Частина перша. Екіпаж “Антілопи”

Екіпаж Антілопи

Розділ І Про те, як Паніковський порушив конвенцію

Пішоходи ж більша частина людства. Та й ще — краща його частина. Пішоходи створили світ. Це вони побудували міста, звели багатоповерхові будівлі, проклали каналізацію і водопровід, забрукували вулиці й освітили їх електричними лампами. Це вони понесли по всьому світові культуру, винайшли засіб друкування книг, вигадали порох, проклали мости через ріки, розшифрували єгипетські ієрогліфи, запровадили у вжиток безпечну бритву, скасували торгівлю рабами і довели, що з сої можна приготувати чотирнадцять смачних поживних страв.

І коли все було готове, коли рідна планета набула порівняно упорядкованого вигляду, з’явилися автомобілісти.

Треба сказати, що автомобіль теж винайшли пішоходи. Але автомобілісти про це якось одразу ж забули. Сумирних і розумних пішоходів почали давити. Над вулицями, що їх створили пішоходи, взяли владу автомобілісти. Бруківки стали вдвоє ширші, тротуари звузились до розмірів тютюнової бандеролі. І пішоходи почали злякано тулитись до стін будинків.

Життя пішоходів у великих містах — це життя мучеників. Для них запроваджено своєрідне транспортне гетто. їм дозволяється переходити вулиці тільки на перехрестях, тобто саме в тих місцях, де рух найбільший і де найлегше можна обірвати волосину, на якій здебільшого висить життя пішохода.

В нашій великій країні звичайний автомобіль, призначений, на думку пішоходів, для мирного перевезення людей і вантажів, набув загрозливих обрисів братовбивчого снаряда. Він виводить з ладу цілі шеренги членів профспілок та їхніх родин. Якщо ж пішоходові іноді й щастить випурхнути з-під срібного носа машини — його оштрафує міліція за порушення правил вуличного катехізису.

І взагалі, авторитет пішоходів дуже похитнувся. Вони, що дали світові таких славнозвісних людей, як Горацій, Бойль, Маріотт, Лобачевський, Гутенберг і Анатоль Франс, змушені тепер пошло кривлятися, аби лише нагадати про своє існування. Боже, боже, якого, по суті, нема, до чого ж ти, якого насправді нема, довів пішохода!

Ось іде він з Владивостока до Москви сибірським трактом, тримаючи в руці прапор з написом; “Перебудуємо побут текстильників”, а на плечі в нього палиця, на якій теліпаються резервні сандалії “Дядя Ваня” і бляшаний чайник без кришки. Це радянський пішохід-фізкультурник, який вийшов з Владивостока юнаком і буде задавлений вже в похилому віці біля самих воріт Москви важким автокаром, номер якого так і не встигнуть запримітити.

Або ось ще один, європейський могікан пішохідного руху. Він іде пішки навколо земної кулі і котить поперед себе бочку. Він залюбки пішов би й так, без бочки. Але тоді ніхто не помітить, що він дійсно пішохід далекого прямування, і про нього не напишуть у газетах. Отож і доводиться все життя штовхати поперед себе трикляту тару, на якій до того ж (ганьба, ганьба!) великими жовтими літерами виведено слова, що вихваляють неперевершені якості автомобільного мастила “Мрії шофера”.

Пішохода треба любити

Так деградував пішохід.

І лише в маленьких російських містах пішохода ще поважають і люблять. Там він ще хазяїн вулиць, безтурботно ходить бруківкою і пересікає її хитромудре, де тільки йому заманеться.

Бендер

Громадянин у картузі з білим верхом, які здебільшого носять адміністратори літніх садів і конферансьє, без сумніву, належав до більшої і кращої частини людства. Він ішов вулицями міста Арбатова пішки, озираючись увсебіч з поблажливою цікавістю. В руці він тримав невеличкий акушерський саквояж. Місто, очевидно, нічим не вразило пішохода в артистичному картузі.

Він побачив півтора десятка біло-рожевих, блакитних і кольору резеди дзвіниць; впало в око облізле американське золото церковних бань. Над будинком офіційної установи лопотів прапор.

Біля баштових білих воріт провінціального кремля дві старенькі, суворі на вигляд, жінки розмовляли по-французькому, скаржились на Радянську владу і згадували улюблених дочок. Холодом тягло з церковного підвалу; звідти несло кислим винним запахом. Очевидно, там зберігалась картопля.

Дві старухи

— Храм спаса на картоплі, — неголосно сказав пішохід. Пройшовши під диктовою аркою із свіжим, намальованим крейдою, гаслом: “Привіт 5-й окружній конференції жінок і дівчат”, він опинився біля входу у довгу алею, що мала назву Бульвару Молодих Талантів.

— Ні, — промовив він з гіркотою, — це не Ріо-де-Жанейро, це куди гірше.

Майже на всіх лавочках Бульвару молодих Талантів сиділи самотні дівчата з розкритими книжками в руках. Дірчасті тіні падали на сторінки книг, на голі лікті, на зворушливі чілки. Коли приїжджий увійшов у прохолодну алею, на лавочках помітно заворушилися. Дівчата, затуляючись книжками Гладкова, Елізи Ожешко і Сейфулліної, кидали на приїжджого боязкі погляди. Він пройшов повз схвильованих читачок парадним кроком і вийшов до будинку виконкому — мети своєї прогулянки.

У цю хвилину з-за рогу виїхав візник. Поруч з ним, тримаючись за припаде пилом, облуплене крило фургона і розмахуючи товстелезною папкою з тисненим написом “Musigue”, швидко йшов чоловік у довгополій толстовці. Він щось запально доводив пасажирові фургона. Пасажир, людина літня, з обвислим, як банан, носом, стискував ногами чемодан і час від часу давав своєму співбесідникові дулі. В запалі суперечки його інженерський картуз з блискучою плюшевою околичкою зеленого диванного кольору, скособочився. Обидві сторони часто і з натиском промовляли слово “платня”.

Незабаром почулися й інші слова.

— Ви за це відповідатимете, товаришу Талмудовський! — крикнув довгополий, відсторонюючи од свого обличчя інженерову дулю.

— А я вам кажу, що за таких умов до вас не піде жоден пристойний фахівець, — відповів Талмудовський, намагаючись тримати свою дулю в тій же позиції.

— Ви знову про платню! Доведеться поставити питання про рвацтво!

— Плював я на платню! Я працюватиму задарма! — кричав інженер, схвильовано виписуючи дулею різноманітні спіралі. — Захочу—і взагалі піду на пенсію. Ви мені це кріпосне право облиште! Самі всюди пишуть: “Свобода, рівність, братерство!” — а мене примушують працювати у цій щурячій норі. — І ось інженер Талмудовський на тій же руці, якою давав дулі, почав нервово рахувати пальці:— Квартира— свинарник, театру нема, платня… Візник! Жени на вокзал!

— Тпру-у! — завищав довгополий, метушливо забігаючи наперед і хапаючи коняку за вуздечку. — Я як секретар секції інженерів і техніків… Кіндрате Івановичу! Таж завод лишиться без спеціалістів… Побійтесь бога! Громадськість цього не допустить, інженере Талмудовський… У мене в портфелі протокол.

І секретар секції, розчепіривши ноги, почав поспіхом розв’язувати тасьма своєї “Musigue”.

Ця необережність вирішила суперечку. Побачивши, що шлях вільний, Талмудовський звівся на ноги і що було сили закричав:

— Жени на вокзалі

— Куди? Куди? — забелькотав секретар, кидаючись за фаетоном. — Ви дезертир трудового фронту!

З папки “Musigue” вилетіли аркушики цигаркового паперу з якимись бузковими “слухали — ухвалили”.

Приїжджий, що з цікавістю спостерігав цей інцидент, — постояв хвилину на спорожнілій площі й ще переконливішим тоном промовив;

— Ні, це не Ріо-де-Жанейро.

За хвилину він уже стукав у двері кабінету голови виконкому.

— Вам кого? — запитав його секретар, що сидів за столом біля дверей. — Вам чого до голови? У якій справі?

Очевидно, відвідувач досконало знав систему поводження з секретарями державних, господарчих і громадських організацій. Він і не думав запевняти, що прибув у терміновій казенній справі.

— В особистій, — сухо сказав він, навіть не дивлячись на секретаря; просунув голову у двері:—До вас можна? — І, не чекаючи відповіді, наблизився до письмового столу. — Здрастуйте, ви мене не пізнаєте?

Голова виконкому, чорноокий огрядний чолов’яга у синьому піджаці і таких самісіньких штанях, заправлених у чоботи на високих скороходських закаблуках, глянув на відвідувача досить неуважно і заявив, що не пізнає.

— Невже не пізнаєте? А, до речі, багато людей вважають, що я дуже схожий на свого батька.

— Я теж дуже схожий на свого батька, — нетерпляче сказав відвідувачеві голова. — Ви з чим до мене, товаришу?

— Тут справа вся в тім, хто батько, — журно зауважив відвідувач. — Я син лейтенанта Шмідта.

Голова виконкому зніяковів. Він підвівся. Враз пригадав образ славнозвісного революційного лейтенанта з блідим обличчям і в чорній пелерині, з бронзовими застібками-левами. Поки він міркував, що б його, відповідне для такого випадку, сказати синові чорноморського героя, відвідувач роздивлявся поглядом примхливого покупця умеблювання кабінету.

Колись, за царату, присутствені місця меблювали за певним трафаретом. Було винайдено особливу породу казенних меблів: плоскі, під саму стелю, шафи, дерев’яні канапи з важкими тридюймовими полірованими сидіннями, столи на товстих більярдних ніжках і дубові парапети, які відділяли “присутствіє” від зовнішнього неспокійного світу. З часу революції ця порода меблів майже зникла і секрет її виробництва згубили. Люди забули, як треба обладнувати приміщення урядових осіб, і службові кабінети заполонили предмети, які до того вважалися невід’ємним атрибутом приватної квартири. В установах з’явилися пружинні адвокатські канапи з дзеркальною поличкою для семи фарфорових слонів, які немовбито приносять щастя, полиці для посуду, етажерочки, розсувні шкіряні крісла для ревматиків і блакитні японські вази. В кабінеті голови арбатовського виконкому, окрім звичайного письмового столу, прижилися ще й два пуфики, оббиті посотаним рожевим шовком, картата козетка, атласний екран з Фузі-Ямою і з квітучою вишневою гілкою і дзеркальна слов’янська шафа грубої базарної роботи.

“А шафочка, — бачу, — типу “Гей, слов’яни!” — подумав відвідувач. — Тут багато не візьмеш. Ні, це не Ріо-де-Жанейро”.

— Дуже добре, що ви зайшли, — нарешті промовив голова. — Ви, напевне, з Москви?

— Еге ж, проїздом, — одповів відвідувач, розглядаючи козетку і щодалі все більше переконуючись, що фінансові справи виконкому кепські. Він оддавав перевагу виконкомам, що були обставлені новими шведськими меблями ленінградського деревотресту.

Голова виконкому вже хотів було запитати про мету приїзду лейтенантського сина в Арбатов, але несподівано для самого себе жалібно посміхнувся і сказав:

— Церкви у нас чудові. Тут уже з Головнауки приїздили, збираються реставрувати. Скажіть, а чи ви самі пам’ятаєте повстання на панцирникові “Очаков”?

— Туманно, туманно, — одповів відвідувач. — У ту героїчну добу я був ще безмірно малий. Я був немовлям.

— Пробачте, а як вас звати?

— Микола… Микола Шмідт.

— А по батькові?

“Ой як погано!” — подумав відвідувач, який і сам не знав, як звати його батька.

— Та-ак, — протягнув він, уникаючи прямої відповіді, — тепер багато є таких, що не знають імен героїв… Почаділи від непу… Немає колишнього ентузіазму. Я, власне, потрапив до вашого міста випадково. Неприємність в дорозі… Залишився без грошей.

Голова дуже зрадів раптовій зміні напряму розмови. Це ж ганьба, що він забув ім’я очаковського героя.

“Справді, — міркував він, люб’язно дивлячись у натхненне обличчя героя, — нидієш тут за роботою. Забуваєш великі віхи історії”.

— Як ви кажете? Без грошей? Цікаво…

— Звичайно, я міг би звернутися до приватної особи, — продовжував відвідувач, — мені будь-хто дасть, але ви розумієте, це не зовсім зручно з політичної точки зору… Син революціонера — і раптом просить гроші у приватної особи, у непмана…

Останні слова син лейтенанта промовив з надривом. Голова виконкому тривожно прислухався до нових інтонацій в голосі відвідувача. “А що, як припадочний? — подумав він. — Матимеш халепу!”

— І дуже добре зробили, що не звернулися до приватника, — сказав зовсім спантеличений голова.

Потім син чорноморського героя лагідно, без натиску, перейшов до діла. Він просив п’ятдесят карбованців. Голова виконкому, затиснутий у вузенькі рамки місцевого бюджету, спромігся дати лише вісім карбованців і три талони на обід в кооперативній їдальні “Колишній друг шлунка”.

Син героя поклав гроші й талони в глибокі кишені приношеного сірого “в яблуках” піджака і вже збирався підвестись з рожевого пуфа, коли за дверима кабінету почув тупотіння і заперечувальний вигук секретаря.

Двері зненацька розчинилися і на порозі показався новий відвідувач.

Молочні брати

— Хто тут головний? — запитав він, тяжко дихаючи і нишпорячи блудливими очима по кімнаті.

— Ну, я, — сказав голова.

— Здрастуй, начальник, — гаркнув новоприбулий, простягаючи лопатоподібну долоню. — Будьмо знайомі. Син лейтенанта Шмідта.

— Хто? — перепитав глава міста, вирячивши очі.

— Син великого незабутнього героя лейтенанта Шмідта, — повторив прибулий.

— Та ось же сидить товариш — син товариша Шмідта, Микола Шмідт!

І голова виконкому, зовсім збентежившись, вказав на першого відвідувача, обличчя якого враз набуло сонного виразу.

В житті двох шахраїв настала лоскотна хвилина. В руках скромного і довірливого голови виконкому в першу-ліпшу мить міг блиснути довгий неприємний меч Немезіди. Обставини давали лише одну секунду для створення рятівної комбінації. В очах другого сина лейтенанта Шмідта спалахнув жах. Його постать в літній сорочці “Парагвай”, в штанях з матроським клапаном і голубуватих парусинових черевиках, яка ще хвилину тому здавалася різкою, вугластою, стала розпадатись, втратила свої грізні обриси і вже зовсім не викликала ніякої поваги. На обличчі голови виконкому з’явилася лиховісна посмішка.

І саме тоді, коли другому синові лейтенанта Шмідта здавалося, що вже все пропало і що страшний гнів глави міста зараз впаде на його руду голову, з рожевого пуфика прийшов порятунок.

— Васю! — заволав перший син лейтенанта Шмідта, підводячись. — Рідний братику! Пізнаєш брата Колю? І перший син стис в обіймах другого сина.

— Пізнаю! — вигукнув Вася мов сліпий, якому щойно повернувся зір. — Пізнаю брата Колю!

Щаслива зустріч позначилася такими сумбурними виявами любові, такими неймовірними по силі обіймами, що в другого сина чорноморського революціонера від болю сполотніло обличчя. Брат Коля на радощах добре прим’яв його…

Обнімаючись, обидва брати нишком поглядали на голову виконкому, обличчя якого не втрачало кислого виразу. Зважаючи на це, рятівну комбінацію довелося розвинути, поповнити побутовими деталями і новими, невідомими ще Істпарту подробицями повстання моряків у 1905 році.

Тримаючись за руки, брати присіли на козетку і, не зводячи улесливих очей з голови, поринули у спогади.

— Яка дивовижна зустрічі — фальшиво вигукнув перший син, запрошуючи поглядом голову виконкому взяти участь у родинному торжестві.

— Авжеж, — промовив голова виконкому примороженим голосом. — Буває, буває.

Побачивши, що голова все ще перебуває в лабетах сумнівів, перший син погладив брата по рудих, як у сеттера, кучерях і лагідно запитав:

— Коли ж ти приїхав із Маріуполя, де ти жив, у нашої бабуні?

— Так, я жив, — пробурмотів другий син лейтенанта, — у неї.

— Чого ж ти так рідко писав? Я дуже непокоївся.

— Був зайнятий, — похмуро відповів рудоволосий. І, потерпаючи, аби невгомонний брат не поцікавився, чим же він був зайнятий (а зайнятий він був здебільшого тим, що сидів у виправних будинках різних автономних республік і областей), другий син лейтенанта Шмідта вирвав ініціативу і сам запитав:

— А ти чому не писав?

— Я писав, — несподівано відповів братуха, відчуваючи незвичайний приплив веселощів, — рекомендовані листи посилав. У мене навіть поштові квитанції є.

І він поліз до бокової кишені, звідкіля дійсно видобув безліч потертих папірців, але показав їх чомусь не братові, а голові виконкому, та й то здаля.

Як не дивно, але вигляд папірців трохи заспокоїв голову виконкому. Спогади братів стали жвавішими. Рудоволосий ввійшов у роль і досить доладно, хоч і монотонне розповів зміст масової брошурки “Мятеж на Очакові”. Брат прикрашав його сухий виклад деталями настільки мальовничими, що голова, який уже почав заспокоюватись, знову насторожився. Та все ж він не затримав братів і вони побігли на вулицю, відчуваючи неабияке полегшення.

За рогом виконкомівського будинку вони зупинились.

— До речі, про дитинство, — сказав перший син, — в дитинстві таких, як ви, я вбивав на місці. З рогатки.

— Чому? — радісно запитав другий син знаменитого батька.

— Такі суворі закони життя. Або, стисло висловлюючись, життя диктує нам свої суворі закони. Чого ви поперлись до кабінету? Хіба ви не бачили, що голова виконкому не сам?

— Я думав…

— А-а, ви думали? То ви іноді думаєте? Ви мислитель? Як ваше прізвище, мислителю? Спіноза? Жан-Жак Руссо? Марк Аврелій?

Рудоволосий мовчав, пригнічений справедливим звинуваченням.

Балаганов

— Ну, та я вам дарую. Живіть. А тепер познайомимось. Як-не-як — ми брати. А це зобов’язує… Мене звати Остап Бендер. Дозвольте також узнати ваше перше прізвище?

— Балаганов, — відрекомендувався рудоволосий, — Шура Балаганов.

— Професією не цікавлюсь, — ввічливо сказав Бендер, — але здогадуюсь. Очевидно, щось інтелектуальне? Судимостей за цей рік багато?

— Дві, — з довірою відказав Балаганов.

— Оце вже недобре. Навіщо ви продаєте свою безсмертну душу? Людина не повинна потрапляти під суд. Цим займатись непристойно. Я маю на увазі крадіжки. Не кажучи вже про те, що красти — гріх; мама напевне познайомила вас у дитинстві з такою доктриною, — це до того ж марна трата сил і енергії.

Остап ще довго викладав би свої погляди на життя, коли б його не перебив Балаганов.

— Гляньте, — сказав він, вказуючи на зелені хащі Бульвару Молодих Талантів. — Бачите, он іде людина в брилі.

— Бачу, — гордовито сказав Остап. — Ну то й що? Це губернатор острова Борнео?

— Це Паніковський, — сказав Шура. — Син лейтенанта Шмідта.

Алеєю, у затінку царствених лип, перехнябившись трохи набік, сунув немолодий вже громадянин. Цупкий брилик з рубчастими краями сидів на його голові. Штани були такі куці, що з-під них виднілися білі зав’язки підштанків. Під вусами громадянина, наче вогник цигарки, пломенів золотий зуб.

Паніковський

— Як, ще один син? — сказав Остап. — Це вже мене тішить! Паніковський підійшов до будинку виконкому, замріяно описав біля входу вісімку, взявся за брилик обома руками, поправив його на голові, обсмикнув піджак і, тяжко зітхнувши, посунувся У двері.

— У лейтенанта було три сини, — зауважив Бендер, — двоє розумних, а третій дурень. Його треба застерегти.

— Не треба, — сказав Балаганов. — Знатиме надалі, як порушувати конвенцію.

— А що це за конвенція така?

— Заждіть, потім скажу. Іду, іду!

— Я людина завидюща, — зізнався Бендер, — але тут заздрити нема чому. Ви ніколи не бачили бій биків? Ходімо подивимось.

Діти лейтенанта Шмідта, що вже встигли потоваришувати, вийшли з-за рогу і стали під вікном кабінету голови виконкому.

За тьмяним, немитим склом сидів голова. Він швидко писав. Як у всіх, хто пише, обличчя його мало скорботний вигляд.

Раптом він підвів голову. Двері розчинилися, і до кімнати ввалився Паніковський. Притискуючи брилик до засмальцьованого піджака, він спинився біля столу і щось довго ворушив товстими губами. Після цього голова виконкому підскочив на стільці і широко роззявив рота. Друзі почули протяжний крик.

Гукнувши “Всі назад!”, Остап потягнув за собою Балаганова. Вони побігли на бульвар і причаїлись за деревом.

— Скиньте капелюхи, — сказав Остап, — схиліть голови. Зараз відбудеться винос тіла.

Він не помилився: не встигли ще змовкнути гучні переливи вигуків голови, як у порталі виконкому з’явились двоє кремезних співробітників. Вони несли Паніковського. Один тримав його за руки, другий за ноги.

— Прах небіжчика, — коментував Остап, — винесли на руках близькі, друзі й родичі.

Співробітники витягли третє нерозумне дитя лейтенанта Шмідта на ґанок і почали неквапливо розгойдувати. Паніковський мовчав, покірливо дивлячись у синє небо.

Вынос тела

— Після короткочасної громадянської панахиди… — почав Остап.

Тієї ж самої миті співробітники, наддавши тілу Паніковського потрібний розмах і інерцію, викинули його на вулицю.

— … тіло було предано землі, — закінчив Бендер. Паніковський гепнувся на землю, мов жаба. Враз підвівшись, він побіг з неймовірною швидкістю Бульваром Молодих Талантів, перехнябившись ще більше, ніж тоді, як ішов сюди.

— Ну, а тепер розповідайте, — промовив Остап, — яким чином цей гад порушив конвенцію і що це була за конвенція.

Розділ II Тридцять синів лейтенанта Шмідта

Ранок, що почався так клопітливо, закінчився. Бендер і Балаганов, не змовляючись, швидко пішли геть од виконкому. Головною вулицею на розсунутих селянських биндюгах везли довгу синю рейку. Такий передзвін і спів стояли на головній вулиці, що здавалося, ніби візник у рибальському брезентовому прозодягу віз не рейку, а оглушливу музичну ноту. Сонце ломилося в скляну вітрину крамниці наочних приладів, де над глобусами, черепами і картонною печінкою п’яниці, розмальованою веселими фарбами, зворушливо обнімались два кістяки. В скромному вікні майстерні штемпелів і печаток чільне місце займали емальовані таблички: “Зачинено на обід”, “Обідня перерва з 2 до 3 годин дня”, “Зачинено на обідню перерву”, просто: “Зачинено”, “Магазин зачинено”, і нарешті чорна фундаментальна дошка з золотими літерами: “Зачинено на переоблік”. Очевидно, ці категоричні тексти користувалися в місті Арбатові найбільшим попитом.

На всі інші події життя майстерня штемпелів і печаток відгукнулася лише однією синьою табличкою: “Чергова няня”,

Далі, одна за одною, розташувалися підряд три крамниці духових інструментів, мандолін і басових балалайок. Мідні труби, розбещено виблискуючи, пишалися на вітринних приступках, оббитих червоним коленкором. Особливо гонорився бас-гелікон. Він мав такий могутній вигляд, так ліниво вигрівався на сонці, скрутившись у кільце, що його варто було б тримати не у вітрині, а в столичному зоопарку, десь поміж слоном та змієм-полозом. І щоб у дні відпочинку батьки водили до нього дітей і казали:

“Ось, дитинко, павільйон гелікона. Гелікон зараз спить. А коли проснеться, то обов’язково почне дути в трубу”. І щоб дітки дивилися на трубу великими зачудованими очима.

