий, похитуючи з почуттям власної гідності головою. — Я зіцголова. Я завжди сидів. Я сидів за часів Олександра Другого “Освободителя”, сидів за Олександра Третього “Миротворця”, і за Миколи Другого “кривавого”.

І старий поволі загинав пальці, перераховуючи царів.

— І в часи Керенського я теж сидів. За воєнного комунізму я, правда, не сидів зовсім. Зникла чиста комерція, не було роботи. Та зате як я сидів за непу! Як я сидів за непу! Це були кращі роки мого життя! За чотири роки я був на волі не більше трьох місяців. Я віддав заміж онучку, Голконду Овсіївну, і дав за неї концертне фортепіано, срібну пташку і вісімдесят карбованців золотими десятками. Де це все? Де приватний капітал? Де перше товариство взаємного кредиту? Де, я вас питаю, друге товариство взаємного кредиту? Де товариство на віру? Де акціонерні компанії зі змішаним капіталом? Де це все? Неподобство!

Ця коротка промова продовжувалась порівняно недовго — півгодини. Слухаючи Фунта, Паніковський розчулився. Він одвів Балаганова вбік і з повагою зашепотів:

— Одразу видно людину з колишніх часів. Таких тепер вже немає і скоро зовсім не буде.

І він люб’язно подав старому кухоль солодкого чаю. Остап перетяг зіцголову до свого начальницького столу, наказав зачинити контору і почав терпляче розпитувати одвічного в’язня, який віддавав своє життя “за друзі своя”. Зіцголова говорив з насолодою. Коли б він не перепочивав так довго між своїми реченнями, можна було навіть сказати, що вія базікає безугавно.

— Ви не знаєте такого — Корейка Олександра Івановича? — запитав Остап, глянувши на папку з шнурками від черевиків.

— Не знаю, — відповів старий. — Такого не знаю.

— Аз “Геркулесом” ви мали справи?

При слові “Геркулес” зіцголова ледь помітно засовався. його легенького руху Остап навіть не помітив, але, коли б на його місці була перша-ліпша жилетка з кафе “Флоріда”, яка знала Фунта з давніх-давен, наприклад, Валіадіс, то вона б подумала:

“Фунт страшенно розлютований, він просто в нестямі”.

Як Фунту не знати “Геркулеса”, коли останні чотири відсидки було пов’язано саме з цією установою! Біля “Геркулеса” годувалося кілька приватних акціонерних товариств. Було, наприклад, товариство “Інтенсивник”. Головувати в ньому запросили Фунта. “Інтенсивник” дістав від “Геркулеса” солідний аванс на заготівлю чогось лісового — зіцголові не обов’язково було знати, чого саме. І одразу ж лопнув. Хтось згріб грошву, а Фунт сів на півроку. Після “Інтенсивника” виникло товариство на віру “Трудовий кедр”, — зрозуміла річ, під головуванням благообразного Фунта. Зрозуміла річ, аванс у “Геркулесі” на поставку мореного кедра. Зрозуміла річ, несподіваний крах, хтось розбагатів, а Фунт відробляє платню голови, — сидить. Потім “Пилодопомога” — “Геркулес” — аванс — крах, — хтось щось згріб — відсидка. І знову: аванс — “Геркулес” — “Південний лісорубник” — для Фунта відсидка — комусь добрий куш.

— Кому ж? — допитувався Остап, походжаючи навколо старого. — Хто фактично керував?

Старий мовчки посмоктував з кухля чай і ледь підіймав важкі повіки.

— А хто його знає? — сказав він розпачливо. — Від Фунта все приховували. Я мусив лише сидіти, це ж мій фах. Я сидів за часів Олександра Другого, і за часів Третього, і за Миколи Олександровича Романова, і за Олександра Федоровича Корейського” з часи непу, до чаду непу, в розпалі чаду і після чаду. А зараз я без роботи і змушений носити великодні штани.

Остап ще довго виціджував з старого слівця. Він діяв як золотошукач, що без упину промиває тонни піску і бруду, аби знайти на дні кілька золотих крупинок. Він штовхав Фунта плечем, будив його, навіть лоскотав. Після всіх цих хитромудростей йому пощастило дізнатись, що, на думку Фунта, за всіма товариствами, які лопнули, без сумніву, приховується якась одна особа. Що ж до “Геркулеса”, то з нього видоїли не одну сотню тисяч.

— У всякому разі,—додав зіцголова, — у всякому разі, цей невідомий суб’єкт — голова. Ви знаєте Валіадіса? Валіадіс цій людині пальця в рот не поклав би.

— А Бріан? — спитав Остап з посмішкою, згадавши пікейні жилетки біля колишнього кафе “Флоріда”. — Поклав би Валіадіс пальця в рот Бріану? Як ви гадаєте?

— Нізащо! — відповів Фунт. — Бріан — це голова.

Три хвилини він беззвучно ворушив губами, а потім додав:

— Гувер — це голова. І Гінденбург — голова. Гувер і Гінденбург — це дві голови.

Остапові стало лячно. Найстаріша з пікейних жилеток загрузла в трясовині високої політики. З хвилини на хвилину вона могла заговорити про пакт Келлога або ж про іспанського диктатора Прімо-де-Рівера, і тоді ніякі сили не могли б відвернути її увагу від цього поважного заняття. Вже в очах старого з’явився ідіотський блиск, вже над жовтуватим накрохмаленим комірцем заходив кадик, провіщаючи народження нового речення, коли Бендер викрутив електричну лампочку і кинув її на підлогу. Лампочка розилася з холодним тріском рушничного пострілу. І лише ця подія відвернула увагу зіцголови від міжнародних справ. Остап одразу ж скористався з цього.

— Але з ким-небудь із “Геркулеса” ви все ж таки бачились? — запитав він. — У справі авансів?

— Зі мною мав справу лише геркулесівський бухгалтер Берлага. Він був у них на жалуванні. А я нічого не знаю. Від мене все приховували. Я потрібен людям тільки для відсидки. Я сидів за царату, і в часи соціалізму, і за гетьмана, і за французької окупації. Бріан — це голова.

З старого не можна було нічого більше видушити. Але й те, що було сказано, давало можливість розпочати розшуки.

“Тут відчутна лапа Корейка”, — подумав Остап.

Начальник Чорноморської філії Арбатовської контори в справі заготівлі рогів і копит сів до столу й переніс промову зіцголови Фунта на папір. Його роздуми про взаємини Валіадіса й Бріана він не записав.

Перший аркуш підпільного слідства про підпільного мільйонера було занумеровано, проколено в належних місцях і підшито до справи.

— Ну то як, будете брати голову? — запитав старий, одягаючи заштопану панаму. — Я бачу, що вашій конторі потрібен голова. Я беру недорого: сто двадцять карбованців щомісяця на волі і двісті сорок — у тюрмі. Сто процентів прибавки на шкідливість.

— А що ж, візьмемо, — сказав Остап. — Подайте заяву уповноваженому в оправі копит.

Розділ XVI ЯРБУХ ФЮР ПСИХОАНАЛІТИК

Робочий день у фінансово-обліковому відділі “Геркулеса” почався, як завжди, рівно о дев’ятій.

Вже Кукушкінд підняв полу піджака, щоб протерти нею скельця своїх окулярів, а заодно повідомити співробітникам про те, що робити в банкірській конторі “Сікоморський і Цесаревич” було. куди спокійніше, ніж у геркулесівському содомі: вже Тезоіменитський перекрутився на своїй гвинтовій табуретці до стіни і простяг руку, щоб зірвати листок календаря, вже Лапідус-молодший роззявив рота на шматок хліба, намазаний форшмаком з оселедця, коли двері розчинились і на порозі з’явився ніхто інший, як бухгалтер Берлага.

Це несподіване антре викликало у фінобліковому залі збентеженість. Тезоіменитський послизнувся на своїй гвинтовій тарілочці, і календарний листок, може, вперше за три роки, залишився не зірваним. Лапідус-молодший забув вкусити бутерброд і рухав порожніми щелепами. Дрейфус, Чеважевська і Сахарков безмірно здивувались. Корейко підвів голову і одразу ж схилив. А старий Кукушкінд мерщій одягнув окуляри, навіть не протерши їх, чого за тридцять років службової діяльності з ним не бувало ніколи. Берлага, ніби нічого й не сталося, сів за свій стіл і, не відповідаючи на ледь помітну посмішку Лапідуса-молодшого, розкрив свої книги.

— Як здоров’я? — нарешті-таки запитав Лапідус. — П’яточний нерв?

— Все минулося, — відповів Берлага, не підводячи голови. — Я навіть не вірю, що такий нерв у людини є.

До обідньої перерви весь фіноблік не міг всидіти на своїх табуретках і подушечках; всіх мучила цікавість. І коли залунав авральний дзвінок, верхівка рахівничого світу оточила Берлагу. Але втікач майже не відповідав на запитання. Він відвів убік чотирьох найвірніших, переконавшись, що поблизу немає нікого стороннього, розповів їм про свої незвичайні пригоди у божевільні. Свою розповідь бухгалтер-втікач супроводив великою кількістю мудрованих висловів і різноманітних вигуків, які тут не наводяться з метою збереження складності розповіді.

РОЗПОВІДЬ БУХГАЛТЕРА БЕРЛАГИ, ЩО ЯК ВЕЛИКУ ТАЄМНИЦЮ РОЗКАЗАВ БОРИСОХЛЄБСЬКОМУ, ДРЕЙФУСУ, САХАРКОВУ І ЛАПІДУСУ-МОЛОДШОМУ ПРО ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ 3 НИМ У БОЖЕВІЛЬНІ

Як вже повідомлялось, бухгалтер Берлага втік до божевільні, побоюючись чистки. В цьому лікувальному закладі він мав намір пересидіти тривожний час і повернутися до “Геркулеса”. коли грім затихне і вісім товаришів з сіренькими очима перекочують до сусідньої установи.

Все це діло облагодив йому шуряк. Він дістав книжку про звички і поводження душевнохворих і після довгих сперечань, яку саме обрати манію, вирішили спинитися на манії величі.

— Тобі нічого не доведеться робити, — токмачив йому шуряк, — ти лише мусиш усім і кожному кричати на вухо: “Я Наполеон!”, або: “Я Еміль Золя!”, чи “Магомет!”, якщо хочеш.

— А віце-короля Індії можна? — довірливо запитав Берлага.

— Можна, можна. Божевільному все можна. Отже — віце-король Індії?

Шуряк говорив так авторитетно, ніби він принаймні був молодшим ординатором психолікарні. Насправді ж це був скромний агент, що розповсюджував розкішні підписні видання Держвидаву, і від колишньої комерційної величі в його скриньці зберігся лише віденський капелюх-“котелок” на білій шовковій підкладці.

Шуряк побіг до телефону викликати карету, а новий віце-король Індії скинув толстовку, порвав на собі мадеполамову сорочку і про всяк випадок вилив на голову пляшечку кращого копірувального залізо-галусового чорнила першого сорту. Потім ліг животом на підлогу і, не чекаючи приходу санітарів, почав викрикувати:

— Я всього-на-всього віце-король Індії. Де мої вірні наїби, магараджі, мої абреки, мої кунаки, мої слони?

Слухаючи це марення величі, шуряк скрушно похитував головою. На його думку, абреки й кунаки для індійського короля не годилися. Та санітари лише витерли мокрою хусткою обличчя бухгалтера, вимащене першосортним чорнилом, і гуртом посадовили його в карету. Ляснули лаковані дверцята, залунав тривожний медичний гудок, і автомобіль відвіз віце-короля Бер-лагу в його нові володіння.

По дорозі хворий розмахував руками і щось белькотав, думаючи з острахом про першу зустріч зі справжніми божевільними. Він уже побоювався, що вони його кривдитимуть, а може, навіть уб’ють.

Лікарня була зовсім не такою, як уявляв її собі Берлага. У просторому, світлому помешканні сиділи на канапах, лежапи в ліжках чи просто прогулювалися люди а голубуватих халатах. Бухгалтер помітив, що божевільні один з одним майже не розмовляють. їм ніколи розмовляти. Вони думають. Вони завжди думають. У них безліч думок, треба щось пригадати, пригадати найважливіше, від чого залежатиме їхнє щастя. А думки розвалюються, і, що найприкріше, блимнуть — і зникають. І знову треба думати, треба нарешті зрозуміти, що ж сталося, чому все зараз погано, коли раніш все було добре.

Повз Берлагу вже кілька разів пройшов божевільний, нещасний, скуйовджений. Стиснувши пальцями підборіддя, він робив кроки по одній лінії — від вікна до дверей і від дверей до вікна і знову від вікна до дверей. В його бідній голові буяло стільки думок, що він підтримував лоб другою рукою і прискорював ходу.

— Я віце-король Індії! — крикнув Берлага, озирнувшись на санітара.

Божевільний навіть не глянув у бік бухгалтера. Болісно мружачись, він знову почав збирати свої думки, що порозбігалися від дикого викрику Берлаги. Зате до віце-короля підійшов низькорослий ідіот і, довірливо обнявши його за стан, сказав кілька слів пташиною мовою.

— Що? — запобігливо перепитав зляканий Берлага.

— Ене, бене, раба, квінтер, фінтер, жаба, — виразно промовив новий знайомий.

Сказавши “ой”, Берлага відійшов якомога далі від ідіота. Зробивши цю еволюцію, він наблизився до людини з лимонною лисиною. Той одразу ж відвернувся до стіни і підозріливо глянув на бухгалтера.

— Де мої магараджі? — запитав його Берлага, відчуваючи необхідність підтримати репутацію божевільного.

Але в цю мить хворий, який сидів на ліжку в глибині палати, підвівся на тоненькі і жовті, як церковні свічки, ноги і мученицьким голосом закричав:

— На волю! На волю! В пампаси!

Як пізніше бухгалтер довідався, в пампаси просився старий учитель географії, за підручником якого юний Берлага знайомився свого часу з вулканами, мисами і перешийками. Географ збожеволів зовсім несподівано: якось він глянув на карту обох півкуль і не знайшов на ній Берінгової протоки. Цілісінький день старий учитель вдивлявся в карту. Все було на місці: і Ньюфаундленд, і Суецький канал, і Мадагаскар, і Сандвічеві острови з головним містом Гонолулу, і навіть вулкан Попокатепетль, а Берінгової протоки не було. І тут же, біля карти, старий збожеволів.[14]

Це був добрий божевільний, який не робив нічого злого, та Берлага злякався. Ці викрики розривали його душу.

— На волю! — продовжував кричати географ. — В пампаси! Він краще за всіх на світі знав, що таке воля. Він був географ, і йому були відомі такі простори, про які звичайні, заклопотані своїми нудними справами люди навіть не мають уяви. Йому хотілося на волю, хотілося мчати на спітнілому мустангу крізь зарості.

До палати увійшла молода лікарка з сумними блакитними очима і одразу до Берлаги.

— Ну, як ви себе почуваєте, голубчику? — запитала вона, торкаючись теплою рукою пульсу бухгалтера. Адже вам краще, правда?

— Я віце-король Індії! — відрапортував він, червоніючи. — Віддайте мені улюбленого слона!

— Це у вас марення, — лагідно сказала лікарка, — ви в лікарні, ми вас вилікуємо.

— О-о-о! Мій слон! — з викликом крикнув Берлага.

— Та ви зрозумійте, — ще лагідніше промовила лікарка, — ви не віце-король, все це марення, розумієте, марення!

— Ні, не марення, — заперечив Берлага, який знав, що перш за все треба ні з чим не погоджуватись.

— Ні, марення.

— Ні, не марення!

— Марення!

— Не марення!

Бухгалтер, бачачи, що залізо гаряче, почав його кувати. Він штовхнув люб’язну лікарку й так завив, що перелякав усіх хворих, особливо низькорослого ідіота, що сів на підлогу і, пускаючи слину, сказав:

— Ен, ден, труакатр, мадмазель Журоватр. І Берлага з задоволенням почув за своєю спиною голос лікарки, яка зверталася до санітара:

— Треба буде перевести його до тих трьох, а то він нам всю палату перелякає.

Двоє терпеливих санітари відвели буйного віце-короля в невелику палату для хворих з ненормальною поведінкою, де сумирно лежали троє мужчин. Лише тут бухгалтер збагнув, що таке справжні божевільні. Побачивши відвідувачів, хворі виявили надзвичайну активність. Товстун скотився з ліжка, швидко став рачки і, високо піднявши обтягнутий як мандоліна зад, почав гавкати й розгрібати паркет задніми лапами у лікарняних туфлях. Другий обгорнувся ковдрою і почав викрикувати: “І ти, Брут, продався більшовикам!” Ця людина, без сумніву, уявляла себе Кайєм Юлієм Цезарем. А втім, іноді в його збаламученій голові заскакував якийсь важель, і він, плутаючись, кричав: “Я Генріх Юлій Ціммерман!”

— Вийдіть! Я гола! — кричав третій. — Не дивіться на мене. Мені соромно. Я гола жінка.

Насправді ж був одягнений і був мужчиною з вусами.

Санітари пішли. Віце-короля Індії охопив такий страх, що він вже й не думав вимагати повернення улюбленого слона, магарадж, вірних наїбів, а також загадкових абреків і кунаків.

“Ці враз придушать”, — думав він, похоловши. І він уже пошкодував, що наскандалив у тихій палаті. Як хороше було б зараз сидіти біля ніг доброго вчителя географії і слухати ніжне белькотання маленького ідіота: “Ене, бене, раба, квінтер, фінтер, жаба”. Проте нічого страшного не сталося. Людина-собака гавкнув ще кілька разів, щось бурмочучи, заліз на своє ліжко. Кай Юлій скинув з себе ковдру, відчайдушно позіхнув і потягся всім тілом. Жінка з вусами запалив люльку, і солодкий запах тютюну “Наш кепстен” заспокоїв збентежену душу Берлаги.

— Я віце-король Індії, — заявив він, осмілівши.

— Мовчи, наволоч! — ліниво відповів на це Кай Юлій. І з відвертістю римлянина додав — Уб’ю! Душу вийму!

Це зауваження найхоробрішого з імператорів і воїнів враз бухгалтера протверезило. Він сховався під ковдру і, тяжко думаючи про своє сповнене тривог життя, задрімав.

Вранці Берлага крізь сон почув дивні слова:

— Посадили психа на нашу голову. Так було добре втрьох — і раптом… Май тепер клопіт з ним! Чого доброго, цей проклятий віце-король усіх нас перекусає.

По голосу Берлага зрозумів, що слова ці вимовив Кай Юлій Цезар. За якусь хвилину, розплющивши очі, він побачив, що на нього з надзвичайним зацікавленням дивиться людина-собака.

“Кінець, — подумав віце-король, — зараз вкусить!”

Але людина-собака несподівано сплеснув руками і запитав людським голосом:

— Скажіть, ви не син Хоми Берлаги?

— Син, — відповів бухгалтер і, схаменувшись, одразу ж заволав — Віддайте нещасному віце-королю його вірного слона!

— Погляньте на мене, — запросила людина-дворняга. — Невже ви мене не пізнаєте?

— Михайле Олександровичу! — викрикнув бухгалтер, який ураз прозрів. — Оце так зустріч!

І віце-король щиросердо розцілувався з людиною-собакою. При цьому вони обидва з розмаху вдарилися лобами. Почувся стук, як в більярді. На очах Михайла Олександровича були сльози.

— То ви не божевільний? — запитав Берлага. — Чого ж ви дурня корчите?

— А ти чого дурня корчиш? Теж! Слонів йому подавай! І потім, мушу вам сказати, друже Берлага, віце-король для доброго божевільного — це слабувато, слабувато, слабувато.

— А мені шуряк сказав, що можна, — запечалився Берлага.

— Візьміть, наприклад, мене, — сказав Михайло Олександрович, — тонка гра. Людина-собака Шизофренічне марення, ускладнене Маніакально-депресивним психозом і до того ж майте на увазі, Берлаго, похмурий стан душі. Ви гадаєте, це мені легко далося? Я працював над першоджерелами. Ви читали книгу професора Блейлера “Аутистичне мислення”?

— Н-ні, — признався Берлага голосом віце-короля, з якого зірвали орден Підв’язки і розжалували у денщики.

— Панове! — закричав Михайло Олександрович. — Він не читав книги Блейлера! Та не бійтесь, ідіть сюди. Він такий же король, як ви — Цезар.

Двоє інших мешканців невеличкої палати для осіб з неправильним поводженням наблизилися.

— Ви не читали Блейлера? — запитав Кай Юлій здивовано. — Дозвольте, по яких же матеріалах ви готувалися?

— Він напевне виписував німецький журнал “Ярбух фюр психоаналітик унд психопаталогік”, — висловив свої міркування неповноцінний вусач.

Берлага стояв як обпльований. А знавці так і сипали хитромудрими висловами з теорії і практики психоаналізу. Всі зійшлися на тому, що Берлазі буде недобре і що головний лікар Титанушкін, повернення якого з відрядження чекали з дня на день, викриє його за п’ять хвилин. Про те, що повернення Титанушкіна наганяло і на них сум, вони не вважали за потрібне говорити.

— Може, мені треба знайти іншу манію? — лякливо запитав Берлага. — А що, коли я стану Емілем Золя чи Магометом?

— Пізно, — сказав Кай Юлій. — В історії хвороби вже записано, що ви — віце-король. А божевільний не може міняти свої манії, як шкарпетки. Тепер ви все своє життя будете в ідіотському становищі короля. Ми сидимо тут уже тиждень і знаємо порядки.

За годину Берлага вже знав з усіма подробицями невигадані історії хвороб своїх сусідів по палаті.

Поява Михайла Олександровича в божевільному домі пояснювалася ділами досить простими, житейськими. Він був відомим непманом, який випадково не доплатив сорок три тисячі прибуткового податку. Це загрожувало йому вимушеною поїздкою на північ, а справи настирливо вимагали присутності Михайла Олександровича тут, в Чорноморську. Дуванов, — так звали мужчину, який вдавав з себе жінку, був, як видно, дрібним шкідником, який не без підстав побоювався арешту. Але зовсім не схожим на них був Кай Юлій Цезар, який у паспорті значився колишнім присяжним повіреним І. М. Старохамським.

Кай Юлій Старохамський пішов до божевільного дому з високих ідейних міркувань.

— В Радянській Росії, — казав він, задрапувавшись у ковдру, як у тогу, — божевільний дім — це єдине місце, де може жити нормальна людина. Все останнє— це надбедлам. Ні, з більшовиками я жити не можу. Вже краще я поживу тут, поруч зі звичайними божевільними. В усякому разі, ці хоч не будують соціалізм. Потім, тут же годують. А там, в їхньому бедламі, треба працювати. Але я на їхній соціалізм працювати не буду. Нарешті, тут у мене є особиста свобода. Свобода совісті. Свобода слова…

Побачивши санітара, що проходив мимо, Кай Юлій Старо-хамський верескливо закричав:

— Хай живуть Установчі збори! Усі на форум! І ти, Брут, продався відповідальним працівникам! — І обернувшись до Берлаги, додав — Бачили? Що хочу, те й кричу. А спробуйте на вулиці!

Весь день і майже усю ніч четверо хворих з неправильною поведінкою різалися в “шістдесят шість” без двадцяти і сорока, гру хитру, яка вимагала самовладання, кмітливості, чистоти духу і ясності мислення.

Вранці повернувся з відрядження професор Титанушкін. Він швидко оглянув усіх чотирьох і одразу ж наказав вигнати їх з лікарні. Не допомогли ані книга Блейлера, ані похмурий стан душі, ускладнений маніакально-депресивним психозом, ані “Ярбух фюр психоаналітик унд психопаталогік”. Професор Титанушкін не поважав симулянтів.

І вони побігли вулицею, розштовхуючи перехожих ліктями. Попереду біг Кай Юлій. За ним поспішали жінка-мужчина і людина-собака. Позад усіх плентався розвінчаний віце-король, проклинаючи шуряка і з жахом думаючи, що тепер буде?

Закінчивши цю повчальну історію, бухгалтер Берлага журно глянув спочатку на Борисохлєбського, потім на Дрейфуса, потім на Сахаркова і, нарешті, на Лапідуса-молодшого, голови яких, як йому здалося, співчутливо похитувалися у півтемряві коридора.

— Ось бачте, що ви наробили своїми фантазіями, — промовив жорстокосердий Лапідус-молодший. — Ви хотіли уникнути однієї чистки, а потрапили в іншу. Тепер вам буде зле. Якщо вас вичистили з дому божевільних, то з “Геркулеса” вичистять і поготів.

Борисохлєбський, Дрейфус і Сахарков не сказали нічого. І, нічого не сказавши, стали потроху танути в темряві.

