Коли я був маленьким, у мене була єврейська рідня. Це були доньки сестри моєї прабабусі, які допомогли моїй бабусі влаштуватися на роботу на завод Транссигнал у Києві. На цьому заводі бабуся пропрацювала з 14 років до самої пенсії. Це врятувало їй життя вдруге і вона не померла від голоду під час війни. Перший раз їй врятувала життя сентиментальність поліцая, який допоміг їй, її брату і мамі втекти від розстрілу. Моя прабабуся перемогла в нацистському бінго і була не тільки єврейкою, а ще й дружиною комісара. А світ був не без “добрих” людей. Тим паче, що у прабабусі були корови в господарстві.
Бабуся дуже цінувала своїх київських двоюрідних сестер. Це були, фактично, єдині дорослі люди, яким вона могла довіряти. І, тому, жодне сімейне застілля не обходилося без них, їм завжди були відкриті двері нашої дачі, де вони приводили відпустки і брали участь також і в моєму вихованні. Сестер було 4. Тітка Рахіль, тітка Маня, тітка Удя (Адоліна) і тітка Фіра (Земфіра) Бoрісовни. Тітки вони тому, що їх моя мама називала тітками (двоюрідними) На жаль, про тітку Рахіль я знаю тільки те, що в неї були проблеми з головою і вона закінчила життя в дурці. Тітка Маня і тітка Фіра були бездітними. Тітка Маня і дядько Абраша (її чоловік) залишили моїй бабусі квартиру в Дарниці, що дуже засмутило тітку Фіру, і вона, посварившись з усіма, поїхала доживати в Ізраїль. Тітка Удя вийшла заміж за гоя і в них були діти. Її чоловік, Володимир Микитович, пережив її і, будучи не дуже соціальним, зв’язку не підтримував, а їхні діти взагалі були далеко, і я їх майже ніколи не бачив. Я пам’ятаю про нього, що він, відпочиваючи з тіткою Удею і мною на дачі, показав мені, як можна зварити і з’їсти суп з однієї сосиски і розвареної картоплини. Зрозуміло, цього дня тітки Уді на дачі не було.
Для мене це були літні жінки, які розмовляли з тим самим єврейським акцентом і єврейським суржиком, який люблять висміювати росіяни в шовіністичних анекдотах про євреїв. Тітка Фіра була серед них найбезтурботніша й найенергійніша. Вона не була одружена, її життя було багате на авантюри, серед яких поїздка в Єврейську АО на комсомольське будівництво залізниці та помилка заплутування в розрахунках дуги колії (п’ять рівних і одна крива або п’ять кривих і одна рівна), за яку її ледь не розстріляли. Розстріляли б, якби монетка, яку вона підкинула, впала б решкою.
Мене тітка Фіра називала Ромеле. Звучало це як [Ghómelee]. Тітка Фіра сидить на шезлонгу на дачі й засмагає, наклеївши газетку на ніс. Ромэлэ, подойді сюда, мальчік мой. Відішь вон то вєдро? Не забуваємо про акцент і нездатність вимовити букву р. Пойді набеғи в ведғо води. Молодєц. Тєпєғь возьмі вон ту тғяпку и намочі ейо в вєдғє. Какой хоғоший мальчік! Тєпєғь возьми эту тғяпку и пғинєсі ейо навєғх лєстници. Умніца моя! Тєпєғь витғи этой тғяпкой веғхнюю ступєньку. Пғевосходно. Тєпєғь спустісь вніз и сполосні тғяпку в вєдғє. Ті у мєня такой способний мальчік, Ғомеле! Тєпєғь іді навєғх и также витғи втоғую ступєньку…
– Настя (моя бабуся) Іді скоғєє сюда! Смотғи, Настя, ми с Ғомэлэ поміли лєстницу!
Тітка Фіра любила спостерігати як мій дід займався садом. Для неї це було диво. Дід прищеплював дерева і потім прищепи приживалися і на одному дереві було відразу кілька сортів фруктів. Одного разу вона дуже довго спостерігала за дідом. Потім пішла зі мною через ліс на річку. Біля одного дерева, яке понівечили сокирою хулігани, вона зупинилася і сказала мені повчально: ” Смотрі, Ғомеле, лєснік прівівку сдєлал»!”
Це було тим паче мило, що в лісосмузі завширшки 300-500м між дамбою і річкою лісника і бути не могло. Але, виявилося, що там можна було заблукати, якщо ти тітка Фіра. Мені було п’ять років, і я робив те, що мені кажуть і йшов, куди мене ведуть. І єдине, що я сказав тоді тітці Фірі, що ось цей конкретний пень ми вже разів п’ять бачили і чи точно тітка Фіра хоче дійти зі мною до річки чи ми граємо в якусь ігру? Через годину ми вийшли до річки, але зовсім не там, де зазвичай. Як я тепер розумію, ми годину йшли вздовж лісосмуги, а не поперек. Потім тітка Фіра вмовила якогось човняра з мотором відвезти нас у знайоме місце, а саме на причал для катерів – річкових трамваїв. І вже звідти, тобто зовсім з іншого боку, звідки нас можна було чекати, ми повернулися на дачу. Родичі вже були налякані нашою тривалою відсутністю і зустрічали нас на дамбі, якраз збираючись на пошуки. Тітка Фіра почувалася Магелланом і Васко Да Гама одночасно. А я, з того, як цю історію потім переказували, зрозумів, що так, тітка Фіра – унікальна людина..
— Ғомеле, а как дєла у вашего сосєда по дачє?
— Какого, тьотя Фіра?
— Ну етого, безғукого водопғоводчіка!
— У нас нєт нікакіх бєзрукіх водопроводчіков!
— Ну как же, я забіла, как єго зовут, участок котоғого вдоль дамби…
— Может, одноглазий пожарнік?
— Ой, Ғомеле, какая ғазница!!!
“Яка різниця” – це було явно відлунням якихось процесів у нейросистемі її мозку. Вона постійно плутала все, як діти плутають Іспанію та Італію або Іран та Ірак. Одного разу їй потрібно було сходити в ательє, яке було внизу її будинку, але вона помила голову і не хотіла з мокрою головою виходити, не знаючи годин роботи ательє. У СРСР нормальних побутових фенів тоді не було. І тітка Фіра вирішила зателефонувати в довідкову. Поганий телефонний зв’язок, тітка Фіра гаркавить настільки, що ніхто, крім близьких, не розрізняє її букву р і фрикативну букву г. Усе було зроблено для того, щоб тітка Фіра змогла отримати довідку.
— Дєвушка, здғавтсвуйтє!
— Добрий день!
— Скажітє, ві не знаєтє тєлєфон ательє «Ғусь»?
— Такого ательє немає! Короткі гудки. Тітка Фіра не здається і телефонує ще раз. І знову короткі гудки. На третій раз, вона змінила тактику:
— Дєвушка, ві только не вєшайтє тғубку! Я вам ужє тғи ғаза звоніла и всє тғи ғаза ві бғосали тғубку. – Тітка Фіра не здогадувалася, що операторів більше одного.
— Так, що ви хочете!— Я тғи ғаза спғашивала тєлєфон ательє Ғусь, а ві ғовоғілі, что такоғо ательє нєт, но ві понимаєтє, я же жіву в этом домє. Я пғосто поміла ғолову и хочу узнать, коғда у ніх пеғеғыв.
— Яка адреса?
— Воздухофлотскій прғоспект стільки-то
— Може, Либедь?
— Ой, дєвушка, какая ғазница!!!