Бас гелікон

Іншим разом Остап Бендер звернув би увагу і на свіжо зрубані, завбільшки з добру клуню, балалайки, і на покручені на сонці грамофонні платівки, і на піонерські барабани, які своїми бадьорими фарбами стверджували думку про те, що “куля— дура, а штик — молодець”, але зараз йому було не до того. Він хотів їсти.

— Ви, звичайно, стоїте над краєм фінансової прірви? — запитав він Балаганова.

— Це ви про гроші? — сказав Шура. — Грошей у мене немає вже тиждень.

— В такому разі, ви погано кінчите, молодий чоловіче, — повчально сказав Остап. — Фінансова прірва — найглибша з усіх прірв. У неї можна падати все життя. Ну, гаразд, не журіться. Все ж таки я виніс у своєму дзьобі три талони на обід. Голова виконкому полюбив мене з першого погляду.

Та молочним братам не пощастило скористатися добротою глави міста. На дверях їдальні “Колишній друг шлунка” висів величезний замок, покритий чи то іржею, чи то гречаною кашею.

— Звичайно, — з гіркотою промовив Остап, — з нагоди обліку шніцелів їдальню зачинено назавжди. Доведеться віддати своє тіло на пошматування приватникам.

— Приватники люблять готівку, — глухо заперечив Балаганов.

— Ну, ну, не буду вас мучити. Голова виконкому обсипав мене золотим дощем на суму у вісім карбованців. Але, зважте, шановний Шуро, дурно харчувати вас я не маю наміру. За кожний вітамін, що я вам його згодую, я вимагатиму від вас безліч дрібних послуг.

Проте приватновласницького сектора в місті не виявилось, і брати пообідали в літньому кооперативному саду, де спеціальні плакати сповіщали громадян про останню арбатовську новину в галузі народного харчування:

ПИВО ВІДПУСКАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ЧЛЕНАМ ПРОФСПІЛКИ

— Задовольнимося квасом, — сказав Балаганов.

— Тим більше, — додав Остап, — що місцеві кваси виготовляє приватна артіль, що співчуває Радянській владі. А тепер розповідайте, чим завинив цей головоріз Паніковський. Я люблю розповіді про дрібні шахрайства.

Попоївши досхочу, Балаганов вдячно глянув на свого рятівника і почав розповідь. Вона тривала години зо дві і була насичена дуже важливими відомостями.

У всіх галузях людської діяльності попит на працю регулюється спеціальними органами. Артист поїде до Омська лише тоді, коли достоту з’ясує, що йому там нічого боятися конкуренції і що на його амплуа холодного коханця чи “їсти подано” інших претендентів нема. Про залізничників піклуються рідні їм учпрофсожі, які акуратно публікують в газетах повідомлення про те, що безробітні багажні роздатники не можуть розраховувати на роботу в межах Сизрано-Вяземської дороги, чи про те, що Середньоазіатській дорозі потрібні чотири бар’єрних сторожихи. Експерт-товарознавець вміщує оголошення в газеті, і вся країна дізнається, що на світі є експерт-товарознавець з десятирічним стажем, який у зв’язку з сімейними обставинами міняє службу в Москві на роботу в провінції.

Все регулюється, тече розчищеними руслами, робить свій кругообіг у цілковитій відповідності до закону і під його захистом.

І лише одна біржа шахраїв особливої категорії, яка іменує себе дітьми лейтенанта Шмідта, перебуває у хаотичному стані. Анархія роздирала корпорацію дітей лейтенанта. Вони не могли здобути із своєї професії тих вигод, які, без сумніву, могли їм принести хвилинні знайомства з адміністраторами, господарниками, громадськими працівниками, людьми, що здебільшого напрочуд довірливі.

По всій країні, шантажуючи і канючачи, никають фальшиві онуки Карла Маркса, неіснуючі небожі Фрідріха Енгельса, брати Луначарського, кузини Клари Цеткін або, щонайменше, нащадки славнозвісного анархіста князя Кропоткіна.

Від Мінська до Берінгової протоки і від Нахічевані на Араксі до Землі Франца-Иосифа заходять до виконкомів, встають на станційних платформах, наймають візника і заклопотано їздять родичі великих людей. Вони поспішають. Справ у них багато.

Одного часу попит на родичів помітно зменшився, і на цій — своєрідній біржі настала депресія. Відчувалася потреба в реформах. Поступово налагодили свою діяльність онуки Карла Маркса, кропоткінці, енгельсівці і такі інші, за винятком буйної корпорації дітей лейтенанта Шмідта, яку, на зразок польського сейму, вічно роздирала анархія. Діти підібралися якісь грубі, сварливі, норовисті, жаднюги; вони заважали один одному збирати урожай.

Шуру Балаганова, який вважав себе первістком лейтенанта, не на жарт занепокоїла кон’юнктура, що склалася з цього приводу. Все більше і більше йому доводилося стикатися з товаришами з корпорації, що загидили родючі поля України і курортні висоти Кавказу, де він звик до прибуткової праці.

— І ви злякалися зростаючих труднощів? — глузливо запитав Остап.

Та Балаганов не помітив іронії. Попиваючи бурякового кольору квас, він продовжував свою розповідь.

Дети лейтенанта Шмидта

Вихід з цього напруженого становища був один — конференція. Щоб скликати її, Балаганов працював цілісіньку зиму. Він листувався з конкурентами, з якими був особисто знайомий. Незнайомим передавав запрошення через онуків Маркса, яких подибував у путі. І ось нарешті напровесні 1.928 року майже всі відомі діти лейтенанта Шмідта зібралися в московському трактирі біля Сухаревої башти. Кворум був чималий: у лейтенанта Щмідта виявилось тридцять синів у віці од вісімнадцяти до п’ятдесяти двох років і чотири дочки, дурнуваті, підстаркуваті й негарні.

В короткому вступному слові Балаганов висловив сподівання, що брати знайдуть спільну мову і вироблять нарешті конвенцію, необхідність якої продиктовано самим життям.

За проектом Балаганова, весь Союз Республік слід було розбити на тридцять чотири експлуатаційних дільниці, за числом учасників конвенції. Кожна дільниця передається для довготермінового користування однієї дитини. Ніхто з членів корпорації не має права переходити кордони і вторгатися на чужу територію з метою заробітку.

Та от при розподілі країни зчинилось щось неймовірне. Високі договірні сторони перегризлися в першу ж хвилину і вже не зверталися одна до одної, не вживаючи найлайливіших епітетів.

Всі незгоди виникли через поділ дільниць. Ніхто не хотів брати університетських центрів. Нікому не потрібні Москва, Ленінград, Харків — міста, що вже бачили й не таке.

Дуже погану репутацію мали також далекі, засипані пісками східні області. їх звинувачували, що вони буцімто мало знайомі з постаттю лейтенанта Шмідта.

— Нема дурних! — верескливо кричав Паніковський. — Ви мені дайте Середньоруську височину, тоді я підпишу конвенцію.

— Як? Всю височину? — заявив Бакланов. — Може, тобі ще дати і Мелітополь на додаток? Чи Бобруйськ?

Почувши слово “Бобруйськ”, збори болісно застогнали. У Бобруйськ всі згоджувалися їхати хоч зараз. Бобруйськ вважали чудовим, висококультурним містом.

— Ну, не всю височину, — наполягав на своєму жадібний Паніковський, — хоча б половину. Зрештою, я сімейна людина, у мене дві сім’ї.

Але йому не дали й половини.

Після тривалих дебатів ухвалили визначити дільниці жеребкуванням. Було нарізано тридцять чотири папірці, і до кожного з них вписано географічну назву. Родючий Курськ і сумнівний Херсон, мало розроблений Мінусінськ і майже безнадійний Ашхабад, Київ, Петрозаводськ і Чита — всі республіки, всі області лежали у чиїйсь заячій шапці з навушниками і чекали на своїх хазяїв.

Веселі вигуки, зітхання і лайка супроводили жеребкування. Лиха зірка Паніковського і тут не принесла щастя: йому дісталося Поволжя. Він хоч і приєднався до конвенції, але був лютий донестями.

— Я поїду, — кричав він, — але попереджаю: якщо мені буде скрутно, я конвенцію порушу, я перейду кордон!

Балаганов, якому дісталася золота арбатовська дільниця, стривожився і одразу ж заявив, що він не терпітиме порушення експлуатаційних норм.

Та зрештою справу було полагоджено, після чого тридцять синів і чотири дочки лейтенанта Шмідта виїхали в свої райони на роботу.

— Ну ось ви, Бендер, самі бачили, як цей гад порушив конвенцію, — закінчив свою розповідь Шура Балаганов. — Він давно повзав на моїй дільниці, та я досі не міг його впіймати.

Та дивна річ, негідний вчинок Паніковського не викликав з боку Остапа осуду. Бендер розвалився на стільці, неуважно й безпредметно дивлячись поперед себе.

На високій протилежній стіні ресторанного садка було намальовано дерева, густолисті, акуратні, як на картинках з хрестоматії. Справжніх дерев у садку не було, але тінь, яка падала від стіни, давала життєдайну прохолоду, що цілком задовольняла громадян. Громадяни, очевидно, всі достоту були членами профспілок, бо пили лише пиво і навіть нічим не закушували.

До воріт, безугавно ахкаючи і стріляючи, під’їхав зелений автомобіль, на дверцятах якого білою дугою красувався напис:

“Ох, і покатаю”. Нижче можна було прочитати умови прогулянки на веселій машині. За годину — три карбованці. Довші маршрути — за домовленістю. Пасажирів у машині не було.

Козлєвіч

Відвідувачі садка тривожно зашепотіли. Хвилин п’ять шофер благально дивився крізь садові грати і, втративши зрештою надію дістати пасажира, зухвало вигукнув:

— Таксі вільне. Прошу сідати!

Та ніхто з громадян не виявив бажання сісти в машину “Ох, і покатаю”.. Навіть запрошення шофера справило на них якесь дивне враження. Вони похнюпилися і намагалися не дивитись у бік машини. Шофер похитав головою і непоспіхом від’їхав.

Арбатовці засмучено дивилися йому вслід. За п’ять хвилин зелене авто шалено промчало повз сад у іншому напрямку. Шофер, підскакуючи на своєму сидінні, щось кричав, але що саме — важко було розібрати. В машині не було нікого, як і раніш.

Остап зирнув на машину і сказав:

— Ось що, Балаганові ви піжон. Не ображайтесь. Цим я лише хочу визначити місце, яке ви займаєте під сонцем.

— Ідіть до біса! — грубо відповів Балаганов.

— Ви все ж таки образились? То, по-вашому, посада лейтенантського сина це не піжонство?

— Але ж і ви самі—син лейтенанта Шмідта! — заволав Балаганов.

— Ви піжон, — повторив Остап. — І син піжона. І діти ваші будуть піжонами. Хлопчисько! Те, що сталося сьогодні вранці, — це ж навіть не епізод, а так, випадковість, примхи художника. Джентльмен, який полює на десятку… Полювати з такими мізерними шансами — не моя вдача. І що це за така професія, прости господи! Син лейтенанта Шмідта! Ну, ще рік, ну, два. А далі? Що далі? Далі ваші руді кучері всім надокучать, і вас просто почнуть бити.

— То що ж робити? — занепокоївся Балаганов. — Як добувати хліб насущний?

— Треба мислити, — суворо мовив Остап. — Мене, наприклад, годують ідеї. Я не простягаю лапу до кислого виконкомівського карбованця. Мій гачок гостріший… Ви, я бачу, безкорисливо любите гроші… Скажіть, яка сума вам подобається?

— П’ять тисяч, — недовго думаючи, відповів Балаганов.

— На місяць?

— На рік.

— Тоді нам з вами не по дорозі. Мені потрібно п’ятсот тисяч. І бажано всі одразу, а не частинами.

— А може, все ж таки візьмете частинами? — запитав мстивий Балаганов.

Остап уважно подивився на співбесідника і цілком серйозно відповів:

— Я б узяв частинами. Але мені потрібно всі одразу. Балаганов хотів було пожартувати з приводу і цих слів, та, глянувши на Остапа, враз зів’яв. Перед ним сидів атлет з правильним, наче вибитим на монеті, обличчям. Смугляве горло перетинав тендітний білий шрам. Очі виблискували загрозливо весело.

Балаганов раптом відчув непереборне бажання виструнчитись. Йому навіть забажалося відкашлятись, як це буває з людьми середньої відповідальності під час розмови з кимсь із вищестоящих товаришів. І справді, відкашлявшись, він зніяковіло запитав:

— Навіщо ж вам так багато грошей… і одразу?

— Взагалі мені треба і більше, — сказав Остап, — п’ятсот тисяч — це мій мінімум, п’ятсот тисяч вагомих, певних карбованців. Я хочу виїхати, товаришу Шуро, виїхати дуже далеко, в Ріо-де-Жанейро.

— У вас там родичі? — запитав Балаганов.

— А що, хіба я схожий на людину, у якої можуть бути родичі?

— Ні, але мені…

— Я не маю родичів, товаришу Шуро, — я один на всьому світі. Був у мене папаша, турецький підданий, та й той давно сконав у страшній судомі. Йдеться не про це… Я з дитинства хочу в Ріо-де-Жанейро. Ви, звичайно, не знаєте про існування цього міста?

Балаганов сумовито похитав головою. З світових вогнищ культури він, окрім Москви, знав тільки Київ, Мелітополь і Жмеринку. І взагалі він був переконаний, що земля — це суцільна рівнина.

Остап кинув на стіл аркушик паперу — видерту з книги сторінку.

— Це вирізка з “Малої радянської енциклопедії”. Ось тут написано про Ріо-де-Жанейро: “1360 тисяч жителів”, так… “значна кількість мулатів… біля просторої бухти Атлантичного океану…” Ось, ось! “Розкішшю магазинів і пишнотою будинків головні вулиці міста не поступаються перед кращими містами світу”. Ви уявляєте собі, Шуро? Не поступаються! Мулати, бухта, експорт кофе, так би мовити, кофейний демпінг, чарльстон під назвою “У моєї дівчинки є одна маленька штучка”. І… Та про що говорити! Ви самі бачите, що діється! Півтора мільйона людей — і всі, як один, у білих штанях! Я хочу звідсіль виїхати. У мене за останній рік виникли з Радянською владою серйозні незгоди. Вона хоче будувати соціалізм, а я не хочу. Мені нудно будувати соціалізм. Тепер ви зрозуміли, нащо мені потрібно стільки грошей?

— Де ж ви візьмете п’ятсот тисяч? — тихо запитав Балаганов.

— Де завгодно, — відповів Остап. — Покажіть лише мені

багату людину — і я відберу у неї гроші.

— Як? Вбивство? — ще тихіше запитав Балаганов і кинув погляд на сусідні столики, де арбатовці підіймали заздравні фужери.

— А знаєте, — промовив Остап, — вам не слід було підписувати так звану сухаревську конвенцію. Це розумове напруження, як видно, вас дуже виснажило. Ви дурнішаєте просто на очах. Зарубайте собі на носі: Остап Бендер нікого не вбивав. Його вбивали, це було. Але він особисто чистий перед законом. Звичайно, я не херувим. Я не маю крил, але я поважаю карний кодекс. Це моя слабість.

— Як же ви думаєте забрати гроші?

— Як я думаю забрати? Для вилучення грошей існує безліч варіантів, залежно від обставин. Я особисто маю чотириста порівняно чесних засобів вилучення. Але справа не в засобах. Йдеться про те, що зараз немає багатих людей. І в цьому трагедія мого становища. Звичайно, хтось інший на моєму місці накинувся б на якусь беззахисну держустанову, але це мені невластиво. Ви вже чули про мою повагу до карного кодексу. Немає вигоди обкрадати колектив. Дайте мені багатого індивіда. Але його немає, цього індивіда…

— Та що ви! — вигукнув Балаганов. — Є дуже багаті люди!

— А ви їх знаєте? — негайно запитав Остап. — Ви можете назвати прізвище і точну адресу хоч би одного радянського мільйонера? А вони справді є… Вони мусять бути… Якщо по країні ходять якісь грошові знаки, то мусять же бути люди, у яких їх багато. Але як знайти такого спритнягу?

Остап навіть зітхнув. Очевидно, мрії про багатого індивідуума хвилювали його давно.

— Як приємно, — промовив він у задумі,—працювати з легальним мільйонером у добре організованій буржуазній державі з старовинними капіталістичними традиціями. Там мільйонер — популярна фігура. Адреса його відома. Він мешкає в особняку десь в Ріо-де-Жанейро. Йдеш прямісінько до нього на прийом і вже в передпокої, після перших же привітань, відбираєш гроші. І все це, майте на увазі, по-доброму, ввічливо: “Алло, сер, не хвилюйтесь! Доведеться вас трішечки потурбувати. Ол райт! Готово”. І все. Культура! Що може бути простіше? Джентльмен у товаристві джентльменів робить свій маленький бізнес. Тільки не треба стріляти в люстру, це зайве. А в нас… Боже, боже!.. В якій холодній країні ми живемо! У нас все приховане, все в підпіллі. Радянського мільйонера не може знайти навіть Наркомфін з своїм надпотужним податковим апаратом. А мільйонер, можливо, сидить зараз ось у цьому так званому літньому садку за сусіднім столиком і п’є сорокакопійкове пиво “Тіп-Топ”. Ось що прикро!

— То ви гадаєте, — запитав перегодом Балаганов, — що якби знайшовся ось такий потайний мільйонер, то…

Ох, якби тільки знайти такого індивідуума! Я вже так влаштую, що він сам принесе мені свої гроші на блюдечку з голубою каймою.

— Це дуже добре, — Балаганов довірливо посміхнувся. — П’ятсот тисяч на блюдечку з голубою каймою.

Він підвівся і почав кружляти навколо столика. Він жалібно причмокував язиком, на мить спинявся, розкривав рота, ніби бажаючи щось сказати, але, так нічого і не сказавши, сідав і знову підводився. Остап байдуже стежив за еволюціями Балаганова.

— Сам принесе? — запитав раптом Балаганов скрипучим голосом. — На блюдечку? А якщо не принесе? А де оце Ріо-де-Жанейро? Далеко? Не може того бути, щоб усі ходили в білих штанях. Ви облиште це, Бендер. На п’ятсот тисяч і в нас можна добре прожити.

— Безперечно, безперечно, — весело сказав Остап, — прожити можна. Та ви не лопотіть крильми безпідставно. У вас же п’ятсот тисяч нема.

На безтурботне, не зоране чоло Балаганова лягла глибока зморшка. Він зирнув на Остапа непевним поглядом і промовив:

— Я знаю такого мільйонера.

Обличчя Бендера враз втратило всю жвавість. його обличчя наче закам’яніло і знов стало ніби вибитим на медалі.

— Проходьте, проходьте, — сказав він, — я подаю лише по суботах, нічого тут заливати.

— Слово честі, мосьє Бендер…

— Слухайте, Шуро, якщо ви вже остаточно вдались до французької мови, то називайте мене на мосьє, а ситуайєн, що означає—громадянин. До речі, адреса вашого мільйонера?

— Він живе в Чорноморську.

— Ну, звичайно, в Чорноморську! Я так і знав! Там навіть у передвоєнні часи людина з десятьма тисячами звалась мільйонером. А тепер… Можу собі уявити! Ні, це дурниці!

— Та ні ж, дайте мені сказати. Це справжній мільйонер. Розумієте, Бендер, недавно мені довелося сидіти в чорноморському бупрі…

Через десять хвилин молочні брати залишили літній кооперативний сад з подачею пива. Великий комбінатор почував себе в становищі хірурга, який має приступити до серйозної операції. Все готово. В електричних каструльках паряться серветочки і бинти, медсестра у білій тозі нечутно рухається на кафельній підлозі, виблискують медичний фаянс і нікель, хворий лежить на скляному столі, млосно звівши очі до стелі, спеціально підігріте повітря пахне німецькою жувачкою-гумою. Хірург, розчепіривши руки, іде до операційного столу, бере від асистента стерилізований фінський ніж і сухо каже хворому: “Ну-с, знімайте бурнус”.

— У мене завжди так, — сказав Бендер, поблискуючи очима, — мільйонне діло доводиться починати при дуже відчутній нестачі грошових знаків. Весь мій капітал, основний, обіговий і запасний — це якихось п’ять карбованців. Як, ви сказали, прізвище підпільного мільйонера?

— Корейко, — відповів Балаганов.

— Так, так, Корейко. Чудове прізвище. І ви стверджуєте, що ніхто не знає про його мільйони?

— Ніхто, окрім мене й Пружанського. Але Пружанський, я вже вам казав, сидітиме ще років три в тюрмі. Якби ви бачили, як він побивався і плакав, коли я виходив на волю. Він, очевидно, шкодував, що розповів мені про Корейка.

— Те, що він розкрив свою таємницю вам, це дрібниця. Не через те він побивався і плакав. Він, очевидно, передчував, що всю цю історію ви розкажете мені. А це, дійсно, бідному Пружанському безперечний збиток. До того часу, поки Пружанський вийде з тюрми, Корейко знаходитиме розраду тільки в банальному прислів’ї: “Злидні не біда”.

Остап зняв свій літній картуз і, помахавши ним у повітрі, запитав:

— Є в мене сивина?

Балаганов підібгав живіт, розставив ноги на ширину рушничного приклада і голосом правофлангового відповів:

— Нікак нєт!

— Отже, буде. На нас чекають великі бої. Ви теж посивієте, Балаганов.

Балаганов раптом дурнувато хихикнув:

— Як ви сказали? Сам принесе гроші на блюдечку з блакитною каймою?

— Мені на блюдечку, — сказав Остап, — а вам на тарілочці.

— А як же Ріо-де-Жанейро? Я теж хочу в білих штанях. — Ріо-де-Жанейро — це кришталева мрія мого дитинства, — суворо відповів великий комбінатор, — не торкайтесь її своїми лапами. Ближче до діла. Вислати лінійних в моє розпорядження. Частинам прибути до міста Чорноморська якнайшвидше. Форма одягу караульна. Ну, грайте марш! Командувати парадом буду я!

Розділ III Бензин ваш—ідеї наші

За рік до того як Паніковський порушив конвенцію, вдершись на чужу експлуатаційну дільницю, в місті Арбатові з’явився перший автомобіль. Основоположником автомобілізму був шофер, на прізвище Козлевич. До керма його привело рішення почати нове життя. Старе життя Адама Козлевича було гріховним. Він перманентне порушував Карний кодекс РРФСР, а саме статтю 162, яка трактує питання таємного викрадення чужого майна (крадіжки).

Стаття ця має багато пунктів, та грішного Адама завжди обходив пункт “а” (крадіжка, вчинена без застосування будь-яких технічних засобів). Для нього це було занадто примітивно. Пункт “д”, який карав позбавленням волі строком до п’яти років, йому теж не підходив. Він не любив довго сидіти в тюрмі. А так як він ще з дитинства мав потяг до техніки, то всією душею віддався пунктові “в” (таємне викрадення чужого майна, вчинене з застосуванням технічних засобів, неодноразово, або ж з попередньою змовою з іншими особами, на вокзалах, причалах, пароплавах, вагонах і в готелях).