— Друзі! — неголосно викрикнув бухгалтер. — Куди ж ви?

Але друзі вже тікали на всі заставки, і їхні сирітські штани, блимнувши в останній раз на сходах, зовсім зникли.

— Погано, Берлага, — холодно сказав Лапідус, — даремно ви мене вплутуєте у свою брудну антирадянську плутню. Адьє!

І віце-король Індії залишився сам.

Що ж ти наробив, бухгалтер Берлага? Де були твої очі, бухгалтере? І що сказав би твій батько Хома, коли б дізнався, що син його у таких літах подався у віце-королі? Ось куди завели тебе, бухгалтере, твої підозрілі зв’язки з паном фунтом, головою багатьох акціонерних товариств зі змішаним і нечистим капіталом. Навіть страшно подумати, що сказав би — старий Хома про витівки свого улюбленого сина. Та давно вже лежить Хома на другому християнському кладовищі, під кам’яним серафимом з одбитим крилом, і тільки хлопчаки, що забігають сюди красти бузок, кидають іноді байдужий погляд на надгробний напис:

“Твій путь закінчено. Спи, бідолахо, любий усіма X. Берлага”. А може б; і нічого не сказав старий. Ну, звичайно, нічого б не сказав, бо й сам вів життя не дуже вже й праведно. Просто порадив би поводити себе обережніше і в серйозних справах не звірятися на шуряка. Так! Чортзна-що ти наробив, бухгалтере Берлага!

Тяжкий роздум, який охопив екс-намісника Георга П’ятого в Індії був порушений криками, що линули зі сходів:

— Берлага! Де він? Його хтось питає. Ага, ось він стоїть! Пройдіть, громадянине!

У коридорі з’явився уповноважений по копитах. По-гвардійському розмахуючи руками-лопатами, Балаганов підійшов до Берлаги і вручив йому повідомлення:

“Тов. Бэрлагэ. С получэниэм сэго прэдлагаэтся нэмэдлэнно явиться для выяснэния нэкоторых обстоятэльств”.

Папірець мав штамп Чорноморської філії Арбатовської контори в справі заготівлі рогів і копит і стверджувався круглою печаткою, зміст якої розібрати було б важко, коли б навіть Берлазі і спало таке на думку. Та бідний бухгалтер був настільки пригнічений своїми бідами, що лише запитав:

— Додому подзвонити можна?

— Чого там дзвонити, — похмуро сказав завідуючий копитами.

Через дві години натовп, що стояв біля кіно “Капітолій”, чекаючи першого сеансу і від байдикування лупаючи навколо очима, помітив, що з дверей контори по заготівлі рогів вийшла людина, і, тримаючись за серце, пішла геть. Це був бухгалтер Берлага. Спочатку він ледь-ледь пересував ноги, потім почав прискорювати ходу. Звернувши за ріг, бухгалтер непомітно перехрестився і побіг що було сили. Незабаром він уже сидів за своїм столом у фінобліковому залі й ошаленіло дивився у “головну книгу”. Цифри зливалися і танцювали йому в очах.

Великий комбінатор захлопнув папку зі “справою Корейка”, подивився на Фунта, що сидів під новою табличкою: “Голова правління” — і сказав:

— Коли я був дуже молодий, дуже бідний і жив з того, що показував на Херсонській ярмарці товстого, грудастого ченця, видаючи його за жінку з бородою — незрозумілий феномен природи, — то і тоді я не опускався до таких моральних низин, як оцей пошляк Берлага.

— Мізерна, дрібна людина, — підтвердив Паніковський, розносячи по столиках чай: йому приємно було знати, що на світі є люди, ще дрібніші, ніж він сам.

— Берлага — це не голова, — заявив зіцголова з притаманною йому неквапливістю. — Макдональд — це голова. Його ідея класового миру в промисловості…

— Досить, досить, — сказав Бендер. — Ми призначимо спеціальне засідання, щоб з’ясувати ваші погляди на Макдональда та інших буржуазних діячів. Мені зараз ніколи. Берлага — це, справді, не голова, але він нам дещо повідомив про життя і діяльність самозгоряючих акціонерних товариств.

Раптом великому комбінаторові стало весело. Все йшло відмінно. Смердючих рогів більше ніхто не приносив. Роботу Чорноморської філії можна було вважати задовільною, хоча з черговою поштою в контору знов надійшла ціла купа нових паперів, циркулярів і вимог, і Паніковський уже двічі бігав на біржу праці по конторницю.

— Ага! — раптом викрикнув Остап. — Де Козлевич? Де “Антилопа”? Що це за установа без автомобіля? Мені треба їхати

на засідання. Всі запрошують, без мене жити не можуть. Де Козлевич?

Паніковський відвів очі вбік і, зітхнувши, сказав:

— З Козлевичем погано.

— Як це — погано? П’яний він, чи що?

— Гірше, — відповів Паніковський, — ми вже боялися вам казати. його охмурили ксьондзи.

При цьому кур’єр подивився на уповноваженого в справі копит і вони обоє з сумом похитали головами.

Розділ XVII БЛУДНИЙ СИН ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ

Великий комбінатор не любив ксьондзів. Так само він ставився і до рабинів, далай-ламів, попів, муедзинів, шаманів і інших служителів культу.

— Я й сам маю нахил до шантажу і обману, — говорив він, — зараз, наприклад, я займаюся виманюванням солідної суми в одного впертого громадянина. Та я не супроводжую свої сумнівні діяння ні тужними співами, ні ревом органів, ні дурними заклинаннями латинською чи церковнослов’янською мовою. І взагалі я люблю працювати без ладану і астральних дзвоників.

І поки Балаганоа і Паніковський, перебиваючи один одного, розповідали про злу долю, яка спіткала водія “Антилопи”, мужнє серце Остапа сповнювалося гнівом і прикрістю.

Ксьондзи спіймали душу Козлевича на заїжджому дворі, де серед парокінних німецьких фургонів і молдаванських фруктових возів у гнойовій каші стояла “Антилопа”. Ксьондз Кушаковський частенько заходив на заїжджий двір для моральних бесід з католиками-колоністами. Помітивши “Антилопу”, служитель культу обійшов її з усіх боків і помацав пальцем шину. Він порозмовляв з Козлевичем, і дізнався, що Адам Казимирович належить до римсько-католицької церкви, але не сповідався вже років двадцять. Сказавши “недобре, недобре, пане Козлевич”, ксьондз Кушаковський пішов, притримуючи обома руками чорну. спідницю і перестрибуючи через піняві пивні калюжі.

Другого дня, ні світ, ні зоря, коли фургонщики вивозили на базар до містечка Кошари збуджених дрібних спекулянтів, всадовивши їх по п’ятнадцять чоловік на один фургон, ксьондз Кушаковський з’явився знову. Цього разу його супроводив ще один ксьондз Алоїзій Морошек.

Поки Кушаковський здоровкався з Адамом Казимировичем, ксьондз Морошек уважно оглянув автомобіль, і не лише доторкнувся пальцем до шини, а навіть натис на грушу, видавивши звуки матчишу. Після того ксьондзи перезирнулися, підійшли до Козлевича з обох боків і почали його охмуряти. Охмуряли вони його весь день. Як тільки замовкав Кушаковський, починав Морошек. І не встигав він зупинитись, щоб витерти піт, як за Адама знову брався Кушаковський. Іноді Кушаковський здіймав до неба жовтий вказівний палець, а Морошек в цей час перебирав чотки. Іноді ж чотки перебирав Кушаковський, а на небо вказував Морошек. Кілька разів ксьондзи починали тихо співати по-латинському, і вже надвечір першого дня Адам Казимирович почав їм підтягувати. При цьому обидва патери діловито поглядали на машину.

Через якийсь час Паніковський помітив, що хазяїн “Антилопи” якось змінився. Адам Казимирович промовляв якісь смутні слова про царство небесне. Це стверджував і Балаганов. Потім Козлевич почав надовго зникати і нарешті зовсім виїхав з заїжджого двору.

— Чому ж ви мені не доповіли? — обурився великий комбінатор.

Вони хотіли доповісти, але вони боялися гніву командора. Вони сподівалися, що Козлевич опам’ятається і повернеться сам. Але тепер надії втрачено. Ксьондзи охмурили його остаточно. Не далі як учора кур’єр і уповноважений в справі копит випадково зустріли Козлевича, Він сидів у машині біля паперті костьолу

Вони не встигли до нього підійти. З костьолу вийшов ксьондз Алоїзій Морошек з хлопчиком у мереживах.

— Розумієте, Бендер, — сказав Шура, — все кодло всілося в нашу “Антилопу”, бідолашний Козлевич зняв шапку, хлопчина подзвонив у дзвіночок і вони поїхали. Просто болісно дивитися на нашого Адама. Не бачити нам більше “Антилопи”.

Великий комбінатор мовчки одяг свій капітанський картуз з лакованим козирком і попрямував до виходу.

— Фунт, — сказав він, — ви лишаєтесь в конторі! Рогів і копит не приймати ні в якому разі. Якщо буде пошта, скидайте в корзину. Конторниця потім дасть лад. Зрозуміло?

Коли зіцголова розтулив рота для відповіді (це сталося рівно через п’ять хвилин), осиротілі антилопівці були вже далеко. Процесію очолював, роблячи гігантські кроки, командор. Він коли-не-коли повертав голову назад і бурмотів: “Не зберегли ніжного Козлевича, меланхоліки! Всіх дезавуїрую! Ох вже мені це біле і чорне духовенство!” Бортмеханік йшов мовчки, вдаючи, що ці докори адресуються не йому. Паніковський підстрибував, як мавпа, підігріваючи почуття помсти до викрадачів Козлевича, хоч на душі у нього лежала велика холодна жаба. Він боявся чорних ксьондзів, гадаючи, що в них є безліч всілякого чародійства.

У такому порядку весь підвідділ в справі заготівлі рогів і копит прибув до підніжжя костьолу. Перед залізними ґратами, сплетеними з хрестів і спіралей, стояла порожня “Антилопа”. Костьол був величезний. Він врізався в небо, колючий і гострий, як кістка риби. Він застрявав у горлі. Полірована червона цегла, черепичні схили даху, бляшані прапорці, глухі контрфорси і красиві кам’яні ідоли, що поховалися від дощу в нішах, — вся ця виструнчена солдатська готика враз навалилася на антилопівців. Вони відчули себе маленькими. Остап заліз в автомобіль, потяг носом повітря і з огидою сказав:

— Яка гидота! Наша “Антилопа” вже смердить свічками, карнавками на побудову храму і ксьондзівськими чобітьми. Звичайно, роз’їжджати з требами автомобілем приємніше, ніж візником. До того ж на дурничку. Та ні, дорогі батюшки, наші треби куди важливіші!

З цими словами Бендер ввійшов у церковний двір і, проминувши дітей, що грали в “класи” на розмальованому крейдою асфальті, піднявся гранітними банківськими сходами до дверей храму. На товстих дверях, оббитих обручним залізом, барельєфні святі, розсаджені у квадратики, посилали один одному повітряні поцілунки, або показували руками в різні боки, або ж розважалися читанням товстеньких книжок, на яких сумлінний різьбяр повирізав навіть латинські літери. Великий комбінатор сіпнув за двері, та вони не піддалися його силі. Зсередини линули сумирні звуки фісгармонії.

— Охмуряють! — вигукнув Остап, сходячи вниз. — Зараз саме йде охмур! Під солодкий бренькіт мандоліни.

— Може, підемо? — запитав Паніковський, мнучи в руках капелюх. — Все ж таки храм божий Незручно.

Та Остап, не звертаючи на нього уваги, підійшов до “Антилопи” і почав нетерпляче тиснути на грушу. Він грав матчиш доти, поки за товстими дверима не почувся брязкіт ключів. Антилопівці задерли голови. Двері розчинилися на дві половини, і веселі святі у своїх дубових квадратиках тихо від’їхали в глибінь костьолу. З темряви порталу вийшов на світлу високу паперть Адам Казимирович. Він був блідий. Його кондукторські вуса відсиріли і жалібно звисали з-під ніздрів. В руках він тримав молитовник. З обох боків його підтримували ксьондзи. Ліворуч — ксьондз Кушаковський, праворуч — ксьондз Алоїзій Моршек. Очі патерів були єлейні.

— Алло, Козлевич! — крикнув Остап знизу. — Вам ще не набридло?

— Здрастуйте, Адаме Казимировичу, — розв’язно сказав Паніковський, ховаючись все ж таки за спину командора.

Балаганов підняв руку на знак привіту і скорчив пику, що, як видно, значило; “Адаме, киньте ваші штучки!”

Тіло водія “Антилопи” зробило крок вперед, але душа, яку підстебували з обох боків убивчими поглядами Кушаковський і Морошек, рвонулась назад.

Козлевич тоскно подивився на друзів і похнюпився.

І почалася велика боротьба за безсмертну душу шофера.

— Гей, ви, херувими і серафими! — сказав Остап, викликаючи ворогів на диспут — Бога нема!

— Ні, є, — заперечив ксьондз Алоїзій Морошек, закриваючи своїм тілом Козлевича.

— Це просто хуліганство, — забурмотів ксьондз Кушаковський.

— Нема, нема, — продовжував великий комбінатор, — і ніколи не було. Це медичний факт.

— Я вважаю цю розмову недоречною, — сердито заявив Кушаковський.

— А машину забирати — це доречно? — закричав нетактовний Балаганов. — Адаме! Вони просто хочуть забрати “Антилопу”.

Почувши це, шофер підвів голову і запитливо поглянув на ксьондзів.

Ксьондзи заметушилися і, посвистуючи шовковими сутанами, спробували відвести Козлевича назад. Але він вперся.

— Все ж таки, як буде з богом? — наполягав великий комбінатор.

Ксьондзам довелося почати дискусію. Діти припинили своє скакання на одній ніжці і підійшли поближче.

— Як же ви стверджуєте, що бога немає, — почав Алоїзій Морошек задушевним голосом, — коли все живе сотворене ним!..

— Знаю, знаю, — сказав Остап. — Я сам старий католик і латиніст. Пуер, соцер, веспер, генер, лібер, мізер, аспер, тенер.

Ці латинські винятки з правил, зазубрені Остапом ще в третьому класі приватної гімназії Іліади, що й досі по-дурному застряли в його голові, справили на Козлевича магнетичну дію. Душа його з’єдналася з тілом, і в результаті цього з’єднання шофер несміливо зробив крок вперед.

— Сину мій, — сказав Кушаковський, дивлячись з ненавистю на Остапа, — ви помиляєтесь, сину мій. Чудеса господні свідчать…

— Ксьондзе! Годі теревенити! — суворо сказав великий комбінатор. — Я сам творив чудеса. Не далі, як чотири роки тому мені в одному містечку довелося кілька днів бути Ісусом Христом. І все було до ладу. Я навіть нагодував п’ятьма хлібами кілька тисяч віруючих. Нагодувати їх я таки нагодував, але яка була тиснява!

Диспут продовжувався у такому ж трохи дивному плані. Непереконливі, зате веселі докази Остапа впливали на Козлевича, як живляча вода. Щоки шофера вже зарожевіли, і його вуса поступово почали підійматися вгору.

— Давай, давай! — почулися підбадьорливі вигуки з-за хрестів і спиралей костьольних ґрат, де вже зібрався чималий натовп. — Ти їм про римського папу скажи, про хрестовий похід!

Остап сказав і про папу. Він затаврував Олександра Борджіа за погану поведінку, згадав ні з того ні з сього Серафима Саровського і особливо натиснув на інквізицію, яка переслідувала Галілея. Він так захопився, що у всіх бідах великого вченого звинуватив безпосередньо Кушаковського і Морошека. Це була остання крапля. Почувши про страшну долю Галілея, Адам Казимирович враз поклав молитовник на приступку і впав, як у широкі ворота, в обійми Балаганова. Паніковський терся тут же, погладжуючи блудного сина по жорстких щоках. У повітрі повисли щасливі поцілунки.

— Пане Козлевичу! — застогнали ксьондзи. — Доконд пан іде? Опамєнтайсє, пан!

Але герої автопробігу вже сідали в машину.

— Ось бачте, — крикнув Остап засмученим ксьондзам, зайнявши своє командорське місце, — я ж казав вам, що бога нема. Науковий факт, прощавайте, ксьондзи! До побачення, патери!

Під схвальні вигуки натовпу “Антилопа” від’їхала, і за якусь хвилину бляшані прапорці і черепичні скати костьолу зникли з очей. На радощах антилопівці спинилися біля пивного рундука.

— От спасибі, братці, — говорив Козлевич, тримаючи в руках важкий кухоль. — Був би зовсім загинув. Охмурили мене ксьондзи. Особливо Кушаковський. Ох і хитрий же, чорт! Вірите, постити заставляв. Інакше, каже, не потраплю на небо.

— Небо! — сказав Остап. — Небо тепер запустіло. Не та доба, Не той відрізок часу. Ангелам тепер хочеться на землю. На землі добре, там комунальні послуги, там є планетарій, можна подивитись на зорі у супроводі антирелігійної лекції.

Після восьмого кухля Козлевич зажадав налити ще й дев’ятий, високо підняв його над головою і, пососавши свій кондукторський вус, захоплено запитав:

— Немає бога?

— Немає, — відповів Остап.

— Значить, немає? Ну, будьмо здорові. Так він по тому завжди пив, примовляючи перед кожним новим кухлем:

— Бог є? Немає? Ну, будьмо здорові. Паніковський пив нарівно з усіма, але про бога не висловлювався. Він не хотів вплутуватися в це спірне діло.

Після повернення блудного сина і “Антилопи” Чорноморська філія Арбатовської контори в справі заготівлі рогів і копит набула блиску, якого їй бракувало. Біля дверей колишнього комбінату п’яти приватників тепер постійно вартувала машина. Звичайно, їй далеко було до блакитних “б’юїків” і довготелесих “Лінкольнів”, далеко було їй і до фордівських кареток, та все ж це була машина, автомобіль, екіпаж, котрий, як казав Остап, при всіх своїх недоліках, одначе, може іноді рухатись вулицями без допомоги коней.

Остап працював з захопленням. Коли б він скерував свою енергію на справжню заготівлю рогів чи копит, то, треба думати, мундштучне і гребінцеве виробництво було б забезпечене сировиною не менше як до кінця поточного бюджетного сторіччя. Та начальник контори займався зовсім іншим ділом.

Відірвавшись від Фунта і Берлаги, повідомлення яких були дуже цікаві, але безпосередньо до Корейка ще не вели, Остап вирішив, в інтересах справи, здружитися з Зосею Синицькою і між двома ввічливими поцілунками у затінку нічної акації провентилювати питання щодо Олександра Івановича, і не стільки щодо нього, скільки щодо його грошових справ. Але тривалі спостереження, проведені уповноваженим в справі копит, показали, що поміж Зосею і Корейком немає ніякої любові і що той, за висловом Шури, даремно стежку топче.

— Де немає кохання, — зітхнувши, коментував Остап, — там про гроші не говорять. Дівчину скинемо з балансу.

І в той час, коли Корейко з посмішкою згадував шахрая у міліцейському кашкеті, який робив жалюгідну спробу третьосортного шантажу, начальник філії ганяв по місту в жовтому автомобілі і знаходив людей і людців, про яких конторник-мільйонер вже давно забув, але які добре пам’ятали його. Декілька разів Остап розмовляв з Москвою, викликаючи до телефону знайомого приватника, відомого доку в справі комерційних таємниць. Тепер до контори надходили листи і телеграми, які Остап негайно ж забирав з загальної пошти, — в ній, як і раніш, переважали повістки, що запрошували на наради, замовлення на роги, і догани з приводу недостатньо енергійної заготівлі копит. Дещо з цих листів і телеграм попало до папки з шнурками від черевиків.

Наприкінці липня Остап зібрався у відрядження на Кавказ. Справа вимагала особистої присутності великого комбінатора у невеличкій виноградній республіці.

У день від’їзду начальника в конторі сталася скандальна подія. Паніковський, якого послали з тридцятьма карбованцями на пристань по квиток, повернувся за півгодини п’яний, без квитка і без грошей. Він нічого не міг сказати у своє виправдання, лише вивертав кишені, що висіли в нього як більярдні лузи, і безупинно реготав. Все його смішило: і гнів командора, і докірливий погляд Балаганова, і довірений йому самовар, і Фунт з насунутою на ніс панамою, який дрімав за своїм столом. Коли ж Паніковський глянув на оленячі роги, гордість і прикрасу контори, його охопив такий сміх, що він впав на підлогу і швидко заснув, радісно посміхаючись фіолетовим ротом.

— Тепер у нас справжня установа, — сказав Остап, — є власний розтратник, він же швейцар-п’яниця. Обидва ці типи роблять реальними всі наші починання.

Коли Остапа в конторі не було, під її вікнами кілька разів з’являлися Алоїзій Моршек і Кушаковський. Забачивши ксьондзів, Козлевич ховався у найдальший закуток установи. Ксьондзи відчиняли двері, зазирали в контору і тихо кликали:

— Пане Козлевич! Пане Козлевич! Чи чуєш глос ойца небесного? Опамєнтайсє, пан!

При цих словах ксьондз Кушаковський підіймав палець до неба, а ксьондз Алоїзій Моршек перебирав чотки. Тоді назустріч служителям культу виходив Балаганов і мовчки показував їм огнистий кулак. І ксьондзи відступали, похмуро позираючи на “Антилопу”.

Остап повернувся за два тижні. Його зустрічала вся установа. З високої чорної стіни пришвартованого пароплава великий комбінатор поглянув на своїх підлеглих дружелюбно і лагідно. Від нього пахло молодим баранцем й імеретинським вином.

В Чорноморській філії, крім конторниці, найнятій ще Остапом, сиділи двоє молодиків в чоботях. Це були студенти, прислані з тваринницького технікуму для стажування.

— От і добре, — сказав Остап кисло. — Зміна йде. Але у мене, дорогі товариші, доведеться попрацювати. Ви, звичайно, знаєте, що роги, тобто вирости, вкриті шерстю або ж твердим роговим нашаруванням, є ніщо інше, як придатки до черепа і зустрічаються, переважно, у ссавців?

— Це ми знаємо, — рішуче сказали студенти, — нам би пройти практику.

Щоб позбутися студентів, довелося застосувати складний і досить дорогий засіб. Великий комбінатор відрядив їх у калмицькі степи для організації заготівельних пунктів. Це коштувало конторі шістсот карбованців, та іншого виходу не було: студенти заважали б закінчити справу, яка посувалася досить вдало.

Коли Паніковський дізнався, скільки коштували їм студенти, він відвів Балаганова вбік і роздратовано прошепотів:

— А мене у відрядження не посилають. І відпустки не дають. Мені треба їхати в Єсентуки на лікування. І вихідних днів я не маю, і спецодягу не дають. Ні, Шуро, мені ці умови не підходять. І взагалі я дізнався, що в “Геркулесі” ставки вищі. Піду до них за кур’єра. Ось тобі чесне, благородне слово — піду!

Увечері Остап знову викликав до себе Берлагу.

— На коліна! — викрикнув він голосом Миколи Першого, як тільки побачив бухгалтера.

І все ж їхня розмова мала дружній характер і тривала дві години. Після цього Остап наказав подати наступного ранку “Антилопу” до під’їзду “Геркулеса”.

Розділ XVIII НА СУХОДОЛІ І НА МОРІ

Товариш Скумбрієвич з’явився на пляж, тримаючи в руках іменний портфель. До портфеля було прикуто срібну візитну картку з загнутим кутом і довжелезним курсивом, з якого можна було дізнатися, що Єгор Скумбрієвич вже встиг відсвяткувати п’ятирічний ювілей служби в “Геркулесі”.

Обличчя в нього було чисте, пряме, мужнє, як в англійця, що голиться на рекламному плакаті. Скумбрієвич постояв біля дошки, на якій сповіщали крейдою про температуру води, і, важко пересуваючи ноги по гарячому піску, пішов вибирати зручне місце.

Табір купальників був багатолюдний. Легенькі бараки цього табору виникали зранку, і з заходом сонця зникали, лишаючи на піску брудні відходи міста — зів’яле лушпиння динь, шкаралупу від яєць і шматки газет, які потім на спорожнілому березі всю ніч ведуть таємниче життя, про щось шепочуться, шарудять і літають під скелями.

Скумбрієвич продерся поміж курінцями з вафельних рушників, зонтиків і простирадел, напнутих на кілки. Під ними ховалися дівчата в купальних спідничках. Мужчини теж були в костюмах, але не всі. Дехто обмежувався лише фіговими листочками, та й ті листочки прикривали якраз не біблейські місця, а носи чорноморських джентльменів. Робилося це для того, щоб з носів не лізла шкіра. Ось так прилаштувавшись, мужчини лежали у найвільніших позах. Вряди-годи, прикривши рукою біблейське місце, вони входили у воду, поринали і одразу ж поверталися на свої влежані, продавлені в піску місця, щоб не втратити жодного кубічного сантиметра цілющої сонячної ванни.

Цілковитою протилежністю скупості одягу цих громадян був джентльмен зовсім іншого вигляду. Він був у хромових черевиках на ґудзиках, у візитних штанях, у піджаку, застебнутому на всі ґудзики, з якого звисав годинниковий ланцюжок, при комірці і в фетровому капелюсі. Товсті вуса і віконна вата у вухах доповнювали його зовнішність. Поруч з ним стирчала, заткнута перпендикулярно в пісок, палиця з скляним набалдашником.

— Спека мучила його. Комірець аж набряк від поту. Під пахвами у джентльмена було гаряче, як у домні, там можна було плавити руду, та він продовжував нерухомо лежати.

На кожному пляжі світу можна зустріти одну ось таку людину. Хто вона така, чому прийшла сюди, чому лежить у всій амуніції — нічого невідомо. Але такі люди є по одному на кожний пляж. Можливо, це члени якоїсь таємничої ліги дурнів, чи рештки колись могутнього ордену розенкрейцерів, чи з’їхавші з глузду холостяки — хтозна…

Єгор Скумбрієвич розташувався поруч з членом ліги дурнів і швидко роздягся. Голий Скумбрієвич був зовсім не схожий на Скумбрієвича одягненого. Сухувата голова англійця сиділа на білому дамському тілі з пологими плечима і дуже широким тазом. Єгор підійшов до води, попробував її ногою і завищав. Потім всунув у воду другу ногу і теж завищав. Потім він зробив кілька кроків вперед, заткнув вуха великими пальцями, а вказівними закрив очі, середнім здавив ніздрі, і з несамовитим криком пірнув чотири рази. І лише після цього всього він поплив вперед навимашки, відвертаючи голову при кожному помаху руки. І дрібна хвиля прийняла на себе Єгора Скумбрієвича — зразкового геркулесівця і видатного громадського працівника… Через п’ять хвилин, коли стомлений громадський діяч перевернувся на спину і його кругле глобусне пузо загойдалося на поверхні моря, з кручі над пляжем почувся антилопівський матчиш.

З машини вийшли Остап Бендер, Балаганов і бухгалтер Бер-лага, на обличчі якого відбивалося цілковите підкорення долі. Всі троє зійшли вниз, і, безцеремонно розглядаючи обличчя пляжників, заходилися когось розшукувати.

— Це його штани, — нарешті сказав Берлага, спиняючись над одягом Скумбрієвича, котрий нічого не підозрівав. — Він, напевно, далеко заплив.

— Досить! — вигукує великий комбінатор. — Більше чекати я не маю наміру! Доводиться діяти не лише на суходолі, а й на морі.

Він скинув костюм і сорочку, під якою виявилися купальні труси і, розмахуючи руками, поліз у воду. На грудях великого комбінатора був витатуїрований синім порохом Наполеон у трикутному капелюсі і з пивним кухлем у короткій руці.

— Балаганов! — крикнув Остап уже з води. — Роздягніть і приготуйте Берлагу. Можливо, він буде потрібний.

І великий комбінатор поплив боком, розсуваючи води мідним плечем і тримаючи курс на північ і на північний схід, де поблискував перламутровий живіт Єгора Скумбрієвича.

Перш ніж погрузнути у морську пучину, Остапові довелося багато попрацювати на континенті. Магістральний слід завів великого комбінатора під золоті літери “Геркулеса”, і він багато часу проводив у цій установі. його вже не дивували кімнати з альковами й умивальниками, статуї і швейцар у картузі з золотим зигзагом, який любив погомоніти про вогняні похорони.

З сумбурних пояснень одчайдушного Берлаги випливла напіввідповідальна фігура товариша Скумбрієвича. Він займав великий номер на два вікна, в якому колись спинялися закордонні капітани, приборкувачі левів, або ж багаті студенти з Києва.

В кімнаті часто й дражливо дзеленчали телефони, іноді окремо, іноді обидва разом. Та ніхто не брав трубок. Ще частіше розчинялися двері, стрижена голова службовця, просунувшись у кімнату, розгублено поводила очима і зникала, щоб поступитись місцем іншій голові, але вже не стриженій, а оброслій довгими патлами, або ж просто голій, ліловій, як цибуля. Але й цибульний череп ненадовго застрявав у дверній щілині. В кімнаті нікого не було.

Коли двері відчинилися, мабуть, уже в п’ятдесятий раз у цей день, до кімнати зазирнув Бендер. Він, як і всі, покрутив головою зліва направо і справа наліво, і, як усі, переконався в тому, що товариша Скумбрієвича в кімнаті немає. Зухвало виявляючи своє невдоволення, великий комбінатор поплентався по окремих відділах, секціях, секторах і кабінетах, запитуючи, чи не бачив хто товариша Скумбрієвича. І в усіх цих місцях він чув одну й ту ж відповідь: “Скумбрієвич щойно тут був”— або ж: “Скумбрієвич хвилину тому вийшов”.

Напіввідповідальний Єгор належав до численних екземплярів службовців, які або ж “щойно тут були”, або ж “хвилину тому вийшли”. Деякі з них протягом всього службового дня і не можуть навіть добратися до свого кабінету. Рівно о дев’ятій годині така людина входить у вестибюль установи і, сповнена добрих намірів, заносить ніжку на першу приступку сходів. її чекають великі діла. Вона призначила у своєму кабінеті вісім важливих рандеву, двоє поширених засідань і одне вузьке. На письмовому столі лежать стоси паперів, які вимагають негайної відповіді. Взагалі, справ велике множество, не вистачить доби. І напіввідповідальний чи відповідальний громадянин бадьоро заносить ніжку на мармурову приступку. Та поставити її не так уже й легко. “Товаришу Парусинов, на одну хвилину, — чути воркуючий голос. — Якраз я хотів проробити з вами одне питаннячко”. Парусинова ніжно беруть під руку і відводять у затишний куточок вестибюля. І з цього моменту відповідальний чи напіввідповідальний працівник пропав для країни — він пішов по руках. Не встигне він проробити питаннячко і пробігти три приступки, як його знову підхоплюють, відводять до вікна чи в темний коридор, чи в якийсь пустуючий закапелок, куди нечепура завгосп накидав порожніх ящиків, і щось йому втовкмачують, чогось домагаються, на чомусь наполягають і просять щось провернути в терміновому порядку. До третьої години дня він все ж таки добирається до першої площадки сходів. До п’ятої години йому навіть щастить пробитися на площадку другого поверху. Але через те, що його кабінет на третьому поверсі, а службовий день уже закінчився, він швидко біжить вниз і залишає установу, щоб встигнути на термінову міжвідомчу нараду. А в цей час у кабінеті дзеленчать телефони, зриваються призначені рандеву, листування залишається без відповіді, а члени двох поширених засідань і одного вузького безтурботно п’ють чай і теревенять про трамвайні порядки.

У Єгора Скумбрієвича всі ці особливості були надзвичайно ускладнені громадською працею, якій він віддавався з зайвою гарячковістю. Він уміло й вигідно використовував взаємний і всебічний обман, який непомітно якось прижився в “Геркулесі” і чомусь мав назву “громадське навантаження”.

Геркулесівці сиділи на зборах по три години підряд, слухаючи ганебну балаканину Скумбрієвича. їм усім дуже хотілося вхопити Єгора за товстенькі ляжки і викинути у вікно з чималої висоти. Інколи їм навіть здавалося, що ніякої громадської діяльності взагалі не існує і ніколи не існувало, хоч вони й знали, що за стінами “Геркулеса” є якесь-то друге, правильне громадське життя. “Ну й скотина, — думали вони, тоскно покручуючи в руках олівці й чайні ложечки, — симулянт проклятий!” Та придертись до Скумбрієвича, викрити його було не під силу. Єгор виголошував правильні промови про радянську громадськість, про культроботу, профнавчання і про гуртки самодіяльності. Але за всіма цими запальними словами нічого не було. П’ятнадцять гуртків, політичних і музично-драматичних, ось уже два роки складали свої перспективні плани; осередки добровільних товариств, які своєю метою ставили сприяння розвиткові авіації, хімічних знань, автомобілізму, кінного спорту, дорожної справи, а також найшвидшому знищенню великодержавного шовінізму, існували лише в гарячковій уяві членів місцевкому. А школа профнавчання, створення якої Скумбрієвич вважав своєю особливою заслугою, весь час перебудовувалась, що, як відомо, свідчить про цілковиту бездіяльність. Коли б Скумбрієвич був чесною людиною, він, очевидно, сам би сказав, що вся ця робота провадиться “в порядку міражу”. Але в місцевкомі цей міраж перевтілювався у звіти, і у вищестоящій профінстанції існування музично-політичних гуртків уже не викликало жодних сумнівів. Школа ж профнавчання вимальовувалась там у вигляді великого кам’яного будинку, в якому стоять парти, і меткий вчитель виводить крейдою на дошці криву зросту безробітних у Сполучених Штатах, а. вусаті учні політично зростають прямо на очах. З усього вулканічного кільця громадської діяльності, яким Скумбрієвич охопив “Геркулес”, діяли лише дві вогнедишні точки: стінна газета “Голос голови”, яка виходила раз на місяць і робилася в службовий час Скумбрієвичем і Бомзе, і фанерна дошка з написом: “Ті, що перестали пити і закликають інших”, під якою не було зазначено жодного прізвища.

Гонитва за Скумбрієвичем по всіх поверхах “Геркулеса” насточортіла Бендерові. Великий комбінатор ніяк не міг наздогнати славнозвісного громадського діяча. Він вислизав з рук. Ось тут, у місцевкомі, він щойно говорив по телефону, ще була гаряча мембрана і з чорного лаку телефонної трубки ще не зійшов туман його дихання. Ось тут, на підвіконні, ще сиділа людина, з якою він хвилину тому розмовляв. Одного разу Остап навіть побачив відбиток Скумбрієвича у дзеркалі на сходах. Він кинувся вперед, але дзеркало вже очистилося і відбивало лише вікно з далекою хмаринкою.

— Матінко-заступнице, міліціє троєручнице! — вигукнув Остап, важко дихаючи. — Що за банальний, огидний всім бюрократизм! В нашій Чорноморській філії теж є свої слабкі сторони, мовляв, самі в гріхах, як свиня в реп’яхах, але такого, як у “Геркулесі”… Чи не так, Шуро?

Уповноважений у справі копит зітхнув важким насосним зітханням. Вони знову опинилися в прохолодному коридорі другого поверху, де встигли побувати за цей день разів п’ятнадцять. І знову, в п’ятнадцятий раз, вони пройшли повз дерев’яну канапу, що стояла у полихаєвському кабінеті. На канапі зранку сидів виписаний з Німеччини за великі гроші німець-спеціаліст, інженер Генріх Марія Заузе. Він був у звичайному європейському костюмі, і лише українська сорочечка, розшита запорозьким візерунком, свідчила про те, що інженер пробув у Росії тижнів зо три і вже встиг побувати в магазині кустарних виробів. Він сидів нерухомо, відкинувши голову на дерев’яну спинку канапи і примруживши очі, як людина, яку мають голити. На перший погляд могло здатися, що він дрімає. Та молочні брати, що не раз пробігали повз нього у пошуках Скумбрієвича, встигли помітити, що кольори на нерухомому обличчі заморського гостя весь час міняються. На початок службового дня, коли інженер зайняв позицію біля дверей Полихаєва, обличчя його було нормально рум’яним. З кожною годиною воно все більше розгорялося і до перерви на сніданок уже набуло кольору поштового сургуча. Очевидно, товариш Полихаєв до цього часу дійшов лише до другого поверху. Після перерви зміна кольорів пішла в зворотному порядку. Сургучевий колір змінився якимись скарлатиновими плямами. Потім Генріх Марія почав полотніти і до середини дня, коли начальникові “Геркулеса”, очевидно, пощастило прорватися на другу площадку сходів, обличчя іноземного спеціаліста стало крохмально-білим.

— Що робиться з цією людиною? — шепнув Остап Балаганову. — Яка гама переживань!

Тільки він встиг промовити ці слова, як Генріх Марія Заузе підскочив на канапі і люто подивився на полихаєвські двері, за якими лунали холості телефонні дзвоники. “”Wolokita”! — вискнув він дискантом і, кинувшись до великого комбінатора, почав з усіх сил трясти його за плечі.

— Геносе Полихаєв! — кричав він, підстрибуючи перед Остапом. — Геносе Полихаєв!

Він витягав годинника, тикав його під ніс Балаганову, стенав плечима і знову накидався на Бендера.

— Вас махен зі? — ошелешено запитав Остап, показуючи деяке знайомство з німецькою мовою. — Вас волен зі від бідного відвідувача?

Але Генріх Марія Заузе не відставав, продовжуючи тримати ліву руку на Бендеровому плечі, правою рукою він притяг поближче до себе Балаганова і виголосив перед ними велику пристрасну промову, під час якої Остап нетерпеливо поглядав на всі боки, в надії впіймати Скумбрієвича, а уповноважений у справі копит неголосно ікав, поважно затуляючи рота рукою і бездумно дивлячись на черевики іноземця.

Інженер Генріх Марія Заузе підписав контракт на рік роботи в СРСР або, як визначав сам Генріх, який любив точність, в “концерні “Геркулес”. “Глядіть, пане Заузе, — застерігав його знайомий доктор математики Бернгард Гернгросс, — за свої гроші більшовики заставлять вас попрацювати”. Але Заузе пояснив, що роботи не боїться і давно вже шукає широкого поля для застосування своїх знань в галузі механізації лісового господарства.

Коли Скумбрієвич доповів Полихаєву про приїзд іноземного спеціаліста, начальник “Геркулеса” заметушився під своїми пальмами.

— Він потрібен нам до зарізу! Куди ви його поділи?

— Поки що в готель. Хай відпочине з дороги.

— Який там може бути відпочинок! — викрикнув Полихаєв. — Стільки грошей за нього заплачено, валюти! Завтра ж, рівно о десятій, він мусить бути тут.

Без п’ять хвилин десять Генріх Марія Заузе, виблискуючи штаньми кольору кави, усміхнений, мріючи про широке поле діяльності, увійшов до полихаєвського кабінету. Начальника ще не було. Не було його також і через годину, і через дві. Генріх почав нудитись. Розважав його лише Скумбрієвич, який час від часу з’являвся і з невинною посмішкою запитував:

— Що, хіба геносе Полихаєв ще не приходив? Дивно. Ще через дві години Скумбрієвич спинив у коридорі снідаючого Бомзе і почав з ним перешіптуватися.

— Просто не знаю, що робити. Полихаєв призначив німцеві на десять годин ранку, а сам виїхав до Москви клопотатись за приміщення. Повернеться не раніш як за тиждень. Виручайте, Адольфе Миколайовичу! У мене громадське навантаження, профнавчання ось ніяк перебудувати не можемо. Посидьте з німцем, розважте його. Адже за нього заплачено гроші, валюта.

Бомзе востаннє понюхав свою щоденну котлетку, проковтнув її, і, струсивши крихти, пішов знайомитися з гостем.

Протягом тижня інженер Заузе під керівництвом люб’язного Адольфа Миколайовича встиг оглянути три музеї, побувати на балеті “Спляча красуня” і просидіти годин десять на урочистому засіданні, влаштованому на честь його приїзду. Після засідання відбулася неофіціальна частина, під час якої геркулесівські обранці дуже веселилися, потрясали лафітничками, севастопольськими стопками і, звертаючись до Заузе, кричали: “Пий до дна!”

“Дорога Тілі, — писав інженер своїй нареченій в Аахен, — ось уже десять днів я живу в Чорноморську, але до роботи в концерні “Геркулес” ще не приступив. Боюсь, що за ці дні мені вирахують з договірних сум”.

Одначе п’ятнадцятого числа артільник-касир вручив Заузе півмісячну зарплатню.

— Чи не здається вам, — сказав Генріх своєму новому другові Бомзе, — що гроші мені виплатили даремно? Я не виконую ніякої роботи. —

— Облиште, колего, ці похмурі думки! — вигукнув Адольф Миколайович. — А втім, якщо хочете, можемо поставити вам спеціальний стіл у моєму кабінеті.

Після цього Заузе, сидячи за спеціальним особистим столом, писав своїй нареченій:

“Мила крихітко! Я живу дивним і незвичним життям. Я нічого не роблю, але одержую гроші пунктуально, у терміни, визначені угодою. Все це мене дивує. Розкажи про це нашому другові, доктору Бернгарду Гернгроссу. Це його зацікавить”.

Полихаєв, приїхавши з Москви і дізнавшись, що Заузе вже має стіл, зрадів:

— Ну, от і добре! — сказав він. — Хай Скумбрієвич введе німця в курс справи.

Та Скумбрієвич, який з запалом віддався організації великого гуртка гармоністів-баяністів, перекинув німця Адольфу Миколайовичу. Бомзе це не сподобалося. Німець заважав йому закушувати і взагалі ліз не в свої справи, і Бомзе здав його в експлуатаційний відділ. Але через те, що цей відділ в той час перебудовував свою роботу, що позначалося у безкінечному пересовуванні столів з місця на місце, Генріха Марію сплавили у фінобліковий зал. Тут Арников, Дрейфус, Сахарков, Корейко і Борисохлєбський, які не знали (німецької мови, вирішили, що Заузе іноземний турист з Аргентіни і цілими днями роз’яснювали йому геркулесівську систему бухгалтерії. При цьому вони користувалися азбукою для глухонімих.

Через місяць дуже збуджений Заузе спіймав Скумбрієвича в буфеті і почав кричати:

— Я не хочу одержувати гроші дарjм! Дайте мені роботу! Якщо так буде й далі, я скаржитимусь вашому патронові!

Кінець промови іноземного спеціаліста не сподобався Скумбрієвичу. Він викликав до себе Бомзе.

— Що з німцем? — запитав він. — Чого він казиться?

— Знаєте що, — сказав Бомзе, — по-моєму, він просто склочник. Їй-богу. Сидить людина за столом, нічого не робить, дістає тьму грошей, ще й скаржиться.

— Дійсно, склочник, — погодився Скумбрієвич. — А ще й німець. До нього треба застосувати репресії. Я скажу при нагоді Полихаєву. Той враз зігне його в баранячий ріг!

Одначе Генріх Марія вирішив пробитися до Полихаєва сам. Але в зв’язку з тим, що начальник “Геркулеса” був гідним представником працівників, які “хвилину тому вийшли” чи “щойно були тут”, спроба ця привела його лише до сидіння на дерев’яній канапі і до вибуху, жертвою якого стали невинні діти лейтенанта Шмідта.

— Бюрократизмус! — кричав німець, в нестямі переходячи на російську мову.

Остап мовчки взяв європейського гостя за руку, підвів його до скриньки для скарг, яка висіла на стіні, і сказав, як глухому:

— Сюди! Розумієте? В скриньку. Шрайбен, шріб, гешрібен. Писати. Розумієте? Я пишу, ти пишеш, він пише, вона, воно пише. Розумієте? Ми, ви, вони пишуть скарги і кладуть у цей ящик. Класти! Дієслово “класти”. Ми, ви, вони кладуть скарги… І ніхто їх не виймає. Виймати! Я не виймаю, ти не виймаєш…

Та в цю мить комбінатор побачив у кінці коридора широкі стегна Скумбрієвича і, не закінчивши урок граматики, побіг за невловимим громадським діячем.

— Тримайся, Німеччино! — підбадьорливо крикнув німцеві Балаганов, наздоганяючи командора.

Та як Остапові не було прикро, Скумбрієвич знову зник, ніби раптом дематеріалізувався.

— Це вже містика, — сказав Бендер, покручуючи головою. — Щойно була людина — й нема її.

Молочні брати в нестямі почали відчиняти всі двері підряд. Але вже з третьої кімнати Балаганов вискочив як з ополонки. Лице його невралгічно скособочилось.

— Ва-ва, — сказав уповноважений у справі копит, притиснувшись до стіни. — Ва-ва-ва…

— Що з вами, дитино моя? — запитав Бендер. — Вас хтось образив?

— Там, — пробурмотів Балаганов, простягаючи тремтячу руку.

Остап відчинив двері й побачив чорну труну. Труна стояла посеред кімнати на канцелярському столі з тумбами. Остап зняв свій капітанський картуз і навшпиньки підійшов до труни. Балаганов з острахом стежив за його діями. За хвилину Остап пальцем покликав Балаганова і вказав йому на великий білий напис на чорних схилах труни:

— Ви бачите, Шуро, що тут написано? — сказав він. — “Смерть бюрократизму!” Тепер ви заспокоїлись!

Так, це була чудова агітаційна труна, яку у великі свята геркулесівці виволікали на вулицю і з піснями носили по всьому місту. Як правило, труну підтримували плечима Скумбрієвич, Бомзе, Берлага і сам Полихаєв, який був людиною демократичною і не соромився показуватися на людях разом із своїми підлеглими на різних демонстраціях і політкарнавалах. Скумбрієвич дуже поважав цю труну і надавав їй великого значення. Іноді, підв’язавшись фартухом, Єгор власноручно перефарбовував труну і поновлював антибюрократичні заклики — в ті години, коли в його кабінеті хрипли і захлиналися телефони і найрізноманітніші голови, просовуючись у двері, тоскно водили очима.

Єгор так і не знайшовся. Швейцар у картузі з зигзагом повідомив Бендера, що товариш Скумбрієвич Хвилину тому був тут і щойно поїхав купатися на Комендантський пляж, що, як він сам казав, давало йому зарядку бадьорості.

Прихопивши на всякий випадок Берлагу і розбудивши поштовхами Козлевича, що дрімав за кермом, антилопівці рушили за місто.

Чи треба дивуватися тому, що роз’ятрений усім попереднім, Остап, не чекаючи й хвилини, поліз за Скумбрієвичем у воду, і трохи не засмучуючись тим, що важливу розмову про нечисті акціонерні справи доведеться вести в Чорному морі.

Балаганов точно виконав наказ командора. Він роздяг покірного Берлагу, підвів до води і, притримуючи його обома руками за стан, терпляче чекав. У морі, як видно, відбувалася важка розмова. Остап кричав, як морський цар. Слів не можна було розібрати. Видно тільки було, що Скумбрієвич спробував узяти курс на берег, та Остап відрізав йому дорогу і погнав у відкрите море. Потім голоси стали різкішими; почулися окремі слова:

“Інтенсивник!”, “А хто брав?”, “Папа римський брав?”, “При чому тут я…”

Берлага давно вже переступав з ноги на ногу, вичавлюючи босими п’ятками на піску індійські сліди. Нарешті з моря почувся крик:

— Можна пускать!

Балаганов спустив у море бухгалтера, який поплив з незвичайною швидкістю, по-собачому, б’ючи по воді руками й ногами. Побачивши Берлагу, Єгор Скумбрієвич зі страху пірнув з головою.

А уповноважений у справі копит у цей час розлігся на пісочку і запалив цигарку. Ждати йому довелося хвилин двадцять. Першим повернувся Берлага. Він присів навпочіпки, вийняв з кишені штанів носовик і, витираючи обличчя, сказав:

— Признався наш Скумбрієвич. Очної ставки не витримав.

— Виказав, гадюка? — доброзичливо запитав Шура. І, скинувши з губи великим і вказівним пальцями недокурок, прицмокнув язиком. При цьому з його рота вилетів плювок, стрімкий і довгий, як торпеда.

Підстрибуючи на одній нозі і націлюючись другою ногою в холошу, Берлага туманно пояснював:

— Я це зробив не в інтересах істини, а в інтересах правди.

Другим прибув великий комбінатор. Він з розмаху ліг на живіт і, припавши щокою до нагрітого піску, довго і багатозначно дивився на посинілого Скумбрієвича, що вилізав з води. Потім він узяв з рук Балаганова папку і, змочуючи олівець язиком, почав вписувати в справу добуті важкою працею нові відомості.

Дивна метаморфоза сталася з Єгором Скумбрієвичем. Ще півгодини тому хвиля прийняла на себе найактивнішого громадського діяча, людину, про яку навіть голова місцевкому товариш Нидерландюк казав: “Хто-хто, а Скумбрієвич не підкача”. А Скумбрієвич підкачав. Та ще й як підкачав! Дрібна літня хвиля прибила до берега вже не дивовижне жіноче тіло з головою англійця, що голиться, а якийсь безформений бурдюк, напханий гірчицею і хріном.