Але Козлевичу не щастило. його ловили і тоді, коли він застосовував свої улюблені технічні засоби, і тоді, коли він обходився без них. Його ловили на вокзалах, причалах і в готелях. У вагонах його теж ловили. Його ловили навіть тоді, коли він з розпачу починав хапати чужу власність за попередньою змовою з іншими особами.

Просидівши загалом років зо три, Адам Козлевич прийшов до висновку, що значно зручніше накопичувати у відкритий спосіб свою власність, ніж потай викрадати чужу. Ця думка внесла заспокоєння в його бентежну душу. Він став зразковим в’язнем, писав викривальні вірші в тюремній газеті “Сонце сходить і заходить” і старанно працював у механічній майстерні бупру. Пенітенціарна система благотворно вплинула на нього. Козлевич Адам Казимирович, сорок шість років, походженням із селян колишнього Ченстохівського повіту, неодружений, неодноразово засуджений, вийшов із тюрми чесною людиною.

Проробивши два роки в одному з московських гаражів, він випадково придбав старий автомобіль, такий старий, що появу його на базарі можна було пояснити лише ліквідацією автомобільного музею. Рідкісний експонат продали Козлевичу за сто дев’яносто карбованців. Автомобіль чомусь продавався разом із штучною пальмою в зеленій діжці. Довелося купити пальму. Пальма була ще сяк-так, а з машиною довго попомучився, вишукуючи по базарах відсутні частини, латав сидіння, наново обладнав все електрогосподарство. Вінцем ремонту було пофарбування машини в зелений ящірковий колір. Порода машини була невідома, та Адам Казимирович запевняв, що це “лорен-дітріх”. Як доказ, він прибив до радіатора автомобіля мідну бляшку з лорен-дітріхівською фабричною маркою. Козлевич вже мав почати приватні прокати, про які він давно мріяв.

Того дня, коли Адам Казимирович збирався вперше вивезти своє дітище в світ, на автомобільну біржу, сталася прикра для всіх приватних шоферів подія. До Москви привезли сто двадцять маленьких, чорних, схожих на браунінги, таксомоторів “рено”. Козлевич навіть не робив спроби з ними конкурувати. Пальму він здав на зберігання в чайну “Версаль”, яку відвідували візники, і виїхав на роботу в провінцію.

Арбатов, де не було автомобільного транспорту, сподобався шоферу, і він вирішив залишитися тут назавжди.

Адам Казимирович уявляв собі, як старанно, весело і, головне, чесно він працюватиме на ниві автопрокату. Йому уявлялось, як раннім арктичним ранком він чергує біля вокзалу, чекаючи московського поїзда. Закутавшись у руду доху з коров’ячої шкури і піднявши на лоба авіаторські консерви, він дружелюбно пригощає носильників цигарками. Десь позаду юрмляться промерзлі візники. Вони плачуть від холоду і трусять своїми товстими синіми спідницями. Та ось лунає тривожний станційний дзвін. Це — повістка. Прибув поїзд. Пасажири виходять на привокзальну площу і з задоволеними гримасами спиняються перед машиною. Вони не сподівалися, що в арбатовську глушину вже дійшла ідея автопрокату. Сурмлячи в ріжок, Козлевич жене машину з пасажирами до Будинку селянина.

Робота є на весь день, всі раді скористатися послугами механічного екіпажа. Козлевич і його вірний “лорен-дітріх” — обов’язкові учасники всіх міських весіль, екскурсій, урочистих свят. Та найбільше роботи влітку. Щонеділі машиною Козлевича за місто виїжджають цілі родини. Чути безтурботний і безтямний сміх дітей, вітер грається шарфами і стрічками, жінки весело лепечуть, батьки сімейств з повагою дивляться на шкіряну спину шофера і розпитують його про сучасний стан автомобільної справи в Північноамериканських штатах (чи правда, зокрема, що Форд щодня купує собі новий автомобіль?).

Так уявляв собі Козлевич своє нове чарівне життя в Арбатові… Та дійсність невблаганно швидко розвіяла збудований уявою Адама Казимировича надхмарний замок з його химерними баштами, підйомними мостами, флюгерами і штандартом.

Спочатку підвів залізничний графік. Швидкі і кур’єрські поїзди проходили станцію Арбатов не зупиняючись, з ходу приймали жезли і скидали термінову пошту. Змішані поїзди приходили лише двічі на тиждень. Вони привозили всяку дрібноту: ходоків з “бомагами”, шевців з торбами і колодками тощо. Як правило, пасажири змішаних поїздів машиною не користувалися. Екскурсій і урочистих свят не було, а на весілля Козлевича не запрошували. В Арбатові для весільних процесів звикли наймати візників, яким в таких випадках вплітали в кінські гриви паперові троянди і хризантеми, що дуже подобалося посадженим батькам.

Одначе прогулянок за місто було чимало Та вони були зовсім не такі, як мріяв Адам Казимирович. Не було ні дітей, ні шарфів, що тріпотять на вітрі, ні веселого лепетання… В перший же вечір, темряву якого ледве розсіювали тьмяні гасові ліхтарі, до Адама Казимировича, який весь день простояв марно на Спасо-Кооперативній площі, підійшло четверо мужчин. Вони довго мовчки вдивлялися в автомобіль. Потім один з них, горбатий, якось непевно запитав:

— Кататися можна всім?

— Усім, — відповів Козлевич, дивуючись такій боязкості арбатовських громадян. — П’ять карбованців за годину.

Мужчини зашепотілися. До шофера долинули дивні зітхання і слова: “Покатаємося, товариші, після засідання”. — “А чи зручно?” — “По карбованцю і двадцять п’ять копійок на брата недорого. Чого ж незручно?”

І “лорен-дітріх” вперше прийняв на своє коленкорове лоно арбатовців.

Кілька хвилин пасажири мовчали, приголомшені швидкістю, гарячим запахом бензину і посвистом вітру. Згодом в неясному передчутті вони тихо заспівали: “Быстры, как волны дни нашей жизни”. Козлевич узяв третю швидкість. Промайнули похмурі обриси законсервованої продуктової ятки, і машина виринула в поле, на місячний тракт.

“Что день, то короче к могиле наш путь”, — млосно виводили пасажири. їм стало жаль самих себе, стало прикро, що вони ніколи не були студентами. Приспівували вони: “По рюмочке, по маленькой, тирлим-бом-бом, тирлим-бом-бом”, — досить гучно.

— Стій! — раптом вигукнув горбатий. — Бери назад! Душа горить.

В місті пасажири прихопили чимало білих пляшечок і якусь широкоплечу громадянку. Серед поля спинилися на бівуак. Вечеряли з горілкою, а потім без музики танцювали польку-кокетку.

Змучений нічною пригодою, Козлевич весь день прокуняв біля керма на своїй стоянці. А як завечоріло, з’явилася вчорашня компанія. Вже напідпитку, вони знову всілися на машину і всю ніч гасали навколо міста. Третього дня повторилося те ж саме. Нічні бенкети веселої компанії, очолюваної горбатим, тривали вподовж двох тижнів. Радощі автомобілізму на клієнтів Адама Казимировича вплинули дуже дивно; їхні обличчя запухли і в темряві біліли, як подушки. Горбатий з шматком ковбаси, що звисав з рота, нагадував упиря.

Всі вони поробилися якимись метушливими і в розпалі веселощів іноді починали плакати. Якось спритний горбань під’їхав візником до автомобіля з мішком рису. На світанку рис повезли в село, обміняли там на самогон-первак і того дня до міста вже не поверталися. Пили з мужиками на брудершафт, сидячи на скиртах. А вночі запалили багаття і плакали особливо жалібно.

Наступного сіренького ранку залізничний кооператив “Лінієць”, яким завідував горбань, а його веселі товариші були членами правління і членами крамничної комісії, закрили на переоблік. Та як були здивовані ревізори, коли вони не знайшли в крамниці ні борошна, ні перцю, ні господарчого мила, ні селянських ночов, ні краму, ні рису. Полиці, прилавки, ящики і діжки — все було голе. Лише посеред крамниці на підлозі стояли, витягнувшись аж до стелі, гігантські мисливські чоботи сорок дев’ятого розміру, на жовтій картонній підошві, та ще невиразно мерехтіла в скляній будці каса-автомат “Національ”, нікельований жіночий бюст якої було усіяно різнобарвними кнопками. А Козлевичу прислали на квартиру повістку від народного слідчого: шофера викликали як свідка у справі кооперативу “Лінієць”.

Горбань і його друзі більше не з’являлися, і зелена машина три дні простояла без діла.

Нові пасажири, як і перші, з’явилися з настанням темряви. Вони теж починали з невинної прогулянки за місто, але думка про горілку осяяла їх, як тільки машина зробила перші півкілометра. Очевидно, арбатовці не уявляли собі, як де можна користуватися автомобілем у тверезому вигляді, і вважали авто-тарантас Козлевича кублом розпусти, де обов’язково треба поводити себе зухвало, хвацько, непристойно вигукувати всілякі гидкі слова і взагалі марнотратити життя. Лише зараз Козлевич зрозумів, чому мужчини, які проходили вдень повз його стоянку, підморгували один одному і недобре посміхалися.

Все пішло зовсім не так, як уявляв собі Адам Казимирович. Щоночі він ганяв з засвіченими фарами повз приміські гаї, слухаючи позад себе п’яні зойки пасажирів і підозрілу метушню, а вдень, очманівши від безсоння, сидів у слідчого і давав свідчення. Арбатовці вели розгульне життя чомусь на гроші, що належали державі, громаді чи кооперації. І Козлевич проти свого бажання знову загруз у трясовині карного кодексу, в глибині третього розділу, в якому повчально наголошувалося про службові злочини.

Почалися судові процеси. І в кожному з них головним свідком виступав Адам Казимирович. Його правдиві розповіді збивали підсудних з ніг, і вони, важко дихаючи в сльозах і соплях, у всьому признавалися. Він згубив безліч установ. Останньою його жертвою був філіал обласної кіноустанови, що знімала в Арбатові історичний фільм “Стенька Разін і княжна”. Весь філіал запроторили на шість років, а фільм, який являв інтерес тільки для вузьких судових кіл, передали в музей речових доказів, де вже перебували і мисливські ботфорти з кооперативу “Лінієць”.

По цьому настав крах. Зеленого автомобіля почали боятися, як чуми. Громадяни далеко обходили Спасо-Кооперативну площу, на якій Козлевич забив смугастий стовп з табличкою: “Біржа автомобілів”. За останні кілька місяців Адам не заробив жодної копійки і існував на заощаджене ним під час нічних рейсів.

Все пішло зовсім не так, як уявляв собі Адам Казимирович. Щоночі він ганяв з засвіченими фарами повз приміські гаї, слухаючи позад себе п’яні зойки пасажирів і підозрілу метушню, а вдень, очманівши від безсоння, сидів у слідчого і давав свідчення. Арбатовці вели розгульне життя чомусь на гроші, що належали державі, громаді чи кооперації. І Козлевич проти свого бажання знову загруз у трясовині карного кодексу, в глибині третього розділу, в якому повчально наголошувалося про службові злочини.

Почалися судові процеси. І в кожному з них головним свідком виступав Адам Казимирович. Його правдиві розповіді збивали підсудних з ніг, і вони, важко дихаючи в сльозах і соплях, у всьому признавалися. Він згубив безліч установ. Останньою його жертвою був філіал обласної кіноустанови, що знімала в Арбатові історичний фільм “Стенька Разін і княжна”. Весь філіал запроторили на шість років, а фільм, який являв інтерес тільки для вузьких судових кіл, передали в музей речових доказів, де вже перебували і мисливські ботфорти з кооперативу “Лінієць”.

По цьому настав крах. Зеленого автомобіля почали боятися, як чуми. Громадяни далеко обходили Спасо-Кооперативну площу, на якій Козлевич забив смугастий стовп з табличкою: “Біржа автомобілів”. За останні кілька місяців Адам не заробив жодної копійки і існував на заощаджене ним під час нічних рейсів.

Сам катайся!

Тоді він вирішив піти на жертви. На дверцятах автомобіля він намалював білою фарбою дуже принадний, на його думку, напис: “Ох, і покатаю!” — і знизив ціну з п’яти карбованців до трьох за годину. Але громадяни не змінили своєї тактики. Шофер повільно кружляв містом, під’їжджаючи під вікна установи і кричав:

— Повітря ж яке! Може, покатаємось? Га? Службовці висовувалися з вікон і під грім ундервудів відповідали:

— Сам катайся! Душогуб!

— Який же я душогуб? — трохи не плачучи, запитував Козлевич.

— Душогуб, і годі, — відповідали службовці, — під виїзну сесію підведеш!

— А ви б на свої каталися, — вже з запалом кричав шофер. — На власні гроші.

На ці слова службовці саркастично перезиралися і зачиняли вікна. Кататися на власні гроші здавалося їм просто безглуздям.

Власник “Ох, і покатаю!” посварився з усім містом. Він уже ні з ким не вітався, зробився нервовим і злим. Вгледівши якогось радслужа у довгій кавказькій сорочці з балонними рукавами, під’їжджав до нього ззаду і з гірким сміхом вигукував:

— Шахраї! Ось я зараз підведу вас під показовий! Під сто дев’яту статтю!

Радслуж здригався, індиферентно поправляв на собі пасок із срібними брязкальцями, якими прикрашають збрую ломових коней, і, вдаючи, ніби ці окрики не до нього, прискорював ходу. Але мстивий Козлевич продовжував їхати поруч і дражнив ворога монотонним читанням кишенькового карного требника:

— “Привласнення службовою особою грошей, цінностей чи іншого майна, що перебувають у його розпорядженні згідно з його службовим становищем, карається…”

Радслуж полохливо тікав, хвицаючи задом, приплюснутим від тривалого сидіння на канцелярському стільці.

— “… позбавленням волі, — кричав Козлевич навздогін, — строком до трьох років”.

Та все це давало шоферові лише моральне задоволення. Його матеріальні справи були кепські. Заощадження кінчалися. Треба було щось робити. Далі так тривати не могло.

Ось у такому збудженому стані Адам Казимирович сидів якось у своїй машині, з огидою позираючи на дурноверхий смугастий стовпчик “Біржа автомобілів”. Він уже передчував, що чесне життя не витанцювалось, що автомобільний месія прийшов передчасно і громадяни не повірили йому. Козлевич так заглибився у свої сумні роздуми, що навіть не помітив двох молодих людей, які вже давно милувалися його машиною.

— Оригінальна конструкція, — сказав нарешті один з них, — зоря автомобілізму. Бачте, Балаганов, що можна зробити з простої швейної машини Зінгера? Невеличкий пристрій—і ви вже маєте чудову колгоспну снопов’язалку.

— Відійди, — похмуро буркнув Козлевич.

— Тобто як це “відійди”? Навіщо ж тоді ви поставили на своїй молотарці рекламне клеймо: “Ох, і покатаю!” А може, ми з приятелем хочемо зробити ділову поїздку? Може, ми й бажаємо оцього самого, “ох, покататися”?

Вперше за арбатовський період життя на обличчі мученика автомобільного Діла з’явилася посмішка. Він вистрибнув з машини і хутко завів мотор, який важко застугонів.

— Прошу, — сказав він, — куди везти?

— Цього разу — нікуди, — зауважив Балаганов, — немає грошей. Нічого не вдієш, товаришу механік, бідність.

— Все одно, сідайте, — закричав Козлевич у розпачі. — Підвезу без грошей. Пити не будете? Голими танцювати проти місяця не будете? Ох! Покатаю!

— Ну що ж, скористуємось з вашої гостинності, — сказав Остап, сідаючи поруч з шофером. — У вас, я бачу, добрий характер. Але чому ви гадаєте, що ми здатні танцювати голяком?

— Тут такі,—відповів шофер, виводячи машину на головну вулицю, — державні злочинці.

Його гнітило бажання поділитися з кимсь своїм горем. Звичайно, краще було б розповісти про свої страждання ніжній зморшкуватій мамі. Вона б пожаліла. Та, мадам Козлевич давно вже померла з горя, коли дізналася, що її син Адам починає набувати собі слави як злодій-рецидивіст. І шофер розповів новим пасажирам всю історію падіння міста Арбатова, під руїнами якого зараз борсався його зелений автомобіль.

— Куди тепер їхати? — журно закінчив Козлевич. — Куди податися?

Остап відповів не одразу. Багатозначно глянув на свого рудого компаньйона і сказав:

— Всі ваші біди виникають від того, що ви шукаєте правду. Ви просто ягня, недозрілий баптист. Прикро спостерігати в колі шоферів такі занепадницькі настрої. У вас є автомобіль — і ви не знаєте, куди їхати. У нас гірші справи — у нас нема автомобіля. Зате ми знаємо, куди їхати. Хочете, поїдемо разом?

— Куди? — запитав шофер.

— До Чорноморська, — сказав Остап. — У нас там невеличка інтимна справа. І вам робота знайдеться. В Чорноморську знають ціну на предмети старовини і охоче на них катаються. Їдьмо.

Спочатку Адам Казимирович тільки посміхнувся, наче вдова, якій в житті вже ніщо не любе. Але Бендер був щедрий на фарби. Він розгорнув перед зніяковілим шофером гідні подиву далі, одразу ж пофарбував їх у голубий і рожевий кольори.

— А в Арбатові вам втрачати нічого, окрім запасних ланцюгів. В дорозі голодувати не будете. Це я беру на себе. Бензин ваш — ідеї наші.

Козлевич спинив машину і, все ще опинаючись, похмуро сказав:

— Бензину обмаль.

— На п’ятдесят кілометрів вистачить?

— Вистачить на вісімдесят.

— В такому разі, все гаразд. Я вже вас повідомив, що ідей і задумів у мене вистачить. На шістдесятому кілометрі на вас чекатиме залізна бочка з авіаційним бензином. Вам подобається авіаційний бензин?

Йому забажалося їхати до Чорноморська негайно.

— І цю бочку — закінчив Остап, — ви дістанете зовсім безкоштовно. Скажу більше: вас проситимуть, щоб ви взяли цей бензин.

— Який бензин — прошепотів Балаганов. — Що ви мелете?

Остап гордовито подивився на жовтогаряче ластовиння, розкидане на обличчі молочного брата і так само тихо відповів:

— Людей, що не читають газет, треба морально вбивати на місці. Я не позбавлю вас життя лише тому, що маю надію вас перевиховати.

Остап не пояснив, який зв’язок існує поміж читанням газет і великою бочкою бензину, яка нібито лежить на дорозі.

— Великий швидкісний пробіг Арбатов — Чорноморськ оголошую відкритим, — урочисто сказав Остап. — Командором пробігу призначаю себе. Водієм машини зараховується… як ваше прізвище? Адам Козлевич. Громадянин Балаганов затверджується бортмеханіком і за сумісництвом прислугою за все. Але, ось що, Козлевич: напис “Ох, і покатаю!” треба негайно зафарбувати. Нам не потрібні особливі прикмети.

За дві години машина із свіжою темно-зеленою плямою на боці поволі вивалилася з гаража і востаннє покотилася вулицями міста Арбатова. В очах Козлевича світилася надія. Поруч з ним сидів Балаганов. Він дбайливо перетирав ганчіркою мідні частини, ревно виконуючи нові для нього обов’язки бортмеханіка. Командор пробігу розсівся на рудому сидінні, з задоволенням поглядаючи на своїх підлеглих.

— Адаме! — гукнув він, намагаючись перекричати скрегіт мотора. — Як звати ваш тарантас?

— “Лорен-дітріх”, — відповів Козлевич.

— Ну, що це за назва? Машина, як і військовий корабель, мусить мати власне ім’я. Ваш “лорен-дітріх” відзначається прекрасною швидкістю і благородною красою ліній. Отже, пропоную дати машині назву — “Антилопа-Гну”. Хто проти? Одноголосно.

Зелена “Антилопа”, поскрипуючи всіма своїми частинами, промчала зовнішним проїздом Бульвару Молодих Талантів і вигулькнула на базарну площу.

Екіпаж “Антилопи” вгледів там дивну картину: з площі, в напрямку до шосе, зігнувшись, біг суб’єкт з білою гускою під пахвою. Лівою рукою він притримував на голові твердий солом’яний бриль. За ним з криком бігла велика юрба людей. Утікач щоразу озирався і на його благовидому акторському обличчі можна було розгледіти вираз жаху.

— Паніковський біжить! — вигукнув Балаганов.

— Друга стадія крадіжки гуски, — холодно зауважив Остап. — Третя стадія почнеться після того, як винного спіймають. її супроводжуватимуть досить відчутні побої.

Паніковський, очевидно, догадувався про наближення цієї третьої стадії, бо біг щодуху. Од страху він не випускав з рук гуску і це викликало у переслідувачів ще більше роздратування.

— Сто шістнадцята стаття, — напам’ять сказав Козлевич. — Таємне, а так само і відкрите викрадення важкої рогатої худоби у трудового сільськогосподарського і скотарського населення.

Балаганов зареготав. Його тішила думка про законну кару, яку дістане порушник конвенції.

Машина вибралася на шосе, перепинивши галасливу юрбу.

— Рятуйте! — закричав Паніковський, коли “Антилопа” наблизилася до нього.

— Бог подасть, — відповів Балаганов, перехилившись через борт.

Машина зняла біля Паніковського клуби малинового пилу.

— Візьміть мене! — репетував що було сили Паніковський, тримаючись поруч з машиною. — Я хороший.

Гусекрад

Голоси переслідувачів зливалися в один недоброзичливий гамір.

— Може, візьмемо гада? — запитав Остап.

— Не треба, — жорстоко відповів Балаганов, — хай ще раз узнає, як порушувати конвенції. Та Остап уже прийняв рішення.

— Кинь птаху! — крикнув він Паніковському і, звертаючись до шофера, додав: — Малий хід.

Паніковський негайно ж підкорився наказу. Гуска невдоволено підвелася з землі, почухалася і, наче нічого й не трапилося, пішла назад до міста.

— Залазьте, — запропонував Остап, — хай вам біс! Але більше не грішіть, бо вирву руки з корінням.

Паніковський, дрібочучи ногами, вхопився за кузов, потім наліг на борт черевом, перевалився в машину, наче з води в човен і, стукаючи манжетами, впав на дно.

— Повний вперед! — скомандував Остап. — Засідання продовжується.

Балаганов натис на грушу, і з мідного рожка раптом почулися старомодні, веселі, обривисті звуки:

Матчиш чудовий танець. Та-ра-та…

Матчиш чудовий танець. Та-ра-та…

І “Антилопа-Гну” виїхала в дике поле, назустріч бочці з авіабензином.

Розділ IV Звичайний чемоданчик

Людина без капелюха, в сірих парусинових штанях, шкіряних сандаліях на босу ногу, як ходять ченці, в білій сорочці без комірця, нахиливши голову, вийшла з низенької хвіртки будинку номер шістнадцять. Опинившись на тротуарі, викладеному голубуватими камінними плитами, невідомий спинився і неголосно сказав:

Корейко

— Сьогодні п’ятниця. Отже, знову треба йти на вокзал.

Промовивши ці слова, невідомий в сандаліях хутко озирнувся. Йому здалося, ніби за його спиною стоїть громадянин з цинковим обличчям шпигуна. Та на Малій Касательній вулиці не було ні душі.

Червневий ранок ще тільки-но починав формуватися. Акації легенько здригалися, роняючи на плоске каміння холодну олив’яну росу. Вуличні пташки віддзвонювали якусь веселу нісенітницю. В кінці вулиці, внизу за дахами будинків, палало важке, немов відлите море. Молоді собаки, журливо озираючись і пошкрібуючи кігтями, дерлися на ящики з сміттям. Година двірників вже минула, година молочниць ще не починалася.