В той час, коли великий комбінатор піратствував у морі, Генріх Марія Заузе, який усе ж таки підстеріг Полихаєва і мав з ним відверту розмову, виходив з кабінету, нічого не розуміючи. Дивно посміхаючись, він пішов на поштамт і там, стоячи за конторкою, покритою скляною дошкою, написав листа нареченій в місто Аахен.

“Дорога дівчинко, спішу поділитися з тобою радісною новиною. Нарешті мій патрон Полихаєв посилає мене на виробництво. Та ось мене вражає, дорога Тілі, — в концерні “Геркулес” це називають “зігнути в баранячий ріг” (“Signut w baranjatshy rih”). Мій новий друг Бомзе сказав: те, що мене посилають на виробництво, це є покарання. Чи ти можеш собі це уявити? І чи зможе це коли-небудь збагнути наш добрий математик Бернгард Гернгросс?”

Розділ XIX УНІВЕРСАЛЬНИЙ ШТЕМПЕЛЬ

До дванадцятої години наступного дня по “Геркулесу” поповзла чутка про те, що начальник зачинився з якимсь відвідувачем у своєму пальмовому залі і ось уже три години не озивається ні на стукання Серни Михайлівни, ні на дзвінки внутрішнього телефону. Геркулесівці губилися в здогадах. Вони звикли до того, що Полихаєва весь день водять під ручку по коридорах, садовлять на підвіконня чи затягають попід сходи, де й вирішуються всі справи. Виникло навіть припущення: чи не відійшов начальник від категорії працівників, які “тільки що вийшли” і чи не приєднався до досить впливової групи “затворників”, які, як правило, пробираються до своїх кабінетів рано-вранці, зачиняються там, знімають трубки з телефонів і, відгородившись таким чином від усього світу, творять найрізноманітніші доповіді. А між тим робота йшла, папери вимагали підписів, відповідей і резолюцій. Серна Михайлівна невдоволено підходила до полихаєвських дверей і прислухалася. При цьому в її великих вухах погойдувалися легенькі кульки-перли.

— Безпрецедентний факт! — глибокодумно сказала секретарка.

— Та хто ж там у нього? — запитував Бомзе, від якого несло змішаним запахом одеколону і котлет. — Може, хтось з інспекції?

— Та ні, кажу ж вам, — звичайний відвідувач.

— І Полихаєв сидить з ним уже три години?

— Безпрецедентний факт! — повторила Серна Михайлівна.

— Де ж вихід з цього безвиходу? — захвилювався Бомзе. — Мені терміново потрібна резолюція Полихаєва. У мене розширена доповідь про непридатність колишнього приміщення “Бляха й бекон” до умов роботи “Геркулеса”. Я не можу без резолюції.

Серну Михайлівну з усіх боків узяли в облогу співробітники. Всі вони тримали в руках великі і малі папери. Прождавши ще годину, протягом якої шум за дверима не затихав, Серна Михайлівна всілася за свій стіл і лагідно сказала:

— Гаразд, товариші. Підходьте з вашими паперами.

Вона вийняла з шафи довгу дерев’яну поличку, на якій похитувалися тридцять шість штемпелів з товстенькими лаковими головками, і, вправно виймаючи з гнізд потрібні печатки, почала тискати їх на термінових паперах.

Начальник “Геркулеса” вже давно не підписував папери вручну. В разі потреби він виймав з кишені жилетки печатку, любовно дмухав на неї і видавлював проти свого титулу фіолетове факсиміле. Цей трудовий процес йому дуже подобався. Він наштовхнув його навіть на думку, що деякі резолюції, які найбільш вживаються, не погано було б теж перевести на гуму.

Ось так з’явилися на світ перші каучукові афоризми:

“Не заперечую. Полихаєв”.

“Згоден. Полихаєв”.

“Чудова думка. Полихаєв”.

“Втілити в життя. Полихаєв”.

Перевіривши новий прилад на практиці, начальник “Геркулеса” прийшов до Висновку, що він у значній мірі раціоналізує його трудові процеси, отже, потребує подальшого розвитку й заохочення. Незабаром було запущено в роботу нову партію гуми. Цього разу резолюції були багатослівніші:

“Оголосити догану в наказі. Полихаєв”.

“Зауважити. Полихаєв”.

“Кинути на периферію. Полихаєв”.

“Звільнити без вихідної допомоги. Полихаєв”.

Боротьба, яку вів начальник “Геркулеса” з комунвідділом за приміщення, надихала його на нові стандартні тексти:

“Комунвідділові не підлягаю. Полихаєв”.

“Що вони там, побожеволіли? Полихаєв”.

“Не заважайте працювати. Полихаєв”.

“Я вам не нічний сторож. Полихаєв”.

“Готель належить нам — і крапка. Полихаєв”.

“Знаю я ваші витівки. Полихаєв”.

“Ні ліжок не дам, ні умивальників. Полихаєв”.

Цієї серії замовили три комплекти. Боротьба передбачалася затяжна, і далекоглядний начальник не без підстав побоювався, що одного комплекту не вистачить.

Потім було замовлено комплект резолюцій для внутрішніх геркулесівських потреб.

“Запитайте Серну Михайлівну. Полихаєв”.

“Не морочте мені голову. Полихаєв”.

“Тихіше їдеш — далі будеш. Полихаєв”.

“Ану вас всіх! Полихаєв”.

Творча думка начальника не обмежилася, звичайно, виключно адміністративною стороною справи. Як людина широких поглядів, він не міг пройти осторонь питань біжучої політики. І він замовив чудовий універсальний штамп, над текстом якого трудився кілька днів. Це була дивовижна гумова думка, яку Полихаєв міг пристоувати до будь-якого випадку життя. Окрім того, що вона давала можливість негайно відукнутися на події, вона також звільняла його від необхідності щоразу болісно думати. Штамп був побудований так зручно, що досить було заповнити залишені в ньому порожні місця, щоб вийшла злободенна резолюція.

У відповідь на………. ми, геркулесівці, всі, як один, відповімо:

а) підвищенням якості службової переписки;

б) збільшенням продуктивності праці;

в) посиленням боротьби з бюрократизмом, тяганиною, кумівством і підлабузництвом;

г) знищенням прогулів і іменин;

д) зменшенням накладних витрат на календарі і портрети;

е) загальним зростом профспілчанської активності;

ж) відмовленням від святкування різдва, паски, тройці, благовіщення, водохреща, курбан-байрама, йом-кіпура, рамазана, пуріма й інших релігійних свят;

з) нещадною боротьбою з головотяпством, хуліганством, п’янством, знеосібкою, безхребетністю і переверзевщиною;

і) поголовним вступом до лав товариства “Геть рутину з оперних підмостків”;

к) суцільним переходом на сою;

л) суцільним переводом діловодства на латинський алфавіт. а також усім, що може знадобитись у майбутньому.

Пунктирні місця Полихаєв заповнював особисто в силу необхідності, пристосовуючись до вимог біжучого моменту.

Поступово Полихаєв, пізнавши смак штампу, все більше й більше давав ходу своїй універсальній резолюції. Дійшов до того, що він відповідав нею на підступні вихватки, підлі вилазки, бешкети і неподобства співробітників.

Наприклад: “У відповідь на зухвале неподобство, вчинене бухгалтером Кукушкіндом, який насмілився вимагати сплати йому надурочних, ми відповімо…” Або: “У відповідь на мерзенні підступи і підлі вихватки співробітника Борисохлєбського, який просив позачергову відпустку, відповімо…” — і так далі.

І на все це треба було негайно відповісти підвищенням, збільшенням, посиленням, знищенням, зменшенням, загальним зростом, відмовленням від, нещадною боротьбою, поголовним переходом, поголовним переводом, а також усім, що може знадобитись у майбутньому.

І, лише відчитавши таким чином Кукушкінда і Борисохлєбського, начальник пускав у діло коротеньку гумову резолюцію:

“Зауважити. Полихаєв”, — або: “Кинути на периферію. Полихаєв”.

При першому знайомстві з гумовою резолюцією дехто з геркулесівців засумував. Їх лякала велика кількість пунктів. Особливо бентежив пункт про латинський алфавіт і поголовний вступ до товариства “Геть рутину з оперних підмостків”. Одначе все закінчилося мирно. Скумбрієвич, правда, розмахнувся і організував, крім згаданого товариства, ще й гурток “Геть Хованщину”, але цим усе і обмежилося.

І поки за полихаєвськими дверима чувся вентиляторний шум голосів, Серна Михайлівна жваво працювала. Поличка з штемпелями, розставленими за ростом — від найменшого: “Не заперечую. Полихаєв”, — до найбільшого — універсального, нагадувала хитромудрий цирковий інструмент, на якому білий клоун з сонцем нижче спини грає паличками серенаду Брага. Секретарка вибирала приблизно відповідний до змісту штемпель і таврувала ним папери. Більш усього вона налягала на обережну гумку: “Тихіше їдеш — далі будеш”, пам’ятаючи, що це була найулюбленіша резолюція начальника.

Робота йшла без затримки. Гума прекрасно замінила людину. Гумовий Полихаєв анітрохи не поступався перед Полихаєвим живим.

Вже спорожнів “Геркулес” і босоногі прибиральниці ходили по коридору з брудними відрами, вже пішла остання друкарка, яка затрималася на годину, щоб передрукувати особисто для себе рядки Єсеніна: “Влача стихов злаченные рогожи, мне хочется вам нежное сказать”, вже Серна Михайлівна, якій набридло чекати, підвелася і, перед тим як вийти на вулицю, почала масирувати повіки холодними пальцями, — коли двері полихаєвського кабінету затремтіли, відчинилися, і звідтіль ліниво вийшов Остап Бендер. Він сонно подивився на Серну Михайлівну і пішов собі, розмахуючи жовтою папкою з шнурками від черевиків. Услід за ним з-під живлющої тіні пальм і сикомор виринув Полихаєв. Серна глянула на свого високого друга і як заніміла опустилася на квадратний матрасик, який пом’якшував жорсткість її стільця. Як добре, що співробітники вже розійшлися і в Цю хвилину не могли бачити свого начальника! На його вусах, як пташка на гілці, сиділа алмазна сльоза. Полихаєв на диво швидко моргав очима і так енергійно тер руки, ніби хотів цим тертям добути вогонь засобом дикунів Океанії. Він побіг услід за Остапом, жалюгідно посміхаючись і вигинаючи стан.

— Що ж буде? — бурмотів він, забігаючи то з одного боку, то з другого. — Я не загину? Ну, скажіть же, золотий мій, срібний, я не загину? Я можу бути спокійний?

Йому хотілося додати, що в нього дружина, діти, Серна, діти від Серни і ще однієї жінки, яка живе в Ростові-на-Дону, але в горлі щось само по собі писнуло, і він промовчав.

Скиглячи і підвиваючи, він супроводив Остапа до самісінького вестибюля. У спорожнілому залі вони зустріли лише двох людей. В кінці коридора стояв Єгор Скумбрієвич. Побачивши великого комбінатора, він вхопився за щелепу і відступив у нішу. Внизу, на сходах, з-за мармурової дівчини з електричним факелом виглядав бухгалтер Берлага. Він раболіпно вклонився Остапові і навіть промовив: “Здрастуйте!”, але Остап не відповів на вітання віце-короля.

Біля виходу Полихаєв вхопив Остапа за. рукав і пробулькотів:

— Я нічого не приховав. Слово честі! Я можу бути спокійний? Правда?

— Цілковитий спокій людині може дати лише страховий поліс, — відповів Остап, не притишуючи ходи. — Так вам скаже перший-ліпший агент по страхуванню життя. Мені особисто ви більше не потрібні. А держава, вона, напевне, незабаром вами зацікавиться.

Розділ XX КОМАНДОР ТАНЦЮЄ ТАНГО

У маленькому буфеті штучних мінеральних вод, на вивісці якого було намальовано сині сифони, за білим столиком сиділи Балаганов і Паніковський. Уповноважений у справі копит жував тістечко-трубочку, стежачи за тим, щоб крем не виліз з протилежного боку. Цей харч богів він запивав зельтерською водою з зеленим сиропом “Свіже сіно”. Кур’єр пив цілющий кефір. Перед ним стояли вже шість порожніх пляшечок. З сьомої Паніковський дбайливо витрушував у склянку густу рідину. Сьогодні з конторі нова дівчина-діловод видавала зарплатню по відомості, підписаній Бендером, і друзі насолоджувалися прохолодою, яка йшла від італійських кам’яних плит буфета, від вогнетривкої шафи-холодильника, де зберігалася мокра бринза, від потемнілих циліндричних балонів з шипучою водою і від мармурового прилавка. Шматок льоду вислизнув з шафи і лежав на підлозі, стікаючи водою. На нього приємно було глянути після втомливої вулиці з куцими тінями і пригніченими спекою перехожими, з очманілими від спраги псами.

— Чудове місто Чорноморські— сказав Паніковський, облизуючись. — Кефір допомагає від серця.

Це повідомлення чомусь розсмішило Балаганова. Він необережно придавив своє тістечко-трубочку і з нього вичавилася товста ковбаска крему, яку уповноважений ледь встиг підхопити на льоту.

— Знаєте, Шуро, — продовжував Паніковський, — я чомусь перестав довіряти Бендерові. Він щось не те робить.

— Ну, ну! — погрозливо сказав Балаганов. — Тебе не спиталися.

— Ні, серйозно. Я дуже поважаю Остапа Ібрагімовича: це така людина!.. Навіть Фунт, — ви знаєте, як я поважаю Фунта, — сказав про Бендера, що це голова. Та я вам скажу, Шуро:

Фунт — віслюк! їй-богу, це такий дурень. Жалюгідна, мізерна особа! А проти Бендера я не заперечую. Але мені дещо не подобається. Вам, Шуро, я все розкажу, як рідному.

З часів останньої бесіди з субінспектором карного розшуку до Балаганова ніхто не звертався як до рідного, через те він з таким задоволенням вислухав слова кур’єра і, злегковаживши, дозволив йому продовжувати.

— Ви знаєте, Шуро, — зашепотів Паніковський, — я дуже поважаю Бендера, та я вам мушу сказати: Бендер віслюк! Їй-богу, жалюгідна, мізерна особа!

— Ну, ну! — застерігаючи, сказав Балаганов.

— До чого тут — ну, ну? Ви лише подумайте, на що він витрачає наші гроші? Ви лише пригадайте! Навіщо нам ця дурна контора? Скільки витрат! Одному Фунтові ми платимо сто двадцять. А конторниця. Тепер ще якихось двох прислали, я бачив, вони одержували по відомості зарплатню. Бронепідлітки! Навіщо це все? Він каже — для легальності. Плював я на легальність, якщо вона коштує такі гроші! А оленячі роги за шістдесять п’ять карбованців! А чорнильниця! А всі ці діркозшивачі!

Паніковський розстебнув піджак, і дешева копійчана манишка, пристебнута до шиї порушника конвенції, здійнялася вгору, скрутившись як сувій пергаменту. Але Паніковський так розпалився, що не звернув на це уваги.

— Так, Шуро. Ми з вами одержуємо мізерні оклади, а він купається в розкошах. І навіщо, я вас спитаю, їздив він на Кавказ? Він каже — відрядження. Не вірю! Паніковський не зобов’язаний усьому вірити! І ще я бігав для нього на пристань по квиток. Зважте, по квиток першого класу. Цей невський франт не може, бачте, їздити другим! Ось куди йдуть наші десять тисяч! Він розмовляє по міжнародному телефону, розсилає по всьому світу телеграми-блискавки. Ви знаєте, скільки коштує блискавка? Сорок копійок слово. А я змушений відмовляти собі навіть у кефірі, який потрібен мені для здоров’я. Я стара, хвора людина. Скажу вам одверто: Бендер — це не голова.

— Ви все-таки не дуже, — зауважив Балаганов, відчуваючи, що його віра в Бендера похитується. — Адже Бендер зробив з вас людину. Згадайте, як у Арбатові ви тікали з гускою. А тепер ви на службі, маєте ставку, ви член суспільства.

— Я не хочу бути членом суспільства! — раптом заявив Паніковський і, притишивши голос, додав — Ваш Бендер — ідіот. Затіяв ці дурні розшуки, коли гроші можна взяти сьогодні голими руками.

Тут уповноважений у справі копит, не роздумуючи більше про улюбленого начальника, присунувся до Паніковського. І той, весь час відгинаючи вниз непокірну манишку, розповів йому про дуже серйозний дослід, який він проробив на свій страх і риск.

Того дня, коли великий комбінатор і Балаганов ганялися за Скумбрієвичем, Паніковський самовільно залишив контору на старого Фунта, потай пробрався до кімнати Корейка і, користуючись відсутністю господаря, провів там старанний огляд. Звичайно, ніяких грошей він у кімнаті не знайшов, але виявив дещо краще — гирі, дуже великі, чорні гирі, пудів з півтора кожна.

— Вам, Шуро, я скажу як рідному. Я розкрив секрет цих гир.

Паніковський нарешті впіймав живий хлястик своєї манишки, пристебнув її до ґудзика, на штанях і урочисто глянув на Балаганова.

— Який же може бути секрет? — розчаровано промовив уповноважений у справі копит. — Звичайні гирі для гімнастики.

— Ви знаєте, Шуро, як я вас поважаю, — загарячкував Паніковський, — але ви віслюк. Це золоті гирі! Розумієте? Гирі з чистого золота! Кожна гиря по півтора пуди. Три пуди чистого золота! Це я одразу збагнув, мене прямо як ударило! Я став перед цими гирями і скажено реготав. Яка ж падлюка цей Корейко! Відлив собі золоті гирі, замалював їх чорною фарбою і думає, що ніхто не взнає! Вам, Шуро, я скажу як рідному, — невже я розказав би вам цей секрет, якби міг винести гирі сам? Але я стара, хвора людина, а гирі важкі. І я вас запрошую як рідного. Я не Бендер. Я чесний!

— А раптом вони не золоті? — запитав улюблений син лейтенанта, якому дуже хотілося, щоб Паніковський якомога швидше розвіяв його сумніви.

— А які ж вони, по-вашому? — іронічно запитав порушник конвенції.

— Так, — сказав Балаганов, моргаючи рудими віями, — тепер все ясно. Ти диви, старий — і все розкрив! А Бендер справді робить щось не те: пише папірці, їздить… Ми все ж таки дамо йому частину, по справедливості, га? — 3 якої речі? — заперечив Паніковський. — Все нам! Тепер ми почнемо чудове життя, Шуро! Я вставлю собі золоті зуби і одружусь, їй-богу, одружусь! Чесне, благородне слово!

Цінні гирі вирішили вилучити негайно.

— Заплатіть за кефір, Шуро, — сказав Паніковський, — потім розрахуємось.

Змовники вийшли з буфету і, засліплені сонцем, почали кружляти по місту. їх мучило нетерпіння. Вони довго простоювали на міських мостах і, налягаючи животами на парапети, байдуже дивилися вниз, на дахи будинків, на вулиці, що спускалися до гавані, по яких обережно, мов коні, з’їжджали вантажні машини. Жирні портові горобці довбали клювами бруківку, в той час як з усіх підворіть за ними стежили брудні коти. За іржавими дахами, за вікнами-ліхтарями горищ і за антенами виднілася просинь води, невеличкий катер, що мчав щодуху, і жовта труба пароплава з великою червоною літерою.

Час від часу Паніковський підводив голову і починав рахувати. Він переводив пуди у кілограми, кілограми — у старозавітні золотники і щоразу у нього виходила така манлива цифра, що порушник конвенції навіть тихенько повискував.

Об одинадцятій годині вечора молочні брати, згинаючись від двох важких гир, йшли у напрямку контори у справі заготівлі рогів і копит. Паніковський ніс свою пайку обома руками, випинаючи живіт і радісно пихкаючи. Він часто спинявся, ставив гирю на тротуар і бурмотів: “Одружусь! Чесне, благородне слово, одружусь!” Здоровань Балаганов тримав гирю на плечах. Іноді Паніковський ніяк не міг звернути за ріг вулиці, бо гиря по інерції продовжувала тягти його вперед. Тоді Балаганов вільною рукою притримував Паніковського за комір і надавав його тілу потрібного напрямку. Біля дверей контори вони спинилися.

— Зараз ми одпиляємо по шматочку, — діловито сказав Паніковський, — а завтра вранці продамо. Я маю знайомого годинникаря, пана Біберхама. Він дасть справжню ціну. Не те що в Чорноторзі, де справжньої ціни не дадуть.

Але в цю мить змовники помітили, що з-під зелених конторських завісок пробивається світло.

— Хто ж там може бути у таку пору? — здивувався Балаганов, нагинаючись до замкової шпарки.

За письмовим столом, освітлений бічним світлом яскравої штепсельної лампи, сидів Остап Бендер і щось швидко писав.

— Письменник! — сказав Балаганов, заливаючись сміхом, і поступився місцем біля замкової шпарки Паніковському.

— Звичайно, — зауважив Паніковський, надивившись досхочу, — знову пише. їй-богу, ця жалюгідна людина мене смішить. Але ж де ми пилятимемо?

І, пристрасно радячись про необхідність завтра ж уранці продати два шматочки золота годинникареві, молочні брати підняли свої ноші і зникли в темряві.

А в цей час великий комбінатор закінчував життєпис Олександра Івановича Корейка. З усіх п’яти хаток, з яких складалася чорнильниця “Обличчям до села”, були зняті бронзові кришечки. Остап вмокав перо, куди потрапить рука, йорзав на стільці і совгав під столом ногами. Обличчя його було зморене, як у картяра, що всю ніч програвав і лише над ранок йому пощастило. Всю ніч не в’язалися банки і не йшла карта. Картяр міняв столи, намагався ошукати долю і найти везуче місце. Але карта вперто не йшла. Він уже почав “видушувати”, тобто, глянувши першу карту, повільно висовувати з-за її “сорочки” іншу, він уже клав карту на край стола і дивився на неї знизу, вже складав обидві карти сорочками наверх і розгортав їх, як книгу, — одно слово, проробляв все те, що проробляють люди, коли їм не щастить в дев’ятку. Але це не допомагало. До рук потрапляли здебільшого самі картинки: валети з вірьовочними вусиками, дами, які нюхали паперові квіти, і королі з бородами двірників. Дуже часто приходили чорні й рожеві десятки. Одно слово, йшла та гидота, яку офіціально називають “бакара”, а неофіціально —”бак” або “жир”. І тільки тоді, коли люстри жовтіють і гаснуть, коли під плакатами “спати заборонено” хропуть і захлинаються на стільцях невдахи у поношених комірцях, настає чудо. Банки раптом починають в’язатися, огидні фігури і десятки зникають, приходять восьмаки й дев’ятки. Картяр уже не метається по залу, не витискує карту, не зазирає на неї знизу. Він відчув свою щасливу талію. І вже марафони товпляться позаду щасливця, сіпають його за плечі й по-підлабузницькому шепочуть: “Дядю Юра, дайте три карбованці”. А він, блідий і гордий, зухвало перевертає карти під вигуки: “Звільняється місце за дев’ятим столом!” і “Аматорські, надішліть по полтинику!”— потрошить своїх партнерів. І зелений стіл, розграфлений білими лініями і дугами, стає для нього веселим і радісним, як футбольне поле.

Остап уже не мав сумнівів. У грі стався злам. Все неясне стало ясним. Велика кількість людей з вірьовочними вусиками і королівськими бородами, з якими довелося здибатися Остапу і які лишили слід у жовтій папці з шнурками від черевиків, раптом відійшли вбік і на передній план, знищуючи все і вся, висунулося білооке свиняче рило з пшеничними бровами і глибокими єфрейторськими зморшками на щоках.

Остап поставив крапку, промокнув життєпис пресом з срібним ведмедиком замість ручки і почав підшивати документи. Він любив тримати справи в порядку. Востаннє помилувався він добре випрасуваними свідченнями, телеграмами і різними довідками. У папці були навіть фотографії і виписки з бухгалтерських книг. Все життя Олександра Івановича Корейка лежало у папці, а разом з ним там були пальми, дівчата, синє море, білий пароплав, голубі експреси, дзеркальний автомобіль і Ріо-де-Жанейро, чарівне місто в глибині бухти, де живуть добрі мулати і де переважна більшість громадян ходить у білих штанях. Нарешті великий комбінатор натрапив на того індивідуума, про якого мріяв усе життя.

— І навіть нікому оцінити мій титанічний труд, — тоскно сказав Остап, підводячись і зашнуровуючи товсту папку. — Балаганов дуже милий, але дурень. Паніковський — просто сварливий дід. А Козлевич — ангел безкрилий. Він зараз не має сумнівів у тому, що ми заготовляємо роги для потреб мундштучної промисловості. Де ж мої друзі, мої дружини, мої діти? Одна надія, що шановний Олександр Іванович оцінить мій великий труд і видасть мені на бідність тисяч п’ятсот. А втім, ні! Менше мільйона тепер не візьму, інакше добрі мулати просто не будуть мене поважати.

Остап вийшов з-за столу, взяв свою завітну папку і почав замрійливо походжати у порожній конторі, обходячи машинку з турецьким акцентом, залізничний компостер і майже торкаючись головою оленячих ріг. Білий шрам на горлі Остапа порожевів. Поступово рухи великого комбінатора уповільнювались, і його ноги у червоних черевиках, придбаних випадково в грецького матроса, почали безшумно пливти по підлозі. Не помітив, як і сам почав рухатись боком. Правою рукою він ніжно, як дівчину, притис до грудей папку, а ліву витяг вперед. Над містом досить виразно залунало каніфольне скрипіння колеса Фортуни. Це був тонкий музикальний звук, який раптом перейшов в легенький скрипічний унісон… І давно забута мелодія, що брала за серце, примусила звучати всі предмети, які були зараз у Чорноморській філії Арбатовської контори в справі заготівлі рогів і копит.

Першим почав самовар. З нього несподівано випала на тацю охоплена полум’ям вуглина. І самовар заспівав:

Под знойным небом Аргентины,

Где небо южное так сине…

Великий комбінатор танцював танго. Його медальне обличчя було повернуте в профілі. Він ставав на одно коліно, швидко підводився, обертався і, легенько переступаючи ногами, знову плив вперед. Невидимі пари у фраках розліталися фалдами при несподіваних поворотах.

А мелодію вже перехопила друкарська машинка з турецьким акцентом.

… Гдэ нэбо южноэ так синэ,

Гдэ жэнщины, как на картинэ…

І незграбний, бувалий в бувальцях чавунний компостер приглушено зітхав, згадуючи часи, яким уже нема вороття:

… Где женщины, как на картине,

Танцуют все танго.

Остап танцював класичне провінціальне танго, яке виконували в театрах мініатюр двадцять років тому, коли бухгалтер Берлага носив свій перший котелок, Скумбрієвич служив у канцелярії градоначальника, Полихаєв складав іспит на перший чин табеля про ранги, а зіцголова Фунт був ще бадьорою сімдесятирічною людиною і разом з іншими пікейними жилетками сидів у кафе “Флоріда”, обмірковуючи жахливий факт закриття Дарданелл у зв’язку з італо-турецькою війною. І пікейні жилетки, на ті часи ще рум’яні й гладенькі, перебирали по кісточках політичних діячів тієї доби. “Енвербей — це голова, Юан-Ши-кай — це голова, Пуришкевич — все-таки теж голова!”— говорили вони. І вони вже тоді стверджували, що Бріан — це голова, тому що він і тоді був міністром.

Остап танцював. Над його головою поскрипували пальми і пролітали райдужні пташки. Океанські пароплави терлись бортами об причали Ріо-де-Жанейро. Кмітливі бразільські купці на очах у всіх займалися кофейним демпінгом і у відкритих ресторанах місцеві молодики розважалися спиртними напоями.

— Командувати парадом буду я! — викрикнув великий комбінатор.

Погасивши світло, він вийшов з кімнати і попрямував найкоротшим шляхом на Малу Касательну вулицю. Бліді циркульні ноги прожекторів розходилися по небу, спускалися вниз, раптом зрізали шматок будинку, відчиняючи балкон чи скляну арнаутську галерею з остовпілою від несподіванки парочкою. З-за рогу назустріч Остапу, похитуючись і стукаючи гусеничними стрічками, виїхали два невеличких танки з круглими грибами-верхівками. Кавалерист, перегнувшись з сідла, розпитував пішохода, як ближче проїхати до старого базару. В одному місті Остапові перегородила шлях артилерія. Він перейшов через дорогу в інтервалі між двома батареями. В іншому місці міліціонери поспіхом прибивали до воріт дошку з чорним написом: “Газосховище”. Остап поспішав. Його підганяло аргентінське танго. Не звертаючи уваги на все, що коїлося навколо нього, він увійшов у дім Корейка і постукав у знайомі двері.

— Хто там? — почувся голос підпільного мільйонера.

— Телеграма! — відповів великий комбінатор, підморгнувши в темряві.

Двері відчинилися, і він увійшов, зачепившись папкою за дверну лутку.

Рано-вранці, далеко за містом, в канаві сиділи уповноважений і кур’єр.

Вони розпилювали гирі. Носи їхні були забруднені чавунним пилом. Поруч з Паніковським на траві лежала манишка. Він її зняв, вона заважала працювати. Передбачливий порушник конвенції простелив під гирі газету, щоб жодна пилинка дорогоцінного металу не пропала даремно. Молочні брати час від часу важко перезиралися і знову продовжували пиляти. В ранковій тиші чути було лише посвистування ховрахів і скрегіт перегрітих ножовок.

— Що таке! — сказав раптом Балаганов, припиняючи пиляння. — Три години пиляю, а воно все ще не золоте.

Паніковський не відповів. Він уже все зрозумів і останні півгодини лише водив ножівкою, вдаючи, ніби пиляє.

— Що ж, попиляймо ще, — бадьоро сказав рудоволосий Шура.

— Звичайно, треба пиляти, — зауважив Паніковський, намагаючись відтягти страшну хвилину розплати.

Він затулив обличчя долонею і крізь розчепірені пальці дивився на широку спину Балаганова, яка ритмічно рухалась.

— Нічого не розумію! — сказав Шура, допилявши до кінця і розділивши гирю як яблуко, на дві половини. — Це не золотої

— Пиляйте, пиляйте, — пробелькотав Паніковський. Та Балаганов, тримаючи в кожній руці по чавунній півкулі, загрозливо і поволі посунув на порушника конвенції.

— Не підходьте до мене з цим залізом! — завищав Паніковський, відступаючи вбік. — Я вас зневажаю!

Але Шура розмахнувся і, застогнавши від напруги, метнув в інтригана шматок гирі. Почувши над своєю головою свист снаряда, інтриган ліг на землю.

Бійка уповноваженого і кур’єра не довго тривала. Розлючений Балаганов спочатку з насолодою топтав ногами манишку, потім заходився біля її власника. Завдаючи ударів Паніковському, Шура промовляв:

— Хто вигадав ці гирі? Хто розтратив казенні гроші? Хто лаяв Бендера? — Крім того, первісток лейтенанта згадав порушення сухаревської конвенції, що. коштувало Паніковському ще кількох зайвих стусанів.

— За манишку я притягну вас до відповідальності! — люто закричав Паніковський, затуляючи обличчя ліктями. — Майте на увазі, манишку я вам ніколи не пробачу! Тепер таких манишок немає в продажу!

На завершення всього Балаганов відібрав у супротивника старенький гаманець, в якому було тридцять вісім карбованців.

— Це за твій кефір, гадюко! — сказав він при цьому. До міста поверталися невеселі.

Попереду йшов розгніваний Шура, а за ним, накульгуючи на одну ногу і голосно плачучи, плентався Паніковський.

— Я бідна, нещасна стара людина! — схлипнув він. — Я вас притягну до відповідальності за манишку. Поверніть мені мої гроші.

— Я тобі поверну! — говорив Шура, не обертаючись. — Все розкажу Бендерові. Авантюрист!

Розділ XXI КІНЕЦЬ “ВОРОНЯЧОЇ СЛОБІДКИ”

Варвара Птибурдукова була щаслива. Сидячи за круглим столом, вона оглядала своє господарство. В кімнаті Птибурдукових стояло багато меблів, так що вільного місця майже не було. “Але і тієї площі, яка лишалася, було досить для щастя. Лампа кидала світло на вікно, де тремтіла, як дамська брошка, маленька зелена гілочка. На столі лежали цукерки, печиво і маринований судак у круглій бляшаній коробочці. Штепсельний чайник зібрав у своїй кривій поверхні весь затишок птибурдуківського гнізда: в ньому віддзеркалювалися і ліжко, і білі завіски, і нічна тумбочка. Віддзеркалився і сам Птибурдуков, що сидів навпроти дружини у синій піжамі з шнурками. Він теж був щасливий. Пускаючи крізь вуса цигарковий дим, він випилював лобзиком з фанери іграшковий дачний нужник. Робота була забарна. Треба було випиляти стінки, покрити їх навскісним дахом, зробити внутрішнє обладнання, засклити віконце і приладнати до дверей мікроскопічну защіпку. Птибурдуков працював з запалом; він вважав випилювання по дереву найкращим відпочинком.

Закінчивши роботу, інженер радісно засміявся, поплескав дружину по товстій теплій спині і присунув до себе коробочку з судаком. Та в цю мить настирливо постукали в двері, заблимала лампа, і чайник зсунувся з дротяної підставки.

— Хто б це так пізно? — промовив Птибурдуков, відчиняючи двері.

На сходах стояв Васисуалій Лоханкін. Він по саму бороду був закутаний у білу марселеву ковдру, з-під якої видніли волохаті ноги. До грудей він притискував книгу “Мужчина і женщина”, товсту і роззолочену, як ікона. Очі Васисуалія бігали сюди-туди.

— Ласкаво просимо, — сказав ошелешений інженер, ступивши крок назад. — Варваро, що це?

— Я прийшов до вас навіки оселитися, — відповів Лоханкін гробовим ямбом, — сподіваюсь тут знайти у вас притулок.

— Який притулок? — сказав Птибурдуков, червоніючи. — Що вам треба, Васисуалію Андрійовичу? На сходи вибігла Варвара.

— Сашук! Поглянь, він голий! — закричала вона. — Що сталося? Васисуалію? Та увійди ж, увійдіть.

Лоханкін переступив поріг босими ногами і, бурмочучи “нещастя”, “нещастя”, почав метатися по кімнаті. Краєм ковдри він враз скинув на підлогу тонку теслярську роботу Птибурдукова. Інженер відійшов у куток, відчуваючи, що добра від цього візиту не чекай.

— Яке нещастя? — допитувалася Варвара. — Чому ти в самій ковдрі?

— Я прийшов до вас навіки оселитись, — повторив Лоханкін коров’ячим голосом.

Його жовта барабанна п’ятка вибивала на чистій восковій підлозі тривожний дріб.

— Що ти мелеш дурниці? — накинулася Варвара на колишнього чоловіка. — Йди додому і проспись. Іди звідсіль! Іди, іди додому!

— Немає вже дому, — сказав Васисуалій, продовжуючи тремтіти. — Згоріло все. Пожежа, так, пожежа мене сюди погнала. Я врятувати встиг лише цю ковдру й книгу, улюблену до того ж. Та як до мене ви такі жорстокосерді, піду я звідсіль геть і прокляну до того ж.

Васисуалій, похитуючись від свого горя, пішов до дверей. Але Варвара і її чоловік затримали його. Вони просили пробачення, говорили, що не збагнули одразу, в чому справа, і взагалі, почали турбуватися. Звідкілясь витягли новий піджачний костюм Птибурдукова, білизну, черевики.

Поки Лоханкін одягався, подружжя в коридорі радилося.

— Куди його прилаштувати? — шепотіла Варвара. — Не може ж він у нас ночувати, у нас одна кімната.

— Ти мене дивуєш, — сказав добрий інженер, — у людини нещастя, а ти думаєш про особисте благополуччя.

Коли подружжя повернулося до кімнати, погорілець вже сидів за столом і вминав маринованого судака просто з коробки. Крім того, з полиці були скинуті два томи “Опору матеріалів” і їхнє місце зайняла роззолочена “Мужчина і женщина”.

— Невже весь будинок згорів? — співчуваючи, запитав Птибурдуков. — Який жах!

— А я думаю, що, може, так і треба, — сказав Васисуалій, прикінчуючи хазяйську вечерю, — можливо, я вийду з полум’я оновлений? Га?

Але він не оновився.

Коли про все переговорили, Птибурдукови почали влаштовуватись на ніч. Васисуалію постелили матрацик на тому самому шматочку площі, яка ще годину тому робила їхнє гніздечко щасливим. Вікно зачинили, погасили світло, і до кімнати ввійшла ніч. Хвилин двадцять усі лежали мовчки, час від часу перевертаючись з боку на бік і тяжко зітхаючи. Потім з підлоги почувся тягучий шепіт Лоханкіна:

— Варваро! Варваро! Слухай, Варваро!

— Чого тобі? — обурено запитала колишня дружина.

— Чого ти від мене пішла, Варваро? Не дочекавшись відповіді на це принципове питання, Васисуалій заканючив:

— Ти самка, Варваро! Ти вовчиця! Вовчиця ти, тебе я зневажаю…

Інженер нерухомо лежав, у постелі, задихаючись від люті і стискуючи кулаки.

“Вороняча слобідка” загорілася о дванадцятій годині вечора, саме в той час, коли Остап Бендер танцював у порожній конторі танго, а молочні брати Балаганов і Паніковський виходили з міста, згинаючись під золотими гирями.

У довгому ланцюгові злоключенств, які передували пожежі, в квартирі номер три першим кільцем була нічийна бабуся. Як відомо, вона палила на своїх антресолях гас, бо не довіряла електриці. Після екзекуції над Васисуалієм Андрійовичем у квартирі вже давно не виникало ніяких цікавих подій, і неспокійна голова камергера Митрича мучилася від вимушеної бездіяльності. Обміркувавши як слід бабині звички, він затривожився.

— Спалить, стара, всю квартиру! — бурмотів він. — їй — що? А в мене рояль коштує, може, дві тисячі.

Прийшовши до такого висновку, Митрич застрахував від вогню все своє рухоме майно. Тепер він міг спокійно і зовсім байдуже дивитися, як баба несла до себе на гору бутиль з гасом, тримаючи його на руках як дитину. Першим про застережливий вчинок Митрича дізнався громадянин Гігієнішвілі й одразу ж витлумачив це по-своєму. Він підступив у коридорі до Митрича, вхопив його за барки і загрозливо промовив:

— Підпалити всю квартиру хочеш? Страховку одержати хочеш? Ти гадаєш, Гігієнішвілі дурень? Гігієнішвілі все розуміє.

І пристрасний квартирант того ж дня застрахувався на велику суму. Все це стало відомо всій “Воронячій слободі”. Всіх її мешканців охопив жах. Люція Францівна Пферд прибігла на кухню, вицабанивши очі.

— Вони спалять нас, негідники! Ви як хочете, громадяни, а я теж зараз же піду застрахуюсь. Все одно горіти будемо. Хоч страховку одержу. Я через них іти з торбою по світу не хочу.

На другий день застрахувалися всі квартири за винятком Лоханкіна і нічийної бабусі. Лоханкін читав “Родину” і нічого не помічав, а бабуся не вірила в страховку так само, як І в електрику. Микита Пряхін приніс до дому страховий поліс з фіолетовою каймою і довго розглядав проти світла водяні знаки.

— Це, виходить, держава назустріч іде? — сказав він похмуро. — Допомагає пожильцям? Ну, спасибі. Тепер, значить, як захочемо, так і зробимо.

І, сховавши поліс під сорочку, Пряхін пішов до своєї кімнати. Його слова викликали такий жах, що цю ніч у “Воронячій слобідці” ніхто не заснув. Дуня зв’язувала речі у вузли, а решта коєчників розбрелася ночувати до знайомих. Вдень всі стежили один за одним і по частинах виносили майно з будинків.

Все було ясно. Будинок був приречений. Він не міг не згоріти. І дійсно, о дванадцятій годині ночі він запалав, підпалений одразу з шести кінців.

Останнім з дому, коли він уже задимів самоварним димом з вогняними прожилками, вискочив Лоханкін, прикриваючись білою ковдрою. Він що було духу кричав: “Пожежа, пожежа!”, хоч нікого не міг здивувати цією новиною. Всі мешканці “Воронячої слобідки” були в зборі. П’яний Пряхін сидів на своїй скрині з кованими вуглами. Він бездумно дивився на вікна, в яких миготіли вогні, примовляючи: “Як захочемо, так і зробимо”. Гігієнішвілі з огидою нюхав свої руки, які смерділи гасом, і витирав їх об штани. Спіраль вогню вирвалася з кватирки і, розсипаючи Іскри, розвернулася під дерев’яним карнизом. Тріснуло і з дзвоном вивалилося перше скло. Нічийна бабуся дико завила.

— Сорок років стояв дім, — солідно пояснив Митрич, походжаючи по натовпу, — при всіх владах стояв, добрий був дім. А при Радянській згорів. Такий прикрий факт, громадяни.

Жіноча частина “Воронячої слобідки” стояла окремим гуртом і не зводила очей з вогню. Гарматне полум’я виривалося вже з усіх вікон. Іноді вогонь зникав, і тоді чорний будинок, здавалося, відстрибував назад, як тіло гармати після пострілу. І знову зсередини злітала червоно-жовта хмаринка, урочисто освітлюючи Лимонний перевулок. Стало жарко. Біля будинку вже не можна було стояти, і воронянці перекочували на протилежний тротуар. Лише Микита Пряхін дрімав на скрині посеред вулиці. Раптом він скочив, босий і страшний.

— Православні! — закричав він, шматуючи на собі сорочку. — Громадяни!

Він побіг боком подалі від вогню, врізався в натовп і, викрикуючи незрозумілі слова, показував рукою на палаючий будинок. В натовпі зчинився переполох.

— Дитину забули, — впевнено сказала жінка в солом’яному капелюшку.

Микиту оточили. Він відпихався руками і поривався до будинку.

— У ліжку! — в нестямі кричав Пряхін. — Пусти, кажу! По його обличчю котилися вогненні сльози. Він вдарив по голові Гігієнішвілі, який став йому на дорозі, й кинувся у двір. За хвилину він вибіг звідтіль, тримаючи в руках драбину.

— Спиніть його! — закричала жінка в солом’яному капелюшку. — Він згорить!

— Відійди, кажу! — волав Микита Пряхін, приставляючи драбину до стінки і відштовхуючи молодиків з натовпу, які хапали його за ноги. — Не дам їй пропасти. Душа горить.

Він відбивався ногами і ліз вгору, до палаючого вікна другого поверху.

— Назад! — гукали з натовпу. — Чого поліз? Згориш!

— У ліжку! — продовжував викрикувати Микита. — Ціла гуска лежить і кварта горілки. Не пропадати ж їй, православні громадяни?

З несподіваною спритністю Пряхін вхопився за бляху, прибиту до підвіконня від дощу, і враз зник, втягнутий у палаючий будинок повітряною течією. Його останні слова були: “Як захочемо, так і зробимо…” В перевулку запала тиша, яку порушили лише дзвони і трубні сигнали пожежної команди. У двір вбігли пожежники-сокирники в брезентових костюмах, які ніщо не могло зігнути, з широкими синіми поясами.

Через хвилину після того, як Микита Пряхін зробив єдиний в своєму житті героїчний вчинок, з будинку випала і вдарилась об землю палаючи колода. Дах затріщав, розсунувся і впав всередину будинку. В небо здійнявся сяячий стовп, наче з будинку випустили на місяць ядро.

Так загинула квартира номер три, відома більше під назвою “Вороняча слобідка”.

Раптом у перевулку почувся передзвін копит. В сяйві пожежі промчався візником інженер Талмудовський. На його колінах лежав обклеєний ярликами чемодан. Підстрибуючи на сидінні, інженер нахилився до візника і кричав:

— Ноги моєї тут не буде при такій платні! Нумо, швидше! І в ту ж мить його жирна, освітлена пожежними смолоскипами спина зникла за поворотом.

Розділ XXII КОМАНДУВАТИ ПАРАДОМ БУДУ Я

— Я помираю з нудьги, — сказав Остап, — ми з вами розмовляємо лише дві години, а ви вже набридли мені так, ніби я знав вас усе життя. З таким норовистим характером добре бути мільйонером в Америці. У нас мільйонер мусить бути більш лагідним.

— Ви божевільні! — відповів Олександр Іванович.

— Не ображайте мене, — смиренно зауважив Бендер, — я син турецького підданця і, зрозуміло, потомок яничарів. Я вам не дам пощади, якщо ви будете мене кривдити. Яничари не знають жалю ні до жінок, ні до дітей, ні до підпільних радянських мільйонерів.

— Ідіть, громадянине! — сказав Корейко голосом геркулесівського бюрократа. — Вже третя година ночі, я хочу спати, мені рано на службу йти.

— То правда, я й забув! — вигукнув Остап. — Вам не можна запізнюватись на службу. Можуть звільнити без вихідної допомоги. Все ж таки двотижневий оклад — двадцять три карбованці! Така економна людина, як ви, може прожити півроку.

— Не ваше діло… Дайте мені спокій. Чуєте? Ідіть геть!

— Але ця економія вас погубить. Вам, звичайно, небезпечно показувати свої мільйони. Одначе ви занадто вже стараєтесь. Ви подумали над тим, що з вами станеться, якщо ви нарешті зможете тратити гроші? Постування — річ небезпечна. Моя знайома, вчителька французької мови Ернестина Йосипівна Пуанкаре, ніколи в житті не пила вина. І що ж? На якійсь вечірці її пригостили чаркою коньяку. Це їй так сподобалося, що вона випила цілу пляшку і тут же, на вечірці, збожеволіла. І на світі стало менше на одну вчительку французької мови. Таке може статися з вами,

— Чого ви, хай вам чорт, хочете від мене?

— Того, чого хотів друг мого дитинства Коля Остеп-Бакен від подруги мого ж таки дитинства, польської красуні Інги Зайонц, — любові. Я теж хочу любові. Я хочу, щоб мене полюбили ви, громадянине Корейко, і, як вияв цієї любові, видали мені один мільйон карбованців.

— Геть! — неголосно сказав Корейко.

— Ну от, ви знову забули, що я потомок яничарів. З цими словами Остап підвівся з свого місця. Тепер співбесідники стояли один проти одного. У Корейка було штормове обличчя, в очах виблискували білі баранці. Великий комбінатор щиро посміхався, показуючи білі кукурудзяні зуби. Вороги підійшли ближче до настільної лампочки, і на стіні пролягли їхні велетенські тіні.

— Я вам тисячу разів повторюю, — промовив, стримуючись, Корейко, — що ніяких мільйонів у мене немає і не було. Зрозуміли? Зрозуміли? Ну й забирайтесь! Я на вас скаржитимусь.

— Скаржитись на мене ви ніколи не будете, — багатозначно сказав Остап, — а піти я можу, але не встигну я ще вийти на вашу Малу Касательну вулицю, як ви з плачем побіжите за мною і лизатимете мої яничарські п’ятки, благаючи, щоб я повернувся.

— Чого це я буду вас благати?

— Будете. Так треба, як любив висловлюватися мій друг Васисуалій Лоханкін, саме в цьому сірячна правда. Ось вона!

Великий комбінатор поклав на стіл папку, і, неквапно розв’язуючи її черевичні шнурки, продовжував:

— Але давайте домовимося: ніяких ексцесів! Ви не будете мене душити, не будете викидатися з вікна і, найголовніше, не вмирайте від удару. Якщо ви надумаєтесь враз нагло сконати, то поставите мене цим у дурне становище. Загине плід тривалої добросовісної праці. Взагалі, давайте побесідуємо. Вже не секрет, що ви мене не любите. Ніколи я не доб’юся того, чого Коля Остен-Бакен добився в Інги Зайонц, подруги мого дитинства. Тому я не почну марно зітхати, не хапатиму вас за талію. Вважайте, що серенаду закінчено. Замовкли балалайки, гуслі і позолочені арфи. Я прийшов до вас, як юридична особа до юридичної особи. Ось папка вагою в три-чотири кіло. Вона продається і коштує мільйон, який ви через свою скупість не хочете мені подарувати. Купіть!

Корейко нахилився над столом і прочитав на папці: “Справа Олександра Івановича Корейка. Почато 25 червня 1930 р. Закінчено 10 серпня 1930 р.”

— Яка дурниця! — сказав він, розводячи руками. — Що це за нещастя на мою голову! То ви приходили до мене з якимись грішми, тепер вигадали якусь справу. Просто смішно.

— Ну то як, торг відбудеться? — наполягав великий комбінатор. — Ціна невелика. За кіло дуже цікавих відомостей з галузі підземної комерції беру всього-на-всього по триста тисяч.

— Які ще там відомості? — грубо запитав Корейко, простягаючи руки до папки.

— Дуже цікаві, — відповів Остап, ввічливо відводячи його руку. — Відомості про ваше друге і головне життя, яке зовсім несхоже на ваше перше, сорокашестикарбовочне, геркулесівське. Перше ваше життя всім відоме. Від десяти до чотирьох ви за Радянську владу. А от про ваше друге життя, від чотирьох до десяти, знаю лише я. Ви оцінили ситуацію?

Корейко не відповів. Тінь лягла на єфрейторські складки його обличчя.