Був той проміжок поміж п’ятою і шостою годинами, коли двірники, досхочу намахавшись колючими віниками, вже порозходилися по своїх закутках; у місті сонячно, чисто і тихо, мов у державному банку. В таку хвилину хочеться плакати й вірити, що кисляк корисніший і смачніший, аніж хлібне вино. Та вже чути далекий грім: то вивантажуються з дачних поїздів молочниці з бідонами. Зараз вони кинуться у місто і на майданчиках чорних сходів почнуть звичну сварку з домашніми господарками. На мить з’являться робітники з кошиками і зараз же зникнуть у заводських брамах. З фабричних труб завалує дим. А потім, підстрибуючи від люті, на нічних столиках заллються троїстим дзвоном міріади будильників фірми “Павел Буре” — тихіше; тресту точної механіки — голосніше. І щось замурмотять спросоння радянські службовці, випадаючи з своїх дівочих ліжок. Година молочниць закінчиться, настане година службового люду.

Але ще було рано, службовці ще спали під своїми фікусами. Людина в сандаліях пройшла через усе місто, майже нікого не зустрівши. Вона йшла в затінку акацій, які в Чорноморську виконували деякі громадські функції: на одних висіли сині поштові скриньки з відомчим гербом (конверт і блискавка), до інших були прикуті бляшані мисочки з водою для собак.

На Приморський вокзал невідомий в сандаліях прибув саме в ту хвилину, коли звідтіль виходили молочниці. Не раз до болю вдарившись об їхні залізні плечі, він підійшов до камери схову ручного багажу і пред’явив квитанцію. Багажний доглядач з неприродною суворістю, яку можна спостерігати лише на залізницях, глянув на квитанцію і одразу ж викинув пред’явникові його чемодан. Пред’явник в свою чергу розстебнув шкіряний гаманець, зітхнувши вийняв звідти монету вартістю в десять копійок і поклав її на багажний прилавок, зроблений з шести старих, відполірованих ліктями рейок.

Опинившись на привокзальній площі, невідомий в сандаліях поставив чемодан на брук, дбайливо оглянув його з усіх боків і навіть помацав рукою білий портфельний замочок. Це був звичайний чемоданчик, змайстрований з дерева і обклеєний штучною фіброю.

Саме в таких чемоданчиках пасажири, молодші, тримають нитяні шкарпетки “Скетч”, дві зміни толстовок, один затискувач для волосся, трусики, брошурку “Завдання комсомолу на селі” і троє зварених вкруту і вже розчавлених яєць. Окрім того, в кутку чемодана обов’язково має бути жмут брудної білизни, загорнутої в газету “Экономическая жизнь”. Пасажири літні в такому чемодані тримають костюм-трійку і до нього ще й окремі штани з клітчатого краму, відомого під назвою “Сторіччя Одеси”, підтяжки на роликах, хатні туфлі з язичками, пляшечку потрійного одеколону і білу марселеву ковдру. Треба сказати, що і в цьому випадку в кутку є дещо, загорнуте в “Экономическую жизнь”. Але це вже не брудна білизна, а бліда варена курка.

Задовольнившись цим побіжним оглядом, людина в сандаліях підхопила чемодан й влізла в білий тропічний вагон трамвая, який довіз його аж на другий кінець міста — до Східного вокзалу. Дії невідомого тут були зовсім протилежні тому, що він проробив щойно на Приморському вокзалі. Він здав овій чемодан в камеру схову і одержав квитанцію від велетня — доглядача багажу.

Проробивши ці дивовижні еволюції, власник чемодана полишив вокзал якраз в той час, коли на вулицях вже з’явилися найстаранніші службовці. Він влився в їхні безладні колони, після чого костюм його втратив будь-яку оригінальність. Людина в сандаліях була службовцем, а службовці в Чорноморську майже всі одягалися по якійсь неписаній моді: нічна сорочка з засуканими вище ліктя рукавами, легенькі сирітські штани, такі ж сандалії чи парусинові туфлі. Ніхто не носив капелюхів і картузів. Лише вряди-годи впадали в око кепки, частіше всього чорі, здиблені патли, а ще частіше виблискувала, мов диня на баштані, присмагла на сонці лисина, на якій так і кортіло написати хімічним олівцем яке-небудь слово.

Установа, в якій служила людина в сандаліях, звалася “Геркулес” і містилася в колишньому готелі. Скляні двері-вертушка з мідними, як на пароплавах, поручнями, увіпхнули його у великий вестибюль з рожевого мармуру. В заземленому ліфті містилося довідкове бюро. Звідтіль вже визирало усміхнене жіноче обличчя. Пробігши за інерцією кілька кроків, людина з сандаліях спинилася перед дідусем-швейцаром у картузі, з золотими зигзагами на околиші і молодечим голосом запитала:

— Ну що, старина, в крематорій час?

— Час, голубчику, час, — відповів швейцар, радісно посміхаючись, — в наш радянський колумбарій.

Він навіть махнув руками На його доброму обличчі відбилася покірна готовність хоч зараз іти на вогняне захоронення.

У всякому разі, на вулицях і в трамваях вони покрикували на всіх бабусь і дідів: “Ти куди, стара, прешся? До крематорію поспішаєш?” Або: “Пропустіть старенького вперед, йому в крематорій час”. І дивна річ, ідея вогненного захоронення старим дуже сподобалася; ці веселі дотепи викликали у них цілковите схвалення. І взагалі, розмови про смерть, які до цього часу вважали тут за незручні і неввічливі, стали котируватись в Чорноморську нарівні з анекдотами з єврейського чи кавказького життя і викликали загальне зацікавлення.

Пройшовши повз голу мармурову дівчину, що стояла на початку сходів, тримаючи у піднятій руці електричний факел, і невдоволено зирнувши на плакат: “Чистка “Геркулеса” починається. Геть змову мовчання і кругову поруку!”, службовець піднявся на другий поверх. Він працював у фінансово-лічильному відділі. До початку роботи лишилося ще п’ятнадцять хвилин, але Сахарков, Дрейфус, Тезоіменицький, Музикант, Чеваженська, Кукушкінд, Борисохлєбський і Лапідус-молодший вже сиділи за своїми столами. Чистки вони не боялись нітрішки, в чому не раз запевняли один одного, але за останній час чомусь почали приходити на службу якомога раніше. Користуючись небагатьма хвилинами вільного часу, вони голосно розмовляли поміж себе. Голоси їх гуділи в величезному залі, який колись був готельним рестораном. Про це нагадували стеля в різьблених дубових кесонах і розписні стіни, де з жахливими посмішками перекидалися менади, наяди і дріади.

— Ви чули новину, Корейко? — запитав прибулого Лапідус-молодший. — Невже не чули? Ну? Ви будете вражені…

— Яка новина?.. Здрастуйте, товариші! — промовив Корейко. — Здрастуйте, Ганно Василівно!

— Ви навіть уявити собі не можете! — смакуючи, продовжував Лапідус-молодший. — Бухгалтер Берлага потрапив до будинку божевільних.

— Та що ви говорите? Берлага? Та він же зовсім нормальна людина!

— До вчорашнього дня був нормальний, а сьогодні став найненормальніший, — втрутився у розмову Борисохлєбський. — Це факт. Мені дзвонив його шуряк. У Берлаги серйозне психічне захворювання, розладнання п’яточного нерва.

— Треба лише дивуватися, що в нас у всіх нема ще розладнання цього нерва, — зловісно зауважив старий Кукушкінд, дивлячись на товаришів по службі крізь овальні нікельовані окуляри.

— Не каркайте, — сказала Чеважевська. — Завжди він сум наводить.

— Все ж таки жаль Берлагу, — озвався Дрейфус, перекрутившись на своєму гвинтовому табуреті обличчям до товариства. Товариство мовчки погодилося з Дрейфусом. Лише Лапідус-молодший загадково посміхнувся. Розмова перейшла на тему про поведінку душевнохворих; заговорили про маніяків, було згадано кілька історій про знаменитих божевільних.

— Ось у мене, — викрикнув Сахарков, — був дядько божевільний, який уявляв себе одночасово Авраамом, Ісааком і Іаковом. Уявляєте собі, якого галасу він здіймав!

— Треба лише дивуватись, — бляшаним голосом сказав старий Кукушкінд, поволі протираючи окуляри полою піджака, — треба лише дивуватись, що ми всі ще не уявили себе Авраамами, — старий засопів, — Ісааками…

— І Іаковами? — глузливо запитав Сахарков.

— Ага! І Яковами! — раптом вискнув Кукушкінд. — Та Іаковами! Саме Іаковами! Живеш у такий нервовий час… Ось коли я працював у банкирській конторі “Сікоморський та Цесаревич”, тоді не було ніякої чистки…

При слові “чистка” Лапідус-молодший стрепенувся, взяв Корейка під руку і повів його до величезного вікна, на якому різнокольоровими скельцями було викладено двоє готичних лицарів.

— Та найцікавіше про Берлагу ви ще не знаєте, — зашепотів вій, — Берлага здоровий, як бик.

— Як? То він не в будинку божевільних? — Ні, в будинку божевільних. Лапідус уїдливо посміхнувся.

— У цьому весь трюк. Він просто злякався чистки і вирішив пересидіти тривожний час. Прикинувся божевільним. Зараз він, мабуть, ричить і регоче. От спритняга! Навіть завидки беруть!

— У нього що — з батьками не гаразд? Торговці? Чужий елемент?

— І з батьками не гаразд, та й сам він, між нами кажучи, мав аптеку. Хто ж міг знати, що буде революція? Люди влаштовувались, як могли, хто мав аптеку, а хто навіть фабрику. Я особисто не бачу в цьому нічого поганого. Хто міг знати?

— Треба було знати, — холодно сказав Корейко.

— От я і. кажу, — нашвидку підхопив Лапідус, — таким не місце в радянській установі.

І, глянувши на Корейка розширеними очима, пішов до свого столу. Зал уже заповнили службовці, з шухляд було вийнято металеві лінійки, які відсвічували сріблом оселедців, рахівниці з пальмовими кісточками, товсті книги, розграфлені рожевими і голубими лініями, і ще багато іншого канцелярського дріб’язку. Тезоіменицький зірвав з календаря вчорашній листок — почався новий день, і хтось з службовців уже вп’явся молодими зубами в довгастий бутерброд з баранячим паштетом.

Всівся за свій стіл і Корейко. Утвердившись засмаглими ліктями на письмовому столі, він почав щось записувати у контокорентну книгу.

Олександр Іванович Корейко, один з найнепомітніших співробітників “Геркулеса”, був у тому віці, коли ми ще відчуваємо останні пориви молодості, — йому було тридцять вісім років. На червоному сургучевому обличчі кущилися жовті пшеничні брови, вражали білі очі. Англійські вусики своїм кольором теж нагадували якийсь дозрілий злак. Обличчя його могло здатися зовсім молодим, коли б не грубі єфрейторські борозни, що перетяли щоки і шию. На службі Олександр Іванович поводив себе як надстроковий солдат: нікому не перечив, був слухняний, працьовитий, винахідливий, але і тупоголовий.

— Якийсь він полохливий, — говорив про нього начальник фінобліку, — якийсь занадто вже принижений, дуже якийсь відданий… Тільки оголосять підписку на позику, як він уже преться зі своїм місячним заробітком. Першим підписується! А заробіток — сорок шість карбованців! Хотів би я знати, як він існує на такі гроші!

Олександр Іванович мав дивовижну особливість. Він блискавично множив і ділив усно великі тризначні й чотиризначні числа. Але це не позбавило Корейка репутації тупоголового.

— Слухайте, Олександре Івановичу, — запитував сусід, — скільки буде — вісімсот тридцять шість на чотириста двадцять три?

— Триста п’ятдесят три тисячі шістсот двадцять вісім, — відповідав Корейко, подумавши якусь тобі мить.

І сусід не перевіряв множення, бо знав, що тупоголовий Корейко ніколи не помиляється.

— Інший на його місці таку б кар’єру зробив, — казали і Сахарков, і Дрейфус, і Тезоіменицький, і Музикант, і Чеважевська, і Борисохлєбський, і Лапідус-молодший, і старий дурень Кукушкінд, і навіть бухгалтер Берлага, що перебував у будинку божевільних.

— А він йолоп. Все життя сидітиме на своїх сорока шести карбованцях.

І, звичайно, товариші Олександра Івановича по службі, та й сам начальник-фінобліку товариш Арников, і не лише він, а навіть Серна Михайлівна, особиста секретарка начальника всього “Геркулеса” товариша Полихаєва, — ну, одне слово, всі були б дуже здивовані, коли б дізналися, що Олександр Іванович Корейко, найсумирніший з конторників, лише годину тому перевозив навіщось з одного вокзалу на інший чемодан, в якому лежали не штани “Сторіччя Одеси”, не бліда курка і не якісь там “Завдання комсомолу на селі”, а десять— мільйонів карбованців у закордонній валюті і в радянських грошових знаках.

1915 року міщанин Саша Корейко був двадцятитрьохлітній нероба з числа тих, яких справедливо називають гімназистами у відставці. Реального училища він не закінчив, ні до якого діла не пристав, тинявся по бульварах, об’їдаючи батьків.

Від військової служби його звільнив дядько, діловод військового начальника, і через те він зовсім не жахався, слухаючи викрики напівбожевільного газетяра:

— Останні телеграми! Наші наступають! Слава богу! Багато вбитих і поранених! Слава богу!

На той час Саша так уявляв собі майбутнє: він іде вулицею — і раптом біля ринви, що виблискує цинковими зорями, під стіною, він знаходить новенький, вишневого кольору, що поскрипує, як сідло, шкіряний гаманець, а в гаманці дуже багато грошей, дві тисячі п’ятсот карбованців… А далі все буде гаразд…

Він так часто уявляв собі, як знайде гроші, що навіть достоту знав, де це станеться. На вулиці Полтавської Перемоги, в асфальтовому закутку, за причілком будинку, біля тієї зоряної ринви. Там лежить він, його шкіряний благодійник, присипаний сухим цвітом акації поруч зі сплющеним недокурком. На вулицю Полтавської Перемоги Саша ходив щодня, але, як це не дивно, гаманця там не було. Він розгортав сміття гімназичним стеком і тупо дивився на емальовану табличку: “Податковий інспектор Ю. М. Соловейський”, що висіла біля парадного входу. Очманілий Саша плентався додому, падав на червоний плюшевий диван і знову мріяв про багатство, прислухаючись до дражливих ударів серця і всіх пульсів. Пульси були дрібненькі, недобрі і нетерплячі.

Революція сімнадцятого року зігнала Корейка з плюшевої канапи. Він зрозумів, що може зробитися щасливим нащадком незнайомих йому багатіїв. Він нюхом відчув, що по всій країні зараз валяється велика кількість безпритульного золота, коштовностей, чудових меблів, картин і килимів, хутра і сервізів. Треба лише не проґавити момент і якомога швидше схопити ці багатства.

Але тоді він ще був молодий і дурний. Він захопив велику квартиру, власник якої розсудливо виїхав французьким пароплавом до Константинополя, і оселився в ній. Цілий тиждень він вростав у чужий багатий побут втікача комерсанта, пив знайдений у буфеті мускат, закушував пайковим оселедцем, виносив на базар різні дрібні речі і був дуже здивований, коли його заарештували.

З тюрми він вийшов через п’ять місяців. Від своєї думки стати багачем він не відмовився, але зрозумів, що діло де вимагає обережності, темноти і послідовності. Треба було одягтись у захисну шкуру — і вона прийшла до Олександра Івановича у вигляді жовтогарячих чобіт, бездонних синіх бриджів і довгополого френча — агента по постачанню продтоварів,

Всі ж стихійні сили стали злішими і небезпечнішими: зими були холодніші, ніж колись, вітер більш дошкульний, і звичайна застуда, яка раніш укладала людину в ліжко на три дні, тепер за ті ж три дні убивала її. І молоді люди без певних занять ватагами блукали на вулицях, безтурботно виспівуючи пісеньку про гроші, які втратили будь-яку ціну:

Залетаю я в буфет,

Ни копейки денег нет,

Разменяйте десять миллио-нов…

Олександр Іванович з непокоєнням спостерігав, як гроші, які він примудрявся наживати, переводяться на пси.

Тиф клав людей тисячами. Саша торгував викраденими зі складу медикаментами. На тифу він заробив п’ятсот мільйонів, але курс грошей зробив з них п’ять мільйонів. На цукрові він заробив мільярд. Курс перетворив цей мільярд у ніщо.

В ці часи однією з найбільш вдалих його операцій було викрадення маршрутного поїзда з продуктами, що йшов на Волгу. Корейко був комендантом поїзда. Поїзд вийшов з Полтави у Самару, але до Самари не дійшов, а в Полтаву не повернувся. Він безслідно зник у дорозі. Разом з ним зник і Олександр Іванович.

Розділ V Підземне царство

Жовтогарячі чоботи виринули в Москві наприкінці 1922 року. Над чобітьми вже красувалася зеленкувата бекеша, підбита золотавим лисячим хутром. Піднятий смушковий комір, зворотній бік якого був схожий на стьобану ковдру, захищав від морозу хвацьку морду з севастопольськими півбаками. Голову Олександра Івановича увінчувала чудова кучерява папаха.

А в Москві тоді вже бігали нові мотори з кришталевими ліхтарями, вулицями сновигали скороспілі багачі в котикових ярмулочках і в шубах, підбитих взірчастим хутром “ліра”. У моду входили гостроносі готичні штиблети і портфелі з чемодановими ручками і ремнями. Слово “громадянин” починало витискувати звичне слово “товариш”, і якісь молодики, що швидко збагнули, у чому саме полягає радість життя, вже витанцьовували в ресторанах уанстеп “Діксі” і навіть фокстрот “Квітка сонця”. Над містом стояв крик візників “лихачів” і у великому будинку Наркомату закордонних справ кравець Журкевич день і ніч строчив фраки для радянських дипломатів, що від’їжджали за кордон.

Олександр Іванович з подивом констатував, що його одяг, який в провінції вважали за ознаку мужності і багатства, тут, у Москві, пережиток старовини і кидає невигідну тінь на його власника.

Через два місяці на Сретенському бульварі відкрився новий заклад під вивіскою: “Промислова артіль хімічних продуктів “Реванш”. Артіль займала дві кімнати. У першій висів портрет основоположника соціалізму — Фрідріха Енгельса, під яким, невинно посміхаючись, сидів сам Корейко, в, сірому англійському костюмі з ледь помітною червоною іскоркою. Зникли жовтогарячі ботфорти і грубі півбаки. Щоки Олександра Івановича були добре виголені. Задню кімнату було віддано під виробництво. Там стояли дві дубові бочки з манометрами і водомірними скельцями: одна — на підлозі, друга — на антресолях. Бочки з’єднувала тоненька клістирна трубка, через яку, діловито дзюркочучи, бігла рідина. Коли вся рідина переливалася з верхньої бочки в нижню, у виробниче приміщення входив хлопчина у валянках. Зітхаючи не по-дитячому, хлопчина набирав у відро рідину з нижньої бочки, дерся з нею на антресолі і виливав у верхню бочку. Закінчивши цей складний виробничий процес, хлопчина йшов у контору грітися, а з клістирної трубки знову чути було хлипання: рідина робила свій черговий рейс — з верхнього резервуара в нижній.

Реванш

Олександр Іванович і сам до ладу не знав, які саме хімікалії виробляє артіль “Реванш”. Йому було не до хімікалій. Його робочий день і так був перевантажений. Він їздив з банку до банку, вимагаючи позики на розширення виробництва. В трестах він підписував угоди на поставку хімпродуктів і діставав сировину по твердих цінах. Позики він теж діставав. Дуже багато часу забирав перепродаж одержаної сировини держзаводам по завищених удесятеро цінах. Ще більш енергії йшло на безліч клопітних валютних операцій на чорній біржі, біля підніжжя пам’ятника Героям Плевни.

Десь через рік банки й трести виявили бажання дізнатись, як благотворно вплинули на розвиток промартілі “Реванш” надана їй фінансова і сировинна допомога і чи не потребує здоровий приватник ще якогось сприяння. Комісія в складі кількох поважних борід прибула до артілі “Реванш” на трьох прольоточках. У порожній конторі голова комісії довго вдивлявся в байдуже обличчя Енгельса і стукотів палицею по ялиновому прилавку, викликаючи керівників і членів артілі. Нарешті двері виробничого приміщення відчинилися і перед очима комісії з’явився заплаканий хлопчина з відром у руках.

З розмови з юним представником “Реваншу” з’ясувалося, що виробництво працює на повний хід і що хазяїн уже тиждень сюди не приходить. У виробничому приміщенні комісія пробула недовго. Рідина, яка так діловито дзюркотіла в клістирній трубці, на смак, і на колір, та й за своїм хімічним складом нагадувала звичайнісіньку воду, якою вона й була насправді. Ствердивши цей неймовірний факт, голова комісії сказав “гм” і поглянув на членів, які теж сказали “гм”. Потім голова комісії з жахливою посмішкою на обличчі зиркнув на хлопчину й запитав:

— А який тобі рік?

— Дванадцятий минув, — відповів хлопчина.

І почав так плакати, що члени комісії, підштовхуючи один одного, вибігли на вулицю, всілися у свої прольоточки і поїхали вкрай збентежені. Що ж до артілі “Реванш”, то всі її операції в банківських і трестівських книгах було списано на “Рахунок прибутків і збитків”, і саме в той розділ, в якому ані словом не згадувалося про прибутки, а все було присвячено збиткам.

Того ж саме дня, коли комісія мала багатозначну бесіду з хлопчиною в конторі “Реваншу”, Олександр Іванович Корейко виходив зі спального вагона прямого сполучення в невеличкій виноградній республіці, за три тисячі кілометрів від Москви.

Він розчинив вікно в номері готелю і побачив містечко в оазисі, з бамбуковим водопроводом, з поганенькою глиняною фортецею, містечко, відгороджене від пісків тополями, сповнене азіатського шуму.

Наступного ж дня він дізнався, що республіка почала будувати електричну станцію. Дізнався також і про те, що будівництву завжди не вистачає грошей і що об’єкт, від якого залежить майбутнє республіки, може піти на консервацію.

Здоровий приватник вирішив допомогти республіці. Він знову встромив свої ноги в жовтогарячі чоботи, одяг тюбетейку і, прихопивши пузатий портфель, попрямував до управління будівництвом

Його зустріли не дуже лагідно, але він поводив себе дуже солідно, нічого не просив для себе і наголошував, головним чином, на тому, що ідея електрифікації відсталих окраїн дуже близька його серцю.

— Вашому будівництву не вистачав грошей, — казав він. — Я їх дістану.

І він запропонував організувати при будівництві електростанції прибуткове підсобне підприємство.

— Що може бути простіше! Ми продаватимемо поштові листівки з краєвидами будівництва, і це дасть нам кошти, яких так потребує будівництво. Запам’ятайте: ви нічого не будете давати, ви будете лише одержувати.

Олександр Іванович рішуче рубав повітря долонею, слова його здавалися такими ж переконливими, проект був переконливий і вигідний. Підписавши угоду, за якою віт мав чверть усіх прибутків з новоутвореного підприємства, Корейко почав діяти.

Потрібні були обігові кошти. Їх довелося взяти з сум, асигнованих на будівництво станції. Інших грошей республіка не мала.

— Нічого, — заспокоював він будівників, — запам’ятайте:

з цієї хвилини ви будете лише одержувати.

Олександр Іванович верхи на коні проінспектував міжгір’я, де височіли бетонні паралелепіпеди майбутньої станції і з одного погляду оцінив мальовничу красу порфірових скель. Слідом за ним до міжгір’я прикотили лінійкою фотографи. Вони оточили будівництво суглобами цибастих штативів, сховалися під чорні шалі і довго клацали засувками. Коли все було знято, один з фотографів виліз з-під шалі і мрійно сказав:

— Звичайно, краще було б ставити цю станцію куди, лівіше, біля монастирських руїн. Там краєвиди мальовничіші,

Для друкування поштових листівок вирішено було якомога швидше збудувати власну друкарню. Гроші, як і раніш, узяли з фондів будівництва. У зв’язку з цим на електростанції довелося припинити деякі роботи. Але всі тішили себе тим, що прибутки від нового підприємства дозволять надолужити втрачений час.

Друкарню будували у тій же ущелині, навпроти станції. Незабаром недалеко від бетонних паралелепіпедів станції з’явилися бетонні паралелепіпеди друкарні. Поступово бочки з цементом, залізна арматура, цегла і гравій перекочували з одного кінця ущелини в інший. Потім зробили легенький перехід через ущелину і самі робітники — на новому будівництві більше платили.

За півроку на всіх залізничних зупинках з’явилися агенти-розповсюджувальники в смугастих штанях. Вони торгували поштовими листівками, на яких було зображено скелі виноградної республіки, де йшли грандіозні роботи. В літніх садках, театрах, кіно, на пароплавах і на курортах баришні-овечки крутили скляні барабани благодійної лотереї. Лотерея була безпрограшна, — кожний виграш являв собою листівку з краєвидом електричної ущелини.

Слова Корейка справдилися, — прибутки надходили звідусіль. Та Олександр Іванович не випускав їх із своїх рук. Четверту частину він забирав собі згідно з угодою, стільки ж привласнював, посилаючись на те, що не від усіх агентських караванів надійшли звіти, а решту коштів витрачав на розширення благодійного комбінату.

— Треба бути добрим господарем, — тихо казав він, — спочатку поставимо діло як слід, тоді з’являться справжні прибутки.

А в цей час екскаватор “Маріон”, знятий з електростанції, копав глибокий котлован для нового корпусу друкарні. Робота на електростанції припинилася. Будівництво обезлюдніло. Там можна було побачити лише фотографів, які метляли своїми чорними шалями.

Діло процвітало, і Олександр Іванович, з обличчя якого не сходила чесна радянська усмішка, почав друкувати листівки з портретами кіноакторів.

Як водиться, якось увечері на трускій машині під’їхала повноважна комісія. Олександр Іванович не став гаятись; кинув прощальний погляд на потрісканий фундамент електростанції, на грандіозне, світле помешкання підсобного підприємства і накивав п’ятами.

— Гм. — сказав голова комісії, длубаючись палицею у тріщинах фундаменту. — Де ж електростанція?

Електростанції не було.

Зате в друкарні комісія побачила роботу в повному розпалі. Сяяли лілові лампи і плоскі друкарські машини діловито вимахували крилами. Троє з них випікало ущелину в одну фарбу, а з четвертої, багатокольорової, наче карти з рукава шулера, вилітали листівки з портретами Дугласа Фербенкса у чорній масці на товстій самоварній пиці, чарівної Ліа де Путті і гарного молодика з витріщеними очима, відомого під ім’ям Монті Бенкса.

Після того незабутнього вечора в ущелині ще довго відбувалися під відкритим небом показові процеси. А Олександр Іванович приплюсував до свого капіталу ще півмільйона карбованців.

Його маленькі злі пульси все ще нестямно билися. Він почував, що саме зараз, коли стара система господарства згинула, а нова щойно тільки починає жити, можна дуже розбагатіти. Та він же знав і те, що відкрита боротьба за збагачення в Радянській країні немислима. І він із зверхністю поглядав на поодиноких непманів, що догнивали під вивісками: “Торгівля товарами камвольного тресту Б. А. Лейбедєв”, “Парча і обладнання для церков та клубів” або “Бакалейна крамниця X. Робінзон і М. П’ятниця”.

Під тиском державного преса тріщить фінансова база і Лейбедєва, і П’ятниці, і володарів дутої музичної артілі “Там бубна дзвін”.

Корейко зрозумів, що зараз можлива тільки підземна торгівля, заснована на найсуворішій таємниці. Всі кризи, які трясли молоде господарство, йшли йому на користь; все, на чому держава втрачала, приносило йому прибуток. Він вривався в кожну товарну щілину і виносив звідтіля свою сотню тисяч. Він торгував хлібопродуктами, цукром, сукнами, текстилем — всім. І він був один, зовсім один зі своїми мільйонами. В різних кінцях країни на нього працювали менші й більші пройди, але вони не знали, на кого працюють. Корейко діяв тільки через підставних осіб. І лише сам знав довжину ланцюжка, по якому до нього йшли гроші.

Рівно о дванадцятій Олександр Іванович відсунув убік контокорентну книгу і почав снідати. Він вийняв з шухляди обчищену раніш сиру ріпку, і, добропристойно дивлячись поперед себе, з’їв її. Потім проковтнув холодне, некруто зварене яйце. Холодні, отак зварені яйця не дуже смачні; путня, веселої вдачі людина ніколи їх не їстиме. Але Олександр Іванович не їв, а годувався. Він не снідав, а провадив фізіологічний процес введення в організм потрібної кількості жирів, вуглеводів і вітамінів.

Всі геркулесівці увінчували свій сніданок чаєм. Олександр

Іванович випивав склянку окропу вприкуску. Чай збуджує діяльність серця. Це зайве. А Корейко дорожив своїм здоров’ям.

Власник десята мільйонів був схожий на боксера, що ретельно і дуже розсудливо готується до свого тріумфу. Він дотримується спеціального режиму, не п’є, не палить, намагається уникати хвилювань, тренується і рано лягає спати — все для того, щоб в призначений день вийти на сяючий ринг щасливим переможцем. Олександр Іванович хотів бути молодим і свіжим у той день, коли повернеться все старе, і він зможе вийти з підпілля, безбоязно розчинивши свій чемодан. Що це старе повернеться, Корейко не мав сумнівів. Він зберігав себе для капіталізму.

І щоб ніхто не розгадав його другого і головного життя, він вів злиденне існування, намагаючись укластися у свої сорок шість карбованців зарплатні, які одержував за нудну і жалюгідну роботу у фінобліковому відділі, розмальованому менадами, дріадами й наядами.

Розділ VI “Антілопа-гну”

Зелений ящик з чотирма шахраями, підскакуючи, помчав димною дорогою.

На машину тисли ті ж стихійні сили, які відчуває на собі плавець, що купається в штормову погоду. її раптом збивала вибоїна, її затягало в ями, кидало з боку в бік і закурювало пилюкою, червоною від сонця, що сідало за обрій.

— Слухайте, студенте! — звернувся Остап до нового пасажира, який уже заспокоївся від недавнього струсу і безтурботно сидів поруч з командором. — Як же ви насмілились порушити сухаревську конвенцію, цей поважний пакт, затверджений трибуналом Ліги націй?

Паніковський удав, ніби не чує, і навіть одвернувся убік.

— І взагалі,—вів далі Остап, — ви не чистий на руку. Щойно ми були свідками потворної сцени. За вами гналися арбатовці, у яких ви вкрали гуску.

— Жалюгідні, мізерні люди, — сердито пробурмотів Паніковський.

— Ось як! — сказав Остап. — А себе ви, очевидно, вважаєте за лікаря-добродійника? За джентльмена? Тоді ось що: якщо вам, як щирому джентльмену, спаде на думку робити записи на манжетах, вам доведеться писати їх крейдою.

— Чому? — роздратовано запитав новий пасажир.

— Тому що вони у вас абсолютно чорні. Чи не від бруду?

— Ви жалюгідна, нікчемна людина! — заторохтів Паніковський.

— І це ви кажете мені, своєму рятівникові? — лагідно запитав Остап. — Адаме Казимировичу! Спиніть на хвилину вашу машину. Дякую вам, Шуро, любенький, відновіть, будь ласка, статус-кво.

Балаганов не зрозумів, що означає “статус-кво”. Але він орієнтувався на інтонацію, з якою ці слова були вимовлені. Гидливо посміхаючись, він узяв Паніковського попід пахви, виніс з машини і посадовив на дорозі.

— Студенте, ідіть назад, в Арбатов, — сухо сказав Остап, — там на вас з нетерпінням чекають хазяїни гуски. А нам грубіянів не треба. Ми самі грубіяни. їдьмо.

— Я більше не буду! — заканючив Паніковський. — Я нервовий!

— Станьте на коліна, — сказав Остап. Паніковський так поспішно став на коліна, наче. йому підрубали ноги.

— Гаразд! — сказав Остап. — Ваша поза мене задовольняє. Вас прийнято умовно, до першого порушення дисципліни. Будете виковувати обов’язки прислуги за все.

“Антилопа-Гну” прийняла присмирілого грубіяна і покотила далі, погойдуючись, як погребальна колісниця.

За півгодини машина звернула на великий Новозайцівський тракт і, не уповільнюючи хід, в’їхала в село. Біля рубленої хати, на даху якої росла крива сукувата радіощогла, зібралися люди. З натовпу рішуче висунулася безборода людина. Безбородий тримав у руці паперіць.

— Товариші, — сердито вигукнув він, — вважаю урочисте засідання відкритим! Дозвольте, товариші, вважати ці оплески…

Очевидно, він заготовив промову заздалегідь і вже зазирав у папірець, але, помітивши, що машина не зупиняється, вирішив скоротитися.

— Всі в Автодор! — поспіхом вигукнув він, дивлячись на Остапа, який проїздив повз нього. — Налагодимо серійне виробництво радянських автомашин. Залізний кінь іде на зміну селянській кобилі.

І вже навздогін машині, намагаючись перекрити поздоровчі вигуки натовпу, виголосив останній заклик:

— Автомобіль — не розкіш, а засіб пересування. Всі антилопівці, за винятком Остапа, були трохи занепокоєні урочистою зустріччю. Нічого не розуміючи, вони крутилися в машині, як горобчики в гнізді. Паніковський, який взагалі не любив великого скупчення чесного люду в одному місці, насторожено став навпочіпки, так що селяни бачили лише верх його брудного брилика. А Остап і трохи не засмутився. Він скинув кашкета з білим верхом, і солідним похитуванням голови відповідав направо й наліво на привітання.

— Поліпшуйте дороги! — викрикнув він на прощання. — Мерсі за прийом!

І машина знову опинилася на білій трасі, яка врізалася у велике тихе поле.

— Вони не женуться за нами? — з побоюванням запитав Паніковський. — Чому натовп? Що сталося?

— Просто люди ніколи не бачили автомобіля, — сказав Балаганов.

— Обмін враженнями продовжується, — зауважив Бендер. — Слово має водій машини. Ваша думка, Адаме Казимировичу?

Шофер поміркував, налякав звуками матчишу собаку, який здуру вибіг на дорогу, і, виклав таку думку: люди, очевидно, зібралися тут з приводу храмового свята.

— Такі свята, — пояснив водій “Антилопи”, — у селян бувають часто.

— Так, — сказав Остап. — Я тепер добре бачу, що потрапив в коло малокультурних людей, тобто босяків без вищої освіти. Ох, діти, любі діти лейтенанта Шмідта, чому ви не читаєте газет? Їх треба читати. Вони досить часто сіють розумне, добре, вічне.

Остап витяг з кишені “Известия” і голосно прочитав екіпажу “Антилопи” допис про автомобільний пробіг Москва — Харків — Москва.

— Зараз, — самовдоволено сказав він, — ми перебуваємо на лінії автопробігу, приблизно кілометрів за півтораста попереду головної машини. Сподіваюсь, ви вже здогадались, про що я кажу?

Нижчі чини “Антилопи” мовчали. Паніковський розстебнув піджак і почухав голі груди під брудним шовковим галстуком.

— Отже, ви не зрозуміли? Я бачу, є випадки, коли не допомагає навіть читання газет. Ну, гаразд, висловлюсь більш докладно, хоч це і суперечить моїм правилам. Перше: селяни прийняли “Антилопу” за головну машину автопробігу. Друге: ми від такого не відмовляємось, більше того, ми звертатимемося до всіх установ і осіб з проханням подавати нам належну допомогу, сприяти нам, натискуючи саме на те, що ми — головна машина. Третє… А втім, з вас вистачить і двох пунктів. Немає сумніву, що, тримаючись якийсь час попереду автопробігу, ми знімемо пінку, вершки і таку іншу сметану з цього висококультурного починання.

Промова великого комбінатора справила велике враження. Козлевич дивився на командора відданими очима. Балаганов тер долонями свої руді патли і заливався сміхом. Паніковський, смакуючи майбутню безпечну поживу, кричав “ура”.

— Ну, досить емоцій, — сказав Остап. — В зв’язку з настанням темряви, оголошую вечір відкритим. Стоп!

Машина спинилася, і стомлені антилопівці зійшли на землю. У вистигаючих хлібах коники кували своє манісіньке щастя. Пасажири вже сіли кружка біля самої дороги, а стара “Антилопа” все ще ніби закипала: часом в моторі чулося якесь уривчасте чмихання, потріскував ні з того ні з сього кузов.

Недосвідчений Паніковський розклав таке велике вогнище, що здавалося, горить ціле село. Вогонь сопів і кидався в усі боки. Поки мандрівники боролися з вогняним стовпом, Паніковський, пригнувшись, побіг у поле і повернувся, тримаючи в руках теплий кривий огірок. Остап вихопив огірок із рук Паніковського:

— Не робіть з їжі культу.

І з’їв огірок сам. Повечеряли ковбасою, яку прихопив з дому хазяйновитий Козлевич, і заснули під зорями.

— Ну-с, — сказав на світанку Остап Козлевичу, — приготуйтесь як слід. Такого дня, який чекає нас сьогодні, ваше механічне корито ще не бачило і ніколи не побачить.

Балаганов ухопив циліндричне відро з написом: “Арбатовський пологовий дім” — і побіг до річки по воду.

Паніковський сперся спиною на автомобільне колесо і, зажурений, не мружачи очі, дивився на малиновий сонячний сегмент, що горів над обрієм.Адам Казимирович підняв капот машини, посвистуючи, заліз з руками в мотор і почав копирсатися в його мідних кишках.

Обличчя Паніковського було пристаркувате, в зморшках, в дрібних синюватих пульсуючих прожилках, в мішечках і все якесь полунично-рум’яне. Таке обличчя буває у людини, яка прожила вже досить довге життя, має дорослих дітей, п’є щоранку для здоров’я каву “Желудін” і пописує в стінгазеті своєї установи під псевдонімом “Антихрист”.

— Розказати вам, Паніковський, як ви помрете? — несподівано сказав Остап.

Старий здригнув, обернувся.

— Ви помрете так. Якогось разу, коли ви повернетесь в порожній, холодний номер готелю “Марсель” (це станеться десь у повітовому місті, куди занесе вас професія), ви відчуєте, що вам погано. Вам паралізує ногу. Голодний і неголений, ви лежатимете на дерев’яному тапчані, й ніхто до вас не прийде, Паніковський, ніхто вас не пожаліє. Дітей ви не народжували з міркувань економії, а жінок кидали. Ви будете мучитися цілий тиждень. Агонія ваша буде жахлива. Ви вмиратимете довго, і це всім набридне. Ви ще не зовсім помрете, а бюрократ, завідуючий готелем, вже напише папірець у відділ комунального господарства, щоб видали безкоштовно труну… Як ваше ім’я та по батькові?

— Михайло Самуелович, — відповів вражений Паніковський.

— … щоб видали безкоштовно труну для громадянина М. С. Паніковського. А втім, не треба сліз: років два ви ще протягнете. Тепер про справи: треба подбати про культурно-агітаційний вигляд нашого походу. — Остап витяг з автомобіля свій акушерський саквояж і поклав його на траву.

— Моя права рука, — сказав великий комбінатор, поплескуючи саквояж по товстому, ковбасному боці. — Тут все, що тільки може знадобиться елегантному громадянинові моїх літ і мого розмаху,

Бендер присів над саквояжем, як мандрівний китайський фокусник над своїм чаклунським мішком, і почав викладати з нього одну за одною різні речі. Спочатку вийняв червону нарукавну пов’язку з вишитим на ній золотом словом: “Розпорядник”. Потім на траву ліг міліцейський кашкет з гербом міста Києва, чотири колоди карт одного малюнка і пачка документів з круглими фіолетовими печатками.

Весь екіпаж “Антилопи-Гну” з повагою дивився на саквояж. А відтіль з’являлися нові предмети.

— Ви — жовтороті горобчики, — казав Остап. — Ви, звичайно, ніколи не зрозумієте, що чесний радянський прочанин-пілігрім, ось такий, як я, не може обійтися без лікарського халата.

Окрім халата, в саквояжі виявився і стетоскоп.

— Я не хірург, — зауважив Остап. — Я невропатолог, я психіатр. Я вивчаю душі своїх пацієнтів. І я чомусь завжди натрапляю на дуже дурні душі.

Потім на світ з’явилися: азбука для глухонімих, благодійні листівки, емалеві нагрудні значки і афіша з портретом самого Бендера в шароварах і чалмі. На афіші було написано:

Приїхав Жрець

(Знаменитий бомбейський брамін-йог)

син Крепиша.

Улюбленець Рабіндраната Тагора

ІОКАНААН МАРУСІДЗЕ

(заслужений артист союзних республік)

Номери з досвіду Шерлока Холмса.

Індійський факір. Курочка-невидимка.

Свічки Атлантиди. Пекельна ятка.

Пророк Самуїл відповідає на запитання публіки.

Матеріалізація духів і роздача слонів.

Вхідні квитки від 50 к. до 2 крб.

Слідом за афішою з’явилася брудна, залапана руками чалма.

— Цією забавкою я користуюся у виняткових випадках, — сказав Остап. — Уявіть собі, що на жерця клюють найбільш такі передові люди, як завідуючі залізничними клубами. Робота легка, але бридка. Мені особисто неприємно бути улюбленцем Рабіндраната Тагора. А пророку Самуїлу подають одні й ті ж запитання:

“Чому немає в продажу масла?” Або: “Чи ви не єврей?”

Зрештою Остап знайшов те, що шукав: бляшану коробку з медовими фарбами у фарфорових баночках і два пензлі.

— Машину, яка очолює пробіг, треба прикрасити хоч би одним гаслом, — сказав Остап.

І на довгому полотнищі жовтуватої бязі, вийнятої з того ж таки саквояжа, він вивів друкованими літерами коричневий напис:

АВТОПРОБІГОМ — ПО БЕЗДОРІЖЖЮ І НЕХЛЮЙСТВУ!

Плакат приладнали до автомобіля на двох тичках. Як тільки машина рушила, плакат під тиском вітру вигнувся і набув такого хвацького вигляду, що ні в кого не могло виникнути сумніву в необхідності садонути автопробігом по бездоріжжю, нехлюйству, а заодно, можливо, навіть і по бюрократизму. Пасажири “Антилопи” набрали поважного вигляду. Балаганов нап’яв на свою руду голову кепку, яку завжди тримав у кишені. Паніковський вивернув манжети і випустив їх з-під рукавів на два сантиметри. Козлевич більше дбав про машину, як про себе. Перед від’їздом він обмив її водою, і на нерівних боках “Антилопи” заграло сонце. Сам командор весело примружив очі і весь час підбадьорював супутників.

— Ліворуч борту село! — викрикнув Балаганов, приклавши долоню до чола. — Опинятися будемо?

— Позаду нас ідуть п’ять першокласних машин, — сказав Остап. — Побачення з ними не входить до наших планів. Нам треба якомога швидше зняти пінку і вершки. Тому зупинку призначаю у місті Удоєві. Там, до речі, нас мусить чекати бочка з пальним. Наддати ходу, Казимировичу!

— На вітання не відповідати? — діловито запитав Балаганов.

— Відповідати поклонами і посмішкою. Ротів: прошу не розтуляти. Бо ви ще намелете чортзна-що.

Село зустріло головну машину привітно. Але звичайна гостинність тут виглядала досить дивно. Очевидно, сільську громадськість було повідомлено про те, що хтось має проїжджати, але хто проїде і з якою метою — тут не знали. І тому, про всяк випадок, на дорогу були виставлені всі гасла і девізи, які село заготувало за всі останні роки. Вздовж вулиці стояли школярі з різнокаліберними старомодними гаслами: “Вітаємо Лігу часу і її засновника, дорогого товариша Керженцева”, “Не боїмся буржуазного дзвону, дамо відповідь на ультиматум Керзона”, “Щоб наші діти не згасли, огранізуємо дитячі ясла”. Окрім того, було безліч плакатів, написаних виключно церковнослов’янським шрифтом з одним і тим же привітанням: “Ласкаво просимо”.

Вдаримо автопробігом по бездоріжжю та нехлюйству!

Все це швидко промчалося повз наших мандрівників. Цього разу вони упевнено розмахували брилями. Паніковський не стримався і, незважаючи на заборону, підвівся і викрикнув невиразне, політичне неграмотне привітання. Але через шум мотора і крик натовпу ніхто нічого не розібрав.

— Гіп, гіп, ура! — викрикнув Остап. Козлевич увімкнув глушник, і машина пустила шлейф синього Диму, від якого зачхали собаки, що бігли за машиною.

— Як з бензином? До Удоєва вистачить? Нам лишилося всього тридцять кілометрів. А там — все заберемо!

— Повинно б вистачити, — не зовсім впевнено відповів Козлевич.

— Майте на увазі,—сказав Остап, суворо оглядаючи своє військо, — мародерства не допущу. Ніяких порушень закону. Командувати парадом буду я.

Паніковський і Балаганов скапустилися.

— Все, що нам потрібно, удоївці віддадуть самі. Ви це побачите. Приготуйте місце для хліба-солі.

Тридцять кілометрів “Антилопа” пробігла за півтори години. Останній кілометр Козлевич дуже метушився, сопів, піддавав газу і скрушно хитав головою. Але всі його зусилля, а також викрики і підганяння ні до, чого не привели. Блискучий фініш, задуманий Адамом Казимировичем, не вдався. Не вистачило бензину. Машина ганебно спинилася посеред вулиці, не дійшовши якихось ста метрів до кафедри, прикрашеної хвойними гірляндами на честь відважних автомобілістів. Люди, що тут зібралися, з криком кинулися назустріч прибулому з імли віків “лорен-дітріху”. Терни слави одразу ж впилися в благородні чола путників. Їх безцеремонне витягли з машини і заходилися підкидати з такою жорстокістю, наче вони були утопленики і їм будь-що треба було повернути життя.

Козлевич лишився в машині, а всіх інших повели до кафедри, де за планом мав відбутися літучий тригодинний мітинг.

До Остапа продерся молодик, з вигляду шофер, і запитав:

— А як інші машини?

— Відстали, — байдуже відповів Остап. — Поломки, проколи, ентузіазм населення… Все це затримує.

— Вив командорській машині? — не вгамовувався шофер-аматор. — Клептунов з вами?

— Клептунова я зняв з пробігу, — невдоволено сказав Остап.

— А професор Пєсочников? На “пакарді”?

— На “пакарді”.

— А письменниця Віра Круц? — цікавився напівшофер. — От би глянути на неї! На неї і на товариша Нєжинського. Він теж з вами?

— Знаєте, — сказав Остап, — я стомлений пробігом.

— А ви на “студебекері”?

— Можете вважати нашу машину за “студебекера”, — люто сказав Остап, — але до цього часу вона звалася “лорен-дітріх”. Ви задоволені?

Але шофер-аматор задоволений не був.

— Дозвольте, — викрикнув він з юнацькою настирливістю, — але ж в пробізі немає ніяких “лорен-дітріхів”! Я читав у газеті, що йдуть два “пакарди”, два “фіати” і один “студебекер”.