— Ні, — рішуче сказав великий комбінатор, — ви походите не від мавпи, як всі громадяни, а від корови. Ви тугодум, як всі парнокопитні ссавці. Це я вам кажу як спеціаліст по рогах і копитах. Отже, ще раз. У вас, за моїми відомостями, мільйонів сім-вісім. Папка продається за мільйон. Якщо ви її не купите, я зараз же віднесу її в інше місце. Там за неї мені не дадуть ні копійки. Але ви загинете. Це я вам кажу як юридична особа юридичній особі. Я залишусь таким же бідним поетом і багатоженцем, як і був, та до самої смерті мене тішитиме думка про те, що я допоміг громадськості позбутись великої скареди.

— Покажіть справу, — сказав Корейко, замислившись.

— Не метушіться, — зауважив Остап, розкриваючи папку, — командувати парадом буду я. Свого часу вас повідомили про це телеграфом. Так ось парад почався, і, як ви бачите, ним командую я.

Олександр Іванович глянув на першу сторінку справи, і, побачивши наклеєну на ній власну фотокартку, неприємно посміхнувся, і сказав:

— Щось я ніяк не збагну, що ви од мене хочете. Гляну лише заради цікавості.

— Я теж заради цікавості, — заявив великий комбінатор. — Ну що ж, давайте почнемо задовольняти це наше, зрештою, невинне почуття. Панове присяжні засідателі, Олександр Іванович Корейко народився… А втім, щасливе дитинство можна не чіпати. В той голубий час Саша ще не займався комерційним грабунком. Далі йдуть рожеві хлоп’ячі роки. Перегорнемо й цю сторінку. А от і юність, початок життя. Тут уже можна зупинитись. Заради цікавості. Шоста сторінка.

Остап перегорнув шосту сторінку і розповів зміст сторінок сьомої, восьмої і далі, аж до дванадцятої включно.

— І от, панове присяжні засідателі, перед вами пройшли перші значні дільця мого підзахисного, це: торгівля казенними медикаментами під час голоду і тифу, а також праця по постачанню, в результаті якої зник залізничний ешелон з продуктами, який йшов маршрутом для голодаючих Поволжя. Всі ці факти, панове присяжні засідателі, я згадую з точки зору звичайнісінької цікавості.

Остап говорив у поганій манері дореволюційного присяжного повіреного, який, вхопившись за якесь слівце, вже не випускає його з зубів і тягне за собою протягом усіх десяти днів великого процесу.

— Не позбавлена також деякого інтересу поява мого підзахисного у Москві 1922 року…

Обличчя Олександра Івановича ще намагалось тримати нейтральність, та руки його вже безцільно йорзали по столу, як у сліпого.

— Дозвольте, панове присяжні засідателі, подати вам одне питання. Звичайно, теж заради цікавості. Який прибуток можуть дати людині дві звичайні бочки, налляті водопровідною водою? Двадцять карбованців? Три карбованці? Вісім копійок? Ні, панове присяжні засідателі! Олександру Івановичу Корейку вони принесли чотириста тисяч золотих карбованців ноль-ноль копійок. Правда, ці бочки мали багатозначну назву: “Промислова артіль хімічних продуктів “Реванш”. Одначе підемо далі.

Сторінки сорок друга — п’ятдесят третя. Місце дії — маленька довірлива республіка. Синє небо, верблюди, оазиси і піжони в золотих тюбетейках. Мій підзахисний допомагає будувати електростанцію. Підкреслюю — допомагає. Погляньте на його обличчя, панове присяжні засідателі!..

Захопившись, Остап повернувся до Олександра Івановича і вказав на нього пальцем. Та зробити ефектно рукою повільну криву, як це роблять присяжні повірені, йому не пощастило. Підзахисний несподівано ухопив його руку на льоту і мовчки почав її викручувати. В той же час підзахисний другою рукою надумався вчепитися панові присяжному повіреному в горло. З півхвилини супротивники ламали один одного і тремтіли від напруги. Сорочка в Остапа розстебнулася, блиснула татуїровка. Наполеон все так само тримав пивний кухоль, але зараз був такий червоний, ніби вже встиг добре нализатися.

— Не давіть на мою психіку! — сказав Остап, відірвавши від себе Корейка. Він важко дихав. — Так працювати не можна!

— Негідник! Негідник! — шепотів Олександр Іванович. — Ну й негідник же!

Він сів на підлогу, кривлячись від болю, якого завдав йому потомок яничарів.

— Засідання продовжується! — промовив — Остап, наче нічого не сталося. — І, як ви бачите, панове присяжні засідателі, лід рушив! Підзахисний намагався мене вбити. Звичайно, заради дитячої цікавості. Він хотів дізнатись, що у мене всередині. Поспішаю задовольнити його цікавість. Там, всередині,—благородне й дуже здорове серце, чудові легені й печінка ще без каміння. Прошу занести цей факт до протоколу. А тепер продовжимо нашу гру, як казав редактор гумористичного журналу, розпочинаючи чергове засідання і суворо поглядаючи на своїх співробітників.

Гра дуже не сподобалася Олександру Івановичу. Відрядження, з якого повернувся Остап, дихаючи вином і бараниною, лишило в справі відчутні сліди. Тут була копія заочного вироку, зняті на кальку плани благодійного комбінату, виписка з “Рахунку прибутків і видатків”, а також фотографії електричної ущелини і кінокоролів.

— І нарешті, панове присяжні засідателі, третій етап діяльності мого неспокійного підзахисного — скромна конторська робота в “Геркулесі” — для суспільства і посилена торгово-підземна діяльність — для душі. Просто заради цікавості зазначимо спекуляцію валютою, хутром, камінцями й іншими компактними предметами першої необхідності. І нарешті спинимось на серії самовибухаючих акціонерних товариств, під яскравими нахабно-кооперативними назвами: “Інтенсивник”, “Трудовий кедр”, “Пилодопомога” і “Південний лісоруб”. І всім цим заправляв не пан Фунт, в’язень приватного капіталу, а мій підзахисний друг.

При цьому великий комбінатор знову вказав рукою на Корейка і таки зробив нею давно задуману криву.

Потім Остап пишномовними висловами попросив уявленого суду дозволу поставити підсудному кілька запитань, і, зробивши потрібну в таких випадках паузу, почав:

— Чи не мав. підсудний яких позаслужбових справ з геркулесівцем Берлагою? Не мав. Правильно! А з геркулесівцем Скумбрієвичем? Теж ні. Чудово! А з геркулесівцем Полихаєвим?

Мільйонер-конторник мовчав.

— Запитань більше не маю. Ху! Я стомився і хочу їсти. Скажіть, Олександре Івановичу, чи немає у вас холодної котлети за пазухою? Нема? Дивовижна бідність, особливо коли взяти до уваги ті суми, які ви за допомогою Полихаєва викачали з доброго “Геркулеса”. Ось власноручне пояснення Полихаєва, єдиного геркулесівця, який знав, хто приховується за маскою сорокашестикарбованцевого конторника. Та й він по-справжньому не розуміє, хто ви такий. Зате це знаю я… Так, панове присяжні засідателі, мій підзахисний грішний. Це доведено. Та все ж таки я дозволю собі просити полегшити ваш вирок, звичайно, при умові, що підзахисний купить у мене папку. Я закінчив.

Наприкінці промови великого комбінатора Олександр Іванович заспокоївся. Заклавши руки в кишені легеньких штанів, він підійшов до вікна. Молодий день шумів по місту трамвайними бубонцями. За палісадником йшли тсоавіохімівці, тримаючи в руках косо-криво гвинтівки, наче сапи. На цинковому карнизі гуляли голуби, постукуючи червоними вербовими ніжками. Вони весь час зривалися з карниза. Олександр Іванович, привчивши себе до економії, погасив настільну лампу і сказав:

— То це ви посилали мені оті дурні телеграми?

— Я, — відповів Остап. — “Вантажте апельсини в бочках брати Карамазови”. Хіба погано?

— Недотепно.

— А жебрак-напівідіот? — запитав Остап, відчуваючи, що парад пройшов добре. — Погано?

— Хлопчача вигадка! І книга про мільйонерів — теж. А коли ви прийшли під виглядом київського міліціонера, я одразу подумав, що ви дрібний шахрай. На жаль, помилився. Інакше б чорта пухлого ви мене знайшли.

— Так, ви помилилися. Кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається, як сказала польська красуня Інга. Зайонц через місяць після весілля з другом мого дитинства Колею Остен-Бакеном.

— Ну, пограбування — це ще зрозуміло, але гирі! Нащо ви викрали в мене гирі?

— Які гирі? Ніяких гир я не крав.

— Вам просто соромно признатися. І взагалі ви наробили безліч дурниць.

— Можливо, — погодився Остап. — Я не ангел. У мене є недоліки. Одначе я з вами заговорився. На мене чекають мулати. Накажете одержати гроші?

— Так, так, гроші! — сказав Корейко. — 3 грішми почекайте. Папка непогана, що й казати, купити можна, але, підраховуючи мої прибутки, ви не врахували мої витрати і прямі збитки. Мільйон — цифра нереальна.

— До побачення, — холодно промовив Остап, — і, прошу вас, побудьте вдома півгодини. По вас приїдуть в чудовій кареті з ґратами.

— Так діло не роблять, — сказав Корейко, посміхаючись купецькою посмішкою.

— Можливо, — зітхнув Остап, — але я, знаєте, не фінансист. Я — вільний художник і холодний філософ.

— За що ж ви хочете одержати гроші? Я їх заробив, а ви…

— Я не лише трудився. Я навіть постраждав. Після розмови з Берлагою, Скумбрієвичем і Полихаєвим я втратив віру в людство. Хіба віра в людство не варта мільйона карбованців.

— Варта, варта, — заспокоїв Олександр Іванович.

— То що, підемо до засіка? — запитав Остап. — До речі, де ви тримаєте свою готівку? Я так думаю, не в ощадкасі?

— Ходімо! — відповів Корейко. — Там побачите.

— Може, далеко? — заметушився Остап. — Я можу гукнути машину.

Та мільйонер від машини відмовився і заявив, що йти недалеко і що взагалі не потрібно ніякого зайвого шику. Він чемно пропустив Бендера вперед і вийшов, прихопивши з собою невеличкий пакуночок, загорнутий в газету.

Спускаючись зі сходів, Остап наспівував: “Под небом знойной Аргентины…”

Розділ XXIII СЕРЦЕ ШОФЕРА

На вулиці Остап взяв Олександра Івановича під руку, і обидва комбінатори швидко пішли в напрямку до вокзалу.

— А ви кращий, ніж я думав, — дружелюбно сказав Бендер. — І правильно. З грішми треба розставатися легко, без стогонів.

— Для хорошої людини і мільйона не жалко, — відповів конторник, навіщось прислухаючись.

Коли вони повернули на вулицю Мерінга, над містом пролунало виття сирени. Виття було тривале, хвилясте і тоскне. Від таких звуків морякам у туманну ніч стає якось моторошно, хочеться чомусь просити надбавки до зарплатні з причин небезпечної служби. Сирена продовжувала надриватися. До неї приєдналися суходольні гудки заводів й інші сирени, більш далека і ще більш сумні. Перехожі раптом заметушилися, ніби їх погнала злива. При цьому всі посміхалися і поглядали на небо. Опасисті бабусі-перекупки, що торгували насінням, бігли, гойдаючи своїми животами, і в їхніх очеретяних кошиках серед сипучого краму підскакували склянки. Через вулицю навскіс пробіг Адольф Миколайович Бомзе. Він благополучно встиг ускочити в скляні двері-вертушку “Геркулеса”. Промчав галопом на різномасних конях підрозділ кінного резерву міліції. Блимнув автомобіль з червоним хрестом. Вулиця враз спорожніла. Остап помітив, що далеко попереду біля колишнього кафе “Флоріда” гайнув табунчик пікейних жилеток. Розмахуючи газетами, канотьє і панамськими капелюхами, дідки затрусили по бруківці. Та не встигли вони добігти до рогу, як залунав приголомшуючий тріскучий гарматний постріл, пікейні жилетки пригнули голови, спинилися і одразу ж побігли назад. Поли їх чесучевих піджаків роздувалися.

Поведінка пікейних жилеток розсмішила Остапа. Поки він милувався їхніми дивовижними рухами і стрибками, Олександр Іванович встиг розгорнути взятий з дому пакуночок.

— Скабрезні старики! Опереткові коміки! — сказав Остап, обертаючись до Корейка.

Та Корейка не було. Замість нього ба великого комбінатора дивилася огидна пика з скляними водолазними очима й гумовим хоботом, в кінці якого теліпався бляшаний циліндр кольору хакі. Остап так здивувався, що навіть підстрибнув.

— Це що за жарти? — грізно викрикнув він, простягаючи руки до протигаза. — Громадянин підзахисний! Закликаю вас до порядку.

Цієї ж миті набігла група людей в таких самісіньких протигазах і серед десятків однакових гумових пик вже не можна було знайти Корейка. Притримуючи свою папку, Остап одразу ж почав дивитися на ноги чудовиськ, та як тільки йому здалося, що він побачив вдовині штани Олександра Івановича, як його схопили під руки і молодечий голос сказав:

— Товаришу! Ви отруєні!

— Хто отруєний? — закричав Остап, вириваючись. — Пустіть!

— Товаришу, ви отруєні газом! — радісно повторив санітар. — Ви потрапили в отруєну зону. Бачите — газова бомба.

На бруківці справді лежав ящичок, з якого швидко виходив густий дим. Вдовині штани були вже далеко. Востаннє вони блиснули поміж двох клубів диму і зникли. Остап мовчки і люто борюкався: його вже тримали шість масок.

— До того ж, товаришу, вас поранено осколком в руку. Не гнівайтеся, товаришу! Будьте свідомі. Ви ж знаєте, що йдуть маневри. Зараз ми вас перев’яжемо і віднесемо до газосховища.

Великий комбінатор ніяк не міг збагнути, що чинити опір безнадійно.

Картяр, що вранці вхопив свою щасливу талію і дивував весь стіл, несподівано за десять хвилин спустив все якомусь молодикові, що випадково сюди забрів. І вже не сидить він блідий від перемоги, торжествуючий, і вже не товпляться навколо нього марафони, виклянчуючи копійки на щастя. Додому він піде пішки…

До Остапа підбігла комсомолка з червоним хрестом на фартушку. Вона витягла з брезентової сумки бинти і вату і, хмурячи брови, щоб не засміятися, обмотала руку великого комбінатора поверх рукава. Закінчивши акт милосердя, дівчина засміялася і побігла до другого пораненого, який покірно віддав їй свою ногу. Остапа поволокли до нош.

Там виникла нова сутичка, під час якої гойдалися хоботи, а перший санітар-розпорядник голосно, лекторським тоном продовжував закликати Остапа до свідомості й до іншої громадської доблесті.

— Братці! — бурмотів великий комбінатор, в той час, коли його пристебували до нош пасками, — повідомте, братці, мого померлого батька, турецького підданця, що улюблений син його, колишній спеціаліст по рогах і копитах, загинув смертю хоробрих на полі битви.

Останні слова потерпілого на полі битви були:

— Спіть, орли бойові! Соловей, соловей, пташечка…

Після цього Остапа понесли, і він замовк, дивлячись в небо, в якому творилось бозна-що. Котилися густі, як серця, клуби диму. На значній височині нерівним кутом летіли прозорі целулоїдні літаки. Від них йшло дзвінке тремтіння, ніби всі вони були зв’язані поміж собою залізними нитками. В коротких паузах поміж орудійними ударами продовжували завивати сирени.

Остапові довелося витримати ще одне приниження. його несли повз “Геркулес”. З вікон чотирьох поверхів лісоустанови визирали службовці. Весь фіноблік стояв на підвіконні. Лапідус-молодший лякав Кукушкінда, вдаючи, ніби хоче штовхнути його вниз. Берлага зробив великі очі і вклонився ношам. У вікні другого поверху на фоні пальм стояли, обнявшись, Полихаєв і Скумбріевич. Помітивши зв’язаного Остапа, вони зашепотілися і швидко зачинили вікно.

Перед вивіскою “Газосховище № 32” ноші спинилися, Остапові допомогли підвестись, а через те, що він знову спробував вирватись на волю, санітарові-розпоряднику довелося знову закликати його до свідомості.

Газосховище розташувалося в будинковому клубі. Це був довгий і світлий напівпідвал з ребристою стелею, до якої на дротах було підвішено моделі військових і поштових літаків. В глибині клубу містилася невеличка сцена, на заднику якої було намальовано два синіх вікна з місяцем і зорями і коричневі двері. Під стіною з написом: “Війни не хочемо, але до опору готові”, — тинялися пікейні жилетки, яких загнали сюди всім табуном. По сцені походжав лектор у зеленому френчі і, невдоволено позираючи на двері, які з шумом пропускали нові групи отруєних, з військовою чіткістю говорив:

— За характером дії бойові отруйні речовини поділяються на: задушливі, сльозоточиві, загальноотруйні, наривні, роздратовуючі і таке інше. В числі сльозоточивих отруйних речовин можемо відзначити хлор-пікрін, бромистий бензол, бром-ацетон, хлор-ацетофенон…

Остап перевів похмурий погляд з лектора на слухачів. Молоді люди дивилися оратору в рот або ж записували лекцію в книжечку, або ж марудилися біля щита з гвинтівочними частинами. У другому ряді самотньо сиділа дівчина спортивного вигляду, мрійно дивлячись на театральний місяць.

“Хороша дівчина, — вирішив Остап, — шкода, немає часу. Про що вона думає? Напевне ж, не про бромистий бензол. Ай-яй-яй! Ще сьогодні вранці я міг пробитися ось з такою дівчиною кудись в Океанію, на Фіджі, чи ще на якийсь острів Житлотовариства, або і в Ріо-де-Жанейро”.

Згадавши втрачене Ріо, Остап заметався по газосховищу.

Пікейні жилетки — їх було тут понад сорок — вже отямилися від струсу, підкрутили свої накрохмалені комірці і запально сперечалися про пан-Європу, морську конференцію трьох держав і про гандизм.

— Чули? — говорила одна жилетка другій. — Ганді приїхав У Данді.

— Ганді—це голова! — зітхнув той. — І Данді—це голова. Почалась суперечка. Одні жилетки стверджували, що Данді—це місто, і головою бути не може, інші з божевільною впертістю доводили протилежне. Зрештою всі зійшлися на тому, що Чорноморськ буде оголошено вільним містом у найближчі ж дні.

Лектор знову зморщився, бо двері відчинились і в приміщення прибули з шумом нові пожильці — Балаганов і Паніковський. Газова атака спіткала їх після повернення з нічної експедиції. Після роботи з гирями вигляд у них був такий брудний, як у шкодливих котів. Побачивши командора, молочні брати похнюпилися.

— Ви що, на іменинах в архієрея були? — похмуро запитав Остап.

Він боявся, що його почнуть розпитувати про хід справи Корейка, і тому сердито насупивши брови, перейшов у наступ.

— Ну, гуси-лебеді, що поробляєте?

— Їй-богу, — сказав Балаганов, прикладаючи руки до грудей. — Це все Паніковський затіяв.

— Паніковський! — суворо сказав командор.

— Благородне слово честі! — викрикнув порушник конвенції.—Ви ж знаєте, Бендер, як я вас поважаю! Це балагановські штучки.

— Шуро! — ще суворіше промовив Остап.

— І ви йому повірили! — з докором сказав уповноважений в справі копит. — Ну, як ви гадаєте, хіба я без вашого дозволу взяв би ці гирі?

— То це ви взяли гирі? — закричав Остап, — Навіщо?

— Паніковський сказав, що вони золоті.

Остап подивився на Паніковського. Тільки зараз він помітив, що під його піджаком вже немає п’ятдесятикопієчної манишки, і він звідтіль світить на світ божий голими грудьми. Не кажучи ні слова, великий комбінатор впав на стілець. Він весь затрусився, хапаючи повітря руками. Потім з його горла вирвався вулканічний гуркіт, з очей побігли сльози, і сміх, в якому відчувалася вся втома ночі, все розчарування у боротьбі з Корейком, так жалюгідно парадійовано молочними братами, — жахливий сміх залунав у газосховищі.

Пікейні жилетки здригнулися, а лектор ще голосніше і виразніше заговорив про бойові отруйні речовини.

Сміх ще поколював Остапа тисячею нарзанних голок, а він вже почував себе освіженим, помолоділим, як людина, що пройшла всі інстанції в голярні: і дружбу з бритвою, і знайомство з ножицями, і одеколонний дощик, і навіть причісування брів спеціальною щіточкою. Лакова океанська хвиля вже хлюпнула в його серце, і на запитання Балаганова про справи, він відповів, що все йде чудово, якщо не зважати на несподівану втечу мільйонера у невідомому напрямку.

Молочні брати не звернули на Остапові слова належної уваги. Вони раділи, що справа з гирями минулася їм так легко.

— Гляньте, Бендер, — сказав уповноважений в справі копит, — он сидить баришня. Це з нею завжди гуляв Корейко.

— Отже, це і є Зося Синицька? — з натиском промовив Остап. — Це вже справді, “средь шумного бала, случайно”…

Остап протовпився до сцени, ввічливо спинив оратора і, дізнавшись, що газовий полон триватиме ще півтори-дві години, подякував і присів тут же, біля сцени, поруч з Зосею. Минув якийсь час, і дівчина вже не дивилася на розмальоване вікно. Непристойно голосно сміючись, вона видирала свій гребінець з Остапових рук. Що ж до великого комбінатора, то він, судячи по рухові його губ, говорив не зупиняючись.

До газосховища приволокли інженера Талмудовського. Він одбивався двома чемоданами. Його рум’яне чоло було вологе від поту і виблискувало як млинець.

— Нічого не можу вдіяти, товаришу! — говорив розпорядник. — Маневри! Ви попали в отруєну зону.

— Але ж я їхав візником! — гарячкував інженер. — Віз-ни-ком! Я поспішаю на вокзал у службових справах. Вночі я спізнився на поїзд. Що ж, і зараз спізнятись?

— Товаришу, закликаю вас до свідомості!

— Чому ж я мушу бути свідомим, коли я їхав візником? — обурювався Талмудовський.

Він так натискував на цю обставину, начебто їзда візником робила сідока невразливим і позбавляла хлор-пікрин, бром-ацетон і бромистий бензол їхніх згубних отруйних якостей. Невідомо, скільки б часу Талмудовський ще лаявся з тсоавіахімівцями, коли б до газосховища не увійшов ще один отруєний, і, судячи по замотаній марлею голові, ще й поранений громадянин. Побачивши нового гостя, Талмудовський змовк і спритно пірнув у натовп пікейних жилеток. Але людина в марлі зразу ж побачила корпусну постать інженера і попрямувала до нього.

— Нарешті я таки вас впіймав, інженере Талмудовський! — сказав він лиховісне, — На яких підставах ви залишили завод?

Талмудовський забігав на всі боки малісінькими кабанячими очима. Переконавшись, що тікати нікуди, він сів на свої чемодани і запалив цигарку.

— Приїжджаю до нього в готель — кажуть, вибув. Як це, запитую, вибув, якщо він тільки вчора прибув і, згідно контракту, має проробити рік? Вибув, кажуть, з чемоданами до Казані. Вже думав — кінець, знову доведеться нам шукати спеціаліста, аж ось впіймав. Сидить, бачте, покурює… Ви літун, інженере Талмудовський! Ви руйнуєте виробництво!

Інженер підскочив на своїх чемоданах і з криком: “Це ви руйнуєте виробництво!” — вхопив свого викривача за стан, одвів його в куток і задзижчав над ним, як велика муха. З кутка почулися окремі слова: “При такій зарплатні…”, “Ідіть, пошукайте”, “А командировочні?” Людина в марлі тоскно дивилася на інженера.

Вже лектор закінчив свої повчання, показавши під кінець, як треба користатися протигазом, вже розчинилися двері газосховища і пікейні жилетки, тримаючись один за одним, побігли до “Флоріди”, вже Талмудовський, відштовхнувши свого переслідувача, вирвався на волю і кликав на все горло візника, а великий комбінатор все ще теревенив з Зосею.

— Яка феміна! — ревниво сказав Паніковський, виходячи з Балагановим на вулицю. — Ех, коли б гирі були золоті! Благородне слово честі, я б на ній женився!

При згадці слова “гирі” Балаганов боляче штовхнув Паніковського ліктем. Це було якраз своєчасно. У дверях газосховища з’явився Остап з феміною попід руку. Він довго прощався з Зосею, млосно дивлячись на неї. Зося востаннє посміхнулась і пішла.

— Про що ви з нею говорили? — підозріло запитав Паніковський.