— Ідіть до біса зі своїми “студебекерами”! — загорлав Остап. — Хто такий Студебеккер? Це ваш родич, Студебеккер? Батько ваш Студебеккер? Чого ви причепилися до людини? Російською мовою говоряться вам, що “студебекер” в останню хвилину замінили “лорен-дітріхом”, а він морочить голову. “Студебекер”!

Юнака вже давно відтиснули розпорядники, а Остап ще довго вимахував руками і бурмотів:

— Знавці! Вбивати треба таких знавців! “Студебекера” йому подавай!

Голова комісії після зустрічі автопробігу свою вітальну промову склав з довгого ланцюга підрядних речень, 3 яких не міг виплутатись протягом цілої півгодини. Весь цей час командор пробігу був дуже занепокоєний. З висоти кафедри він стежив за підозрілими діями Балаганова і Паніковського, які досить активно шмигали по натовпу. Бендер робив страшні очі і зрештою своєю сигналізацією прикував дітей лейтенанта Шмідта до одного місця.

— Я радий, товариші, — заявив Остап у слові-відповіді, — порушити автомобільною сиреною патріархальну тишу міста Удоєва. Автомобіль, товариші, не розкіш, а засіб пересування. Залізний кінь іде на зміну селянській кобилі. Налагодимо серійне виробництво радянських автомашин. Ударимо автопробігом по бездоріжжю і нехлюйству. Я закінчую, товариші. Ми зараз перекусимо і будемо продовжувати нашу далеку путь.

Поки натовп, що монолітною стіною оточив кафедру, вслухався в слова командора, Козлевич розвинув широку діяльність. Він залив бак бензином, який, як і казав Остап, виявився найвищої якості, нітрохи не соромлячись, прихопив про запас ще три бідони пального, змінив камери і протектори на всіх чотирьох колесах, захопив помпу і навіть домкрат, геть очистив як базу, так і операційний склад удоївського відділення Автодору.

Дорога до Чорноморська була забезпечена матеріалами.

Правда, не було грошей. Але командора це мало непокоїло. В Удоєві мандрівники добре пообідали.

— Про дрібні гроші турбуватися не треба, — сказав Остап, — вони валяються на дорозі, і ми їх будемо підбирати, скільки нам треба.

Поміж древнім Удоєвим, заснованим 794 року, і Чорноморськом, заснованим 1794 року, пролягло тисячу літ і тисячу кілометрів ґрунтової і шосейної дороги.

За цю тисячу літ на магістралі Удоїв — Чорне море з’являлися різноманітні фігури.

Рухались по ній роз’їзді прикажчики з товарами візантійських торговельних фірм. Назустріч їм з дрімучого лісу виходив Соловей-розбійник, кремезний чолов’яга у смушевій шапці. Крам він відбирав, а прикажчиків пускав у розход. Брели цією дорогою завойовники зі своїми дружинами, проїздили мужики, пленталися з піснями прочани.

Життя країни змінювалося з кожним сторіччям. Мінявся одяг, удосконалювалася зброя, були придушені картопляні заколоти. Люди навчилися голити бороди. Злетіла перша повітряна куля. Було винайдено залізні близнюки — пароплав і паровоз. Засурмили автомашини. А дорога лишилася такою ж, як і за Солов’я-розбійника… Горбата, вкрита вулканічним брудом чи засипана ядучим, наче порошок від блощиць, пилом, простяглась вона, наша вітчизняна дорога, мимо сіл, містечок, фабрик і колгоспів, простяглася тисячоверстою пасткою. Обабіч неї, в пожовклих, забруднених травах, валяються кістяки возів і замучені, конаючі автомобілі.

Можливо, емігрантові, який божеволіє від продажу газет серед асфальтових просторів Парижа, згадується російська ґрунтова дорога з чарівними подробицями рідного пейзажу: калюжа, в якій купається місяць, цвіркуни, що голосно виспівують свою вечірню молитву, і порожнє відро, що видзвонює, прив’язане до селянського воза. Але місячне сяйво тепер має інше призначення. Місяць може пристойно сяяти над гудроновими шосе. Симфонію селянського відерця замінили автомобільні сирени і клаксони. А цвіркунів можна буде слухати в спеціальних заповідниках: там будуть збудовані трибуни, і громадяни, підготовлені вступним словом якогось сивого цвіркунознавця, зможуть мати насолоду — послухати спів улюблених цвіркунів.

Розділ VII Солодкий тягар слави

Командор пробігу, водій машини, бортмеханік і “прислуга за все” почували себе прекрасно.

Ранок був прохолодний. В перламутровому небі плуталося бліде сонце. У траві викрикувала дрібна пташина наволоч.

Придорожні пташки-посмітюшки, не кваплячись, переходили дорогу перед самими колесами автомобіля. Степові обрії сочились бадьорими запахами, що коли б тут на місці Остапа був якийсь селянський письменник-середнячок з групи “Сталеве вим’я”, він би не стримався, вийшов з машини, сів на траві і одразу ж написав на сторінках похідного блокнота нову повість, яка б починалася словами: “Ой, аж зопріли озимі! Розсупонилося сонце, порозтандикало своє проміння по всьому білому світу. Понюхав старий Ромуальдич свою онучу і весь аж перехнябився”.

Але Остапові та його супутникам було не до цих поетичних сприймань. Ось уже цілу добу вони мчалися попереду автопробігу. їх зустрічали музикою і промовами. Діти на їхню честь били в барабани. Дорослі годували обідами і вечерями, щедро постачали заздалегідь заготовленими авточастинами. А в якомусь селищі їм піднесли хліб-сіль на дубовій різьбляній таці, з рушником, вишитим хрестиком. Хліб-сіль лежав на дні машини, між ногами Паніковського. Він весь час відщипував від коровая шматочки і зрештою видовбав у ньому мишачу нору. Після цього гидливий Остап викинув хліб-сіль на шлях. Ніч антилопівці провели в невеличкому селі, де їх дбайливо зустрів сільський актив. Вони вивезли звідтіль великий глечик пряженого молока і солодкі спогади про одеколонний запах сіна, на якому спали.

— Молоко і сіно, — сказав Остап, коли “Антилопа” залишала на світанку село, — що може бути краще! Завжди думаєш:

“Це я ще встигну. Ще багато буде в моєму житті молока і сіна”. А насправді цього вже ніколи більше не буде. Отже, знайте: це була найкраща ніч у нашому житті, мої бідні друзі. А ви цього навіть не помітили.

Супутники Бендера дивились на нього з повагою. їх захоплювало легке життя, яке раптом відкривалося перед ними.

— Хороше жити на світі! — сказав Балаганов. — Ось ми їмо, ми ситі. Можливо, нас чекає щастя…

— Ви певні цього? — запитав Остап. — Щастя чекає нас на дорозі? Можливо, навіть вимахує нам крильцями від нетерпіння? “Де, — каже воно, — адмірал Балаганов? Чому його так довго немає?” Ви псих, Балаганов! Щастя нікого не чекає. Воно блукає по країні в довгому, білому хітоні, наспівуючи дитячу пісеньку:

“Ох, Америка — це країна, там гуляють і. п’ють без закуски”. Але це наївне дитя треба ловити, треба йому сподобатись, йому треба догоджати. А у вас, Балаганов, з цим дитям роману не вийде. Ви голодранець. Погляньте, на кого ви схожі! Людина у вашому костюмі ніколи не здобуде щастя. Та й взагалі весь екіпаж “Антилопи” екіпірований дуже погано. Дивуюсь, як це нас ще вважають за учасників автопробігу! — Остап співчутливо оглянув своїх супутників і продовжував — Капелюх Паніковського мене просто непокоїть. Взагалі, його розкішний одяг можуть зрозуміти як виклик. Цей дорогоцінний зуб, ці зав’язки від підштаників, ці волосаті груди, прикриті лише галстуком… Простіше треба одягатися, Паніковський! Ви — поважний дідок. Вам потрібен чорний сюртук і касторовий капелюх… Балаганову буде до лиця ковбойка в клітку і шкіряні краги. Він одразу ж набуде вигляду студента, який займається фізкультурою. А зараз він схожий на матроса, якого звільнили за пияцтво з торгового флоту. Про нашого шановного водія я не кажу. Тяжкі злигодні, якими обдарувала його доля, не дали йому змоги одягтися відповідно до його високого звання. Невже ви не бачите, як би до його натхненного, трохи забрудненого мастилом обличчя підійшов шкіряний комбінезон і хромовий чорний картуз? Так, дітки мої, вам треба екіпіруватися.

— Грошей немає, — сказав, обернувшись, Козлевич.

— Шофер має рацію, — люб’язно відповів Остап, — грошей справді нема. Немає цих маленьких металевих круглячків, які я так люблю.

“Антилопа-Гну” сковзнула з пагорка. Поля продовжували поволі крутитись обабіч машини. Велика руда сова, що сиділа над самісіньким шляхом, схиливши голову набік, мов дурна, витріщувала жовті, зараз невидющі очі: Стривожений скрипом “Антилопи”, птах розпустив крила, злетів над машиною і подався кудись у своїх нудних совиних оправах. Нічого більше, що заслуговувало б на увагу, на дорозі не сталось.

— Гляньте! — раптом заволав Балаганов. — Автомобіль! Остап наказав, про всяк випадок, сховати плакат, який умовляв громадян вдарити автопробігом по нехлюйству. Поки Паніковський виконував цей наказ, “Антилопа” наблизилась до зустрічної машини.

Закритий сірий “кадилак”, зробивши невеличкий крен, стояв край дороги. Середньоросійська природа, яка віддзеркалювалась в його товстому полірованому склі, здавалася гарнішою і значно чистішою, аніж це було насправді. Шофер, що стояв навколішки перед машиною, знімав покришку з переднього колеса. Над шофером, чекаючи, нудьгували три фігури в дорожних пісочних пальтах.

— Зазнали аварії? — запитав Остап, ввічливо знімаючи картуза.

Шофер підвів напружене обличчя і, нічого не відповівши, знову заглибився в роботу.

Антилопівці вилізли з свого зеленого тарантаса. Козлевич кілька разів обійшов чудесну машину, заздро зітхаючи, присів навпочіпки поруч з шофером і завів з ним розмову. Паніковський і Балаганов з дитячою цікавістю розглядали пасажирів, з яких двоє мали дуже пихатий закордонний вигляд. Третій, судячи по дурманячому калошному запаху, що йшов від його “резинотрестівського” плаща, був співвітчизник.

— Зазнали аварії? — повторив Остап, делікатно торкнувшись гумового плеча співвітчизника, водночас спиняючи мрійний погляд на іноземцях.

Співвітчизник роздратовано заговорив про шину, яка лопнула, але його бурчання пройшло повз Остапові вуха. На большаку, за сто тридцять кілометрів від найближчого окружного центру, в самій середині Європейської Росії біля свого автомобіля прогулювалися двоє товстеньких закордонних курчат. Ось що хвилювало великого комбінатора.

— Скажіть, — перебив він, — ці двоє не з Ріо-де-Жанейро?

— Ні, — відповів співвітчизник, — вони з Чікаго. А я — перекладач з “Інтуристу”.

— Що ж вони тут роблять на перехрестку доріг, у дикому древньому полі, далеко від Москви, від балету “Червоний мак”, від антикварних магазинів і знаменитої картини художника Рєпіна “Іван Грозний вбиває свого сина”? Не збагну! Нащо ви їх сюди завезли?

— А хай їм біс! — нудьгуючи, сказав перекладач. — Третій день уже гасаємо по селах, як очманілі. Зовсім мене замучили. Багато я мав справ з іноземцями, але таких ще не бачив.

Первач?

І він махнув рукою в бік своїх рум’яних супутників. — Всі туристи як туристи, бігають по Москві, купують в кустарних магазинах дерев’яні дзбани — піяла. А ці двоє відбились. Почали роз’їжджати по селах…

— Це похвально, — сказав Остап. — Широкі маси мільярдерів знайомляться з побутом нового, радянського села.

Громадяни міста Чікаго пихато стежили за лагодженням автомобіля. На них були сріблясті капелюхи, заморожені крохмальні комірці й червоні матові черевики.

Перекладач з обуренням глянув на Остапа і викрикнув:

— Як же! Отак їм і потрібне нове село! Селянський самогон їм потрібен, а не село!

При слові “самогон”, яке перекладач вимовив з наголосом, джентльмени занепокоєно озирнулися і почали наближатись до співрозмовників.

— Ось бачте! — сказав перекладач. — Вони не можуть спокійно чути це слово.

— Гм… Тут якась таємниця, — сказав Остап. — Або ж зіпсований смак. Не розумію, як можна любити самогон, коли на нашій батьківщині є такий великий вибір благородних міцних напоїв.

— Все це значно простіше, аніж здається, — сказав перекладач. — Вони шукають рецепт виготовлення доброго самогону.

— Ну, звичайно! — викрикнув Остап. — Адже у них “сухий закон”. Все зрозуміло… Дістали рецепт? Що, не дістали? Ну, ще б! Ви б ще приїхали на трьох автомобілях! Ясна річ: вас приймають за начальство. Ви і не дістанете рецепта, можу вас запевнити.

Перекладач почав скаржитись на іноземців:

— Вірите — напосіли на мене: скажи та скажи їм секрет самогону.

А я ж не самогонник. Я член спілки робітників освіти. У мене в Москві старенька мати.

— А вам дуже хочеться повернутися в Москву? До матері? Перекладач жалібно зітхнув.

— В такому разі, засідання продовжується, — мовив Бендер. — Скільки дадуть ваші шефи за рецепт? Півтори сотні дадуть?

— Дадуть двісті,—прошепотів перекладач. — А ви справді маєте такий рецепт?

— Зараз же вам продиктую, тобто одразу ж після одержання грошей. Який завгодно: картопляний, пшеничний, абрикосовий, ячмінний, з ягід, шовковиці, з гречаної каші. Навіть із звичайнісінької табуретки можна гнати самогон. Дехто дуже полюбляє табуретівку. А ні — то можна просту кишмишівку чи слив’янку. Одно слово — перший-ліпший з півтораста самогонів, які мені відомі.

Остапа відрекомендували американцям. У повітрі довго плавали ввічливо підняті капелюхи. Потому приступили до справи.

Американці вибрали пшеничний самогон, який привабив їх простим способом виробки. Рецепт довго записували в блокноти. Остап розповів американським ходакам і найкращу конструкцію кабінетного самогонного апарата, який легко приховати від стороннього ока в тумбі письмового столу. Це вже без плати, як премію. Ходоки запевнили Остапа, що при американській техніці виготовити такий апарат дуже легко. Остап, з свого боку, запевнив американця, що апарат його конструкції дає в день відро чудового ароматного перваку.

— О! — вигукнули американці.

Вони вже чули це слово в одній поважній родині в Чікаго. І там “pervatsh’e” дістає пречудові референції. Глава цього сімейства свого часу побував з американським окупаційним корпусом в Архангельську, пив там “pervatsh” і з тих пір не може забути чарівного стану, в який він потрапляв завдяки цьому напою.

В устах розомлілих туристів грубе слово “первак” звучало ніжно, манливо.

Американці з легкою душею віддали двісті карбованців і довго трясли руку Бендеру. Паніковському і Балаганову теж пощастило поручкатися з громадянами заатлантичної республіки, змученими “сухим законом”. Перекладач на радощах чмокнув Остапа в тверду щоку і просив заходити, додавши до цього, що стара мати буде дуже рада. Одначе адреси чомусь не лишив.

Здружившись, мандрівники посідали у свої машини. Козлевич на прощання зіграв матчиш, і під його веселі звуки автомобілі помчали в протилежні боки.

— Бачте, — сказав Остап, коли американська машина зникла в куряві,—все сталося так, як я вам казав. Ми їхали. На дорозі валялися гроші. Я Їх підібрав. Гляньте, вони навіть не припали пилом…

І він зашелестів пачкою “новеньких кредиток.

— Власне кажучи, хвастатись нічим, комбінація простенька. Охайність, чесність — ось що цінно. Двісті карбованців. За п’ять хвилин. І я не тільки не порушив законів: навпаки, навіть зробив приємну для багатьох справу. Екіпажу “Антилопи” я дістав гроші, старенькій матері повернув сина-перекладача і нарешті задовольнив духовну спрагу громадян країни, з якою як-не-як ми маємо торгові зв’язки.

Наближався час обіду. Остап заглибився над картою пробігу, видерту ним з автомобільного журналу, і повідомив про наближення міста Лучанська.

— Місто дуже невелике, — сказав Бендер, — це кепсько. Що менше місто, то довші привітальні промови. А тому попросимо люб’язних господарів міста на перше дати обід, а промови на друге. В антракті я подбаю про вашу екіпіровку. Паніковський! Ви починаєте забувати свої обов’язки. Поновіть плакат на своєму місці.

Козлевич вже набив руку на урочистих фінішах і спинив машину перед самісінькою трибуною. Тут Бендер обмежився коротеньким привітанням. Домовилися провести мітинг о другій годині. Підкріпившись даровим обідом, автомобілісти в доброму настрої пішли до магазину готового одягу. їх оточував натовп. Антилопівці гідно несли тягар слави, який несподівано впав на них. Вони йшли посеред вулиці, тримаючись за руки і погойдуючись, наче матроси в чужоземному порту. Рудий Балаганов, що справді нагадував молодого боцмана, почав співати морську. пісню.

Магазин “Одяг чоловічий, жіночий і дитячий” причаївся під величезною вивіскою, яка затулила собою весь двоповерховий будинок.

На вивісці було намальовано десятки фігур: жовтолиці мужчини з тоненькими вусиками, в шубах з відкинутими тхорячими полами, дами з муфтами в руках, коротконогі діти у матроських костюмчиках, комсомолки в червоних косинках і похмурі господарники у фетрових, по самісінькі стегна, чоботях. І вся ця розкіш — розбивалася об малесенький папірець, приклеєний до дверей магазину.

ШТАНІВ НЕМА

— Як же грубо, — сказав Остап, входячи, — одразу видно провінцію. Написали б як пишуть у Москві: “Брюк нема”, пристойно і благородно. Задоволені громадяни розходяться по своїх домівках.

В магазині автомобілісти затрималися недовго. Для Балаганова знайшлася канареєчна ковбойська сорочка в широку клітку і стетсонівський капелюх з дірочками. Козлевичу довелося задовольнитися обіцяним хромовим картузом і такою ж тужуркою, яка виблискувала наче пресована ікра. Довго марудилися з Паніковським. Довгополий сюртук пастора і м’який капелюх, які, за задумом Бендера, мали облагородити зовнішній вигляд порушника конвенції, відпали в першу ж хвилину. Магазин міг запропонувати лише костюм пожежника: куртку з золотими насосами в петлицях, волохаті напівшерстяні штани і картуз з синім кантом. Паніковський довго підстрибував перед хвилястим дзеркалом.

— Не розумію, — сказав Остап, — чим вам не до вподоби костюм пожежника? Все ж таки це краще, аніж костюм короля у вигнанні, який ви носите зараз. А ну, повернись-но, синку! Чудово! Скажу вам відверто: це личить вам більше, як запроектовані мною сюртук і капелюх.

На вулицю вийшли в новому убранні.

— Мені потрібен смокінг, — сказав Остап, — але тут його нема. Почекаємо кращих часів.

Остап відкрив мітинг з піднесенням, не підозрюючи, яка гроза насувається на пасажирів “Антилопи”. Він був дотепним, розповідав смішні дорожні пригоди і єврейські анекдоти, чим дуже сподобався публіці. Кінець промови він присвятив розгляду давно назрілої автопроблеми.

— Автомобіль, — викрикнув він, як у рупор, — не розкіш, а… В цю хвилину він помітив, що голова комісії по зустрічі взяв з рук хлопчика, що пробіг до трибуни, телеграму.

Вимовляючи слова “не розкіш, а засіб пересування”, Остап нахилився ліворуч І через плече голови зазирнув у телеграфний бланк. Те, що він прочитав, вразило його. Він гадав, що попереду ще цілий день… В його голові враз промайнула низка сіл і містечок, де “Антилопа” скористалася з чужих матеріалів і коштів.

Голова комісії ще ворушив вусами, намагаючись збагнути зміст депеші, а Остап, припинивши на півслові промову, сплигнув з трибуни і вже продирався крізь натовп. “Антилопа” зеленіла на перехресті доріг. На щастя, всі пасажири сиділи на своїх місцях, чекаючи моменту, коли Остап накаже переносити в машину дарунки міста. Це завжди бувало після мітингу. Нарешті голова комісії збагнув зміст телеграми. Він відірвав погляд від телеграми і побачив командора, що втікав.

— Це шахраї! — вигукнув він страждальним голосом. Він всю ніч мучився, складаючи привітальну промову, і його авторське почуття було ображене.

— Держи їх!

Крик голови комісії долинув до вух антилопівців. Вони нервово заметушилися. Козлевич увімкнув мотор і в одну мить опинився на своєму сидінні. Машина подалася вперед, не дочекавшись Остапа. Спохвату антилопівці навіть не збагнули, що лишають в біді свого командора.

— Стій! — кричав Остап, стрибаючи навздогін за машиною.

— Дожену — всіх звільню!

— Стій! — кричав голова комісії.

— Стій, дурень! — кричав Балаганов Козлевичу. — Не бачиш — шефа забули.

Адам Казимирович натис на педалі. “Антилопа” заскреготала і спинилася. Командор вскочив сторчма у машину і у відчаї крикнув: “Повний вперед!” Незважаючи на різнобічність і холоднокровність свого характеру, він не міг терпіти фізичної розправи. Козлевич, стерявшись розуму, взяв одразу на третю швидкість, дверцята розчинились, і з машини випав Балаганов. Все це сталося за якусь мить. Поки Козлевич знову гальмував, тінь натовпу, що переслідував машину, вже лягла на Балаганова. До нього вже простяглися чиїсь здоровенні ручища, коли “Антилопа” заднім ходом врізалась в натовп і залізна рука командора вхопила Балаганова за ковбойську сорочку.

— Повний вперед! — заволав Остап.

І тут мешканці Лучанська вперше відчули перевагу механічного транспорту над гужовим. Машина задеренчала всіма своїми частинами і швидко помчала, рятуючи від справедливого покарання чотирьох правопорушників.

Перший кілометр шахраї важко дихали. Балаганов, який дорожив своєю красою, розглядав у кишенькове люстерко малинові подряпини на обличчі, які дістав, падаючи з машини. Паніковський тремтів у своєму костюмі пожежника. Він боявся помсти командора. І вона прийшла негайно.

— Це ви погнали машину, коли я ще не встиг сісти? — грізно запитав командор.

— Їй-богу… — заканючив Паніковський.

— Ні, ні, не відмовляйтесь. Це все ваші витівки. Отже, до всього, ви ще й боягуз? Я потрапив в одну компанію із злодієм і боягузом? Гаразд! Я вас розжалую. До сього часу ви в моїх очах були брандмейстером. Віднині ви — простий пожежник-сокирник.

Остап урочисто зірвав з червоних петлиць Паніковського золоті насоси. Після цієї процедури Остап познайомив своїх супутників зі змістом телеграми.

— Справи кепські. В телеграмі пропонують затримати зелену машину, яка йде попереду автопробігу. Треба зараз же звернути кудись убік. Досить з нас тріумфів, пальмових гілок і дармових обідів на олії. Ідея себе вичерпала. Звернути ми можемо лише на Гряжське шосе. Але їхати до нього ще три години. Я певен, нас чекає палка зустріч на всіх придорожних населених пунктах. Проклятий телеграф всюди понапихав стовпів з дротами.

Командор не помилився.

Далі на їхньому шляху лежало містечко, назву якого антилопівці так і не взнали, хоч хотіли б знати, щоб згадати його при нагоді недобрим словом.

Біля в’їзду в містечко дорогу перегородили важкою колодою. “Антилопа” повернула і, як сліпе щеня, почала тикатися з боку в бік, шукаючи обхідну дорогу. Але її не було.

— Їдьмо назад! — сказав Остап, який враз став серйозним.

І тут шахраї почули далекий комариний спів моторів. Очевидно, наближалися машини справжнього автопробігу.

Рушати назад не можна було, і антилопівці кинулись вперед.

Козлевич, насупившись, швидким ходом підвів машину до самісінької колоди. Громадяни, що стовпились навколо, злякано відбігли урізнобіч, чекаючи катастрофи. Але Козлевич несподівано применшив хід і спокійно перевалив через колоду. Коли “Антилопа” проїздила через містечко, мешканці з тротуарів проводжали її пасажирів лайкою, але Остап навіть не відповідав їм.

До Гряжського шосе “Антилопа” знову підійшла під звуки ще не видимих автомобілів переслідувачів. Лише встигли звернути з проклятої магістралі, і, користуючись темнотою, що наступала, сховати машину за пагорок, як почулися стрілянина і вибухи моторів, і в стовпах світла з’явилася головна машина. Шахраї, причаївшись у траві, понад дорогою, раптом втратили своє звичне зухвальство, мовчки дивились на колону, що проходила.

Справжнє життя пролітало повз

Полотнища сліпучого світла майоріли на дорозі. Машини м’яко поскрипували, пробігаючи повз пригнічених антилопівців. З-під коліс летів прах. Протяжно завивали клаксони. Над машинами здіймався вітер. За хвилину все пощезло, і лише в темряві ще довго підстрибував рубіновий ліхтарик останньої машини.

Справжнє життя пролетіло мимо, радісно трублячи і виблискуючи лаковими крилами.

Шукачам пригод лишився тільки бензиновий хвіст. Вони ще довго сиділи в траві, чихаючи і струшуючи з себе пил.

— Та-ак, — сказав Остап, — тепер я й сам бачу, що автомобіль не розкіш, а засіб пересування. Вас не беруть завидки, Балаганов? А мене беруть.

Розділ VIII Криза жанру

Близько четвертої години зацькована “Антилопа” спинилася над кручею. Внизу на тарілочці лежало незнайоме місто. Воно було акуратно нарізане, наче торт. Різнокольорова пара витала над ним. Антилопівцям, що спішилися, здалося, ніби вони чують ледь вловиме потріскування і легенький посвист. Очевидно, це хропіли громадяни. Зубчастий ліс підходив до міста. Дорога вервечкою спадала з кручі.

— Райська долина, — сказав Остап. — Такі міста приємно грабувати рано-вранці, коли ще не пече сонце. Не так стомлюєшся.

— Зараз якраз такий ранок, — зауважив Паніковський, улесливо зазираючи у вічі командорові.

— Мовчати, золота рота! — викрикнув Остап. — Ну й балакучий дідуган! Не розуміє жартів.

— Що робити з “Антилопою”? — запитав Козлевич.

— Так, — сказав Остап, — до міста на цій зеленій таратайці тепер не в’їдеш. Заарештують. Доведеться скористатись з досвіду найпередовіших країн. В Ріо-де-Жанейро, наприклад, крадені автомобілі перефарбовують в інший колір. Робиться це з цілком гуманних міркувань: щоб колишній господар не вболівав, бачачи, як у його машині роз’їжджає стороння людина. “Антилопа” здобула собі кислу славу, її треба перехрестити.

Вирішили увійти до міста пішки і роздобути фарби, а для машини підшукати надійне сховище за межами міста.

Остап швидко пішов дорогою вздовж кручі і за якусь хвилину побачив скособочену дерев’яну хатину, маленькі віконця якої виблискували річковою синявою. Позаду хатини стояв сарай, який був цілком придатним місцем для схову “Антилопи”.

— Поки великий комбінатор розмірковував над тим, що саме вигадати для того, щоб ввійти в хатину і заприятелювати з її мешканцями, двері відчинилися і на ґанок вибіг солідний панок у солдатських підштанках з чорними бляшаними ґудзиками. На його блідих парафінових щоках знайшли собі притулок пристойні сиві бакенбарди. Така фізіономія наприкінці минулого сторіччя не вважалась би за оригінальну. Більшість мужчин в ті часи вирощувало на обличчі ось такі казенні, вірнопіддані волосяні прикраси. Але зараз, коли під бакенбардами не було ні синього віцмундира, ні штатського орденка з муаровою стрічкою, ні петлиць з золотими зірками таємного радника, це обличчя здавалось ненатуральним.

— О господи, — зашамкотів мешканець дерев’яної хатини, простягаючи руки на схід сонця. — Боже, боже! Все ті ж сни! Ті ж самісінькі сни…

Вимовивши цю скаргу, старий заплакав і, човгаючи ногами, побіг доріжкою навколо хатини. Звичайний півень, який збирався в цю хвилину проспівати утретє, — він саме задля цього вийшов на середину подвір’я, — кинувся геть; зопалу він зробив кілька занадто поспішних кроків і навіть загубив перо, але одразу ж отямився, видерся на тин і вже з цієї безпечної позиції повідомив світ про настання ранку. Та в його голосі почувалося хвилювання, викликане непристойною поведінкою господаря хатини.

— Сняться, прокляті, — знову почув Остап голос старого. Бендер зацікавлено розглядав дивну людину з бакенбардами, які можна тепер побачити хіба що на міністерському обличчі швейцара консерваторії.

А в цей час незвичайний панок закінчив своє бігання і знову з’явився біля ґанку. Тут він трохи притишив ходу і з словами:

“Піду, спробую ще раз”, — зник за дверима.

— Люблю стариків, — прошепотів Остап, — з ними ніколи не занудьгуєш. Доведеться почекати результатів таємничої проби.

Чекати Остапові довелося недовго. Незабаром в хатині почувся чи то плач, чи то виття і, задкуючи, як Борис Годунов в останньому акті опери Мусоргського, на ґанок вивалився старий.

— Цур мене, цур! — вигукував він з шаляпінськими інтонаціями в голосі. — Все той же сон! А-а-а!

Він обернувся і, перечіплюючись за свої ж ноги, посунув прямісінько на Остапа… Вирішивши, що настав час дії, великий комбінатор вийшов з-за дерева і підхопив бакенбардиста у свої могутні обійми.

— Що? Хто? Що таке? — акричав неспокійний старий. — Що?

Остап обережно послабив обійми, хопив старого за руку і щиросерде її потряс.

— Я вам співчуваю! — вигукнув він.

— Правда? — запитав господар хатини, припавши до Бендерового плеча.

— Звичайно, правда, — відповів Остап. — Мені самому часто сняться сни.

— А що вам сниться?

— Всяке.

— А яке все ж таки? — наполягав старий.

— Ну, різне. Суміш. Те, що в газеті називають “Звідусіль і про все” або “Світовий екран”. Позавчора мені, наприклад, снились похорони мікадо, а вчора — ювілей Сущевської пожежної частини.

— Боже! — промовив старий. — Боже! Яка ви щаслива людина! Яка щаслива! Скажіть, а вам ніколи не снився який-небудь генерал-губернатор… Або навіть міністр. Бендер вирішив не сперечатися.

— Снився, — весело сказав він. — Як же. Генерал-губернатор. Минулої п’ятниці. Всю ніч снився. І, пригадую, поруч з ним ще стояв і поліцмейстер, у взірчастих шароварах.

— Ох, як чудово! — сказав старий. — А чи не снився вам приїзд государя-імператора до Костроми?

— До Костроми? Був і такий сон. Дозвольте, коли ж це… Ага, третього лютого цього року. Государ-імператор, а поряд з ним, пригадую, ще й граф Фредерікс стояв, такий, знаєте, міністр двора.

— Ах ти ж господи! — захвилювався старий. — Чого ж ми тут стоїмо? Ласкаво прошу до мене. Пробачте, ви не соціаліст? Не партієць?

— Ну що ви! — добродушно сказав Остап. — Який же я партієць? Я безпартійний монархіст. Слуга царю, батько солдатам… Взагалі, злетіть, соколи, орлами, годі хилити голови!

— Чайку, чайку, може, бажаєте? — мурмотів старий, підштовхуючи Бендера до дверей.

У хатині була одна кімната і сіни. На стінах висіли портрети різних панків у формених сюртуках. Судячи по петлицях, ці панки служили у свій час по лінії міністерства народної освіти. Постіль мала неприбраний вигляд, що свідчило про те, що господар проводив на ній дуже неспокійні години свого життя.

— І давно ви живете ось таким анахоретом? — запитав Остап.

— З весни, — відповів старий. — Моє прізвище Хворобйов. Тут, гадав я, почнеться нове життя. А що вийшло? Ви тільки зрозумійте…

Федір Микитович Хворобйов був монархістом і ненавидів Радянську владу. Ця влада була йому огидна. Він, колишній попечитель учбового округу, змушений був служити завідуючим методологічно-педагогічним сектором місцевого Пролеткульту. Це викликало в ньому огиду.

До самого кінця своєї служби він не знав, як розшифрувати слово “Пролеткульт”, що викликало в ньому ще більшу зневагу до цього слова. Він аж тремтів од відрази, коли бачив членів місцевкому, співробітників і відвідувачів методологічно-педагогічного сектора. Він ненавидів слово “сектор”. О, цей сектор! Ніколи Федір Микитович, який високо цінував усе витончене, зокрема й геометрію, не уявляв собі, що це чудове математичне поняття, яке визначає частину площини криволінійної фігури, буде так опошлене.

На службі Хворобйова все дратувало: засідання, стінгазети, позики. Та й удома він не знаходив заспокоєння своїй гордій душі. Вдома теж були стінгазети, позики, засідання. Знайомі говорили виключно про хамські, на думку Хворобйова, речі: про жалування, яке вони називали зарплатою, про місячник допомоги дітям і про соціальну значимість п’єси “Бронепоїзд”.

Нікуди було тікати від радянського ладу. Коли ображений Хворобйов самотньо прогулювався вулицями міста, то навіть тут з натовпу гуляючих до нього долітали такі остогидлі речення:

— … тоді ми прийняли постанову вивести його зі складу правління…

— … а я так і сказав: на ваше РКК[13] є примкамера!! Примкамера!

І, тоскно позираючи на плакати, які закликали громадян виконати п’ятирічку за чотири роки, Хворобйов роздратовано повторював:

— Вивести! Зі складу! Примкамера! У чотири роки! Хамська влада!

Коли методологічно-педагогічний сектор перейшов на безперервний тиждень і замість чистої неділі днями відпочинку стали якісь фіолетові п’яті числа, Хворобйов з огидою виклопотав собі пенсію і оселився далеко за містом. Він зробив це для того, щоб піти подалі від нової влади, яка поневолила його життя і позбавила спокою.

Цілими днями монархіст-одинак просиджував над кручею і, дивлячись на місто, намагався думати про щось приємне: про молебні з приводу тезоіменитства якої-небудь височайшої особи, про гімназичні іспити і про родичів, які служили у тому ж таки міністерстві народної освіти. Але, на диво, думки ці перескакували на радянське, неприємне.

“Що тепер діється в тому проклятому Пролеткульті?” — думав він.

Після Пролеткульту йому згадувалися вже зовсім обурливі епізоди: демонстрації, Першотравневі і жовтневі, клубні родинні вечори з лекціями і пивом, піврічний кошторис методологічного сектора.

“Все забрала у мене Радянська влада, — думав колишній попечитель учбового округу, — чини, ордени, пошану і гроші в банку. Вона навіть підмінила мої думки. Але є така сфера, в яку більшовики не проникнуть, — це сни, даровані людині богом.

Сторінка 15 з 61

Ніч принесе мені заспокоєння. У своїх снах я побачу те, що мені буде приємно побачити”.

Після цього першої ж ночі бог послав Федору Микитовичу жахливий сон. Приснилось йому, що він сидить у коридорі якоїсь установи, освітленої гасовою лампою. Сидить і знає, що його з хвилини на хвилину мають вивести зі складу правління. Раптом відчиняються залізні двері і звідтіль вибігають службовці з криком: “Хворобйова треба навантажити!” Він хоче тікати—і не може.

Федір Микитович проснувся серед ночі. Він помолився богу, зауваживши йому, що, очевидно, виникла прикра неув’язка, і сон, призначений для відповідального, може, навіть партійного товариша, потрапив не за своєю адресою. йому, Хворобйову, хотілося для початку побачити царський вихід з Успенського собору.

Заспокоєний, він знову заснув, але замість обличчя обожнюваного монарха одразу ж побачив голову місцевкому товариша Суржикова.

І ось вже яку ніч Федір Микитович з незбагненною методичністю бачить одні й ті ж витримані радянські сни. Його переслідували членські внески, стінгазети, радгосп “Гігант”, урочисте відкриття першої фабрики-кухні, голова товариства друзів кремації і великі радянські перельоти. Монархіст ревів уві сні. йому не хотілося бачити друзів кремації. йому хотілося побачити крайнього правого депутата Державної думи Пуришкевича, патріарха Тихона, ялтинського градоначальника Думбадзе або ж хоч якого-небудь простенького інспектора народних училищ. Але нічого цього не було. Радянський лад вірвався навіть у сни монархіста.

— Все ті ж сни, — закінчив Хворобйов плаксиво. — Прокляті сни!

— Погані ваші справи, — співчутливо сказав Остап, — як кажуть, буття визначає свідомість. Раз ви живете в Радянській країні, то й сни у вас мають бути радянськими.

— Ні хвилини відпочинку, — скаржився Хворобйов. — Хоч би що-небудь. Я вже на все згоден. Хай не Пуришкевич. Хай хоч Мілюков. Все ж таки людина з вищою освітою і монархіст в душі. Так ні ж! Всі ці радянські антихристи.

— Я вам допоможу, — сказав Остап. — Мені доводилося лікувати друзів і знайомих по Фрейду. Сон — це дрібниці. Головне — усунути причину сну. Основною причиною є саме існування Радянської влади. Але в даний момент усунути її я не можу. У мене просто немає часу. Я, бачте, турист-спортсмен, зараз мені потрібно трохи полагодити свій автомобіль, отож дозвольте закотити його у ваш сарай. А щодо причини — ви не хвилюйтесь: я її усуну, тільки-но повернусь. Дайте лише закінчити пробіг.

Очманілий від тяжких снів монархіст охоче дозволив милій і чуйній молодій людині скористатись сараєм. Він накинув поверх сорочки пальто, взув на босу ногу калоші і вийшов услід за Бендером на подвір’я.

— То, кажете, можна надіятись? — запитував він, дрібочучи за своїм ранковим гостем.

— Не майте сумніву, — зневажливо відповів командор. — Як тільки Радянської влади не стане, вам одразу буде якось легше. Ось побачите!

За півгодини “Антилопа” була схована у Хворобйова. Сторожити її лишилися Козлевич і Паніковський. Бендер у супроводі Балаганова пішов до міста по фарби.

Молочні брати йшли назустріч сонцю, пробиваючись до центру міста. По карнизах будинків прогулювалися сірі голуби. Побризкані водою дерев’яні тротуари були чисті й прохолодні.

Людині з необтяженою совістю приємно ось таким ранком вийти з дому, постояти хвилинку біля воріт, вийняти з кишені коробку сірників, на яких зображено літак з дулею замість пропелера і з написом: “Відповідь Керзону”, помилуватися ще не початою пачкою цигарок і закурити, наполохавши кадильним димом бджолу з золотими позументами на животику. Бендер і Балаганов відчули вплив ранку, охайних вулиць і безсребреників-голубів. На якийсь час їм здалося, що совість їхня нічим не обтяжена, що всі їх люблять, що вони женихи, які йдуть на побачення з нареченими.

Раптом дорогу їм перегородив чоловік зі складним мольбертом і полірованим ящиком для фарб, який він тримав в руках. Чоловік мав такий збуджений вигляд, наче щойно вискочив з палаючого будинку, встигнувши урятувати лише цей мольберт і ящик.

— Пробачте, — дзвінко промовив художник. — Тут зараз мав пройти товариш Плотський-Поцілуєв, ви його не зустрічали? Він тут не проходив?

— Ми таких ніколи не зустрічаємо, — грубо сказав Балаганов.

Художник штовхнув Бендера в груди, сказав “пардон” і попрямував далі.

— Плотський-Поцілуєв? — бурмотів великий комбінатор, який ще не снідав. — У мене в самого була знайома акушерка на прізвище Медуза-Горгонер, і я не робив з цього події, не бігав вулицями і не кричав: “Чи не бачили ви часом громадянки Медузи-Горгонер? Вона, — мовляв, — десь тут гуляє”. Велике щастя! Плотський-Поцілуєв!

Не встиг Бендер закінчити свою тираду, як просто на нього налетіли двоє з чорними мольбертами і полірованими етюдниками. Це були зовсім різні люди. Один з них, як видно, дотримувався того погляду, що художник обов’язково має бути волосатим, і за кількістю рослинності на обличчі був прямим заступником Генріха Наварського в СРСР. Вуса, кучері і борідка дуже пожвавлювали Його плоске лице. Другий був зовсім лисий, і голову мав слизьку і гладеньку, як скляний абажур.

— Товариша Плотського… — сказав заступник Генріха Наварського, важко дихаючи.

— Поцілуєва, — додав абажур.

— Не бачили? — прокричав Наварський.

— Він тут має прогулюватися, — пояснив абажур. Бендер відсторонив Балаганова, який розкрив рота, щоб вилаятись, і ображено-ввічливо сказав:

— Товариша Плотського ми не бачили, але якщо названий товариш вас справді цікавить, то поспішайте, його шукає якийсь трудящий, на вигляд художник-гарматник.

Чіпляючись мольбертами і штовхаючи один одного, художники побігли далі. В цей час з-за рогу з’явився екіпаж візника. В ньому сидів товстун, у якого під складками синьої толстовки вгадувалося спітніле черево.

Загальний вигляд пасажира нагадував-старовинну рекламу патентованої мазі, яка починалася словами: “Голе тіло, вкрите волоссям, викликає відворотне враження”. Розібратися в професії товстуна було неважко. Він підтримував рукою великий стаціонарний мольберт. Під ногами візника лежав полірований ящик, в якому, без сумніву, були фарби.

— Алло! — крикнув Остап. — Ви шукаєте Поцілуєва?

— Саме так, — підтвердив товстун-художник, жадібно дивлячись на Остапа,

— Поспішайте! Поспішайте! Поспішайте! — закричав Остап. — Вас обігнали вже троє художників. В чому справа? Що тут сталось?

Але кінь, грюкаючи підковами на дикій бруківці, вже встиг винести звідсіль четвертого представника образотворчого мистецтва.

— Яке культурне місто! — сказав Остап. — Ви, Балаганов, очевидно, помітили, що з чотирьох громадян, яких ми зустріли, четверо виявилися художниками. Цікаво.

Коли молочні брати спинились перед москательною крамницею, Балаганов пошепки сказав Остапові:

— Вам не соромно?

— А то чому? — спитав Остап.

— А тому, що ви маєте намір платити за фарбу живими грішми?

— А, ви ось про що, — сказав Остап. — Признаюсь, трохи соромно. Становище, звичайно, дурне. Та що вдієш? Не бігти ж у виконком і просити там фарби на проведення “Дня жайворонків”. Ось вони і дадуть, але ми втратимо цілісінький день.

Сухі фарби в банках, скляних циліндрах, мішках, діжках і подертих паперових пакетах вабили манливими цирковими кольорами і надавали москательній крамниці святкового вигляду.

Командор і борт-механік причепливо почали вибирати фарби.

— Чорний колір — це траурний колір, — говорив Остап. — Зелений теж не підійде: це колір втраченої надії. Ліловий — ні. Хай у ліловій машині їздить начальник карного розшуку. Рожевий — пошло; голубий — банально, червоний — дуже вже вірно-піддано. Доведеться пофарбувати “Антилопу” в жовтий колір. Трохи буде яскраво, але гарно.

— А ви хто будете? Художники? — запитав продавець, підборіддя його було припорошене кіновар’ю.

— Художники, — відповів Бендер, — баталісти і мариністи.

— Тоді вам треба не сюди, — сказав продавець, забираючи з прилавка пакети й банки.

— Як не сюди? — викрикнув Остап. — А куди ж?

— Навпроти.

Прикажчик підвів друзів до дверей і вказав рукою через вулицю на вивіску. На вивісці було зображено коричневу конячу голову і чорними літерами на блакитному фоні виведено: “Овес і сіно”.

— Воно-то так, — сказав Остап, — твердий і м’який корм для худоби. Але ж до чого тут наш брат — художник? Не бачу ніякого зв’язку.

Але зв’язок був — і дуже істотний. Остап знайшов його вже на початку пояснень прикажчика.

Місто завжди любило живопис, і чотири художники, що жили тут здавна, організували групу “Діалектичний станковист”. Вони малювали портрети відповідальних працівників і збували їх у місцевий музей живопису. З часом кількість незамальованих відповідальних працівників дуже зменшилася, що позначилося і на заробітках діалектичних станковистів. Та це ще було півбіди. Роки страждань почалися відтоді, як до міста прибув новий художник Феофан Мухін.

Перша ж його робота викликала у місті великий шум. Це був портрет завідуючого готельним трестом. Феофан Мухін лишив станковистів далеко позаду. Завідуючого готельним трестом було зображено не олійними фарбами, не аквареллю, не вугіллям, не темперою, не пастеллю, не гуашшю і не свинцевим олівцем. його змайстрували… з вівса. І коли художник Мухін перевозив візником картину до музею, кобила неспокійно озиралася і іржала.

Овес та сіно

З часом Мухін почав використовувати й інші злаки. Громовий успіх мали портрети з проса, пшениці й маку, сміливі етюди, виконані кукурудзою і ядром-гречкою, пейзажі з рису і натюрморти з пшона.

Зараз він працював над груповим портретом. Величезне полотно зображало засідання окрплану. Цю картину Феофан готував з квасолі і гороху. Та в глибині душі він віддавав; перевагу вівсу, на якому зробив свою кар’єру, і збив з позицій діалектичних станковистів.

— Вівсом, воно, звичайно, похватніше, — викрикнув Остап. — А Рубенс з Рафаелем, йолопи, олією трудились. Ми теж дурні, на зразок Леонардо да Вінчі. Дайте нам жовтої емалевої фарби.

Заплативши гроші балакучому продавцеві, Остап запитав:

— До речі, хто такий Плотський-Поцілуєв? Ми не тутешні, не в курсі справи.

— Товариш Поцілуєв — відомий працівник центру, а сам з нашого міста. Приїхав з Москви у відпустку.

— Все ясно, — сказав Остап. — Дякую за інформацію. До побачення!

На вулиці молочні брати знову побачили діалектичних станковистів. Всі четверо, з сумними й млосними, як у циганів, обличчями, стояли на роздоріжжі. Поруч з ними стирчали мольберти, поставлені як гвинтівки, у піраміду.

— Що, служиві, кепсько? — запитав Остап. — Проґавили Плотського-Поцілуєва?

— Проґавили, — простогнали художники. — Вислизнув із рук.

— Феофан перехопив? — запитав Остап, виявляючи неабияку обізнаність з об’єктом розмови.

— Вже пише, халтурник, — відповів заступник Генріха Наварського. — Вівсом. На стару манеру, каже, переходжу. Скаржиться, лабазник, на кризу жанру.

— А де ательє цього діляги? — поцікавився Остап. — Хочеться кинути оком.