— Так, ні про що… Теревені, — відповів Остап. — Ну, золота рота, за діло! Треба знайти підзахисного.

Паніковського він послав до “Геркулеса”, Балаганова — на квартиру Олександра Івановича. Сам Остап кинувся на вокзали. Та мільйонер-конторник зник. В “Геркулесі” його марка висіла на табельній дошці, її не знімали; на квартиру він не повертався, а за час газової атаки з вокзалів відійшло вісім поїздів далекого слідування. Та Остап і не чекав іншого.

— Зрештою, — сказав він невесело, — нічого страшного нема. — Ось в Китаї розшукати потрібну людину важкувато: там живе понад чотириста мільйонів людей. А в нас це дуже легко: у нас всього лише сто шістдесят мільйонів. Втричі легше, ніж в Китаї. Були б тільки гроші. А вони в нас є.

Одначе з банку Остап вийшов, тримаючи в руках тридцять чотири карбованці.

— Це все, що лишилося від десяти тисяч, — сказав він з невимовною тугою. — А я гадав, що на біжучому рахунку є ще тисяч шість-сім… Як же це вийшло? Все було так весело, ми заготовляли роги й копита, життя було таким чарівним, земна куля крутилася спеціально для нас — і раптом… Розумію! Накладні витрати! Апарат з’їв усі гроші!

І він з докором подивився на молочних братів. Паніковський стенув плечима, ніби кажучи: “Ви знаєте, Бендер, я вас поважаю! Я завжди казав, що ви осел!” Балаганов ошелешено погладив свої кучері і запитав:

— Що ж ми будемо робити?

— Як що! — вигукнув Остап. — А контора по заготівлі рогів і копит? А інвентар? За саму чорнильницю “Обличчям до села” перша-ліпша установа з радістю дасть сто карбованців! А друкарська машинка? А діркопробивач, оленячі роги, столи, бар’єр, самовар? Все це можна продати. Нарешті, у нас в запасі є золотий зуб Паніковського. Звичайно, він менший за гирі, а все ж таки це молекула золота, благородний метал.

Біля контори друзі спинилися. З відчинених дверей чути було молоді голоси студентів тваринницького технікуму, що повернулися з відрядження, сонне бубоніння Фунта і ще якісь незнайомі баси і баритони явно агрономічного тембру.

— Це злочин! — кричали люті, як леви, практиканти. — Ми ще тоді дивувалися. За всю компанію заготовлено лише дванадцять кілограмів низькосортних копит.

— Вас судитимуть! — загриміли баси і баритони. — Де начальник філії? Де уповноважений в справі копит? Балаганов затремтів.

— Контора померла, — прошепотів Остап. — І ми тут більше не потрібні. Ми підемо дорогою, заллятою сонцем, а Фунта відведуть в дім з червоної цегли, до вікон якого з дивної примхи архітектора прикручено залізні грати.

Екс-начальник відділення не помилився. Не встигли повержені ангели відійти від контори на три квартали, як почули позад себе потріскування екіпажа. В ньому їхав Фунт. Він був би зовсім схожий на доброго дідуся, який після довгих готувань їхав в гості до внука, коли б не міліціонер, який, стоячи на підніжці, притримував старого за колючу спину.

— Фунт завжди сидів, — почули антилопівці низький глухий голос старого, коли візник проїздив мимо. — Фунт сидів за царя Олександра Другого, “освободителя”, за Олександра Третього, “миротворця”, за Миколи Другого, “. кривавого” і за Олександра Федоровича Керенського…

І, перераховуючи царів і присяжних повірених, Фунт щоразу загинав палець.

— А тепер що ми робитимемо? — запитав Балаганов.

— Прошу не забувати, що ви живете в одній добі з Остапом Бендером, — зітхнувши, сказав великий комбінатор. — Прошу пам’ятати, що в нього е чудодійний саквояж, в якому зберігається все потрібне для добуття дрібних грошей. Ходімо додому, до Лоханкіна.

У Лимонному перевулку їх чекав новий удар.

— Де ж будинок? — викрикнув Остап. — Адже тут ще вчора стояв будинок?

Та будинку не було, не було “Воронячої слобідки”. По обгорілих балках лише ходив страховий інспектор. Знайшовши на задньому дворі бідон з-під гасу, він понюхав його і з сумнівом похитав головою.

— Ну, а тепер що? — запитав Балаганов, злякано посміхаючись.

Великий комбінатор не відповів. його вразила втрата саквояжа. Згорів чарівний мішок, в якому була індуська чалма, була афіша “Приїхав жрець”, був лікарський халат, стетоскоп. Чого тільки там не було!

— Ну от, — нарешті промовив Остап, — доля грає людиною, а людина грає на трубі.

Вони попленталися вулицями, бліді, розчаровані, приголомшені горем. Їх штовхали перехожі, та вони навіть не огризалися. Паніковський, який підняв плечі ще після невдачі в банку, так і не опускав їх. Балаганов куйовдив свої червоні кучері і засмучено зітхав. Бендер йшов позаду всіх, схиливши голову і мимоволі мугикав: “Кончен, кончен день забав, стреляй мой маленький зуав”. У такому стані вони причвалали на заїжджий двір. В глибині, у піддашку, жовтіла “Антилопа”. На трактирному ґанку сидів Козлевич. З насолодою віддуваючись, він сьорбав з блюдечка гарячий чай. Обличчя його нагадувало червоний горщик. Він блаженствував.

— Адаме! — сказав великий комбінатор, спиняючись перед шофером. — У нас нічого не лишилось. Ми жебраки, Адаме! Прийміть нас! Ми гинемо.

Козлевич підвівся. Командор, принижений і бідний, стояв перед ним без шапки. На світлих польських очах Адама Казимировича блиснули сльози. Він зійшов з ґанку і по черзі обняв усіх антилопівців.

— Таксі вільне! — сказав він, ковтаючи сльози співчуття. — Прошу сідати.

— Але ж… можливо, нам доведеться їхати далеко, дуже далеко, — промовив Остап, — можливо, на край землі, а може, ще й далі. Подумайте!

— Куди хочте! — відповів вірний Козлевич. — Таксі вільне! Паніковський плакав, затуливши очі кулачками і шепотів:

— Яке серце! Благородне слово честі! Яке серце!

Розділ XXIV ПОГОДА СПРИЯЛА КОХАННЮ

Про все, що великий комбінатор зробив у наступні після переселення на заїжджий двір дні, Паніковський відзивався дуже несхвально.

— Бендер божеволіє! — казав він Балаганову. — Він нас зовсім погубить.

Бо й справді, замість того щоб розтягти якомога на довше останні тридцять чотири карбованці, використавши їх винятково на закупку харчів, Остап пішов у квітковий магазин і купив за тридцять п’ять карбованців великий, як клумба, букет троянд, що наче аж ворушився. Карбованця, якого не вистачало, він взяв у Балаганова. Поміж квітами він вклав записку: “Чи ви чуєте, як б’ється моє велике серце?” Балаганову було наказано віднести квіти Зосі Синицькій.

— Що ви робите? — сказав Балаганов, змахнувши букетом. — На біса цей шик?

— Потрібно, Шуро, потрібно, — відповів Остап. — Нічого не вдієш! У мене велике серце. Як у теляти. А потім це все одно не гроші. Важлива ідея.

Потім Остап сів в “Антилопу” і попросив Козлевича вивезти його куди-небудь за місто.

— Мені необхідно, — сказав він, — пофілософствувати на самоті про все, що сталося, і зробити необхідні прогнози на майбутнє.

Весь день вірний Адам катав великого комбінатора білими приморськими дорогами, мимо будинків відпочинку і санаторій, де відпочиваючі шльопали пантофлями, били молотками по крокетних кулях або ж підстрибували біля волейбольних сіток. Телеграфні дроти дзвеніли віолончелями. Дачниці носили в килимних кошиках сині баклажани і дині. Молоді люди з носовичками на мокрому після купання волоссі зухвало зазирали в очі жінкам і кидали в їхній бік люб’язні слова, повний набір яких мав кожний чорноморець віком до Двадцяти п’яти років. Якщо йшли дві дачниці, молоді чорноморці казали їм услід: “Ох, яка гарненька та, що скраю!” При цьому від душі реготали. Їх смішило те, що дачниці ніяк не зможуть з’ясувати, якій з них адресовано комплімент. Коли ж назустріч йшла одна дачниця, то дотепники спинялися, як вражені громом, і довго причмокували губами, виражаючи цим любовну знемогу. Молода дачниця червоніла і перебігала через дорогу, гублячи сині баклажани, що викликало у ловеласів гомеричний сміх.

Остап, напівлежачи на твердих антилопівських подушках, думав.

Вирвати гроші у Полихаєва чи у Скумбрієвського не пощастило — геркулесівці виїхали у відпустку. Божевільного бухгалтера Берлагу брати до уваги не доводилось: з нього не можна було що-небудь видоїти. А між тим плани Остапа і його велике серце вимагали перебування у Чорноморську. Термін цього перебування зараз не міг знати і він сам. Почувши знайомий замогильний голос, Остап глянув на тротуар.

За шпалерою тополь йшла під руку немолода вже пара. Подружжя, очевидно, прямувало до ерега. Позаду плентався Лоханкін. Він ніс у руках жіночу парасольку і кошик, з якого визирав термос і звішувалось купальне простирало.

— Варваро, — канючив він, — слухай, Варваро!

— Чого тобі, горе моє? — запитала Птибурдукова, не обертаючись.

— Я володіть тобою хочу, о Варваро!

— Ну який же мерзотник! — зауважив Птибурдуков, теж не обертаючись.

І дивна сім’я зникла в антилопівській пилюці.

Коли пилюка уляглася на землі, Бендер побачив на фоні моря і квіткового партера велике скляне ательє.

Гіпсові леви з вимазаними мордами сиділи — біля підніжжя широких сходів. З ательє бив дражливий запах грушевої есенції. Остап понюхав повітря і попросив Козлевича спинитись. Він вийшов з машини і знову почав вдихати ніздрями живлющий аромат есенції.

— І як мені одразу не спало на думку! — пробурмотів він, заметушившись біля під’їзду.

Він встромив свій погляд у вивіску: “1-ша Чорноморська кінофабрика”, погладив по теплому загривку лева на сходах, і, промовивши: “Голконда”, швидко повернувся на заїжджий двір.

Усю ніч він сидів біля підвіконня і писав при світлі гасової лампочки. Вітер, що забігав у вікно, перегортав списані аркуші. Перед “сочинителем” одкривався не зовсім привабливий пейзаж. Делікатний місяць освітлював не такі вже й розкішні хороми. Заїжджий двір ворушився, дихав і хрипів уві сні. Невидимі у темних закутках, гарцювали коні. Дрібні спекулянти спали на підводах, підклавши під голови свій жалюгідний товар. У дворі блукала відв’язана коняка, обережно переступаючи через голоблі, волочачи за собою недоуздок, і совала морду в чужі підводи, шукаючи ячменю. Вона підійшла і до вікна “сочинителя”, і, поклавши голову на підвіконня, сумно подивилася на Остапа.

— Іди, іди, коняко, — зауважив великий комбінатор. — Це не твоїм розумом робити.

На світанку, коли заїжджий двір почав оживати і між підводами вже вештався хлопчик з відром води, тоненько викрикуючи: “Кому коні напувати?”, Остап закінчив свій труд, витяг з справи Корейка чистий аркуш паперу і вивів на ньому назву:

“ШИЯ”

Багатометражний фільм

Сценарій О. Бендера.

На 1-й Чорноморській кінофабриці був шарварок, який бував лише на кінських ярмарках і саме в ту хвилину, коли вся ярмарка ловить кишенькового злодія.

У під’їзді сидів комендант. У всіх, хто входив, він суворо вимагав перепустку, але, якщо йому перепустки не давали, він впускав і так. Люди в синіх беретах наштовхувалися на людей в синіх робочих комбінезонах, розбігалися по численних сходах і негайно цими ж сходами бігли вниз. У вестибюлі вони робили коло, на мить спинялися, остовпіло дивилися поперед себе і знову бігли нагору так прудко, наче їх ззаду підстьобували мокрим ліньком. Стрімголов пробігали асистенти, консультанти, експерти, адміністратори, режисери зі своїми адютантшами, освітлювачі, редактори-монтажери, літні сценаристки, завідуючі комами і хранителі великої чавунної печатки.

Остап почав ходити по фабриці своїми звичайними кроками, але враз помітив, що він чужерідне тіло у цьому метушливому світі. Ніхто не відповідав на його запитання, ніхто не спинявся. Все було в русі.

— Що ж, треба буде пристосуватися до особливостей супротивника, — сказав Остап.

Він тихенько побіг і одразу ж відчув полегшення. Йому пощастило навіть перекинутися двома словами з якоюсь ад’ютантшею. Тоді великий комбінатор побіг ще з більшою швидкістю і незабаром відчув, що він включився в загальний темп. Тепер він біг ніздря в ніздрю з завідуючим літературною частиною.

— Сценарій! — викрикнув Остап.

— Який? — запитав завліт, відбиваючи чітку рись.

— Гарний! — відповів Остап, висуваючись на півкорпуса вперед.

— Я вас запитую, який? Німий чи звуковий?

— Німий.

Легко викидаючи ноги в грубих шкарпетках, завліт перегнав Остапа на повороті і крикнув:

— Не треба!

— Тобто як — не треба? — запитав великий комбінатор, починаючи тяжко переступати.

— А так! Німого кіно вже немає. Звертайтесь до звуковиків. Обидва вони на мить спинилися, остовпіло подивилися один на одного і розбіглися в різні сторони. За п’ять хвилин Бендер розмахуючи рукописом, знову біг у підходящому товаристві між двома рисистими консультантами.

— Сценарій! — повідомив Остап, важко дихаючи. Консультанти, дружно перебираючи важелями, обернулися до Остапа:

— Який сценарій?

— Звуковий.

— Не треба, — відповіли консультанти, наддавши ходи. Великий комбінатор знову збився з ніг і ганебно заскакав.

— Як це — не треба?

— Ось так і не треба. Звукового кіно ще нема. Протягом півгодинної добросовісної рисі Бендер з’ясував для себе трагікомічне становище на 1-й Чорноморській кінофабриці. Вся трагікомічність була в тому, що німе кіно вже не працювало в зв’язку з настанням ери звукового кіно, а звукове кіно ще не працювало з причин організаційних незлагод, пов’язаних з ліквідацією ери німого кіно.

В розпалі робочого дня, коли галоп асистентів, адміністраторів, експертів, режисерів, ад’ютантш, освітлювачів, сценаристів і хранителів великої чавунної печатки досяг швидкості знаменитого в свій час “Крепиша”, пішла чутка, що десь в якійсь-то кімнаті сидить людина, яка в терміновому порядку конструює звукове кіно. Остап з усього ходу скочив до великого кабінету і спинився, вражений тишею. За столом сиділа маленька на зріст людина з бедуїнською борідкою, в золотому пенсне з шнурком. Нахилившись, вона намагалася стягти з ноги черевика.

— Здрастуйте, товаришу! — голосно сказав великий комбінатор.

Але людина не відповіла. Вона зняла черевик і почала витрушувати з нього пісок.

— Здрастуйте, — повторив Остап. — Я приніс сценарій. Людина з бедуїнською борідкою не поспішаючи взула черевик і мовчки почала його зашнуровувати. Закінчивши це діло, вона заглибилася у свої папери і, заплющивши одне око, почала виводити бісерні каракулі.

— Що ж ви мовчите? — викрикнув Бендер з такою силою, що на столі кінодіяча задзеленчала телефонна трубка. Тільки тоді кінодіяч підвів голову, глянув на Остапа:

— Будь ласка, говоріть голосніше. Я не чую.

— Пишіть йому записки, — повторив консультант в картатій жилетці, який пробігав мимо, — він глухий.

Остап підсів до столу і написав на клаптику паперу; “Ви звуковик?”

— Так, — відповів глухий

“Приніс звуковий сценарій. Назва “Шия”, народна трагедія на шість частин”, — швидко написав Остап.

Глухий поглянув на записку крізь золоте пенсне і сказав:

— Чудово! Ми зараз же втягнемо вас в роботу. Нам потрібні свіжі сили.

“Радий допомогти. Як з авансом?” — написав Бендер.

— “Шия” — це якраз те, що нам потрібно! — сказав глухий. — Посидьте тут, я зараз прийду. Тільки нікуди не ходіть. Одну хвилину.

Глухий забрав з собою сценарій багатометражного фільму “Шия” і вислизнув з кімнати.

— Ми вас втягнемо у звукову групу! — крикнув він, зникаючи за дверима. — За хвилину я повернусь.

Після цього Остап просидів в кабінеті півтори години, але глухий не повертався. Лише коли Остап вийшов з кімнати на сходи і включився в темп, він дізнався, що глухий вже давно виїхав на машині і сьогодні не повернеться. І взагалі ніколи більше сюди не повернеться, бо його раптово перекинули в Умань для проведення культроботи серед візників-биндюжників. Та найжахливіше було те, що глухий завіз з собою і сценарій багатометражного фільму “Шия”. Великий комбінатор вибрався з кола тих, що бігали, важко сів на лавці, схиливши голову на плече швейцара, що сидів тут же.

— Ось, наприклад, я! — раптом заговорив швейцар, очевидно розвиваючи думку, яка давно мучила його. — Сказав мені помреж Терентьєв — відрости бороду. Навуходоносора, каже, гратимеш, або ж Валтасара у фільмі — не пригадую назви. Я й відростив. Глянь, яка борода! Патріарша! А тепер що з нею робити, з бородою? Помреж каже: не буде більше німого фільму, в звуковому, каже, тобі грати не можна, голос у тебе неприємний. От сиджу з бородою, тьху, як цап! Голити шкода, а носити совісно. Так і живу.

— А зйомки у вас бувають? — запитав Бендер, поступово отямлюючись.

— Які можуть бути зйомки? — поважно відповів бородатий швейцар. — Торік зняли німий фільм з римського життя. Досі розплутатися з судами не можуть. Потому — карна справа…

— А чого вони всі бігають? — поцікавився великий комбінатор, показуючи на сходи.

— У нас не всі бігають, — зауважив швейцар. — Ось товариш Супругов не бігає. Ділова людина. Все збираюся до нього піти, запитати про бороду. Як за бороду платитимуть? По відомості чи окремий ордер…

Почувши слово “ордер”, Остап пішов до Супругова. Швейцар не збрехав. Супругов не бігав по поверхах, не носив альпійського берета, не ходив навіть у закордонних приставських штанях-гольфах. На ньому приємно відпочивало око.

Великого комбінатора він зустрів дуже стримано.

— Я зайнятий, — сказав він павичевим голосом. — Вам я можу приділити всього дві хвилини.

— Цього досить, — почав Остап. — Мій сценарій “Шия”…

— Коротше, — сказав Супругов.

— Сценарій “Шия”…

— Ви кажіть ясно, що вам треба?

— “Шия”…

— Коротше. Скільки вам належить?

— Якийсь глухий у мене…

— Товаришу! Якщо ви зараз же не скажете, скільки вам належить, то я попрошу вас вийти! Мені ніколи.

— Дев’ятсот карбованців, — пробурмотів великий комбінатор.

— Триста! — категорично заявив Супругов. — Одержуйте і ідіть. І майте на увазі, ви вкрали в мене зайвих півхвилини.

Супругов розмашистим почерком накатав записку в бухгалтерію, вручив її Остапові і вхопився за телефонну трубку. Вийшовши з бухгалтерії, Остап засунув гроші в кишеню і сказав:

— Навуходоносор казав правду. Тут одна ділова людина — і той Супругов.

Між тим бігання по сходах, метушня, вищання і клекіт на 1-й Чорноморській кінофабриці досяг свого апогею. Ад’ютантші шкірили зуби. Помрежі вели чорного цапа, захоплюючись його фотогенічністю. Консультанти, експерти і хранителі чавунної печатки налітали один на одного і хрипло реготали. Промчала якась кур’єрша з помелом. Великому комбінаторові здалось, що якийсь з асистентів-аспірантів у блакитних панталонах злетів над натовпом і, пропливши над люстрою, всівся на карнизі.

І в ту ж хвилину почав бити вестибюльний годинник.

“Бам-м”, — ударив годинник.

Зойки і клекіт потрясли скляне ательє. Асистенти, консультанти, експерти і редактори-монтажери котилися вниз по сходах. У вихідних дверях зчинилася бійка.

“Бам-м! Бам-м!” — вибивав годинник.

Тиша виходила із закутків. Зникли хранителі великої печатки, завідуючі комами, адміністратори і ад’ютантші. Востаннє блимнуло помело кур’єрші. З кутків виходила тиша.

“Бам-м!” — вдарив годинник вчетверте.

В ательє вже нікого не було. І тільки в дверях, зачепившись за мідну ручку кишенею піджака, борсався, жалібно повискував і довбав копитцями мармурову підлогу асистент-аспірант у блакитних панталонах.

Службовий день закінчився.

З берега, з рибальського селища, линула півняча пісня.

Коли до каси антилопівців надійшли кіногроші, авторитет командора, який трохи збляк після втечі Корейка, знову зміцнів. Паніковському було видано невелику суму на кефір; до того ж йому пообіцяли золоті щелепи. Балаганову Остап купив піджак і в додачу до нього скрипучий, як сідло, шкіряний гаманець. Хоч гаманець був порожній, Шура часто виймав його— і зазирав всередину. Козлевичу було видано п’ятдесят карбованців на купівлю бензину.

Антилопівці жили морально-чистим, майже селянським життям. Вони допомагали завідуючому заїжджим двором наводити лад і чистоту, їм довелося взнати ціни на ячмінь і сметану. Паніковський часом виходив у двір, клопітливо рознімав рота якій-небудь коняці, оглядав її зуби і бурмотів: “Добрий жеребець”, хоч перед ним стояла добра кобила. Лише командор блукав десь цілими днями, а коли з’являвся на заїжджому дворі, то мав трохи розгублений, але веселий вигляд. Він підсідав до друзів, які пили чай у брудній скляній галереї, клав на коліно могутню ногу в червоному черевиці і приязно казав:

— Чи справді життя прекрасне, Паніковський, чи мені це лише здається?

— Де це ви шаленієте? — ревниво запитував порушник конвенції.

— Старий! Ця дівчина не для вас, — відповідав Остап.

Слухаючи це, Балаганов співчутливо реготав і зазирав у новий гаманець, а Козлевич посміхався у свої конструкторські вуса. Він уже не раз катав командора і Зосю по приморському шосе.

Погода сприяла коханню. Пікейні жилетки стверджували, що такого серпня ще не було з часів порто-франко. Ніч радувала чистим телескопічним небом, а день котив до міста освіжаючу морську хвилю. Двірники у своїх підворіттях торгували смугастими монастирськими кавунами, і громадяни, надриваючись, стискували ті кавуни з полюсів, припадали до них вухом, щоб почути бажаний тріск. Увечері зі спортивних полів поверталися спітнілі щасливі футболісти. Слідом за ними, здіймаючи пилюку, бігли хлопчаки. Вони вказували пальцем на знаменитого голкіпера, а інколи навіть підіймали його на плечі і з повагою несли.

Якось увечері командор попередив екіпаж “Антилопи”, — що завтра відбудеться розважальна подорож за місто з роздачею гостинців.

— У зв’язку з тим, що наш дитячий ранок відвідає одна дівчина, — сказав значуще Остап, — я б просив панів добровольців помити обличчя, почиститись, а головне, не вживати лайливих висловів.

Паніковський дуже захвилювався, випросив у командора три карбованці, сходив у лазню і потім усю ніч чистився, шкріб себе, як солдат перед парадом. Він встав раніше за всіх і дуже підганяв Козлевича. Антилопівці дивилися на Паніковського з подивом. Він був чисто виголений і такий напудрений, що скидався на відставного конферансьє. Щохвилини він обсмикував на собі піджак і ледь повертав шию в оскар-уайльдівському комірці. 1

Під час прогулянки Паніковський тримав себе дуже добропристойно. Коли його знайомили з Зосею, він елегантно зігнув стан, але при цьому так засоромився, що на його щоках почервоніла навіть пудра. Сидячи в автомобілі, він підібгав ліву ногу, приховуючи дірявий черевик, з якого вилазив великий палець. Зося була в білій сукні, облямованій червоною ниткою. Антилопівці їй дуже сподобалися. її звеселяв грубий Шура Балаганов, який усю дорогу причісувався гребінцем “Собінов”. Іноді ж він прочищав пальцем ніс, після чого обов’язково виймав носовичок і манірно ним обвіювався. Адам Казимирович учив Зосю правити “Антилопою”, чим теж завоював її прихильність.