Художники, в яких було чимало вільного часу, охоче повели Остапа і Балаганова до Феофана Мухіна. Феофан працював у себе в садку, на повітрі. Перед ним на табуретці сидів товариш Плотський, чоловік, як видно, полохливий, боязкий. Він, затамувавши подих, дивився на художника, який, як сіяч, з кредитки у три червінці, хапав жменями із козуба овес і розкидав його по полотну. Мухін хмурився. Йому заважали горобці. Вони нахабно підлітали до картини і викльовували з неї окремі деталі.

— Скільки ви одержите за цю картину? — соромливо запитав Плотський.

Феофан припинив сівбу, критично глянув на свій твір і мрійно відповів:

— Що ж! Карбованців двісті п’ятдесят музей за неї дасть.

— Дорога ціна.

— А овес тепер почім? — наче проспівав Мухін. — Не докупишся. Дорогий тепер овес!

— Ну, як яровий клин? — запитав Остап, просовуючи у садочок крізь тин голову. — Посівна кампанія, бачу, проходить добре. На сто процентів! Але все це ніщо проти того, що я бачив у Москві. Там якийсь художник зробив картину з волосся. Велику картину з багатьма фігурами, і, зважте, ідеологічно витриману, хоч художник і користався волоссям безпартійних — був такий гріх. Але з погляду ідеології, картина, повторюю, була витримана. Звалась вона “Дід Пахом і трактор на ночівлі”. Це була така норовиста картина, що не знали, що з нею робити. Іноді волосся на ній ставало дибом. А якогось погожого дня вона зовсім посивіла і від діда Пахома і трактора не лишилося й сліду. Та художник встиг урвати півтори тисячі за вигадку. Отож ви не дуже тіште себе мріями, товаришу Мухін. Раптом овес проросте, ваші картини заколосяться, і вам уже більше ніколи не доведеться знімати врожай.

Діалектичні станковисти співчутливо засміялися. Але Феофан не засмутився.

— Це звучить як парадокс, — зауважив він, знову починаючи посівні маніпуляції.

— Гаразд, — сказав Остап на прощання, — сійте розумне, добре, вічне, а там побачимо. Бувайте здорові і ви, служиві. Киньте свої олійні фарби. Переходьте на мозаїку з гайок, милиць і гвинтів. Портрет з гайок! Це ж ідея!

Цілий день антилопівці фарбували свою машину… Надвечір її вже не можна було впізнати. Вона виблискувала всіма півтонами яєчного жовтка.

На світанку наступного дня відновлена “Антилопа” залишила гостинний сарай і взяла курс на південь.

— Шкода, не довелося попрощатися з господарем. Але він так солодко спав, що не хотілося його будити. Можливо, йому зараз нарешті приснився сон, якого він так довго чекав: митрополит Двулогій благословляє чинів міністерства народної освіти в день трьохсотріччя дому Романових.

І тієї ж хвилини позаду, з рубленої хатини, почувся знайомий уже Остапові плач і рев.

— Все той же сон! — волав старий Хворобйов. — Боже, боже!

— Я помилився, — зауважив Остап. — йому, мабуть, приснився не митрополит Двулогій, а поширений пленум літературної групи “Кузня і садиба”. А втім, хай йому грець! Справи кличуть нас до Чорноморська!

Розділ IX Знову криза жанру

Чим тільки не займаються люди!

Паралельно з великим світом, в якому живуть великі люди і великі речі, існує світ маленький, з людьми дрібненькими і з дрібними речами. У великому світі винайдено дизель-мотор, написано “Мертві душі”, збудовано Дніпровську гідростанцію і здійснено переліт навколо земної кулі. Маленький світ винайшов пищавку, яка закликає “Іди — Іди”, тут написано пісеньку “Кирпичики” і найдено штани фасону “повпред”. У великому світі, людей рухає прагнення зробити щось добре для людства. Маленький світ далекий від таких високих матерій. його мешканці мають одне прагнення — як-небудь прожити, не відчуваючи голоду.

Маленькі, дрібні люди тягнуться за великими. Вони розуміють, що мусять бути співзвучні добі і тільки тоді їхній товарець матиме попит. За радянських часів, коли у великому світі було створено ідеологічні твердині, у маленькому світі помічається пожвавлення. Під усі дрібні винаходи мурашиного світу почали підводити гранітну базу “комуністичної” ідеології. На пищавках “Іди—Іди” малюють Чемберлена, дуже схожого на того, що друкують в “Известиях”. У популярній пісні розумний слюсар, щоб домогтися любові комсомолки, у три рефрени виконує і навіть перевиконує промфінплан. І поки у великому світі точиться пристрасна дискусія про оформлення нового побуту, у маленькому світі вже все готово: є галстук “Мрія ударника”, толстовка-гладковка, гіпсова статуетка “Колгоспниця на купанні” і дамські коркові підпахівники “Любов бджіл трудових”.

У галузі ребусів, шарад, шарадоїдів, логогрифів і картинок. “загадок” з’явились нові віяння. На все пішла нова мода. Секретарі газетних і журнальних відділів “На дозвіллі” або “Помізкуй” вирішили не брати товар без ідеології. І поки велика країна гомоніла, поки будувалися тракторні заводи і створювалися грандіозні фабрики зерна, дідусь Синицький, ребусник за професією, сидів у своїй кімнаті і, втупившись скляними очима в пустелю, вимучував шараду на модне слово “індустріалізація”.

Синицький мав вигляд гнома. Таких гномів часто малювали на вивісках магазинів, які торгують парасольками. Гноми на вивісках стоять у червоних ковпаках і по-дружньому підморгують перехожим, ніби запрошуючи їх якомога швидше купити шовкову парасольку чи палицю з срібним набалдашником у вигляді собачої голови. Довга, жовтувата борода Синицького спускалася під стіл, аж до кошика для паперів.

— Індустріалізація, — тужно шепотів він, ворушачи блідими, як сирі котлети, старечими губами.

І він досвідченим оком розподілив це слово на шарадні частини.

— Індус. Трі. Алі. За.

Все було чудово. Синицький уже уявляв собі розкішну шараду, значну за змістом, легку в читанні й важку для відгадування. Сумнів викликала остання частка — “ція”.

— Що це за така “ція”? — напружував мозок старий. — От як би “акція”! Тоді б вийшло пречудове індустріалізакція”.

Промучившись півгодини і не вигадавши, як бути з капризним закінченням, Синицький вирішив, що кінець прийде сам по собі і приступив до роботи. Він почав писати свою поему на видертому з бухгалтерської книги аркушику з написом “дебет”.

Крізь білі скляні двері балкона видно було акації в цвіту, латані дахи будинків і густу синю смугу морського обрію. Чорноморський полудень заливав місто киселевою спекою.

Старий подумав і написав на папері перші рядки:

Мій перший склад сидить в чалмі

На Сході бути він зобов’язаний.

— На Сході бути він зобов’язаний, — з задоволенням промовив старий. йому сподобалося це, що він створив: важко лише було знайти рими до слів “зобов’язаний” і “чалма”. Ребусник походив по кімнаті і помацав руками бороду. Раптом йому сяйнуло;

А склад другий мені відомий:

З числом він ніби зв’язаний.

З “Алі” і “За” теж пощастило:

В чалмі сидить і третій склад

Живе він теж на Сході,

Четвертий склад — поможе бог

Дізнатися, що це — прийменник.

Стомлений останнім напруженням Синицький відкинувся на спинку стільця і заплющив очі. Йому було вже сімдесят років. З них п’ятдесят він вигадував ребуси, шаради, картини-загадки і шарадоїди. Але ніколи поважному ребусникові ще не було так важко працювати, як зараз. Він відстав від життя, був політичне неграмотний, і молоді конкуренти його легко обганяли. Вони приносили до редакції задачі з таким чудовим ідеологічним спрямованням, що старий, читаючи їх, плакав від заздрощів. Чи можна було йому змагатися, наприклад, з такою задачею:

ЗАДАЧА — АРИФМОМОЇД.

Три станції: Воробйово, Грачово і Дроздово мали однакову кількість службовців. На станції Дроздово комсомольців було в шість разів менше, ніж на двох інших станціях, узятих разом. А на станції Воробйово партійців було на 12 чоловік більше, ніж на станції Грачово. Але на цій останній безпартійних було на 6 чоловік більше, ніж на перших двох. Скільки службовців було на кожній станції і який був тям партійний і комсомольський прошарок?

Трохи відійшовши від своїх безрадісних думань, старий знову схилився над аркушиком з написом “дебет”, але в цей час до кімнати увійшла дівчина з мокрим, стриженим волоссям і з чорним купальником через плече.

Вона мовчки пішла на балкон, розвісила на облуплених поручнях мокрий купальник і глянула вниз. Дівчина побачила бідне подвір’я, яке бачила вже багато років, — убоге подвір’я, де валялися розбиті ящики, блукали брудні, в сажі, коти і бляхар гучно лагодив відро.

На нижньому поверсі домгосподарки розмовляли про своє тяжке життя. І розмови ці дівчина чула вже не вперше, і котів вона знала всіх на ймення, і бляхар, як їй здалося, лагодив те самісіньке відро, яке лагодив багато років. Зося Синицька повернулася до кімнати.

— Ідеологія заїла, — почула вона дідове бубоніння. — А яка у ребусному ділі може бути ідеологія? Ребус же… Зося зазирнула в дідові каракулі й вигукнула:

— Що ти тут написав? Що, що таке? “Четвертий склад, поможе бог дізнатися, що то — прийменник”. Чому бог? Адже ти сам казав, що редакції тепер не беруть шаради з церковними словами.

Синицький зойкнув. Вигукуючи: “Де бог? Де? Там немає бога!”, він тремтячими руками насадив на ніс окуляри в білій оправі й ухопив аркушик.

— Бог є, — промовив він жалібно. — Таки вліз… Знову дав маху… Ех, шкода. І рима гине хороша.

— А ти замість “бог” постав “рок”, — порадила Зося. Але наляканий Синицький відмовився й від “року”.

— Це теж містика. Я знаю. Ой, дав маху… Що ж тепер буде, Зосенько?

Зося байдуже глянула на діда й порадила вигадувати нову шараду.

— Все одно, — сказала вона, — слово з закінченням “ція” у тебе не виходить. Пригадуєш, як ти мучився зі словом “теплофікація?”

— Аякже, — пожвавився старий, — я ще третім складом поставив “кац” й написав так: “А третій склад легкий, єй, єй! Читай — і скажеш: це єврей”. Цю шараду не взяли. Сказали:

“Слабенько, не підходить”. Маху дав!

І старий, сівши за стіл, почав розробляти великий, ідеологічно витриманий ребус. Спочатку він накреслив олівцем контури гуски, яка тримає у дзьобі літеру “Г”, велику, важку, як шибениця. Робота йшла успішно.

Зося почала готувати до обіду. Вона переходила від буфета з дзеркальними ілюмінаторами до столу й ставила посуд. З’явилася порцелянова супниця з одбитими ручками, тарілки з квітками й без квіток, пожовклі виделки і навіть компотниця, хоч в обідньому меню ніякого компоту сьогодні не було.

Взагалі справи Синицьких були кепські. Ребуси й шаради приносили в дім більше хвилювань, аніж грошей. З домашніми обідами, які старий ребусник давав знайомим громадянам, що було основною статтею сімейних прибутків, теж було не гаразд. Підвисоцький і Бомзе виїхали у відпустку, Стульян одружився з гречанкою і почав обідати вдома, а Побєрухіна вичистили з установи по другій категорії, від хвилювань він втратив апетит і відмовився від обідів. Тепер він ходив по місту, спиняв знайомих і вимовляв одні й ті ж сповнені таємничого сарказму слова: “Чули новину? Мене вичистили по другій категорії”.

І деякі знайомі співчутливо відповідали: “Ну й наробили ділов ці Маркс і Енгельс”! А дехто не відповідав нічого, дивились на Побєрухіна зизом і обминали, потрушуючи портфелями. Зрештою, з усіх столовників лишився один, та й той не платив уже цілий тиждень, скаржачись на затримку зарплати. Невдоволено стенувши плечима, Зося пішла на кухню, а коли повернулася, за обіднім столом сидів останній столовник — Олександр Іванович Корейко.

Поза службою Олександр Іванович не був таким уже полохливим і приниженим. Проте настороженість ні на мить не сходила з його обличчя. Зараз він уважно розглядав новий ребус Синицького. Серед інших загадкових рисунків там було намальовано лантух, з якого сипалися літери “Т”, ялинка, із-за якої сходило сонце, і горобець, що сидів на рядку нот. Ребус закінчувався комою догори низом.

— Цей ребус нелегко буде розгадати, — казав Синицький, тупцюючи навколо столовника. — Доведеться попосидіти над ним!

— Доведеться, доведеться, — відповів Корейко, посміхаючись, — ось тільки гуска мене збиває… Навіщо тут гуска? О-о-о… Є! Готово! “В боротьбі ти здобудеш право своє”?

— Так, — розчаровано промовив, розтягуючи слова, старий, — як це ви так швидко розгадали? Здібності у вас великі. Одразу видно рахівника першого розряду.

— Другого, — зробив поправку Корейко. — А нащо ви готували цей ребус? Для друку?

— Для друку.

— І зовсім даремно, — сказав Корейко, з зацікавленням поглядаючи на борщ, в якому плавали золоті медалі жиру. Було в цьому борщі щось заслужене, щось унтер-офіцерське. — В боротьбі ти здобудеш право своє — це есерівське гасло. Для друкування не годиться.

— Боже ти мій! — простогнав старий. — Царице небесна! Знову маху дав. Чуєш, Зосенько? Маху дав. Що ж тепер робити?

Старого заспокоювали. Сяк-так пообідавши, він одразу ж підвівся, зібрав вигадані за тиждень загадки, одяг кінський солом’яний бриль і сказав:

— Ну, Зосенько, піду в “Молодіжні відомості”. Трохи непокоїть мене алгеброїд, але, гадаю, гроші я там дістану.

У комсомольському журналі “Молодіжні відомості” старого часто бракували, картали його за відсталість, та все ж таки не кривдили, і цей журнал був єдиним місцем, звідкіль до старого плив тонесенький грошовий струмочок. Синицький узяв з собою шараду, яка починалася словами: “Мій перший склад — на дні морському”, — два колгоспних логогрифа, і один алгеброїд, в якому шляхом складного множення і ділення доводилася перевага_ Радянської влади перед усіма іншими владами.

Коли ребусник пішов, Олександр Іванович почав похмуро розглядати Зосю. Олександр Іванович столувався в Синицьких спочатку тому, що там були дешеві й смачні обіди. Та ще він не забував своє основне правило про те, що він — дрібний службовець. Він полюбляв поговорити про труднощі існування у великому місті на мізерну зарплату.

Але з деякого часу ціна й смак обідів втратили для нього те показове і абстрактне значення, яке він їм надавав. Якби з нього вимагали і він міг би це зробити, не ховаючись, то платив би за обід не шістдесят копійок, як це робить зараз, а три, навіть п’ять тисяч карбованців.

Олександр Іванович, подвижник, який свідомо виснажував себе фінансовими веригами, заборонивши собі навіть торкатися до всього, що дорожче за полтиник, і водночас роздратований тим, що він не може відверто витратити сто карбованців, аби не згубити мільйони, закохався з усією рішучістю, на яку здатна людина сильна, сувора й озлоблена безконечним чеканням.

Сьогодні, нарешті, він вирішив освідчитись Зосі у своїх почуттях і запропонувати свою руку, де бився пульс, маленький і злий, як ховрашок, і своє серце, сковане казковими обручами.

— Так, — сказав він. — Отакі-то діла, Зосю Вікторівно.

Зробивши це повідомлення, громадянин Корейко схопив зі столу попільницю, на якій було написано дореволюційний заклик: “Чоловік, не гніви свою дружину”, і почав уважно в неї вдивлятись.

Тут конче потрібно пояснити, що на світі немає такої дівчини, яка б не знала принаймні за тиждень про вилив почуттів, що назрівають. Саме через те Зося Вікторівна стурбовано зітхнула, спинившись перед дзеркалом. Вона мала той спортивний вигляд, який за останні роки набули собі всі гарні дівчата. Перевіривши цю свою якість, вона сіла навпроти Олександра Івановича й приготувалася його слухати.

Але Олександр Іванович нічого не сказав. Він знав лише дві ролі: службовця й підпільного мільйонера. Третьої він не знав.

— Ви чули новину? — запитала Зося. — Побєрухіна вичистили.

— У нас теж почалася чистка, — відповів Корейко, — багато полетить. Наприклад, Лапідус-молодший. Та й Лапідус-старший теж добрий…

Тут Корейко помітив, що він іде стежкою злиденного службовця. Свинцева замріяність знову опанувала ним.

— Так, так, — сказав він, — живеш самотнім, не знаючи насолод.

— Що, що не знаючи? — пожвавилася Зося.

— Не знаючи жіночої ласки, — зауважив Корейко здушеним голосом.

Не бачачи з боку Зосі ніякої підтримки, він почав розвивати свою думку.

Він уже старий. Тобто не те, щоб і старий, але й не молодий. І навіть не те, щоб не молодий, а просто час іде, роки минають. І саме цей плин часу й навіває на нього різні думки. Наприклад, про шлюб. Хай не думають, що він якийсь собі ось такий… Він, взагалі, славний. Зовсім сумирна людина. Його треба жаліти. І йому здається, що його можна й любити. Він не хвалько, як інші, і не любить кидати слова на вітер. Чому б одній дівчині не вийти за нього заміж?

Висловивши свої почуття ось в такій несміливій формі, Олександр Іванович сердито глянув на Зосю.

— А Лапідуса-молодшого справді можуть вичистити? — запитала ребусникова онука.

І, не чекаючи відповіді, заговорила по суті справи. Вона прекрасно розуміє. Час справді лине страшенно швидко. Ще недавно їй було дев’ятнадцять, а зараз уже двадцять. А ще через рік буде двадцять один. Вона ніколи не думала, що Олександр Іванович якийсь там такий. Навпаки, вона завжди була певна, що він славний. Кращий від багатьох. І, звичайно, вартий усього — Але в неї саме зараз якісь пошуки чогось, чого— вона ще й сама не знає. Взагалі вона зараз вийти заміж не може. Та й яке у них може скластися життя? У неї—пошуки. А в нього, якщо казати чесно й одверто, всього-на-всього сорок шість карбованців на місяць. І потім вона його ще не любить, що, взагалі кажучи, теж дуже важливо.

— Які там сорок шість карбованців! — страшним голосом сказав раптом Олександр Іванович, підводячись на весь зріст. — У мене… У мене…

Більше він не сказав нічого. Він злякався. Починалась роль мільйонера, і це могло закінчитися фатально. Його пойняв такий страх, що він навіть почав мурмотіти про те, що не в грошах щастя. Але в цю мить за дверима почулося чиєсь сопіння. Зося вибігла в коридор.

Там стояв дід у своєму білому брилі, що виблискував солом’яними кристалами. Він не зважався ввійти. Від горя його борода висіла віником.

— Чому так швидко? — вигукнула Зося. — Що сталося?

Старий звів на неї очі, у сльозах.

Злякана Зося підхопила старого за гострі плечі й швидко потягла до кімнати.

Після довгих прохань дід нарешті почав розповідати.

Все йшло чудово. До редакції “Молодіжних відомостей” він добрів без будь-яких пригод. Завідуючий відділом “Розумові вправи” зустрів ребусника напрочуд ввічливо.

— Руку подав, Зосенько, — зітхнув старий. — Сідайте, каже, товаришу Синицький. І тут мене й приголомшив. — А наш відділ, каже, закривають. Прибув новий редактор і заявив, що наші читачі не потребують розумових вправ, що їм, Зосенько, потрібен спеціальний відділ шашкової гри. Що ж буде? — запитую. — Та нічого, каже завідуючий, не піде лише ваш матеріал — і тільки. А шараду мою дуже хвалив. Ну, чисто тобі пушкінські рядки, особливо це місце: “Мій перший склад на дні морському, на дні морському другий мій склад”.

Старий ребусник ще довго совгався на дивані й скаржився на засилля радянської ідеології.

— Знову драма! — вигукнула Зося. Вона одягла капелюшок і пішла до дверей. Олександр Іванович рушив і собі за нею, хоч розумів, що йти не слід було б. На вулиці Зося взяла Корейка попід руку.

— Все ж таки ми будемо дружити, правда?

— Було б краще, коли б ви вийшли за мене заміж, — одверто буркнув Корейко.

У розчинених навстіж буфетах штучних мінеральних вод юрмилися молоді люди без капелюхів, в білих сорочках з засуканими вище ліктя рукавами. Сині сифони з металевими кранами стояли на полицях. Довгі скляні циліндри з сиропом на вертушці мерехтіли аптекарським світлом. Іранці з сумними обличчями підсмажували на жаровнях горіхи і чадний дим закликав сюди гуляючих.

— В кіно хочеться, — примхливо сказала Зося. — Горіхів хочеться, зельтерської з сиропом.

Корейко був готовий для Зосі на все. Він вирішив навіть трохи порушити свою конспірацію, витратити карбованців п’ять на гульню. Зараз в його кишені у плоскій бляшаній коробці від цигарок “Кавказ” лежало десять тисяч карбованців кредитками по двадцять п’ять червінців кожна. Але коли б він навіть втратив розум і вирішив вийняти хоч одну таку купюру, її все одно не розміняли б у жодному кінематографі.

— Зарплату затримують, — сказав він у цілковитому відчаї. — Платять дуже неакуратно.

В цю хвилину з натовпу виринув молодик у чудових сандаліях на босу ногу. Він салютував Зосі підняттям руки.

— Привіт, привіт, — сказав він, — маю дві контромарки в кіно. Хочете? Тільки зараз.

І молодик в чудових сандаліях підхопив Зосю і повів її під тьмяну вивіску кіно “Камо грядеші”, колишній “Кво вадіс”.

Цієї ночі конторник-мільйонер не спав вдома. До самісінького ранку блукав у місті, бездумно переглядаючи фотокартки голих немовлят у скляних вітринах фотографів, підкидав ногами гравій на бульварі і вдивлявся в темну безодню порту. Там вели розмову невидимі пароплави, чулися міліцейські свистки і крутився червоний вогник маяка.

— Проклята країна! — бурмотів Корейко. — Країна, в якій мільйонер не може повести свою наречену в кіно. Зараз Зося здавалася йому нареченою.

Над ранок блідий від безсоння Олександр Іванович забрів на околицю міста. Коли він проходив Бесарабською вулицею, йому почулися звуки “матчиша”. Здивований, він спинився.

Назустріч йому спускався жовтий автомобіль. За рулем, зігнувшись, сидів стомлений шофер у хромовій тужурці. Поруч з ним куняв широкоплечий хлоп’яга у стетсоновському капелюсі з дірочками, схиливши голову набік. На задньому сидінні розвалилося ще двоє пасажирів: пожежник у повній вихідній формі і мужчина-атлет у морському картузі з білим верхом.

— Привіт першому чорноморцю! — викрикнув Остап, коли машина, гуркочучи, як трактор, промчала повз Корейка. — Теплі морські ванни ще працюють? Міський театр не закрився? Чорноморськ вже оголошено вільним містом?

ПривІт пергому черноморцю!

Та Остап не почув відповіді. Козлевич увімкнув глушник, і “Антилопа” потопила першого чорноморця у хмарах блакитного диму.

— Ну, — сказав Остап Балаганову, який прокинувся, — засідання продовжуєтся. Подавайте сюди вашого підпільного Рокфеллера. Зараз я почну його роздягати. Ой, вже мені ці принци і жебраки.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.