Трохи бентежив її Паніковський. Вона думала, що він не розмовляє з нею, гордуючи. Та найчастіше вона спиняла свій погляд на медальному обличчі командора.

Перед заходом сонця Остап роздав обіцяні гостинці. Козлевичу дістався брелок у вигляді компаса, який дуже припасувався до його товстого срібного годинника. Балаганову піднесли “Читця-декламатора” у дерматиновій обкладинці, а Паніковському — рожевий галстук з синіми квітками.

— А тепер, друзі мої, — сказав Бендер, коли “Антилопа” повернулася до міста, — ми з Зосею Вікторівною трохи погуляємо, а вам час на заїжджий двір, бай-бай.

Вже заїжджий двір поснув і Балаганов з Козлевичем виводили носами арпеджіо, а Паніковський з новим галстуком на шиї блукав серед підвід, заламуючи руки в німій тузі.

— Яка феміна! — шепотів він. — Я люблю її, як дочку! Остап сидів з Зосею на приступках музею старовини. На площі, викладеній базальтом, прогулювалися, сміючись, молоді пари. За шеренгою платанів світилися вікна міжнародного клубу моряків. Іноземні матроси у м’яких брилях проходили по два й по три, кидаючи один одному незрозумілі зауваження.

— Чому ви мене покохали? — запитала Зося, торкаючись Остапової руки.

— Ви ніжна… Ви дивовижна, — відповів командор, — ви краща за всіх на світі.

Вони довго сиділи мовчки у темному затінку музейних колон, думаючи про своє маленьке щастя. Було тепло і темно, як між долонями.

— Пригадуєте, я вам розповідала про Корейка? — раптом сказала Зося. — Про того, що освідчувався мені.

— Так, — сказав Остап мимохіть.

— Це дуже кумедна людина, — продовжувала Зося, — пригадуєте, я вам розповідала, як він несподівано виїхав?

— Так, — сказав Остап, слухаючи вже уважніше, — дуже кумедна.

— Уявіть собі, сьогодні я одержала від нього листа, дуже дивного. |

— Що? — вигукнув закоханий, підводячись з місця.

— Ви ревнуєте? — лукаво запитала Зося.

— Гм… Трохи… Що ж вам пише цей пошляк? і

— Він зовсім не пошляк. Він просто нещасна і бідна людина. Сідайте, Остапе. Чому ви встали? Кажу серйозно, я зовсім його не люблю. Він просить мене приїхати до нього.

— Куди? Куди приїхати? — викрикнув Остап. — Де він?

— Ні-і, я вам не скажу. Ви ревнивий. Ви ще його вб’єте.

— Та що ви, Зосю! — обережно сказав командор. — Просто цікаво знати, де люди влаштовуються.

— О, він далеко, дуже далеко! Пише, що знайшов дуже вигідну службу; тут йому мало платили. Він тепер на будівництві Східної Магістралі.

— Де саме?

— Слово честі, ви занадто ним цікавитесь! Не можна бути таким Отелло!

— Їй-богу, Зосю, ви мене смішите. Хіба я схожий на старого дурнуватого мавра? Просто хотілося знати, на якій ділянці Східної Магістралі люди влаштовуються. — Якщо ви так хочете, я скажу. Він працює табельником в Північному укладальному містечку, — лагідно сказала дівчина, — та це лише так зветься — містечко. Насправді це поїзд. Олександр Іванович мені дуже цікаво описав. Цей поїзд укладає рейки. Розумієте? І сам по них їде. А назустріч йому, з півдня, йде друге таке ж “містечко”. Скоро вони зустрінуться. Тоді буде урочиста змичка. Все це в пустелі, пише він, верблюди… Правда, цікаво?

— Надзвичайно цікаво, — сказав великий комбінатор, заметушившись під колонами. — Знаєте що, Зосю, вже треба йти. Вже пізно. І холодно. І, взагалі, ходімо!

Він допоміг Зосі підвестись зі сходів, вивів її на площу, і тут знову засмикався.

— Хіба ви не проведете мене додому? — занепокоєно запитала дівчина.

— Що? — сказав Остап. — А-а, додому… Бачте, Зосю, я…

— Гаразд, — сухо промовила Зося, — до побачення. І не приходьте більше до мене. Чуєте?

Та великий комбінатор уже нічого не чув. Лише пробігши квартал, він зупинився.

— Ніжна і дивночарівна! — пробурмотів він. Остап повернувся назад, пішов услід за коханою. Хвилини зо дві він біг за нею під чорними деревами. Потім знову зупинився, зняв капітанський картуз і затупотів на місці.

— Ні, це не Ріо-де-Жанейро! — сказав він нарешті.

Зробив ще два нерішучих кроки, знову спинився, насунув кашкета на лоба і, вже не вагаючись, побіг на заїжджий двір.

Тієї ж ночі з воріт заїжджого двору, тьмяно поблискуючи фарами, виїхала “Антилопа”. Заспаний Козлевич, напружуючись, вертів рулевим колесом. Під час коротких зборів Балаганов уже встиг заснути в машині, Паніковський тужно поводив очима, здригаючись від нічної прохолоди. На його обличчі ще виднілися залишки святкової пудри.

— Карнавал скінчився! — викрикнув командор, коли “Антилопа” з гуркотом проїздила під залізничним мостом. — Починаються суворі будні.

А в кімнаті старого ребусника біля букета засохлих троянд плакала ніжна і дивночарівна.

Розділ XXV ТРИ ДОРОГИ

“Антилопа” почувала себе кепсько. Вона спинялася навіть на невеликих узвозах і поза своєю волею котилася назад. В мо-торі чути було якісь сторонні шуми і хрипіння, наче під жовтим капотом автомобіля когось душили. Машина була перевантажена. Окрім екіпажу, вона несла на собі великий запас пального. В бідонах і бутлях, які заповнювали усі вільні місця, булькав бензин. Козлевич похитував головою, піддавав газу 1 засмучено дивився на Остапа,

— Адаме, — говорив командор, — ви наш батько, ми ваші діти. Курс на схід! У вас є чудовий навігаційний прилад — компас-брелок. Не збийтесь з дороги!

Антилопівці котили вже третій день, та, окрім Остапа, ніхто не знав кінцевої мети нової мандрівки. Паніковський тужно дивився на лохматі кукурудзяні лани і несміливо шепелявив:

— Чого ми знову їдемо? Навіщо це все? Так добре було в Чорноморську.

І, згадуючи чарівну феміну, він, судомлячись, зітхав. До того ж йому хотілося їсти, а їсти не було чого: гроші скінчились.

— Вперед! — відповів Остап. — Не скигліть, старина. На вас чекають золоті щелепи, товстенька вдова і цілий басейн кефіру. Балаганову я куплю матроський костюмчик і віддам його до школи першого ступеня. Там він навчиться читати і писати, що в його літа конче необхідно, а Козлевич, наш вірний Адам, матиме нову машину. Яку ви хочете, Адаме Казимировичу? “Студебекер”? “Лінкольн”? “Ройс”? “Іспано-сюїз”?

— “Ізотта-фраскіні”, — сказав Козлевич, зашарівшись.

— Гаразд. Ви її матимете. Вона зватиметься “Антилопа Друга” або “Дочка Антилопи”. На ваш вибір. А зараз нема чого киснути. Харчами я вас забезпечу. Правда, мій Саквояж згорів, та лишились вогнетривкі ідеї. Якщо вже зовсім прикрутить, ми спинимося в якомусь щасливому містечку і влаштуємо там севільський бій биків. Паніковський буде пікадордм. Вже це одне викличе хворобливу зацікавленість публіки, а отже, і великі прибутки. і

Машина просувалася широкою дорогою, позначеною слідами тракторних шпорів. Шофер несподівано загальмував.

— Куди їхати? — запитав він. — Три дороги.

Пасажири вилізли з машини і, розминаючи отерплі ноги, трохи пройшли вперед. На роздоріжжі стояв похилений кам’яний стовп, на якому сиділа товста ворона. Приплющене сонце сідало за кукурудзяні патли, вузька тінь Балаганова простяглася до обрію. Землю вже огортали темні фарби, і перша ударна зірка своєчасно сигналізувала настання ночі.

Три дороги лежали перед антилопівцями: асфальтова, шосейна і ґрунтова. Асфальт ще жовтів від сонця, блакитний пар стояв над шосе, ґрунтова була зовсім темна і губилася в полі одразу ж за стовпом. Остап крикнув на ворону, яка дуже злякалася, але не полетіла, поблукав у роздумі на роздоріжжі і сказав:

— Оголошую конференцію російських богатирів відкритою! Сюди прибули: Ілля Муромець — Остап Бендер, Добриня Никитич — Балаганов і Альоша Попович — всіма нами шанований Михайло Паніковський.

Козлевич, скориставшись зупинкою, заліз під “Антилопу” з французьким ключем, отож до числа богатирів не потрапив.

— Дорогий Добриня, — розпорядився Остап, — станьте, будь ласка, праворуч! Мосьє Попович, займіть ваше місце з лівого боку! Прикладіть долоні до лобів і дивіться вперед.

— Це що за вигадки? — обурився Альоша Попович. — Я голодний. їдьмо швидше куди-небудь!

— Посоромтесь, Альошенько, — сказав Остап, — станьте, як належить древньому витязеві. І поміркуйте. Подивіться, як поводить себе Добриня. З нього можна хоч зараз писати билину. Отже, богатирі, якою дорогою їхати? На якій з них валяються гроші, необхідні нам для біжучих витрат? Я знаю, Козлевич поїхав би асфальтом, шофери полюбляють гарні дороги. Адам — чесна людина, він погано знає життя. Витязям асфальт ні до чого. Він приведе нас, напевне, до зернового гіганта. Ми там загубимося в шумі машин. Нас там ще придушить якийсь “катерпілер” чи комбайн. Вмирати під комбайном — це нудно. Ні, богатирі, не їхати нам асфальтовою дорогою. Тепер — шосе. Козлевич, звичайно, теж від нього не відмовився б. Та повірте Іллі Муромцю, — шосе нам не підходить. Хай закидають, що ми відсталі, але ми не поїдемо цією дорогою. Чуття підказує мені зустріч з нетактовними колгоспниками та іншими зразковими громадянами. Окрім того, їм не до нас. По їхніх усуспільнених угіддях зараз мандрують численні літературні і музичні бригади, збираючи матеріали для агропоем і городніх кантат. Лишається ґрунтова, громадяни богатирі! Ось він, древній казковий шлях, по якому рушить “Антилопа”. Тут руський дух! Тут Руссю пахне! Тут ще літає догоряюча жар-птиця, і людям нашого фаху перепадає золоте пір’ячко. Тут ще сидить на своїх скринях куркуль Кащей, що сотні років вважав себе безсмертним, а тепер з жахом переконався, що йому настає кінець. Та нам з вами, богатирі, дещо від нього перепаде, особливо коли ми відрекомендуємося йому як мандрівні ченці. З погляду дорожної техніки цей казковий шлях огидний. Та для нас іншої дороги немає. Адаме! Ми їдемо! —

Козлевич, зажурившись, вивів на ґрунтовий шлях машину, де вона одразу ж почала виписувати кренделі, давати крен і підкидати вгору пасажирів. Антилопівці хапалися один за одного, нишком лаялися і билися коліньми об тверді бідони.

— Я хочу їсти! — стогнав Паніковський. — Я хочу гуски! Навіщо ми виїхали з Чорноморська?

Машина вищала, виповзаючи з глибокої вибоїни і знову ж провалювалася в неї.

— Тримайтесь, Адаме! — кричав Бендер. — Будь що, тримайтесь! Хай лише “Антилопа” довезе нас до Східної Магістралі — і ми нагородимо її золотими шинами з мечами й бантами.

Козлевич не слухав. Від скаженого підкидання кермо вислизало з його рук. Паніковський продовжував мучитись.

— Бендер, — раптом захрипів він. — Ви знаєте, як я вас поважаю. Але ви нічого не розумієте. Ви не знаєте, що таке гуска! Ох, як я люблю цю птаху! Це дивовижно жирна птаха, чесне благородне слово. Гуска! Бендер! Крильце! Шийка! Ніжка! Ви знаєте, Бендер, як я ловлю гуску? Я вбиваю її як тореадор— з одного маху. Коли я йду на гуску — це опера! “Кармен”!

— Знаємо, — сказав командор, — бачили в Арбатові. Вдруге не раджу.

Паніковський змовк, але вже через хвилину, коли новий поштовх кинув його на Бендера, знову стало чути його гарячковий шепіт.

— Бендер! Вона гуляє на дорозі! Гуска! Ця дивна птаха гуляє, а я стою і вдаю, ніби це мене й не цікавить. Вона підходить. Зараз вона зашипить на мене. Ці птахи гадають, що вони дужчі за всіх, і в цьому їхня слабкість. Бендер! В цьому їхня слабкість… — Тепер порушник конвенції вже просто співав — Вона йде на мене і шипить як грамофон. Та я не з лякливих, Бендер. Інший би на моєму місці втік, а я стою й чекаю. Ось вона підходить і простягає білу гусячу шию з жовтим дзьобом. Вона хоче мене вкусити. Зважте, Бендер, моральна перевага на моєму боці. Не я нападаю на неї: вона на мене нападає. І тут, звісна річ, для самозахисту, я хапаю її за…

Та Паніковський не встиг закінчити свою промову. Залунав, жахливий нудотний тріск, і антилопівці вмить опинилися на дорозі в найрізноманітніших позах. Ноги Балаганова стирчали, з канави. На животі великого комбінатора лежав бідон з бензином. Паніковський стогнав, трохи придавлений ресорою. Козлевич підвівся на ноги, похитуючись, зробив кілька кроків. “Антилопи” не було. На дорозі лежала огидна купа уламків: поршні, подушки, ресори. Мідні кишки машини виблискували проти місяця. Розвернутий кузов перекинувся у канаву і лежав поруч з Балагановим, що вже опритомнював. Ланцюг сповзав в колію як гадюка. З тиші, яка раптом запала, долинув тоненький передзвін, і звідкілясь з пагорка прикотилося колесо, мабуть, відкинуте далеко ударом. Колесо зробило дугу і м’яко лягло. біля Козлевичевих ніг. І лише тепер шофер зрозумів, що все скінчилось. “Антилопа” загинула. Адам Казимирович сів на землю і охопив голову руками. За кілька хвилин командор торкнувся його плеча і сказав голосом, якого і сам не міг упізнати:

— Адаме, треба йти.

Козлевич підвівся і одразу ж знову сів на те самісіньке місце.

— Треба йти, — повторив Остап. — “Антилопа” була така машина, що не підводила, але на світі є ще багато машин. Скоро ми зможемо вибрати, яку захочемо. Ходімо, нам треба поспішати. Треба десь переночувати, попоїсти, роздобути грошей на квитки. їхати доведеться далеко. Ходімо, ходімо, Козлевич! Життя чудове, незважаючи на недоліки. Де Паніковський? Де цей гусокрад? Шуро! Ведіть Адама!

Козлевича потягли під руки. Він почував себе кавалеристом, у якого через його недогляд загинув кінь. Йому здавалося, що тепер з нього сміятимуться всі перехожі.

Після загибелі “Антилопи” життя одразу ж ускладнилось. Ночувати довелося в полі.

Гнівний Остап заснув одразу ж, заснули і Балаганов з Козлевичем, а Паніковський всю ніч сидів біля вогнища і тремтів.

Антилопівці підвелися дуже рано, але дійти до найближчого села змогли лише на четверту годину дня. Всю дорогу Паніковський плентався позаду всіх. Він накульгував. Від голоду його очі виблискували по-котячому, і він усе скаржився на долю і на командора.

В селі Остап наказав екіпажеві чекати на Третій вулиці і нікуди не розходитись, а сам пішов на Першу до сільради. Звідтіль він повернувся дуже швидко.

— Все влаштовано, — сказав він повеселілим голосом, — зараз нас поставлять на квартиру і дадуть пообідати. Після обіду ми матимемо насолоду поніжитись на сіні. Пригадуєте — молоко і сіно. А ввечері ми даємо виставу. Я вже продав її за п’ятнадцять карбованців. Гроші одержав: Шуро! Вам доведеться що-небудь продекламувати з “Читця-декламатора”, я показуватиму антирелігійні фокуси на картах, а Паніковський… Де ж Паніковський? Куди він подівся?.

— Він щойно був тут, — сказав Козлевич. Та цієї ж миті за парканом, біля якого стояли антилопівці, почувся гусячий крик і баб’ячий виск; пролетіло біле пір’я, і на вулицю вибіг Паніковський. Очевидно, рука зрадила тореадорові, і він, зрозуміла річ, для самозахисту не зміг поцілити у птаха. За ним гналася хазяйка, розмахуючи поліном.

— Жалюгідна, нікчемна жінка! — кричав Паніковський, тікаючи геть з села.

— Ну й тріпло! — викрикнув Остап, не приховуючи розчарування. — Цей негідник зірвав нам виставу. Тікаймо, поки не відібрали п’ятнадцять карбованців.

А в цей час розлютована хазяйка наздогнала Паніковського, прицілилася і огріла його поліном по хребту. Порушник конвенції упав на землю, але одразу ж підвівся й побіг неприродно швидко. Виконавши цей акт помсти, хазяйка, радіючи, поверталася додому. Ідучи повз антилопівців, вона їм погрозила поліном.

— Тепер наша артистична кар’єра закінчилася, — сказав Остап, чимдуж втікаючи з села. — Обід, відпочинок — все пропало.

Паніковського вони наздогнали лише кілометрів за три. Він лежав біля дороги в канаві і стогнав. Від утоми, страху і болю він зблід, і стареча рум’яність зійшла з його обличчя. Він мав такий жалюгідний вигляд, що командор скасував розправу, яку мав намір над ним учинити.

— Ляснули Альошу Поповича та по могутній спинушці, — сказав Остап, проходячи мимо.

Всі глянули на Паніковського з огидою. І він знову поплентався в кінці колони, канючачи:

— Почекайте мене, не поспішайте. Я старий, я хворий… Мені недобре… Гуска! Ніжка! Шийка! Феміна!.. Жалюгідні, мізерні люди!..

Та антилопівці звикли до цього старечого скиглення і не звертали на нього уваги. Голод гнав їх уперед. Ніколи ще їм не було так тісно і незатишно на світі. Дорога тяглась безконечно, і Паніковський відставав усе більше й більше. Друзі вже зайшли у невеличкий жовтий вибалок, а порушник конвенції все ще маячив чорною цяткою на пагорку у присмерку зеленуватого неба.

— Старий став неможливий, — сказав голодний Бендер. — Доведеться його звільнити. Ідіть, Шуро, приведіть цього симулянта!

Невдоволений Балаганов пішов виконувати доручення. Поки він вибрався на пагорок, постать Паніковського зникла.

— Щось сталося, — сказав через якусь хвилину Козлевич, дивлячись на пагорок, звідкіль Балаганов семафорив руками.

Шофер і командор пішли і собі на пагорок.

Порушник конвенції лежав посеред дороги нерухомо, як лялька. Рожева стрічка галстука лягла навскіс через його груди. Одна рука була підвернута під спину. Очі з викликом дивилися на небо. Паніковський був мертвий.

— Параліч серця, — сказав Остал, щоб хоч що-небудь сказати. — Можу констатувати і без стетоскопа. Бідний старий!

Він одвернувся. Балаганов не міг відвести погляду від небіжчика.

Раптом він скривився і через силу видавив:

— А я його бив за гирі. І ще раніш бився з ним. Козлевич, згадавши “Антилопу”, з жахом глянув на Паніковського і почав співати латинську молитву.

— Киньте, Адаме! — сказав великий комбінатор. — Я знаю все, що ви маєте зробити. Після псалма ви скажете: “Бог дав, бог і взяв”, — потім: “Всі під богом ходимо”, — а потім щось зовсім незрозуміле, скажімо: “Йому тепер усе ж таки краще, як нам”. Нічого цього не потрібно, Адаме Казимировичу. Перед нами просте завдання: тіло треба віддати землі.

Вже зовсім споночіло, коли порушник конвенції знайшов останнє пристановище. Це була звичайна яма, вимита дощами біля підніжжя кам’яної, перпендикулярно поставленої плити. Ця плита, очевидно, стояла давно понад шляхом. Може, колись вона пишалася написом: “Володіння поміщика майора у відставці Георгія Опанасовича Вовк-Лисицького”, — а може, це був просто межовий знак з часів Потьомкіна. Та це не так важливо. Паніковського поклали в яму, накопали паліччям землі і засипали. Потім антилопівці налягли плечима на плиту, яка вже хиталася, і скинули її вниз. Тепер могила була готова. При світлі сірників великий комбінатор написав шматком цеглини на плиті епітафію:

Тут лежить

Михайло Самуїлович Паніковський

людина без пашпорта.

Остап скинув свій капітанський картуз і сказав:

— Я часом був несправедливий до небіжчика. Але чи був вій морально чистою людиною? Ні, він не був морально чистою людиною. Це був колишній сліпий, самозванець і гусокрад. Усі свої сили він віддав на те, щоб жити за рахунок суспільства. Але суспільство не хотіло, щоб він жив за його рахунок. А примиритися з цими суперечностями у поглядах Михайло Самуїлович не міг, бо він мав запальний характер. Через те він і помер. Все!

Козлевич і Балаганов були незадоволені Остаповим надгробним словом. Вони вважали, що було куди доречніше сказати про все добре, що зробив небіжчик суспільству, про його допомогу бідним, любов до дітей, згадати чутливу душу небіжчика, взагалі, сказати все те, що говорять про кожного померлого.

Балаганов навіть підійшов до могили, щоб сказати все це самому, але командор уже одяг картуза і швидко відходив.

Коли рештки антилопівської армії перейшли вибалок і перевалили ще через один пагорок, вони одразу ж побачили невеличку залізничну станцію.

— Ну от і цивілізація, — сказав Остап. — Можливо, буфет, їжа. Поспимо на ослонах. Вранці рушимо на схід. Що ви скажете?

Шофер і бортмеханік мовчали.

— Що ж ви мовчите, як наречені?

— Знаєте, Бендер, — нарешті сказав Балаганов, — я не поїду. Ви не ображайтесь, але я вам не вірю. Я не знаю, куди треба їхати. Ми там всі пропадемо. Я лишаюсь.

— Я хотів сказати вам те саме, — підтримав Козлевич.

— Як хочете, — промовив Остап з несподіваною сухістю. Буфету на станції не було. Горіла гасова лампа-блискавка. В пасажирському залі куняли на мішках дві баби. Весь залізничний персонал блукав на дощатому пероні, тривожно вглядаючись в передранкову темряву за семафором.

— Який поїзд? — запитав Остап.

— Літерний, — нервово відповів начальник станції, поправляючи червоний картуз з срібними позументами. — Особливого призначення. Затриманий на дві хвилини. Роз’їзд не дає пропуску.

Загули, затремтіли дроти, з гуркоту вилупилися вовчі очі, і блискучий поїзд у кілька вагонів з розгону влетів на станцію. Засяяло широке скло м’яких вагонів, під самісіньким носом антилопівців промчали букети і пляшки з-під вагона-ресторану, на ходу зіскочили провідники з ліхтарями, і на пероні враз почулися весела російська мова і іноземна. Уздовж вагонів звисали хвойні гірлянди-дуги і гасла: “Привіт героям — будівникам Східної Магістралі!”

Літерний поїзд з гостями йшов на відкриття дороги.

Великий комбінатор зник. Через півхвилини він знову з’явився і зашепотів:

— Я їду! Як їду — не знаю, але їду! Хочете зі мною? Востаннє запитую.

— Ні, — сказав Балаганов.

— Не поїду, — сказав Козлевич, — не можу більше.

— Що ж ви робитимете?

— А що мені робити? — відповів Шура. — Піду в діти лейтенанта Шмідта — і все.

— “Антилопу” думаю зібрати, — жалібно промовив Адам Казимирович, — піду до неї, погляну, дам їй ремонт.

Остап хотів щось сказати, але протяжний свисток не дав йому розкрити рота. Він притиснув до себе Балаганова, погладив його по спині, розцілувався з Козлевичем, махнув рукою і побіг до поїзда, вагони якого вже здригнулися від першого паровозного поштовху. Та вмить повернувся, сунув Козлевичеві в руку п’ятнадцять карбованців, які одержав за продану виставу, і вистрибнув на підніжку поїзда, що вже рушив.

Обернувшись, він побачив у фіалковій імлі дві маленькі постаті, що сходили на залізничний насип. Балаганов повертався в нес

• Частина третя. Приватна особа
• Частина перша. Екіпаж “Антілопи”
• Частина друга. Двоє комбінаторів
• Галерея ілюстрацій Кукриніксів до книги “Золоте теля”
• Від авторів